Кримський університет культури мистецтв та туризму

Реферат

на тему:

Поезія та доля Василя Стуса

План

1. Головні дати життя і творчості Василя Стуса

2. Матеріали про долю та творчість поета

3. Твори Василя Стуса

4. Листи Василя Стуса до друзів

Список використаної літератури

1. Головні дати життя і творчості Василя Стуса

6.01.1938 У сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина – Василь Стус

1940 З села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів міста.

1944-1945 Навчання в середній школі № 75 м. Сталіно.

1954-1959 Навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності "Українська мова та література".

15.08-15.10.1959 Вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

11.1959-11.1961 Служба у лавах радянської армії 7.12.1961-16.011963 Вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області.

15-23.03.1963 Підземний плитовий шахти "Октябрьская" м. Донецька.

26.03-26.10.1963 літературний редактор газети "Социалистический Донбасс" м. Донецька.

Від 1.11.1963 Аспірант Інституту літератури АНУРСР ім. Т,Г,Шевченка із спеціальності "Теорія літератури". Переїзд до до Києва.

1964 Василь Стус здає до видавництва "Молодь" першу збірку своїх віршів, що має назву "Круговерть".

4.09.1965 Виступ протесту в київському кінотеатрі "Україна" з приводу репресій проти української інтелігенції.

04.09.1965 На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників

20.09.1965 Відрахований з аспірантури за "за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу", тобто за виступ у кінотеатрі "Україна"

28.09.-23.11.1965 Робота у будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. 10.12.1965 Одруження з Валентиною Попелюх.

14.01-1.06.1966 Спершу молодший, невдовзі – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР."Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури" (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.)

Від 17.09.1966 до арешту Старший інженер відділу технічної інформації пректно-конструкторського бюро Міністерства промисловості і будівельних матеріалів Києва, а потому – старший інженер пректно-технологічного об’єднання.

1970 У брюссельському видавництві "Зимові дерева" вийшла з друку друга збірка поета "Зимові дерева". В.Стус підготував і видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – "Веселий цвинтар".

12.01.1972 Перший арешт поета

7.09.1972 Суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання

1972 Під час перебування в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ поет створює свою четверту книгу – "Час творчості /Dichtenszeit", що складена з оригінальних віршів та перекладів з віршів Гете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – "Палімпсести".

1972-01.1977 Відбуття покарання в таборах у Мордовії.

11.1975-02.1976 Перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.

Від 5.03.1977 Заслання у селищі ім. Матросова Тенькінського району Магаданської області

1978 Поета прийнято до PEN-клубу

Серпень 1979 Повернення до Києва.

Початок жовтня 1979 Вступ до Української Гельсінської групи.

7.10.1979 За Стусом встановлено адміністративний нагляд.

Упродовж 1971-80рр. В.Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки "Палімпсести".

22.10.1979-11.01.1980 Робота формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.. Паризької комуни.

Від 1.02.1980 Робота в цеху №5 українського промислового об’єднання "Укрвзуттєпром" фабрики взуття "Спорт" намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

14.05.1980 Другий арешт

Кінець вересня 1980 Поета засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.

Від 11.1980 Відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чуковського району Пермської області.

Весна 1981 Останнє побачення з рідними.

1982 Рік камери-одиночки.

Упродовж 1980-1985 В.Стус написав останню збірку своїх віршів "Птах душі". Рукопис книги повернути з архівів та справ КДБ-МВС не вдається до цього часу.

Ніч з 3 на 4.09.1985 Смерть Василя Стуса у карцері табору ВС-389/36.

1985 Г.Бьолль за книгу "Палімпсести" висував Стуса на здобуття Нобелівської премії.

1986 Збірка "Палімпсести" вийшла у видавництві "Сучасність"

17-19.11.1989 Перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

1991 За збірку вибраних поезій "Дорога болю" Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка(посмертно)

25.12.1997 Указ Президента України Л. Кучми Про нагородження відзнакою Президента України "Орден князя Ярослава Мудрого" V ступеня поета Василя Стуса(посмертно)

2. Матеріали про долю та творчість поета

Передчуття, впевненість в тому, що йому "віддасться в славі" утвердилось у двадцятирічному юнакові тоді, коли він закінчував українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Відкривалися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому – щоб не наврочити, не сполохати долю, - для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача ... Потаємна, глибинна мрія про себе як про поета ховалася далеко. "Спрацьовувала" селянська звичка не поспішати ділити те, чого ще не робив.

Василь Стус один з найбільших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім'я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.

Стус належав до так званих шістдесятників – опозиційно настроєної національної свідомої молодої інтелігенції, що відверто протиставляли себе тоталітарному режимові з його політикою децентралізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності і меншовартості української культури.

Сьогодні, майже певно можна сказати, що тільки передчасна смерть поета у брежнєвських політичних душогубках не ввела Василя Стуса у лаврові колони лауреатів Нобелівських нагород у галузі літератури як першого так українця.

Як громадянин України і мислитель В.Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує і переконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну "во время люте", в найтяжчі хвилини її буття, її національної руйнації.

Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця поет зіткнувся з епохою Брежнєва, Щербицького, героїчно загинув, але не програв. Його найзаповітніша мрія звершується: відроджується Україна, твориться українська нація, в підмурини котрої поклав свій яскравий талант і свою любов до України і Василь Стус.

3. Твори Василя Стуса

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, "легше було написати, анім зберегти") – дуже великий. Першу юнацьку збірку "Зимові дерева" наприкінці 60х років поет запропонував видавництву "Радянський письменник". Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського "Я", суспільства і світу). Отож лірика кохання – це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантність своєї особистості.

Другий мотив "Зимових дерев" – переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична патетика. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч вона і є: "Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками ..." – вірш 1963 р.) як у аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих імпульсів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід, ("Звіром вити, горілку пити... і добі підставляте спите вірнопідданого лице, і не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількох божевільних літ". – вірш 1964 р.) до навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України (цикл "Костомаров у Саратові"). Цей цикл вказує на внутрішню природу Стусового українства, породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступитися за неї: "Хто ж їй води подать захоче? Закриє очі хто – скажи?"

