“Перетворення і збереження природного середовища мешкання людини”

Сучасні процеси, зв'язані зі збільшенням інтенсивності впливу людини на природне середовище, ріст різноманіття форм її перетворення не тільки ставлять на порядок денний дослідження необхідних гармонічних зв'язків усередині системи "суспільство – природа", але висувають як найбільш актуальну проблему збереження природного світу. Невиправданий, зайвий оптимізм, з яким не тільки практики, але і теоретики підходять до формуванню середовища обитания людини без обліку всієї її складності, приводить до невідомого раніше корінним змінамам природи, що негативно позначається як на її цінності взагалі, так і на эстетических значеннях. Оскільки процес перетворення геобиосферы з неминучістю продовжується, а разом з ним відбуваються зміни, що торкаються не тільки один чи кілька видів живого, окремі пейзажі, але і глобальні, що змінюють аксиологический статус природних регіонів у цілому, остільки істотно міняється эстетический вигляд планети. Руйнування, наносимые людиною эстетически коштовному природному середовищу, обумовлені розвитком нових видів виробничих процесів і активним екологічно не спрогнозированным застосуванням техніки. Разом з тим з типом культури, що змінився, і розширенням ціннісного кругозору прагнення до задоволення эстетических потреб стало, як уже відзначалося, займати усе більше місце в життєдіяльності людства. У цьому зв'язку актуальний інтерес до можливостей збереження цінностей, що втрачаються, у період науково-технічної революції і зв'язаним з ними процесом компенсації.

У природничонауковій літературі питання збереження природних ресурсів і їхніх компенсацій зв'язуються безпосередньо з культурним землекористуванням. Досліджуються існуючі методи раціонального перетворення природного середовища обитания людини, виділяються перспективні форми внутрішньовидових і регіональних змін. Цей підхід знайшов відображення насамперед у роботах останнього років'. Раціоналізація природопреобразования зв'язується з такими новими формами охорони і використання экосистем, як національні парки і природні парки. Аналізуючи значення цих форм, радянський дослідник С.А. Генсирук виділяє рекреаційне використання лісових територій з обліком не тільки прагматичних задач, але і їхній эстетических значень . Особливе місце в раціональному природокористуванні приділяється оптимізації відносин людини і природного світу як області удосконалювання технології діяльності, що культуро-преобразует, по використанню і переробці ресурсів геобиосферы. Приділяється увага і техніку організації національних парків як эстетически коштовних об'єктів .

Широке поширення в зв'язку з проблемою збереження природи здобувають ідеї контролю навколишньої природи як форми наукового спостереження, включеного в технологію раціонального природокористування. При цьому ряд дослідників заявляють про необхідність стабілізації досягнутих найбільш позитивних результатів, закріплення оптимальних форм природопреобразующей практики, у тому числі і эстетической. У цьому зв'язку особливо актуальна задача аналізу поняття збереження на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Хоча по традиційному визначенню під збереженням розуміється деяка сталість у природному середовищі, що досягається цілеспрямованою культурною діяльністю, однак в об'єктивній дійсності як закони самої природи, так і вплив людей, що піддають у практичних процесах природне середовище обитания перетворенням, виключають можливість консервації досягнутого, заперечливий розвиток, рух усередині системи "суспільство – природа". Сам рух як атрибутивна форма існування досліджуваної системи стає причиною різноманіття предметів, явищ і їхніх перетворень, що представляють явище дискретності в континуумі эстетически коштовного природного середовища. Збереження не є проста консервація яких-небудь уже малися в эстетическом досвіді форм, тому що природа далека стабільності й у складній системі кліматичних, міжвидових, культурних протиріч піддається постійній зміні, не втрачаючи здебільшого эстетической цінності. У цих перетвореннях природні фактори грають не меншу роль, чим антропогенні. Реконструкція кліматичної обстановки минулих епох, зокрема раннього карбону, а також колекція рослинного світу відповідного періоду дозволили відомому палеонтологу і стратиграфу С. Мейну відтворити загальний тип ландшафту того часу, названий їм "дивним ландшафтом". Основою пейзажу служила сумовита щітка плауновидных. Найбільший кліматолог нашого сторіччя В. Кеппен пропонує класифікацію климатов по рослинах і рослинності. Він говорить про "клімат берези" чи "кліматі фуксії", що не є прагненням до однієї лише образності мови, а відбиває ті корінні зміни, що вносять кліматичні зміни в рослинний світ і разом з тим накладають свою печатку на естетику пейзажу. Навіть на сучасному етапі, коли вирішальну роль здобуває антропогенний фактор впливу на природу, було б помилковим ігнорувати кліматичні умови. Академік Н.С. Нестеров, зв'язуючи якісні видові зміни рослинності Петровско-Разумовской лісової дачі з істотними кліматичними змінами, що відбулися за останні сто років, підкреслює збереження эстетических властивостей досліджуваної ділянки.

