СТРАТЕГІЯ "ЕКОНОМІЧНОГО ДИВА" В НІК ТА ТУРЕЧЧИНІ

Стратегії економічної стабілізації та зростання У нових індустріальних

країнах є, на думку автора, одними з найцікавіших для дослідження.

Розглянуті західноєвропейські країни та Японія здійснювали відновлення

економіки, маючи високий початковий рівень. Країни, що розвиваються,

не досягли на сьогодні помітної та тривкої стабілізації економічних

систем, перехідні економіки також знаходяться лише на початку шляху до

створення сучасної ринкової економіки. Основні НІК - Гонконг, Південна

Корея, Сингапур і Тайвань - за повоєнні роки перейшли від відсталої,

напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної

високотехнологічної конкурентоспроможної економіки. У 1970-1980рр.

середньорiчнi темпи зростання ВВП по НIК становили 9,4% проти 5,8% по

країнах, що розвиваються [26, с.46]. Характерно, що цим країнам

властивий низький рівень інфляції, що у середньому за 1961-1990рр.

становила 7,5%. У Південній Кореї за 1961-1980рр. вона становила

близько 18%, з 1980р. відбулося її зниження, у Тайвані - 6,2%, в

Гонконзі - 8,8% [78, p.12]. У 1980-1992 рр. зростання середньодушового

ВВП становило у Пiвденнiй Кореї 7,1%, Тайванi - 6,1%, Таїландi - 5,8%

[74].

Таке стрімке економічне зростання дозволяє сьогодні говорити про

досягнення цими країнами національного економічного успіху. Чинники

цього успіху слід, на думку автора, шукати в особливостях економічних

стратегій, що дозволили поєднати потреби ефективного включення до

світової економічної системи та збереження своєрідності національних

суспільно-економічних систем.

Дослідники виділяють чотири "хвилі" економічного зростання у Південно-

Східній Азії. Першу "хвилю" представляє Японія, другу - чотири "тигри"

- Гонконг, Південна Корея, Сингапур, Тайвань, третю - Індонезія,

Малайзія та Таїланд. До четвертої "хвилі" можна віднести "економічне

диво" Китаю та В'єтнаму.

Стратегію економічної відбудови в Японії було розглянуто у

попередньому розділі. З позицій визначення передумов національного

успіху найбільший інтерес становлять країни другої "хвилі".

Дослідження досвіду представників третьої "хвилі" дозволяє мати

уявлення про стратегії "імпорту економічного зростання". Економіку

Китаю буде розглянуто у наступному розділі, присвяченому проблемам

перехідних економік.

Традиційно з огляду на феодальне минуле в НІК соціально-економічні

перетворення починалися із земельної реформи. Наприклад, у Тайвані

така реформа відбулася у 1949-1957рр. Було запроваджено різке

обмеження орендної платні, селяни могли купувати державні землі з

виплатою протягом 10 років. У 1953р. всі орендовані ділянки було

передано у власність селянам, які їх обробляли, з виплатою компенсації

поміщикам. Таким чином, на початку соціально-економічних перетворень

було здійснено комплекс заходів щодо вирівнювання стартових умов та

дотримання соціальної справедливості. Завдяки цьому процес побудови

ринкової економіки мав високу легітимність в очах населення, хоча йому

були властиві інколи непопулярні методи. Це дозволило урядам НІК

висунути тезу про спільну вигоду від економічного зростання. За

визнанням аналітиків Світового банку, є достатньо підстав вважати, що

багато заходів макро- та мікроекономічної політики нових

індустріальних країн були підтримані відносною рівністю доходу і

багатства[67, p.26].

Значну роль у відродженні економiк НIК другої "хвилі" вiдiграла

державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні

виробничої інфраструктури та развитку базових галузей - чорної

металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної

власності надав процесу побудови ринкової економічної структури чіткої

стратегічної спрямованості. Через несформованість приватних

економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної

ejnmnl3wmn? стратегії з компенсаційною метою було розширено. Поступово

держава обмежувала втручання, яке компенсувалося ринковими

механiзмами, що розвивалися, хоча на початку 80-хроків її частка у

валових внутрiшнiх iнвестицiях становила у Тайванi 49%, у Таїландi -

38% [26, с.73]. Держава домiнувала в галузях iнфраструктури,

комунальнiй сферi, енергетицi Тайваню, Сингапура, Таїланду, Пiвденної

Кореї.

У Тайванi багато промислових пiдприємств було створено державою з

поступовою передачею у приватну власність. Незважаючи на значне

скорочення частки держпiдприємств у 1950-1982рр. з понад 50% до 14%,

вони зберегли провідні позиції у ключових галузях. Усi банки країни

також належали державi [26, с.23]. У Таїланді в середині 80-хроків

держвласність домінувала у виробництві й розподілі електроенергії,

водопостачанні, сфері комунальних послуг, транспорті й зв'язку.

На початку 60-хроків уряд Південної Кореї втілював у життя послідовну

стратегію побудови ринкової інфраструктури за допомогою регулювання

інвестицій, адміністративного втручання в діяльність компаній,

жорсткого протекціонізму. В електронній, машинобудiвній, металургiйній

промисловості значна частка акцій традиційно належала державі. У 1961-

1980рр. вона повністю контролювала кредитну систему країни. Протягом

1963-1972рр. число держпідприємств зросло з 52 до 108. Питома вага

державного сектора у 60-хроках у видобувній промисловості становила

62,2%, у сфері виробничих послуг - 70-100% [44, с.391]. У середині 80-

хроків 30-50% доданої вартості вироблялося у держсекторі [31].