Третій виразно відчутній у збірці мотив виникає із тієї критичної енергії, що породжена естетичним Стусовим максималізмом. Ця енергія оформлюється в гротескне бачення і саркастичну інтерпретацію буденного низького існування того, що сьогодні ми звемо бездуховністю, а тоді сприймали, як вияв міщанства. Коли ж йшлося, про низькі рівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести з національною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, спів мірно з загостренням національного болю.

Подаючи рукопис своєї першої збірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію "Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові долає почуття ненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед." – так він занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надію побачити друком "Зимові дерева".

Проте невдовзі він компонує нову збірку "Веселий цвинтар". У цій збірці поглиблюються мотиви попередньої і з'являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подеколи якогось зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

"Веселий цвинтар" – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:

Боже –

життя на гріш, а так багато слів,

і всі вони – чужі і незнайомі.

("Ця п’єса почалася вже давно...")

імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із "цвинтаря розстріляних ілюзій", кажучи словами В.Симоненка. Поезії об’єднані "Веселий цвинтар сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися "на себе і страх" як герой його вірша "Еволюція поета".

Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання "утекти від себе світ за очі", - то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він жив "безоко і безсердо".

"Біля гірського вогнища" "У цьому полі, синьому, як льон" – то Стусове "бути чи не бути". "Як вибухнути, щоб горіть?!" – так звучить у нього вічне гамлетівське питання.

Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби

дріт згорнуть.

Ні. Вистояти.

Вершина Стусового доробку – збірка "Палімпсести", і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний. Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав у 60-ті роки.

У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи осо диву природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна "Книга битія" українського народу, в якій стерто стільки важливих "текстів":

Це, Господи, сяєво. Це торжество:

надій, проминань і наближень,

і навертань у своє, у забуте

й дочасне.

("Гойдається вечора зламана віть...") –

їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові пам'ять.

Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну "тему": поетове самопочуття стан його "Я".

У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з'являється проблема ідентичності свого "Я" і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.

"Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту" – читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання, то мука пошуків самого себе: "Де ж ти є! А де ж ти є?" Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: "Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі". Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі – вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко – й небажаний.

Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може "вибухнути" символом. Особливо тоді, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:

Вже цілий місяць обмиваю хату,

що, мабуть і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці грати, а в кутку пара...

Вірш написаний коли поет був під слідством у 1972 році. Описується реальна ситуація - страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої і переживання рідних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають про нього друзі?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності. Враження від віршів, написаних під час його арешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга.

Зринають образи фатального змісту, відбувається відчуження внутрішнього розпачу від реальних речей, і чим песимістичній тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу, застиглості, тотальності:

Весь обшир мій чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

("Весь обшир мій чотири на чотири").

Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве "прозирають" поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого Шевченка, з долею М.Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень:

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру –

та він за мені відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів

і, мертвого, мене не розбудили.

("Усе моє життя в інвентарі...")

поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже – посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі, цим холодним полишанням у безвісті й самотині:

І край чумацький тебе опочив,

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив,

ні чутки, ні звістки, ні згадки.

("І край чужинець кий тебе опочив...")

В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще лишає свій хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, "що вже смертельно захворів на пам'ять", то образ Ікара, якого він заклинає злетіти у надвись, де сонце і там розпалити нагірний свій біль, і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі.

Невже я сам-один на цілий світ,

вогнений скалок вікового гніву,

пізнав себе і долю цю зрадливу,

щоб проклинати чужинецький світ.

("Докучило! Нема мені вітчизни...")

Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ постає супроти нього – і "Дрімучий Київ здибився буй тором, лукавим косить оком і незлим", і ці мури, які "швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше вб’ють", і місяць, цей "самовбивця і відьмак", і колючий посмерк, який "наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно", і небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрії:

... толока поетів і присток невдах,

котрим відраза спогадувань – єдина з нагород,

що безоглядно їм дала поразка.

("Не зближуйся. На відстані спішись...")

Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описали окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.

Особливо важко переживає Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхня образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця д німих, безслізних скорбот.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно, с

вічо моя пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена!

("Ти десь живеш на призабутім березі...")

Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.

Весь білий світ – постав супроти,

Аж смертний пробиває піт.

І дух твій, збитий в околіт,

в єдиній постає досаді,

в єдиній люті – нею й стій.

І жодній не корися владі –

бодай в затятості своїй.

("Довкола мене – смертна туга...")

Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів "За читанням Ясунарі Кавабати "виразні відгомони східної філософії. Водночас на "чотирьох японських татамі", на яких "розпросторюється" душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для митця – "все дорога". Не раз зринають в його поезіях символіка "високого вогню", мотиви богообранності і жертовності. "Бог " і "Україна" в його поезіях вторять двоєдине ціле, то його головна Sacrum (переклад з lat. – святиня).

Поетичне слово Стуса – в кращих своїх проявах – енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Це поезія так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальність розслабленості: "Мужній і сам себе помножуй" – тільки так можна вистояти.

Поступово, в свідомості митця утверджується думка про вищу доцільність страждань, але так Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність, але обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі "радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого". Для поета зробити вибір – означає здобути свободу. Свободу внутрішню. Навіть якщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору. Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав:

Ми розминулися з життям

Не тим, напевне, бралися шляхом

і марне марним вороттям

на первопуть свою

("Довкола мене цвинтар душ...")

В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну:

"попереду прірва. І ока не мруж..."

Прощай Україно, навіки прощай.

чужа Україно, навіки прощай.

З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою цінною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:

Вперед керманичу!

Хай юність догорить –

ми віддані життю

і нам віддається в славі!

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р.

Отже поезія В.Стуса – цілісний поетичний організм зі сталим образно-смисловими комплексами, щоб прочитати поезію Митця без ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний етап чуттєвості і уяви.

Більше того – слід враховувати, що домінуючим ліричним самопочуттям поета була віра і трагізм.

В його віршах поміж рядками ми можемо прочитати його безмежну любов до України, дружини і сина, своїх друзів і мрію, в яку він вірив до кінця своїх днів, мрію в незалежну, багату Україну, через яку він так багато страждав.