Ідея континуума ландшафтної сфери і живого світу знаходить підтвердження в роботах еволюціоністів Л.С. Берга, А.Г. Гурвича, А.А. Любищева. У середовищі географів дійдуть висновку, що в ландшафті сполучається дискретність і континуальность. В.С. Преображенский вважає, що оскільки в природі поступових переходів набагато більше, ніж різких, а дискретні границі, як правило, не утворять замкнутих контурів, причому нижні і верхні геосфери в більшості випадків змінюються поступово, те не можна не визнати, що ландшафтна сфера в цілому континуальна.

Континіум эстетически коштовного природного середовища зв'язаний також з діяльністю суспільства по створенню "другої природи", у якій виникають нові природні види і форми. Культурна природа також несе эстетическое зміст, що підтверджує ідею безперервності як об'єктивної закономірності. Доказом служать сучасні методи кількісних оцінок эстетических значень природних регіонів, пропоновані в різні роки такими авторами, як К.Д.Файнс А. Скамони і Г. Гофман, К. Эрингис і А.Р. Бурдюнас, А. Цеплик. Особливе місце займає методика В.П. Ковтунова і В. Нефедовой', у системі яких велике місце відведене екологічним критеріям, хоча кінцевою їх метою є оцінка эстетическая. Факт можливості застосування деяких методик до різних пейзажів для визначення рівня їхньої естетичності є вагомим доказом континуальности эстетически коштовного природного середовища.

У самій творчій діяльності людей закладені критерії, обумовлені закономірностями і нормами природного середовища обитания людини. Не тільки в процесах репродуктивної сільськогосподарської діяльності, але й у творчому перетворенні природи, коли індивідуальний авторський початок, неповторність форм організації простору композиційні особливості грають настільки істотну роль, характер самого природного матеріалу, кліматичних, геоморфологических умов стає визначальним у дозволі протиріч між суб'єктивною й об'єктивною сторонами. Творча особистість, виступаючи стосовно природного матеріалу в ролі режисера, звертається до його природних якостей фактури, кольору, форми, до здатності утворювати композиції, що не руйнують природного вигляду. Вона виявляє за допомогою спеціального монтажу найбільш коштовні эстетические особливості природних об'єктів і явищ. Однак тільки природність побудови, що передає єдність і цілісність світу природи, стає основою творчих досягнень. Критерієм эстетической цінності результатів преосвітньої діяльності людини виступають закономірності природи. які є підставою її краси. Порушення цих закономірностей приводить до руйнування існуючого континуума эстетических значень природи.

Мистецтво представляє своєрідна єдність матеріального і Духовного в эстетическом освоєнні людиною природного середовища, а його історія стає продовженням історії об'єктивної природи. У добутках літератури, живопису, музики відбивається і переломлюється природа у всім різноманітті эстетических значень. Емпіричний досвід, що лежить у їхній основі, обумовлює не тільки індивідуальна своєрідність творчого почерку художника, але і відображення природного, трансформованого через зміст соціального буття. К. Маркс зауважує, що в архітектурі людин відтворює не тільки самого себе, але і повторює всю природу, і це в однаковій мірі відноситься до усіх видів мистецтва. Окремі жанри, такі, як пейзаж, натюрморт, а також сади, парки, концентруючи в собі дану особливість мистецтва, є своєрідним критерієм эстетического освоєння природної дійсності, безпосередньо виражають досягнутий на цьому шляху рівень.

Але проблема творчого відображення природи й у названих жанрах полягає не в зовнішньому, хоча б і самім зробленому наслідуванні природним об'єктам і явищам, а в збагненні відображення гармонійності природи, її явищ. Поза залежністю від зовнішньої форми, що може бути гранично штучної, представлення про доцільність і гармонію відображають зв'язок людини з природою. Так, наприклад, східний монохромний мальовничий пейзаж, де на відміну від багатопланової колірної гами природного середовища використовуються лише чорний і білий кольори, здатний проте виразити і динаміку, і безтурботний спокій природного світу. У сріблистих і густо-чорних лініях і плямах гаси передається протиборство космічних сил як боротьби руху і статичності, волі і порядку, що панують у природі. Не менш умовний за формою жанр садів. Художньо осмислений сад, незважаючи на свою наочну конкретність знайомих усім природних форм, здатний підніматися до рівня високих абстракцій – поняття. Внутрішня суть природних явищ, їхній схований зміст завжди залишаються центром подібного добутку. Навіть пейзажний парк, найбільш близький до природної природи як твір мистецтва, не є прямим аналогом природи. Виділяючи з навколишнього середовища завдяки діяльності його творців, він розкриває найбільше эстетически коштовне в природному матеріалі, представляючи ще одну сторону континуума, збагаченого творчістю людей.