Завдяки виваженим напрямам державного інвестування в НІК

спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних

інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної

економічної теорії. У 70-хроках частка державних інвестицій у ВВП НІК

знаходилася приблизно на рівні середньої для країн з таким рівнем

доходу, а приватних - на 7 пунктів вище. На початку 80-х цей показник

збільшився. Лише наприкінці десятиріччя почалося його поступове

зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій у

НІК. За 1960-1980рр. частка інвестицій у ВВП Тайваню збільшилася

вдвічі, Південної Кореї - втричі, Сингапура - у чотири рази. У 1990-

1995рр. частка внутрішніх інвестицій у ВВП зросла: у Південній Кореї з

36,9% до 37,1%, у Таїланді - з 41,4% до 43,1%, в Індонезії - з 30,6%

до 37,8% [86, p.237]. Загалом поєднання зростання державних і

приватних інвестицій свідчить про оптимальне узгодження у країнах цієї

групи стратегій держави та приватних економічних суб'єктів.

Першим і обов'язковим етапом розвитку НIК були iндустрiалiзацiя та

політика iмпортозамiщення. На думку ряду дослiдникiв, колосальний

успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період рiзких структурних

зрушень в економiцi розвинених країн, спричинених НТР, НІК уже мали

завдяки індустріалізації достатнi промисловi потужностi. Це давало їм

можливість виходу на свiтовi ринки та домінування у сегментах, якi

щойно утворилися або звiльнилися. Одночасно за рахунок модернізації

сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП:

з 1970р. по 1991р. у країнах другої "хвилі" з 35% до 19%, а третьої

"хвилі" - більше, ніж удвічі.

У 50-60-хроках країни другої "хвилі", крiм Сингапура, реалізували

полiтику iмпоротзамiщення. Її перші заходи стосувалися споживчих

товарiв, хоча залежнiсть вiд iмпорту засобiв виробництва гальмувала й

ускладнювала зростання. Розуміючи невідповідність економічних

потенціалів національних підприємств тим, що діють на світових ринках,

уряди НІК обережно поставилися до збільшення відкритості економік.

Розвиток зовнішньої торгівлі відбувався відповідно до пріоритетів

промислової політики.

Як правило, на початкових етапах розвитку з метою сприяння

національному виробництву застосовувалися бар'єри для iмпорту, а у

Пiвденнiй Кореї i Тайванi високий рiвень зовнішньоторговельної

протекцiї залишався до початку 80-хроків. Відповідно до завдань

opnlhqknbn? політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня

протекціонізму. У 60-хроках було лібералізовано імпорт сировини та

інвестиційних товарів, у 70-х - комплектуючих, у 80-х - споживчих

товарів. У 60-хроках, коли вже було побудовано міцні основи

національної промисловості, здiйснено перехiд до експортної

орiєнтацiї. У рядi країн для фiнансування iндустрiалiзацiї залучалися

iноземнi iнвестицiї, що сприяло прискореному розвитку, покращенню

стану економічної системи, хоча стало однією з причин економiчної

залежностi країн, майбутнiх проблем платiжного балансу.

Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні

порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному

розподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали "точки

зростання", здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати

інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає

внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві

переважно галузям, що виробляють складну продукцію.

Було зроблено ставку на залучення до процесу економічної розбудови

усіх потенційних економічних суб'єктів. У 70-80-хроках важливим

елементом державної стратегiї НІК стала пiдтримка малих та середніх

пiдприємств у технологiчнiй, кредитнiй, iнформацiйнiй та iнших сферах.

Динамізм таких підприємств, швидке реагування на потреби ринку

зумовили їхній швидкий розвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня

частка у промисловому виробництві у 1986р. становила 39,4% [44,

с.390]. Однак об'єктивно малі й середні підприємства не можуть бути

самостійними суб'єктами економічної стратегії через свою значну

залежність від зовнішніх чинників. Отже, для забезпечення стабільності

побудованої на таких підприємствах економічної системи необхідна певна

стабілізуюча структура. Тому однією зі складових стійкості економік

НІК сьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем,

зосереджених навколо великих підприємств. До цих схем входить велике

число малих фірм, що пов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й

фінансово, за рахунок лізингу, обміну кадрами, переплетення капіталів.

Поширеною є кооперація фірм з банками та володіння останніми акціями

своїх дебіторів.

Розуміючи, що стратегічне завдання - підвищення конкурентоспроможності

на міжнародному рівні - можливо досягти лише за допомогою дієвих

економічних суб'єктів, НІК одночасно сприяють розвитку великих фірм.

Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70-80-хроках, активно

здійснювалася стратегія сприяння злиттям, укрупненням та розширенням

промислово-фінансових груп "чеболь". Їхня кількість протягом 1975-

1990рр. збільшилася з 20 до 100, а кількість фірм, що входять до них,

у 80-хроках - з 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших

"чеболь" припадало близько 10% ВНП, 25% імпорту та 50% експортного

виробництва [2, c.92]. В останні роки спостерігалися спроби обмеження

їхньої діяльності, проте помітного результату вони не принесли.

Позитивною рисою промислово-фінансових груп такого типу є те, що вони

створені, на відміну від японських "кейрецу", не навколо банку, а на

основі торговельної компанії. Це спрощує їхнє включення до міжнародних

економічних процесів, а також робить групи дієвішими та спроможними

реалізовувати чітку послідовну економічну стратегію. Важливо й те, що

вони беруть на себе значну частину соціальних функцій держави,

фінансування наукових досліджень тощо. Завдяки таким особливостям

"чеболь" можуть, на думку автора, розглядатися як стабілізатори

нестабільних економічних систем.

