ЕКОНОМІКА КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ У СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ
Регіон Південно-Східної Азії (ПСА) - це дев'ять країн з населенням 410,6 млн чоловік, що складає 7,7% населення всього світу або 13,4% населення Азії.
Протягом останніх десятиріч значення Південно-Східної Азії у системі міжнародних економічних відносин, насамперед у басейні Тихого океану, неухильно зростає. Певним чином це пов'язано з підвищенням актуальності таких факторів, як сприятливе географічне та військово-стратегічне розташування держав регіону, їхні багаті природні ресурси. Але ще більш посилене значення країн Швденно-Східної Азії у сучасному світі зумовлене їхнім політичним та економічним розвитком. Треба також врахувати, що Південно-Східна Азія - це складова частина тихоокеанського регіону, підвищення ролі та значення якого у розвитку світового господарства визнане в усьому світі.
Ще наприкінці XIX ст. державний секретар США Дж. Хей казав, що Середземне море - це океан минулого, Атлантичний океан - океан нинішнього, Тихий океан - океан майбутнього. І справді, нині азіатсько-тихоокеанський регіон перетворюється на могутню світову силу. Спеціалісти визнають, що центр інновацій економічного прогресу у світовому господарстві зміщується саме в цей регіон, і він стає лідером економічного розвитку на новому, п'ятому етапі технічної революції (за теорією М. Д. Кондратьєва).
Регіон Південно-Східної Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких характерні ті чи інші спільні тенденції соціально--економічного та політичного розвитку. У післявоєнний період, в ході формування та зміцнення національного суверенітету країн Південно-Східної Азії сталося їхнє розмежування на дві основні групи держав. Одна з них - а саме В'єтнам, Лаос та Камбоджа - обрала шлях соціалістичного розвитку, а інша - представлена Асоціацією Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Сингапур, Таїланд, Філіппіни, а від 1984 р. - Бруней - пішла по шляху ринкових відносин. Усі країни Південно-Східної Азії стартували приблизно з одного й того самого початкового рівня. Однак колишні соціалістичні країни Азії не змогли досягти таких вражаючих результатів економічного розвитку, як сусідні країни-члени АСЕАН. Господарства В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі у 80-х роках мали аграрну спрямованість при значному використанні традиційних методів у хліборобстві, характеризувались майже повною відсутністю обробної промисловості, широким використанням натуральних форм господарства, традиційною структурою виробництва.
З другої половини 80-х років у колишніх соціалістичних країнах Південно-Східної Азії почався перехід до ринку, але й наприкінці 80-х років, згідно з класифікацією ООН, вони, як і раніше, належали до групи країн з низьким рівнем доходу на душу населення - менш ніж 500 дол.: Лаос- 343, В'єтнам - 109, Камбоджа - 106. 1992 р. статистика ООН включала Камбоджу та Лаос до групи найменш розвинутих країн світу.
У цей таки час Індонезія, Малайзія, Філіппіни та Таїланд - це нові індустріальні країни (НІК), як то кажуть, "другої хвилі", які належать до країн із середнім рівнем доходу на душу населення - від 500 до 3000 дол.
І нарешті, Сингапур та Бруней - держави з високим рівнем доходу на душу населення, вище ніж 3000 дол. Правда, успіхи в економічному розвиткові цих країн були досягнуті за рахунок різних факторів: Сингапур - це держава з розвинутим промисловим потенціалом, а Бруней - нафтоекспортуюча країна, яка значну частину ВВП одержує за рахунок видобування та експорту нафти (1989 р. прибуток від її експорту складав 84,0% загального обсягу експортних доходів).
У цілому ж Південно-Східна Азія, як особлива економічна зона, характеризувалася динамічним розвитком. Темпи економічного росту країн цього регіону у післявоєнний період були одними із найвищих у світі. Хоча, і це цілком зрозуміло, за зовнішньою сприятливою картиною приховувалася глибока диференціація за темпами економічного Розвитку окремих країн Південно-Східної Азії.
Так, за шість років (1986- 1991) темпи зростання ВНП Індонезії склали 6,2, Малайзії - 7,1%; Сингапуру - 7,9, Таїланду - 9,6% (за цей таки період для Японії вони склали - 4,5%, США - 2,2, ЄС - 2,8%; для країн, що Розвиваються, в цілому - 3,5%, в тому числі для Філіппін - 4,7%, Лаосу - 5,9, Камбоджі - 1,5, В'єтнаму - 3,4%). Внаслідок цього сумарний обсяг ВНП країн Півден-но-Східної Азії 1992 р. перевершив 300 млрд дол. (1981 р. він складав 208 млрд дол.). Зросла частка цього регіону в світовому сукупному продукті: від 1970 по 1989 р. з 1,1 до 1,4%, а у сукупному продукті країн, що розвиваються, - з 7,0 до 7,7%.
Але через те, що на кінець 80-х років населення регіону складало 7,7% населення всього світу, а їхній ВНП тільки 1,4% світового продукту, для країн Південно-Східної Азії був характерним відносно низький рівень ВНП на душу населення. Однак треба врахувати, що різниця даних рівнів між країнами Південно-Східної Азії та промислово-розвинутими державами не тільки не підвищувалася, а навіть дещо скоротилась. Південно-Східна Азія стала одним із тих регіонів (Близький Схід, Східна Азія), яким вдалося досягти цього (табл. 1).

Рівень ВНП на душу населення для країн АСЕАН у 1990 р. склав 1200 дол.
Але найбільш вражають успіхи країн Південно-Східної Азії у сфері зовнішньої торгівлі. Реалізація зовнішньоекономічної політики, спрямованої на інтенсифікацію зовнішньоекономічних зв'язків, привела до того, що експорт та імпорт регіону в 60- 80-х роках зростав досить високими темпами, а їхня частка у світовому товарообороті зростала навіть у 80-х роках, взагалі не дуже сприятливих для міжнародної торгівлі (табл. 2).
