Реферат на тему:

Симптоматика та надання першої допомоги при отруєннях

Мова належить до так званих вторинних си­стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова - один із факторів самоорганізації суспіль­ства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервуєть­ся" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кож­ного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізу­ється в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ зна­чень - фонетичних, лексичних, граматичних, сти­лістичних. Саме в них відображені знання наро­ду- носія мови - про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова" (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія на­роду. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "та­ким, як він є".

Мова - засіб самопізнання народу, форма іс­нування надбудови в усіх її виявах. "Мова - дім духу" (М.Гайдеггер).

Мова - найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання ду­мок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто пе­редати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорож­німи знаками, тоді як жоден із цих засобів спіл­кування не може конкурувати у вираженні з мо­вою.

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді­алекти майбутніх балтійських, германських, індій­ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто­ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'­ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере­важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо­вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо­ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга­ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор­мувався етнос, котрий на початку IX століття ство­рив державу, відому під назвою Київська Русь.

Найважливіші фонетичні, граматичні та лек­сичні особливості української мови почали зарод­жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова - мова українсь­кої нації, українська національна мова.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по­чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз­начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Із визнання етномовної безперервності на тери­торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук­раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло­во" - перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю­чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні­стю. Освічені верстви населення користувались лі­тературною мовою давньоболгарського походжен­ня, а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою поляга­ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь­кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле­ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

Дещо спрощуючи проблему, можна конста­тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ­ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро­сіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

Упродовж віків мова, яку нині називають ук­раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру­синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата - білоруська - мало коли бралась до уваги;вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува­лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо­ва".

"Русь" - це самоназва корінного народу се­редньовічної Київської держави, а також назва са­мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь­кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. - на західних окраїнах розселення українського ет­носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре­нем україн- у кінці XIX - на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто­річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо - задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро­сійською та Австро-Угорською.

Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук­раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи­валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись­менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

Отже, сучасна українська літературна мова склалася про­тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само­стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котлярев­ського (1798 р.).

Нормальному розвиткові української літературної мо­ви довгий час перешкоджали утиски й заборони росій­ського царизму. Негативно позначилося на її розвитко­ві також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції, наприклад, українська мова не мала навіть єди­ного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загаль­нонародні норми нової української літературної мови по­чинають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття ук­раїнська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мир­ний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.

21 лютого 2000 року. ЮНЕСКО оголосило цього року днем рідної мови. Здавалось би: чому дивуватись, що має вражати. Дуже гарно, дуже схвально. Так, схвально. Можуть радіти цьому англійці, німці, французи, іспанці і ще раз у цей день пишатися своїми мовами. Бо їхні мови уже невіддільні від них самих, бо їм навіть важко уявити, що довелося би від чогось чи від когось боронити свою мову.

А що ж ми? Українці та українська мова - це ніби два світи різноіснуючих і тільки в деяких точках дотичні. І сумно стає, і прикро, що у цей день мусимо ходити у “народ”, знов ж таки народ - український - і доводити йому, яка ж чудова наша мова, як потрібно її кожному знати, яку давню історію має та, водночас, - яку трагічну.

Народ - то особлива цінність, яку формують не тільки кордони, економіка, матеріально - технічні здобутки, але й мова. В початках сотворіння світу було СЛОВО. В початках сотворіння нації теж повинне бути СЛОВО.

Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовного поневолення, генетичних мутацій, цілеспрямованого переміщення народів на її тереторії, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, і велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.

Врешті-решт ми дочекалися завершення тривалої української неволі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі. Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме проблеми з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції ізольовані і не мають стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, їм нерідко й досі інкримінується то націоналізм, то сепаратизм.

Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована через історичні причини. Бути відкриттям для світу.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л.Кравчука “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки.

Навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно (з 1989 року) існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання “Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року”, як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема ані сліду, прагнення, особливо у виборчих компаніях, домогтися офіційного (державного) статусу російської мови. Отже, комусь вигідно за допомогою мовного питання, яке перебуває на поверхні розуміння більшості населення, поглибити розкол у нашому суспільстві, домогтися загострення міжнаціональних стосунків.

Колоніальна мова панує в стінах високих і нижчих урядових установ. А вже ганьбою є те, що Президент України в зустрічах на найвищому рівні користає не з мови державної. Тому не дивно, що представники посольств в Україні теж необов’язковим мають знання української мови, і в засобах масової інформації послуговуються мовою неукраїнською.

Не додає Україні престижу й мова її громадян. Як відомо, давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. У цьому сенсі в нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?

Явище вимагає терміна, і воно його одержало.

Слово “суржик” давно відоме в Україні, насамперед у млинарстві. Суржиком називали мішанину зерна, а також муку з такого зерна, і це було не першосортне зерно та низької якості мука.

Сьогодні слово “суржик” почали вживати і в широкому розумінні - як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського з тим чужим, що нівелює особистість.

Загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов - це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним, бо загрожує змінити мову, що формувалась упродовж віків. Мову, велечезне багатство і мелодійність якої дістали загальне визнання 1943 року в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому - французька, на другому - перська).

То як маємо трактувати наш суржик? Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

У такій ситуації держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх учених і митців.

У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них. Зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції типу : “так історично склалося”, “друга державна мова” і т.ін.

Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою - мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.

Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.

Але чому ж люди не завдають собі клопоту подумати про причини культурного занепаду, чому ж знову й знову дають ошукати себе. Це можна було б назвати адаптованим розумом - тобто таким, що вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Справді, дається взнаки розтрачена духовна спадщина і знівечене поняття людини в поневоленій нації. І визволення з рабства не може бути замінене зовнішнім визволенням.

Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець двадцятого століття, початок тисячоліття - нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, а нам найгірше - в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Вергас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас.

Ми вже дорослі люди, молоді та енергійні, і зовсім небагато часу залишилось до того моменту, коли підемо в самостійне життя. І неодмінно задумаємось над тим, як зробити це життя гідним та забезпеченим. З цього приводу Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :

• як вона виглядає;

• що вона робить;

• як вона говорить;

• що вона говорить.

Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови.

Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на­половину манкуртизований, поголовне зневаже­ний - він здіймається на повен зріст, щоб "у на­родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:

"Ще не вмерла Україна!"

"Ще не вмерла і не вмре!"

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи­ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова - і з нами наші князі і геть­мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.

Живе наша мова - і з нами 15-мільйонна діас­пора.

Живе наша мова - і наш голос звучить у все­ленському хорі народів.

Бо наша мова - це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

Бо наша мова - це ми, українці, - добрий, чес­ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі­лої людини.

Бо наша мова - це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо­ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.