Стратегія і тактика побудови промислової структури, адекватної

потребам ринкової економіки, вироблялися за чітко визначеними

стратегічними планами. У Тайвані вони мали чотирирічний термін

виконання. Реалізація першого плану розпочалася у 1953р. У Південній

Кореї використовувалося п'ятирічне планування. Першу п'ятирічку там

було розпочато 1962р. Її мета - індустріалізація, збільшення

продуктивності сільського господарства, розвиток базових галузей та

імпортозаміщення. Пріоритетами другої (1967-1971рр.) стали розширення

ejqonprs споживчих товарів, підвищення рівня самозабезпечення

продукцією базових галузей, стимулювання розвитку сільського

господарства через збільшення експорту його продукції. Третій план

(1972-1976рр.) передбачав досягнення збалансованого зростання,

вирівнювання розвитку регіонів, розширення бази важкої промисловості.

З четвертої п'ятирічки (1977-1981рр.) закладаються підвалини

наукомістких виробництв, пріоритету набуває розвиток машинобудування,

електроніки, хімічної промисловості. У п'ятій п'ятирічці (1982-

1986рр.) було заплановано поетапну лібералізацію південнокорейської

економіки - реалізовано перехід на "плаваючий" валютний курс,

лібералізовано зовнішньоекономічну діяльність, посилено кредитно-

фінансові обмеження. Врешті, шостий та сьомий плани (1987-1996рр.)

були спрямовані на збільшення експортного потенціалу, на структурні

зміни, розвиток наукомістких галузей, технополісів, на збільшення

відкритості національної економіки. Уряд передбачав видiлити у 1990-

1994рр. субсидiї на розвиток наукомiстких галузей на суму 38,8млрд

дол. [2, с.95].

Наприкінці 1993р. у Південній Кореї було прийнято довготерміновий план

"Стратегія інтернаціоналізації для нової економіки". У ньому

передбачалося розширення експорту та інвестування за кордоном,

відкриття внутрішніх ринків і фінансового сектора для залучення

іноземних товарів і капіталів, надання більшої свободи підприємницької

діяльності, заохочення розвитку сільського господарства. На підтримку

останнього за умов дешевого імпорту сільгосппродукції вирішено

витратити протягом 10 років 71,7млрд дол. [49, c.114].

Отже, виходячи з особливостей економічних систем, на першому етапі НІК

встановлювали як пріоритет розвиток сільського господарства, базових

галузей, легкої промисловості, де працювали переважно

низькокваліфіковані робітники. Наступним етапом був перехід до

галузей, де використовувалася кваліфікованіша праця, в міру

накопичення капіталів відбувалася переорієнтація на капіталомісткі

виробництва, потім - на галузі з інтенсивними технологіями. Лише після

цього, коли економічна система набувала збалансованості, а отже -

стабільності, втілювалася у життя поетапна лібералізація економіки.

Слід особливо зауважити, що державний інтервенціонізм у НІК ніколи не

набував надмірних форм. Зокрема, протекціонізм та дотування стосовно

певних галузей скасовувалися, якщо остаточно з'ясовувалося, що галузь

не може стати конкурентоспроможною, або навпаки, що вони можуть

конкурувати вже без державної допомоги. Усвідомлюючи обмеженість

можливостей протекціонізму, уряди НІК застосовували його переважно у

сферах, де він міг принести швидкий результат.

За допомогою введення податкових пільг, регулювання позичкового

процента, обмеження споживчого імпорту та споживчих кредитів НІК

створили сприятливий клімат для інвестицій, необхідних для розбудови

національних економік. Особлива увага приділялася розвитку технологій.

У Південній Кореї в деяких галузях держава підтримувала прикладні

технологічні програми. У них було передбачено як звичайну сертифікацію

нової продукції, так і проведення всього комплексу дослідно-

конструкторських розробок для фірм, що не мали для цього власних

наукових та фінансових потужностей [75]. Оскільки внутрішні ринки були

малорозвинені, а однією з визначальних складових є наявність ринків

збуту продукції, головну увагу було приділено розвитку експорту.

Тому у 60-хроках після створення на базі протекціонізму стійких

розвинених підприємств з ефективною економічною стратегією -

"національних чемпіонів", здатних конкурувати на світових ринках, було

здійснено перехід до експортної орієнтації та послаблення обмежень на

імпорт. Засобами такої політики були цільові та субсидовані кредити

для пріоритетних галузей, низький загальний рівень процентних ставок

та встановлення максимуму кредитного процента, податкові та

амортизаційні пільги, державні інвестиції у розвиток інфраструктури та

пріоритетних напрямів, звільнення від мита імпорту для потреб

експортерів, преференції у розподілі іноземної валюти. З метою

bhp3bm~b`mm торговельного балансу Міністерство промисловості та

зовнішньої торгівлі Південної Кореї практикувало певний час видання

ліцензій на імпорт лише підприємствам-експортерам.

На початкових етапах обмінний курс національних валют НІК був

переважно фіксованим, зокрема до 1973р. Малайзія, Гонконг та Сингапур

прив'язували свої валюти до фунта стерлінгів, Тайвань і Корея протягом

1961- 1980рр. - до долара США. Проте періодично відбувалися

девальвації, яких, наприклад, у Кореї за 1961-1980рр. було чотири.

Одним із завдань таких девальвацій було зміцнення

конкурентоспроможності експорту.

