ТЕМА 15 ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА КОНКУРЕНТНОГО ТИПУ ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ

Радикальні зміни у технологічному способі виробництва.

Еволюція приватної власності. Економічна система 90~х років і тенденції її дальшого розвитку

; Найбільш зрілих і розвинутих форм економічна систе- і ма конкурентного типу набуває за умов існування капіта­лістичного способу виробництва. Останній з притаманними йому основними рисами (відокремленість безпосередніх виробників від засобів виробництва, застосування найманої праці, відносини капіталістичної експлуатації та ін.) починає розвиватися в окремих країнах ще на початку XVI ст. Майже за п'ять століть еволюції у межах його (тобто у розвиткові продуктивних сил і виробничих відно­син, або відносин власності, господарському механізмі тощо) відбулись як істотні революційні зміни, що торкну­лися переважно системи продуктивних сил, так і якісні перетворення у системі приватнокапіталістичної власності. Останні здійснились у результаті розвитку продуктивних сил (їх закономірностей та суперечностей), поглиблення суспільного характеру виробництва, діалектичного запере­чення більш розвинутими формами менш розвинутих форм приватної власност і. Це зумовлює головну мету теми — з'ясувати основні економічні риси капіталізму, ко­ротко розкрити найважливіші істотні та якісні перетворен­ня, яких зазнала економічна система капіталізму протягом майже п'яти століть свого існування» зокрема з середини 50-х років XX ст., та показати тенденції її дальшого розвитку.

§ 1. РАДИКАЛЬНІ ЗМІНИ У ТЕХНОЛОГІЧНОМУ СПОСОБІ ВИРОБНИЦТВА

Основні риси технологічного способу виробництва та їх модифікація. Зміни у змісті праці сучасного робітника за умов НТР

Суспільний спосіб виробництва, як уже зазначалося, є діалектичною єдністю двох основних суперечливих сто­рін: продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин власності, які відповідно є його змістом і формою.

Якщо розглядати більш докладно структуру суспільно­го способу виробництва, то в його складі з погляду змісту слід також виділити технологічний спосіб виробництва як органічну єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, ком­бінування виробництва, його концентрації, обміну діяльніс­тю тощо. Ці відносини займають проміжне місце між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами власності. Поєднання техніко-економічних та виробничих відносин формує систему економічних відно­син.

У структурі суспільної форми виділяють відносини між людьми у сфері безпосереднього виробництва, обміну, роз­поділу та споживання. Якщо розглядати структуру суспільної форми з боку об'єктів відносин власності, то її складовими елементами є власність на засоби виробництва (у якісному аспекті це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва), власність на робочу силу (відповідно відносини між людьми з приводу привлас­нення робочої сили), предмети споживання, послуги та ін.

Така структура способу виробництва властива не всім формаціям. Наприклад, відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили не можуть існувати у тому суспільстві, де робітник не є юридичне вільним і має власні засоби виробництвам класу в управлінні виробництвом. Це зумовлено поглиблен­ням суспільного поділу праці, становленням і розвитком робітника нового тішу, зростання ролі особистого фактора у процесі виробництва та іншими причинами. Процес поглиблення спеціалізації за умов автомати­зації виробництва включає безпосередніх виробни­ків в управління технологічними процесами» вимагає координації дій між зростаючими трудовими колективами, знання інформації про весь виробничий цикл. Традиційна структура управління за нових умов перетворюється на гальмо НТР. Дія цієї об'єктивної тенденції посилюється зростанням ролі суб'єктивного фактора, вимогами трудя­щих щодо участі в управлінні не лише безпосереднім виробництвом, а й іншими суспільними процесами у всіх сферах відтворення, зокрема, розподілом прибутку, політи­кою цін. Щоб послабити напругу таких виступів, викорис­тати індивідуальні та колективні організаційні здібності трудящих, їх залучають до управління, ио-перше, у межах відносин а начальник-підлеглий», по-друге, до прийняття рішень груп робітників та їх організацій. Представники робітників, профспілок разом з акціонерами, включаються до складу керівних рад. Залучення робітників до управлін­ня виробництвом, але під контролем капіталу, здійснюєть­ся переважно для розв'язання питань про резерви дальшо­го зростання продуктивності ираці, підвищення ефектив­ності праці тощо. Розв'язання кардинальних питань роз­витку підприємства (наприклад, політика інвестицій, цін та ін.), як раніше, залишається прерогативою капіталістів-власників та вищих менеджерів, що свідчить про автори­тарність управління. Залучаючи трудящих до управління, еліта західного суспільства намагається духовно інтегру­вати Їх у панівну систему, послабити напругу виступів трудящих, не допустити того, щоб розв'язання принципо­вих питань розвитку підприємств, галузей, всієї економіки перейшло до рук безпосередніх виробників.

На зміст праці за сучасних умов значно впливає дія закону зміни праці. «Природа великої промисловості,— за­значав К. Маркс,— зумовлює зміну праці, рух функцій, всебічну рухливість робітника» (94). З іншого боку, за умов суспільного поділу праці, що постійно поглиблюється, зростання спеціалізації виробництва окремий індивідуум закріплюється за виконанням певних функцій сукупного або комбінованого робітника. За умов НТР ці процеси розвиваються паралельно. Зокрема, при автоматизації ви­робництва здійснюється інтеграція у знаряддях праці і технологіях багатьох роз'єднаних раніше функцій-опера­цій. Тепер вони здійснюються без безпосередньої участі людини. Кожен робітник нового типу, виконуючи переваж­но функції контролера, регулювальника виробництва за умов висунення на перший план інтелектуальних здібнос­тей людини зможе виконувати об'єднані трудові функції широкого профілю, змінювати Їх залежно від потреб ви­робництва. Закон зміни праці функціонуватиме у формі рухливості і зміни функцій індивідуального та сукупного робітника. Отже, зміст праці сучасного робітника характе­ризується такими основними видами діяльності, як пізна­вальна, регулятивно-контрольна, споживча.

