РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

ДОСВІД СТАБІЛІЗАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ У НЕСТАБІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМАХ І

ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ

Отже, аналіз досвіду реалізації економічної стратегії в країнах з

різними суспільно-економічними системами дозволив виділити певні

успіхи та невдачі в економічній політиці держави. Це дає можливість

визначити ряд концептуальних аспектів державної стратегії у

нестабільних ринкових економічних системах, що докорінним чином

відрізняють цю стратегію від тієї, що традиційно здійснюється у

розвинених країнах із збалансованою економікою. Формулювання цих

аспектів може надати методологічну основу для розробки ефективної

державної стратегії в Україні, спрямованої на досягнення економічної

стабілізації та перехід до економічного зростання. Завдяки проведеному

аналізу можна визначити головні загрози економічній безпеці, що

виникають у нестабільних економіках як внаслідок об'єктивного розвитку

подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної

політики держави.

Важливість удосконалення методологічної бази державної активності у

нестабільних економіках видається особливо важливою. Адже, як

засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно легше

піддаються як позитивному, так і негативному впливам заходів державної

політики. Тому нестабільні економіки критичні стосовно методологічної

бази державної стратегії економічної стабілізації, що у них

застосовується.

Насамперед потрібно визначитися із розумінням терміна "економічна

стабілізація", поглибити його звичайне трактування при розробці

відповідної політики в Україні. Виходячи з методологічного апарату та

визначення нестабільної економічної системи, викладених у першому

розділі роботи, стабільність можна визначити як досягнення такого

стану економічної системи, що може підтримуватися тривалий час за

допомогою властивих їй регулюючих засобів.

Таке визначення дозволяє розуміти економічну стабілізацію не як стан,

а як стратегічний процес, що полягає у наближенні до економічної

стабільності. Цей процес має значну тривалість. Із розглядуваних країн

лише ті, що втратили стабільність внаслідок другої світової війни,

можуть сьогодні бути охарактеризовані як такі, що вийшли з розряду

нестабільних економічних систем. У інших країнах процес стабілізації

триває.

Відповідно повинні формулюватися і критерії стабілізації. Як

продемонстрував досвід, ними не можуть виступати зниження до певної,

заздалегідь визначеної величини темпів інфляції, коливань курсу

національної валюти, збалансування дефіциту бюджету чи платіжного

балансу. Критерієм може бути лише посилення дії ринкових регуляторів,

і для кожного конкретного стану економічної системи існує свій,

індивідуальний, рівень макроекономічних показників, за якого система

отримує здатність до саморегулювання.

Отже, стабілізація є комплексним поняттям, що враховує стан усіх без

винятку складових економічної системи. За умови визначення економічною

політикою держави критерієм стабілізації недостатню кількість

конкретних економічних показників неминучим є наростання

макроекономічних диспропорцій. Так, в Україні протягом останніх років

здійснювалася політика грошово-фінансової стабілізації, було досягнуто

низьких показників інфляції та стійкого високого курсу гривні. Однак

нині спостерігається глибока криза фінансів підприємств, 50%* яких у

1997р. були збитковими, різке погіршення структури грошової маси,

майже половина якої представлена готівкою, збільшення внутрішнього

боргу, не наголошуючи вже на перманентному спаді виробництва.

Досягнення локальної стабільності (наприклад, грошової) є неодмінною

складовою стратегії економічної стабілізації, проте має розглядатися

саме як одна із складових, а не як ключовий напрям економічної

політики держави (про це йтиметься далі).

Економічне зростання є показником дієвості процесів саморегуляції у

довготривалому періоді. Адже їхня основа - узгодження інтересів

приватних економічних суб'єктів з суспільним інтересом та між собою, а

вони, у свою чергу, базуються на потребі постійного зростання.

Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізації, дає

можливість утримувати стабільність протягом тривалого часу. Зростання

є також необхідною умовою стабілізації через те, що у більшості

стабілізаційних процесів необхідні значні зусилля стосовно структурної

перебудови економіки. Отже, практика нестабільних економік засвідчила,

що економічне зростання є невід'ємною складовою економічної

стабілізації.

Перший етап економічної стабілізації, що пов'язаний з усуненням

головних деструктивних чинників та інституційним шоком, часто

супроводжується спадом виробництва. Однак він не може тривати більше,

ніж 2-3 роки. Оскільки далі, що особливо показово для України, цей

спад, власне, починає генерувати чинники, що руйнують економічну

систему.

