Стисла історія розвитку грошей

Монетарна теорія розрізняє поняття «гроші як економічна категорія», що уособлює функціонально визначену систему економічних відносин, і «гроші як ма­теріальний носій цієї системи». Ці поняття не слід змі­шувати, бо їхній аналіз має неоднозначне пізнавальне навантаження. Водночас бажано враховувати і те, що викликана історичним розвитком економічних, у т.ч. рин­кових, зв'язків еволюція грошових відносин, їх структурне і функціональне ускладнення, зумовлює адекватну ево­люцію функціональних форм і, відповідно, — матеріаль­ного носія грошей. Нижче дається загальний огляд роз­витку грошей не в першому, а в другому визначенні — грошей як матеріального носія відповідних економічних відносин.

Як зазначалося вище, появі грошей передувала епоха натурального обміну. Її заступила епоха товарних гро­шей, еволюційний процес виникнення яких ми вже роз­глянули.

Не слід ототожнювати товарну форму грошей лише з використанням у цій ролі золота та срібла. Розглядаючи ці коштовні метали як носії грошових відносин, слід вра­ховувати, що золото і срібло не відразу почали монопольне виконувати зазначену функцію завдяки своїм специфічним властивостям. Локальність ринків, їхня функціональна ві­докремленість на попередніх етапах розвитку дозволяли множинність товарів, що використовувались у ролі грошей. Як правило, це був товар найбільшого попиту і воднораз найцінніший для певного ринку, і його будь-коли можна було обміняти на іншу споживчу вартість. Йдеться про такі товари, як худоба, хутро, тютюн, риба, мушлі, оливко­ва олія, різні види металів, у т.ч. золото і срібло.

Подальшим ступенем у розвитку грошей стало кар­бування металевих монет. Вважається, що перші моне­ти з'явилися в Китаї та в країнах Близького Сходу у VIII—VII ст. до н.е. Це були здебільшого мідні монети. Близько 4 тис.років тому в Ассирії почали карбувати монети із золота.

Металеві гроші були в обігу і на території Київсь­кої Русі: в IX—XI ст.—здебільшого срібні, частково— золоті монети, що витіснили хутро окремих пухнастих звірів — куниць, білок та інших тварин, використовуване до того як гроші. Вважається, що однією з перших кар­бованих монет Київської Русі була гривня — срібний зли­ток вагою в півфунта. У книзі «Історія України» М.Грушевського розповідається про те, що за Візантійською угодою 911 р. греки зобов'язалися виплачувати князеві Олегові данину по 12 гривень, тобто по 6 фунтів срібла, на кожного члена його дружини і князів, що лишалися в Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах. Рубель з'я­вився в XIV ст. Це також срібна монета, частка гривні, або рублена гривня¹.

За даними В.К.Ключевського, попервах новгородський та московський срібні рублі мали різну вагу. Перший був удвічі вагомішим. За Петра І почалося карбування золотої

монети.

Протягом тривалого часу в обігу використовувалися повноцінні монети, реальний зміст яких відповідав їхній номінальній вартості. Вважалося, що емісія монет, чия номінальна вартість менша за їхній металевий вміст, є ошу­канством населення. Тому скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску монет. За цих умов грошова одиниця могла служити масштабом цін за власним ваговим виміром. Та й назви багатьох грошових одиниць окремих країн встановлювалися відповідно до ваги їх металевого вмісту. Так, приміром, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як фунт срібла (зіегііп^ — повноцінний, справжній, чистий, повної ваги). Мірою ваги та масштабом цін була, як зазначалось, і гривня.

Від 2-ї половини XIX ст. становище змінилося. Номі­нальна вартість монет почала відділятися від їхньої ре­альної (вагової) вартості. В обігу з'явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала їхню ва­гову вартість. Емісія таких монет стала прибутковою спра­вою. Прибуток, отриманий від різниці між номінальною вартістю випущених в обіг грошей та витратами на їх емісію, дістав назву сеньиорат. Сеньйорат присвоювався скарбницями або центральними банками, що здійснювали грошову емісію.

¹ Рубель — половина гривні (рубалася навпіл).

Прикладів такої емісії є багато. Зокрема, в Англії срібна монета — пенні 1300 р. важила 22 грами, а 1364 — лише 12 грамів. У Франції з однакової кількості срібла 1309 р. карбувалося 2 ліври, а 1720 р.— 98 ліврів. Як наслідок— вага монети з тим же номіналом зменшилася майже в 50 разів. У Німеччині 1326 р. з 234 грамів срібла карбувалося 2 марки, 1378 р.— 4. а 1506 р.— 12 марок. Аналогічні приклади характерні і для інших країн. Ясна річ, що в кожному з таких випадків знаходимо обмеження функцій металевої грошової одиниці, її використання лише як своєрідного знаку вартості повноцінної монети. В даному разі не йдеться про факти прямих фальсифікацій, що часто траплялися в таких випадках.

