СТАН ЕКОНОМІКИ ТА НЕВІДКЛАДНІСТЬ РЕФОРМ В АПК УКРАЇНИ

За період реформування агропромислового комплексу в основному створена правова база для ринкових перетворень економіки. Здійснюється аграрна реформа, запроваджуються нові земельні відносини. Розпочато реструктуризацію неефективних сільськогосподарських підприємств, створення нових форм господарювання ринкового типу, формується приватний сектор. Вісім років - строк достатній для того, щоб визначити не проміжні, а підсумкові результати, дати оцінку державній аграрній політиці, з'ясувати, чому входження сільського господарства в ринкову економіку не досягло своєї мети, а соціальний і економічний ефект отримано невтішний, виявити причини затяжної кризи в сільському господарстві, визначити ефективні напрями подальших аграрних перетворень.

Гнучкі зміни в реформуванні агропромислового комплексу зумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують' на поступове зникнення інституційних і політичних бар'єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів. Так, у 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Нині, із зміною умов господарювання, держава об'єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Тому не випадково висувається вимога до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Але очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Стан справ у агропромисловому комплексі вагомо позначається на суспільстві в цілому. Зміни в державі, в економіці пройшли такими швидкими темпами, що державна система не змогла своєчасно на них відреагувати і, як результат, відбулося те, що характеризує сьогоднішню ситуацію в АПК. Однак, на нашу думку, не варто оцінювати зміни тільки з негативної точки зору. Реальний стан справ, як індикатор, підкреслює необхідність нових перетворень.

Нині наголос робиться на тому, щоб вітчизняні кадри господарської ланки, керівники господарств та спеціалісти, і ті, що стоять над ними, якнайшвидше зрозуміли економічну суть ринку. Ринок - це не лише забезпечення грошового і товарного обігу за формулою: гроші-товар-гроші. Відносини ринку забезпечують життєдіяльність практично нової економічної системи, яка домінує у всіх розвинутих країнах світу. Ринок - це вища форма організації матеріального виробництва, яка на декілька порядків переважає планово-розподільну систему, з якої Україна вийшла. В умовах соціалізму все розписувалось і передбачалось чиновниками зверху. Становище споживачів за цим порядком було принижене. В умовах ринку виробники і споживачі міняються місцями. Споживач визначає умови виробникові. Ринок не допускає необгрунтованого, некомпетентного втручання в процеси ринкових відносин "третіх осі б". Пануючими стають економічна свобода та рівність усіх господарських суб'єктів. На жаль, ступінь розуміння основ ринкової економіки у більшості спеціалістів АПК надзвичайно низький.

За останні роки в країні створились умови, за яких товарне виробництво (першооснова ринку) поставлене поза ринковими відносинами. Фінансово-банківська система відійшла від виробництва і обслуговує сферу обігу. Якщо країна визначила курс до ринкової економіки, а закони, на яких грунтується ринок, у ній порушуються або ігноруються, то вона приречена на розбалансованість економіки, спад виробництва, дефіцити тощо.

У процесі реформ не вдалося вирішити головного завдання -змінити відносини власності та земельні відносин. Земля (головний ресурс сільського господарства) не введена до економічного обороту. Її вартість має формальне значення і не входить до аграрного капіталу. До цього часу не створені умови для реалізації громадянами права власності на землю. На порядку денному -подальший перерозподіл землі через земельний ринок. Потрібно розвинути іпотеку землі, створити відповідні банки та ринок землі, систему реєстрації прав власності на нерухомість та вирішити ряд інших важливих питань. Зазначене вимагає теоретичного осмислення, подальших наукових розробок.

Незважаючи на непослідовність економічних перетворень, у країні все ж вдалося створити законодавче поле, яке, в принципі, забезпечує процес зміни економічних укладів та становлення багатоукладної аграрної економіки. Утворюються нові форми господарювання на базі приватної власності на засоби виробництва, змінюється система управління агропромисловим комплексом та сільськогосподарськими підприємствами. Певна частина підприємств колективного сектора адаптувалася до ринкової системи відносин, в якій істотно посилюється пряма і опосередкована дії економічних важелів на кожного суб'єкта ринку. Однак підтримувати високий рівень господарювання на землі не просто. У сільськогосподарських товаровиробників є претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур щодо несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутності паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора, особливо присадибного господарства населення.