На думку автора, можна розглядати перехід до економічного зростання як

критерій успішності першого етапу стабілізаційної стратегії.

Економічне зростання, що зумовлюється підвищенням стабільності

економіки і зміцнює цю стабільність, характеризує процес розширеного

суспільного відтворення. Виходячи із визначення, наведеного у першому

розділі роботи, єдність стабілізації та зростання може бути

охарактеризована поняттям економічна безпека. Країни, у яких під дією

вбудованих регуляторів запрацював процес суспільного відтворення,

через що сформувалася значна протидія зовнішнім та внутрішнім

загрозам, мають високий рівень економічної безпеки (країни-колишні

учасниці другої світової війни, Японія і, певною мірою, деякі НІК).

Ряд перехідних економік знаходяться на шляху підвищення економічної

безпеки, проте чотирирічний досвід економічного зростання поки що

недостатній для оцінки його стійкості. Для більшості країн Латинської

Америки та деяких перехідних економік, до яких відносяться майже всі

колишні радянські республіки, характерно збільшення насамперед

внутрішніх та зовнішніх загроз економічній безпеці.

Як зазначалося вище, для забезпечення ефективної економічної

стабілізації критично важливими є три головні характеристики

економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне

забезпечення.

Структура економічної політики у ринковій економіці визначається

структурою суб'єкта політики та теоретичною основою його діяльності,

рівнем розвитку ринкового середовища, інституційною структурою

суспільства, певними екзогенними чинниками. Структурованість

економічної стратегії передбачає наявність чітко визначеної та вірно

сформульованої мети, набору стратегічних напрямів, що виходять з

головних тенденцій розвитку економічної системи, стратегічних завдань

і пріоритетів, які, власне, покликані забезпечити стабілізацію та

економічне зростання, та відповідних їм заходів економічної тактики.

Досвід засвідчив, що країни із розвиненою структурою економічної

стратегії - Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай

- мали найбільший успіх. У цих державах завдання та напрями

економічної стратегії було чітко підпорядковано стратегічній меті -

стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні

диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних

тенденцій, хоча швидко були ліквідовані дією переважно властивих цим

системам ринкових важелів.

Натомість у ряді країн, розглядуваних у роботі, сталися значні

деформації структури економічної стратегії. Так, у Латинській Америці

вони вявлялися у надмірному одержавленні економіки, потім - у наданні

невиправданого пріоритету грошовій стабілізації та вирівнюванню

зовнішньоторговельного балансу за рахунок інших завдань економічної

стабілізації. У НІК, насамперед третьої "хвилі", завдання залучення

3mngelmhu інвестицій та збільшення зовнішньоторговельного обороту

набуло властивостей стратегічного напряму. Це у другій половині 90-

хроків зумовило низький рівень економічної безпеки цих країн. Водночас

побудова збалансованої структури економіки відійшла у їхніх

стабілізаційних стратегіях на другий план.

У перехідних суспільствах відбуваються значні зрушення у структурі

суспільної системи, що викликає порушення і в економічній стратегії. У

більшості з них слід говорити передусім про недостатню визначеність

стратегічної мети. Оскільки за останню ставився перехід до ринкової

економіки, принижувалася роль економічної стратегії, що полягала

здебільшого у політиці лібералізації. У стратегіях за умов

переростання лібералізації цін, зниження бюджетного дефіциту,

антиінфляційної політики, приватизації державної власності у

стратегічні напрями відбувалося суттєве погіршення показників

економічної безпеки. Адже ці завдання мають сенс лише як складові

пакету заходів економічної стратегії, що засвідчив досвід НІК або

економік повоєнної відбудови. Тому і в Україні, де характеру

стратегічних напрямів набули антиінфляційна політика, мінімізація

бюджетного дефіциту та стабілізація валютного курсу, спостерігається

тривалий економічний спад та розпад тих складових економічної системи,

що не входять до зазначених напрямів, насамперед власне виробничого

комплексу. Стабілізаційна стратегія у перехідних економіках була

успішною передусім у країнах, де держава залишила за собою роль

головного реформатора або повернула її (Польща, Угорщина, Чехія,

Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.