Показовим у цьому відношенні є приклад Росії. Нама­гаючись вирішити проблеми державних фінансів за допо­могою емісійного процесу, уряд царя Олексія Михайловича випустив в обіг 1656 р. срібну рублеву монету, що важила вдвічі менше попередньої. Після цього в обігу з'явився мідний рубель, який надзвичайно швидко витіснив навіть знецінену срібну монету. Відомі й наслідки цієї заміни — так званий мідний заколот, жорстоко придушений урядом. Що ж до нещасливої мідної монети, то її перегодом було повністю вилучено з обігу через викуп — копійка за ру­бель.

Для багатьох країн із функціонуванням товарних гро­шей було характерним використання системи біметалевого обігу — одноразової (паралельної) емісії золотих і срібних монет. У цьому випадку державою встановлювалися фік­совані пропорції між їх номінальними визначеннями, які відповідно до змін в емісійних витратах коли-не-коли коригувалися.

Паралельний обіг золотих і срібних монет породжував труднощі. Цінніші монети вряди-годи зникали. Суть цього явища було вмотивовано на основі закону англійського банкіра Т.Грешема (1519—1579), широко відомого в теорії грошей. Зміст цього закону висловлено простою формулою:

«Погані гроші витісняють з'обігу хороші». Йдеться про те, що при біметалевій системі гроші, вартість яких на ринку цінних металів нижча'за їхню номінальну вартість, витісняють ті грошові одиниці, що коштують дорожче своєї офіційної ціни. Ілюстрацією дії цього закону може служити приклад із випуском за царя Олексія Михайло­вича мідних грошей та витіснення ними срібних монет.

Розглядаючи цей економічний закон, варто враховувати і те, що ним аргументується особливість подвійного обігу металевих грошей. Його механічне перенесення на визна­чення закономірностей паралельного обігу паперових гро­шей, як це інколи трапляється в окремих наукових працях з теорії грошових відносин, є некоректним.

Епоху товарних (металевих) грошей заступила епоха грошей паперових. Як знаки вартості повноцінних товар­них грошей, паперові гроші почали використовуватися у функції засобу обігу понад тисячу років тому. Вважається, що вперше паперові гроші з'явились у Китаї ще у VIII ст. н.е. У Європі це сталося значно пізніше. У Франції їх емісія розпочалася 1783 р. Наприкінці XVIII ст. банкнотний обіг мав місце в Англії. Право емісії паперових грошей було надано Віденському банкові ще 1762 р. Попервах їх випуск мав епізодичний характер, але з 1771 р. здійсню­вався на регулярних засадах. Емісія паперових грошей у Північній Америці розпочалася наприкінці XVII ст.

В Росії паперові асигнації з'явилися 1769 р., в період царювання Катерини II. Спочатку вони вільно розміню­вались на срібні гроші, заступаючи в обігу громіздкі мідні монети. В 1774 р. було емітовано асигнацій майже на 18 млн. рублів, значна частина яких запроваджувалася в обіг замість розписок скарбничих установ. Курс асигна­цій становив 99—98 коп. сріблом за рубель асигнація­ми. В 1786 р. емісія вказаної грошової одиниці досягла 45,3 млн.рублів.

З'ява розмінних на золото і срібло паперових грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спиралися на її авторитет, не була чимось аномальним. Йдеться про цілком природний історично-прогресивний процес розви­тку грошей, пов'язаний із розширенням масштабів товар­ного обміну та ринкових відносин. Розмінні паперові гроші не вносили істотних змін у принципи функціонування грошових відносин. Ба більше — вони спрощували грошо­вий обіг, надаючи йому більшої гнучкості.

Нові якісні моменти в системі грошових відносин почали формуватися з появою в обігу не розмінюваних на золото чи срібло паперових грошей. Від початку припинення об­міну знаків вартості на реальні (товарні) гроші розгляда­лось як аномальне явище, як виняток з дійсної практики, викликаний особливими (надзвичайними) політичними чи економічними явищами в житті певної держави. Скажімо, в Англії припинення обміну банкнот на золото з 1797 по 1821 р. було викликане наполеонівськими війнами та фі­нансуванням їх (значною мірою) надмірною емісією папе­рових грошей. Подібні факти мали місце і в інших країнах. В Росії обмін асигнацій на золото було припинено 1854 р. у зв'язку з Кримською війною. Відновити обмін вдалося лише в 1895—97рр. з проведенням грошової реформи, автором якої був царський прем'єр-міністр граф Вітте.