Минуть десятиліття. Не буде образу Стуса як особи, не буде його розпинателів, не буде його теперішніх критиків. Дисидентко вивчатимуть в школах з нудних підручників історії і історії літератури, і школярі потай позіхатимуть під розповідь учителя про в’язниці і смерть Стуса. Будуть інші проблеми і інші злоби дня. Але надовго залишиться універсальне, майстерне і щире в поезії Стуса:

Розпросторся, душе моя,

на чотири татамі

і не кулься від нагая

і не крийся руками.

Хай у тебе є дві межі

та середина – справжня.

Листопад – 3 грудня 1984 – Вересень 1985 Нью-Йорк.

4. Листи Василя Стуса до друзів

Лист до Анни-Галі Горбач.

[Друкується вперше. – Архів "Смолоскипа". Рукопис, копія оригіналу.]

С. Матросова

вул. Центральная 37, кімната 36

12. IV. 77 р.

Дорога пані Галю!

Не здивуйте – дістав четвертого Вашого листа! Перший – від початку березня, другий – з Lorelai і – квітневі (одразу по Великодню – надійшли!).

Писав уже до Вас – з попереднім листом, – що написав і до Віри Вовк, але відповіді поки не маю. Так само не знаю, які успіхи подорожні – в мого першого листа до Вас.

Ваша праця – спільна з Катериною – видалась мені дуже плідною: деякі уточнення, прояснення, збагачення тексту, логізація, сказати б, його – то все тільки на користь. Дякую дуже!

Ви питаєте за точнішу мою адресу. Поки її можу подати лише так: с. Матросова, вул. Центральна, 37, кв. 36.

Це гуртожиток, із якого я збираюся дременути – винайму "куток", де б міг мати творчу тишу з колимською атмосферою. Отож, десь за місяць-два подам Вам іншу адресу. А поки маєте цю, хоч листи надсилайте краще до запитання.

Дякую за турботи. Дякую за антологію німецької лірики. Я вже писав Вам попередньо, що дуже волів би мати українське Святе Письмо. Крім того, мені дуже ходить про сонети й елегії Рільке з коментарем (були такі видання у Вас – три чи чотири автори коментували їх). Звичайно ж, новітня німецька поезія, бо я не знаю ні Тракля, ні Бенна, ні Бахманн, ні Целяна до пуття – (а знаю окремі вірші) – мене цікавить персоналіями. Нарешті – багатюща філософська школа – Ясперс, Клаґес, "Holzege" Heidegger'а (він же про Рільке і Гельдерліна писав чимало).

Я здається, вже багато висловив прохань, чи не так? Можете зредукувати їх – до мінімуму, бо я не хотів би зазіхати на Ваш час. Що легше дістати і що проходить такі відстані довгі – те й пришліть із книжок. Але чим я зможу віддячити Вам – навзаєм?

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками – як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу,

у синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер – холодний піт.

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те маленьке потерча,

що душу звеселяє.

Либонь, для тебе не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати.

Сховайся в череп, потерча!

Очниць великі вікна

потвердять, що горить свіча

розважно – ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає – і світання

просториться в самотині,

як світу заступання

* * *

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

з лютованоі висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі –

усе назначено до тебе ще.

Дорога рвіння прикорочена –

і не зайти за дальні далечі,

і за крайсебе не зайти.

* * *

Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маґ. Пречистий

четвер. Пречистий глум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу – згук!

Так заховати, спеленати,

цю зранену, стотривожну

самотню душу. Так – прожити.

Так – усміхатися біді!

О навісний, о навіжений,

а літ, а збавлених – замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж і серце, і струно!

Перекажіть мої щирі вітання пані Вірі Вовк, Вашому чоловікові, всім людям, чиє зичливе ставлення до мене викликає і в моій душі бажання зичити ім – щонайліпшого.

Уклін Катерині!

Ще раз – дякую.

З найкращими побажаннями

Ваш Василь Стус

Лист до приятелів.

[Друкується за газ. "Свобода", ч. 47. – Джерзі Ситі, Н. Дж., 1978, 22 березня.]

Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!

Дорогі Льолю, Надіє, Павле! Дорогі Рито, Борисе!

Вирішив я відтепер писати от такі гуртові листи.

Від Вас довше не було чуток, а від мене – так само.

Надто багато листів зникає – і немає бажання писати для гебесів (гебес – таке слово є в мові моєї мами, я згадав його, прилаштувавши для абвгд, як кажуть москвичі).

Мав листа від Оксани Яківни (низький ій уклін), від Валерії А., Євгенової дружини (давніше збирався відписати – і трапилася біда).

Одне слово, я перележав нагло в лікарні з 20. VIII по 18. X. Ще буду на лікарняному бюлетені до середини грудня (орієнтовно). Нічого страшного нема, проте мушу вилежати.

Хай Валя не хвилюється, а батькам я просто не писав про це.

Перше: перейдімо на цінні листи. Всі мої листи за кордон пропали, чимало внутрішніх – так само. Я післав телеграму до Андропова, що його хлопці крадуть листи і на голову лізуть. У лікарню прибув ґебіст районний, сказав, що це брехня, за яку я відповідатиму. Дав, здається, інструкції, як бути зі мною – і лікарям, і тут на руднику. Довкола мене – зона відчуження.

Коли я був у лікарні, в кімнаті зробили обшук, переривши папери. Книжок Рільке й Московія я не одержав. Шкода. Головне, не маю Ваших квитанцій. Та й термін, мабуть, уже вибув.

Слала якісь книжки пані Галя Г., не дістав нічого. Був її лист на лікарню Транспортного – допитується, що і як.

Дістав листа від Стефи Ш., Левка Л. Обидва – сумні, особливо останній (враження від Дружківки).

Але, не тільки: Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я дав згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши так далеко від України.

Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступити місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої київські міркування (і слушні), але не хотілося б, щоб усі вони – міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою.

Надіслав телеграму до Івана С. – 19. X. (ч. квит. 20901) на Всесвятське. Знаю, що в них піст, чув їхню заяву. Це все – наша історія.

Скажу Вам: до січня 1972 року я був українофілом (здається, більшість моїх знайомих мала таку ж барву). Мордовія мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом , чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки.

І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу і – маштаб цього питання, звужувати – який гріх. Я певен, що можу знову повернутися до мордовських пущ. На це треба дивитися спокійно. Зрештою, колись же докучить владі душити нас за закритими дверми судових процесів. І мені здається, що надокучити має – скоро.