Структурованість економічної стратегії передбачає також наявність

розвинених суб'єктів та об'єктів економічної стратегії. Тому слід

зазначити, що вбудовані регулятори економічної системи за своєю формою

є діями економічних суб'єктів у досягненні власних економічних

інтересів. Таким чином, адекватне функціонування системи ринкових

регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних

суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні

стратегії. У свою чергу, економічна стратегія держави прямо чи

опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних

суб'єктів, формується у розрахунку на їхню раціональну реакцію.

У зв'язку з цим однією з найважливіших рис успішних стратегій

стабілізації було саме першочергове сприяння розвиткові приватних

економічних суб'єктів, зміцненню національних виробників як первинної

ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх

зв'язків. Якщо у Західній Європі після другої світової війни

відновлення ефективних суб'єктів приватної економічної влади не

вимагало значних зусиль, то в Японії та НІК, а особливо у перехідних

економіках, усе було навпаки. Японії та НІК завдяки застосуванню

стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних

схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності

вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість

розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після

лібералізації економіки у Центральній та Східній Європі, Латинській

Америці не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені

були перейти до активної політики розвитку інституційної структури.

Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці

80-90-х є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів

здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу

держави від регулювання економіки.

Виходячи з наведеного вище, можна визначити причину надмірної

тривалості трансформаційної кризи в Україні. Вона полягає у тому, що в

економічній стратегії держави останніх років об'єктом виступали

економічні показники, а не конкретні економічні суб'єкти. Це призвело

до постійного погіршення становища підприємств, перешкодило створенню

нових ефективних приватних власників. Отже, стратегія економічної

стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб'єктної

бази цієї стратегії. За таких умов переслідування економічним

qsa'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства

характеру, що й продемонстрував досвід країн Латинської Америки,

Центральної та Східної Європи і України.

У контексті економічної безпеки відповідно можна визначити категорії

економічної безпеки держави та економічної безпеки приватних

економічних суб'єктів. Економічна безпека держави як категорія вищого

порядку має виступати у цій діалектичній парі визначальною саме тому,

що її підтримання неможливе без належного рівня економічної безпеки

економічних суб'єктів. Ефективною може визнаватися лише така

економічна стратегія держави, що реально сприяє розвиткові дієвих

приватних економічних стратегій.

Політика економічної лібералізації та "шокової терапії" становить

значну небезпеку для приватних економічних суб'єктів, хоча і

встановлює видиму безпеку держави: низькі рівні інфляції, дефіцитів

бюджету та платіжного балансу. Як засвідчив досвід перехідних

економік, ці показники економічної безпеки держави при збереженні

несприятливої для розвитку національного виробництва економічної

політики є нетривкими. У разі "затягування" такої політики, як це

сталося, зокрема в Україні, можливе посилення антагонізму інтересів

держави, приватних економічних суб'єктів та населення, що є дуже

небезпечним для економічної та загалом національної безпеки держави.

Останнє наочно підтверджують численні громадські заворушення в країнах

Латинської Америки, події в Албанії, Болгарії тощо.

Виходячи з динамічності структури економічної стратегії, необхідною є

вимога щодо її послідовності. Адже у нестабільній економіці

відбуваються постійні зміни стану економічної системи,

макроекономічних показників, що враховуються при розробці економічних

стратегій різних рівнів. Радикально, особливо у перехідних економіках,

змінюється інституційна структура, у тому числі - структура органів

державної влади. Таким чином, через трансформації, що відбуваються з

суб'єктами та об'єктами економічної стратегії, постійно мають

змінюватися її напрями, завдання та пріоритети, а також стратегічна

мета. Найбільший успіх у процесі стабілізації мали країни, що

здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої

спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до

наступного. За умов нестабільності ринкова економіка виявляє тенденцію

до збільшення стихійних неконструктивних явищ і водночас не чинить

опір державному впливу. Тому за найефективнішу можна вважати

стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх

стадіях розбудови ринку з поступовим наданням частини управлінських

функцій приватним економічним суб'єктам у міру їхньої готовності до

цього.

Слід зазначити, що у певний короткий проміжок часу економічна

стратегія держави може становити загрозу для економічних суб'єктів.

