Політично-філософські вчення про державно-владні та правові відносини на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства набули найбільш повної і завершеної форми в працях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.
І. Кант (1724—1804 рр.) народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі. Він був родоначальником німецької класичної філософії.
Важливе місце у теоретичній спадщині Канта посідають праці з соціально-політичних, історичних та правових проблем: "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані", "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?", "До вічного миру", "Метафізика звичаїв" [1].
Характеризуючи свою епоху як "вік просвітництва", Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв'язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Останнє він розумів як вихід людини із стану неповноліття, "нездатності користуватися своїм розумом без керівництва збоку". Зосереджуючи увагу на дослідженні свого соціального ідеалу, Кант підкреслював, що громадянський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим "устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно до висхідного положення про залежність всіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)".
Кант дотримувався думки, що принципи республіканського управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи. У реальній республіці повинні управляти загальнообов'язкові закони, а людям, які входять до уряду, необхідно лише забезпечити їх чітке виконання. Республіканізм — це "державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої".
Побудову правової держави Кант вбачав не у революційних діях через насильство, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадянську державу. Виступаючи поборником принципу першості права у діях держави і громадян, філософ підкреслював, що якщо революція стала фактом і встановлений новий устрій, то неправомірність цього не може звільнити підлеглих від обов'язку підкоритися як лояльні громадяни новому порядку речей та урядові, якому належить тепер влада.
Важливе місце в соціально-історичній філософії Канта посідали проблеми війни і миру. Кант рішуче підтримав ідею французького мислителя Шарля Сен-П'єра (її поділяв також Руссо) про необхідність укладення державами договору про вічний мир, без якого війни загрожують знищити людську цивілізацію [2]. За Кантом, вічний мир — це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану: одне тісно пов'язане з іншим. Кант не без підстави стверджував, що коли питання про війну розв’язується не тільки правителями, а й усіма громадянами, як це мусить бути в республіці, то вони добре поміркують, перш ніж розпочати таку страхітливу гру, адже увесь тягар війни їм доведеться взяти на себе.
У творі "До вічного миру" Кант сформулював шість "попередніх статей" запропонованого ним проекту угоди про вічний мир між народами: 1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни, навіть заховані в архівах і невідомі сторонам, що домовляються стосовно факту територіальних претензій; 2) жодна самостійна держава не повинна бути запозиченою іншою державою ні шляхом успадкування, ні обміну, ні купівлі, ні як дарунок; 3) постійні армії мусять з часом повністю зникнути; 4) забороняється використовувати державні позики для фінансування підготовки до війни і її ведення; 5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в політичний устрій і управління інших держав; 6) жодна держава під час війни з іншою не може вдаватися до таких ворожих дій, які б зробили неможливою взаємну довіру в майбутньому миру, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства, зрада тощо.
Кант пов'язував вічний мир не тільки із встановленням республіканської, форми правління у всіх державах, а й із забезпеченням в кожній з них внутрішнього миру.
Через право Кант відносив свою соціально-історичну філософію до одного із розділів "критичної" філософії. Право він трактував як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до всезагального громадянського стану, Кант вважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоб практикою конституювати свою власну мету — накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.
Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філософії Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософ виділив такі головні максими, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини в скоєних проступках; 3) дія за принципом "поділяй і володарюй". Констатуючи, що в епоху Просвітництва політикам не властиво було сповіщати про ці максими як про наміри чи дії, щоб не скомпрометувати себе в суспільній думці, Кант вважав за потрібне боротися з цим злом таким засобом, як гласність при проведенні політичних акцій. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.
Отже, Кант йшов у тому ж напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Як Гольбах вважав гуманність вищим принципом людської спільності, так і Кант при тлумаченні думки, що правдива політика не може зробити кроку, не віддавши належного моралі, вказував, що головним є ще й те, що право людини мусить визнаватися священним, хоч би яких жертв це коштувало панівній владі.
 Іммануіл Кант був у Німеччині першим, хто взявся до системного обгрунтування лібералізму-ідейної платформи класу буржуа,що виділилися з конгломерата третьої верстви, які визнали своє місце в суспільстві і, які претендують на економічну і політичну свободу для себе. І.Кант визначив мету -вискласти цю платформу в якості єдиної, розумної. Він намагався підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її.