У стадії завершення перебуває майнова і земельна приватизація в сільському господарстві, хоч існують проблеми, які вимагають вирішення. Завершено приватизацію підприємств м'ясної, молочної, олійно-жирової та кондитерської галузей. Приватизовано 180 цукрових заводів, або 93% від їх загальної кількості. В процесі реформування власності перебувають підприємства хлібопродуктів - борошномельно-круп'яної та комбікормової промисловості та ін. У ході цих процесів підприємства зазначених галузей проігнорували інтереси сільських товаровиробників, що позначається на економіці АПК в цілому.

У землекористуванні державний сектор скоротився від 24% у 1990 р. до 7% у 1998, недержавний колективний - відповідно зріс від 70 до 76%, приватне землекористування - від 6 до 17%.

Проте держава, здійснюючи економічну політику, як і економічну реформу, особливо у 1991-1993 рр., не враховувала специфіки сільського господарства. Питання аграрних перетворень не були навіть введені до складу економічної політики держави. До цього часу не затверджена Концепція розвитку АПК в ринкових умовах. Політики того часу проігнорували наукові розробки вчених, їх застереження з приводу того, що ринкові відносини, якщо вони не мають ніяких обмежень (правових, соціальних, моральних), без регулюючої ролі держави є дуже небезпечними і руйнівними, призведуть до розбалансування всієї системи. Так воно і сталося.

За роки незалежності, незважаючи на певні реформаційні процеси, в сільському господарстві склалася стала тенденція до зниження обсягів виробництва основних видів продукції рослинництва і тваринництва. Причому складається досить неприваблива ситуація: середньорічні темпи прибутковості більше характерні для 1991-1995 рр., а в 1996-1998 рр. аграрна сфера економіки з прибуткової перетворилася у збиткову, що свідчить про поглиблення розбалансованості сільського господарства України. За даними 1998 р., лише виробництво зерна і насіння соняшнику було прибутковим. Решта культур рослинництва, всі галузі тваринництва - збиткові (табл. 1.1.). У 1997 р. 87,4% господарств колективного сектора закінчили рік зі збитками, у 1998 р. - 93%.

Таблиця 1.1

Ефективність сільськогосподарських

підприємств колективного сектора

Ситуація, що склалася в сільському господарстві, не забезпечує не тільки розширеного відтворення, але й простого. В країні взагалі не створена стала економічна система, відсутня регульованість процесу переходу до ринкових відносин, немає страхових фондів і резервів. В умовах монополізму виробників засобів виробництва та ринку збуту, правової незахищеності, відсутності реальних основ для фінансової підтримки, підтримки різноманітних форм власності сільське господарство і АПК виявилися кинутими державою у ринкову стихію, і, як видно, успішно тонуть.

Особливо руйнівно на становищі сільського господарства позначилося неконтрольована лібералізація цін, яка призвела до випереджаючого зростання цін на матеріально-технічні ресурси, вилучення з галузі додаткових фінансових коштів, руйнації добре налагоджених міжгалузевих і міжрегіональних інтеграційних зв'язків. Диспаритет цін підірвав фінансову основу розвитку виробничої і невиробничої інфраструктури сільського господарства.

Загальний фінансовий результат господарської діяльності сільського господарства у 1997 р. склав 3324,4 млн. грн. збитку, проти 1327,2 млн. грн. прибутку в 1995 р. У 1998 р. сума збитків досягла 4 млрд. грн.

Крім того, в сільському господарстві розвинулася криза неплатежів. Усі комусь заборгували. Банківські кредити через високі процентні ставки недоступні для сільських товаровиробників. Понад 80% фінансових потоків обертається у сфері обігу, в галузях, які обслуговують експорт-імпорт. Сільськогосподарські підприємства не мають грошей для виплати зарплати своїм працівникам. Вони переходять на натуральне ведення господарства, на спрощені, примітивні технології виробництва продукції. Втрачаються виробничий і природний потенціали, деградують цілі галузі, знижується матеріальний добробут сільських працівників та пенсіонерів.

Звідси випливає усвідомлення необхідності прискореного переходу до ринкової економіки, доведення до логічного завершення питання власності і земельних відносин. Недооцінка цього є основною причиною того, що всі складові ринкових відносин в економічному плані працюють проти землі, спричиняють кризу в сільському господарстві. Вкрай незадовільно поставлена робота з освоєння ринкової економіки, пропаганди пов'язаних з нею реформ.

На черзі - вирішальний етап аграрної реформи. При цьому слід виходити з того, що залучення селянина до ефективної праці не відбулося. Зробити це можна лише за умови подолання його відчуження від засобів виробництва. Однак і нині ми не дійшли до цього. В більшості колишніх колгоспів і досі не розвинуті відносини власності, тому не розвиваються товарно-грошові відносини, зберігаються старі, неефективні структури господарської діяльності, а головне - ще не створено господаря-власника. Селянин формально наче і власник, але знаходиться поза правовим полем ринкової економіки, поза товарно-грошовими відносинами.