В усіх сферах діяльності, зв'язаних з перетворенням живої природи, ландшафту за законами краси, – від виведення нових сортів декоративної флори, эстетической організації сільськогосподарських площ до камерних форм садового мистецтва – виявляється принцип просторової єдності як важливої умови збереження природного середовища обитания людини. Реалізація цього принципу здійснюється в природотворческой діяльності суспільства, що одержує усе більш конкретне оформлення як самостійний вид мистецтва. У цьому виді творчості природа не тільки середовище, у якій відбувається адаптація суспільства. Тут людство опредмечивает себе і, розширюючи свій світ у процесах эстетического перетворення природи, збагачує, продовжує її і чим далі, тим змінює її ширше й істотніше. Створюються реальні передумови для виходу за рамки окремих природних і художньо оформлених природних ансамблів, їхнього об'єднання в композиційне ціле на цілісн-нормативної эстетической основі.

Суспільство, будучи частиною глобальної системи, впливає на якісну сторону системи в цілому. Академік В.Г. Нестеров вважає, що вся історія людства являє собою повчальну характеристику його діяльності по перетворенню живої природи в умовах її розвитку. "Такий підхід людини до навколишнього середовища викликався, викликається і буде викликатися тим, - пише він, - що природа, усупереч деяким поглядам, не цілком досконала і може бути перетворена в нові, більш ефективні форми. Весь період свого існування людина прагнула змінити природу у своїх інтересах і досягав у цьому відношенні успіхів тоді, коли умови середовища відповідали умовам існування нових видів і форм організмів".

Поряд із творчою діяльністю людей, спрямованої на збереження і подальше збагачення природного середовища, у наш час має місце і зіткнення промислової індустрії, що розвивається, із природою, що представляє эстетическую цінність, що породжує конфліктні ситуації, що не завжди можуть бути вирішені на користь останньої. Тому виникає необхідність в ідеї компенсації, що відбиває дискретність об'єктивного змісту поняття збереження. Можна виділити три основних шляхи компенсації природи, що руйнується, виступаючих на перший план у різні історичні періоди: самовідновлення природи, інтуїтивна художня діяльність людини природними засобами і цілеспрямовані процеси створення культурного і художнього оформлення ландшафту. Вони відбивають рівень пізнання людиною природи, її творчого перетворення і зв'язані як з характером природокористування, так і із соціальною організацією суспільства.

Явище самовідновлення природи домінує переважно в періоди становлення людського суспільства і первіснообщинного ладу, де компенсаторні процеси ведуть до прогресивного розвитку нових, эстетически значимих природних форм. Якщо положення К. Маркса про те, що природа є природною умовою існування людини, його неорганічним тілом, а її цілісність – передумовою і необхідною умовою нормальної повноцінної життєдіяльності людського роду, має відношення до всіх періодів історії суспільства, то первіснообщинний соціальний пристрій демонструє найбільше прямі, безпосередні форми "зрощення" людини і природи. І хоча біосфера є основним засобом виробництва і піддається постійним перетворенням, відсутність, а надалі навіть наявність "ручної" техніки, що представляє, власне кажучи, продовження природної організації людини, робить зміни, внесені людиною, відносно незначними. Обмеження, зв'язані з фізичними, психологічними, інтелектуальними можливостями первісних народів, обумовлюють обмеженість їх репродуктивної і реконструктивної діяльності в природі. Ця обставина створює можливість самовідновлення природи.

Більш того, виявляючись у процесах виробництва у владі природи, людина відтворює свій органічний зв'язок з нею, свою залежність від її. У результаті скоріше інтуїтивного, чим усвідомленого почуття виникають перші форми природоохоронних заходів, що створюють умови самовідновлення природи. МЛ. Лифшиц зауважує, що людина міфологічної епохи, “піднімаючи над навколишньою його природним середовищем, вступає в союз з її елементарними механічними силами... Сама природа на рівні людського буття знаходить суб'єктивні властивості, але це відбувається не в людській голові, узятої окремо від зовнішнього об'єкта, а в практичній взаємодії людей із природою”. Використання законів природи в господарській діяльності як компенсаторних сил і охорона природи в цей період були в основному спорадическими по характері, але вони все-таки створювали можливість для самовідновлення природи.