Вона відіграватиме стимулюючу роль. Найяскравіший приклад - стратегія

"шокової терапії". Однак у країнах, де вона мала успіх, її часові

рамки були жорстко обмежені. Критичним чинником стало й економічне

підгрунтя, на якому вона здійснювалася. Отже, можна констатувати, що

такий тип стабілізаційної стратегії результативний, якщо він

застосовується за наявності значної інфляції попиту та припиняється

відразу після досягнення стабілізуючого ефекту. Можна згадати також

лібералізацію зовнішньої торгівлі, що призводить до зростання

конкурентного тиску. Це, у свою чергу, загрожує безпеці національних

виробників. Будучи застосованою після проведення структурної

перебудови та на базі активної промислової політики, така

лібералізація мала б успіх. Проте реалізована без належної підготовки,

вона може пригнічувати національне виробництво. Тому актуальним є

питання щодо необхідності вчасної відмови від заходів економічної

політики, що вже виконали своє призначення та перетворилися на

дестабілізуючі чинники. Це стосується важелів грошово-кредитної,

курсової, бюджетно-податкової політики, регулювання цін, наявності

державного капіталу в певних галузях тощо. Для визначення дійсної ролі

vhu чинників у стабілізаційному процесі необхідний постійний

моніторинг їхнього впливу на економічну безпеку держави.

Практика свідчить, що послідовність економічної стратегії є

визначальним елементом локальної або короткотермінової економічної

стабілізації. Послідовна антиінфляційна стратегія досягла значних

успіхів у ряді країн Латинської Америки, Центральної та Східної

Європи, хоча у довготривалому плані не обов'язково призводила до

економічного зростання. Останньому також не сприяла стабілізація

деяких макроекономічних показників, досягнута в Україні. До того ж ряд

заходів стабілізаційної стратегії став об'єктивною загрозою безпеці

приватних економічних суб'єктів країни. Спробу "шокової терапії" було

здійснено за умов уже розкрученої інфляційної спіралі та значної

інфляції витрат, тому вона мала суттєвий руйнівний вплив на сферу

виробництва.

Як вже зазначалося, показником ефективності стратегії економічної

стабілізації є швидкість та вартість переходу до тривкого економічного

зростання. Це означає, що стабілізаційні заходи не повинні руйнувати

підвалин економічного зростання. Таким чином, якщо послідовність

економічної стратегії є відповідальною за економічну стабілізацію,

зростання зумовлюється реальним наповненням цієї стратегії.

У більшості нестабільних економік перший етап стабілізаційної

стратегії розпочинався з жорстких засобів монетарного регулювання,

хоча у країнах, де ця стратегія була найефективнішою, не ці заходи

відігравали визначальну роль. Монетарні обмеження там поєднувалися із

регулюванням розподілу кредитних ресурсів, розвитком структур

інвестування. У довготерміновому плані головним напрямом

стабілізаційної стратегії має бути зміна технологічної та

інституційної структури економічної системи.

З огляду на те, що промисловий потенціал нестабільних економік, як

правило, потребує істотного вдосконалення, найбільша увага приділялася

промисловій політиці. Зважаючи на те, що формування ефективної

інституційної структури приватних економічних суб'єктів лише тривало,

стратегії економічної стабілізації на перспективних напрямах

передбачали розвиток державної власності з наступним поступовим

зменшенням її ваги. Звертає на себе увагу активне сприяння розвитку

широкої мережі коопераційних зв'язків, особливо в Японії та НІК, а

також у деяких перехідних економіках. Така мережа істотно прискорила

процес становлення інституційної системи розробки і реалізації

стратегій приватних економічних суб'єктів, сприяє збільшенню стійкості

економічної системи, отже - підвищенню рівня економічної безпеки як

підприємств, так і держави. Широкого поширення набув пріоритет

підвищення ефективності використання власності над зміною її форми.

Тому з огляду на важливість модернізації промислової структури

стратегія стабілізації насамперед повинна зміцнювати фінансовий

потенціал економіки: проблема фінансування економічних перетворень

була однією з ключових у повоєнній відбудові, у НІК, Китаї. Вона

вирішувалася за рахунок комбінації державних, позичкових та внутрішніх

приватних ресурсів. Руйнування фінансів підприємств внаслідок

деформованої економічної стратегії у перехідних економіках призвело до

надто повільної структурної перебудови і, як наслідок, тривалої

інфляції, внутрішніх та зовнішніх дисбалансів. Через особливу

важливість фінансової системи її лібералізація у більшості

нестабільних економік, що досягли певних успіхів, проводилася

поступово та після суттєвого зменшення макроекономічних диспропорцій.

