ХВОРОБИ

БЕШИХА ТА ГІДРАДЕНІТ

БЕШИХА

Бешиха (erysipelas) — це гостре прогресуюче запалення власне шкіри або слизових оболонок із залученням у про­цес лімфатичних судин. Спричинюєть­ся частіше стрептококом групи А, який через пошкоджену шкіру або слизову оболонку (рани, садна, тріщини) про­никає у лімфатичну систему шкіри, де розмножується. Частіше бешиха буває на нижніх кінцівках та обличчі, хоча може уражати й інші ділянки тіла. На­лежить до контагіозних захворювань. Виникненню інфекції сприяють підви­щена вірулентність мікробів і знижен­ня реактивності організму.

Бешиха може ускладнювати перебіг інших гнійних процесів — гнійної рани, флегмони, абсцесу.

Проникнення мікробів у шкіру зумов­лює розширення кровоносних і лімфа­тичних судин. Починається серозно-ге­морагічне запалення. Ексудат, який ут­ворюється, відшаровує епідерміс, з'яв­ляються пухирі. У разі проникнення мікробів у підшкірну основу виникає її запалення (флегмона). Уразі стиснен­ня ексудатом шкірних судин або їх тром­бозу розвивається некроз шкіри.

Залежно від описаних патологоана-томічних змін клінічне розрізняють кілька форм бешихи: еритематозну, бульозну, флегмонозну, гангренозну.

Найлегший перебіг має еритематоз-на форма (erysipelas erythematosa). Ха­рактеризується вона раптовим почат­ком. З'являється локальне яскраве по­червоніння шкіри або слизових оболо­нок з нерівними чіткими краями (вид географічної карти). Місцева темпера­тура підвищена. Шкіра дещо набряк­ла. Температура тіла становить 38—39 °С. Пульс частий, 100—120 за 1 хв. Головний біль, запаморочення, загаль­на слабкість, іноді нудота, блювання, озноб. У ділянці почервоніння хворий відчуває жар, печіння, напруження і пекучий біль.

За прогресування процесу еритема-тозна форма бешихи переходить у бу-льозну (erysipelas bullosa), для якої ха­рактерна поява пухирів, наповнених се­розною рідиною. Згодом пухирі розри­ваються і на їх місці утворюються жов­ті щільні кірки. Загальний стан хворо­го погіршується.

При флегмонозній формі бешихи (erysipelas phlegmonosa) у підшкірній основі розвиваються серозно-гнійне запалення, виражений набряк тканин. Загальний стан хворого дуже тяжкий, з проявами інтоксикації (висока темпе­ратура тіла, тахікардія, сухий язик, нудота, блювання, потьмарення свідо­мості, марення).

При гангренозній формі (erysipelas gangrenosa) уражена ділянка шкіри мертвіє, набуває темно-бурого або навіть чорного забарвлення. Флегмо­нозна і гангренозна форми бешихи рідко уражують шкіру обличчя.

Залежно від поширення і перебігу розрізняють: повзучу бешиху, за якої процес поступово охоплює все нові ділянки; мігруючу, яка уражує різні ділянки тіла; рецидивуючу, що часто повторюється. У рецидивах бешихи важливу роль відіграє алергічний чин­ник, у основі якого лежить сенсибілі­зація організму.

Часті рецидиви бешихи на одній ділянці зумовлюють облітерацію стінок лімфатичних судин, що призводить до порушення лімфовідтоку, ущільнення підшкірної основи і розвитку слоно­вості. Причиною рецидивів є й те, що бешиха не залишає по собі імунітету.

Ускладнення бешихи залежать від розташування патологічного процесу. У разі локалізації на обличчі і волосяній частині голови може розвинутися вто­ринний менінгіт. Бешихове запалення кінцівок ускладнюється флебітом і тромбофлебітом. Бешиха може спри­чинити метастатичні ураження слизо­вих сумок, сухожилкових піхв, суг­лобів, м'язів.

Лікування хворих на бешиху прово­дять у стаціонарних умовах (краще в ізо­льованих палатах). Місцеве з метою зменшення болю накладають мазьові осмотично активні пов'язки на водо­розчинній основі. Добрі наслідки дає опромінення уражених ділянок кварцом в еритемних або суберитемних дозах. Для запобігання поширенню інфекції призначають спокій (за локалізації на обличчі — обмеження розмов, харчу­вання рідкими стравами) загальнозмщ-нювальну, висококалорійну, вітаміні­зовану дієту. Застосовують антибіоти­ки (препарати групи пеніциліну), суль­фаніламідні препарати (сульфадиме­зин, сульфадиметоксин). У разі рецидивуючої форми бешихи стимулюють неспецифічний імунітет (переливання лейкоцитарної маси, крові, введення левамізолу, тактивіну та ін.), проводять пряму ендолімфатичну терапію, що дає можливість створити високі концент­рації антибіотиків не лише в лімфа­тичній системі, а й у гнійному осеред­ку та сусідніх тканинах.

