Цей принциповий відступ від ленінської економічної по­літики відбувся непомітно як для сучасників, так і для іс­ториків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.
Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо­дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо­мітна трансформація ленінського плану кооперування на­селення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.
Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще во­сени 1923р. відновили горілчану монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продаж го­рілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. по­над 500млн. Крб. доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у за­лежність від горілки.
У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни­ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно­го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко­мом продовольства України. Перед ним ставилося конкрет­не завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну спра­вилися з дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилу­чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. Та кон­вертована валюта виявилася незручною для командно-адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало можливість покрива­ти фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок паперово-грошової емісії.
Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди на­лежала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисло­вості - це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.
З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли­ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «но­жиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін, О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови­то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін­цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 ро­ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Ста­лін у серії виступів перед партійними працівниками розгор­нув програму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - засто­сувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективі­зацію сільського господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кош­ти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою не­можливо було змусити селян-одноосібників постійно вироб­ляти товарний хліб.
Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у ко­лективні господарства і накладання продрозкладки на кол­госпи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базі­канням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».
У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати, як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключа­лися з числа учасників кооперативного руху. На XVI конфе­ренції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано ви­никла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збе­реження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважа­лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо­дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.
1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки пере­ходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нор­мованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив характер добровільності. Від­повідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».
Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходи він завжди пов'язував тільки з куркуль­ськими господарствами. Лозунг ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селян­ських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився, вступати до колгоспів.
Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно перейшов до авантю­ристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозра­хунку промисловість самостійно заробляла порівняно неба­гато. З бюджету важка індустрія країни одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в 1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних коштах 3371 млн. крб.
Сільськогосподарське походження мали не лише вилу­чення з прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колекти­візація села здійснювалася в ім'я прискорення промислово­го будівництва.
Промисловість фінансувалася під план. Плановий при­ріст продукції було встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньоріч­ний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, які визна­чалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфля­ція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що за­безпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надій­ну альтернативу сталінському «стрибку».
1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду пар­тії про часткову колективізацію на добровільній основі. Піс­ля того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні внутрішньої організації селянського колек­тивного господарства і його непростих взаємовідносин з оточуючим світом.
Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали пе­ревагу товариствам спільного обробітку землі, де усуспіль­нювалися тільки основні земельні угіддя, а з галузей сіль­ськогосподарської праці -рільництво. Напередодні суціль­ної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%, артілей—22,6%, а комун, де рівень усуспіль­нення засобів виробництва підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» висунув завдання здійснити суцільну колекти­візацію в артільній формі з перспективою дальшого зрос­тання рівня усуспільнення.
Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на рин­ку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсо­ваної колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або ін­дивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгос­пів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих зав­дань щодо здачі всіх «лишків».
Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незаба­ром стала взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед визначалася част­ка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним ор­ганам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражно­го фондів хліб мав надходити лише державі.
Повернення до непопулярного воєнного комунізму тер­мінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».
Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Украї­на одержала непоганий урожай. Напередодні жнив зроби­ли орієнтовний підрахунок: 1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було утворити продо­вольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину - 376млн. пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди скла­дали 515млн. пудів, резервний - 35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначив­ся в 430млн. пудів. Потім його збільшили до 440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі роки Ра­дянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в основному з успіхом».
Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі­вель був мізерний, а заробітки в громадському господар­стві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра­ховувати в основному на присадибну ділянку.
Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа­тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става­ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада­ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських госпо­дарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.
Колективізація супроводжувалася експропріацією за­можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні­шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад­ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.
За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% пра­цездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудо­дня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.
У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Еко­номічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.
До початку суцільної колективізації в колгоспах панува­ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У 1932 році переважна біль­шість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня­ми, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага­то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи­зацією управлінської сфери через відсутність справді демо­кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін Брід тої ж області) - 4 тися­чі з 13300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.
У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на період сільськогосподарської кампанії. Не­постійний склад бригад і незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р. «Про чергові заходи по організаційно-господарському зміц­ненню колгоспів» було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну виробничу бригаду з незмін­ним складом працюючих, за якою б закріплювалися земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не викону­валися.
Бюрократичні методи керівництва колгоспами були не­минучі за умов розкладки і відриву безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з ра­йонів посівні плани, кол­госпники опинялися в становищі агрикультурних хижаків тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.
Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю орга­нізаційною структурою партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які зай­мали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіаль­ного до виробничого принципу в її побудові. А життя ви­магало розв'язати питання про організацію партійного осе­редку безпосередньо в колгоспі.
Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зрос­тала. Так, селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6 тисячі у 1932-му. Проте сільські осеред­ки не виросли кількісно адекватно прийому. По-перше, се­ред них процент виключених з партії під час чистки 1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге, політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р. сіль­ська партійна організація України на дві третини складала­ся з кандидатів.
У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спира­тися на сільські осередки при розв'язанні питань виробни­чого характеру, районні комітети партії діяли через упов­новажених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефектив­ним.
Відрив безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітни­чого класу. Життя показало: найкраща організаційна фор­ма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господа­рювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко роз­вивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У пер­шій п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з форму­ванням трудових колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв'язків з колгоспами.
На відміну від інших районів країни на становищі в сіль­ському господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова система управ­ління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керува­ли безпосередньо з Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було немож­ливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався і ситуацією на місцях не во­лодів, тоді коли обтяжливі для центру прямі зв'язки з сот­нями районів фактично припинилися.
При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробни­цтва не можна відкидати неготовності основної маси кол­госпників до колективної праці. І все ж безуспішність спроб реалі­зувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе заре­комендували в передових артілях, пояснювалася, насампе­ред, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.
З одного боку, селяни не могли почувати себе господа­рями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншо­го боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єд­нання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язу­валася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткуван­ня і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За свід­ченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який «існував практич­но нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не існува­ло питання, чи здати вироблену продукцію державі за ціна­ми, що майже не змінилися з 1927-1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.
Замість того, щоб покінчити з виробничими відносина­ми, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку кур­куля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прий­няли постанову «Про боротьбу з спекуляцією».
Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспни­ків, який залежав від «залишкового» принципу оплати праці (поставки державі - перша заповідь!), катастрофічне зни­жувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.
Справді, в сільському господарстві України спостерігав­ся катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, урожай був не­високий, незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в пів­денній степовій смузі, залишили в 1932р. на полях до поло­вини врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.
На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вка­зували на те, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністратив­ний тиск - аж до зняття з постів, виключення з партії, від­дачі під суд за невиконання плану. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобо­в'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустріч­них планів. Основна вада заготівель в резолюції конферен­ції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розвер­стано на райони і колгоспи і проводили його не організо­ваним порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».
У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) - Л. М. Кагановича, С. В. Косіора, В. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро - Г. І. Петровського І В. Я. Чубаря на Третій конференції КП(б)У було піддано принциповій критиці докорінний недолік політики хлібоза­готівель-розкладку. Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у ході колективізації і тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не рахую­чись з будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну і політичне небезпечну систему продрозкладки.
Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, кол­госпників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продук­тообмін між містом і селом була офіційно визнана неспро­можною. Але торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933р.
Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, не­залежно від того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив 1932р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня   1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспни­ків дозволялося вже при обмолоті видавати аван­си в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, а на додаткову видачу хліба взимку вже ніхто не розраховував.
Усе ж 1932р. було заскиртовано більше скошеного хлі­ба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшили­ся. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.
Відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 лип­ня 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України з врожаю 1932р. встановили зменшений - 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального станови­ща в сільському господарстві. На 1 листопада оста­точні зобов'язання України становили 267млн. пудів.
Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому непоганий урожай - в середньому 7,2 центнера з гектара проти 8,3 центнера у 1931р. і 10,2 центнера у 1930-му. Неврожайним був рік тільки в деяких південних райо­нах республіки. У 1930 р. селянський сектор здав державі 393млн., а в 1931-395млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267млн. пудів здавався здійсненним.
Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхи­тувалося продрозкладкою третій рік. Це знаходило кон­кретне виявлення в дедалі зростаючих втратах продукції. Узагальнені дані про втрати за 1931р. у масштабі республі­ки було названо на Третій конференції КП(б)У. Як вважали П. П. Любченко і Г. І. Петровський, втрати хліба під час жнив («за найбільш скромними підрахунками»,— додавав Петровський)—у діапазоні 100-150 млн пудів. С. В. Косіор називав цифру 120-150 млн. О. Г. Шліхтер - 150млн., М. О. Скрипник - близько 200млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри дають уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського на­селення.
У 1932 році втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До 1 листопада від селянського сектора України надійшло лише 136млн. пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та ін­ших видів продовольства швидко танули. Це викликало ско­рочення і без того низьких норм видачі продуктів за карт­ками для робітників та службовців. Різко зменшився хліб­ний експорт, що призвело до майже десятикратного збіль­шення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді до­водилося розплачуватися валютою, одержаною від прода­жу національних художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів вели­ких художників, у тому числі Рембрандта і Тіціана.

КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ

Підходимо до критичного пункту трагедії 1933р. Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, яка призвела до дезорганізації і деградації сільськогосподар­ського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівгіі? Доводиться ствердно відповідати як на перше, так і на друге питання. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний харак­тер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти з селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці за­готівель, з листопада 1932р. по січень 1933р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. У наступні три місяці (лю­тий-квітень 1933 року) в республіку повернулося у вигля­ді насіннєвої, фуражної і продовольчої позичок 34,3 млн. пудів. Отже, фактично вилучили взимку 55,2 млн. пудів. Якщо розкласти цей хліб на 25 млн. сільських жителів, що проживали в республіці на початок 1933р., то на кожного припаде трохи більше двох пудів. Співставимо ту цифру з піврічним, до нового урожаю, продовольчим фондом сіль­ського населення за діючими тоді нормами: по вісім пудів на кожного, тобто 200 млн. пудів, 3 цього випливає, що при­пинення заготівель у жовтні 1932р. не відвернуло б голоду. Зрозуміло й те, що хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Сталіна та його найближчих співробітників у партійно-державному керівництві.
Постає непросте запитання: надзвичайна комісія керувала, а діяли безпосередні виконавці - сотні й тисячі партійних, радянських, господарських працівників. Ці люди не могли не бачити на власні очі трагізму ситуації, що скла­далася. Чи були вони тільки гвинтиками бездушної держав­ної машини?
Так, декотрі робили кар'єру, «працювали» не за страх, а за совість. Проте більше було таких, хто в міру своїх сил, відкрито чи приховано саботував вказівки з центру.
Для порайонної розкладки хлібозаготівельних планів ви­магалися дані про посівні площі і врожайність. Відповідний документ підписувався першими особами керівної районної ланки: секретарем райпарткому, головою райвиконкому, головою районної контрольної комісії, начальником райземвідділу і начальником райвідділу ДПУ. Ця своєрідна кругова порука мала на меті перешкодити подачі занижених да­них. І все ж районні працівники мали мужність колективно візувати фальсифіковані дані, щоб послабити тягар продрозкладки. У 1931р. після перевірки районних відомостей хлібозаготівельні плани істотно збільшилися в 153 районах (тоді на Україні існувало близько 400 районів).
Для 1932р. такі узагальнюючі дані невідомі. Є, однак, свідчення Сталіна про те, що саботаж хлібозаготівель набув повсюдного характеру. На січневому (1933р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він з убивчою іронією говорив: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... ста­ли боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».
Немало керівників під власну відповідальність припиня­ли вивозити хліб, тому що це були не товарні, а продовольчі запаси.
Заяви місцевих керівників на адресу надзвичайної комі­сії про відсутність резервів залишалися безрезультатними.
Щоб придушити опір вивозу хліба з голодуючої місце­вості, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 р. при Наркоматі юстиції УРСР і в облас­тях утворили спеціальні групи, цілодобово пов'язані з хлібо­заготівельними органами.
Комісія Молотова не приймала власних постанов, а дія­ла від імені партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., май­же ідентичних за змістом і під однаковою назвою - «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Постановами перед­бачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансу­вання колгоспників понад встановлену норму (15 % від фактичного обмолоту), мають організувати повернення не­законно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими про­дуктами - на випадок відсутності запасів зерна) колгосп­ників та одноосібників - боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвикон­комам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в кол­госпах натуральні фонди - насіннєвий, продовольчий і фу­ражний. Цей пункт мав застереження відносно вилучення насіннєвих фондів: тільки з санкції облвиконкомів у кожно­му окремому випадку. Подальші події показали, що його внесли до тексту постанови з ініціативи керівників респуб­ліки.
На додаток до цього застереження, якого могли не зро­зуміти надто «старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦК КП(б)У 29 листопада прийняло постанову, розіслану об­комам і райкомам у формі інструктивного листа за підпи­сом С. В. Косіора. В ньому зазначалося: «Просто і механіч­но вивозити всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправиль­ним і неприпустимим. Особливо це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів та їх перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно... Вивіз хоча б частини посівного матеріалу повинен допуска­тися тільки в особливо виняткових випадках з дозволу об­комів партії».
Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович - обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП(б) скасував постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦК КП(б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.
Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні Молотовим і Кагановичем, підхльостувалася без­посередньо Сталіним.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлі­бозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.