Повний відхід од конвертованості (обміну) паперових грошей в золото відбувся значно пізніше. Більшість країн Заходу припинила такий обмін під час великої депресії — економічної кризи 1929—33 рр. і в перші післякризові роки. Проте, як буде показано у 12-й темі, такий обмін залишився у сфері міжнародних валютних відносин. Як на­слідок, зв'язок національних паперових грошових одиниць із золотом здійснювався опосередковано — через функці­ональні структури світових грошей. Одначе від середини 1970-х рр. практика конвертованості паперових грошей у золото зовсім припинилась і на рівні міжнародних валют­них відносин. Відбулось цілковите витіснення дорогоцінного металу зі сфери грошових відносин. Золото повністю втра­тило грошові функції. Сталася його демонетизація, і воно перетворилось на звичайний товар.

Власне, на цій базі здійснився остаточний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість — ту, що безпосередньо втілювалась у монетар­ному товарі як носії грошових відносин. Суть грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі па­перові, а не товарні гроші. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару.

Епоха паперових грошей є епохою грошей, що розви­ваються на кредитних засадах. Це водночас і епоха бан­ківських грошей — грошей, що функціонують значною мі­рою на безготівкових засадах, грошей, які поступово транс­формуються в електронні символи і знаки. Механізм їхньої дії ми розкриємо нижче.

Розглянуті питання характеризують еволюційний про­цес виникнення і розвитку грошей. Мова йтиме не лише про його пізнавальне значення задля осмислення історії грошових відносин, що, безумовно, теж важливо. Знання історії становлення та еволюційного розвитку грошей — це водночас, як відзначалося вище, і ключ до пізнання глибинних теоретичних проблем, що розкривають їхню суть і сучасне функціональне застосування.

СУТЬ ГРОШЕЙ

Визначення суті грошей і, відповідно до цього, фундаментальних засад їх розвитку становить базовий рівень монетарної теорії. В теорії грошей існує багато розбіжностей та невизначеностей з цього питання. Це по­мітно ускладнює розвиток не лише теорії, а й практики грошових відносин. «Неясність з приводу поняття й при­роди грошей,— писав стосовно цього на початку 1970-х рр. у своїй книзі відомий американський економіст П.Девідсон,— є лихом економічної професії»¹. Однак, попри сво­єрідний бум у розвитку теорії грошей, що стався в останні десятиріччя, ситуація практично не змінилася. І в наші дні, пише американський економіст Л.Гарріс у своїй фун­даментальній праці, присвяченій спеціальному досліджен­ню зазначеної проблеми, «грошова теорія не може роз­глядатися як цілісна і загальноприйнята концепція, у ній лишається ще багато суперечливого»².

З урахуванням складнощів, про які йдеться в еконо­мічній літературі, визначився як панівний суто емпіричний підхід до розгляду порушеного питання. Суть грошей ви­значається, як правило, лише на основі їх функціонального застосування.

Треба зрозуміти мотиви функціонального підходу до визначення змісту питання, яке розглядається. У даному випадку увага акцентується на суто прикладному аспекті визначення грошей. А відтак теоретичні проблеми, що характеризують їхню глибинну суть, не набувають істот­ного значення. Тому їх цілком свідомо знехтувано, і форма зовнішнього вияву грошей, що реалізує себе через грошові функції, сприймається як безпосередній вираз їхньої суті.

Щоб подолати згадану обмеженість, необхідно попервах визначити методологічну базу, послідовно дотримуючись якої можна знайти науково вмотивоване вирішення по­ставленої проблеми.

Добре відомо, що в ринковій економіці, на будь-якому етапі, її розвитку, вся сукупність господарських зв'язків реалізується через систему вартісних відносин. І це при­родно. Вартість визначає не лише конкретно-історичні умови суспільного виробництва товарів і послуг, а й спе­цифічні особливості їх обміну, розподілу і споживання. Вона характеризує органічну єдність цих структур і в цьому відношенні виступає як економічна категорія, що визначає найглибші основи суспільного відтворення. Зав­дяки цьому теорія вартості, незалежно від того, як вона трактується і яке місце займає в тому чи тому напрямку економічної думки, завжди виступає в ролі об'єктивного підґрунтя для аналізу економічних процесів, виконуючи тим самим загальну методологічну функцію процесу пі­знання. Це стосується структури дослідження всієї су­купності економічних зв'язків, у т.ч. й теоретичного аналізу грошей, які за своєю суттю найбільш тісно пов'язані з зазначеною категорією, будучи безпосередньою формою її реалізації.

ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

Теоретичне визначення питання про зміст гро­нової форми ще не розкриває всієї глибини взаємозв'язку і взаємозумовленості розвитку товарного виробництва і грошових відносин. Більш високим ступенем пізнання цього взаємозв'язку є вивчення специфіки функцій грошей, їх співвідношення та принципів взаємодії. Знову ж таки не слід спрощувати зміст і цього питання. Важливо врахо­вувати, що кожна з грошових функцій є досить складним багаторівневим явищем та увиразнює в собі, з одного боку, суть грошей, а з іншого — виступає як одна з ланок механізму взаємодії власне грошових відносин із негро-шовими елементами суспільного відтворення.

В економічній літературі з теорії грошових відносин, якщо розглядати її в ретроспективі, склався далеко не однозначний підхід до визначення функцій грошей. У пра­цях Д.Рікардо віддавалася перевага функції грошей як засобу обігу. «Гроші,— писав він,— є товаром, ... що слу­жить загальним засобом обміну»¹. К.Маркс аргументував дію п'яти грошових функцій — міри вартості, засобу обі­гу, нагромадження, платежу і функції світових грошей. У-книзі англійського економіста Т.Крампа «Феномен гро­шей» грошові функції подано як засіб платежу, міра вар­тості, одиниця виміру (ипі1;е оі ассоипі), засіб обігу та засіб нагромадження багатства². У підручнику «Есопотісз» підкреслюється, що гроші виконують функції засобу обігу, міри вартості й засобу її збереження³. У підручнику «Гро­ші, банківська справа...» гроші визначаються як засіб на­громадження⁴.

З урахуванням зазначених розбіжностей треба усвідо­мити попервах найзагальніші методологічні положення, що характеризують принципи структурної побудови і від­повідно до цього — метод пізнання природи грошових фун­кцій і механізму їх реалізації. Розглянемо ці положення.

По-перше, суттєвим аспектом теоретичного пізнання грошових функцій є послідовне забезпечення історичного підходу до Їх аналізу. Розвиток функцій грошей відобра­жає головно процес ускладнення товарного виробництва і ринкових відносин, у перебігу якого виповнюється но­вим змістом якісна визначеність грошової форми товару. У зв'язку з цим на кожному історичному етапі грошових відносин формується специфічна сукупність і механізм взаємодії функцій грошей, що відображає спосіб розв'я­зання протиріч між споживчою вартістю і вартістю товару, а відповідно до цього — принципи функціонування грошей як загального вартісного еквівалента.

По-друге, поряд із врахуванням впливу історичної ево­люції глибинної суті грошей на розвиток і характер вза­ємного підпорядкування грошових функцій, вельми важ­ливо, щоб їхні природа й особливості реалізації розгля­далися в безпосередньому зв'язку зі змінами в структурі суспільного відтворення виробництва та обігу товарів. Вся логіка дослідження й вивчення функцій грошей є підтвердженням того, що лише з урахуванням історичних тенденцій процесу виробничого відтворення, а також роз­витку окремих стадій обігу товару можна розібратися в усіх складностях зазначеної проблеми.

По-третє, на всіх рівнях пізнання необхідно брати до уваги системи субординації грошових функцій, характер їхньої взаємодії, що постійно змінюється. Маємо врахо­вувати, що в процесі розвитку грошових відносин відбу­ваються не лише ускладнення наявних функцій, але й по­ява нових і відмирання старих. У цьому відображається загальна діалектика розвитку грошових відносин, принцип їхнього історизму.

І, нарешті, по-четверте, при вивченні дії окремих фун­кцій та способу їх взаємозв'язку слід також зважати на співвідношення грошових функцій і функціональних форм грошей. Останні характеризують найвищий ступінь роз­витку грошових відносин і є логічним продовженням окре­мих функцій. Лише на ранніх етапах грошових відносин цілісна сукупність функцій характеризувала спосіб реа­лізації певної історично визначеної, єдиної у своєму фі­зичному втіленні грошової форми — грошей-товару. У по­дальшому розвитку сталося функціональне роз'єднання цієї форми, що започаткувало відносно осібне буття окре­мих структурних елементів грошової системи, які є по­хідними від функцій. Однак і вказані зміни не порушують вихідних принципів підпорядкування і взаємодії окремих функцій, притаманних найпростішій, елементарній, гене-тично вихідній грошовій формі.