З метою посилення контролю за цільовою спрямованістю пільг, зокрема у

Тайвані та Республіці Корея, створювалися спеціальні зони експортної

переробки із статусом екстериторіальності зі сприятливими умовами для

розвитку експортних виробництв. Швидкими темпами розвивалася

інфраструктура - порти, транспорт, енергетика, телекомунікації.

Спеціальним напрямом були програми розвитку міжнародного маркетингу,

для фінансування яких у Гонконзі було навіть введено спеціальний

податок.

Показовою є політика розвитку експортних виробництв у Південній Кореї,

де вона пронизувала всі рівні економічної системи. Джерелом фінансових

ресурсів для експортерів виступали цільові субсидовані кредити, ставка

за якими була у 2,5 разу нижча за ринкову. За розповсюдженою у 60-

хроках схемою, південнокорейський експортер на першому етапі укладав

угоду про наміри із зарубіжним партнером та отримував від нього

зобов'язання сплатити протягом певного часу необхідну суму в обмін на

поставлений товар. Це зобов'язання слугувало підставою для

застосування пільгової ставки при отриманні кредиту в банку на

наступному етапі. Така процедура була простою, динамічною "прозорою" і

дозволяла дотримуватися цільового спрямування кредитів та уникнути

зловживань. Політика стимулювання експорту сприяла створенню кількох

десятків спеціалізованих торговельних компаній, що займалися експортом

та імпортом. Вони допомагали малим та середнім фірмам знайти шляхи

збуту їхньої продукції на зовнішніх ринках. Такі компанії за рахунок

масштабів значно легше вирішували проблеми фінансування, покриття

ризику, трансакційних витрат тощо. При поступовому розширенні

самостійності фірм роль торговельних компаній зменшувалася.

З метою забезпечення підприємств дешевою та доступною інформацією у

Південній Кореї було утворено Компанію з розвитку торгівлі KOTRA. Вона

відповідала за проведення комерційних ярмарків. Для вирішення поточних

і стратегічних завдань було створено Президентську раду, до якої

входили представники уряду, підприємств, науковці. Утворено також

мережу державних наукових центрів з проблем експортного маркетингу.

Вжиті заходи принесли результати. У Тайвані річні темпи зростання

експорту збільшилися з 6% у 50-хроках до 21,7% у 60-х та 32,6% у 70-

х[34. с.125]. У Південній Кореї протягом 1960-1993рр. обсяги експорту

зросли з 33млн дол. до 82млрд дол. [2, c.94], або з середнім темпом

26,7% на рік. З темпами 12-15% на рік зростав експорт протягом 1980-

1993рр. у Сингапурі, Малайзії, Гонконзі та Таїланді.

Для економік НІК характерним є високий рівень заощаджень, що на 1993р.

становив у Сингапурі 47%, у Тайвані - 36%, в Малайзії - 38%, у

Південній Кореї - 35%, в Гонконзі - 32%, в Індонезії - 31%. Окрім

того, для цих країн характерно перевищення заощаджень над

інвестиціями, що робить їх нетто-експортерами капіталу. На думку

автора, таке становище пояснюється тим, що внаслідок економічного

зростання доходи збільшувалися, хоча властивий національній психології

нахил до аскетизму та протекціоністські заходи, що обмежували

місткість споживчого ринку, зумовили повільне зростання рівня

споживання населення тривалий період.

Через малорозвиненість ринку капіталів для залучення накопичуваних

населенням таким чином ресурсів урядами НІК було створено мережу

поштових ощадних банків та банки розвитку для надання довготермінових

jpedhr3b. У країнах першої та другої "хвиль" банківська система

спиралася на державні банки, у НІК третьої "хвилі" - на приватні.

Розвивалася й фінансова інфраструктура. Одночасно обмежувалися

можливості розпорядження капіталів зі спекулятивною метою, зокрема

контролем за цільовим використанням кредитів, встановленням верхньої

межі для кредитування операцій з нерухомістю. Останнє принагідно

стримувало зростання цін на житло, що мало суттєвий соціальний ефект.

Здійснювалися жорстке регулювання і контроль за банками. Низька

схильність до споживання дозволяла застосовувати обмеження на

депозитний процент банків. Протягом 1971-1990рр. реальна процентна

ставка по депозитах у Південній Кореї становила 1,88%, у 1976-1991рр.

в Малайзії - 2,77%, протягом 1974-1991рр. у Тайвані - 3,86% [78,

p.25]. Обмеження депозитного процента полегшувало регулювання процента

по кредитах з утриманням реальної ставки у цей період на рівні 3-5%. У

Південній Кореї ставки по бiльшостi позик було лібералізовано лише у

1993р.

Низька реальна процентна ставка по кредитах сприяла доступності

кредитних ресурсів для економічних суб'єктів, створювала сприятливий

інвестиційний клімат. Слід зауважити, що контроль над кредитною

системою суттєво полегшувався завдяки значній частці державної

власності в цьому секторі. Це також пом'якшувало конфлікт інтересів,

що неминуче виникає між банківським та іншими секторами економіки у

разі проведення державою політики низького процента.

Значна увага приділялася преференційним кредитам із забезпеченням

цільового спрямування коштів. Так, у Південній Кореї протягом 1970-

1980рр. за середньої реальної ставки по кредитах 2,9% преференційна

реальна ставка для промисловості була від'ємною і становила -2,7 %, а

для експортерів- -6,7%. У Тайвані з 1980р. по 1989р. ставки становили

відповідно 4,6%, 2,9% та 1,5% [78, p.28]. За визнанням фахівців

Світового банку, цільові кредити у разі їхнього суворого моніторингу

сприятимуть збільшенню інвестицій, підтримуватимуть технологічне

зростання та освоєння нових напрямів діяльності [78].