Країни Південно-Східної Азії мають потужну експортну базу, майже всі вони добре забезпечені природними ресурсами, що складає одну з важливих умов їхнього економічного розвитку. Саме тому вони стали найкрупнішими (а інколи - монопольними) експортерами окремих товарів. Наприклад, зона АСЕАН у 1990 р. давала майже 80% світового виробництва натурального каучуку, 60% олова та копри 90% прядива, більш ніж 50% кокосових горіхів, третину пальмової олії та рису. Тут наявні значні запаси нафти, міді, вольфраму, хрому, бокситів, дуже великі запаси цінної деревини, які переважно експортуються.

Економічний потенціал країн Асоціації зростає не тільки за рахунок розвитку видобувної промисловості чи аграрного сектора, а насамперед за рахунок створення розвинутої обробної промисловості, яка представлена традиційними для азіатського регіону видами виробництва - текстильним, швейним, а також сучасними високотехнічними галузями - електронною, електротехнічною, хімічною промисловістю, машинобудуванням та виробництвом устаткування й обладнання. Наприклад, Малайзія і Таїланд виробляють і експортують автомобілі, а Індонезія освоює випуск літаків.
Такі структурні зрушення з економіці країн АСЕАН, безумовно, роблять більш прогресивною їх структуру експорту.
НАЙВАЖЛИВІШІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ НІК ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ
У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками економічного розвитку вони відрізняються одна від одної (табл. 3).
Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення життєздатних господарських суб'єктів - національних корпорацій.

Стратегія економічного розвитку
Як і в більшості інших країн, що розвиваються, у державах Південно-Східної Азії вже в перших планових документах 50-60-х років основним напрямом економічного розвитку була індустріалізація, її здійснення передбачало створення сучасної структури економіки, яка характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби виробництва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку національної економіки, досягнення економічного і соціального прогресу. Тобто фактично під індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином, обробної промисловості.
Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові відносини, то найважливіше значення для створення того чи іншого виду підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості в НІК набув ринково-орієнтованого характеру.
У 50- 80-х роках сформувалися два типи ринкової стратегії країн, що розвиваються, - імпортозаміщення та експортна орієнтація. Як відомо, імпортозаміщення потребує розвитку тих галузей промисловості, які повинні замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів із-за меж країни.
Експортна орієнтація передбачає збільшення питомої ваги товарів, які постачаються на експорт. Першою хронологічно сформувалася стратегія імпортозаміщення, бо вона очевидна і здійснюється просто. І справді, платіжоспроможний попит на внутрішньому ринку вже існує, його тільки потрібно перехопити в іноземних фірм. А для цього необхідно обмежити доступ іноземних товарів на внутрішній ринок шляхом підвищення мита, контингентування імпорту зміни системи державних закупівель тощо, стимулювати внутрішнє виробництво. Стратегія імпортозаміщення досить легко реалізується тому, що здійснюється в основному адміністративними методами управління.
Індустріальний розвиток НІК Південно-Східної Азії також почався з імпортозаміщуючої моделі розвитку. Для більшості з них її прийняття було об'єктивно необхідним. Як правило, у них був порівняно великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому (ціни на сировину, яка ними експортувалась, відносно знижувалися, а на промислові вироби, які здебільшого імпортувалися, відносно зростали). Тому єдиним способом задоволення попиту на споживчі товари було заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.
Проте стратегію експортної орієнтації було важко здійснити. Створення нових галузей обробної промисловості, які виробляють конкурентоспроможну на світовому ринкові продукцію, було не під силу країнам Південно-Східної Азії. Певним чином на експорт могла бути переорієнтована переробка традиційних видів сільськогосподарської сировини. Але в цей час на світовому ринку спостерігалося зменшення попиту та цін на цей вид товарів.
До того ж у країнах Південно-Східної Азії у 50- 60-ті роки був досить високий рівень безробіття, а, як відомо, типовий засіб його зменшення - розвиток дрібного підприємництва, яке виготовляє споживчі товари.
Стратегія імпортозаміщення переважала в промисловому розвитку Малайзії в 1959-1968 pp. протягом відносно короткого періоду: внутрішній попит був головним чинником індустріального росту тільки у 1959-1963 pp., а у 1963- 1968 pp. вже почалося поширення експортних галузей промисловості. Причиною цього стали такі особливості економіки країни, як невелика чисельність населення, а тому - відсутність місткого внутрішнього ринку, традиційно велика роль зовнішніх зв'язків у процесі відтворення.
На Філіппінах політика імпортозаміщення впроваджувалась приблизно в 1950- 1968 pp., у Таїланді - в 1960- 1972 pp., розвиток обробної промисловості Індонезії почався наприкінці 60-х років і завершився на межі 70-80-х років. Сингапур через особливості історичного розвитку й географічного розташування - коли він був англійською колонією, то спеціалізувався на переробці, доукомплектуванні, реекспорті продукції з Південно-Східної Азії до Європи і реекспорті оброблених виробів з промислових країн у Азію - та через обмеженість внутрішнього ринку змушений був орієнтувати промисловий розвиток на експорт.
Здійснення політики імпортозаміщення у країнах Південно-Східної Азії викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості.
Таким чином, перехід до експортної орієнтації був пов'язаний з вичерпанням можливостей стратегії експорто-заміщення, ростом та якісним вдосконаленням промислового потенціалу країн, що розглядаються. Однак не можна приділяти увагу тільки аспектам внутрішньої політики. Важливий вплив на реалізацію експортно-промислової стратегії зробили зовнішні фактори, бо її здійснення збігалося зі структурною перебудовою в економіці промислове розвинутих держав, зміною ролі країн, які розвиваються, у системі міжнародного поділу праці. У 70-х роках в індустріальне розвинутих країнах спостерігалося значне підвищення рівня заробітної плати та соціального захисту працівників, внаслідок чого нерентабельними стали трудомісткі виробництва. Для скорочення витрат виробництва західні фірми почали виносити підприємства цих галузей у країни, що розвиваються. Тобто експортна орієнтація, як стратегія промислового розвитку НІК, була підтримана ТНК.