Якщо виходити з того, що гроші за своєю найглиб­шою суттю виступають в обігу товарів як засіб реаліза­ції їхньої вартості, то цілком зрозумілою постає теза з приводу того, що логічно вихідною та одноразово цент­ральною у системі грошових відносин є функція міри

вартості. І це природно, бо саме ця функція постачає товарній масі необхідний матеріал для виразу її вартості. Вартість, з одного боку, породжує функцію міри вартості, з іншого — виявляє себе в ціні товару лише на основі даної функції. Поза цією функцією вартість існує лише потенційно. У цьому зв'язку слід враховувати нерозривну єдність понять «вартість товару» і «міра вартості».

Розглянуті положення, що характеризують у найзагальнішому вираженні функціональне призначення грошей як міри вартості, є досить простими для їх засвоєння. Та складності в осмисленні способу реалізації функції міри вартості з'являються у іншому. Все залежить від того, як саме трактується поняття «вартість», одиницею виміру якого виступає функція міри вартості.

На основі міри вартості встановлюється ціна, що є грошовим виразом вартості товару. Остання залежить, з одного боку, від вартості товару, а з іншого — від ве­личини вартості самої грошової одиниці. Вартість товару може лишатися незмінною, однак у випадку, коли вартість грошової одиниці знижуватиметься, ціни товарів зроста­тимуть. Йдеться про обернено пропорційну залежність ціни та вартості грошової одиниці.

Гроші реалізують свою функцію міри вартості не без­посередньо. а через їхню взаємодію з масштабом цін. Річ у тім, що вартість виражає економічне відношення, яке уособлює суто соціальну якість товару. Звідси і гроші реалізують функцію міри вартості ідеально, тобто уявним прирівненням товару, що продається, до золота як моне­тарного товару, певна кількість якого представлена в гро­шовій одиниці. Звідси випливає ще одна принципова особ­ливість функції міри вартості: вона реалізується лише в органічному поєднанні з масштабом цін.

Масштаб цін — суто технічна функція грошей. Вона являє законодавчу фіксацію вагової кількості монетарного металу (золота чи срібла), що закріплюється державою за певною грошовою одиницею. Як уже зазначалося, коли вперше розпочалося карбування монет, масштаб цін збі­гався з їхнім ваговим вмістом. Та з часом у процесі еволюційного розвитку грошових відносин масштаб цін почав відокремлюватися від безпосереднього вагового вміс­ту.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ГРОШЕЙ

Як відзначалося, можливість утворення і роз­витку функціональних форм закладена в самій суті гро­шей, природі їхніх функцій. Ця можливість обумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші ви­конують, з одного боку, суспільну функцію загального вартісного еквівалента, а з іншого — є технічним апаратом, що обслуговує той чи інший аспект товарного обміну.

Функціональні форми — похідні від грошових функцій, їх логічне продовження. Вони виступають як форма без­посереднього буття грошових функцій в умовах струк­турно розвинених товарних відносин. Функціональні фор­ми — найвищий ступінь у розвитку грошових відносин. Маючи істотні відмінності від попередніх структур, вони певною мірою зберігають і спадковість.

Аналіз особливостей обігу функціональних форм грошей у їх реальному втіленні — це найскладніша заключна фаза логічної структури вивчення системи грошових відносин. Щоб запобігти однобічному підходові у визначенні специ­фіки грошових функціональних форм, загальна методика їх вивчення має врахувати такі методологічні положення.

Як складові ланки і водночас як окремішні елементи грошової системи, функціональні форми грошей суттєві відносно одна до одної та несуттєві з позиції загальної системи. Вони розвиваються за законами всієї системи, але й підпорядковані власній логіці розвитку.

Маючи відносну самостійність, форми грошей, що роз­глядаються, характеризуються власною сукупністю фун­кціональних проявів. У цьому реалізується їхня суттєва відособленість, проявляється своєрідність «розподілу обо­в'язків» у системі грошових відносин на найбільш зрілих етапах її розвитку.

Функціональні форми грошей не автономні. Вони мо­жуть отримати теоретичне вмотивування лише як струк­турні ланки, складові елементи загальної системи грошо­вих відносин. Вказані форми реалізуються лише на основі внутрішньої взаємодії як продовження субординації, при­таманної грошовим функціям. У цьому виявляє себе ге­нетична наступність у розвитку грошових відносин. Кожна функціональна форма грошей, взята окремо, виразити всю сукупність грошових відносин неспроможна.

А відтак завдання того, хто вивчає теорію грошей, по­лягає в тому, щоб визначити спершу місце і роль кожної з функціональних форм грошей, характер взаємодії з загальною системою грошових відносин і вже тоді синте­зувати ознаки, які, з одного боку, є протилежними, а з іншого — виражають різні аспекти єдиного, цілісного ме­ханізму грошових відносин.