Розвиток технологічного способу виробництва, еволю­ція його основних рис лежить в основі змін, які відбуваю­ться у межах суспільного способу виробництва у цілому, його соціально-економічної форми, тобто виробничих від­носин, або відносин приватно-капіталістичної власності, у господарському механізмі.

§ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ РИС КАПІТАЛІЗМУ

Найважливіші риси домонополістичного капіталізму. Приватна-капіталістична власність та тенденції її розвитку за сучасних умов. Модифікація основних рис класичного капіталізму

Найважливіші риси домонополістичного капіталізму*

Найважливішою рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва й їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення чужої праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності. З неї випливає така основна риса, як відсутність засобів виробництва у переважної більшості трудящих, внаслідок чого вони зму­шені продавати свою робочу силу, бути найманими робіт­никами, а отже, здійснювати найману працю, виробляти та збільшувати капітал. З погляду відносин власності у сфері безпосереднього виробництва третьою основною рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є праця робітника під контролем капіталіста і власність останнього на виготовлений продукт, відчуженість найма­них робітників від процесу управління виробництвом. Чет­вертою основною рисою капіталістичних виробничих від­носин є привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими робітниками про­дукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного продукту. Ця ознака характеризує відносини при­ватнокапіталістичної власності переважно у сфері розподі­лу. З неї, а також з наведених рис випливає і така важлива риса капіталістичного способу виробництва, як обмеженість споживання переважно? частини населення максимальними межами вартості робочої сили, необхідного продукту, а залежно від співвідношення попиту та пропозиції на товар робоча сила, рівня класової боротьби трудящих та інших факторів ця межа рідко досягає вели­чини вартості робочої сили. Це зумовлює мету осіб найманої праці, а також ремісників, дрібних торговців, фермерів тощо — підтримання життя, існування, а для класу капіталістів такою метою є збільшення багатства. Ця мета е шостою економічною рисою капіталізму, його суспільної форми. Сьомою важливою рисою даного способу виробництва є те, що товарне виробництво досягає найви­щого свого розвитку, стає загальним, що все (передусім робоча сила), створене природою (земля, вода, ліси, корис­ні копалини і т. ін., навіть повітря) і людиною (у тому числі продукти мистецтва, його шедеври), купується та прода­ється. Ця риса характеризує капіталістичні виробничі відносини переважно у сфері обігу. Ще однією основною рисою суспільної форми капіталістичного способу вироб­ництва є конкуренція. Вона охоплює як відносини між окремими групами, прошарками, верствами класу капіта­лістів у всіх сферах суспільного відтворення, так і відноси­ни між найманими робітниками.

До важливих рис капіталізму належить опосередковане втручання держави у регулювання окремих сторін вироб­ничих відносин (наприклад, прийняття законів про трива­лість робочого дня, розміри заробітної плати, збереження конкуренції тощо).

Ці найбільш важливі економічні риси капіталістичного способу виробництва можуть бути доповнені низкою друго­рядних рис, ознак, властивостей його суспільної форми (наприклад, відмінність між містом і селом, між фізичною та розумовою працею, праця капіталістів або її відсутність і т. ін.).

Основні економічні риси капіталістичного способу ви­робництва мають різні форми вияву: соціальні, юридичні, політичні, культурні, ідеологічні тощо. Наприклад, у сфері політичних відносин капіталізму властива відчуженість переважної більшості населення від участі в управлінні державою, тобто від політичної влади.

Приватнокапіталістична власність та тенденції її роз­витку за сучасних умов. Оскільки ця форма власності за умов домонополістичного капіталізму охоплювала майже всю сукупність виробничих відносин (майже, оскільки крім неї у незначних масштабах існувала індивідуальна влас­ність, основана на власній праці), то зміни, які відбувають­ся в її межах, у найбільш загальному плані відбиваються насамперед в об'єктах і суб'єктах власності.

З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці (особливо з моменту впровадження у виробництво системи Тейлора і наступної їх заміни більш прогресивними), наука, інфор­мація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбіль­шою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від тради­ційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Зростає мож­ливість і необхідність більш широкої персоніфікації таких об'єктів, що призводить до значного розширення і суб'єктів їх привласнення. Так, за умов розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а ЇЇ учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих праців­ників, які внаслідок цього стають носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати від найманих робітників і служ­бовців, як засоби виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласника­ми даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагомі­ших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка форму­ється на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що за­кріплюється у формі патента або ліцензії; 2} суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства І не може бути закріп­лена за юридичною особою. При належному обміні інфор­мацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що а просочується а і представляє інноваційну науково-техніч­ну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.

Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. Оскільки носієм останньої все частіше стають найбільш кваліфіковані робітники та службовці, тобто робоча сила стає інтелектуально-інфор­маційно насиченою, то її відчуження від власника відбува­ється у якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження значною мірою заперечуються. Водночас на цій основі не можна робити висновок про те, що знання, а не праця виступають джерелом вартості (95). Цей висно­вок відомого американського науковця Д. Белла можна назвати метафізичним (а не діалектичним), оскільки в ньому ізольовано й у статиці розглядаються знання І праця. Насправді джерелом вартості у даному випадку стає науково та інформаційно насичена праця.