За оцінками Мінагропрому, 95% колективних сільськогосподарських підприємств - "лежачі", в боргах, без оборотних засобів. Якщо не реформувати в них відносини власності, не поєднати з цим оплату праці, позитивного результату не досягти.

У системі нових економічних відносин земля повинна мати господаря-власника в особі трудового колективу чи в особі конкретного селянина, фермера. Коли земля нічийна, не має конкретного господаря-власника, ніхто з інвесторів не наважиться вкладати ресурси (кошти) в піднесення її родючості, продуктивності. Логіка проста: якщо земля не твоя, то вкладені ресурси і результати стануть нічийними. Не можна організувати підприємництво, бізнес (що визначальне в ринковій економіці) на землі, не володіючи нею. Земля повинна мати свою адресність, лише тоді вона стане основою для ефективного підприємництва, задоволення підприємницького інтересу. Економісти, які розглядають землю як дар божий, не враховують економічної родючості землі, що створюється працею людей, цим самим віддаляють селянина від бажаного економічного результату. Не науковці, а політики своїм нерозумінням специфіки економіки аграрного сектора завдали сільському господарству величезної шкоди. Досвід постсоціалістичних країн світу: Угорщини, Чехії, Словаччини, країн Балтії, Кавказу, Середньої Азії та інших свідчить, що там, де реформували земельні відносини і форми ведення господарства з урахуванням усіх складових економіки, не тільки стабілізували виробництво, а й рішуче нарощують його обсяги. Тому боляче визнавати, що Україна, в якій ще в 1996 році було створене необхідне правове поле для реструктуризації неефективних колгоспів і радгоспів, переходу на нові форми організації сільського господарства, реформаційні процеси згасають, ускладнюючи незадовільний стан галузі.

В Україні суспільство не консолідувалося на чіткому визначенні напрямів розвитку національної економіки і, по суті, нині існує три економіки: адміністративно-командна, яка не має нічого спільного з державним регулюванням з погляду сучасності, тіньова і ринкова, які діють, звичайно, в різних напрямах. Тому і результати, як у відомій байці.

Стратегія і тактика реформ щодо подальшого розвитку АПК і сільського господарства повинні концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямах: формування ефективного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку; активний пошук та мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Головна мета цього процесу - розбудова конкурентоспроможного аграрного сектора економіки шляхом створення умов для прискореного формування ефективного господаря-власника.

Якщо до 1991 р. пріоритет в управлінні економікою віддавався державі, суспільній власності і суспільному інтересу, то нині, згідно з Конституцією України і Концепцією держави, попередні пріоритети замінені пріоритетом людини з її правом власності й особистим інтересом.

Усім рівням влади належить піклуватися про безпеку громадян, сприяти чесній конкуренції, надавати певні послуги: споживачам - купувати за свої гроші найкращий товар, виробникам - отримувати найоптимальнішу ціну та найвищий прибуток від реалізації товару.

Ефективний господар-власник повинен стати провідною ланкою розвитку товарно-грошових відносин та форм господарювання. Потрібно відійти від планово-розподільної системи та командних методів управління, які так відстоюються ортодоксами. Нині потрібні політична воля, рішучість, взаємоузгодженість дій усіх гілок влади, спрямованих на зрушення перетворень на селі на краще.

Вибір форм власності і господарювання залишається за селянами. Ці важливі питання вирішувати їм, виходячи з місцевих умов, історичного досвіду, традицій, власних міркувань та бажань.

Другий стратегічний напрям - створення сприятливого економічного середовища, правила гри на ринку для всіх господарюючих суб'єктів АПК. Мається на увазі запровадження сприятливої цінової політики, стимулюючого оподаткування, надання фінансово-кредитного забезпечення, створення ринків сільськогосподарської продукції та матеріально-технічних ресурсів, відповідної ринкової інфраструктури, захист внутрішніх та доступ до зовнішніх ринків.

Вирішивши зазначені стратегічні проблеми, можна буде здійснювати і третій стратегічний напрям, розробити і втілити в життя конкретні програми розвитку галузей, регіонів, суб'єктів господарювання, розвитку технологій та науково-технічного прогресу.