Сучасна ринкова економіка характеризується надзви­чайно широкою палітрою наявних функціональних форм грошей. Структурна розгалуженість грошової системи — результат неперервного ускладнення ринкових відносин, спосіб надання ринку необхідної еластичності, що є однією з поважних ознак її дієздатності. Можна констатувати, що ступінь зрілості тієї чи тієї грошової системи багато в чому визначається структуралізацією та відповідною різноплановістю її функціональних ланок.

Які критерії використовує економічна наука і практика при розгляді питання класифікації наявних функціональ­них форм грошей?

У економічній літературі, підручниках з теорії грошей, а також у державній статистиці країн Заходу протягом тривалого часу широко використовується агрегатний метод класифікації функціональних форм грошей, в основу якого покладено ступінь ліквідності кожної з них.

У попередньому параграфі зазначалося, що одним із важ­ливих показників, який характеризує відмінність грошей від інших активів, є їхня ліквідність. Вважається, що гроші є ліквідним (таким, що легко реалізується) майном. «Що більш ліквідна річ,— підкреслює у своїй книзі амери­канський економіст П.Гейне,— то більше вона схожа на гроші. Коли й певний вид майна досягає абсолютної лік­відності, то ця схожість доходить до найвищої позначки»¹. Відповідно і зрілість окремих функціональних форм гро­шей визначається ступенем їхньої ліквідності.

Підмурівком цього, значною мірою незвичного для пра­ктики адміністрації економіки, підходу є так званий порт­фельний метод аналізу використання грошей, що розгля­дається в західній літературі на фундамент сучасних теорій грошових відносин. Йдеться ось про що. В умовах ринкової економіки людина має можливість зберігати своє багатство у різних формах, серед яких гроші — одна з мож­ливих форм. Окрім грошей, це можуть бути всілякі цінні папери держави, акції приватних компаній, капітал у матеріально-фізичній формі тощо. Портфельний підхід розглядає індивіда в момент, коли він володіє певним фондом багатства і приймає рішення з приводу активів, у яких він збирається зберігати це багатство (майно) впро­довж певного терміну. Звісно, визначальний вплив на це рішення здійснює мета — одержання максимального до­ходу від багатства. А це своєю чергою пов'язане зі ступенем ліквідності конкретної форми активу, якому буде віддана перевага.

Вважається, що ліквідність будь-якого виду майна (активу), в т.ч. певної грошової форми, безпосередньо по­в'язана з витратами його обміну на інші види майна. Майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю, є абсо­лютно ліквідним. Це, наприклад, купюра долара. Акція й довгострокова облігація, випущені в обіг, мають менший ступінь ліквідності. Але на них можна отримати проценти. Віддаючи перевагу грошам як більш ліквідній формі роз­міщення багатства, індивід жертвує часткою вказаного виду доходу, що його міг би отримати при альтернативному підході. Математично ця залежність виражається форму­лою

W = f (М, В).

де: W — особисте багатство, М — грошова банкнота, В — державна облігація¹.

Отже, сенс портфельного підходу при визначенні струк­тури особистого багатства полягає в оцінці його окремих елементів з позицій ступеня їхньої ліквідності. Цей же принцип використовується і при визначенні структури грошової маси, в т. ч. при класифікації різних функціо­нальних форм грошей. Його методологічна доцільність не може викликати сумніву. Адже в цьому підході, як і в цілому в методології аналізу будь-яких процесів ринкової економіки, в центр відповідних оцінок поставлено інтереси особи — головного суб'єкта ринкових дій. Слід звернути на це вельми важливе положення в теорії грошей чільну увагу.

Центральні банки провідних країн Заходу розраховують обсяг грошової маси за допомогою двох агрегатів — Мі і Мз. Грошовий агрегат репрезентує встановлене законо­давством відповідно до принципу ліквідності специфічне угруповання певної категорії грошових форм.

Агрегат Мі являє собою грошову масу у вузькому розумінні. В нього включаються два визначальні блоки грошей. Це — готівкові гроші (металеві й паперові), що є зобов'язаннями держави та її агентів. Вказані грошові форми добре відомі читачеві. Це:

— монети, що їх карбують державні установи;

— скарбничі білети, пов'язані з фінансуванням дефі­циту державного бюджету (тепер ця форма грошей пра­ктично не використовується);

— банкнота (долар, марка, гривня) — особливий різ­новид кредитних грошей, емісія яких здійснюється цент­ральними банками. Банкнота має загальну оборотність і володіє, як і монета, абсолютною ліквідністю.

