ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

Сутність, значення та організаційно-правові форми здійснення. Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник – підприємницький потенціал (потенційну можливість мак­симально ефективного використання сукупності кад­рових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Фор­мування й використання цього потенціалу — це прак­тично і є суттю поняття «підприємництво», яке заве­дено вважати особливою сферою виробничо-госпо­дарської або іншої діяльності з метою одержання пев­ного зиску.

Підприємництвом, як правило, називають ініціа­тивно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окре­мої фізичної особи — підприємця або юридичної осо­би — підприємства (організації).

Основними функціями підприємницької діяль­ності заведено вважати:

1) творчу — генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві);

2) ресурсну — формування й продуктивне викорис­тання власного капіталу, а також інформаційних, ма­теріальних і трудових ресурсів;

3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших госпо­дарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи.

Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами.

До цих принципів належать:

1) вільний вибір бізнесової діяльності;

2) за­лучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і май­на) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання пра­цівників;

4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що зали­шається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюд­жетів;

5) самостійне здійснення підприємцями — юридичними осо­бами зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо).

Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі мож­ливі види останньої, як:

а) малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна;

б) спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності;

в) корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприєм­ництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на най­ефективніше використання наявних ресурсів підприємства (органі­зації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досяг­нення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефек­тивну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріаль­них ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає ак­тивне використання переважно інноваційних організаційно-управ­лінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійсню­вану систему дій:

1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;

2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалі­зації запропонованої підприємницької ідеї;

3) неупереджена по­рівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей;

4) конструктивний пошук зовнішніх до­даткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби);

5) ґрун­товний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній

ніші ринку;

6) практична реалізація завдань інноваційного харак­теру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випли­ває також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своє­рідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвес­тиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, за­безпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року. Ключовими його розділами є:

1) загальні положення щодо підприємництва (суб'­єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);

2) умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності);

3) стосунки підприємця і дер­жави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяль­ність іноземних підприємств, міжнародні договори). Для даль­шого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе зна­чення має також Указ Президента України «Про державну під­тримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійсню­ватися за такими напрямами:

• формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;

• створення сприятливих умов для використання суб'єктами ма­лого підприємництва державних фінансових, матеріально-техніч­них та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розро­бок і технологій;

• запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

• удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення ква­ліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

• фінансова підтримка інноваційних проектів.

Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верхов­ною Радою України схвалено Державну програму підтримки мало­го підприємництва на 1999—2000 роки.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідаль­ності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібна власність;

2) товариства (партнерства);

3) корпорації (акціонерні товариства).

Сутнісні характеристики, переваги та недоліки окре­мих організаційних утворень наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1.

Порівняльна характеристика

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Організаційно-правова форма	Сутнісно-змістова характеристика	Організаційно-економІчні та соціальні
		переваги	недоліки
Одноосібна власність	Підприємство, власником якого є фізична особа або сім'я	• Простота заснування • Повна   самостійність,   свобода  та   опера­тивність дій підприємця • Максимально   можливі   спонукальні   мо­тиви до ефективного господарювання • Гарантоване     збереження      комерційних таємниць	• Труднощі     із    залученням    великих інвестицій та одержанням кредитів • Повна відповідальність за борги • Неможливість спеціалізованого мене­джменту • Невизначеність     терміну      функціо­нування
Господарське товариство (партнерст­во)	Об'єднання власних ка­піталів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однакового розпо­ділу ризику і прибутку; спільного контролю ре­зультатів бізнесу; безпо­середньої участі в здійс­ненні діяльності	• Широкі можливості виробничої та комер­ційної діяльності • Збільшення    фінансової    незалежності    й дієздатності • Велика свобода дій та більша продуманість управлінських рішень • Можливість залучення до управління това­риством професійних менеджерів	• Загроза    окремим    партнерам    через солідарну відповідальність, тобто мож­ливість  банкрутства  через  професійну некомпетентність одного з партнерів • Збільшення     ймовірності     господар­ського   ризику   через   недостатню   пе­редбачуваність   процесу   та   результа­тів діяльності
Корпорація (акціонерне товариство)	Підприємство, власни­ками якого є акціонери, котрі мають обмежену відповідальність (у роз­мірі свого внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються при­бутком	• Реальна можливість залучення необхідних інвестицій • Більша можливість постійного нарощуван­ня обсягів виробництва чи послуг • Існування     тільки     обмеженої     відпові­дальності акціонерів • Постійний   (тривалий)   характер   функці­онування	• Наявність розбіжностей між правом власності      і      функцією      контролю діяльності • Сплата     більших     податків     через оподаткування   спочатку   прибутку,   а потім одержуваних дивідендів • Існування    потенційної    можливості посадових   осіб   впливати   на   діяль­ність корпорації у власних інтересах

 

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а та­кож практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: неза­лежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає по­слуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виго­товляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговель­ною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

Практика господарювання підтверджує мож­ливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та по­середницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного жит­тя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприєм­ницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування в певні блоки, показано на рис. 2.1.

Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробницт­ва товарів має орієнтуватися на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з викори­станням техніко-технологічних новацій, більш якісних характери­стик продуктів праці, нових елементів організації виробничих про­цесів тощо. У цьому разі йдеться про виробництво традиційних видів продукції із застосуванням часткових інновацій. Коли ж ви­робництво повністю базується на інноваціях, то результатом такої його організації є поява продукту з принципово новими властиво­стями чи навіть сферами використання.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємниць­кої діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльності.

Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси вироб­ників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізня­ють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособ­люють інтереси кількох виробників однотипних то варів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірних засадах. Агенти із закупівель зазвичай займаються підбором потрібно­го споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер — посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовле­ності. Агенти можуть працювати як оптовики-комісіонери, котрі самостійно розпоряджаються товаром, приймаючи його на комі­сію від комітента (власника товару). До комісійних відносять та­кож операції консигнації, за яких посередник-консигнант реалізує товар із власного складу на підставі договору доручення.

Як суб'єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спе­ціалізовані функції, виступають:

1) оптово-роздрібна фірма (база) —безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого при­значення з використанням традиційних форм продажу товарів;

2) торговий дім — здійснення експортно-імпортних операцій, вклю­чаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх пред­ставництв в інших країнах;

3) дистриб'ютор — придбання безпо­середньо у виробників та реалізація (розподіл) товарів своїм пос­тійним клієнтам;

4) дилер — перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок;

5) комівояжер — продаж товарів із доставкою покупцям.

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпо­чинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодер­жавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промис­лових товарів і нерухомості, а міждержавна — періодично і сто­сується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутрової сировини, предметів антикваріату, тютюну, чаю, прянощів тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції:

1) товарні — оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якіс­ними параметрами;

2) фондові — купівля-продаж цінних паперів;

3)  валютні — купівля-продаж золота та інших дорогоцінних ме­талів, іноземної валюти;

4) праці (переважно у вигляді центрів зай­нятості населення) — облік попиту і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання.

Специ­фічними операціями, що їх виконує біржове підприємництво, є:

а) ф'ючерсний контракт — контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначено­го в договорі терміну;

б) опціон — договірне зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно кон­кретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й по­середницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Як суб'єкти підприємництва фінансового спрямування, що, з одного боку, є посередниками, а з іншого — надавачами послуг, виступають спеціалізовані банки та інвестиційні компанії (фонди). Спе­ціалізовані державні та комерційні банки акумулюють внески тим­часово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, нада­ють кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розра­хунках між підприємствами (організаціями) й окремими фізични­ми особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.

Формування і функціонування соціальне орієнтованого та еко­номічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спи­ратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими та соціально-економічними регуляторами й ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного бізнесово­го середовища треба вважати:

1) стабільність національної кредит­но-грошової системи;

2) пільгово-стимулюючу систему оподатку­вання підприємницьких структур (окремих підприємців);

3) дер­жавну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва;

4) ефективний правовий за­хист інтелектуальної і промислової власності;

5) науково обґрунтоване й ринкове спрямоване ціноутворення;

6) сформованість ко­лективних та індивідуальних матеріальних стимулів;

7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір;

8) достатню при­вабливість іміджу підприємницької діяльності.

 

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно фун­кціонуючого підприємництва) першочерговим є створення органі­заційно-економічних передумов активізації підприємницької діяль­ності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господа­рювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

• створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення вихо­ду вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економіч­ної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансфор­мації відносин власності; забезпечення державних гарантій свобо­ди підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зни­ження інфляції до мінімальних меж);

•  практичну реалізацію державної системи підтримки всіх на­прямів підприємництва (завершення формування належної ринко­вої інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; ство­рення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; І максимально можлива активізація малого підприємництва).