4.НАВЧАННЯ І.КАНТА ПРО МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І НОВЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ

Проблемі сутності міжнародного права і розглядові його основних інститутів присвячені, головним чином, дві роботи Канта : перша частина "Метафізики звичаїв" і трактат "До вічного світу" [8].
До другої половини XVІІІ століття в науці міжнародного права оформилися три основні школи. Перша, початок який були закладені ще голландським правознавцем Г. Гроцієм, прагнула "сполучити філософські ідеї школи природного права з вивченням позитивної міжнародно-правової практики". Друга, представлена іменами Т.Гоббса і Б.Спінози, бачила в міжнародному праві "галузь природного права і тому науку скоріше філософську, ніж юридичну". Третя, позитивна, навпаки відкидала необхідність звертання до філософії. Її представники бачили задачу міжнародного права у вивченні, систематизації і логічному аналізі міждержавних угод і інших джерел.
Ближче усього Кантові, очевидно, були погляди другого напрямку, але вважати його класичним представником природно-правової школи було б невірним. Кант визначає предмет міжнародного права в такий спосіб: "Право держав у відношенні друг до друга, що не зовсім правильно називається міжнародним правом, - воно повиннео було б, скоріше, називатися міждержавним... це те право... коли одна держава, розглянута як моральна особа, стосовно іншої держави, у стані природної волі, а отже, і в стані постійної війни робить своєю задачею установити частково право на війну, частково право в час війни, частково... право після війни". Звідси видно, що вбачаючи основу міжнародного права в праві природному, він усе-таки визначає його і як сукупність формально-юридичних розпоряджень. У предмет міжнародного права Кант також включав відносини окремих осіб до іноземної держави і громадян різних держав між собою.
У міркуваннях Канта дуже важливо, що, відштовхуючись при визначенні міжнародного права від поняття війни, він, разом з тим (слідом за Гроцієм) не зводив його зміст винятково до права на її ведення. Однак ця область міждержавних відносин займає велике місце в його працях. У цьому змісті Кант розробив лінійне вчення про види воєн, їхні закони і звичаї, а також основи ведення воєн.
На думку Канта, "війна — єдиний спосіб здійснення права у відносинах між державами. Більш того, війна є рушійною силою суспільного прогресу, тому що вона є зовнішнє вираження антагонізму" [9]. Разом з тим він думав, що поступово в міру прогресивного розвитку людства війни повинні припинитися.
Правомірними Кант вважав тільки справедливі війни, до числа яких він відносив збройні зіткнення, спрямовані на захист батьківщини, створення нової національної державності і відшкодування збитку. Виходячи з того, що всі держави є суверенними і рівноправними в міжнародному спілкуванні, Кант вважав несправедливим, а тому неприпустимим ведення каральних і винищувальних воєн, що мають своєю метою окупацію чужої території або колоніальне поневолення інших народів. Він думав, що розширення державою своїх границь можливо тільки в тому випадку, якщо не будуть порушуватися інтереси народу, що споконвічно проживає на даній території.
Ці розуміння Кант намагався обґрунтувати ідеями свого категоричного імператива. Він підкреслював, що несправедливим є той ворог, "чия привселюдно виражена (будь те словом або справою) воля висловлює максиму, відповідно до якої, якщо зробити її загальним правилом, неможливий стан світу між народами і повинен бути увічнений природний стан".
Прогресивними були також погляди Канта на закони і звичаї ведення війни. Тому що війни між собою ведуть не громадяни, а держави, він рішуче виступав проти пограбування народів і присвоєння майна окремих громадян. Припустимими він вважав тільки контрибуційні збори з обов'язковим наступним поверненням вартості вилученого майна. Кант наполягав також на тім, що при веденні воєн "не можна користуватися такими віроломними засобами, що можуть знищити довіру, що вимагається для створення майбутнього міцного світу".