Проте скажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмолятимуся вести будь-яку досудову розмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародніх організацій, членів Наглядного комітету, Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я не дам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.

Я кликатиму на суд і кореспондентів "Юманіте" й "Уніти". Я визначу все, що можна означити.

Від теревенів у Беоґраді я не сподіваюся нічого. Зрештою, смішно надіятися, знаючи нашу історію, знаючи, що все благоденствує на всіх язиках, звикле до того сторіччями.

Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і мати почуття людської гідности. Я поставлю всі крапки над "і".

Хочу, щоб це знали, бо все може трапитися. Недарма ж мене загнали аж на Колиму. Це навіть не той Маґадан, де колись відбував заслання Андрій Амальрик... Це щось краще. Це місця якраз для українців. Завтра тут десь буде Вячеслав Ч., потім – інші. За крайокрай – це путівка для українців, що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних (діють ще недобиті гени гордого козацтва), але домагаються найменшої користи для себе.

Табірний досвід показав, що наші люди надто схильні до внутрішніх чварів. Може, як ніхто інший. Гірко, боляче те все спостерігати. І все це – історичні наслідки (хто його знає, може, вони давалися і далися взнаки вже при руїні Київської Руси?).

І в наслідок усіх наших загумінкових факторів маємо те, що всі наші зусилля марнуються. А несхибна невіра в те, що можна чогось домогтися і в цих умовах – призвела до того, що ми, маючи дуже багато проблем, ставимо їх чи не в останню чергу, заплутані в словоблудді репресивних пропаганд.

Не знаю, як стоїть справа нині (може, взагалі не стоїть ніяк, бо "вулиця розбіглася"), але попередніми роками в демократичних сферах до нас ставилися дуже упереджено (взагалі я ще чую по Колимі, на більшу половину заселеній землячками чи то недоробленими: такими собі бовтями, що знизує плечима, нітиться, мекає або відхрещується). Ця упередженість мені дуже боліла – чув її і з російських і з єврейських (досить незлих, урешті) уст. А особливо боляче було довідатися про рукопис якогось Мазепи-Токаївського, що широко циркулював між Москвою і Ленінградом. Мені переказували, що це трактат, який оглядає більшу українську історію і визвольний рух, великий за обсягом – коло 200 сторінок машинопису. Тон має енергійний, аж деякі націонали неукраїнського походження дрижаки хапали, читаючи. Так ось: у шовіністичних колах рукопис було сприйнято за рукопис КДБ. Щось таке було і в сприйнятті на Україні, хоч я не певен, чи читала та людина, що відгукувалася про рукопис, сам текст. Цікаво і те, що цей твір не циркулював на Україні, як і Дзюбин і Морозів трактати циркулювали по Москві дуже повільно, а Прибалтика так і не змогла дістати Дзюби, хоч як хотіла. Ось Вам ситуація.

Тепер аж страх думати, як там у Вас тихо і мирно. І знаю, що зовсім недарма шовіністична лють проливається на нас – у першу чергу.

Чув, що земляки Пермі мали піст. Власне, окрім Ґлузмана і Ковальова та Баграта з Вірменії (чи Апороніка) – всі наші. А "Літературна Україна" поливає статтею Виноградського: і як Вам, Іване, Євгене, хліб їсться? А їм якраз і не їсться.

Чув за режисера з К. студії науково-популярних фільмів (російське прізвище) – дав пресконференцію, де він [говорив] про деморалізацію селян і інтелігенції на Україні. То жах – справді, що пороблено з нашим народом.

Михасю, люба, не гнівайся, що Валею я не передав для Тебе навіть листа. Дуже не хочу, щоб Валя мала неприємності на роботі. Я ж дуже непевний, у неї чоловік і допомогти (регулярно) не зможу. Ось і тепер – не знаю, коли стану до роботи і скільки ще проболію.

Люба Льолю, Надіє, Павле, не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає.

Дорогі Світлано, Юрку. Ви – так само. Знаю, що коло Вас біда. Пишіть усе ж таки хоч гуртові листи (все менше збавляти часу). Одного бодай (але цінного, аби не вкрали!) на місяць-два. Їйбогу, трохи зле без голосів з України – голосів, якими я тільки й живу і які вже з німоти мені причуваються.

Недавно я думав про Ніну С., що наміряється виїхати до Австралії (не знаю, що з того буде, але помагай Біг, Ніно А.!). Уявив собі українську дисидентську колонію денебудь у тім краї. Колонію на кшталт Левицького чи фаланг раніших. І поралися б, і працювали коло культури – подалі від цієї ґебістської України. А потім? Коли запасів пам'яті стало б меншати? Коли схотілося б у Кончу-Заспу чи Святошинські ліси чи Карпати? Покищо я особисто проти виїзду. Звичайно, вибір між Мордовією чи Владимиром і виїздом – був би нелегкий, хоч на шалях мали б рівновагові, вважайте, клопоти. І все ж...

Збираюся позивати в суд "Радянського письменника", що не повертає мені рукопису віршів. Цікаво, що з того буде? На 99% знаю наперед, що. І однак – позиватиму.

Дякую за листа для Євгена С. і поштівку для нього. І – трохи для Євгенової Лілі.

Шановна Валеріє! Дістав Вашого листа – дякую. Листа від Євгена мав 12. V. (його лист від 18. IV. 77). Відписав йому, вклавши фото. І цінний був лист, а далі цензора не пішов. Ліле-Валеріє, Ваш лист – сумовито-рівний і шкода мови про Ваше заспокоєння: це було б зайве. Ви ж бо: Євгенова дружина. Феномени втрати пам'яті на найдорожче, про які Ви пишете, то феномени часу. Моїй Валі кожне побачення уявляється сном. А коли ми оце здибалися на 3 тижні, то враження було таке, ніби ми вперше зазнайомилися.

Отже, ҐБ не тільки бере, але й повертає.

Справді: наша туга – реальніша. Мука – постійна й субстанціональна, а реальність – лише перерва туги, короткий спочин. Так, мені Дмитро уявляється 5-річним, а то й зовсім немовлям, ніби не росте в снах, хоч я його бачив 9-річним. Але 9-річний для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах – і ввесь він там.

