Художнє осмислення образу князя Кия

в романі В. Малика “Князь Кий”

Без перебільшення можна твердити, що наше суспільство переживає своєрідний "історичний ренесанс", ознаками якого є підвищений інтерес до історичних сюжетів у засобах масової інформації, кіномистецтві, численних історичних виданнях, науково-популярних, історико-публіцистичних, художніх творах. У цій зливі пересічний громадянин нерідко почуває себе позбавленим найпростіших орієнтирів. До того ж "історичний ренесанс" іноді перетворюється на історичну міфотворчість, надмірну ідеологізацію минулого. У нашому знанні найдавніших етапів слов’янської історії більше здогадок, аніж фактів… Недостатність писемних джерел і намагаються компенсувати письменники, нарощуючи на реконструйований істориками, археологами, мовознавцями та етнографами кістяк м’язи художнього осмислення тієї епохи.

Обмаль документального матеріалу обумовлює специфіку і ускладнює завдання художнього освоєння того історичного минулого, „що віддалене від нас глухою стіною забуття” [1, 456]. Осягнення письменником прадавньої доби уподібнюється „пошукам підземної ріки, існування якої угадується, виявлення конче потрібне, а доступ неможливий” [1, 456].

Таким ось „пошуком підземної ріки” можна вважати і роботу В.Малика над романом „Князь Кий”. Перед письменником стояло нелегке завдання: осмислити всі ті події й відтворити складну історичну епоху засобами художнього слова, визначити найголовніші соціально-політичні проблеми, які тоді вирішувалися, і показати роль князя у суспільному житті того часу. „Писати цей твір, - зізнався письменник, - було дуже важко. Адже вітчизняних історичних документів з часу заснування Києва не збереглося, довелося користуватись відомостями чужоземних авторів, які в своїх хроніках торкалися політичного устрою та побуту східних слов’ян, доповнювати їх даними археології”[2, 57].

В.Малик „не ставив собі за мету написати про Кия роман – хроніку” [3, 268]. Задум прозаїка був, за його словами, „значно скромніший – в сюжетній формі реконструювати лише невеликий відтинок Києвого життя, але відтинок важливий. Тут – напад однієї з гуннських орд, що після розпаду держав Аттіли кочувала в причорноморських степах, зміна династії в полянському союзі племен, заснування Києва” [3, 268].

У реалізації задуму роману „Князь Кий” значно більшу, ніж в інших творах В.Малика, роль відіграв вимисел: „ті, ще долітописні, часи постають на сторінках твору як виплід авторової письменницької уяви” [4], оскільки літописний переказ про Кия, вміщений, до того ж, у недатованій частині „Повісті врем‘яних літ”, аж надто скупий на свідчення про нашого першокнязя. Крім його імені, літописець зафіксував те, що Кий мав братів Щека та Хоріва і сестру Либідь, що вони „заклали городок і назвали його Київ” і що „інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: “на перевіз на Київ”, а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до царя, якого – не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого – не знаю і при якому приходив царі.

Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець. Кий же прийшов у свій город Київ, тут скінчив життя своє, і брат його Щек, і Хорив, і сестра їхня Либідь – тут померли.

І після тих братів почав їхній рід держати княжіння в Полях” [4, 19].

Перші століття історії Давньої Русі оповиті серпанком невідомості. Цей, здавалося б, банальний вислів загалом відповідає науковій правді. Як переконуємося, літописний переказ не має конкретно “прописки” у часі і містить тільки найзагальніші свідчення про життєдіяльність Кия. Все інше – від деталей біографії до деталей багатьох важливих подій, таких, скажімо, як закладення Києва, - мала зродити письменницька уява. Набутий неоціненний досвід історичного романіста під час написання тетралогії “Таємний посол” на повну силу спрацював у романі “Князь Кий”, де історико-пригодницьке начало виразно проявилося у “зітканій з пригод-подій напруженій фабулі” [4], у прийомах і засобах зображення образів-персонажів.

Не тільки літописні Кий, Щек, Хорив і Либідь діють у романі, а й ще понад три десятки персонажів, які є представниками різних родів і племен. Їх доля тією чи іншою мірою виявилася дотичною до долі “роду русів, що з племені полян” [5, 5], - того роду, вихідцем із якого був, згідно з версією романіста, князь Кий.