Ця стратегія реалізовувалася в індустріальному розвитку країн Південно-Східної Азії у 70- 80-ті роки: у Сингапурі - починаючи з часу здобуття незалежності (1957 р.) і майже до циклічної кризи 1980- 1982 pp., Малайзії та на Філіппінах приблизно з 1969 p., а в Таїланді - з 1973 р. й майже до кінця 80-х років. Передумови для впровадження політики експортної орієнтації обробної промисловості в Індонезії склалися значно пізніше. Загальна слабкість промислового потенціалу і досить місткий її внутрішній ринок зумовили динамічний розвиток промисловості, який базувався на стратегії імпортозаміщення майже до 80-х років. Зростаючий попит на валютні ресурси задовольнявся за рахунок доходів від експорту нафти. Тому перша спроба перевести деякі галузі - текстильну, деревообробну, радіо- та електротехнічну - на експортну орієнтацію була здійснена перед кризою 1980- 1982 pp., але через загальне погіршення кон'юнктури на світовому ринку виявилася невдалою.
Саме на цьому етапі індустріалізації у країнах Південно-Східної Азії в основному були створені галузі, які в сучасний період визначають їхню спеціалізацію у системі міжнародного поділу праці. Відповідно до принципу "порівняльних переваг" пріоритетна роль відводилась розвиткові галузей легкої промисловості (текстильної, швейної, взуттєвої та ін.), а через поширення обслуговуючих їх галузей (виробництво синтетичних волокон, первинна хімія) почався поступовий розвиток галузей важкої промисловості (металургійної, хімічної промисловості, машинобудування). Тому на світовому ринкові вони з'явилися як виробники та експортери масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих держав. І хоч з часом складність продукції, що постачалася на зовнішній ринок, зросла (відеомагнітофони, компакт-дискові програвачі, персональні комп'ютери, легкові автомобілі), все-таки вони залишаються товарами масового споживчого призначення.
Однак НІК Південно-Східної Азії не продемонстрували зразок чистого варіанту експортної орієнтації обробної промисловості. Вона поєднувалася з розвитком імпортозаміщуючих виробництв не тільки споживчих товарів, а з другої половини 70-х років і продуктів виробничого призначення. Тобто почався перехід до стратегії імпортозамі-щення більш високого порядку.
Тенденції промислового розвитку НІК Азії, які проявилися у 80-х роках, свідчать про новий, третій, етап їхнього індустріального розвитку, коли починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на розвиток НДДКР. На кінець 80-х років частка витрат на НДДКР у ВНП НІК була значно нижча, ніж у США або Японії: у Сингапурі вона дорівнювала 1,2%, а в інших країнах Асоціації - складала менш ніж 1%.
Як відомо, протягом довгого часу промисловий розвиток НІК Південно-Східної Азії базувався на технологіях, які надходили з промислово розвинутих держав. І незважаючи на те, що в останні роки іноземні фірми, передусім японські компанії, почали передавати в НІК не тільки відпрацьовану технологію, а й "ноу-хау" на виробництво таких високотехнічних товарів, як напівпровідники, оптичне волокно, компактні диски, все-таки важко чекати, що, не маючи можливостей самостійно оволодівати високими технологіями в умовах відриву власної фундаментальної науки від вимог сучасної НТР, тобто не маючи власної розвинутої науково-дослідної бази, НІК Південно-Східної Азії зможуть реально конкурувати з американськими чи японськими ТНК на світовому ринку.
З цією метою в НІК починають організовувати так звані науково-дослідні парки - спеціальні зони, де створюються пільгові умови іноземним та місцевим фірмам для розробки і випуску наукомісткої експортної продукції. Перехід до наукомісткої спеціалізації обробної промисловості на межі 70- 80-х років почався у Сингапурі, а в інших НІК Південно-Східної Азії - десятиріччям пізніше.
РОЛЬ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ ТА ТНК У ПРОМИСЛОВОМУ РОЗВИТКУ НІК ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ
Характерною рисою індустріалізації НІК є активна роль у ній іноземного капіталу та ТНК. Хоча в цих країнах протягом 50-80-х років поступово збільшувався обсяг внутрішніх заощаджень, цього було недостатньо для вирішення тих завдань, які стояли перед ними, - створення сучасної обробної промисловості, подолання економічної відсталості в цілому.
Масштаби використання іноземного капіталу в ході промислового розвитку в окремих країнах значно відрізняються, що залежить від багатьох причин внутрішнього та зовнішнього характеру. Серед них виділимо здатність окремих країн мобілізувати необхідні фінансові кошти, що залежать від розвитку економіки в цілому, наявність природних ресурсів, розвинутості перерозподільчих систем, умов реалізації експортних товарів на світовому ринкові тощо. Розміри використання іноземного капіталу залежать і від характеру завдань, які вирішуються в ході розвитку держави. Але все-таки вони здебільшого залежать від прагнення країн-експортерів капіталу вкладати фінансові кошти в той чи інший регіон.
В останні десятиріччя країни Південно-Східної Азії перетворилися на особливо привабливий об'єкт для вкладень капіталу. Субрегіон став місцем перехрещення політичних інтересів провідних промислово розвинутих держав, Що породжує прагнення закріпитися в ньому економічно. З економічної точки зору важливо також те, що у 80-х роках країни, що розвиваються, не зіткнулися з труднощами при виконанні зовнішніх боргових зобов'язань (тільки на Філіппінах проблема заборгованості перетворилася в боргову кризу, 1983 р. уряд Філіппін змушений був звернутися до кредиторів з проханням про реконструкцію боргу). Тому становище в даних країнах, за винятком Філіппін, з точки зору привнесення капіталу в цілому, оцінювалося кредиторами як відносно безпечне.