Еволюція об'єктів власності призводить також до гли­боких змін у суб'єктах власності. Воші полягають насампе­ред у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за найманням у науково-дослід­них лабораторіях корпорацій, університетах тощо, пара­лельно займаються підприємницькою діяльністю, організо­вують своє ризикове, або венчурне діло. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах, або суміщати роботу за найманням (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за найманням, може одночасно стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчур­не підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Якщо дати загальну оцінку тих змін, що відбуваються у відносинах власності з погляду їх об'єктів, і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3} на міжнаціональному рівні. З погляду форма­нтного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що на домінуючу роль серед об'єктів власності висуваються ті, які повинні бути або у власності окремих трудових колективів, або у державній.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін влас­ності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власни­ка, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна капіталістична власність) ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господар­ство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різ­них галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.

На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає Їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та Інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американсько­го економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.

У даному випадку слід уникати двох крайнощів, розгля­даючи проблеми власності та влади у межах гігантських корпорацій: 1) заперечувати сам процес значного відок­ремлення влади від власності (як це було у XVI — XIX ст.); 2) стверджувати, що сучасний власник повністю по­збавлений влади, що власність і влада стали абсолютно відокремленими.

Насправді, внаслідок зростаючих масштабів вироб­ництва капіталіст-підприємець ще в минулому столітті почав залучати до управління найманих менеджерів. У наш час серед 12 млн. керуючих у США слід виділяти такі три основні групи. Перша: найменш чисельна — ви­щих менеджерів. Їх налічується близько 10 тис., і вони займають ключові посади у гігантських корпораціях (прези­дентів, віце-президентів), їм передаються важливі важелі на підприємстві. Внаслідок цього до них разом з владою переходить значна частина власності корпорацій. Це відбу­вається шляхом придбання значної кількості акцій (вартіс­тю від 1 до 2 млн. дол. у кожного), казкових сум платні. Так наприкінці 80-х — на початку 90-х років такі виплати перевищували 1 млн. дол. на рік, а у деяких з них — навіть більше 3 мдн. дол. В американській економічній літературі з цього приводу навіть виник спеціальний термін «епоха золотих зірок». Ним позначають факти отримання вищими менеджерами платні на суму вартісної оцінки золота, що дорівнює живій вазі таких керуючих. Третім важливим каналом, за яким частина власності гігантських корпора­цій переходить до рук вищих менеджерів, е надання їм у персональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштовних килимів і навіть невеликих картинних галерей. За рівнем доходів» способу життя, наявністю реальних прав такі менеджери вливаються до складу крупної буржуазії. Звичайно, вони не позбавлені власнЬсті, як про це твердять Дж. Гелбрейт та інші прихильники теорії «революції керуючих».

Таких менеджерів не слід ототожнювати з керуючими середньої ланки (наприклад, начальниками цехів), які ма­ють у своєму розпорядженні зачно менше влади на підпри­ємстві і за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Тим більше неправомірно ставити знак рівності між вищими менеджерами і найбільш чисельною групою керуючих нижчої ланки (майстрами, бригадирами тощо), життєвий рівень яких наближається до становища найма­них робітників і службовців середньої кваліфікації. В Їхніх руках зосереджується мінімальна влада і незначна власність.

Відокремлення власності від влади і становище ме­неджерів різняться у різних країнах Заходу. Так, в Японії вищі менеджери дуже слабо пов'язані з правами власності у компанії. До них у значно менших масштабах перехо­дить власність. У всіх крупних корпораціях вищі менедже­ри у цій країні отримують майже у 100 разів менші суми платні, ніж їхні колеги у США. У 44 % японських корпо­рацій вони володіють не більше як 0,1 % акціонерного капіталу, у 43 % корпорацій — від 0,1 до 1 % акціонерно­го капіталу.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин влас­ності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власни­ків і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компа­ній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власни­ків акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.

З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайщиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол.

Водночас- в управлінні фондами існує висока концент­рація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право приймати рішен­ня про інвестиції має вузька група осіб у кількасот чоловік (96).

На нижчій стадії розвитку капіталізму панівною фор­мою приватнокапіталістичної власності була індивідуальна власність. Вона забезпечувала більший простір для розвит­ку продуктивних сил, ніж феодальна та дрібнотоварна форми приватної власності. Проте розвиток капіталізму, дія законів технологічного способу виробництва поступово перетворювали індивідуальну власність з форми розвитку продуктивних сил у Їх кайдани, у гальмо. Це відбилось у нездатності дрібних капіталістичних підприємств буду­вати залізниці, великі промислові підприємства, розвивати наукові дослідження тощо, тобто у процесі переростання системою продуктивних сил зокрема такими найбільш динамічними Її елементами, як засоби праці, робоча сила вузьких рамок індивідуальної капіталістичної власності. Це зумовило посилення антагонізму між двома сторонами суспільного способу виробництва. Внаслідок цього на зміну індивідуальній формі капіталістичного привласнення при­ходять колективні форми капіталістичного привласнення.

Першою з них, а водночас якісно новою формою приватнокапіталістичної власності, стає акціонерна влас­ність, яка тимчасово і частково розв'язала попередню суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, чим сприяла розвиткові технологічного спосо­бу виробництва. Прогрес останнього спричинив, у свою чергу, дальшу еволюцію акціонерної капіталістичної влас­ності. Вона на нижчому щаблі найвищої стадії капіталізму стала найбільш адекватною формою розвитку корпорацій. Так у всіх розвинутих країнах капіталу кожна велика монополія існує у формі акціонерної компанії.

У дальшому процесі свого розвитку продуктивні сили переростають монополістичну власність. Це визнають ба­гато західних науковців. Так відомий американський еко­номіст А. Берлі зазначав, що розвиток освіти, частина наукових досліджень не можуть бути здійснені у приватно­му секторі (97). в Приватні підприємства,—зазначає про­фесор економіки Кембріджського університету Дж. Робін-сон,— перестали бути найкращою формою організації для використання переваг сучасної технології» (98). Це приве­ло до виникнення нової форми капіталістичного усуспіль­нення засобів виробництва. Такою більш розвинутою фор­мою приватнокапіталістичної власності, більш високою колективною формою капіталістичного привласнення є державна власність. Вона є найвищою формою капіталі­стичного усуспільнення у межах національних капіталі­стичних держав, значно розширила можливості розвитку продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язала супе­речності капіталістичної власності.