Центральною постаттю у романі є Кий, що й підкреслює назва твору. Читаючи роман, ми розуміємо, що автор “реконструював лише невеликий відтинок Києвого життя”, але незважаючи на це образ головного героя набув такої рельєфності, якої він у нашій літературі до появи твору В.Малика не мав. Більша частина роману присвячена показу передкнязівського етапу біографії Кия, коли відбувалося становлення його як військового і політичного діяча, і тільки на прикінцевих сторінках роману ми бачимо Кия князем. Не тільки батальні епізоди, а й ті, у яких розкриваються його стосунки з найближчими йому людьми – батьком Туром, братами, сестрою – є важливими для розуміння складного процесу становлення Кия як особистості. І недаремно старійшина роду Тур вважає найстаршого сина “надією і гордістю” не тільки своєю, а й “всього роду” [5, 5]. З любов'ю ставився Кий до своїх молодших братів та сестри Либеді. Спостерігаючи, наприклад, за наймолодшим, Кий “усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив”: “ – Дитина ще наш Хорив, - промовив замислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!” [5, 8].

В.Малик приділив велику увагу показу стосунків у сім’ї, у якій виростав Кий, думається, що зовсім не випадково. Відчуття роду, єдності з ним, відповідальності за нього – це те, що стало органічною складовою свідомості Кия, пізніше зумовлювало його діяльність, спрямовану на об’єднання полянських родів, на союз з іншими племенами заради спільного порятунку, спільного майбутнього.

Щоб краще зрозуміти логічність і доцільність трактування В.Маликом взаємин між героями літописного переказу звернемося до роману “Гнів Перуна”, де Раїса Іванченко по-іншому інтерпретує образи братів: “У граді Києвім старшинствував його менший брат Щек. Тихий на вигляд, завжди кусав знишка, яко повзуча гадюка. Від того й прозвали Щеком – тобто шипучий, яко гадина. Старший брат його Кий усім узяв – і розумом, і силою, і виглядом. Вдачею своєю був одкритий до людей – в очі говорив правду, ніби києм рубав. Того й Кий. Як не заздрити такому? І Щек заздрив йому. Щоб не відстати від брата, і собі побудував градок на горі, що височіла навпроти Києвої. Відтоді її називають Щекавицею.

Був у Кия ще один брат, якого люди називали Горивом, або Хоривом. Горив хотів перевершити своїх старших братів, бо також був заздрісним та гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі, недалеко від Почайни. Того й звали Горив або Горинич” [4, 374].

Подібне трактування не узгоджується з літописним переказом, у якому недвозначно мовиться про інший характер стосунків між братами – саме такий, який відображений у романі В.Малика.

Намагаючись яскраво і всебічно змалювати образ головного героя, В.Малик показав його у хитроплетиві подій, пов’язаних із обома наскрізними сюжетними лініями роману. Перша – це історія боротьби різних родів і племен проти гуннської навали. Еволюція образу Кия простежується в зв'язку з цією боротьбою. Уже на перших сторінках роману знайомимося з Києм, двадцятиоднорічним отроком. Він “високий, ставний, широкоплечий” [5, 5], хоробрий, без вагання приходить на допомогу родині князя уличів Добромира: “Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!” [5, 18]. Однією з характерних рис, що відрізняла Кия від ровесників, була його зацікавленість історією предків його роду, чим і була обумовлена у романі вставна новела “Слово про короля Божа”. Пізнане Києм минуле “стукало в серце” [5, 25], змушувало юнака замислюватися над долею племені. Здобуті знання не тільки підказували відповіді, а й породжували нові питання, які стосувалися взаємовідносин між родами, племенами. Поступово, і це засвідчується цілим рядом епізодів, формувався Кий-політик, Кий-дипломат, Кий-військовий діяч. Участь у перших боях із гуннами, поразки у них змусили Кия глибоко замислитися над тим, як саме треба протистояти завойовникам: “Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегороджене полянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючи повітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, в сто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю. Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?” [5, 146].

Кий запропонував вихід, але до його думки не прислухалися. Треба було зазнати ще однієї поразки у бою з гуннами, щоб смертельно поранений Тур, звертаючись до сина, сказав: “Даремно не послухалися тебе… Все пропало… Рятуй наш рід… І все плем'я…” [5, 159]. Залишки розгромленого війська обрали Кия своїм воєводою. Після перемоги у першому ж бою, де Кий виявив військовий хист, уміння перемагати не тільки завдяки силі, а й завдяки хитрості, його обуло обрано полянським князем.

