Реферат

Реферат Деонтологія в хірургії

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 9.11.2024


ДЕОНТОЛОГІЯ В ХІРУРГІЇ

Споконвіків лікарською емблемою вважається змія — носителька здоров'я і мудрості. Ця емблема характеризує об'єктивний бік нашої професії. Поряд з нею існує й інший, менш відомий символ, заповіт, який відображає вже внутрішню суть лікарської діяльності. Залишив його нам відомий голландсь­кий лікар-хірург, бургомістр міста Ам­стердама Ніколаас ван Тульп-Тульпіус (1599—1674). Це запалена свічка. "Allis inserviendo ipse consumer" — "Світячи іншим, згораю сам".

І цьому заповіту залишилися вірни­ми до останньої години свого життя безліч лікарів. Не порахувати всіх цих скромних, невідомих трудівників меди­цини, які в ім'я служіння стражденній людині працювали в епіцентрах епі­демій, помирали від висипного тифу, виявляли велику самопожертву на фронтах війни, в партизанських заго­нах в тилу ворога, в гітлерівських та­борах смерті, сталінських катівнях і, зрештою —у скромних умовах звичай­ної, повсякденної праці в мирний час.

Історія медицини знає немало ви­падків самопожертви діячів науки, які задля добра людей віддавали своє май­но, здоров'я, навіть життя.

Не можна не згадати тут приклад великої самопожертви, справді спар­танської витримки і вірності високим ідеалам медицини, який подав на ос­танньому етапі свого життя відомий ро­сійський хірург, новатор професор В. Оппель.

У 1931 p., у період розвитку твор­чих сил, у В. Оппеля було виявлено злоякісну пухлину верхньощелепної па­зухи. Коли пухлина почала проростати в око, гостро постало питання про опе­ративне втручання — резекцію верхньої щелепи з енуклеацією ока. Мужньо ви­слухавши рішення лікарів про операцію, В. Оппель зайнявся самотренуванням. Зав'язуючи хустинкою око, яке підля­гало видаленню, він привчив себе опе­рувати в нових умовах. І справді, перенісши операцію і залишившися з одним оком, В. Оппель знову почав інтенсивно працювати, читати лекції, писати, доки смерть не перервала його яскраве життя.

Однак, на жаль, ще сьогодні зустрі­чаються люди, які не затруднюють себе "безплідними роздумами", для яких уся суть існування полягає у забезпеченні інтересів свого власного маленького "я". Звичайно, вони позбавлені ши­роких інтересів, байдужі до високої мети обраної професії і, що найгірше, байдужі до інших людей. Велике щас­тя, що їх порівняно рідко приваблює наша професія: вона здається їм надто копіткою і невигідною. Люди ці ніби дотримують заповіту Ієремії Бентрама, англійського правознавця кінця XVIII і початку XIX ст., який за злою іронією долі першим увів термін "деонтологія". Бентрам учив, що основою моралі є "піклування кожного про себе і ніхто не дбає про інших". У поняття "деон­тологія" Бенграм включив спосіб досяг­нення індивідуального щастя.

До речі, термін "деонтологія" похо­дить від двох грецьких слів: deon — на­лежне, потрібне, і logos — слово, вчен­ня. У перекладі це означає "вчення про обов'язок", "вчення про належне".

Хоча термін "деонтологія" був уве­дений лише наприкінці XVIII ст., ос­новні положення його сформульовані давно. Цьому питанню велику увагу приділяв ще Гіппократ, що знайшло відображення у його клятві.

КЛЯТВА ГІППОКРАТА

Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і богинями, бе­ручи їх у свідки, виконувати чесно, відповід­но до моїх сил і розуміння таку присягу і пись­мове зобов'язання: поважати особу, що на­вчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми брата­ми, і де мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов'язаним зобов'я­занням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смер­тельного засобу нікому, хто проситиме його в мене, і не вкажу шляху до такого замислу;

так само я не дам ніякій жінді абортивного песарія. Чисто і непорочне провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в яко­му разі я не робитиму вигину у хворих на ка­м'яну недугу, полишаючи це людям, які зай­маються дією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедно­го і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не почув про жит­тя людини, чого не слід коли-небудь розго­лошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує клятву, нехай буде щастя в житгі і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.

Вчення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у подальшому розвитку медицини. Основні його принципи, іншими словами, спадщина давньо­грецької медицини класичного періоду, застерігала лікарів проти помилок, од­нобічних захоплень, яких було немало протягом багатовікового розвитку ме-дицини.

