Горобина звичайна — Sorbus auciiparia L.

Родина розоцвітих — Rosaceae.

Дерево заввишки 4—15 м. Кора гладенька, сіра. Гілки пухнасті, бруньки повстянисті, чорвувато-фіолетового кольору, конусовидні. Листки чергові, неяарнонір-часті. Квітки дрібні, білі, запашні, зібрані у густі щитки. Плід — ягодоподібний, дрібний, соковитий, кулькоподібний, блискучий, оранжево-червоний, на смак гіркий, терпкий, після заморожування приємний гіркувато-кис­лий. Ягоди зібрані у щитки. Горобина — добрий медонос.

Цвіте у травні—червні. Плодоносить наприкінці серп­ня — у вересні, залишаються плоди до пізньої зими.

Росте на сонячних галявинах, на узліссі, на скелястих і кам'янистих схилах, крутих берегах рік, у дрібнолистяних і хвойних лісах, у пе­релісках і чагарниках. Культивують горобину у парках і садах як де­коративну рослину.

Райони поширення — вся територія СРСР, особ­ливо Сибір, крім Край­ньої Півночі. У Криму росте особливий вид горо­бини з великими грушо­видними плодами (S. do-mestica L.)

Для виготовлення лі­ків використовують плоди (ягоди) горобини.

Збирають достиглі пло­ди, зриваючи їх з плодо­ніжок, наприкінці серпня і у вересні—жовтні, зрі­зуючи щитки. Відбирають стиглі плоди і сушать, попередньо прив'яливши,

в сушарках, у нежаркій печі, на листах, решетах (розстилають тонким шаром і часто перемішують).

Містить вітамін С (до 160 м г%), каротин, цукор, гіркі і дубильні речовини, яблучну і лимонну кислоти. В насін­ні є амігдалін і жирна олія.

З наукової точки зору у горобині цінують в'яжучу (протипроносну) і вітамінну дію. Плоди горобини станов­лять певний інтерес для харчової промисловості (свіжі плоди можна зберігати всю зиму у льохах), вони входять до складу полівітамінних сумішей, з них виготовляють сиропи, варення, пастилу. У народній медицині плоди горобини здавна використовують для лікування цинги, як сечогінний і кровоспинний засіб, у випадку захворюван­ня печінки, при геморої.

Застосовують як сечогінний засіб — настій або від­вар з 1 столової ложки ягід горобини на 1 склянку води п'ють по 1 столовій ложці '3—4 рази на день або п'ють настій суміші (по ½ столової ложки ягід горобини і шипшини) на 2 склянках води по ¼ склянки 2—3 рази на день.

Калина звичайна — Viburnum opulus L. Народні наз­ви: калина, лісова красуня.

Родина жимолостевих — Caprifoliaceae.

Невисокий (до 5 м), дуже гілчастий кущ. Кора зморш­кувата, бурувата. Листки супротивні, три- і п'ятилопатеві завдовжки 5—8 см, крупнозубчасті, на верхівці загостре­ні, зверху майже голі, зісподу — опушені. Квітки білі, зібрані у щитковидні су­цвіття. Плід — соковиті, овальні, яскраво-червоні їстівні ягоди з кісточкою всередині.

Цвіте у травні — черв­ні, плодоносить у серп­ні—вересні.

Росте в підлісках міша­них і листяних лісів, ча­гарникових заростях, у ярах, на берегах річок і схилах гір.

Райони поширення — середня смуга лісової і лісостепової зон Європей­ської частини СРСР, Кав­каз, Сибір, Середня Азія. Збирають і заготовляють на Україні (Крим), в Башкирії, Білорусії.

З лікувальною метою використовують кору калини. Кору збирають з молодих стовбурів і гілок напровесні і на початку літа (квітень, травень, червень) — у період руху соків, коли між корою і деревиною є волога і кора легко відокремлюється від деревини. Здирають кору з ка­лини так само, як і з крушини. Кору можна здирати також восени із зрубаних товстих гілок.