Показово, що як країни повоєнного періоду (Франція), так і НІК

(Південна Корея), перехідні економіки (Польща) тривалий час зберігали

значний чи повний контроль держави над банківським сектором. Досвід

нестабільних економік засвідчив, що активна антиінфляційна політика

може мати незначний гальмуючий вплив на економічний розвиток, якщо

стратегія підприємств грошово-фінансової сфери узгоджена (зокрема

через експансію державної власності) з напрямами і завданнями

економічної стратегії держави.

У роботі було доведено, що досягнення однакових результатів у різних

країнах можливе за допомогою відмінних стратегій. Так, у повоєнній

відбудові як етатистська, так і ліберальна стратегії мали високі

результати, хоча перша досягла більшого успіху в збалансованому

структурному розвитку, друга - у побудові системи економічної

координації. Серед перехідних економік як "шокова терапія", так і

політика градуалізму при послідовному проведенні виявили свою

здатність забезпечити фундамент для економічного зростання. У разі

непослідовності вони можуть спричиняти тривалу стагнацію.

Проте вище було наведено чимало прикладів, коли реалізація однакових

заходів економічної політики мала протилежні результати. Зокрема,

політика протекціонізму в Латинській Америці призвела до консервування

неефективної виробничої структури, тоді як у НІК сприяла розвиткові

сучасного виробничого потенціалу. Це ж стосується експансії державної

власності. Зовнішньоторговельна лібералізація дозволила країнам

Південно-Східної Азії активно включитися у міжнародний розподіл праці,

а у ряді перехідних економік - створювала несприятливі умови для

національних виробників. У НІК та Японії пільгове кредитування сприяло

структурній перебудові економіки, натомість у постсоціалістичних

країнах та Латинській Америці часто виявлялося чинником розкручення

гіперінфляції. Широке залучення іноземних інвестицій стало однією з

причин фінансової кризи як у Латинській Америці, так і в НІК. Однак у

нових індустріальних країнах третьої "хвилі" ці капіталовкладення

використовувалися для побудови технологічної бази, а у Китаї - для

розвитку національної промисловості.

Специфічною рисою нестабільних економік є можливість використання на

користь економічного зростання навіть тих чинників, що у стабільних

розвинених економіках розглядаються як негативні. Це стосується

інфляційного фінансування економічного зростання, стимулюючої та

компенсаційної ролі державних інвестицій, цільового використання

зовнішньої і внутрішньої заборгованостей та характерних для НІК

конверсії "рентної активності", патерналістських і корпоративістських

тенденцій. Вихід за межі традиційного підходу до регулювання ринкової

економіки, вдале використання елементів нестабільності виступали

чинниками, сприятливими для економічної стабілізації у ряді

розглядуваних країн.

Таким чином, заходи державної економічної стратегії повинні

відповідати насамперед поточному стану нестабільної економічної

системи, враховуючи її успадковані складові та майбутні елементи, що

тільки зароджуються. За таких умов ці заходи найкращим чином можуть

бути включені до приватних економічних стратегій, база яких інертніша,

ніж реформаційна стратегія державного рівня. Якщо у Західній Європі

відбудовчі стратегії значною мірою спиралися на традиції

індивідуалізму, ринкового підприємництва і мали внаслідок цього успіх,

у Південно-Східній Азії, навпаки, було ефективно використано

корпоративні традиції та сформовано контрактну економіку. Через

обмежені можливості держави як суб'єкта економічної стратегії у

перехідній економіці перспективним видається максимальне використання

інституційного та економічного потенціалу, надбаного державою до

початку перетворень - традицій поєднання дрібного приватного та

великого державного підприємництва, державного патерналізму, "рентної

активності", що так чи інакше зберігають у своїх стратегіях "лідери"

перехідного процесу.