Питанню деонтології в процесі на­вчання студентів повинна приділятися велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйоз­ною подією в процесі їхнього навчан­ня. І залежно від того, як із самого початку складуться стосунки з колега­ми, хворими, родичами хворих, і буде багато в чому залежати їх подальша лікарська доля.

Аби стати добрим фахівцем, по­трібна не лише хороша спеціальна підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє здо­ров'я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед знанням своєї дисципліни, високою професій­ною майстерністю. Але це лише один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути впев­неним, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається зроби­ти все в цьому напрямку, що дозволя­ють сучасні досягнення медицини й власний досвід. Надія на одужання до­мінує в помислах і відчуттях хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосуєть­ся не тільки лікарів, а й усього медич­ного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар по­винен розуміти психічний стан хворо­го. Він зобов'язаний поводитися так, щоб своїми діями і словом не нашко­дити хворому, не зумовити відчуття тривоги, непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.

У той же час треба пам'ятати, що довір'я хворих само по собі не прихо­дить, його треба заслужити, завоюва­ти гуманним ставленням. Справжньо­го лікаря хворі зустрічають з надією і любов'ю. Розповідають, що під час облоги Севастополя солдати несли з бастіону на медичний пункт, де працю­вав відомий хірург М.Пирогов, тіло сво­го товариша без голови. На запитання фельдшера, де голова солдата і куди вони його несуть, товариші відповіли: "Нічо­го, Ваше благородіє, голову несуть за нами, може, добродій Пирогов якось пришиє. Людина він дуже вже хороша". Правда це чи ні, але приклад цей яск­раво свідчить про віру солдат у М.Пиро-гова. У такого хірурга хворі з довірою лягають на операційний стіл.

Деякі представники медицини не визнають поділу деонтології на "тера­певтичну", "хірургічну", "онкологіч­ну" тощо. На їхню думку, існує одна загальна деонтологія, яка визначає поведінку лікаря під час контакту з хво­рим. Проте, як вказує Г.Караванов, у хірургії є свої особливості, які можуть бути мало відомі або й зовсім незро­зумілі лікарям інших фахів.

Виділення хірургічної деонтології грунтується передусім на суто специ­фічних особливостях медичної про-філізації.

До хірургічного методу лікування у багатьох хворих особливе ставлення — вони вірять у нього, розуміють не­обхідність і неминучість операції у пев­них випадках, надіються на одужання і в той же час бояться болю, ускладнень тощо. В уяві хворих хірург, скальпель і біль — нероздільні. А це має велике психологічне значення. Медичний пер­сонал завжди повинен підтримувати у хворих віру в щасливий кінець операції і одужання. У своїй діяльності лікар має керуватися штересами хворого, іншими словами — його здоров'ям.

Немає сумніву в тому, що хірургія має свої специфічні деонтологічні особ­ливості. Вони різноманітні. Найваж­ливіше завдання хірургічної деонтології — переконати хворого в необхідності оперативного лікування і одержати від нього згоду. Зрозуміло, з психологіч­ної точки зору, для хворого найбільш хвилюючими є усвідомлення необхід­ності операції і згода на неї. Інколи хірургу, навпаки, буває досить важко переконати хворого в тому, що опера­тивне втручання не потрібне (уявний рак та ін.). Часом і самому хірургу важ­ко розв'язати проблему про потребу в оперативному втручанні. У багатьох си­туаціях питання про її доцільність чи можливі наслідки обговорюються з ро­дичами. В усіх цих випадках особа хірурга, його такт, авторитет і репута­ція очолюваного ним хірургічного зак­ладу мають велике, навіть вирішальне значення. Хірург повинен бути впевне­ним у своїх силах, у наявності умов для проведення операції, врахувати все, від чого залежить її завершення. Все це дає підставу виокремити хірургічну деонтологію з її особливостями, пробле­мами і способами їх розв'язання.

Особливість професії хірурга поля­гає головним чином у тому, що всі де­фекти його праці позначаються безпо­середньо на здоров'ї людини: зримо і відчутно. Брак неприпустимий у роботі хірурга, помилки неможливі.

І все-таки ці помилки є. Як і у будь-якій роботі. І за ці помилки, за свої поразки хірург розплачується дорогою ціною: тяжкими переживаннями, осу­дом родичами хворого, своїм автори­тетом. Він відповідає за долю своїх пацієнтів.