Валеріє, перепрошую за довгу павзу. В мене були клопоти (ще й досі)! Знаєте, що Євген, може, найдорожча для мене людина. Як Іван С., як Славко Ч., як Михася. Валеріє, хочу дуже, щоб Ви знайшли в собі запаси – пишатися своїм чоловіком. Нам справді часом тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вона більша за нас і, може, вартіша за нас. Отже, дякуймо Богові, що Він такий до нас милосердний. Знаєте, з якою повагою казав про Євгена і В.Л. – Вірин чоловік. Я його дуже сподобав – коли він був у формі, хоч то бувало не часто, на жаль.

Уклін мій усім дружинам такої ж високої, як у Вас, долі.

Уклін моїм побратимам. Зичу всім Вам сили осягнути місце своє і не підпасти на силі від захвату. Бажаю найкращого!

Ваш В. С.

Пишіть, як там був В.Л. у Києві, бо Люба П. пише, що Зорян був півроку (а який же славний хлопець!). Переказуйте, як у Пермі витримали піст, як здоров'я хлопців.

Всім – щирі привіти. Обіймаю Вас.

29 жовтня 1977

Ваш В. С.

Адреса: Магаданськая обл., Теньгушевский р-н, с. Матросова.

Листи до Івана Чинченка.

[ Друкується вперше. – Архів "Смолоскипа". Рукописи трьох листів, оригінали. Третій лист без дати.

На конверті зворотна адреса: "USSR, 686071, с. Матросово, Тенкинского р-на Магаданской обл., Стус В.С.".

На конверті канадська печатка доручення рекомендованого листа з датою 4 травня 1978 року. ]

Вельмишановний Іване Микитовичу,

Це наш дід Мороз – сказав би я, натуралізований. Чи Вам до вподоби?

У Новому році зичу Вам, усій Вашій родині, друзям здоров'я й моці, що їх править од нас Вітчизна наша. Майже однакова до неї відстань – і я шепочу: ТАМ – Україна. За межею. Там – лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

Будьмо ж!

[Зима 1978]

ВС

Шановний Іване Микитовичу,

Здоровлю Вас із Великоднем. Христос воскрес! Зичу Вам веселих свят.

Довше од Вас не маю листа. За час перерви в листуванні перебув утрату своїх віршів – двох зошитів. Це спонукує мене до безрадісних орієнтацій на виїзд – бодай із протестаційною метою. Бож під загрозою весь мій літературний дорібок – і те, що я зробив, і те, що колись напишу. А бажання писати – стримую свідомо, хоч як то й тяжко.

Най Вам щастить!

19. IV. 78 р.

З привітом

Василь Стус

Шановний Іване Микитовичу!

Ви маєте рацію: я справді загордився. Аж так, що мало до кого пишу, а ще менше дістаю листів. Блукаю зачарованими колами, не розуміючи, за що на мене гнівається моя сестра Віра В., од якої я не маю жодної чутки, хоч до неї кілька разів писав. Так само геть тяжко листуватися з п. Анною Г. Г., так само – дякувати багатьом землякам по далеких усюдах, що вітали мене з Новим роком.

До Вашої сестри я написав кілька разів, кожного разу дякувавши за надмірні турботи, післав їй здоровлення і для неї, і для Вас – новорічні.

Свої карточки я надсилав до пані Галі – навмисне кілька, аби могла дістати бодай і моя далека сестра Віра. Але карточки не дійшли. Отож, прошу не мати на мене серця за своєрідну "мовчанку".

Ще таке: мені здається, Ваша сусідка з сусідньої країни дещо перебільшує мої окремі труднощі, кажучи популярною стилістикою: не такий страшний, виявляється, чорт, як його малюють. Мені вже минуло сорок. Для 19 ст. це було життя, для цього століття ще сміливо можна цитувати початкові терцини великої поеми Данте. А, як відомо, перша половина шляху життєвого забезпечує певною мірою другу – досвідом, що полегшує верстати шлях. Кажу все до того, що минулі сорок років – гарант наступних.

Виїздова епідемія поки мене ще не захопила. Важить не тільки те, що ця тема існує для мене в ідеальному вимірі: надто не про мене вона – бодай на ці два роки покути; надто не про мене вона й у дальшій перспективі.

Аби аж-аж не зарікатися, додам старовинну приказку: часи міняються – і ми міняємося з ними.

Дістав поздоровлення і від Софії Ковалик (дякую), від Evi Classen і Галі Горбач. Усім красно дякую. Дуже не певне, що цього листа Ви дістанете.

Отож – закінчуватиму на цьому, передаючи уклін краянам, що обробляють з українським хліборобським досвідом канадську землю, пам'ятаючи про рідну, яка їх ніколи не забуває.

Зичу добра.

[Квітень 1978]

Сердечне...

Василь Стус

Лист до невідомого адресата (уривок).

[ Друкується за виданням: "Інформаційні бюлетені Української Громадської Групи

Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод". – Торонто-Балтимор, В-во "Смолоскип", 1981, стор. 100. ]

... Наша місія – принаймні заявляти, що в пляні прав людини і прав нашого народу не все в порядку... Честь нації сьогодні формують не Драчі і Коротичі, але кинуті за ґрати українські демократи,... хоч не виключено, що нам загрожує повторення 1972 року... У телеграмі та в листі до Андропова я перелічив усі випадки викрадення листів, обмеження у виборі місця поселення і праці та ін. У відповідь за кілька днів прибув співпрацівник КДБ, який сказав, між іншим, що я політичний труп і понесу відповідальність за написане до Андропова.

[1978]

[Василь Стус]

Лист до Ірини Корсунської.

[ Друкується вперше українською мовою. – Переклад з російської за газ. "Русская мысль", ч. 3590, Париж, 1985, 11 жовтня. ]

Шановна Ірино Володимирівно,

Дякую за листа, який був для мене джерелом цілого ряду новин.

Не знаю, чи писав я Вам, що одночасно з листом до Вас написав я Олені (Сиротенко), дякуючи їй за масу клопотів, спричинених у минулому році (все Паруйр [Айрікян] винуватий, їйбогу!). Написав і дружині Сергія [Солдатова] в Таллін (його я згадую як одного із достойніших людей, яких я зустрічав за п'ять років). Не знаю, чи отримали вони листи.