НІК, застосовуючи жорсткий контроль за своїм фiнансовим ринком -

процентними ставками, розмiщенням кредитiв та валюти - демонстрували

бiльш швидкi темпи зростання, ніж країни з ліберальною моделлю. За

визначенням аналітиків, саме у такий спосіб країни Південно-Східної

Азії досягли колосальних успіхів. Фінансову політику там було

підпорядковано промисловій стратегії. На думку економiстiв, стратегія

фінансового контролю мала успiх завдяки паралельному дотриманню

макроекономiчної стабiльностi[74].

Роль іноземної допомоги у становленні НІК другої "хвилі" була

незначною. Так, протягом 1951-1965рр. обсяги допомоги США Тайваню

становили близько 100млн дол. на рік, або по 10дол. на одного жителя

країни. Південна Корея та Тайвань обмежували надходження прямих

іноземних інвестицій, орієнтуючись переважно на імпорт ліцензій,

технологій та знань. Країни третьої "хвилі" приділяли значно менше

уваги імпорту знань, зосереджуючись саме не залученні прямих

інвестицій. Як правило, великі за обсягом кредити та іноземні

капіталовкладення починали надходити до НІК вже на етапі швидкого

зростання. Так, Корея отримала значні позики лише на початку 70-х і,

незважаючи на те, що на 1985р. її зовнішній борг становив більше 50%

ВВП, завдяки значній частці експорту у ВВП вона користувалася довірою

кредиторів. Технологічна реконструкція дозволила незабаром досягти

зменшення боргу, що у 1990р. стосовно ВВП станов усього 15% [78,

p.14].

У 90-хроках завдяки стабільним темпам економічного зростання,

сприятливим фінансовим показникам та розширенню сфер впливу японського

та південнокорейського капіталів НІК відчули суттєвий приплив

капіталів. За 1990-1994рр. прямі іноземні інвестиції у Південно-

Східній Азії зросли більше, ніж вчетверо. У середині 90-хроків їхнє

надходження до країн регіону становило понад 55% обсягів, спрямованих

s країни, що розвиваються.

Якщо НІК другої "хвилі" виступали реципієнтами іноземних інвестицій з

Японії, країни третьої "хвилі" вже отримували прямі інвестиції з

Гонконгу, Тайваню, Сингапура та Південної Кореї. У 1994р. понад

половину зарубіжних інвестицій азіатських країн було здійснено в межах

регіону. Так, 47% філій японських ТНК (транснаціональних корпорацій) у

Гонконзі та 43% - у Сингапурі вже заснували власні відділення в НІК

третьої "хвилі". Загалом у 1995р. до держав Південної, Східної та

Південно-Східної Азії надійшло прямих іноземних інвестицій у розмірі

65 млрд дол. [51, c.24].

Однак через невисокий рівень розвитку внутрішніх ринків, особливо у

НІК третьої і четвертої "хвиль", головною метою даних інвестицій є

розвиток експортного виробництва. З одного боку, таке їхнє спрямування

є джерелом сучасних техніки та технологій, сприяє підвищенню

ефективності виробництва, збільшенню доходів та ВВП, надає можливість

виходу на світові ринки та зменшує фінансовий ризик. З іншого -

інвестиції знижують гнучкість експорту, перешкоджають його

диверсифікації, призводять до розривів у технологічних ланцюгах,

можуть витісняти компанії з національним капіталом, загрожують

платіжному балансу країн-реципієнтів. Тому вже на початку 90-х

з'явилися попередження фахівців щодо можливого дестабілізуючого впливу

такого інвестиційного буму для молодих економік НІК третьої "хвилі".

Причини і наслідки валютно-фінансової кризи 1997-1998рр. у країнах

Південно-Східної Азії потребують окремого детального вивчення. На

думку автора, її головна причина полягає саме у надмірній залежності

економік НІК (переважно третьої "хвилі") від зарубіжних інвестицій та

надходжень від експорту. Як правило, їхнім партнером була Японія. Курс

національних валют був суттєво завищеним, оскільки спирався на високий

рівень товарообміну. Природний циклічний спад, засоби антиінфляційного

регулювання та скорочення дефіциту поточних рахунків у Південній

Кореї, що стали необхідними після економічної лібералізації на початку

90-хроків, завдали значного удару по платіжних балансах країн регіону.

Це призвело до краху валют Таїланду, Індонезії, Малайзії, валютної

кризи у Гонконзі. З огляду на те, що вже сьогодні центральними банками

НІК утримується близько 40% світових валютних резервів, слід очікувати

значного впливу регіональної кризи на перспективи розвитку світової

економіки.

За останні роки компанії НІК за лідерством південнокорейських "чеболь"

активізували інвестиції до розвинених країн Заходу. Експерти виділяють

певні причини, що зумовили такий процес. Передусім за умов посилення

боротьби з порушеннями інтелектуальної власності придбання контрольних

пакетів акцій надає найкращу можливість доступу до дорогих технологій.

Оскільки НІК безпосередньо залежать від японського капіталу, це

дозволяє їм використовувати непрямі шляхи для володіння новітніми

технологіями та зменшення залежності від імпорту. Поширено придбання

контрольних пакетів акцій відомих фірм з метою заволодіння іхніми

товарними знаками та зайняття відповідних позицій на ринках. Маючи

власні компаній у розвинених країнах, можливо швидко розпочати

виробництво потрібної продукції, реагуючи на ринкову кон'юнктуру, а

також налагодити взаємне забезпечення компонентами між підприємствами.