Для країн, що розвиваються, характерні порівняно великі розміри внутрішнього ринку, відносно сприятливі умови для створення ефективних експортоорієнтованих промислових підприємств: держави мають багаті природні ресурси (особливо Індонезія та Малайзія), порівняно дешеву робочу силу, добре кваліфіковану на рівні як виробничого, так і управлінського персоналу. Рівень заробітної плати в НІК "другої хвилі" значно нижчий не тільки від промислово розвинутих держав, а й від НІК Східної Азії. Уявлення про рівень заробітної плати в окремих країнах і територіях Азії дають наступні дані (1990 p., в дол.):

Важливим виявляється й те, що порівняно розвинуті країни субрегіону мають відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні й високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу інфраструктуру. А головне - уряди країн Південно-Східної Азії проводять комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень (внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть забезпечити найбільшу віддачу. Рішуче проводиться боротьба з бюрократизацією системи управління. Наприклад, у Малайзії кожний вкладник капіталу може поскаржитися на невиправдані затримки й штучні проблеми безпосередньо голові уряду. Створюються експортно-виробничі зони, зони вільної торгівлі, де інвесторам надаються податково-фінансові преференції. Від 1986 р. компанії, які здійснюють капіталовкладення у важливі та перспективні галузі, одержують "піонерний статус", який дає право на звільнення від 35% прибуткового податку (а інколи й на 100%), від 4% податку на розвиток. Ці пільги надаються на період від п'яти до десяти років, а як виняток - продовжуються й надалі. Наприклад, на о. Лабуан (Малайзія), який був перетворений на сховище від податків, вони ліквідовані повністю.
Іноземний капітал надходив у НІК Південно-Східної Азії в позичковій та підприємницькій формі. У 1990 р. питома вага позичкового капіталу складала понад 78% (тоді як у 1981 р. - 87%) від загального обсягу фінансових коштів, які надійшли в країни, що розвиваються. Сюди належить і так звана "офіційна допомога розвитку" - 42,5% від загального обсягу фінансових коштів, надання якої покликане сприяти створенню оптимальних умов для ефективного функціонування приватного капіталу. Взагалі простежується певна послідовність у просуванні позичкового капіталу в країни, що розвиваються. Спочатку це державна допомога розвиткові, потім кредити на здійснення великих інвестиційних проектів, тоді експортні кредити і, нарешті, кредити й позики на сплату зовнішньої заборгованості.
Щодо НІК Швденно-Східної Азії, то у 80-ті роки позичковий капітал брав участь у створенні промислової інфраструктури: він надходив як по приватній, так і по державній лінії на дво- та багатосторонній основі на пільгових і комерційних умовах. Головними донорами позичкового капіталу були США та Японія.
Але хоч загальний обсяг позичкового капіталу значно перевершував розміри прямих іноземних інвестицій, які надходили до НІК Південно-Східної Азії, саме на їхній основі значно сформувалися напрями участі НІК у регіональному та взагалі міжнародному поділі праці. Нижче наводяться дані про загальний обсяг нагромадження прямих інвестицій у країнах ПСА у 1980- 1989 pp. (млн дол.) та їхніх головних інвесторів:

Головними іноземними інвесторами в регіоні стали США та Японія, менше західноєвропейські країни - Великобританія, Німеччина. Але більшу роль починають відігрвати "перехресні" інвестиції НІК Східної та Південно-Східної Азії. Основна частина їхнього загального обсягу припадає на капіталовкладення НІК Східної Азії в економіку країн Асоціації, що пов'язано з переміщенням сюди частини технологічно простих і трудомістких підприємств. До таких галузей належать харчова, металообробна промисловість, виробництво простої електроніки і іграшок, хімічних волокон та фанери. Це пов'язано з тим, що у Південній Кореї, Тайвані, Гонконзі, Сінгапурі рівень заробітної плати значно вищий, ніж у НІК "другої хвилі", а тому для них стає недоцільним розвиток трудомістких виробництв. Відбувається підвищення "якості" їх спеціалізації, увага концентрується на розвитку капітало- та наукомістких виробництв. Водночас країни Асоціації починають виконувати їхні функції у міжнародному поділі праці. Не випадково частка текстильної та швейної промисловості в загальному обсязі японських нагромаджених інвестицій у НІК Далекого Сходу в 70-х роках збільшилася з 24 до 11%, а в країнах Асоціації (без Сингапуру) - з 10 до 23%.
Важливими інвесторами субрегіону стають Гонконг, Тайвань, Сингапур. Порівняно висока питома вага цих держав у загальному обсязі іноземних інвестицій у країни Південно-Східної Азії значно пов'язана з діяльністю китайської ділової общини - особливої регіональної групи китайського капіталу.
Вирішальну роль у формуванні промислово-експортної спеціалізації країн Південно-Східної Азії відіграли ТНК. Власне створення експортного потенціалу НІК було зумовлене виходом ТНК за межі держав, до яких вони належать, і активним переміщенням у НІК трудо-, енерго- і матеріаломістких, екологічно небезпечних виробництв, а також виробництва масової споживчої продукції, яка відпрацювала свій життєвий ресурс у промислове розвинутих країнах.
На думку спеціалістів, найбільш повне уявлення про механізм формування стратегії ТНК щодо експортної спеціалізації НІК дає теорія "життєвого циклу" продукту, яка розроблена на початку 60-х років відомим американським економістом Р. Верноном. Відповідно до цієї теорії, на третій стадії "життя продукту" - стадії зрілості - коли вже налагоджене поточне виробництво, а подальші вкладення капіталу виявляються неефективними, значного зниження витрат виробництва можна досягти, а відтак і продовжити "життя продукту", лише за рахунок перенесення його в країни, що розвиваються. Це зумовлено різницею в оплаті праці в країнах, які приймають ТНК, та в державах їхнього базування. Першими переносити виробництва в НІК почали американські ТНК в середині 60-х років.