На певному етапі продуктивні сили переростають і цю форму власності, що зумовлює виникнення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності — якісно нової суспільної форми їх (продуктивних сил) розвитку на інтер­національній основі. Найбільш зрілих форм вона досягає у межах капіталістичної інтеграції країн Західної Європи.

Виникнення кожної наступної форми приватно­капіталістичної власності супроводжується не повним, а діалектичним запереченням попередньої. Деякі з них зро­щуються, що також приводить до виникнення нової якості у 'формах власності. Тому сучасна система відносин приватнокапіталістичної власності в взаємодією насампе­ред названих форм власності (крім них існують коопера­тивна, дрібнотоварна та ін.), які лише у такій єдності можуть забезпечити дальший розвиток продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язати суперечності процесу су­спільного відтворення.

Серед названих форм приватнокапіталістичної власно­сті найбільше виконує Інтегруючу роль, тобто функцію поєднання інших форм власності в одну систему, акціонер­на власність. Про це свідчить, зокрема, той факт, що більшість форм приватнокапіталістичної власності (значна частина індивідуальної, корпоративна, великою мірою дер­жавна) розвивається у формі акціонерних компаній. Крім того, виникнення і розвиток акціонерного капіталу означає процес скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного способу виробництва, необ­хідний перехідний пункт до зворотного перетворення капі­талу у власність асоційованих виробників, у безпосередньо суспільну власність/ Розкриваючи задум своєї основної ^ праці, К. Маркс у листі Ф. Енгельсу писав, що він хотів включити до неї (тобто до « Капіталу а) розділ «Акціонер­ний капітал як найбільш досконала форма, що підводить до комунізму, разом з усіма його суперечностями» (99).

Виходячи з цього, в акціонерній власності слід з'ясову­вати риси, які, з одного боку, посилюють процес монополізації незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва, багатства як знаряддя, що сприяє зростанню експлуатації і т. іи., а з іншого — виявля­ти у ній прогресивні риси, якості, властивості перехідної (між капіталізмом і соціалізмом) форми. До негативних (з погляду трудящих) належать насамперед централізація капіталу за рахунок дрібних заощаджень частини найма­них робітників і службовців і використання цих засобів для посилення експлуатації значної частини населення. Широке впровадження акціонерної форми власності сприяє привласненню нетрудових доходів через виплату крупних дивідендів і характеризує посилення експлуатації у сфері розподілу. У сфері обліку ця форма використову­ється для фінансових спекуляцій, відволікання значної частини фінансових засобів від виробничого використання. Акціонерна власність також служить важливим засобом економічного, а тим самим і політичного панування купки експлуататорі» над переважною більшістю економіки.

До прогресивних рис цієї форми належать, по-перше, можливість значного розширення масштабів виробництва, появи крупних підприємств, які не здатний був побудувати окремий капіталіст, а в наш час — окрема корпорація або навіть держава; по-друге, завдяки відокремленню власно­сті на капітал від його використання (капітал-функція) прискорюється процес концентрації та централізації капі­талу, а тим самим і його переливання з однієї галузі в іншу, більш раціонально здійснюється процес управління капіталістичним виробництвом. Завдяки централізації дрі­бних заощаджень трудящих, капіталів дрібних і середніх капіталістів розширюються, по третє, масштаби капіталі будуть істотно змінені, якщо пе повністю замінені держав­ною власністю та державним управлінням (104).

На наш погляд, такі прогнози є безпідставними, оскіль­ки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, у них не враховується дія закону заперечення заперечення. Зміст цього закону щодо характеру взаємодії Існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає насамперед у тому, що кожна наступна, більш розвинута форма власності не повністю, а діалектичне (з утриманням пози­тивних сторін) заперечує попередню. Прогнози- названих авторів базуються майже па повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності. Слід враховувати і те, що державна власність є найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але, оскільки сучас­ні продуктивні сили все більше - переростають межі окре­мих країн, особливо малих та середніх, посилюється про­цес інтернаціоналізації технологічного способу виробни­цтва, то Їх суспільною формою розвитку стають більш розвинуті (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній'' з різних країн, її об'єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі снільних патентів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, домінуючою суспільною формою розвитку продук­тивних сил залишається державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну влас­ність тощо).

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування двох або кількох форм власності й утворення на цій основі змішаних форм власності.

З погляду характеру відносин власності у майбутньому найбільш інтенсивно будуть посилюватись асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності буде збільшуватися частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ еко­номічної свободи людини і надалі залишиться приватна власність, то Її значення зростатиме. Водночас поглиблен­ня процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи дальшого прогресу особи та виробництва, необ­хідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією дальшої еволюції відносин власності.

Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин власності зумовлюють відповідні зміни госпо­дарського механізму. Насамперед у найближчі десятиліття відбуватиметься його подальше ускладнення. Поряд з ме­ханізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірністю та державним регулюванням, програмуванням і прогнозу­ванням розвитку економіки посилюватиметься наднаціо­нальне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулю­вання матиме місце поєднання адміністративних та еконо­мічних важелів. Але домінуючою тенденцією стане перева­жання економічних форм і методів регулювання мікро- та макроекономічних процесів. Поступово посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності і відповідно послаблювати­муться елементи анархії, стихійності.

У структурі господарського механізму переважна роль належатиме державному регулюванню, програмуванню та прогнозуванню економіки. Роль цього елемента госпо­дарського механізму може посилитися внаслідок загост­рення екологічної кризи. Залежно від ступеня ЇЇ поглиблен­ня все більш актуальним буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї землі) макрос ко помічного регулювання процесів відтво­рення.