Тим часом, центральною проблемою міжнародного права для Канта була проблема установлення вічного миру у відносинах між державами. Ця ідея за багато сторіч до Канта почала хвилювати кращі розуми людства, будучи широко відомою ще в древній Індії і в Китаю. Однак найбільший поштовх у своєму розвитку вона одержала в епоху зародження капіталістичного способу виробництва. На цьому етапі ідея вічного світу відбивала інтереси буржуазії в її "боротьбі проти анархії і сваволі феодальних воєн. При цьому, на відміну від попередніх століть, вона усе більш і більш виявляється зв'язаною не з ідеєю єдиної світової монархії, а з її захистом незалежності і суверенітету окремих національних держав".
Найбільш повно пропозиції про шляхи практичного установлення вічного миру відображені в роботах сучасників Канта : Сен-Пєра і Жана Жака Руссо. Перший вважав, що для ліквідації воєн, крім освіти і зміни вдач людей, необхідне укладання договору про союз і взаємодопомогу між усіма монархами. Створене на його основі конфедеративне утворення повинне мати постійно діючий представницький орган, що виконує, головним чином, примиренські й арбітражні функції. Але Сен-Пєр допускав також видання їм загальнообов'язкових законів, за порушення яких могли бути застосовані санкції.
Проект Сен-Пєра був високо оцінений Ж.Ж.Руссо в роботі "Судження про вічний мир". Разом з тим Руссо вважав його глибоко утопичнім у частині твердження про наявність доброї волі государів до висновку подібного договору. Вихід він бачив у скиненні монархічних режимів і встановленні єдиної Європейської республіки, хоча і з рядом істотних застережень.
Кант вважав розв’язок проблеми установлення вічного миру найголовнішою метою кожного індивіда і всього людського суспільства. "Ніякої війни не повинно бути, — викликує німецький філософ, — ні війни між мною і тобою в природному стані, ні війни між нами як державами... Можна сказати, — продовжує Кант, — що встановлення загального і постійного миру складає не просто частину, а всю кінцеву мету навчання про право... адже стан світу — це єдиний гарантований законами стан твого і мого серед безлічі живучих по сусідству один з одним людей..."
У "Метафізичних початках навчання про право" Кант відзначає, що стан війни між державами — явище неправового порядку. Він глибоко переконаний, що "усяке право народів і вся зовнішня моя і твоя держава, що здобувається або охораняється війною, лише тимчасові і тільки в загальному союзі держав (аналогічному союзові, завдяки якому народ стає державою) це право може стати остаточно дійсним і щирим станом миру". Відстоюючи цю ідею, Кант вітає і захищає принципи невтручання, що зароджувалися в епоху буржуазних революцій, і державного нейтралітету як принципи повної і рівноправної неучасті у воєнних діях.
Однак філософ добре розуміє, що досягти вічного миру зусиллями одного або невеликого числа держав неможливо. Він усвідомлює неподільність міжнародного спілкування і необхідність вироблення колективних невоєнних мір виходу з кризових ситуацій і установи контрольних органів. Втіленням цієї ідеї з'явилися міркування Канта про право держав на об'єднання "для спільної защити від будь-яких зовнішніх або внутрішніх можливих нападів". Ймовірною формою такого об'єднання він називає "постійний конгрес держав", що має конфедеративну основу й відткритий для вступу всіх бажаючих. "Тільки за допомогою такого конгресу, - підкреслює Кант, - може бути здійснена ідея підстави публічного права народів розв’язувати суперечки між собою так, як личить цивілізованим народам, судочинством, а не варварським (дикунським) способом, а саме війною".
Разом з тим, розробляючи основи майбутнього ненасильницького миропорядку, Кант на цьому етапі досить обережно відносився до можливості його реального встановлення. Він вважав, що з розширенням границь єдиної держави народів, керування ними і захист кожного окремого його члена поступово стануть неможливими і приведуть знову до стану війни. Тому в "Метафізичних початках навчання про право" він обмежується лише вказівкою на те, що охарактеризовані вище політичні принципи повинні служити "постійному наближенню до стану вічного миру", повідомляючи одночасно, що задача його досягнення "є, зрозуміло, нездійсненна ідея".