Сушать кору на вільному повітрі або у приміщенні, що добре провітрюється, чи сушарках при температурі 40—45° С, розкладаючи її так, щоб трубочки не потрапля­ли одна в одну. Запах калини своєрідний, слабкий, на смак вона гіркувата, терпка. Висушена кора зеленувато-сірого кольору, внутрішній бік — червонуватий.

У коренях і гілках калини є глюкозид вібурнін і понад 6% смоли, яка містить органічні кислоти (оцтову, пальмі­тинову і мурашину), дубильні речовини та інші речовини, що виявляють тонізуючу дію на матку, зменшуючи крово­течу.

У ягодах калини є вітамін С; їх використовують у су­мішах, чаях.

У медичній практиці калину використовують як кро­воспинний засіб у випадку кровотечі з матки, надмірних болісних менструацій і геморою. Калина має деякі в'яжу­чі і заспокійливі властивості.

Застосовують: 1) під наглядом лікаря у випадку кро­вотечі з матки і надмірних, болісних менструацій — відвар 1 столової ложки калинової кори на 1 склянку води п’ють по 1 столовій ложці 3—4 рази на день; рідкий екстракт п'ють по 20—30 крапель 3 рази на день; суміш з 1 столової ложки екстракту калинової кори і 1 столової ложки рід­кого екстракту трави грициків п'ють по 30 крапель 3 ра­зи на день (їх можна купити в аптеці);

2) у випадку геморойної кровотечі — відвар 1 столо­вої ложки кори на 1 склянку води п'ють по 1 столовій ложці 3 рази на день (або використовують готові аптечні свічки, приготовлені з екстракту калинової кори).

Мати-й-мачуха (підбіл) — Tussilago farfara L. Народні назви: білі листки, білпух.

Родина складноцвітих — Compositae.

Багаторічна трав'яна рослина. Кореневище галузисте, повзуче. Напровесні на стеблах з'являються поодинокі, дзвоникоподібні квіткові кошики, що складаються із золотаво-нсовтих язичкових і трубчастих квіток. Прико­реневі листки округло-серцевидні, щільні, зверху голі, зелені, зісподу біло-повстисто-опушені. Нижній бік лист­ка, якщо його притулити до тіла, гріє, а верхній холодить, звідси і назва мати-й-мачуха.

Цвіте у березні—травні (перша квітка з'являється до появи листків).

Росте на глиняних і піщаних грунтах, на схилах, у вибалках, сухих ровах, на залізничному насипі, по бере­гах рік і струмків, у хвойних лісах.

Для виготовлення ліків використовують квітки і лист­ки підбілу.

Збирають квітки напровесні (березень—квітень) на початку цвітіння, в суху, ясну погоду, зрізуючи ножицями квіткові кошики біля основи. Не слід плутати з квітками кульбаби. Листки зривають у червні до половини череш­ка, коли вони ще порівняно малі і зверху на них е темно-зелений цвіт, а зісподу білий пушок. Не треба збирати листки а бурими плямами (іржею) і змішувати з листками білокопитника і т. д.

Квітки і лиетя сушать на вільному повітрі, на горищі, під залізним дахом, у приміщенні, що провітрюється, роз­клавши квітки тонким шаром, а листки — по 1—2 на па­пері. На смак листя гіркувате, без запаху.

Зберігають підбіл у сухому місці.

У листках і квітках підбілу є слизові речовини, вугле­водиста речовина інулін, дубильні речовини, ефірна олія, гіркий глюкозид туси-лягін, вітамін С, каро­тин, фітостерини фара­діол і тараксантин тощо. У народній медицині відвар з підбілу давно використовувався для лікування дихальних шляхів (бронхітів) як відхаркувальний і по­тогінний засіб, для лі­кування катарів шлун­ка.

Застосовують як від­харкувальний і проти­кашлевий засіб — від­вар 1 столової ложки листя на 1 склянку води п'ють по 1 столо­вій ложці 3—4 рази на день або п'ють настій 2 столових ложок суміші (3 столові ложки листя під­білу, 2 столові ложки подорожника, 2 столові ложки лок­риці — солодкого кореня) на 2 склянках води по ½ склян­ки 3—4 рази на день.

Листки підбілу входять до складу грудних чаїв № 1 і 2 і потогінних чаїв № 2 і 4.