Для приймаючих країн політика ТНК виявилася вигідною, оскільки давала змогу одержувати відносно сучасну техніку й технологію, диверсифікувати однобоку структуру експорту, одержувати додаткове джерело іноземної валюти. Тому для залучення іноземного капіталу і ТНК національні уряди почали створювати експортно-виробничі зони, які з часом перетворились у "світові фабрики" виробництва взуття, одягу, текстильних виробів, напівфабрикатів та вузлів для автомобільної, машинобудівної та інших галузей промисловості.
Проникнення в економіку НІК Південно-Східної Азії ТНК почали з галузей легкої промисловості, де виробництво трудоінтенсивне і можна швидко одержати віддачу внаслідок високої швидкості обороту капіталу. Тому й зараз текстильна, швейна, взуттєва промисловість виявляються практично найрозвинутішими серед галузей обробної промисловості в НІК і дають від 6 до 16% додаткової вартості, створеної галузями обробної промисловості і стільки ж доходів від експорту товарів. Але найбільш міцні позиції у цих галузях мають японські та американські ТНК. Наприклад, у Малайзії 15 японських текстильних ТНК контролюють 80% виробництва галузі. Серед них такі, як "Торей", "Тойобо", "Юнітіка", "Канебо" та ін.
У 70-х роках у НІК Південно-Східної Азії розпочали завозити виробництва електронних та електротехнічних виробів. Перші філіали американських електронних компаній були створені в країнах і територіях Східної Азії у 50- 60-х роках. Вони спеціалізувалися на складанні транзисторів, діодів, а потім і простих інтегральних схем. Але ті ланки технологічних ліній, які потребували основних капітальних витрат, кваліфікованої робочої сили, як і раніше, розташовувалися в США. Зараз же не тільки в Південній Кореї, Тайвані, Гонконзі та Сингапурі, а й у країнах Південно-Східної Азії створена розвинута експортно-промислова база випуску експортних компонентів побутової електроніки, телекомунікаційного обладнання. Серед країн з ринковим господарством Малайзія стала третім виробником напівпровідників. Таїланд перетворився на важливий центр випуску інтегральних схем. Але і в цих галузях домінують ТНК США та Японії, які фактично створили галузі в АСЕАН: IBМ, Дженерал електрік, ІТТ, Х'юлетт Паккард, Мацусіта-Денкі, Тосіба, Акаі, Соні, Шарп. Західноєвропейські ТНК також досить широко представлені в Південно-Східній Азії: Роберт Бош, Філіпс, Еріксон, Оліветті.
У 70-х роках в країнах Асоціації почало розвиватися автомобілебудування, при цьому здійснився поступовий перехід від складання автомобілів до їх виробництва. Уряди Цих держав створювали різні стимули для розвитку місцевих виробництв по виготовленню комплектуючих виробів Для транспортного машинобудування. У створенні автомобільних підприємств активну участь брав капітал промислово розвинутих держав, домінують же японські ТНК.
Значними виробниками й експортерами автомобілів стали Малайзія та Таїланд. Але їхні автомобільні компанії не можна повністю назвати національними, бо це спільні підприємства із західними ТНК, або їхні філіали, асоційовані компанії. Так, в акціонерному капіталі провідної малайзійської автомобільної корпорації "Персусахаан отомо-біл насіонал" по 15% акцій належать японським ІНК "Міцубісі мотор" та "Міцубісі корп".
Можливо, не такі інтенсивні, але подібні процеси включення країн Південно-Східної Азії до МПП відбувалися і в інших галузях: приладобудуванні, хімічній, агрокосмічній промисловості.
РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇН АСЕАН
Після завоювання незалежності практично всі НІК Південно-Східної Азії визнавали доцільним мати сильний державний сектор. Активна роль держави давала змогу проводити єдину національну політику і мобілізувати ресурси для вирішення стратегічних завдань, які не під силу окремим приватним капіталам.
Виступаючи як підприємець, держава безпосередньо сприяла економічному зростанню, бо доходи, які одержували її підприємства, служили важливим джерелом фінансування капіталовкладень. Наприклад, питома вага державного сектора у загальному обсязі заощаджень 1960 р. складала в Малайзії - 70%, на Філіппінах - 20, Таїланді - 22%. Споруджуючи підприємства, держава намагалася компенсувати нестачу фінансових коштів, низьку підприємницьку активність приватного капіталу передусім у галузях важкої промисловості, розвиток яких відповідав цілям стратегічного планування.
Але в більшості країн передбачалось, що державний сектор у майбутньому буде зведений до мінімуму, бо діяльність його у більшості випадків неефективна, оскільки підпорядкована створенню сприятливих умов для ефективного функціонування приватного капіталу.
Держава також виконувала певні регулюючі функції. В цілому в період незалежного розвитку для НІК було характерне посилення державного регулювання, але це не означає, що така тенденція була прямолінійною. Адже поширення державного сектора, посилення регулюючих функцій держави - це дуже нерівномірний процес, який відбувається під впливом різноманітних економічних та політичних факторів. У НІК це проявилося дуже виразно.
В початковий період розвитку поширення державного сектора було пов'язано з націоналізацією іноземних компаній та будуванням нових державних підприємств. При цьому позиції держави обмежувалися переважно розвитком інфраструктурних галузей; газо- та водопостачання, електроенергетики, транспорту, зв'язку. Реалізація політики імпортозаміщення потребувала також рішучого втручання держави в процес відтворення шляхом проведення певної податкової, кредитної, митної політики, ціноутворення. Держава прагнула створити більш сприятливі умови для виробників споживчих товарів.