Велике спасибі Вам і за щасливий квиток, і за вкладиш – від пані Галини [Дідик]. Вона вже написала мені з дому – гарна листівка з гарними побажаннями. Вже написав і їй, і Вірі Вовк, моїй сестрі із Ріо (це українська поетеса, професор університету). Знову таки не знаю, чи отримали вони вістку від мене, бо впродовж останніх років не отримав від них нічого, хоч вони писали мені, а я – їм.

Отримав листа від Сашка [Болонкіна]. Він у своєму стилі рветься в пекло з раю (дивна психологія, але – масова!).

Що стосується грандіозних плянів Паруйра [Айрікяна], то, по-моєму, надто жахатися не треба: на те він і Паруйр, щоб мати грандіозні пляни.

Крім того, атмосфера не тільки дається, але й создається. І слава Богу, що є такі її творці.

Вже написав і Степаниді [Стефі Шабатурі], дякую Вам за адресу, її надіслала мені і Надя [Світлична], яка їздила до Миколи Руденка в мій Донецьк.

Дуже турбує те, що покищо не зможу нікого побачити, навіть дружини, бо для її приїзду сюди потрібно спецдозволу, а це справа затяжна. Шкода й рукописів, яких мені ще й до цього часу не повернули, хоч там велика частина моїх таборових віршів.

Думаю про Паруйра і Разміка [Маркосяна] які опиняються (ось уже швидко майже два місяці) у важкій ситуації (з 12. II.). А Размік же інколи блює кров'ю. Коли йому було зовсім погано – в листопаді 76 року, ми з Азатом рішуче почали вимагати, щоб його відправили в лікарню. Вимагали настільки рішуче, що обидва опинилися в ШІЗО, але Разміка також відправили до лікарні. Взагалі бачу, що я дещо поспішив з тих місць: надійшла особливо гаряча пора, а мене перевели в золотодобувачі!

Ірино Володимирівно, на превеликий жаль, я не можу писати тепер до С. В. Каллістратової (вона, як мені казали, вже не має відношення до справ). Прошу – при нагоді – передайте їй великий привіт і масу подяк – за минулі консультації в листах. Потреби в юридичній консультації у мене все ще великі. Кому б з добрих юристів я міг би написати, щоб порадитися? Якщо нікого не знайдеться, мені доведеться звернутися або до Петра Григоровича [Григоренка] або до А. Д. [Сахарова], хоч мені і не зовсім зручно турбувати їх своїми клопотами, знаючи що у них своїх по горло.

Дуже радий за Людаса [Сімутіса] (мені написали з Києва, що він ще в лютому покинув Зону). Радий був би особисто привітати хоч листівкою, та як?

Покищо приводжу в божественний вигляд свої рукописи, які так багато натерпілися (у вересні мене офіційно повідомили, що всі п'ятдесят зошитів, які взяли на перевірку, "знищені шляхом спалення"). Праці з ними дуже багато, нема тільки досить часу.

Чомусь повернувся мій лист до Ірини Калинець на 3-4, так ніби її там немає. Довідався про Петра Рубана та інших призивників. Це добавляє до лаврів Альсан Альсанича [правдоподібно, А.А. Петрова-Аґатова], колишнього мешканця 19-ї, ще дещо. Мені, як поет, більше подобається Робер Данкен: "Маяки полицейских машин полыхают в душах людей ореолом священного ужаса"...⁴

За моїм вікном – колимська весна, вічна мерзлота хоч і ледь-ледь, але розмерзає, біжать – нехай і брудні – струмки, а це вже – щось!

Спасибі Вам

4 квітня 1979 р.

Селище Матросова

Василь Стус

Листи до Христини.

[ Друкується вперше. – Переклад з німецької. Архів "Смолоскипа". Машинопис, передрук восьми рукописних листів до Христини в Західній Німеччині. На бажання адресатки, її прізвища не подається. ]

Шановна Христинко!

Я дуже зворушений тим, що вислали мені: картку з привітаннями та гарний лист з віршами поетів, яких я дуже поважаю, хоч не маю можливости їх читати.

Маю надію, що мої рідні пришлють книжку Інґеборґ Бахманн. Г. Гессе, якого вона цитує, дуже дорогий мені автор. Я колись був дуже захоплений його твором "Гра в бісер". Шкода, що не можу висловитися про його поезії, бо його твори я мало читав.

Учора я мав велику радість: говорив телефоном із Славком і чув його голос.

Дозвольте сказати Вам з нагоди Великодня: "Христос Воскрес!". Я бажаю Вашій родині й друзям радісних свят. Мені ведеться до певної міри добре, бо чотирнадцять місяців теперішнього буття вже більше не повернуться. Якщо Господь Бог дасть, наступні півтора року будуть менш болісні. Сказав же колись великий Ґете: "Дякуй Богові, коли Він тебе тисне, і дякуй Йому, коли помалу попускає". Прикро й неохоче пишуться вірші, які йдуть на чуже конто. Це все псує настрій людині, яка втратила волю до опору.

На жаль, я не зовсім певний, але сподіваюся, що ця поштівка з видом на село Константиново вночі, нагадує краєвид рідного села дорогого Вам Єсеніна.

Його рядки дуже близькі моєму серцю:

Зверни своє лице до неба срібного

і подумай в сяйві місяця про долю.

Угамуйся, смертний,

і не вимагай непотрібної тобі правди (Дослівно й невдало).

Хай Вас щастя не минає

Березень, 1978

Щиро

Василь Стус

Дорога Христинко!

З великою приємністю отримав Ваші листи. Тепер знаю Ваше лице. Воно дуже елегантне, добра пані. Дуже дякую.

Нещодавно я був на Україні. Мій батько тяжко хворів і 7 липня упокоївся у вічності. Я мав десять днів відпустки. Прошу вибачити – я не хочу турбувати Вас згадками про моє горе.

Місяць перед тим я мав у себе книжки, поезії Г. Гессе (дві книжки), а також два томи про "Періоди німецької лірики", прозу Інґеборґ Бахманн (цієї книжки я, на жаль, не бачив, але моя дружина отримала цей подарунок). Я також отримав від пані Г. Г. поштівку. Вона надіслала Вячеславові, моєму доброму братові, два листи, останній з яких щойно прийшов.

На моєму столі лежить також "Лірика Заходу". Проте я нічого не отримав від пана Г., з країн Оребана та Янніса Різоса.