При бульозній формі бешихи роз­кривають пухирі, після чого наклада­ють мазеві пов'язки (синтоміцинова емульсія, стрептоцидна суспензія, тет-рациклінова мазь).

Флегмонозна форма бешихи, як і гангренозна, вимагають оперативного лікування (розтин гнояків, дренуван­ня, вирізування некротизованих тка­нин). Після бешихи організм стає чут­ливим (сенсибілізованим) до інфекції. Цим і пояснюється те, що бешиха час­то рецидивує. Причиною повторного захворювання у сенсибілізованих хворих є наявність в організмі осередку хроніч­ної стрептококової інфекції (карієс, хронічний тонзиліті ін.).

Різновидом бешихи є еризипелоїд (erysi peloides). Звичайно захворювання уражає шкіру кисті зокрема пальців. Рідше локалізується на носі, щоках, шиї. Воно є наслідком проникнення в організм палички свинячої бешихи. Хворіють на цю недугу люди, які мають справу з розрубуванням м'яса (м'ясни­ки, кухарі, домогосподарки, ветерина­ри). Інкубаційний період — 3—7 діб.

При еризипелоїді спостерігається серозне запалення всіх шарів шкіри з вираженим набряком, розширенням лімфатичних судин, лімфостазом.

Клінічна картина: свербіння і пе­чіння в ураженій ділянці (найчастіше це один палець), незначний набряк, по­червоніння. Іноді набрякають і стають болючими сусідні суглоби. Загальний стан хворих змінюється мало. Три­валість гострого періоду — 10—20 діб, після чого захворювання набуває хро­нічного перебігу. Є схильність до ре­цидивів.

Лікування еризипелоїду і бешихи подібне. Крім того, застосовують фут­лярні новокаїнові блокади, рентгено­терапію, вводять специфічну антиток­сичну сироватку, призначають олійно-бальзамічні пов'язки.

ГІДРАДЕНІТ

Гідраденіт (hydradenitis) — це запа­лення апокринних потових залоз, пе­реважно в пахвових ямках, яке спри­чинюється золотистим стафілококом. Виникненню гідраденіту сприяють не­гативний стан гігієни, підвищена піт­ливість шкіри.

За місцевими проявами нагадує фу­рункульоз. У ділянці запалення з'яв­ляється обмежене випинання, болюче, щільне. Від фурункула відрізняється тим, що не має гнійного стрижня з волосинкою у центрі. Іноді поруч з'яв­ляється кілька таких випинань, які з часом зливаються. Шкіра над ними червона або синьо-багряна.

Часто в процес втягуються сусідні лімфатичні вузли. Загальний стан при гідраденіті майже не порушується. Тем­пература тіла субфебрильна.

Щільні вузли, які утворилися в ділянці потових залоз, згодом розм'як­шуються, з нориць, що утворилися, ви­діляється гній. Через наявність у пахвовій ділянці волосся, підвищене потовиді­лення, хронічне подразнення шкіри під час рухів процес має тенденцію до по­ширення на інші потові залози. Вони нагноюються і утворюють низку гнояків. В народі така патологія одержала назву "суче вим'я".

Перебіг гідраденіту затяжний, з періо­дами загострення і затихання процесу.

Лікування гідраденіту місцеве й за­гальне. Місцеве лікування починають з проведення туалету ураженої ділян­ки (частіше пахвової): вистригають во­лосся, протирають шкіру 2—3 % роз­чином формаліну (для зменшення пітливості). Потім призначають сухе тепло, фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, солюкс, кварц). Рекомендуєть­ся обколювання пеніцилін-новокаїно­вим розчином.

Загальне лікування полягає у засто­суванні антибактеріальної терапії (анти­біотики, сульфаніламідні препарати), аутогемотерапії, специфічної імуноте­рапії (стафілококовий анатоксин, антистафілококовий углобулін. У разі частих рецидивів призначають рентге­нотерапію. Перераховані вище заходи поєднують із загальнозміцнювальною терапією (молочно-рослинна дієта, вітаміни), проводять гігієнічні заходи (обробка шкіри в ділянці ураження 2 % борним або камфорним спиртом).

Оперативне втручання застосовують у разі нагноєння (гнояки розгинають і дре­нують). При рецидивуючому пахвовому гідраденіті іноді застосовують повне видалення волосяної частини шкіри з місцевою пластикою дефекту.