Принципово інший погляд на можливість встановлення міцних добросусідських відносин між державами утримується в знаменитому трактаті Канта "До вічного світу". У цій роботі він не тільки не сумнівається в реальності його побудови, але і уперше висуває здогад "про об'єктивну закономірність, що веде до установлення світу, про неминучість створення на мирних початках союзу народів". Настільки оптимістичний висновок Кант робить на основі вивчення "співвідношення належного (категоричний імператив) і сущого (реальне співвідношення війни і світу, природного і правового стану між державами)... Належне, не реалізуючись в суще, не перетворюючись в нього, впливає на суще, яке в усе більшому ступені... розвивається під знаком належного, не зливаючись з ним, але усе більш наближаючись до його вимог".
Коротенько хід міркувань Канта полягає в наступному. Моральний закон, споконвічно властивій людській свідомості, спонукує людей постійно прагнути до самовдосконалення і досягнення цілей категоричного імператива. Поряд з цим, внаслідок суперечливості природи людини, для нього характерні також себелюбність, користь і інші негативні прояви суб'єктивного характеру. В міру розвитку людського суспільства це протиріччя поступово дозволяється. Процес цей об'єктивний і детермінований загальними законами природи. Найголовніший з них полягає в тім, що природа споконвічно прагне "так розташувати якесь число розумних істот, які в сукупності потребують для підтримки життя в загальних законах, але кожне з яких потай хоче ухилитися від них; так організувати їхню систему, щоб, незважаючи на зіткнення їхніх особистих устремлінь, останні настільки паралізували один одного, щоб у публічному поводженні людей результат був таким, як якби вони не мали подібних злих устремлінь". Унаслідок цього зрештою внутрішні розбрати спонукують людей в ім'я встановлення порядку підкоритися публічним законам, постійна погроза війни приводить їх до усвідомлення необхідності побудови держави для організації відсічі ворожим силам. Так діалектичний процес взаємодії об'єктивного і суб'єктивного приводить до гуманізації людських відносин, установленню міцного цивільного світу усередині суспільства.
Але виникає новий антагонізм — протиборство роздільно існуючих незалежних держав. Кожне з них, за словами Канта, "бажає домогтися для себе міцного миру таким чином, щоб заволодіти по можливості усім світом". Розпалюються численні війни. Однак поступово під впливом об'єктивних законів природи, з розвитком культури і при неухильному наближенні людей до більшої згоди в принципах, приходить загальне прагнення жити у мирі. Стан війни змінюється активним мирним змаганням. "Дух торгівлі... рано або пізно опановує кожним народом... і тому держави змушені... сприяти шляхетному мирові і всюди, де існує погроза війни, запобігати їй своїм посередництвом". Принципи добросусідства затверджуються у відносинах між державами.
Підводячи підсумки, Кант робить загальний висновок: "Саме таким способом, самою будовою людських схильностей природа гарантує вічний світ, але, звичайно, з надійністю недостатньою, щоб (теоретично) пророчити час його настання, але, проте, практично досяжної і зобов'язуючої нас домагатися цієї (не настільки вже й примарної) мети". Німецький філософ добре розуміє, що самі по собі війни ніколи не припиняться. Глибина його діалектики полягає в тім, що обґрунтовуючи загальні закони розвитку людського суспільства, що неминуче ведуть до твердження ненасильницьких відносин у світі, він одночасно призиває людей "допомагати природі", своїми діями будувати міцний будинок миропорядка. У зв'язку з цим Кант висуває свій план досягнення вічного миру, багато положень якого винятково актуальні.
У трактаті "До вічного світу" цьому планові присвячені два основних розділи. Перший містить шість попередніх стадій, другий — три кінцевих. "Попередні стадії трактату спрямовані на те, щоб усунути об'єктивні, на думку автора, причини війни, а саме: прийоми таємної дипломатії; придбання територій по спадкуванню, в обмін, на підставі договору дарування або купівлі-продажу; постійні армії; можливість втручання у внутрішні справи іншої держави".
