План

І. Ідейно-теоретичні основи інстутиціоналізму.

ІІ. Ранній інституціоналізм:

1.Соціально-психологічний інституціоналізм.

2. Соціально-правовий інституціоналізм.

3.Конюктурно-статистичний інституціоналізм.

ІІІ. Неоінституціоналізм.

Висновок

І. Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму.

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова “institutio” (звичай, настанова) і близького до нього “інститут” (зовнішнє втілення “інституцій”, закріплення їх у вигляді законів).Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Їх тлумачення є досить широким і не надто чітким. Представник інституціоналізму і автор терміна “інституціоналізм” У. Гамільтон писав: “Інститути — це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народувіт звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів”. Як правило, “інститути” визначають як форму прояву “інституцій”.Так, “економічні інститути” — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням “інституцій”, тобто навичок, звичаъв Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

Інституціоналісти вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної школи граничної корисності інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання. Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефективного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею.

У процесі свого розвитку інституціоналізм сформувався у двох напрямках: ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

ІІ. Раній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на­прями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі­ричний (кон'юнктурно-статистичний).

1. Соціально-психологічний Інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предме­та економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвит­ку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналіс­тичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, та­ку, що є результатом спостережень за людською діяльністю.

Веблен ставить завдання — розширити дослідження економіки за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схи­льностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в іс­торії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного від­галуження — інституціоналізму.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість. Зрозуміло, що таке визначення рушійних сил суспільного розвитку не можна визнати ні слушним, ні вичерпним.

Капіталізм Веблен визначає як «машинний процес та інвестиції заради прибутку».

Веблен розрізняє «ранній бізнес» і «сучасний бізнес». «Ранній бі­знес» — це «грошова економіка», що відповідала періоду домоно­полістичного капіталізму. «Сучасний бізнес» — це «кредитна еко­номіка», тобто економіка монополістичного капіталізму.

Веблен розрізняє також промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталіз­му відбувається підкорення, поневолення власників справжнього ба­гатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками не­матеріальних активів — фінансовими магнатами.

Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першо­причину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання.

Веблен виступає за реформування капіталізму, рекомендуючи замінити бізнесменів промислово-технічною інтелігенцією. Індустрією має керувати не бізнес, а інженери чи технологи.

Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інжене­рної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталі­зму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «прин­цип бізнесу».

2. Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Ком­монс 1862—1945). .

Коммонс на перший план висуває юридичні, правові нор­ми. У праці «Інсти­туціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним спо­собом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду.

Коммонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільного розвитку. Її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди.

Коммонс допускає не лише мирне врегулю­вання конфлікту, а й примусове. Наприклад холдингові компанії користуються методом фінан­сового контролю, фінансового примусу.

На думку Коммонса, юридичний підхід до визначення варто­сті є прагматичні цим він не заперечує необхідності врахування і витрат виробництва. Проте самі ці витрати він розглядає із суб'єктивно-психологічних позицій як притаманну людині внутріш­ню психологічну протидію стимулам до дій. Саме в ре­зультаті такої протидії і виникає «розумна вартість». Таким чином, «розумна вартість» у Коммонса є очікуване право на майбутні блага й послуги.

Коммонс трактує власність не як економічну категорію, а як юридичний «титул власності». У нього власність по­діляється на три категорії: речову, неречову і невідчутну. Саме в купівлі і продажу цінних паперів виступає в чистому вигляді «угода з титулом власно­сті. Відтак у Коммонса з аналізу капіталістичної економіки випадає не лише вироб­ництво, а й ринок, обмін. Усе це підмінюється лише «очікуванням майбутніх сприятливих угод».

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправ­ді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник еко­номічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

3. Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—194 8)2.

У центр своїх досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія в нього — це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних резуль­татів. Одним із них є тяжіння до прибутків. Мітчелл на відміну від Веблена, який критично ставиться до цієї проблеми, спокійно оцінює стан справ і заявляє, що прагнення при­бутку зумовлене існуючою «системою». Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхід­ність вивчення грошового господарства.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік пробле­м — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витра­чати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки.

У Мітчела гроші не просто засіб об­міну, а рушійна сила економічного життя, визначальною рисою якої стає проблема придбання й витрачання грошей.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучас­ності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань.

У своїх працях економічні цикли Мітчелл характеризує як послідовну зміну піднесень і спадів виробництва, котрі періодично повторюються. Це не кризи, а своєрідні хвилеподібні коливання кон'юнктури — ділові цикли. У своїх працях Мітчелл дає детальний аналіз економіч­ної активності, докладно описує явища, що відбуваються під час циклічного піднесення і спадів, досліджує статистичні дані щодо цін заробітної плати, процентних ставок, грошового обігу, банківських операцій тощо. Основну увагу він звертає на категорію прибутку.