Новітня економічна історія України може слугувати яскравим прикладом

еклектичного застосування різних інструментів економічної політики,

спроб використання важелів ринкового регулювання за умов ринкової

недостатності, намагань некритичного застосування окремих заходів,

"випробуваних" зарубіжним досвідом, у відриві від загального

стратегічного контексту. Наслідками стали дезінтеграція економічної

системи, збільшення антагоністичних суперечностей, порушення процесу

суспільного відтворення. Застосування заходів економічної політики, не

адекватних станові економічної системи, є серйозною загрозою

ejnmnl3wm3i безпеці України.

Різке зростання ступеня "відкритості" ринкових економічних систем

характерно для 80-90-хроків. З одного боку, це розширює доступність

фінансових ресурсів, дає можливість здійснювати міжнародні

спеціалізацію та розподіл праці, полегшує рух технологій,

організаційних інновацій тощо. З іншого - може спричиняти негативні

потоки капіталів, посилювати нестабільність національної валюти та

виступати чинником імпорту інфляції, а також істотно обмежує

самостійність національної економічної політики. Отже, країни з

нестабільною економікою постають перед проблемою раціонального

поєднання стратегії внутрішньої стабілізації та дестабілізуючого

впливу зовнішньоекономічних чинників. Слід зазначити, що уряди НІК у

цілому успішно розв'язали цю суперечність, у державах Латинської

Америки вона набула значної гостроти. У перехідних економіках цю

проблему поки що не вирішено.

Надто швидке "відкриття" національних економік призводить до

структурних шоків у ряді галузей, що виявляються неспроможними до

швидкої перебудови відповідно до вимог міжнародної конкуренції. Через

спад виробництва у цих галузях підвищується потреба в імпорті. Таким

чином, структурні зміни у таких економіках відбуваються практично

некеровано та часто не відповідають стратегічним інтересам і потребам

економічної безпеки. НІК та Японія, що змогли ефективно включитися до

світової економічної системи, застосовували стратегію поступового

допуску іноземних конкурентів на внутрішні ринки, диференціації

протекціоністських заходів по галузях у поєднанні з активним розвитком

експортних виробництв. На відміну від зазначених країн, у Латинській

Америці, Центральній та Східній Європі відбулася різка зміна

економічної політики від протекціонізму до зовнішньоекономічної

лібералізації. Завдяки цьому різко знизився рівень економічної безпеки

підприємств, що виявилися неконкурентоспроможними. Тому й виникли

значні структурні деформації.

Отже, "відкриття" нестабільної економіки може бути успішним лише у

поєднанні з відповідними промисловою та інституційною політиками, що

повинні створити необхідну масу ефективно діючих стійких приватних

економічних суб'єктів.

У міжнародному русі капіталів наявний значний потенціал нестабільності

для малорозвинених країн. На тлі високих процентних ставок у

нестабільних економіках зростає небезпека здійснення спекулятивних

операцій короткотермінових капіталів, що врешті спричиняють відплив

фінансових ресурсів з країни. Як продемонстрував досвід, залучення

позичкових капіталів та портфельних інвестицій має сенс, якщо у країні

наявна розвинена структура приватних економічних суб'єктів, здатних до

ефективного використання отриманих коштів у стратегічних цілях. Як

засвідчила практика НІК, прямі інвестиції, що спрямовані насамперед на

експортне виробництво, також можуть бути провідником нестабільності,

оскільки різко збільшують залежність головних макроекономічних

пропорцій та економічної політики від зовнішніх для даної економічної

системи чинників.

В Україні внаслідок тривалого економічного спаду (за час реформ

втрачено понад половину виробничого потенціалу) суперечність між

національною економічною системою та світовою економікою набула

особливої гостроти. Фактично політика різкого "відкриття" економіки

стала важливою загрозою економічній безпеці, оскільки призвела до

зниження конкурентоспроможності українського виробника, витіснення

його з внутрішніх ринків, масового залучення короткотермінових

іноземних капіталів, використаних на потреби поточного споживання,

врешті - до значного обмеження самостійності у проведенні економічної

політики держави.

Динамічність структури, набору суб'єктів та об'єктів економічної

стратегії звертають увагу на межі ефективності економічної політики

держави у ринковій економіці, інакше кажучи, на ступінь регулюючого

bokhbs держави та ті чи інші складові економічної системи, за якого

державна економічна політика сприяє підвищенню рівня економічної

безпеки. Через те, що ці межі визначаються насамперед здатністю

економічної системи до саморегулювання, в умовах нестабільної

економіки вони значно змінюються.