шості підприємств. Формувався "ринок продавця", і кожне підпри­ємство ставало монополістом щодо своїх покупців незалежно від кількості підприємств галузі, які випускали однорідну продукцію. По-друге, весь державний сектор в макроекономічному аспекті виступав як монополія, оскільки всі підприємства належали одно­му власнику — державі, яка не була зацікавлена у конкуренції між ними.

Україна дістала у спадок високомонополізовану, жорстко зацентралізовану систему господарювання. Побудова ефективної націо­нальної економіки передбачає створення правових основ обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності та здійснення державного контролю за додер­жанням норм антимонопольного законодавства.

§ 2. Модифікація конкурентно-ринкового механізму

В економіці ринкове розвинутих країн посилюються як процеси монополізації, так і інтенсивність конкуренції. Такий розвиток за­кономірний, оскільки монополія та конкуренція — це дві сторони одного і того самого процесу руху капіталу.

У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контро­лювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галу­зевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структу­ра ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії 'попит на продукцію кількох про­давців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов'язані один з одним.

Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньо­галузевого взаємозв'язку компаній, однорідних за галузевою спе­ціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об'єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб'єктів олігополії є проведення спільної ринко­вої політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах пануван­ня на ринку однієї монополії. Практикуючи "лідерство в цінах", олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту.

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичної структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.

Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структу­ри ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інте­реси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Кон­куренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм — учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збугу. Інтен­сивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони от­римують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, за­безпечення належної якості його, оновлення асортименту.

З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції — нецінової. В умовах приблизно однакових фінансо­во-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих ве­ликих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже доро­го; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигід­ніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х ро­ків — періоду розгортання НТП — найважливішими методами ве­дення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговуван­ня покупців.

В останні десятиліття під впливом процесів інтернаціоналізації господарського життя спостерігається зростання ролі цінової кон­куренції. Діяльність транснаціональних корпорацій підриває моно­польне регулюючі сили в рамках національних олігополій, проте розмивання національних олігополій як наслідок загострення між­народної внугрішньогалузевої конкуренції ще не означає зменшення цієї форми організації капіталу, а лише свідчить про масштабний перехід від національної до міжнародної олігополії.

Поряд з монополістичною конкуренцією в олігополістичних структурах загострюється конкуренція дрібного та середнього під­приємництва з великими фірмами. Цьому сприяє як система підрядних і субпідрядних відносин між ними, так і проведення під­приємствами, які не входять в олігополію, самостійної ринкової політики, часто спрямованої на те, щоб стати членами олігополістичного угруповання. Поява нових конкурентів відбивається на ринковій політиці олігополій. У багатьох випадках вона веде до згур­тування і тіснішої координації їхньої діяльності, особливо щодо визначення ціни продукції або встановлення певних бар'єрів на шляху до вступу в олігополістичний ринок нових членів.

Виникнення олігополістичної структури ринку не усуває міжга­лузевої конкуренції, яка в умовах розширення сфери часткової пла­номірності на міжгалузевому ринку й загострення боротьби за част­ку в кінцевому попиті набула специфічної форми суперництва між цілими групами галузей, об'єднаних у концерни. Диверсифікація ви­робництва стала важливим засобом боротьби за ринок.

Для концерну цінова конкуренція економічно виправдана. За допомогою прибутку від випуску одних видів продукції він може використовувати демпінгові заходи на ринках інших галузей, при­душуючи тим самим конкуруючі вузькоспеціалізовані виробництва. Диверсифікація концерну йде таким чином, що спеціалізація сто­сується тільки виробничих підрозділів господарських одиниць. Самі ж господарські одиниці маневрують на різних галузевих ринках.

Важливою сферою освоєння великим капіталом нових видів ви­робництва стали галузі високої технології. Завойовуючи в них певні позиції, диверсифіковані концерни розв'язують одночасно кілька завдань: по-перше, забезпечують економічний вплив концерну в нових галузях; по-друге, домагаються зростання маси та норми прибутку на сукупний капітал концерну; по-третє, створюють умо­ви для модернізації традиційного виробництва на основі прогре­сивних технологій та нової техніки, що виробляються вже в межах самої господарської одиниці. Все це визначає конкурентоспромож­ність кожної його ланки.

Так, ще у 80-ті роки почалося масове вторгнення автомобілебудівельних фірм у сферу високої технології. Американська фірма "Дженерал моторе" за п'ять років скупила більше десяти досить великих компаній і завдяки цьому проникла в галузі аерокосмічної промисловості, робототехніки, штучного інтелекту та ін. Німецька фірма "Даймлер-Бенц" протягом одного року вийшла на перше місце серед промислових гігантів країни і перетворилася у величезний технологічний концерн, встановивши контроль над провідною моторобудівною фірмою "МТУ", яка випускає двигуни для літаків, танків та військових кораблів, і захопивши передову технологічну компанію "Дорньє" — лідера у виробництві авіакосмічної техніки та електроніки та включивши до свого складу "АЕГ" — одну з провідних електротехнічних фірм.

Диверсифікація дає змогу великим корпораціям поєднувати пря­мий тиск і гнучкість у конкурентній боротьбі, сприяє запобіганню появи нових великих конкурентних компаній у маломонополізованих галузях. Проникнення в нові галузі, а також у раніше малоспеціалізовані обмежує в цілому чисельність виробників і звужує сферу конкурентно-ринкових відносин.

Отже, ринковий механізм як механізм урівноваження попиту та пропозиції у певні історичні періоди набуває різних форм. Його розвиток визначається взаємодією двох сил — конкуренції та мо­нополії. Модифікуючись, олігополістична структура зберігає базо­ву роль у підприємницькій економіці. Вона є достатньо мобільним і гнучким системним цілим, піддається впливу як доцентрових, так і відцентрових тенденцій.