В умовах ринкової економіки національне сільське господарство не може успішно розвиватися, перебуваючи у стані замкнутої господарської системи. Виникає необхідність інтеграції аграрної економіки як всередині країни, так і з зарубіжними партнерами. Наше завдання - активізувати цей процес, сприяти своїми розробками розвитку товарообміну, капітале- і трудообміну, тобто створенню змішаної конкурентної економіки, заснованої на наукомістких технологіях, взаємному інтересі і вигоді. Форми інтеграції можуть бути різні: спільні підприємства, компанії, корпорації, концерни тощо.

Не тільки визнання, але й (і це головне) практичні дії щодо забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового виробництва є основою становлення економічної незалежності і розвитку України. З цією метою повинна бути законодавче затверджена концепція аграрної політики, що зобов'яже і дозволить всім причетним до агропромислової галузі відомствам і органам управління діяти з позицій не "диктатури пролетаріату", а перспектив розвитку держави, в тому числі і власного функціонування. Без такого підходу неможливо відпрацювати концепції організації сільськогосподарського ринку, цінової, податкової, кредитної, інвестиційної та інших концепцій. Як відомо, від розвитку агропромислового виробництва залежить продовольча безпека держави, її внутрішній ринок, забезпеченість людей робочими місцями, соціальний спокій людей тощо.

На виконання вищеозначеної концепції необхідно затвердити економічну формулу, відповідно до якої всі види капіталу держави в найближчому майбутньому об'єктивно повинні переливатися насамперед в аграрний сектор економіки. Але для цього агроекономічній науці слід негайно і теоретично, і практично визначитися з поняттям аграрного капіталу, його місця в структурі економічного та виробничого капіталу держави, галузі, підприємства, наявності в його складі вартості землі. На наш погляд, саме ігнорування останнього через раніше існуючі теоретичні постулати і дії Уряду перетворило село у внутрішню колонію держави, зробило його в економічному плані "бездонним", до крайньої межі виснажило родючість землі, спричинило міграцію працівників не тільки від землі, а й з держави. За останні три роки народне господарство України на 1 гри. функціонуючого капіталу в середньому за рік отримує близько 2% прибутку. На такий же розмір "зиску", за всіх інших рівних економічних можливостей, має право претендувати аграрний капітал, у тому числі земля. І якщо нині вартість капіталу АПК оцінюється приблизно в 300 млрд. грн., з яких вартість землі становить 140 млрд. грн., то ця сфера повинна отримати майже 6 млрд. грн. прибутку, в тому числі з розрахунку на землю - 2,8 млрд. Поки що аграрний сектор отримує значні збитки, як наслідок ігнорування об'єктивних економічних законів, ідеологічної короткозорості, небажання окремих політиків ввести економічну вартість землі до аграрного капіталу. Без вирішення даної проблеми сподіватися на залучення в сільське господарство інвестицій, "ноу-хау", машин, добрив, як і домогтися виробництва конкурентоспроможної продукції, не можна.

Новий етап земельної реформи повинен бути зорієнтований на перехід до регулюючої ролі держави у процесах, що відбуваються в аграрній сфері економіки, згідно з чинними законодавчо-нормативними актами. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарів-власників. Для цього потрібні функціонування ринку землі, конкретні механізми реалізації права на земельну власність, іпотека, економічні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. Основним елементом такого механізму має бути платність землекористування. Економічні заходи з регулювання земельних відносин повинні доповнюватись й адміністративними методами.

Ефективна економіка передбачає передусім розширення практики довгострокової оренди майна, засобів виробництва і землі з правом успадкування при умові цільового і ефективного їх господарського використання. Оренда дозволяє економити засоби для купівлі інших ресурсів і створити необхідні капітали для придбання засобів виробництва в повну власність товаровиробників. У зв'язку з цим засоби виробництва, фонди і земля повинні набути реальної ринкової вартості і складати сумарний вартісний ресурсний потенціал.

Будь-які зусилля з розробки різного роду програм на близьку, середню і віддалену перспективи в розрізі господарюючих суб'єктів регіонів і галузей марні, якщо не будуть відпрацьовані правила відповідно до вимог об'єктивних економічних законів ("правила гри") на рівні держави. Без них неможливо організувати ефективні виробничі відносини на рівні галузі та господарюючих суб'єктів.

Більшість наукових розробок вітчизняних економістів спрямовується на формування в Україні сільського господарства, ефективного в економічному, соціальному і в екологічному відношенні, здатного забезпечувати продовольчі та сировинні потреби країни, зростання добробуту населення.

Можна сподіватись, що на основі зусиль науки і практики ми станемо ближче до створення нової моделі економічного розвитку сільського господарства і підготовлений науковцями Інституту аграрної економіки посібник допоможе працівникам-практикам у освоєнні ринкової економіки.