Очевидно, що гранична межа державної активності, нижче якої втручання

держави недостатньо для забезпечення мінімальних вимог економічної

безпеки, утворена необхідністю підтримки ринкового середовища. Отже,

держава повинна забезпечувати базові ринкові параметри відповідно до

відомих тез про "відмови ринку", контролювати дотримання положень

економічного, цивільного та кримінального права, забезпечувати

цілісність території тощо.

Визначити верхню межу, за якою економічна політика держави втрачає

свою ефективність, перетворюючись на загрозу економічній безпеці,

значно важче. Кожна із розглядуваних країн мала власний рівень

верхньої межі ефективності економічної стратегії, до того ж зі зміною

етапів економічних перетворень ця межа істотно зміщувалася. Високий

рівень державного втручання спроможний сприяти швидкій побудові

розвиненої структури економічних суб'єктів за невеликий проміжок часу,

як у НІК, а також і призвести до значних структурних диспропорцій, як

у Латинській Америці. Однак стратегія лібералізації та швидкого

відходу держави від методів прямого регулювання економіки у Німеччині

та Італії принесла швидкий успіх, а у перехідних економіках викликала

глибоку трансформаційну кризу. У перехідних економіках "шокова

терапія" була успішною не в усіх країнах, а стратегія поступових змін

не обов'язково спричиняла стагнацію.

На думку автора, верхня межа ефективності економічної стратегії

держави залежить від наявності та ефективності використання державних

ресурсів, визначених стратегічних завдань і пріоритетів, здатності

інституційної структури суспільства забезпечувати єдність приватних

економічних стратегій та економічної стратегії держави.

Проблема меж ефективності економічної політики держави в Україні

потребує окремого детального вивчення. За попередньою оцінкою можна

констатувати, що через наведену вище деформацію структури економічної

стратегії у країні за рядом показників державний вплив знаходиться за

нижньою межею ефективності, хоча за рядом напрямів спостерігається

надмірне регулювання, що деформує інформаційне поле, "збурює" приватні

економічні стратегії і загрожує економічній безпеці України. Таким

чином, оскільки інституційний шок призвів до вакууму як державної, так

і приватної влади, у країні не використовується повною мірою

потенціал, що теоретично має держава у наявних на даний момент межах

ефективності.

Отже, досвід нестабільних економік дозволяє зробити висновок про

значний вплив структурних чинників на ефективність заходів державної

економічної політики. Розвиненість ринкової інфраструктури виявилася

критичною для заходів щодо короткотермінової грошово-фінансової

стабілізації, а стан інституційної структури - для довготривалої

політики технологічної перебудови та зростання.

Незважаючи на значну різноманітність стратегій економічної

стабілізації та зростання, застосованих у нестабільних економічних

системах, вони мають спільні риси. Відповідно до проведеного аналізу,

у тих країнах, де істотно підвищився рівень економічної безпеки

завдяки реалізації таких стратегій, останні характеризувалися

цілісністю структури, вірним визначенням балансу між державною та

приватними економічними стратегіями та їхнім узгодженням, чіткою

послідовністю стратегічних заходів та їхнім наповненням згідно

об'єктивних потреб економічних систем. Отже, один з головних висновків

даного аналізу полягає у тому, що спільним елементом успішних

економічних стратегій у нестабільних економічних системах є опора їх

на чіткі інституційні структури реалізації економічної влади від мікро-

до макрорівня. Саме наявність таких структур, до яких входять

3mqrhrsrh державної влади, координації інтересів на мікрорівні,

зв'язку мікро- та макрорівня, механізми включення до міжнародних

суспільних відносин, є визначальним чинником ефективності економічної

стратегії. Інституційна база також виступає основою економічної

безпеки, забезпечуючи розподіл стратегічних функцій між мікро- та

макрорівнем і визначаючи оптимальну для даних умов масу економічної

влади у суспільстві.

Характерною особливістю ролі та місця держави у нестабільних

економічних системах є необхідність постійного доведення легітимності

її існування та політики. Тому особливого значення набуває

консолідація інтересів найвпливовіших суб'єктів економічної влади

через розподіл вигод, отриманих завдяки економічному зростанню.

