РЕВОЛЮЦІЯ 1905 РОКУ

У січні 1905 року вибух страйк робітників на Путиловському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, встановлення мінімуму платні, поліпшення умов праці, визнання представництва робітників. Вимоги путиловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100.000 робітників на 382 підприємствах. Це був перший вибух такого масштабу. Петербурґ залишився без води, світла, газет.

9 січня 1905 року робітники пішли до Зимового палацу, щоб подати цареві петицію. Йшли з хоругвами, церковними та патріотичними співами, кілька тисяч чоловіків з жінками, дітьми їх зустріли пострілами заздалегідь призначені для цього війська. Було забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. На другий день застрайкувало 125.000 робітників у самому Петербурзі.

Страйки перекинулися до інших міст. В Україні застрайкували робітники Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва

Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни па

лили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу. Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64% усіх повітів України.

1905-й рік являв картину з одного боку — вже назріваючого народного зворушення, а з другого — анархії та розгубленості царського уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали конституції.

В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і нарешті Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну роль грав земський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фахів були об'єднані спільним прагненням — знищити існуючий політичний лад.

Прем’єр-міністр С. Вітте так характеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 року: революція захоплювала все населення. Вищі шари були незадоволені; молодь, не тільки студенти, але й учні середніх шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антидержавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати може тільки конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію (Морозов, Терещенко, Четвериков); робітники, під впливом революціонерів, були найбільш активні; чужинці, з яких складалося 35% Російської імперії, ставили свої вимоги: поляки — автономії, жиди — рівноправ'я; селяни вимагали землі; урядовці були обурені несправедливостями у порядках служби й протекціонізмом; військо було схвильоване поразками на фронті, в яких обвинувачували уряд; крім того викликало незадоволення й те, що «запасних», прикликаних на час війни, не відпускали з армії, бо було мало військ — армія залишалася в Азії. У військових частинах почалися вибухи незадоволення. Найбільше було таких вибухів у фльоті. У Петербурзі було повстання у морському екіпажі, яке придушене було Гвардією. Усі об'єдналися в боротьбі проти різного роду утисків, часто обурливих і антихристиянських. Без перебільшення — уся Росія була схвильована і мала спільний льозунґ: «так далі не можна жити!» Усі об'єдналися у ненависті до існуючого режиму.

3 початку жовтня почався загальний страйк на залізницях. Зупинилися трамваї, погасла електрика. Зупинилося все життя.

17 жовтня царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяно «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів». Встановлювалася Державна дума з законодавчими правами.

Проте, цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки: населення у своєму ставленні до нього поділилося на три частини —

1. на так би мовити центральну, що складалася з людей, які прийняли маніфест з надією, що він дасть конституцію, і що ця конституція почне нову добу в історії;

2. на революційні групи, які вважали, що цей маніфест є тільки тимчасовою зупинкою у боротьбі уряду з резолюцією, і поставилися до маніфесту вороже

3. на праві елементи, починаючи від людей, близьких до Царського Дому; вони вважали, що маніфест «вирвано» у царя, і вживали всіх зусиль, щоб зберегти самодержавство у повній його силі.

Наслідком цього почався рух правих, чорносотенних елементів, які знаходили підтримку значної частини адміністрації.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми «революціонерів» і головним чином жидів, в деяких місцях при нейтралітеті поліції, а в деяких — з її допомогою, як було, наприклад, у Гомелі. Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворювалися на збройні бійки з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», забито 26 людей, а 223 поранено, але не всі поранені зверталися до шпиталів."

Проголошення конституції ще більше розбурхало народні пристрасті. Почали закладати партії, які мали протилежне завдання: «ліві», що були ворожі до урядових заходів, і «праві» помірковані партії, що підтримували ті заходи.

Головні партії, починаючи з лівих, були такі: Анархісти — вони мали успіх у Південній Україні: в Одесі, Катеринославі. Ця партія мала органи: «Безначалие», «Бунтарь», «Анархист» і «Чорное Знамя». Вона провадила терористичні акти, які називала «економічними», себто робила атестати на фабрикантів, капіталістів.

Заснована в 1898 році Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія у 1905 році поділилася на дві: большовіків та меншовиків. Близькою до них була Націонал-Соціялістична Жидівська Партія — «Бунд», або «Всеобщий Еврейский Рабочий Союз».

Року 1906 большевики, меншовики та бундівці формально об'єдналися." Соціял-Демократична Партія мала успіх в Україні; вона Мала багато членів на заводах та фабриках України.

В Україні к-д. партія була дуже поширена серед інтеліґенції, професури. Серед впливових членів її були: І. Лучицький, Л. Ясно-польський,. В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко, А. Ржепецький та інші. Органом партії була газета київська «Свобода й Право».

Від партії к.-д. відділилася правіша від неї Партія Демократичних Реформ, до якої перейшли: М. Стасюлевич, К. Арсеньєв, В. Кузьмін-Караваев, М. Ковалевський.

Увесь час в Україні не припинялися страйки та повстання робітників. Найбільшої сили вони прибрали у грудні 1905 року. У деяких місцях відбулися між повстанцями та військами криваві бої, внаслідок яких були сотні забитих та поранених. Нерідко військові частини приєднувалися до повстанців або відмовлялися їхати на придушення повстань. Так було в Катеринославі в Бердянському полку. У Києві осередком повстанців було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка» на чолі з Радою Робітничих Депутатів; поліція і жандарми боялися туди входити. Значних розмірів повстання вибухнули в Одесі і Миколаєві. Найбільшого успіху досягли революціонери у Донбасі, де повстання почалося у середині грудня 1905 року; повстанці зайняли всю залізницю. Центральне місце у повстаннях Донбасу належить Горлівці, де війська з трудом придушили повстання."

У 1906 році революційний рух почав спадати. Невдачі 1905 ро-ку, численні людські жертви, жорстокі репресії, розстріли, заслання.

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ

Кафедра історії

Реферат

на тему:

Революційний період в Україні

1905-1907рр.

Выконала: ст. І курса, 2 гр.

ф-та "Бібліотекознавства та

інформатики":

Матвєєва Л.В.

Прийняв:

ХАРЬКОВ - 1998

Використана література

1. Полонська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен, 1972.

2. Попов Н. Очерки истории Коммунистической партии (большевиков) Украйни. X., 1933.