Власне процеси самовідновлення природи як частина загального процесу збереження присущи і більш пізнім періодам людської культури. Так, по досить компетентному джерелу – "Запискам про московитских справи", складеним австрійським посланником ХVІ в. Герберштейном, у період підстави і розвитку Москви в найближчих околицях йшла активна вирубка лісу. У той же час оставлялись урочища, заповідники, що є сьогодні своєрідним літописом зміни рослинного покриву, що не втратив эстетическую цінність.

Варто звернути увагу на фактор часу, що грає немаловажну роль у процесах самовідновлення природи. Уже на ранніх ступінях становлення людської цивілізації процеси самовідновлення не завжди поспівають за руйнуваннями, наносимыми живій природі. Механізм стихійної охорони природи, що спостерігається в ряду народів, не здатний компенсувати зміни в природі, викликані тотальним використанням людиною біосфери землі. На цьому ґрунті виникає диспропорція, що у міру інтенсифікації суспільного виробництва поглиблюється і досягає на стадії високого розвитку індустрії конфліктного стану.

Фактор інтуїтивної художньої діяльності по відновленню втраченої гармонічної єдності людини і природного середовища домінує переважно в докапіталістичний період. Цілеспрямоване творення в природі не характерно для цього етапу соціального розвитку. Нерозвиненість суспільного виробництва, нерозчленованість у взаємодіях суспільства і природи обумовлює природоограниченную цілісність у докапіталістичних формаціях. "У всіх формах суспільства, де панує земельна власність, переважають ще відносини, обумовлені природою", – пише К. Маркс. Рівень пізнання природи, також обумовлений перевагою сільськогосподарського виробництва, орієнтує людство на утилітарне знання, залишаючи в тіні її эстетическую цінність. Тому перші нечисленні добутки природотворчества вирішують насамперед практичні задачі і лише потім эстетические. Такі сади Семіраміди древнього Вавилона – унікальне архітектурне спорудження, на терасах якого були зібрані колекції деревних і чагарникових рослин. Вони мали в першу чергу кліматичне й екологічне значення і лише в тривалій еволюції эстетических потреб людства стали прообразом висячих садів як жанру мистецтва.

У сучасної урбанизированной культурі "висячі сади" на дахах, балконах будинків, так називане вертикальне озеленення, що примикає до них по характері пристрою і принципам оформлення кімнатне квітництво одержують усе більш широке поширення. Але цей вид діяльності, хоча і містить насамперед эстетическую функцію, продовжує зберігати стихійно-художній характер. Деякою мірою компенсуючи розривши між людиною і природою, що приймає вид антагонізму в умовах сучасних мегаполісів, він об'єктивує прагнення широких мас до гармонізації відносин із природним середовищем.

Виникнення мистецтва садів і парків як особливої області художньої діяльності зв'язано з практикою культурного освоєння природних ресурсів. У своїх джерелах воно спирається на эстетический досвід народу, що стає надалі основою власне художнього мислення. Відомий дослідник і історик садовопаркового мистецтва В.Я. Курбатов пише: "Зіставляючи, однак, усе відоме, можна думати, що перші штучні сади з'явилися в місцях, бідних вологою і рослинністю. Там було необхідно влаштовувати штучне зрошення, сам напрямок прокладених каналів змушувало розташовувати посадки певним чином, і в такий спосіб створювався план парку. Так і в наш час уся долина Ломбардії, що була колись сухою й унылою равниною, прорізана правильною мережею каналів. Уздовж останніх розсаджені шовковичні дерева, між ними протягнені виноградні лози, а середини чотирикутників, що утворилися, засіяні рисом і кукурудзою. У такий спосіб мандрівнику здається, що він їде по нескінченно правильно розбитому.