Суб'єкт державної економічної стратегії має складну структуру і

представлений законодавчими і виконавчими (галузево-функціональними,

узгоджувальними, регіональними) інститутами. Досвід нестабільних

економік продемонстрував надзвичайну важливість єдності гілок влади та

державних інститутів, взаємної узгодженості та наступності їхньої

політики. До суб'єктів приватних економічних стратегій входять

підприємства, їхні об'єднання і союзи. Включення різного роду ділових

союзів до складу суб'єктів економічної політики держави дозволило

здійснювати максимально ефективний та оперативний зв'язок між

інститутами державної влади та суб'єктами приватних економічних

стратегій, на які, власне, і спрямований вплив цих інститутів.

Залучення підприємців до прийняття економічних рішень та вироблення

державної економічної стратегії надає можливість реалізовувати

найсприятливішу для розвитку національного виробництва та бізнесу

економічну політику. Дуже важливо й те, що за таких умов економічна

політика держави виявляється прозорою та передбачуваною, отже, може

бути найкращим чином врахована у приватних економічних стратегіях. В

Японії, Франції, НІК, де така політика партнерства набула найбільшого

розвитку, з'явилася можливість створення перспективних планів

соціально-економічного розвитку, що сприяли досягненню оптимальної

структури та послідовності економічних стратегій цих країн.

Встановлення партнерських відносин держави і бізнесу, прозорість

економічної політики, значна увага, що приділялася розвитку людського

капіталу і соціальної сфери, стали важливими чинниками стабілізації

національних економік, концентрації інтересів різних рівнів на

економічній стабільності й зростанні. Було досягнуто також однакове

спрямування стратегій зміцнення економічної безпеки підприємств та

держави у цілому. Однак у Латинській Америці, більшості перехідних

економік, у тому числі й в Україні, де економічна політика часто

знаходиться під впливом іноземних владних суб'єктів або національних

напівтіньових угруповань, економічна політика держави може бути однією

із значних загроз економічній безпеці підприємств.

* * *

Отже, порівняння світового досвіду економічної стратегії держави у

нестабільних економічних системах із практикою економічних реформ в

Україні дозволяє зробити ряд висновків, що мають стати основою

формування державної економічної стратегії в країні як одній із

нестабільних економік.

1.У ході розробки та реалізації стратегій економічної стабілізації в

Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання

нестабільних економічних систем, відбулося некритичне застосування

теоретичної та практичної бази, надбаної розвиненими економіками і

непридатної для перехідного періоду. У підготовці заходів щодо виходу

економіки із трансформаційної кризи та переходу до економічного

зростання необхідна переорієнтація методологічних засад економічної

політики на теорії нестабільних економік. Джерелом практичного досвіду

(з урахуванням неможливості його прямого некритичного запозичення)

повинна виступати практика політики держави у нестабільних економічних

системах.

2.Тимчасова грошова стабілізація, що хибно трактується в Україні як

досягнення макроекономічної стабільності, не містить передумов для

економічного зростання через надто обмежене тлумачення. Залишаючи

макроекономічну стабілізацію як стратегічну мету Української держави

на нинішньому етапі, необхідно істотно розширити критерії

стабілізації, зрозуміти економічне зростання як одну з її невід'ємних

складових.

3.Нерозвиненість та деформованість структури економічної стратегії,

непослідовність в її проведенні є головними чинниками тривалої

трансформаційної кризи, що призвела до різкого погіршення стану

економічної безпеки держави. Критично важливими на даному етапі реформ

в Україні є чітке визначення стратегічної мети, напрямів, завдань та

пріоритетів економічної стратегії держави, досягнення їхньої

прозорості та легітимності, забезпечення наступності та науково

виваженої послідовності економічної політики держави.

4.Інституційний вакуум, що утворився в Україні після розпаду

адміністративно-командної системи, стає на перешкоді встановленню

ефективних систем мотивації, узгодженню інтересів різних економічних

суб'єктів та їхньому зосередженню на цілях макроекономічної

стабілізації та економічного зростання, досягненню оптимальної

спрямованості економічної стратегії держави. Першочергового значення

набуває розвиток широкої мережі інститутів, мета яких - узгодження

приватних економічних стратегій та економічної стратегії держави, що

відбиває реальний взаємозв'язок станів їхньої економічної безпеки;

встановлення легальних можливостей відкритого впливу економічних

суб'єктів на розробку державної стратегії; створення умов для

формування ефективної структури власності в економіці України.