Першою, найважливішою, функцією конкуренції, яку вона ви­конує на всіх етапах розвитку ринкової економіки, є прямий вплив на процес ціноутворення. Особливість цієї функції в сучасних умо­вах виявляється у тому, що коло суб'єктів конкуренції відчутно змінилося, внаслідок чого провідною формою її стала олігополіс­тична конкуренція, яка опосередковує ринкові зв'язки між потуж­ними щодо фінансів і виробництва господарськими одиницями. За цих умов відповідності народногосподарського і мікроекономічного оптимумів можна досягти тільки через конкурентно-ринковий механізм.

Економічно самостійні великі господарські одиниці застосову­ють такі методи підвищення мікроекономічної ефективності, які не відображають реальні результати їхньої господарської діяльності, Панівне положення у виробництві і на ринку штовхає корпорації на досягнення оптимізації господарської діяльності не стільки за рахунок економії на витратах виробництва, раціонального вико­ристання факторів виробництва тощо, скільки за рахунок диктату цін, тобто за рахунок споживачів.

Монополізація негативно впливає на ціноутворення. Якщо по­рівняти зростання цін у найбільш монополізованих і маломонополізованих галузях економіки, то показник першої групи галузей був значно вищий за аналогічний показник другої групи. Напри­клад, за ЗО років другої половини XX ст. (з 1950 до 1980 р.) індекс оптових цін у 15 провідних галузях США зріс у 3,7 раза. За цей самий період ціни на продукцію машинобудування і чорної мета­лургії, де рівень монополізації найвищий, зросли відповідно в 4,2 і 4,51 раза. У найменш монополізованих галузях, таких, наприклад, як текстильна і швейна, рівень цін підвищився в 1,95, а в громадсь­кому господарстві — в 2,39 раза. Порушення конкурентно-ринко­вого механізму зумовлює невиправдане завищення цін, погіршен­ня позицій споживача, тому в умовах самостійності господарських одиниць конкуренція відіграє важливу роль. У ході змагання за гроші покупця вона змушує продавців збивати ціни, приводячи тим самим у відповідність мікро- та макроекономічні оптимуми. Звідси зміцнення ринкових позицій конкурентів та завоювання ними но­вих ринків збуту чи розширення старих потребує поліпшення якості продукції, пошуку нових її видів тощо.

Друга економічна функція конкуренції — стимулювання науко­во-технічного прогресу. Великі підприємства вкрай суперечливо впливають на розвиток науки і техніки. Досягши монопольного положення на ринку, велика господарська одиниця повільно реа­гує на вимоги науково-технічного прогресу до того часу, поки не відчує загрози втрати монопольного права на ринку збуту. Так, у США найнижча частка витрат на наукові дослідження в сумі продажу відрізняє концерни, які стали ринковими монополістами. Це було характерне для фірм "Екссон", "АТТ", "Дженерал моторс" та ін.

Застійні явища в розвитку науково-технічного прогресу трива­ють доти, поки на ринку не з'явиться сильний конкурент, що стане загрозою монопольному положенню певних великих корпорацій. Здебільшого такими конкурентами є іноземні фірми. Поглиблення процесів інтернаціоналізації господарського життя країн створює об'єктивні умови для посилення науково-технічного суперництва, стимулює розвиток науково-дослідних робіт і зростання продук­тивних сил суспільства. Значне посилення позицій японського ка­піталу в автомобілебудуванні США, наприклад, спричинилося до зростання витрат на проведення наукових досліджень у "Джене­рал моторе". Поряд із загальним подвоєнням витрат на наукові дослідження протягом останнього десятиліття концерн інвестував сотні мільйонів доларів на зменшення маси автомобілів та енерго­ємності їхніх двигунів. Аналогічна ситуація склалась і в "АТТ". Як тільки протекціоністські бар'єри перестали захищати його моно­польне положення, концерн різко збільшив асигнування на наукові розробки.

Сучасна конкуренція має кілька рівнів. Для неї характерна тен­денція до олігополістичної ситуації на рівні великих корпорацій, монопольної — у відносинах їх з дрібними та середніми фірмами і значною мірою досконалої на рівні останніх. Кожний з цих рівнів має свою специфіку, зберігаючи при цьому загальні риси конку­ренції. За умов складного ринкового господарювання у конкурент­них відносинах бере участь і держава.

Хоча сучасна конкуренція на рівні великих корпорацій і висту­пає як олігополістична, а її суб'єкти легко переходять від боротьби до зговору і навпаки, навіть у випадку прямих безпосередніх міжфірмових і контрактних зв'язків ринок залишається важливим, а часто й основним механізмом визначення суспільне необхідних ви­трат на виробництво товару як з якісного, так і з кількісного боку. У сучасних умовах конкуренція товарних форм капіталу замінюється конкуренцією в передвиробничій і виробничій сферах. Регу­лятором суспільного процесу відтворення все більше стає конку­ренція продуктивного і навіть грошового капіталу.

Модифікація економічних функцій конкуренції в господарській системі пов'язана з її самовдосконаленням. Розвиток монопольно-регулюючих сил надає нових рис функціональному призначенню конкурентно-ринкового регулювання, проте ціна, як і раніше, за­лишається ринковою категорією і зберігає свою роль регулятора розподілу виробничих ресурсів, потужностей і потенціалів.

§ 3. Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць

Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме ре­гулювання зв'язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була господарська одиниця, за своєю діяльністю та інте­ресами вона залишається відокремленим товаровиробником. Сус­пільний зв'язок між виробниками повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між прагненням великих корпо­рацій до подолання ринкової форми обміну та їхньою товарно-підприємницькою природою, частково розв'язується налагодженням позаринкових форм обміну. Такі форми охоплюють мікрорівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це внутрішньо-фірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і різноманітні форми неконкурентних зв'язків між підприємствами.