У російській культурі утилітарне призначення садів панує аж до нового часу. У присадибний парк, наприклад, завжди входили плодові посадки, що займають важливе місце в загальній композиції. Більш того, як правило, господарські сади, як більш ранні, визначають розташування паркових зон. Така, наприклад, роль плодових садів царської резиденції Коломенського й Ізмайлова, що використовувалися не тільки в утилітарних, але й у эстетических цілях, що визначили кільцеву побудову виниклих значно пізніше паркових ансамблів. Однак якщо парк створюється в результаті творчої діяльності архітектора-декоратора і розвивається в руслі інших видів мистецтв, випробуючи на собі вплив їхніх стилістичних особливостей, те утилітарні присадибні сади, надані смакам фахівців-природників, відкривають перспективні традиції эстетической культури промислового природокористування.

Цілеспрямована діяльність людини по створенню культурного, эстетически значимого ландшафту здобуває специфічні риси в епоху становлення і розвитку буржуазних відносин, росту великих міст, зосередження мас у місцях, відірваних від незайманої природи, механізації виробничих процесів, у тому числі сільськогосподарських, інтенсифікації праці. У цей історичний період – період загострення соціальних протиріч до антагонізму – відривши людини від природи також приймає характер антагоністичного конфлікту. Змінюючи в корені характер взаємодії суспільства і природи, капіталістичні відносини обумовлюють перетворення природних умов праці – землі, біосфери – у відділений від людини і протипоставлений "вільний фонд", що виступає у формі "міцно відокремилися стоимостей''. Природне середовище, вовлеченная в систему капіталістичного відтворення, стає об'єктом самої безсоромної і хижацької експлуатації, нічим не обмеженого використання, а разом з тією умовою і засобом відчуження особистості від природи.

Іншою, протилежною стороною процесу розвитку буржуазних форм суспільної життєдіяльності є ріст свідомості і самосвідомості мас, підвищення загальної культури трудящих, зв'язаної з індустріалізацією й урбанізацією. Прагнення народу, що виявляється, до демократизації усіх форм громадського життя знаходить вираження й у природотворческой діяльності. У результаті широкого демократичного руху в цьому напрямку створюються парки і сади, що є надбанням не окремих родин, а досить широких шарів населення.

Виникають нові форми творчо перетвореної, штучно оформленої природи. Окремі форми садовопаркового мистецтва стають самостійною частиною міського пейзажу, виявляючи тенденцію до подальшої еволюції на основі іншого функціонального значення. Відбувається формування особливого дендродекорационного жанру в системі природотворческой діяльності, що надалі впливає на оформлення сільських регіонів.

Якісний стрибок у мистецтві природотворчества зв'язаний з появою ландшафтного мислення. Разом з ним практика перетворення природи за законами краси одержує новий стимул розвитку. Не випадково створена в цей період у Сен-Жермене Ленотром тераса на вершині берегового укосу Сени, що відкриває вид на долину і панораму Парижа, стає поворотним пунктом як у мистецтві садів і парків, так і в загальній орієнтації природопреобразующей эстетической діяльності. Центром уваги, що організує ландшафтну архітектуру тераси, стає природний ландшафт із його эстетическими значеннями.

Висування на перший план ландшафту і художньо перетвореного рослинного світу в якості эстетической цінності підсилює можливості пошуків найрізноманітніших варіантів перетворень навколишнього середовища, аж до включення їх у процеси виробництва, зв'язані з промисловим освоєнням геобиосферы. Звична картина, де рідкими оазисами виглядають окремі сади, парки, заповідники, змінюється культурно оформленими сільськогосподарськими регіонами, численними малими і великими формами творчо перетвореної природи. Однак приватна форма власності на землю, безплановість, стихійність ведення господарства служать серйозним обмежником подальшого удосконалювання природотворческой діяльності суспільства в цілому.

Планування природопреобразующей діяльності в масштабах усього суспільства і розумний контроль з боку суспільства відкривають безмежні перспективи збереження природи. Уже на рівні соціалістичної організації на зміну буржуазному принципу хижацької експлуатації і панування над природою приходять ідеї дбайливого, дбайливого відношення до неї як багатству, що належить усьому суспільству, свідомо організованого. партнерства, на базі яких створюється науково регульована і керована система практичних і эстетических відносин із природою.

Соціалістична культура збереження природи, спираючи на світовий досвід, разом з тим виробляє принципово новий підхід до компенсаторної діяльності в природі. Сьогодні вже можна говорити про, що сформувалася в природокористуванні системі з трьох складно свя-занньи компонентів: вхідної у виробництво індустрії; арени дії – природи; творчої діяльності людей. У соціалістичному суспільстві створюються в державному масштабі умови для подолання негативного впливу індустріалізації на природу, підвищення ролі виробництва як прискорювача природних процесів, що вирішує природосохраняющей сили. Творчість широких мас у цих умовах спрямовано як на оптимізацію процесу використання природ-ньи і технічних ресурсів, так і на штучну естетизацию природного середовища.