Закони, сформульовані в попередніх статтях першого розділу трактату, Кант підрозділяє на дві основні групи. Положення, що складають першу з них, безумовні і мають потребу в негайному виконанні при будь-яких обставинах. Так, наприклад, шоста попередня стаття говорить, що "жодна держава під час війни з іншим не повинна прибігати до таких ворожих дій, які б унеможливили взаємну довіру в майбутньому стані миру". Тут, зокрема, мається на увазі: використання найманців, отруйних речовин, порушення умов капітуляції, зрада. Визнаючи війну для природного стану суспільства сумним, але змушеним засобом твердження своїх прав, Кант, проте , призиває відмовитися від найбільш одіозних і нелюдських методів її ведення, тому що при їхній наявності досягнення міцного світу немислимо. У цьому змісті для нас найбільше цікаво наступне його висловлення: "Винищувальна війна, у якій можуть бути знищені обидві сторони, а разом з ними і всяке право, привела б до вічного миру лише на гігантському цвинтарі людства. Отже, подібна війна, а стало бути, і застосування засобів, що ведуть до неї, повинні бути безумовно заборонені".
Добре розуміючи, що основи ненасильницького миропорядка закладаються не стільки на полі бою, скільки в невоєнний час, Кант у числі дій, що підлягають безумовній забороні, називає також таємне збереження в мирних договорах основ для майбутньої війни і політику втручання у внутрішні справи будь-якої держави. "Жодна держава — думає він, — не повинно насильно втручатися в політичний устрій і правління інших держав". Цим Кант ще раз підкреслює непохитність принципу суверенітету і рівноправності існуючих у світі країн і неправомірність якого б то не було негативного впливу ззовні на їх внутрішню і зовнішню політику.
До числа законів, що можуть бути відстрочені у своєму виконанні, Кант відносить ліквідацію постійних армій, використання для зовнішньополітичних цілей державних боргів і неможливість придбання одною державою іншої в будь-якій формі. Дана відстрочка обумовлена в нього не прагненням ліквідувати саму мету закону, а, навпаки, спробами досягти відповідності між метою і засобами її досягнення. Кант підкреслює, що така відстрочка не може бути нескінченною.
Другий розділ трактату цілком присвячений питанням практичної побудови вічного миру. Основна думка автора полягає в тому, що "законний стан у відносинах між державами не може установитися сам собою, а отже, стан миру повинен бути встановлений". У цьому виявляється глибокий діалектизм Канта, який розуміє необхідність об'єднання об'єктивного і суб'єктивного для прогресивного перетворення людського суспільства.
Перша остаточна стаття договору про вічний мир, що входить у цей розділ, говорить: "Цивільний устрій у кожній державі повинен бути республіканським". Кант вважає його безпосередньо виникаючим з ідеї первісного договору про утворення держави, бездоганним, а отже, найбільш перспективним устроєм для досягнення вічного миру. На його думку, тільки в республіці можуть бути забезпечені принципи волі і рівності громадян, підпорядкування їх винятково справедливим законам. Тільки в республіці обраний усенародно представницький орган влади, що відповідає антивоєнним устремлінням народу, зможе, на відміну від непідконтрольних кому б то не було монархів, поставити реальний заслін війни або звести кількість збройних зіткнень із суміжними країнами до мінімуму.
"Міжнародне право повинне бути засноване на федералізмі вільних держав" — такий зміст другої остаточної статті. Кант вважає, що рано або пізно народи повинні об'єднатися для повної гарантії їхньої безпеки і здійснення приналежних їм прав. Але формою такого об'єднання повинний бути союз народів, а не їхніх держав. Кант рішуче виступає проти світової держави, справедливо думаючи, що неминуче виникаючі в будь-якій державній системі відносини влади-підпорядкування не можуть бути прийнятними в міждержавних відносинах. Пропонований ним союз "має на меті не придбання влади держави, а винятково лише підтримка і забезпечення волі держави для нього самого й у той же час для інших союзних держав". Подібна федерація "повинна поступово охопити всі держави і привести в такий спосіб до вічного миру".
Заключні положення другого розділу трактату Кант присвятив праву всесвітнього громадянства. Він розуміє під ним право кожного чужоземця на лояльне і дружелюбне до нього відношення в будь-якій країні з метою розширення контактів між народами. "Право на земну поверхню належить усьому людству в цілому. Тому неправомірні як захоплення чужих територій, так і встановлення перешкод для мореплавання, торгівлі і т.п."