Внутрішньогосподарські комплекси сучасних монополістичних об'єднань досягають величезних масштабів. Вони мають у своєму складі десятки й сотні різноманітних підприємств, установ, лабора­торій, інших організацій. Американським автомобільним концер­нам, наприклад, тільки на території США належить більше 100 ав­тоскладальних заводів, 225 заводів з виробництва частин, деталей і механізмів, 210 комплектуючих складів і 42 випробувальних польо­вих полігони. Здебільшого виробничі' підрозділи великих компаній тісно пов'язані між собою, оскільки вони є комплексами для послі­довної обробки продукту, доведення його до готовності або єди­ною технологічною основою для виробництва різноманітних про­дуктів. Такий внутрішньофірмовий поділ праці опосередковується внутрішнім обігом, що має позаринкову форму: обіг продукції здій­снюється відповідно до планів матеріально-технічного забезпечен­ня підприємств фірми.

Інтенсивність внутрішньофірмових поставок визначає ступінь господарського взаємозв'язку виробничих підрозділів. Обмін про­міжною продукцією між підприємствами концерну пов'язаний з процесами спеціалізації й кооперування і веде до інтеграції вироб­ничих та ринкових процесів, що означає тут підрив товарного виробництва. В німецькому концерні "Маннесман", наприклад, внутрішньофірмові поставки досягають 1/4 всього обороту, а концерн "Сіменс" поставляє своїм підприємствам 42 відсотки конструктив­них елементів. У цілому в компаніях з річним обсягом продажу понад 1 млрд дол. внутрішньофірмовий оборот становить в середньо­му 32 відсотки загального обсягу реалізованої продукції.

Внутрішньофірмовий господарський оборот здійснюється на ос­нові трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між під­розділами господарської одиниці і визначають їхній внесок у загаль­ний результат господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть установлюватися на основі ринкових цін;

повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибу­ток; змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансферт­них цін може прямо визначати вище керівництво концерну.

Способом реалізації внутрішньофірмових позаринкових зв'яз­ків є вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує планомірного регулювання виробництва.

Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдос­коналені способи планування, широко стали використовуватися ме­тоди дослідження операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи, матеріально-технічне забезпечення, підготовку кад­рів тощо. Новим аспектом внутрішньофірмового планування стало планомірне регулювання операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва окремих товарів складаються рід­ко, що пояснюється швидким оновленням асортименту продукції.

Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання ринкових відносин охоплюють господарські зв'язки між формально незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм позаринкового міжфірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем. Замовниками-споживачами є великі корпорації, ок­ремі компанії, держава. Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання контракту не завжди означає вироб­ництво на гарантований ринок. Зміни в господарській кон'юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від співробітництва з фір­мою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна система не може знищити ринкову форму зв'язку, регулюючу роль рин­ку в суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і розширюючи позаринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове явище — конкуренцію замовлень.

Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієн­тувався на ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну виконання. Виникає ринок замовлень, регулято­ром якого може бути тільки конкуренція, яка впливає на якість про­екту, рівень ціни, визначає ступінь завантаження виробничих по­тужностей. Ризик не продати, що був властивий попереднім формам зв'язку між корпораціями, змінився ризиком залишитися з незавантаженими виробничими потужностями і програти конкуренту. Конку­ренція замовлень та змагання за одержання замовлення, як і конку­ренція товарів, стимулює виробників удосконалювати виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу.

Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика (ОДП) — комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав'язування їм нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель товарів і послуг ство­рюються за допомогою специфічних засобів тиску на конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи ринку;

розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; бло­кування на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання техно­логії, фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють інди­відуальні й колективні методи ОДП.

Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є маневрування внутрішньофірмовими цінами. В Аргентині, напри­клад, один з філіалів американської "Кола-Коли" при фінансовій підтримці материнської компанії з метою захоплення ринку і ви­тіснення конкурентів реалізовував продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та здійснював безкоштовні по­ставки в обмін на виключне право збуту своєї продукції. Цей при­клад — один з найтиповіших у практиці боротьби з конкурентами через трансфертні ціни.

До сфери застосування колективних методів ОДП належать між­народні й національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми, банківські холдинги, патентні та видавничі об'єднан­ня тощо.

Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентно-ліцен­зійні угоди, угоди про міжфірмове співробітництво і виробниче кооперування, заснування спільних підприємств. Патентно-ліцензійні угоди укладають, як правило, між фірмами-виробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав'язує певні умови купівлі техно­логії з метою не задушити конкурента, а узгодити його господар­ську діяльність зі своїми виробничими, науково-технічними й ко­мерційними потребами. Оскільки при цьому встановлюються довго­строкові відносини між продавцем і покупцем, то можна говорити про розширення сфери позаринкових зв'язків. Основними умова­ми надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем;

примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію;

фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцен­зією; нав'язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі продажу цієї продукції на внутрішньому ринку.

Особливою формою ліцензійного договору є поширена в останні десятиліття практика франчайзингу. Як різновид ліцензійної угоди він також орієнтує сторони на установлення довгострокових поза-ринкових зв'язків і сприяє подоланню товарного характеру відно­син "виробництво — роздрібна торгівля", "виробництво — оптова торгівля", "оптова торгівля — роздрібна торгівля". Франчайзинг передбачає використання торговельної марки, фірмової назви, тех­нічної допомоги, підготовку кадрів, удосконалення управління ви­робництвом в обмін на надання права на продаж товарів і послуг.