Оптимізація зв'язків із природою стає важливим принципом у природопреобразующей діяльності соціалістичного суспільства. Тут формуються методи функціонування системи "суспільство – природа", що забезпечують при найменшій витраті засобів корисні результати з погляду як збереження природного середовища, так і задоволення соціальних інтересів, виробляється науково обґрунтована оптимальна стратегія, що дозволяє вибирати з багатьох варіантів, що сприяють поступовому розвитку природної системи в цілому. Прикладом можуть служити національні парки, заказники, заповідники, де практичні, наукові і рекреаційні задачі не вступають у протиріччя, а заходу для їх рішення доповнюють один одного.

Діяльність людини в природі навіть у формі оптимальної стратегії може наштовхуватися на опір середовища. Уся геобиосфера в цілому і кожний з її елементів розвиваються по власних закономірностях і можуть бути модифіковані у вкрай вузьких межах. Однак людина у своїй господарській діяльності далеко не завжди здатний враховувати цей фактор, тому особливого значення набуває принцип організації. Три основних положення в реалізації принципу організації відіграють істотну роль: мета і наукова концепція, логічна схема, єдиний характер керування. Їхнє рішення складає основу створення нового типу господарювання в природі. При цьому сучасна соціальна й екологічна ситуація як необхідна умова оптимізації відносин із природою обумовлює звертання до эстетическим підходів. Їхня реалізація в практиці природопреобразования забезпечує високу ефективність виробництва, поліпшує разом з тим умови збереження навколишнього середовища. Прикладом може служити організація сільськогосподарських ландшафтів у руслі архітектурних вимог. Архітектурна організація промислового ландшафту, що спирається на эстетические принципи, благоприятствует здійсненню керування і перешкоджає дезорганізації середовища. Найбільш високим рівнем організації є сади і парки, що в умовах соціалізму займають усе більше місце в житті людей.

Ідеї про эстетической організації природного світу всієї планети послідовно розробляються в наукових працях. Над цією темою працювали Ж. Дорст, П. Дювинье і М. Танг'. Однак їхні погляди і позиції мають потребу в критичному осмисленні, тому що деякі твердження виглядають максималистски. Оцінюючи ідеї тотальної культуризации природи, не можна не виділити як об'єктивний фактор те, що естетическое вплив незайманої природи не може бути прирівняне до ефекту культивованого середовища. Звертання до історії мистецтв свідчить, що усі великі майстри пейзажного живопису черпали натхнення і шукали натуру переважно в природі, недоторканою цивілізацією. Тому навіть у період інтенсивного розвитку "другої природи", розширення сфери природотворчества як мистецтва як і раніше гостро коштує проблема збереження первоприроды.

Природа, не торкнута цивілізацією, повинна залишатися резервом, що згодом, коли велика частина земної кулі буде служити промисловим, эстетическим і науковим цілям, стане здобувати усе більше значення еталона, критерію, зокрема эстетического, надалі можливо появу й інших невідомих нині значень цих зон. Тому необхідний раціональний, науково обґрунтований підхід до практики розширення областей незайманої природи, заповідників, тим більше що в міру розвитку науково-технічної революції обсяг негативних впливів на природні эстетически коштовні об'єкти збільшується настільки, що культурна діяльність, спрямована на компенсацію наносимого збитку, часом не справляється зі своїми задачами.

У цих умовах особливе значення має визначення оптимального співвідношення первоприроды з культурним ландшафтом. Обґрунтована стратегія і планомірна організація у взаємодіях суспільства з природним середовищем – новий етап природокористування. В умовах розвитого соціалізму одержують особливе значення усі форми діяльності по эстетической реконструкції природного середовища. Це насамперед культура оформлення находящихся у виробництві і реставрируемых площ, архітектура рекреаційних ландшафтів, збільшення територій під національні парки, заповідники, розвиток мистецтва створення садів і парків, малих дендродекорационных форм. Особливого значення набуває удосконалювання туризму як форми відпочинку широких мас трудящих.

Разом з тим існує і розривши між підвищенням загального культурного рівня населення і культурою відносин до природи. Тому виникає необхідність, по-перше, у створенні системи природоохоронних мір, по-друге, наукове обґрунтування і включення в цю систему критеріїв естетической оцінки природи, по-третє, розвиток системи екологічного виховання, удосконалювання усіх видів художньої творчості, зв'язаних із природою.