Мій дух сильний, але тіло немічне. Через це воно має свою власну історію. Але умови життя дуже складні, і я з цієї причини мушу суворо підходити до себе.

Я дуже вдячний за Ваші поштові марки та всякі поштівки. Мій син буде дуже тішитися. Він мамин син, дещо схожий на мене. Він уболівальник футболу, мій майбутній таксист, мій збиточник.

Мої найкращі побажання Вашому синові. Родині пані Г. я також вельми вдячний.

Читайте ще прозу Платонова. Вона мені дуже подобається. Автор має щедре серце.

Це – останній вірш С. Єсеніна (Цитую його з пам'яті приблизно так...). А ще кажу:

Бувайте здорові, люба Христинко!

4 липня 78

Щиро відданий Вам

Василь Стус

Моя дорога сестро!

Дуже дякую. Я отримав Ваші листи ч. 23 і 24. Давніше я отримав томи Гайдеґґера, Бахманн, Гайне й Керкеґора. Завдяки пані Галі читаю твори Герберта Кунгера. Декілька посилок було також від неї.

Даруйте мені, що я так довго мовчу: я перебуваю в цікавих обставинах. І сьогодні, після тривалого періоду вагань і відкладань, я пишу про те, що мої можливості для обміну листами дуже важкі.

Нещодавно я отримав поштовий пакунок від англійського відділу Міжнароднього ПЕН-Клюбу. Проспект осінньої й зимової конференцій дуже цікавий, але ж я зовсім не маю часу!

Дорога Христинко, в липні та в серпні я спалив усе своє листування. Нелегко підпалити й спалити мої дорогі листи. Та я мусів це зробити. Прошу Вас ще раз переписати присвячені Вячеславові вірші. Заздалегідь дякую.

Прощайте!

З найкращими побажаннями!

9 жовтня 78

Відданий Вам

Василь Стус

Моя дорога, моя люба, моя далека сестро!

Пересилаю тобі сердечні привіти з Новим Роком. Веселих Свят! Я дуже вдячний за всі тридцять листів. А ще ж я отримав чудову троянду, годинник з музикою, свічки, календар і т.д. Отже кажу і Fleures du mal. Шкода, що на Біблію чекаю даремно. Але її вислала пані Г. 5 грудня я вислав до влади лист про відмову від громадянства. Отож я сьогодні вільний, зовсім вільний. Чи як би це назвати?

Оце, будь ласка, для тебе мій вірш. Я присвячую його тобі.

24 грудня 1978

З найкращими побажаннями

Василь Стус

Моя люба, моя дорога сестро!

Дуже дякую. Я отримав усі твої янгольські подарунки, гарну книжку Г. Белля, всі твої листи. Ти мій чутливий ангол. Тепер у нас провесна, ще падає сніг, Дід Мороз усе ще грає по горах і неспокійних річках – але вже сонце, але вже повітря! І моя душа спалахнула!

Моя дружина вже переселилася, її адреса: ... Тепер вона шукає там за одним томом книжки С. Єсеніна, але я сказав би, що це, на жаль, дуже довго триває. Це сердить мене, але я мовчу. Пересилаю тобі на день народження вишитий портрет Тараса Шевченка, батька нашої нації, й при цьому бажаю тобі: Будь здорова!

Будь щаслива!

Я обіймаю тебе й цілую.

Лютий 1979

Василь

П.С. Дякую, моя товаришко, я отримав твій лист ч. 43. Я від січня не маю відпустки (мені належить 57 робочих днів), а проте відмовили. Доведеться залишитися тут без поїздки додому.

Мої рідні не можуть приїхати до мене, якщо немає для цього спеціяльного дозволу. Адже я – напівв'язень! Славко та інші брати й сестри цього не розуміють: у них більш лагідний клімат. І знову це все не доводить мене до розпуки! Мій шлях – моя радість!

Моя люба Христю!

Я твій боржник. У мене боргів більше, як волосся на голові. Твої чудові подарунки – Біблія, Новий Заповіт, молитовник – дуже розраджують мене. Отримав також твої листи 27, 27 (sic), 30. Дуже дякую. Шкода, що не маю тут книжки Сергія Єсеніна. Але я напишу до Києва, щоб Валя, моя дружина, переслала тобі цю книжку Єсеніна з моєї бібліотеки. Пробач, але цей поет не належить до моїх улюблених. Мої російські улюбленці – Пушкін, Бунін, Пастернак, Толстой, Достоєвський, Платонов. Я читаю тепер "Зачаровану гору" Томаса Манна. О, Боже, скільки там води! Балачка велика, розумна, балачка на дозвіллі. Я люблю м'ясо. Розумне добре м'ясо. Наприклад, "Три товариші" Еріха Марії Ремарка.Моя добра сестро, ти знаєш: я маю попереду ще шість місяців, але моє коло вужчає з кожним днем. Як зашморг. І я не бачу повернення, яке сталося б незабаром. На мене чатує багато несподіванок. Така моя доля. Та як казав мій учитель, Йоганн Вольфґанґ фон Ґете:

Wen du nicht verlässest, Genius,

Nicht der Regen, nicht der Sturm

Haucht ihm Schauer übers Herz.

Wen du nicht verlässest, Genius,

Wirst im Schneegestöber

Wärmumhüllen.

Березень 79

Тепло обіймаю.

Пам'ятай мене!

Твій брат

Василь

Моя найщедріша сестро!

Ліворуч – мої шляхи. Мої випробування попереду. Вони подібні до мого оточення! Але сьогодні всі гори укриті снігом. Температура – мінус 20.

Тут на фотографії, поруч зі мною серпень, навіть липень, навіть червень. Працюю під такими горами, морем або океанським островом. Там – Київ, Львів, кажуть "Матерія", значить грунт. Тут бездонне страждання без Батьківщини, без Материнської землі. Довкруги височіють гори. Сьогодні 4 травня, вже три дні падає сніг. Усе засипано снігом.

На Великдень була добра погода, але я сидів удома та читав "Живи й пам'ятай" Валентина Распутіна. Це – добрий роман! Це – відрада моєму пригніченому серцю. Хіба ні?

10 травня 1979

Із сердечним привітом

Василь

Моя дорога Христю!

Я дуже радий, що ти стала щасливою бабусею. Твій внук має олімпійський вигляд! Я пригадую старосвітського Ґете – хлопчина дуже подібний до нього.