Але в міру вирішення завдань даного етапу промислового розвитку частка держави в загальному обсязі заощаджень поступово знижувалася, що відобразило функціонування приватно-національних укладів та скорочення державної підприємницької діяльності.
У зв'язку з проведенням експортної орієнтації знову почалося підвищення ролі державного сектора та державного регулювання в економічному розвитку країн Асоціації. Діяльність державного сектора перестали обмежувати тільки інфраструктурними галузями, а так чи інакше вона почала охоплювати обробну промисловість, особливо капіталомісткі та складні у технічному відношенні галузі.
У 1984- 1985 pp. практично в усіх країнах Південно-Східної Азії здійснювалася програма приватизації. Хоч у їхньому розумінні приватизація не зводиться до позбавлення від державної власності, а розглядається як комплекс загальноекономічних заходів для активізації господарської й технологічної ініціативи безпосередньо виробників. Політика приватизації має своєю метою усунення бюрократичного контролю над діяльністю державних підприємств, надання їм незалежного керівництва, фінансової автономії та оперативної свободи.
Безпосередній перехід підприємств у приватні руки розглядається як остання фаза приватизації. Складовою частиною є заходи по дерегулюванню економіки, які передбачають ліквідування обмежень, котрі захищали б ту чи іншу галузь від конкуренції незалежних виробників і дали б змогу утримувати державну монополію. При цьому особливо підкреслюється, що розвиток ринку й усунення державної монополії не досягається тільки за рахунок зміни форм власності. Насамперед намагаються стимулювати конкуренцію, в тому числі відчиняючи ринок для зовнішніх конкурентів.
Але від середини 80-х років починається й процес розпродажу збиткових державних підприємств. Наприклад, у Сингапурі держава традиційно відігравала значну роль в національній економіці, контролюючи 450 компаній, які давали майже 25% ВНП країни. При цьому за відсутності бюджетного дефіциту норма нагромадження була дуже високою - 40% ВНП. Були відсутні і мотиви для реалізації планів приватизації. Але почалася вона ще в 1984 p., коли провідна державна інвестиційна компанія "Темасек" продала 45% акцій, а уряд реалізував на ринку цінних паперів акції японо-сингапурської компанії "Міцубісі Сингапур хеві індастріз". У 1986 р. приватизація вступила в новий етап свого розвитку. Аналогічні процеси сталися й в інших державах Асоціації.
Таким чином, прискорений економічний розвиток у НІК супроводжується активізацією економічної ролі держави, яка посилюється при переході від однієї моделі індустріалізації до іншої. При цьому в міру створення матеріально-технічної бази розвитку зміцнення позицій національного підприємництва, потреба у розширенні державного сектора, економічних функцій держави поступово знижується. Але економічні стратегії країн, що розглядаються, передбачають використання переваг централізованого планування та вільного ринку. З їхньої точки зору, вільне підприємництво не може задовольнити всі потреби суспільства, тому необхідне стратегічне планування.

Особливості формування великих національних компаній
У ході економічного розвитку НІК Південно-Східної Азії вимушені були знаходити оптимальне співвідношення між капітало- та трудоінтенсивними видами виробництва. А оскільки використання останніх притаманне дрібним підприємствам, а капіталоінтенсивних - великим фірмам, які володіють достатніми коштами для розвитку виробництва, то це так чи інакше й вирішує питання про співвідношення в економіці великих і дрібних підприємств.
Зрозуміло, НІК зацікавлені у створенні великих сучасних фірм, які мають найбільше можливостей для використання сучасних засобів виробництва, це зумовлює й більш високий рівень продуктивності праці, а відтак - підвищення ефективності суспільного виробництва, швидкий розвиток економіки. Але створення великих компаній потребує значних інвестиційних ресурсів, передбачає використання висококваліфікованої робочої сили, а в разі її відсутності - відповідну підготовку резервів, що на початковому етапі економічного розвитку важко реалізувати.
Орієнтація ж на дрібне виробництво означає, як правило, орієнтацію на сповільнений розвиток продуктивних сил, хоча допомагає певним чином вирішувати такі важливі проблеми, як безробіття та дефіцит капіталовкладень. Для створення нового робочого місця на великому підприємстві, наприклад в Індонезії, потрібно додатково витратити майже 50 тис. дол., а середньому підприємству для цього досить 5 тис. дол., дрібній фірмі - лише 500 дол.
Звичайно, на початковому етапі індустріалізації у держав, що розглядаються, були відсутні умови для розвитку великих капіталомістких виробництв, внаслідок чого неминучим було сприяння широкому розвиткові дрібного підприємництва як основи для становлення крупного національного промислового виробництва.
Державна політика, що реалізувалася у 60-ті, а особливо в 70-ті роки, передбачала систему різноманітних заходів для стимулювання розвитку дрібної промисловості: надання пільгових кредитів, державних замовлень, допомогу в реалізації продукції, розробку необхідних технологій та організацію консультацій з налагодження виробництва. Внаслідок цього масштаби дрібного підприємництва в економіці країн Південно-Східної Азії зросли (табл. 4).
Але, незважаючи на значні масштаби дрібного підприємництва, головна частина вартості у промисловості припадала на великі підприємства. Наприклад, на Філіппінах - 71,2%. При цьому на них було зайнято приблизно 20% загальної кількості працюючих у промисловості.

м 68
Від кінця 70-х років у НІК Південно-Східної Азії почали сприяти Інтеграції дрібної та крупної промисловості на умовах субпідряду. У 70-ті роки дрібне підприємництво з його малопродуктивною технікою задовольняло передусім споживчий попит, а в 80-ті роки воно було переорієнтоване на задоволення виробничого попиту, який пред'являв державний сектор та велике приватне підприємництво, щ0 прагнули використовувати його потенціал для підвищення стабільності росту й прибутковості своїх підприємств.