Врешті-решт, придбання іноземних підприємств має стабілізуючий ефект,

оскільки знижує залежність компаній від регіональних ринків та

кон'юнктури і дозволяє "згладити" циклічність економіки.

З огляду на обмеженість фінансових ресурсів вкладення здійснюються

переважно у збанкрутілі компані. Це свідчить про готовність фірм НІК

запропонувати стратегії, здатні вивести такі компанії з кризи.

Очевидний генетичний взаємозв'язок НІК. Протягом повоєнної доби

відбувалося наслідування ідей та стратегій національної розбудови між

НІК різних "хвиль". Дослідники назвали такий процес "ефектом

перелітних гусей". Наступна "хвиля" наслідувала інститути, політику,

технології попередньої, одночасно адаптуючи їх до власних умов. Якщо

dk країн першої та другої "хвиль" характерною була висока роль

держави в індустріалізації, то для країн третьої "хвилі" -

лібералізація і розвиток приватного сектора. Це пояснюється тим, що

зростання у них фактично спричинене ззовні - внаслідок значних прямих

іноземних інвестицій, переважно від інших НІК. Це забезпечило швидкий

успіх реформ, проте стало однією з причин валютно-фінансової кризи, що

розпочалася у 1997р.

Виходячи з розуміння необхідності пріоритетного розвитку об'єктів

економічної стратегії держави, уряди НІК, для здійснення успішної

розбудовчої стратегії, приділяли особливу увагу створенню сприятливого

економічного клімату. Завдяки інституційним реформам (демонополізація,

конверсія військових виробництв, земельна реформа, реформа системи

взаємовідносин роботодавців з робітниками) сформувалися численні

економічні суб'єкти, потенційно здатні до ринкової конкурентної

боротьби. Оскільки механізми координації виявилися недостатньо

дієвими, було створено інституційні основи економіки узгоджень - ради

з вирішення завдань економічних стратегії і тактики, зорієнтовані на

національні інтереси, налагоджено широкий обмін інформацією між

державою та приватним сектором. У рамках формальних та неформальних

консультативних рад конкуруючі фірми можуть обмінюватися інформацією,

знижуючи тим самим непродуктивні конкурентні витрати. На відміну від

поширених у світі лобістських структур, такі ради зробили правила

ринкової поведінки та економічну політику держави прозорішими та

зрозумілішими для всіх учасників економічного процесу. За їхнього

сприяння проводилися конкурси між фірмами, правила яких створювалися

самими фірмами. Незважаючи на те, що в міру вдосконалення ринкового

середовища функції таких рад переходять у дорадчі, вони і нині

відіграють роль представників інтересів бізнесу в урядових структурах

[78]. Діє мережа спільних інститутів держави і приватного капіталу з

вироблення стратегічних планів розвитку. Відбуваються постійні

консультації державних органів з приватним сектором, йому надається

широкий спектр інформаційних послуг.

Для забезпечення економічних суб'єктів потенціалом економічного

зростання та реальними коштами для ведення конкурентної боротьби було

створено мережу інститутів зростання - банків розвитку, фінансових

корпорацій, органів із стимулювання малого підприємництва, великих

промислово-торговельних груп.

Ще однією особливiстю інституційної структури НIК є система

взаємозв'язків мiж сучасними великими i традицiйними малими

пiдприємствами. Зокрема, у Південній Кореї існує спеціальне

законодавство зі сприяння субконтрактним зв'язкам. У такий спосіб

відбувається вдосконалення системи об'єктів економічної стратегії

великих корпорацій, що позитивно впливає на структуру суспільної

системи у цілому. Це збільшує прогнозованість розвитку країн і сприяє

національному консенсусу. Останній, наприклад, у Південній Кореї,

Тайвані знайшов відображення у розробці довготермінових планів

соціально-економічного розвитку. Усвідомлюючи неминучу викривленість

процесів конкуренції в нерозвиненому ринковому середовищі та

спираючись на корпоративність національної свідомості, автори

стратегій розбудови НІК зробили ставку на поєднання конкуренції та

корпоративної поведінки (обмін інформацією між приватними економічними

суб'єктами, координацію бізнес-планів, спільне інвестування), створили

для цього відповідні інституційні структури.

Реалізовуючи зазначені заходи, урядам НІК вдалося у короткий термін

виробити раціональні стратегії приватних економічних суб'єктів.

Завдяки цьому головними орієнтирами їхньої діяльності стало не

отримання поточних надприбутків, а стратегічний розвиток та оволодіння

ринками. Це, у свою чергу, мало значний стабілізуючий ефект, оскільки

економічні суб'єкти розробляють стратегічні плани лише на основі

стабільності економіки, забезпечення якої стало одним з їхніх

першочергових інтересів.

Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: сила його впливу

g`kef`k` не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетів

внутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння

налагодженню інституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих

заходів забезпечувалася використанням досвіду країн-попередниць та

адаптивністю державної політики. Останнє було можливим завдяки системі

взаємодії економічних суб'єктів та мережі інститутів співпраці держави

з приватними економічними суб'єктами, їхніми корпоративними

організаціями. Завданням держави стало не заміщення, а доповнення

ринків, збільшення їхньої ефективності, підтримка фінансової

стабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватних

інвестицій та соціальної стабільності.

