Коломийський економіко-правовий коледж

КУРСОВА РОБОТА

з предмету “Розміщення продуктивних сил”

на тему:

НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

Виконав:

студент гр. Б-13

Маруся М.

Науковий керівник:

Щерба І.І.

Коломия 2001

Зміст

1. Сутність та структура народного господарства України.

2. Промисловість України і форми її територіальної ор­ганізації.

3. Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України.

1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Система виробництва, обміну, розподілу і споживан­ня, що склалася в межах України, формує її народногос­подарський комплекс. Його об'єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв'язку.

Інтегральним показником оцінки економічного роз­витку держави є показник валового внутрішнього про­дукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку еконо­міки, особливості його структури, ефективність функціо­нування окремих галузей, рівень участі країни у світо­вих інтеграційних процесах.

Сукупний показник ВВП характеризує вартість това­рів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями еко­номіки і призначені для кінцевого споживання. В 1997 р. ВВП (у фактичних цінах) становив 92484 млн. грн., що в розрахунку на душу населення становить 1824 грн. Індекс розвитку людського потенціалу України — 0,719. За рівнем розвитку людського потенціалу Україна по­сідає 80-е місце в світі. Вартість основних фондів у 1997 р. становила 808 млрд. грн., у тому числі вироб­ничих фондів — 518 млрд. грн. (у фактичних цінах на кінець року). На Україну припадає 18% національного доходу країн СНД.

Структура суспільного виробництва — це співвідно­шення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропор-

цій і сукупності стійких зв'язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутріш­ній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:

1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробницт­ва й предметів споживання, у використанні валового внутрішньо­го продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;

2) галузевими — співвідношення між різними галузями еко­номіки;

3) територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;

4) зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіо­нів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насампе­ред соціально-економічну структуру економіки, яка характеризу­ється формами власності на засоби виробництва. Другим важли­вим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробни­цтва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою на-укомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробницт­во товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислово­го комплексу, сфери побуту й торгівлі).

Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі те­риторіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вка­зуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матері­альних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. За­лежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють вироб­ничу і невиробничу сфери.

До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) ство­рюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага спожи­вачам (транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального ви­робництва); 3) пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспіль­ного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національ­ного доходу.

Таблиця 2

СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1997 p., % (в усіх сферах економічної діяльності)*

Галузі господарства	Зайняте населення
У галузях економіки	89,4
в тому числі: промисловість	22,1
сільське та лісове господарство (включаючи особисте підсобне сіль­ське господарство)	22,1
Будівництво	5,8
Транспорт і зв'язок	5,8
Торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання та збут, заготівлі	6,6
Житлово-комунальне господарство та невиробничі види побутового обслуговування	3,6
Охорона здоров'я, фізкультура і соціальне забезпечення	6,6
Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування	10,6
Інші галузі	6,2
В інших галузях економічної діяльності	10,2

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. С. 359.

Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального харак­теру суспільству і населенню. До неї належать: 1) галузі послуг — житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування насе­лення, транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення; 2) галу­зі соціального обслуговування — освіта, охорона здоров'я, куль­тура і мистецтво, наука і наукове обслуговування; 3) галузі орга­нів управління і оборони; 4) галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

Про співвідношення між матеріальним виробництвом і неви­робничою сферою свідчить таблиця 2.

2. ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ

І ФОРМИ ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Промисловість України — найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготів­лю природної сировини, виробництво засобів виробництва й то­варів споживання (заводи, фабрики, шахти, електростанції, ком­бінати тощо). Промисловість створює основну частину національ­ного доходу і валового суспільного продукту. Вона виробляє по­над 41% обсягу випуску продукції галузей економіки (в основних цінах) і налічує 9105 промислових підприємств (об'єднань), що перебували на самостійному балансі. Від розвитку промисловості значною мірою залежить рівень задоволення безпосередніх по­треб населення. Внаслідок поглиблення територіального поділу праці, процесів спеціалізації й кооперування відбувається її галузева диференціація й формується галузева структура, Іцо показує склад галузей, кількісні та якісні співвідношення і зв'язки між ними.

Галузь промисловості — це сукупність підприємств (об'єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення вироб­леної продукції, однорідністю перероблюваної сировини й основ­них матеріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умо­вами праці.

Для характеристики галузевої структури промисловості вико­ристовують різні показники: кількісні, структурні, а також вироб­ничі зв'язки. Кількісні показники визначаються питомою вагою галузей у загальному обсязі виробленої продукції, загальною чи­сельністю робітників і вартістю основних виробничих фондів. Струк­турні зміни в промисловості — це зрушення у питомій вазі галу­зей та темпах їх розвитку. Для характеристики виробничих зв'язків (міжгалузевих і внутрігалузевих) використовуються показни­ки частки продукції галузі, яка надходить на подальше промис­лове перероблення до інших галузей, і частки внутрігалузевого споживання продукції.