Але навіть у тих країнах, де в 60- 70-ті роки заохочувалося дрібне підприємництво, стратегії розвитку не передбачали його ізольованого розвитку, оскільки індустріалізація все-таки пов'язувалася зі створенням великих підприємств. Тому податкове стимулювання залежало від обсягу капіталовкладень і дуже мало торкалося дрібних підприємств, що вело до перерозподілу коштів на користь великої та середньої промисловості. Основну частину кредитів на початку 80-х років також одержували великі підприємства: в Малайзії - 97%, Таїланді - 79%.
У процесі промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії прискорилася концентрація виробництва як на рівні підприємств, так і на рівні фірм, компаній. Концентрація на рівні підприємств проявлялася у рості їхніх розмірів, виробничих потужностей, зосередженні на них робочої сили, виробництва окремих видів промислової продукції. Внаслідок цього, наприклад, в Індонезії змінився критерій визначення дрібного бізнесу: до 1973 р. до нього належали підприємства, де працювало дев'ять робітників і не було двигуна, або був двигун та працювало до чотирьох чоловік, а після 1973 р. визначення дрібних підприємств за ознакою використання енергії не проводилося; до них зараховували тільки ті, де працювало вже до 19 робітників.
Концентрація виробництва на рівні окремих підприємств стала об'єктивною основою концентрації на рівні компаній, що поступово веде до панування відносно невеликої кількості компаній у виробництві окремих товарів, або цілих галузей економіки НІК ПСА. Великі компанії, як правило, переважають у наукомістких галузях, оскільки саме вони мають більше можливостей здійснювати науково-дослідні роботи, розробляти сучасну техніку і технології. Так, в електронній промисловості Малайзії одна тільки компанія "Малайзіан-амерікен електронік індастрі" контролює більше половини виробництва й експорту електронних компонентів.
Концентрація поширилася і на банківську сферу. Збільшення масштабів банківських операцій, концентрація капіталу у цій сфері перетворили НІК ПСА у крупні фінансові центри. Наприкінці 80-х років до найкрупніших комерційних банків країн, що розвиваються, входили п'ять таїландських, чотири сингапурських та п'ять малайзійських банків.
Значний вплив на зростання і структуру утворення національних компаній в НІК чинив іноземний капітал. ТНК провідних промислово розвинутих країн та НІК Далекого Сходу беруть участь в акціонерному капіталі більшої частини найкрупніших національних компаній, які часто є сумісними або дочірніми чи асоційованими компаніями. Так, у Малайзії в середині 80-х років у загальному обсязі акціонерного капіталу діючих підприємств частина іноземного капіталу складала приблизно 25%. В Таїланді з 50 найкрупніших національних фірм половина контролювалася також ним.
Серед інших особливостей формування великих компаній у НІК ПСА треба зазначити активну роль національної держави та вплив капіталу китайців, що сконцентрований у субрегіоні. Наприклад, в Малайзії китайцям належить майже 50% сукупного акціонерного капіталу, що удвічі перевершує частину іноземних підприємців.
Останнім часом найкрупніші національні компанії НІК ПСА починають відігравати більш значну роль не тільки у внутрішній економіці, а й світовому господарстві в цілому. Правда, за результатами господарської діяльності (вартість продажів у 1990 р.) до списку 500 найкрупніших компаній світу входила лише одна компанія країн Південно-Східної Азії - це "Петронас Малайзія", яка займала 322 місце (1989 р. - 364), обсяг продажів якої складав 4279,6 млн дол., прибутку - 1119,9 млн. дол. і в якій було зайнято - 8107 робітників.
Взагалі ж практика створення великих промислових компаній експортної орієнтації нагромаджує досвід вирішення однієї з основних суперечностей економіки країн, Що розвиваються, з якими зіткнулись у багатьох колишніх соціалістичних країнах, - суперечності між монополізацією господарства та необхідністю створення великих підприємств - головних рушіїв економіки. Ефективність роботи великих компаній НІК Південно-Східної Азії забезпечувалась їхньою орієнтацією на світовий ринок, де національні гіганти ставали звичайними конкурентами і тим самим зберігали внутрішні імпульси якості та ефективності, властиві господарському укладові цих країн.
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ В'ЄТНАМУ Й ЛАОСУ
В останні десятиріччя азіатські соціалістичні країни потрапили у скрутні економічні умови. Головні причини труднощів спеціалісти вбачали у серйозних теоретичних помилках, які призвели до негативних практичних наслідків. Насамперед мається на увазі уявлення про соціалізм як післякапіталістичну стадію розвитку, перейти до якої можна, минаючи проміжну стадію розвитку ринкових відносин. Це призвело до серйозних помилок при визначенні змісту та напрямів індустріалізації, її здійснення передбачалося проводити не з допомогою економічних, а адміністративно-командних методів управління. Велика питома вага натуральних відносин в економіці країн зумовила негативне ставлення до ринкових методів регулювання. Внаслідок цього здавалося зручним і ефективним примусово-централізовано конфіскувати продукт у виробника (передусім у селянина), а потім його примусово перерозподілити з допомогою держави. Для забезпечення жорсткого контролю за виробництвом національного продукту і його перерозподілом проводилося одержавлення економіки, що завдало великої шкоди азіатським соціалістичним країнам, бо зруйнувало відносно життєздатні традиційні та ті приватні структури, що народжувалися.
Індустріалізація здійснювалася насамперед через розвиток важкої промисловості. Оскільки у зовнішній політиці проводився курс на блоковість та конфронтацію, проблема виживання, захисту національного суверенітету вимагала розвитку оборонної промисловості. Це супроводжувалося нехтуванням соціальними факторами росту, структурними перекосами, абсолютизацією індустріалізації. Прискорений розвиток важкої промисловості, на продукцію якої ще не виник реальний попит сільських господарств і легкої промисловості, призвів до того, що обмежені ресурси цих країн використовувалися для створення нових дефіцитів, поширення попиту на споживчі товари з боку робітників важкої промисловості і отримання пропозиції.