Важливі грані образу Кия вияскравлюються і в цілому ряді подій, що стосуються другої сюжетної лінії роману – історії кохання Кия і Цвітанки. Ця драматична історія складається з низки ситуацій, у яких випробовувалося на істинність почуття закоханих. Подолавши різні перешкоди, Кий і Цвітанка поєднали свої долі. Доцільність у романі цієї сюжетної лінії не викликає ані найменшого сумніву, адже засвідчено літописцем у легенді про братів, що після них “почав їхній рід держати княження…” [6, 19]. Отже, було продовження роду, була династія Києвичів, історія якої почалася, згідно з романною версією В.Малика, з Кия і Цвітанки.

Таким чином, В.Малик подарував нам перший і поки що единий романний образ нашого першокнязя, людини духовно багатої, високої в своїх устремліннях, покликаної утверджувати ідеали добра, правди, справедливості, краси.

Романіст творить образ Кия обережно і точно, використовуючи цілу систему художніх засобів.

Автор сприймає світ, відбиваючи його у власній свідомості і намагається, щоб читач побачив його таким самим. Звідси пошуки найточнішого слова або словосполучення. Мовнохудожні засоби, що служать для створення образу Кия, досить різнорідні. Значну роль у розкритті художнього задуму письменника відіграє портрет. В.Малик не дає розгорнутої характеристики; з багатьох рис зовнішності персонажа відбирає найхарактерніші. І для того, щоб конкретизувати уявлення про нього, автор використовує зорові епітети (русяве волосся, голубі очі, широкі плечі), добирає ряди прикметників („Високий, ставний, широкоплечий юнак з одвертим поглядом очей; завжди теплих і ласкавих, а в гніві несхитних і твердих, мов кремінь”)[5, 5].

Як бачимо, В.Малик зосереджує нашу увагу не лише на очах як таких, а на тому, що в них і через них виражено. Він передає саму суть образу, намагається звернути увагу на приховані риси характеру. Тут стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати індивідуальність, викликають певне ставлення до зображувального.

У своєму романі В.Малик використовує виразні, емоційно насичені порівняння. І ці порівняння, кожне слово несе емоційне навантаження, передає ставлення автора до головного героя.

Художня мова, звертаючись безпосередньо до уяви читача, здатна відтворити і рухи, і їх пластику, і звуки, і психологію героя, і його філософське світосприймання, тобто всю складність життя і людських почуттів у найрізноманітніших формах їх вияву. Це і метафори та метафоричні порівняння („Та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві”)[5, 57], і метонімія (“По обличчю промайнула гримаса болю”)[5, 122], і анафора („Перемога, люди! Перемога!”)[5, 228], і риторичні фігури (“Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову!”)[5, 134] тощо. Саме в цьому специфіка і сила художнього малювання словом, котре, як матеріал словесного мистецтва, має величезні зображувальні можливості.

Слово у В.Малика в вищому ступені психологічно мотивовано. Душевні переживання, рух думок тонко підкреслені різноманітними засобами мови. Ретельно підібраними словами та влучними словесними штрихами автор передає душевний стан князя („Стискалося серце від важкого передчуття”)[5, 157]. Почуття неспокою та болю за весь полянський рід підкреслюються повторами, які знову й знову загострюють увагу на одній і тій же тривожній думці: „Що ж буде з полянами? Що ж буде з родом русів?”[5, 152].

Паузи, які передаються в тексті за допомогою вставних речень або знака тире, відтіняють важливість повідомлення, а також характеризують емоційно-вольове становище героя (“Головне – вивести братовбивцю на чисту воду”)[5, 143]. А три крапки вказують на емоційно-оціночні паузи (“Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів”)[5, 96].

Аналізуючи типи речень, звертаємо увагу на їх стислість влучність, яка досягнута вдалим добором живих просторічних слів і виразів. Письменник просліджує характер Кия у розвитку. З самого початку знайомства з героєм нас приваблює його простота, скромність. І чим більше ми заглиблюємося в роман, тим більше впевнюємося, що маємо справу з молодою, але розумною, далекоглядною людиною, яка вболіває за долю полянського племені.