За характером виробництва і предметів праці промисловість буває видобувна і обробна. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини, а також палива з надр землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й організації з ви­добутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих слан­ців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних мар­ганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копа­лин і лісозаготівлі.

Обробна промисловість — це сукупність галузей промисловос­ті, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й ма­теріали. Відповідно до прийнятої класифікації до промисловості України належать 18 укрупнених галузей: електроенергетика, па­ливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробка, лісо­ва, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівель­них матеріалів; скляна і фарфоро-фаянсова; легка; харчова; мікро­біологічна; борошномельно-круп'яна і комбікормова; поліграфічна. Структура основних галузей промисловості України та її динамі­ка протягом 1985—1997 pp. наведена в таблиці 3.

Таблиця З

ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ у 1985-1997 pp., % (обсяг виробленої продукції у поточних цінах)

Галузі промисловості	1985	1990	1997	Зміни за 1985—1997
Вся промисловість	100,0	100,0	100,0
Утому числі: електроенергетика	3,2	3,2	12,6	9,4
паливна промисловість	7,2	5,7	11,1	3,9
чорна металургія	12,6	11,0	22,7	10,1
хімічна і нафтохімічна	6,1	6,0	6,6	0,5
машинобудування і металообробка	28,4	30,7	15,8	- 12,6
лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість	2,8	2,9	2,0	-0,8
будівельних матеріалів	3,6	3,4	3,3	-0,3
легка	11,6	10,8	1,8	-9,8
харчова	18,7	18,6	16,9	-1,8

*Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 95.

Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді: за міжгалузевими комплексами, серед яких виділяють паливно-енергетичний, металургійний, машино­будівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий. Провідне місце займають міжгалузеві комплек­си, які спеціалізуються на виробництві сировини, палива, енергії (паливно-енергетичний і металургійний).

За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Украї­ні можна виділити такі типи виробничих спеціалізацій областей:

1) промислово-сільськогосподарсько-транспортно-рекреаційна (АРК);

2) промислово-сільськогосподарсько-транспортна (Івано-Франків­ська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська області);

3) промислово-транспортна (Дніпропетровська, Запорізька, Донець­ка області); 4) сільськогосподарсько-промислово-транспортна (Він­ницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чер­нігівська області); 5) промислово-транспортно-сільськогосподарська (Київська, Харківська області); 6) транспортно-сільськогосподарсько-промислова (Черкаська область); 7) промислово-сільськогоспо­дарська (Хмельницька область); 8) транспортно-промислово-сільськогосподарська (Одеська область); 9) сільськогосподарсько-транспортно-промислова (Закарпатська, Кіровоградська і Херсонська об­ласті). Різко диференційованим є індекс виробництва промислової продукції на душу населення (зокрема, показник Вінницької області у 4,5 раза перевищує відповідний показник Закарпатської області).

Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.

Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі вироб­ничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.). В Україні виді­ляються також галузеві промислові райони, які утворюються по­єднанням і виробничими взаємозв'язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились ву­гільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазо­носний та інші райони.

Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується. Підприємства промислового вузла об'єд­нані між собою економічними і виробничими зв'язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і при­родних ресурсів. В Україні формуються понад 70 промислових вуз­лів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізь­кий, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський.

Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зо­середжено кілька промислових підприємств і які є основною спе­ціалізованою містоутворюючою галуззю. В Україні з 447 міст пе­реважно промислові функції мали понад 240 (за даними 1996 p.).

Промисловий пункт — промислове підприємство разом з по­селенням, яке виникло при ньому.

3. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Сучасний етап економічного і соціального розвитку України пов'язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціальне зорієнтова­ної економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціальне зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип насе­лення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібнос­тей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпе­чити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріаль­них і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприй­няття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєд­нання вітчизняної економіки із світовим господарством.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов'язаними напрямами:

1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обме­жень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;

4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтег­рація в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;

5) створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування праце­здатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.

За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою роз­витку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.

Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробни­чих умов праці підвищення реальних доходів населення зростан­ня освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращен­ня медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.

Поступове становлення економічного потенціалу України пов'я­зане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучас­ним вимогам ринкового господарства.

Основа формування структурної політики в галузях матері­ального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недоско­нала структура виробництва, а дія адміністративних, економіч­них та соціальних важелів управління значно послаблена.

Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення конт­ролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валю­ти як платіжного засобу, підвищити зо лото-валюти і резерви на­ціонального банку.

Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде не­можливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприя­ти випуску наукомісткої продукції.

Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спря­мована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі ство­рення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалан­сованості торговельного балансу.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіо­нальний аспект. Тільки завдяки обгрунтованій національній політи­ці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відпові­дальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки ре­гіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і роз­міщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми при­кордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.

Література

1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів, 1994.

2. Географічна енциклопедія України: в 3-х томах. — К.: Українсь­ка радянська енциклопедія, 1989, 1990,1993.

3. Конструктивно-географические основы рационального природо-пользования в Украинской ССР. Теоретические й методические исследования. —К., 1990.

4. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.

5. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998.