Кажуть, що відчуття у хірургів з ча­сом притуплюються. Та чи так воно насправді? Відповідаючи на це запитан­ня, доцільно навести думки про ду­шевні якості хірурга, висловлені свого часу В.Оппелем у його мемуарах "Хи-рургические новелльї".

"Розповідають у народі, що хірурги ріжуть хворих без будь-яких хвилювань. Ріжуть спокійно і спокійно ставляться до наслідків своїх операцій. Але якби хтось заглянув коли-небудь у душу хірур­га, який починає самостійно оперува­ти і бере на себе відповідальність за все майбутнє, то виявив би для себе дещо несподіване. Згадати безсонні ночі, коли лежиш у ліжку, повертаєшся з боку на бік і все думаєш, думаєш: як би не нашкодити. Хто з хірургів не відчував під час операції великого на­пруження, щоби притлумити в собі відчуття відчаю, страху за життя хво­рого? Хто з хірургів не знає, як щемить серце, коли йому повідомляють, що у хворого підвищилася температура? Хто не їздить відвідувати тяжкохворих уве­чері і вночі і не відчуває моторошного страху перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів, переборовши смертельне за­хворювання, провівши ризиковану опе­рацію і, бачучи, що хворий врятова­ний, не готовий ридати від щастя? Лише витримка дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні, хай не кажуть про бай­дужість. Хірургам притаманний спо­кій, і ним вони можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай краще їх не запитують, вони все одно не скажуть".

Професія хірурга ставить певні ви­моги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.

М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анато­мічному театрі" так характеризує хі­рурга:

"Хірург повинен бути не надто мо­лодим або старим, добре вивчити тео­рію науки і мати досвід у своєму мис­тецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовніш­ньо безжалісним, не сердитим, твере­зим. Хірург не повинен бути примхли­вим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не при­пиняти операцію на середині, не пови­нен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хво­рого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хво­рого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не при­ступати до операції задля власної ко­ристі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або люди­ною, що обізнана з цим мистецтвом".

Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса харак­теру має багато різних форм свого вия­ву, які прямо й безпосередньо стосують­ся діяльності хірурга. Одні з них — са­мовідчуття, самоспостереження, само­аналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв'язані більше з пізнавальним аспек­том діяльності особи, інші — самолюб­ство, самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов'язку тощо — є емоційною складовою.

А такі прояви, як витримка, само­владання, самоконтроль, ініціатива, впевненість, самодисципліна, пов'я­зані з вольовою діяльністю людини. Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності хірурга.

Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність творчо мислити, передбачити май­бутнє хворого, мати незалежне мис­лення, бути оптимістом.

Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим, уміти єдино правильними рухами розрі­зати й зашити тканини, зупинити кро­вотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. І тут багато залежить від рук хірурга, вправності його пальців.

Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому ро­зумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю вимог, які ставляться до нього, повинен бути над­людиною, а його становище — "найтяж­че серед існуючих професій".

Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна уявити собі без таких якостей, як до­брота, чуйність, м'якість. Черствість, байдужість до долі хворої людини, без­сумнівно, позначаються на лікувальній роботі, якими б великими професійни­ми знаннями не володів лікар. Звикан­ня до страждань хворих, професійна холоднокровність не повинні перетво­ритися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє провести тут межу.

Зрештою дуже важливими у діяль­ності хірурга є його індивіду ально-психологічні особливості. Емоційний і вольовий стан, темперамент, риси ха­рактеру, здібності лікаря проявляють­ся у кожному конкретному випадку взаємин з хворим. Щоразу, коли хірург схиляється над ліжком хворого, у нього виникає ціла гама почуттів.

Дуже важливо встановити контакт з хворим, завоювати його довіру. Цього можна досягнути індивідуальним підхо­дом лікаря до хворого, манерою звер­тання, зрештою його зовнішнім ви­глядом. Неохайний одяг, розтріпане волосся, бруд під нігтями, несвіжа сорочка — все це створює у хворого не­гативні емоції стосовно лікаря.