У розкритті рис характеру Кия важливою є оцінка його іншими персонажами (“В цьому молодому, дужому воїні щасливо поєдналися і доброта, і Розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем’ям” [5, 185]), а також зовнішня – через дію, вчинки, рухи (“Кий наказав двом воям піклуватися про нього [Тура], а сам кинувся на поле бою, де руси і вої з інших родів... стримували натиск гуннів” [5, 160]). Показовими в цьому плані є внутрішні монологи князя (“Сила полянська зазнала значних втрат, і... родам... буде нелегко тепер протистояти гуннам. Та й чи зуміють вони взагалі протистояти?... Проти гунського клина треба виставити свій клин...Та як це зробити?” [5, 141]).

Автор показав життя Кия в усій різноманітності, у переплетенні життєво-суттєвих інтересів і прагнень. Це людина великого військового усвідомлення ("Треба ж на власні очі побачити, як б’ються гунни. Інакше - як їх переможеш?")[5, 129], великої державної турботи. У боротьбі розквітає талант сміливого й відважного, спостережливого й кмітливого Кия як організатора й ватажка.

Найяскравіше характер Кия розкривається в оцінці його дій іншими персонажами. Так Межамир збагнув силу духу свого племінника: “В цьому молодому, дужому воїні щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем’ям”[5, 185].

Письменник вдається до своєрідного художнього дослідження психології Кия – неординарної, сильної особистості, якій притаманні сила і розум. Вимальовуючи колоритний образ князя, автор показав не ідеалізованого героя, а звичайну людину, яка відчуває біль народу, тугу, кохання. Останнє наповнювало його груди, робило його ще більш гарним, дужим. Дуже влучні слова підібрав автор, щоб передати те почуття, яке викликала зустріч Кия і Цвітанки. "Їхні погляди схрестилися на коротку хвилину – та вона була несподівано тривожна й радісна, хвилююче-бентежна і щаслива”[5, 20].

Для підкреслення емоційного стану князя В.Малик подає описи природи, і не в суто пейзажному плані, а в аспекті глибоких зіставлень із життям головного героя.

Багато уваги в романі “Князь Кий” автор приділяє історичному колориту. Історизми та архаїзми письменник використовує для відтворення колориту епохи. Твір історичної тематики з’явився в наш час, тому використану автором застарілу лексику можна розглядати як таку, що відтворює колишні реалії. В.Малик не зловживає, як це іноді трапляється, численними архаїзмами (“Хай наш князь носить це корзно”)[5, 171], а обережно, з почуттям міри насичує ними, а також давньоруською побутовою та військовою лексикою свою оповідь (“Ось о десну стоїть Кий - найстарший")[5, 5]. Архаїзми є також засобом мовної характеристики головного героя („А від чого ти загинеш – від списа чи від меча, - однаково!”)[5, 165].

Говорячи про особливості художньої мови, як засобу зображення, слід наголосити, що авторська мова є найголовнішою в художньому осмисленні образу Кия. Мова - це той словесний матеріал, за допомогою якого художник слова В.Малик подібно до скульптора ліпить пластичний образ, як живописець передає психологію князя, малює його зовнішність, життя тощо. Влучно знайдене слово надає цілій фразі певної тональності або передає найменший відтінок думки головного героя. Із багатьох схожих слів письменник вибирає саме ті, які найбільш зможуть вплинути на читачеву уяву, найкраще передати ту картину, яку майстер слова бачить своїм внутрішнім зором.

В.Малик, описуючи Кия, його вчинки, виявляє своє ставлення до нього, освітлює його певним забарвленням – позитивного характеру; розкриває перед читачем свою авторську оцінку тих якостей, що індивідуалізовані в даному образі („І ладен був піти на найвідчайдушніший крок і тільки твердий розум утримував його від необачного вчинку”)[5, 120]. Засобами авторської мови письменник створив так званий наскрізний образ князя Кия, тобто образ, що пройшов через увесь твір.

Читаючи художній твір, ми не лише зримо уявляємо героя, а й чуємо його мову з усіма її індивідуальними особливостями, тобто сприймаємо те, що в літературознавстві називають мовною характеристикою героя. Така характеристика є одним із найскладніших і найважливіших прийомів розкриття образу-персонажу. Адже люди в житті говорять по-різному, мають свої, індивідуальні особливості. Відмінність у мові окремої людини зумовлюється і її світоглядом, і віком, і освітою, і талантом, і місцевими мовними впливами, і настроєм, душевним станом в даний момент. Усю сукупність цих особливостей письменник має передати лише одним засобом – через слова та поєднання їх у реченні. І вся ця складна „робота” під силу художньому слову. У мовній характеристиці героя важливим є не лише те, що говорить персонаж, а й те, як він говорить.