До складу агрегату Мі входять і трансакційпі депо­зити — вклади фізичних та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів згідно з комерційною угодою, що здійснюється за допо­могою чеків або електронних грошових переказів. Тран-сакційні депозити — це вклади до вимоги. Йдеться про вклади, що не приносять процентів, а лише дозволяють власникам їх користуватися чеками та електронними пе­реказами. За обсягом чекові вклади, що забезпечують безготівковий обіг грошей, найбільш поширені; так, у кра­їнах Заходу вони забезпечують понад 90 % всіх видів оплат. Завдяки цьому система чекового обігу постійно прогресує. Вона базується на використанні новітньої елек­тронної техніки. Постійно розширюється структура банківських та ощадних установ, які здійснюють відповідні операції. Це підвищує ліквідність трансакційних депозитів, наближаючи її до рівня ліквідності банкноти.

ВАРТІСТЬ ГРОШЕЙ

Однією з визначальних функцій ринку є фор­мування відносної вартості та ціни товару, який є об'єктом його обігу. Цю функцію виконує і ринок грошей. Відносна вартість грошей складається взаємодією на монетарному ринку їх попиту і пропозиції.

Розглянемо це питання докладніше.

Попередники сучасних грошей — гроші-товар, що ви­никли на етапі зародження і становлення ринкових від­носин і «працювали» в наявній системі економічних від­носин кілька тисячоліть, мали власну внутрішню вартість. Вони втілювали в собі певну частку затрат суспільне необхідної праці й через те виконували у світі товарів роль загального вартісного еквівалента. Це стосується і функції засобу обігу, яку гроші-товар виконували завдяки тому, що в метаморфозі Т — Г — Т вони приймалися в обмін на інший товар, оскільки мали власну вартість. Навіть тоді, коли в обігу функціонували розмінні на золото паперові гроші, вони розглядалися як знаки вартості мо­нетарного товару. Не маючи власної внутрішньої вартості, розмінні паперові гроші представляли в обігу вартість офіційно визначеної на основі зафіксованого державою масштабу цін вагової частки золота. Скажімо, один долар представляв до 1971 p. в обігу вартість 0,88 грама золота.

Як визначається вартість 20-доларової банкноти або 10-тисячної купоно-карбованцевої купюри, яка, власне, не криє в собі нічого матеріального?

На відміну від грошей-товару, сучасні готівкові гроші — банкноти або чекові депозити мають відносну вартість. Вони функціонують в обігу як законні платіжні засоби завдяки тому, що є декларованими державою грішми. Держава своїм декретом зобов'язує приймати їх на своїй території як засіб платежу. Однак держава не може про-декларувати їх вартість. Вартість сучасних грошей фор­мується під впливом ринкових сил стихійно. Держава може здійснити відносно цих сил лише заходи регулю­вання. Але повністю скасувати їх дію вона не в змозі.

Сучасна монетарна теорія виходить із того, що відносна вартість грошей пов'язана з характеристикою їх еконо­мічної корисності. У загальноекономічному визначенні ко­рисність певного блага характеризується його здатністю задовольняти відповідні потреби людини. З урахуванням цього корисність грошей визначається опосереднено — че­рез корисність інших товарів та економічних послуг, що їх можна отримати на ці гроші.

Наявність у розпорядженні окремої особи чи господар­ської структури певної суми грошей уже як така прино­сить їх власнику безпосередню користь. Це, по-перше, можливість з урахуванням абсолютної ліквідності грошей будь-коли замінити їх на інший товар; по-друге, гроші є найзручнішою формою накопичення багатства, а його збе­рігання у такій формі потребує мінімальних витрат; по-третє, безпосередня корисність грошей пов'язана з реа­лізацією їх унікальної функції — забезпечення зв'язку сучасного та майбутнього.

Отож монетарна теорія не абсолютизує принцип від­носності вартості грошей. Вважається, що корисність гро­шей не лише відносна, а й абсолютна. Тобто корисність грошей завжди вища від безпосередньої корисності тих товарів і послуг, що можна на них отримати. Якщо відносну

вартість грошей прийняти за одиницю, то їх абсолютна вартість завжди буде вищою від одиниці.

Відносна вартість грошей, або їх корисність, пов'язана із рідкісністю. Корисність певного блага в економічному розумінні цього поняття не є його абстрактною здатністю задовольняти певні потреби. Вона формується зіставлен­ням кількості доступних благ та наявною на даний момент потребою в них. Звідси шкала корисності (цінності) ха­рактеризується обернено пропорційною залежністю до на­явної пропозиції.

Відповідно до цих загальнотеоретичних положень від­носність вартості грошей має розглядатися не лише через призму попиту на них — із рідкісності, а й у динаміці. Себто величина відносної вартості не є константою — вона

змінюється у часовому просторі. Відносна вартість певної суми грошей на момент і на момент не є однаковою.