Моральний стан хворого, його віра в успіх лікування, довіра до хірурга, прагнення до життя відіграють важли­ву, а іноді вирішальну роль. Вселити надію на одужання, підтримати силу до життя, ту силу, яка, за словами ан­глійського письменника С. Моема, "діє із середини і яскравим своїм полум'ям освітлює кожну хвилину нашого існування так, що навіть не­стерпне стає стерпним", — це так важ­ливо для одужання хворого, або, якщо останнє неможливе, — для продовжен­ня його життя. А добре відомо, на­скільки загострене сприйняття життя у людей, які дивляться смерті в очі: кож­ний день життя стає для них безцінним. Можна повірити в щирість англійської королеви Єлизавети, яка перед смертю запевняла свого лікаря, що згодна віддати все своє королівство лише за один день життя. Важко без хвилювань читати передсмертні прохання О. Баль-зака подовжити йому життя лише на шість днів: "Лише шість днів — небага­то, — переконував він свого лікаря. — Я встигну швидко переглянути всі свої п'ятдесят томів. Я можу за шість днів дати безсмертне життя цьому світу, котрий створив". Але навіть цих шести днів йому не дано було прожити.

Американський письменник О. Ген­рі справедливо писав, що коли пацієнт починає рахувати карети в своїй похо­ронній процесії, то цілюща сила ліків зменшується рівно вдвічі. Але якщо пацієнт хоча б раз поцікавився, якого фасону рукави носитимуть узимку, можна заручитися, що у лікаря з'яв­ляється великий шанс вилікувати свого підопічного.

Діяльність хірурга багатогранна, його посада неспокійна. Людина, яка присвятила себе хірурги", веде безпе­рервний бій, в якому радість перемоги змінюється гіркотою окремих невдач. Лікар повинен невтомно вчитися і удос­коналюватися у своїй галузі, якомога глибше опановувати наукову і культур­ну спадщину. Він має винятково сум­лінно ставитися до хворих, піклуючись про їхнє здоров'я, працездатність, бути організатором боротьби за охорону здо­ров'я народу.

У нових умовах праці лікаря по-но­вому прозвучало запитання: чи кожній людині, яка хоче стати лікарем, це під силу? В чому суть покликання лікаря? Хто може стати лікарем? Чи існують критерії придатності до лікарської про­фесії? Коли вступають у театральні, ху­дожні, фізкультурні вузи, консерва­торії, обов'язково перевіряють, чи є у людини талант. Під час вступу в ме­дичний вуз таких критеріїв не застосо­вують. Щоправда, в медицині були спроби встановити певні обмеження, навіть фізичні, для осіб, які вступають у медичні вузи. У спеціальній пресі ве­лась дискусія про те, що для хірургів повинні бути вироблені правила допус­ку до цього фаху. Існує ж обмеження для шоферів, машиністів паровозів, пілотів, космонавтів та ін. Чому ж їх немає стосовно фаху, яким передбаче­не право активно втручатися в людсь­кий організм. На жаль, сьогодні таких обмежень немає. І тому іноді доводить­ся зустрічати людей, які не мають по­кликання лікаря, особливо хірурга.

З часів Гіппократа минуло понад два тисячоліття. Багато дечого з його клят­ви втратило свою актуальність. І все-таки чимало її принципів збереглося досі і знайшло своє відображення у Клятві лікаря України, яку приймають медики по закінченні вищого навчаль­ного закладу.

15 червня 1992 p. Президент України видав Указ про Клятву лікаря України.

КЛЯТВА ЛІКАРЯ

Набувши професії та усвідомивши важ­ливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, ліку­ванню і запобіганню захворюванням, пода­вати медичну допомогу всім, хто її потребує, незмінне керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнава­ти свої помилки, гідно продовжувати благо­родні традиції світової медицини;

зберігати лікарську таємницю, не вико­

ристовувати її на шкоду людині, додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання і вміння, у разі потреби зверта­тися по допомогу до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути правдивим щодо колег;

власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати ідеали милосердя, любові, згоди і взаємоповаги між людьми.

Вірність цій клятві присягаю пронести че­рез усе своє життя.


1. Реферат на тему Gawain And Green Knight Essay Research Paper
2. Контрольная работа на тему Соціальна політика
3. Биография на тему Александр III Македонский
4. Реферат Сущность и значение налога на доходы физических лиц
5. Диплом на тему Термодинамико топологический анализ
6. Статья на тему Комп ютер на уроці математики
7. Реферат на тему Оценка основных фондов и налоги
8. Курсовая Установление отцовства
9. Реферат Рынок ценных бумаг 12
10. Реферат Макроэкономика 2