Хай живе прекрасна бабуся, хай живе малятко, хай живуть щасливі батьки! Даруй мені, моя сестро, я надто довго не озивався. Отримав усі твої подарунки й листи, ч. 57 я отримав також. Але "Worpswede" не мав. Я дуже радію, що мій чудовий ангел Райнер Марія Рільке у його висловах і картинах є тут. Шкода, мій світ є інший від того, в якому жив Рільке. Моя душа шукає не тільки краси, але й прагне вищих сфер, справедливости й правди. Тут криються всі проблеми мого життя. Моя дорога Христинко, мій фініш 11 серпня – так сказали мої мучителі. Отож незабаром мушу їхати. Але куди? Не знаю. Близькі мої дороги застелені туманом.

Більше мені не пиши. Я напишу до тебе з нового місця.

Бажаю щастя тобі й твоїм ближнім

Дуже дякую

23 липня 1979

Василь

Телеграма А. Д. Сахарову.

[Друкується вперше українською мовою. – Переклад з російської за виданням: "Хроника текущих событий", вып. 52. Москва, самиздат, 1979, 1 марта. Передрук: Нью-Йорк, Изд. "Хроника", 1979, стор. 21. ]

Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку.

11 лютого 1979

Василь Стус

[Селище Матросово]

Лист до члена Міжнародньої Амнестії в Західній Німеччині.

[Друкується вперше. – Архів "Смолоскипа". Рукопис, копія оригіналу, переклад з німецької. ]

Дорога...

Пробачте мою довгу мовчанку. Здаю собі справу, що це непростиме. Однак простіть мені!

Я одержав кілька Ваших листів, кілька книжок та газети і дуже дякую за все. Але малюнка фон Гоха не отримав.

Ви дуже цікаво пишете, надто цікаво.

Однак, саме тому не буду дискутувати.

Всі чесні люди добре розуміють, де добро, а де зло. Я це дуже добре розумію. Ваше питання, одначе, примушує нас до мовчання, до зримої сліпоти і до брехні.

Тому всі наші маленькі успіхи є великою невдачею. Вічно повторюється одне і те саме.

Моє життя має дуже пряму лінію.

Це моя найбільша радість і моя найбільша віра.

Діюча віра є ознакою творчого життя, чи не так?

Отже я щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді.

Я одержав багато листів з Метману.

Багато людей пишуть до мене – дякую, дякую, дякую!

Вітання Вашому чоловікові. Вашим дітям і друзям.

29. VI. 79.

Із щирим вітанням

Василь Стус

Дорога... я називаюся Василь Семенович (не Семьонович). Многая літа!

Лист на захист Миколи Горбаля.

[ Друкується за виданням: "Українська Гельсінкська Група, 1978-1982". – Торонто-Балтимор, В-во "Смолоскип", 1983, стор. 97-99. ]

23 жовтня ц. р. [1979] за таємничих обставин було затримано мого товариша Горбаля Миколу. Як стало відомо, під час затримання працівники міліції Жовтневого району м. Києва застосували до Горбаля фізичну силу, а потім, використавши підставних свідків, його заарештували, звинувативши у спробі зґвалтування.

Микола Горбаль – недавній політв'язень, збирався виїхати до родичів у США, подав документи до ОВИРу. За ним постійно стежили – як за дисидентом, людиною, що була близькою до українського правозахисного руху.

За умов, коли карні органи вдаються до брутальних способів розправи над інакодумцями (досить згадати ганебне судилище над В. Овсієнком, арешт Ю. Литвина тощо), я вважаю, що М. Горбаль став черговою жертвою заготовленої провокації.

Застосування карними органами найгрубших провокацій до дисидентів дає підстави думати, що влада може заарештувати будь-яку людину за будь-яким звинуваченням, якщо тільки громадська позиція людини чимось недогідна владі. Тобто, передолімпіядна практика карних органів засвідчує: будь-який захист людської недоторканости з боку влади відсутній, коли йдеться про дисидентів. З ними можна робити що завгодно.

Свавілля, яке чинять над українськими дисидентами, потребує для своєї реалізації десятків, а то й сотень осіб, яких роблять співучасниками адміністративної розправи, тобто це свавілля тягне за собою масову деморалізацію суспільства. Зрозуміло, якої небезпеки зазнає етичне здоров'я цього суспільства. Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків.

Останнім часом М. Горбаль потерпав, що може стати жертвою провокації, тому добре зважував кожен свій крок. Тим очевидніший смисл усієї історії, в яку його втягнули репресивні сили.

16 листопада я звернувся до слідчого М. Горбаля – С. М. Лященка, прагнучи з'ясувати обставини арешту. Виявилося, що все тримається у винятковій таємниці, навіть суд буде за закритими дверима. Напевно і лжесвідкам гарантовано інкогніто. Розмова зі слідчим Лященком тільки додала мені впевнености в тому, що Микола Горбаль – не винен.

Винні ті, хто затримав і заарештував його, ті, хто сьогодні таємно свідчать проти Горбаля, ті, хто організував усю цю гидку провокацію проти Горбаля.

Тому я вимагаю: осіб винних в його арешті й цинічній обмові притягнути до судової відповідальности. Я висуваю зустрічний позов, де винні і жертви мають помінятися місцями.

Як свідків на цьому процесі я називаю: самого Горбаля і його дружину Аллу Марченко, Павла і Ольгу Стокотельних, Кириченко Світлану Тихонівну і Стуса Василя Семеновича, друзів М. Горбаля.

Я вимагаю відкритого суду над учасниками вчиненої проти Горбаля провокації.

19 листопада 1979

Василь Стус

Учасник Українського правозахисного руху,

Київ-179, Чорнобильська, 13а, кв. 99

Список використаної літератури

1. М. Жулинський "Із забуття в безсмертя". Київ – "Дніпр" 1990 р.

2. "Не від любив свою тривогу ранню". В.Стус – поет, людина. Київ – "Український письменник". 1993 р.

3. Д. Стус "Феномен доби: сходження на Голгофу слави". Київ – "Знання України". 1993 р.

4. О.Ю. Орач "Під тягарем хреста" Львів – "Каменяр". 1991 р.

5. В. Яременко "Українське слово" Київ – "Рось" 1994 р. (том 3).