Факторами впливу на економіку він вважає фінанси, грошовий обіг, кредит тощо. Він прихильник державного регулювання економіки. Одним із важливих методів регулювання, за Мітчелом, є планування. З допомогою планування він сподівався вирішити складні економічні й соціальні проблеми суспільства.

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 pp. родила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці “Нового курсу” Ф. Рузвельта.

ІІІ. Сучасний інституціалізм(неоінституціалізм).

Неоінституціалізм як особлива економічна теорія отримав визначення в 80-90х роках . Найвидатнішими представниками цієї теорії стали Рональд Коуз, Дуглас Норту і Роберто Фогелю.

Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, при якому можна не враховувати витрати на здійснення угод, Коуз доказав що такі витрати існують, ці витрати Коуз назвав трансакційними, або витратами використання ринкового механізму.

Ще одним фундаментальним поняттям нової інстуціальної теорії виступає поняття прав власності. Під системою прав власності розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством – у вигляді звичаїв, моральних установок, релігіозних заповідей. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоплюють як фізичні об’єкти, так і безтілесні.

До основних елементів пучка прав власності відносять : 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на використання ресурсів; 3) право на отримання від них доходу; 4) право на передачу всіх попередніх повноважень.

Згідно з неоінституальною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін “пучками прав власності”. Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі.

Принциповий тезис нової інституціальної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав.

До загальних положень нової інституціальної теорії відносять так звану теорему Коуза. Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів, так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосується не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Теорема Коуза говорить : “Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то структура аиробництва ресурсів буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності.”

Таким чином, висувалося парадоксальне положення – при відсутності витрат після укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто якими ресурсами володіє.

Якщо узагальнити ідеї неоінституалістської теорії фірми, то можна виділити декілька наскрізних характеристик, які визначають суть фірми. Суть фірми це – існування складної сітки контактів, довгостроковий характер відносин, діяльність єдиною “командою”, адміністративний механізм координації за допомогою наказів, інвестування у специфічні активи.

Найважливіші висновки теоретиків трансакційного підходу такі: в економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Конкуренція на цьому ринку може бути непрямою і виражатися у боротьбі залучення та утримання у команді найбільш продуктивних учасників. Але вона може бути і прямою, коли одні фірми намагаються захопити інші.

Особливий розділ у новій інстуціальній теорії займає економіка права. ЇЇ каркас можна уявити у такому вигляді. Неоінституціалісти виходять з того, що агенти ведуть себе як раціональні максимізатори при прийнятті не лише ринкових, але і позаринкових рішень.

Неоінституціоналісти детально аналізують, як реагують економічні агенти на різні правові установки і як змінюються самі правові норми під впливом економічних факторів. Припускається, що в основі розвитку і функціонування правових інститутів лежить економічна логіка, що їх робота в остаточному підсумку будується на принципі економічної ефективності.

У багатьох представників неоінституціоналізму принцип ефективності отримує нормативне тлумачення, а саме наполягають на тому, що правові норми мають установлюватися, виходячи із міркувань ефективності.

Правова система покликана полегшити роботу ринку, а там, де це не можливо , стимулювати її результати. Дотримуючись цих порад, вона сприятиме оптимальному використанню ресурсів суспільства.

Теорією економіки права неоінституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору. Її інколи називають “новою політичною економією”, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень.

Інституціалісти зробили об’єктом свого аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Дж. Бюкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" та аналіз політики як процесу обміну.

Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди
діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою.

Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і ме­тоди, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.

Другою передумовою теорії суспільного вибору є концепція "еконо­мічної людини" . Людина у ринковій економіці ототож­нює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності.

Нарешті третя передумова, трактування політики як процесу обміну дає змогу неоінституціалістам виявити основну різницю між економічними і політичними ринками.

Важливим напрямом теорії суспільного вибору є економіка бюрократії. Економіка бюрократії згідно з теорією суспільного вибору — це си­стема організацій, яка задовольняє, як мінімум два критерії: по-перше, вона не виробляє економічних благ, які мають ціннісну оцінку, і, по-друге, включає частину своїх доходів із джерел, не пов'язаних з продажем ре­зультатів своєї діяльності.

Бюрократія, як правило, більше боїться критики з боку груп з особ­ливими інтересами, ніж незадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можуть допомогти вийти із складного становища зно­ву ж таки групи з особливими інтересами, з якими вони тісно пов'язані.

Дослідники-економісти вважають, що реалізуючи свої власні цілі та інтереси особливих груп, бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, які відкрили б для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заро­бити, прийняття ж програм, які дорого коштують, дає їм широкі можли­вості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв'язків з групами, що їх підтримують, і в остаточному підсумку дає змогу підготу­вати для "відходу" якесь тепленьке містечко.