Наведена стратегія реалізовуватиметься лише за умов сильної державної

влади. Тому специфiчною рисою формування НIК було iснування в

бiльшостi з них тоталiтарних полiтичних режимiв. Слід зазначити, що

тоталітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського,

позитивно впливає на досягнення суспільної згоди. Моделі

"патерналістського авторитаризму", що практикувалася у НІК, властиві

етичні обмеження прагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у

наявності чесної та освіченої еліти, конфуціанське прагнення до

політики суспільної злагоди, ідеологія економічного зростання [24,

c.23]. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту в НІК.

Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання

неграмотності, що мало на меті підвищення кваліфікації робітників та

покращення дитячої освіти, надавало системі стратегічної орієнтації.

Заохочувалися та субсидувалися освітні програми на підприємствах.

Значна увага приділялася вивченню зарубіжного досвіду і запозиченню

знань.

У Південній Кореї після демократичних реформ спостерігалося збільшення

вдвічі витрат виробництва протягом двох років, що призвело до

зменшення його конкурентоспроможності й викликало потребу в

активізації внутрішніх інвестицій на реконструкцію виробництв,

диверсифікацію і підвищення якості експорту [73].

Отже, крiм економiчних і політичних чинникiв, не останню роль у

розвитку НIК вiдiграли і соцiокультурнi фактори як елемент

порівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн

вдалося поєднати у своїй економічній стратегії раціоналізм та

прагматизм західної цивілізації з традиційними колективістськими

світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки цьому

сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося об'єднання

зусиль нації навколо цієї мети. Втілення у життя цієї стратегії

сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової

культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності,

розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на

підвищенні освітнього рівня та зміцненні технологічної й інженерної

культури [24, с.21]. На зміцнення національної консолідації також

вплинули "довічний найм", використаний деякими НІК з досвіду Японії,

та система оплати праці, за якої заробітна платня робітників

безпосередньо залежала від успіхів, досягнутих фірмою минулого року.

Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що стала основою

східноазіатської моделі "економічного дива".

Однією з нових економічних країн деякі фахівці вважають Туреччину.

Адже її динамічний економічний розвиток (табл. 2) має спільні риси з

НІК. Так, до початку 80-хроків у Туреччині зберігалася значна частка

державного сектора - від 50% до 75% [1, c.94]. Власне, саме урядом

було зроблено першу значну інвестицію у розвиток національного

машинобудування - створення у 1950р. Державної корпорації з

машинобудування та хімічної промисловості. Перші приватні інвестиції у

цій галузі було здійснено лише через 10 років. Половина всіх вкладень

у 60-80-хроках були державними [8, с.144]. Державними або під

контролем уряду були великі банки, що дозволяло утримувати низькі

процентні ставки. Проводилася активна політика державного патерналізму

- протекціонізм, сільськогосподарські дотації, обмеження припливу іно-

gelmhu капіталів, підтримка роз-витку профспілок. Здійснювалося

стратегічне планування. Відповідно до Першого п'ятирічного плану

розвитку з 1963р. було проголо-шено стратегію імпортозаміщую-чої

індустріалізації. Результати стратегії 60-70-хроків були позитивними.

Середній темп зростання ВНП становив 7%, а промислового виробництва -

9% на рік[70]. Загалом створено передумови для ефективної ринко-вої

економіки. Однак на відміну від НІК, у Туреччині не відбулося вчасної

переорієнтації економічної стратегії. Проблема валютних надходжень

вирішувалася за рахунок припливу короткотермінових капіталів та

продажу природних ресурсів на тлі ресурсного буму 70-х. Питома вага

експорту у ВВП залишалася невисокою, а стратегія імпортозаміщення не

сприяла зменшенню залежності від імпорту внаслідок ввезення

комплектуючих. Тому накопичення структурних проблем та скорочення

попиту на сировинні ресурси другої половини 70-х спричинили серйозну

економічну кризу в країні.

Таблиця 2

Деякі індикатори економіки Туреччини (темпи зростання, %) [62]

Рік ВВП Інвестиції Інфляція

1980 -2,4 - -

1981 4,9 - -

1982 3,6 -5,7 27,1

1983 5,0 2,6 31,4

1984 6,7 0,9 48,4

1985 4,2 11,5 45,0

1986 7,0 8,4 34,6

1987 9,5 45,1 38,9

1988 2,1 -1,0 73,7

1989 0,3 2,2 63,3

1990 9,3 15,9 60,3

1991 0,9 1,2 66,0

1992 6,0 4,3 70,1

1993 8,0 24,9 66,1

1994 -5,5 -15,9 106,3

1995 7,3 8,3 88,0

1996 7,5 18,2 79,8

З січня 1980р. було розпочато широкомасштабну Програму економічної

стабілізації. Вона включала такі заходи, як: заморожування заробітної

платні, жорстку фінансово-кредитну політику, зменшення витрат на

державний сектор економіки, податкову реформу; стратегію збільшення

експорту та перехід від імпортозаміщення до експорторієнтованої

індустріалізації, розширення інших каналів надходження валюти,

залучення іноземних капіталів; структурну перебудову економіки,

лібералізацію імпорту, стимулювання інвестицій у конкурентоспроможні

галузі, заохочення злиття підприємств; реорганізацію державного

сектора та приватизацію частини державних підприємств; розвиток

банківської системи, стимулювання нагромадження, розширення ринку

капіталів [47]. Відбулося скорочення переліку цін, що затверджувалися

Радою міністрів. Серед товарів, ціни на які встановлювалися

адміністративно, залишилися базові: електроенергія, вугілля, хімічні

добрива, послуги залізничного транспорту тощо. Зберігся такий метод

цінового контролю як термінові дозволи на імпорт товарів. Лише за 1980-

1983рр. експорт з Туреччини збільшився вдвічі. Інфляція скоротилася з

110% до 30%. Середній темп зростання ВВП при цьому не зменшився [70].