і Нарешті, ще одна особливість відносної вартісної оцінки грошей, яку слід враховувати.

Теорією грошей доведено необхідність застосування ди­ференційованого підходу до визначення вартості грошей і в залежності від їх функціонального використання. Вартість грошей є відносною не лише стосовно їх рідкісності та наявності в певний момент часу, а й щодо їх конкретного функціонального застосування.

А відтак слід зосередити увагу на тому, що попит на гроші як на специфічний товар формується на засадах «портфельного підходу». Він є одним із елементів вибору між вигодою, яку може отримати їх власник від інвесту­вання грошей у купівлю товарів і послуг, у сферу вироб­ництва чи, скажімо, в цінні папери, та ризиком утрати безпосередньої вигоди від утримання грошей у ліквідній формі. Цим зумовлюється методологічна вага диференці­ації підходів при визначенні відносної вартості грошей у їх трансакційному використанні та грошей у функції на­громадження. І це цілком природно. Одна справа, коли йдеться про вартість грошей як ліквідного ресурсу, і зовсім інша, коли на них пред'являється попит зі спекулятивною метою.

Звернімо увагу й на те, що сам принцип диференціації є відносним. Функції грошей автономні і водночас органічно пов'язані одна з одною. Їх специфіка, як це було показано в 2-й темі, реалізується лише через певну взаємодію в межах цілісної системи грошових відносин. Тому слід зро­зуміти методологічну некоректність підходу, за яким увага акцентується лише на автономності вартісних характе­ристик окремих грошових функцій. Принцип диференціації підходу не лише не виключає, а, навпаки, передбачає визначення й інтегральної основи формування відносної

вартості грошей у різних сферах їх функціонального за­стосування.

Треба зважити й на те, що питання, які характеризують суть і спосіб визначення відносної вартості грошей, є в монетарній теорії предметом тривалих дискусій. У тлу­маченні їх відсутня єдність поглядів. Водночас наявні те­оретичні розбіжності не слід протиставляти одна одній. У поглядах і економістів монетаристської школи, і кейнсіанців відображається, як це вже було визначено раніше, різнобічний підхід до проблеми, що є предметом нашого вивчення. Звідси метод синтезу різнопланових теоретич­них положень, котрому віддається перевага в нашому по­сібнику, може розглядатися в процесі усвідомлення про­блем, що аналізуються, як найбільш раціональний.

І, нарешті, ще одне принципової ваги теоретичне по­ложення.

Із загального курсу теорії ринкових відносин добре відомо, що вартість певного товару не відповідає його ціні. Ціна — грошове вираження вартості. Лише при досягненні абсолютної рівноваги між попитом і пропозицією ці по­казники збігаються за параметрами. Але на практиці така ситуація може розглядатися лише як виняток з загального правила.

Яким робом ці загальнотеоретичні положення зачіпають характеристики грошей? Чи правомірно взагалі розрізняти показники їх вартості та ціни? Що репрезентує ціна гро­шей і як вона виражається? Зазначимо, що й ці питання також є предметом дискусії. На них теорія грошей не дає однозначних відповідей. Тому для тих, хто вивчає моне­тарну теорію, і в цьому питанні є широкий простір для творчих пошуків, наукових роздумів. Що ж до теоретичної позиції з зазначених проблем автора цього посібника, то вона зводиться ось до чого.

Загальні теоретичні положення про необхідність роз­межування понять «вартість» певного товару та його «ціна» мають пряме та безпосереднє відношення і до відповідних аспектів монетарної теорії. Вартість і ціна грошей — це різні за змістом економічні категорії, вони різняться і кількісно. На відміну від вартості грошей, яка визначається їх купівельною спроможністю, показником ціни тієї чи тієї грошової одиниці є її валютний курс. Продають і купують рублі, купони чи марки за валютним курсом, який виражається або в колективній валюті (СДР, ЕКЮ), або просто в валюті іншої держави. В умовах золотого чи золотовалютного стандарту своєрідним показником ціни певної грошової одиниці служив встановлений державою масштаб цін.

Знову ж таки, хотілося б застерегти тих, хто студіює монетарну теорію, з приводу неприпустимості абсолюти­зації протилежності розглядуваних понять. Вартість і ціна грошей — нерозривні економічні категорії. Вони співвід­носяться між собою як зміст і форма. Водночас, врахову­ючи те, що формування ціни грошової одиниці — її ва­лютного курсу зачіпає сферу міжнародних валютних від­носин, ця проблема розглядається окремо — в останньому розділі посібника.