Угоди про міжфірмове співробітництво передбачають виконан­ня фірмами спільних науково-технічних і виробничих програм, договірну спеціалізацію і підрядне кооперування, а також створен­ня спільних міжфірмових підприємств. Міжфірмове співробітни­цтво на вищому рівні відтворює внутрішньофірмові зв'язки поза організаційними рамками господарських одиниць. Найрозвинені­шою сьогодні є виробнича кооперація на основі договірної спеціа­лізації. Вона охоплює всі форми підприємницької діяльності в промислово розвинутих країнах. Ефективність використання її пов'яза­на з можливістю зниження ступеня диверсифікації власного ви­робництва шляхом передачі його окремих видів субпідрядникам і підвищення внаслідок цього ступеня спеціалізації своїх підприємств.

Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монопо­лістичних і конкурентно-ринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й науково-технічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить окремі види підприємницької діяльності в специ­фічні конкурентно-ринкові відносини. Водночас вона сприяє під­вищенню конкурентоспроможності господарських одиниць, що об'єднали свої потенціали, а це в масштабах галузі й національної економіки відбивається на посиленні конкурентної боротьби.

Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізуєть­ся як у ринкових відносинах, так і в позаринкових.

§ 4. Держава як організатор конкурентних відносин

Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулю­вання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності під­приємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої вла­ди, в тому числі через аудиторську систему.

Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 р. в США. Антитрестівське законодавство за типом амери­канського було прийняте у Великобританії в 1848 р., у Франції в 1963, в Італії в 1964 р. У країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років. Амери­канське антитрестівське законодавство ефективно регулює проце­си горизонтального об'єднання і не допускає надмірної внутрішньо­галузевої монополізації. Наприклад, застосування антитрестівських санкцій спричинилося до розпуску в 1911 р. трестів "Стандарт ойл", "Америкен тобекко", розукрупнення в 1982 р. "АТТ", обмеження монопольного панування "Алкоа", "Дюпон". Антикартельне зако­нодавство стимулює міжгалузеве переливання капіталу і сприяє розвитку багатогалузевих корпорацій.

У країнах Західної Європи антикартельне законодавство ліберальніше, ніж у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господар­ство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й се­редніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціо­налізацією.

У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням внутрішньої економічної політики. Закон проти обме­ження конкуренції забороняє утворення картелів та інші види при­ватних угод, він діє в більшості галузей обробної промисловості та в будівництві. Сьогодні держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості, соціальній інфраструктурі, приватних ор­ганізаціях некомерційного характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в електро-, газо- та водозабезпеченні, на водному транспорті й у зв'язку, стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вуглевидобувній промисловості, чорній металургії, в оренді житла.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові ос­нови обмеження монополізму, недопущення недобросовісної кон­куренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з інши­ми підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної кон­куренції у підприємницькій діяльності", прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення пере­шкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінацій­них цін на свої товари. Щоб не допустити зловживання монополь­ним становищем на ринку, створюються компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між під­приємцями, а також між підприємцями та органами влади й управ­ління. До їхніх функцій входить також контроль за веденням під­приємцями конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам її.

У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних зако­нів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. В Ук­раїні такі функції покладено на створений у березні 1992 р. Антимонопольний комітет та його територіальні відділення. До його компетенції входять: визначення монопольного становища підпри­ємців на ринку; здійснення контролю за дотриманням антимоно­польних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монополь­них утворень; прийняття рішень і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану.

Незважаючи на наявність подібних органів, формальний харак­тер їхньої діяльності, неконкретність окремих формулювань зако­нів спричинюються до ігнорування чи неповного дотримання ан­тимонопольного законодавства. Навіть у ринкове розвинутих кра­їнах, які проголосили посилення контролю за галузевими об'єд­наннями, кількість недотримань антимонопольного законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних фінансо­вих угруповань.

Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка з боку держави ринково-конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто за­вдання створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулю­вання приватних капіталоутворень шляхом здійснення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; заохочення сил конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були дерегулювання в ряді галузей еко­номіки, реформа управління державними компаніями, ревізія (або створення) антимонопольного законодавства.

Відповідно до реформ дерегулювання було скасовано пряме ре­гулювання цін і тарифів в окремих галузях економіки, усунено жорсткі регламентації умов проникнення в галузь конкуруючих капіталів. У США, наприклад, ця система заходів охопила авіа-, залізничний і вантажний транспорт, галузі телекомунікації, де до­мінував вузькогалузевий і промонополістичний характер держав­ного регулювання.

Ревізія антимонопольного законодавства у країнах з ринковою економікою полягає у розширенні можливостей приватнопідпри­ємницької діяльності. Стимулюється зміцнення багатогалузевих комплексів, усуваються перешкоди підвищенню рівня економічної інтеграції в масштабах національних економічних систем. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросо­вісної конкуренції у підприємницькій діяльності" спрямований на розвиток конкуренції на демонополізацію економіки. Він відкри­ває можливості щодо становлення ринкових відносин у країні, ко­мерціалізації державних структур, формування сприятливих еко­номічних умов для новостворених підприємств.

У цілому модернізація господарської системи сприяла поси­ленню ролі цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах ста­новленню ринкових відносин, підвищенню гнучкості економічних

систем.

Практика свідчить про економічну неефективність командних систем господарювання. Економіка країни з розвинутим суспіль­ним поділом праці не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними методами: за допомогою прямих вказі­вок, обов'язкових до виконання команд зверху. Викликана до жит­тя екстремальними умовами, з подоланням їх, командна система повинна бути замінена формою господарювання, ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є ринко­ва система.

Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особ­ливо в період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні еконо­мічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишаєть­ся ринок, проте регулятори його взаємодіють з внутрішнім фірмо­вим плануванням (бізнес-план) і державними важелями централі­зованого регулювання.