Було здійснено девальвацію ліри відразу на 33% та передбачено наступні

девальвації протягом 80-хроків на 10-15% за рік.

Незважаючи на антиінфляційні заходи, Туреччина продовжувала

реалізовувати промислову політику. У 1980р. було збільшено пільги з

оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиції відповідно до

планів економічного розвитку. З 1985р. було запроваджено стягнення

податку на додану вартість. Однак інвестиційні товари від нього

звільнялися. У тому ж році впроваджено систему стимулювання

інвестицій. Збільшувалися податкові пільги, надавалися вибіркові

експортні кредити, виплачувалися експортні премії, експортери

отримували валютні асигнування на імпорт необхідних компонентів,

розвивалася система експортного страхування. З другої половини 80-

хроків частка промисловості у ВНП вже переважала частку сільського

господарства.

Процеси приватизації, що розпочалися в Туреччині після 1984р., були

повільними. Поширювалася оренда підприємств. Офіційно проголошувався

поступовий вихід держави зі сфер діяльності, що можуть існувати за

рахунок приватних капіталовкладень. Першочергову увагу держава

приділяла розвитку енергетики, водопостачання, доріг та промислової

інфраструктури. Із середини 80-х відбувалося пожвавлення приватних

інвестицій, що збільшилися у 1985р. на 10,9%, у 1986р. - на 11,6%, у

1987р.- на 15,9%. До 1988р. частка державних інвестицій у загальних

вкладеннях в основний капітал скоротилася до 48,3% [47, c.64].

Важливу роль в інвестиційному процесі відігравали позабюджетні фонди-

Фонд громадської участі, Житловий фонд, Фонд стабілізації цін, Фонд

заохочення експорту. Через них у 1987р. здійснювалося 10,3% державних

інвестицій [47, c.191]. Спеціальні податки, збори, націнки на імпортні

товари стали джерелами надходження коштів до цих фондів.

Слід зауважити, що внаслідок надмірної лібералізації у 1981р. реальна

процентна ставка зросла до 20%, що викликало фінансову кризу. Ця

політика призвела до відпливу дрібних капіталів до банків, великих -

до посередницького бізнесу. Суттєво збільшилася кількість банкірських

контор, що працювали із заощадженнями. Відбувалося зростання експорту

капіталу. Грошові рестрикції спричинили крах ряду банкірських контор.

Необхідність виплати компенсацій призвела до підвищення дефіциту

консолідованого бюджету до 2,6% ВВП. Тому з 1982р. було посилено

регулюючі функції Центрального банку, зменшено обмеження щодо допуску

іноземних банків на внутрішній ринок. У 1983р. функції визначення

процентних ставок було передано Раді міністрів, через рік частину з

них передано Центробанку. Пом'якшено процеси санації, зокрема було

дозволено конверсію заборгованості підприємства перед банком в акції

підприємства. Контроль за банківською системою полегшувався завдяки

w`qrv3 державної власності у цьому секторі, що була високою. З 1984р.

знову розпочалося зростання державних витрат.

Труднощі у фінансовій лібералізації також були спричинені недостатньою

розвиненістю фондового ринку - вже наприкінці 80-хроків з 600

акціонерних товариств на фондовій біржі котувалися акції лише 40 [1,

c.98]. Водночас через структурну недосконалість економіки інфляція на

внутрішньому ринку мала характер інфляції витрат і зберігала швидкі

темпи. Автоматичного відновлення економіки не сталося, тому уряду з

1988р. довелося застосовувати заходи щодо економічного стимулювання:

грошову експансію, скорочення процентних ставок. Це, врешті, призвело

до відновлення економічного зростання, хоча й на тлі підвищення темпів

інфляції. До початку 1994р. завдяки завищеному курсу ліри продовжували

надходити короткотермінові капітали. Це дозволяло фінансувати

бюджетний та поточний дефіцити, проте сприяло подальшому підвищенню

курсу. Ці чинники спричинили у 1994р. глибоку валютну та фінансову

кризу, наслідок якої - зростання процентних ставок та стагнація

кредитного ринку. У відповідь було прийнято чергову програму

стабілізації та структурної перебудови.

Завдяки вжитим заходам у середині 90-х економіка Туреччини

продовжувала зростати швидкими темпами. На 1994р. понад 85% турецького

експорту вже становила продукція переробної промисловості. Державі

належали 46% банківських активів. Це забезпечує значне підвищення

рівня стабільності економіки. Слід зазначити, що активне економічне

зростання відбувається одночасно з високою інфляцією, що знаходиться

на рівні близько 80% річних (див. табл.2).

Отже, досвід побудови ринкової економіки Туреччини специфічний і

потребує детального вивчення.

Таким чином, вивчення практики державної економічної стратегії НIК

пiдтверджує можливiсть ефективного застосування державної експансiї

для зниження рівня нестабільності економічної системи, побудови

структури економічної стратегії різних рівнів, досягнення високого

рівня розвитку економiки, включення до світової економічної системи за

невеликий промiжок часу. Держава продовжує відігравати визначальну

роль у структурі економічної стратегії і після здійснення економічної

лібералізації за допомогою спеціальних інститутів зв'язку бізнесу та

уряду. Проведений аналіз підтверджує думку дослiдникiв про те, що

реалізація саме активної державної стратегії - єдиний спосiб зайняти

гiдне мiсце на свiтовому ринку для країн, що опинилися у становищi

тих, що наздоганяють [17].