Завершуючи свої міркування про можливість і шляхи побудови вічного миру, а також про роль в цьому процесі міжнародного права, Кант констатує, що ненасильницький миропорядок "є не порожня ідея, а задача, що дозволяється і ...стає усе ближче до здійснення". Оглядаючись із ХХ століття в століття XVІІІ, не можна не визнати геніальну прозорливість цієї і багатьох інших кантовских думок. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що його вчення про міжнародне право і вічний мир, поряд з вченнями інших найбільших розумів людства, передбачили, підготували і зробили реальністю концепцію нового політичного мислення кінця нашого століття.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ І.КАНТА І НОВЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ
Висловлені наприкінці XVІІІ століття Кантом пропозиції про необхідність установи єдиного, заснованого на взаємній повазі і добросусідстві союзу держав з метою остаточної ліквідації воєн і встановлення міцного миру надалі неодноразово уточнювалися і розвивалися сучасниками і послідовниками німецького філософа. Однак, незважаючи на всю свою привабливість і удавану природність, ідея вічного миру дотепер не одержала скільки-небудь значимого практичного підтвердження. Більш того, війни не тільки не припинилися, але і придбали статус світових. За останні два сторіччя в збройних конфліктах загинули десятки мільйонів людей. Військова техніка протягом цього часу безупинно удосконалювалася, і сьогодні її можливості знищення практично безмежні.
 Чи не означає це, що великий учений в остаточному підсумку був наївним мрійником, що видумав красиву казку про майбутнє всесвітнє царство добра і справедливості на землі? Чи не свідчить це про те, що правовий стан у відносинах між народами і державами недосяжний? Думається, що ні. Про це свідчить ряд тенденцій світового розвитку, що особливо чітко позначилися в останній чверті нашого століття. Реалії ядерно-космічної епохи пересунули в розряд болюче питання про небезпеку самознищення цивілізації. Численні регіональні конфлікти постійно нагадують про можливості спалаху всесвітньої війни. Важко розв’язними стали глобальні проблеми, що ясно показали неприпустимість і небезпеку споживчого відношення людей до природи і один до одного. Іншими словами, проведена протягом багатьох століть неправомірна політика, що стимулює міжнародну напруженість, в умовах зростаючої могутності людського інтелекту, поставила людство на грань загальної катастрофи.
У той же час саме зараз завдяки такому положенню справ, у народів з'явився реальний шанс різко змінити ситуацію до кращого. "Можливість позитивного розвитку стає реальною тільки тоді, коли вичерпані до межі можливості негативного розвитку. Сьогодні вони вичерпані багато в чому. От чому зараз питання про гуманізацію і демократизацію міжнародних відносин не чергова тема, а насущна моральна потреба". Сформований до кінця 80-х років ХХ століття характер міждержавних відносин об'єктивно визначив необхідність пошуку якісно нових методів і засобів здійснення зовнішньополітичної діяльності держав. У кардинальній перебудові потребував і сам зміст такої діяльності. Усі ці обставини з'явилися причиною проголошення концепції нового політичного мислення. Уже сьогодні можна сказати, що ця концепція одержала широке визнання у світі і дає значимі практичні результати.
У чому ж полягають її основні постулати? "Основний вихідний принцип нового політичного мислення простий: ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних, яких би то не було інших цілей". Вона безглузда. У ній не може бути ні переможців, ні переможених. Необхідно негайно переглянути характер існуючих військових доктрин, зробити їх строго оборонними. В основу світової політики повинні бути покладені загальнолюдські морально-етичні норми і цінності. Керівництвом до дії повинна стати аксіома: "...безпека неподільна... Єдина її солідна основа — визнання інтересів усіх народів і держав, їхньої рівності в міжнародному житті". Це, у свою чергу, означає негайну деідеологізацію міжнародних відносин що розуміється як "відмовлення від нав'язування світові чиїх би то не було цінностей, способу мислення і життя.., визнання плюралізму світу, різноманіття різних і незбіжних інтересів, волі вибору для кожного народу..." [10].
Як бачимо, основні положення нового політичного мислення по суті своїй перегукуються з кантовською програмою побудови вічного світу. Однак, як і Кант у свій час, ми усвідомлюємо, що запровадити в життя ці принципи далеко не просто. Для цього в сучасних міжнародних відносинах сформувалися реальні передумови. Але без тривалої і кропіткої роботи з ламання старих стереотипів тут не обійтися.