Слід визначити особливості мовної індивідуалізації головного героя. Простота, точність. лаконічність і висока образність думки зумовлює відповідні форми її вияву. Таким мовним конструкціям найбільше, звичайно, відповідають прості типи речень, як-от: „Тому юному сміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому братове!”[5, 18]. Інтонаційне забарвлення монологу князя, його емоціональне наснаження досягається системою окличних речень („Ставайте по місцях! Тримайтеся сміливо!”)[5, 167].

Сила переживань Кия підкреслюється уривчастою інтонацією за допомогою незакінчених речень (“Та сила їх не в тому, що їх багато…”)[5, 149]. Він наче розмовляє сам із собою, ставить запитання (“Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя?”)[5, 145]. Слід звернути увагу на монологічне мовлення у творі. Тут монолог репрезентує спрямоване на читача мовлення автора або стилізоване під усні зразки внутрішнє мовлення персонажа. Ось монолог Кия, звернений до полян: “Родовичі! Русь! Ось тут ми або переможемо, або всі поляжемо!”[5, 166]. Своєрідну синтаксичну конструкцію становить його внутрішній монолог: „Якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гунському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?”[5, 109].

Якимось дуже незначним, ледь помітним стилістичним ходом В.Малик уміє багато сказати про свого героя. Усю глибину цієї неспокійної душі, всю складність внутрішніх переживань князя чи не найглибше розкриває через невласне пряму мову. У ній зберігаються лексичні й синтаксичні особливості чужого висловлювання – автентичні вислови, порядок слів, манера мовлення, емоційне забарвлення, експресивний заряд. Але передається висловлювання не від імені Кия, а від імені В.Малика.

Ось Кий побачив як дружина Чорного Вепра, замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, зупинилася на пагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем. „Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі – і за Радогаста, і за родовичів, що тут безславно гинуть”[5, 134]. Саме цей стилістичний хід допомагає читачам майже фізично відчути скажену бурю, яка нуртує в душі Кия.

Такий спосіб передачі думок героя дає змогу письменнику глибше розкрити його душу, безпосередньо, без введення додаткових сцен і розмов з іншими персонажами, показати його переживання, краще вмотивовувати його дії. Князь - індивідуальний образ зі своїми, тільки йому властивими почуттями, своїм характером, поведінкою, вчинками. Кожна метафора, кожний епітет, кожне порівняння тощо синтезує й узагальнює факти історичної дійсності і художнього осмислення образу головного героя. З метою більшої типізації явищ автор вживає цілий ряд висловів, приказок та прислів’їв ("Забереться вовк у кошару - всіх ягнят виносить!") [5, 21]. Це і є результат переосмислення письменником історичних подій і ролі особистості в суспільстві.

Роман побудований на контрастах, динамічних зіткненнях. Гострі, незвичайні, сповнені драматизму ситуації, майстерні діалоги, виразні мовні засоби - усе це допомагає письменнику досягти найбільшої виразності в художньому осмисленні образу князя Кия.

В історії народу є неординарні постаті. Художнє осмислення таких яскравих індивідуальностей справа нелегка. Але В.Малику це вдавалося.

Літературний та історичний образи князя Кия дуже схожі. І в літописній версії, і в творі В.Малика, і в усній народній творчості князь Кий виступає правителем, об’єднавшим слов’янські племена, який заклав основи могутньої праукраїнської держави, зачав першу українську княжу династію – Києвичів, виступає найголовнішим захисником землі Руської.

Література

1. Міщенко Д. Від автора // Міщенко Д. Лихі літа ойкумени.- К., 1985. – С.456-458.

2. Лис В. Слова колос золотий // Література. Діти. Час. – К., 1983. – Вип.8. – С.54 58.

3. Малик В. Післямова // Малик В Князь Кий. – К., 1982. – С.266-269.

4. Волинський К. Читач проголосував “за” //Літературна Україна. – 1993. – 18 лютого.

5. Малик В.К. Князь Кий : Романи. – К.: Дніпро, 1989.

6. Іванченко Р. Гнів Перуна. – К.: Рад. письменник, 1992. – 503 с.

7. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатіївським списком). – К.: Рад. письменник, 1990. – 558с.