Азіатські соціалістичні країни втяглися в жорстке протистояння двох блоків у регіоні, внаслідок чого вони були практично ізольовані від регіональних економічних процесів. Це спричинило проведення протекційної політики, негативне ставлення до іноземних капіталовкладень, іноземного досвіду управління. Великі підприємства в промисловості, зі створенням яких пов'язувалися надії на досягнення високих темпів економічного розвитку, надійно захищалися державою від внутрішньої та зовнішньої конкуренції. Спочатку це здавалось ефективним використанням ресурсів на головних напрямах розвитку. Однак з часом стало зрозуміло, що головні суб'єкти господарської діяльності - великі підприємства - втратили ринкові стимули до інновацій та боротьби за якість, внаслідок чого вони перетворилися на недієздатних монополістів.
Кооперація, яка створювалася на селі, фактично поставила селян у напівфеодальну залежність від державних та партійних чиновників.
Негативний вплив мала й необміркована допомога більш розвинутих партнерів по соціалістичному табору, яка, по суті, була спрямована на відтворення в Азії екстенсивної моделі державного соціалізму зразка 30- 50-х років.
Ці ознаки характеризують загальну модель економічного розвитку, яку намагалися було створити соціалістичні держави Азії. Вона реалізовувалася в окремих країнах у різні часи та мала свої особливості. Концепція індустріалізації у В'єтнамі була прийнята в 1960 р. на III з'їзді КПВ, але головні напрями структурної політики не були конкретизовані. А на V з'їзді в 1982 р. партія визнала помилковим курс на прискорення темпів економічного розвитку і переважний розвиток галузей важкої промисловості, бо погіршення стану в промисловості спостерігалося вже наприкінці 70-х років, що було пов'язано передусім із значними диспропорціями між рівнем розвитку енергетичних, сировинних та обробних галузей, залежністю промисловості від імпорту сировини та обладнання і від імпортних можливостей країни. У 1979- 1980 pp. через нестачу державних матеріально-технічних ресурсів не працювало 50% обладнання підприємств, понад 30% робітників державних підприємств позбулися роботи.
Інакшою була політика індустріалізації, яка почала здійснюватися в Лаосі з другої половини 70-х років. У рішеннях НРПЛ робився висновок, що в Лаосі немає умов для прискореної індустріалізації, бо країна не може забезпечити будівництво та промисловість обладнанням, кваліфікованою робочою силою, управлінськими кадрами. Промисловість давала в цей час тільки 3% ВНП, а зайнято у ній було майже 3% економічно активного населення. Тому на першому етапі індустріалізації було вирішено розвивати головним чином легку промисловість і почати створення окремих промислових підприємств, які виробляли б сільськогосподарську техніку, цемент та інші будівельні матеріали. Передбачалося зміцнити електроенергетичну базу країни. На другому етапі планувалося створити виробничу базу важкої промисловості. Але вже реалізація завдань першого етапу індустріалізації змусила переглянути економічну стратегію щодо використання ринкових механізмів.
Протягом 80-х років соціалістичні країни Південно-Східної Азії продовжували відчувати серйозні господарські проблеми. Практично всі вони страждали від нестачі продовольства, недовантаження потужностей, дефіциту експортних можливостей і перевиробництва непотрібної суспільству продукції. Стало очевидним глибоке технічне відставання не тільки від провідних держав, а й від сусідів по регіону - НІК Східної та Південно-Східної Азії.
Процес перебудови, який почався у колишньому СРСР стимулював пошуки азіатськими соціалістичними країнами нового курсу економічного розвитку. Як результат був обраний більш спокійний, китайський варіант оновлення економіки, який передбачає проведення радикальних реформ для розбудови економіки за умови зберігання в цілому традиційного політичного механізму. Здійснення господарської реформи за цим варіантом включає:
- створення рівних умов розвитку для всіх укладів з передачею більшості нерентабельних державних підприємств у приватну або змішану власність;
- передачу землі в довгострокову оренду;
- скасування дотаційного механізму та перехід до управління головним чином за рахунок використання податкових, фінансово-кредитних методів, відмову від директивного планування;
- загальну лібералізацію внутрішнього ринку та впровадження політики сприяння іноземним інвестиціям.
Розробляючи нові концепції соціально-економічного розвитку, соціалістичні країни Південно-Східної Азії намагалися використати досвід нових індустріальних держав Азії, особливо Південної Кореї, яка досягла значних результатів у соціально-економічному розвиткові за досить короткий історичний строк.
Перебудова господарської системи у В'єтнамі та Лаосі почалася 1988 р. І вже через три-чотири роки було досягнуто помітних результатів. Особливо це стосується В'єтнаму, де за цей час вдалося скоротити темпи інфляції із 1000% у другій половині 80-х років до 16- 17% у 1992 р. За два роки наситили ринок різноманітною споживчою продукцією (національною та імпортною).
У 1992 р. приріст ВНП склав 6% промислового виробництва, - 12,2, сільськогосподарського - 4,2%. Особливо швидко зростало виробництво продовольчих культур: 1985 р. воно дорівнювало 18 млн т, а 1991 р. - 21,7 млн т. Це дало змогу забезпечити внутрішні потреби і вперше за 50 років експортувати рис, в середньому 1,5 млн т щорічно, а в 1992 р. було експортовано - 2-2,5 млн т. Внаслідок цього В'єтнам посів третє місце по експорту рису. Для порівняння скажемо, що наприкінці 70-х років було імпортовано 5 млн т рису. В'єтнам став перспективним торговим партнером - у 1991 р. експорт склав 2 млрд дол. І такі темпи зростання експорту - 40- 50% у рік були притаманні В'єтнаму протягом п'яти років. У 1992 р. експорт на 15% перевершував імпорт, тобто вперше зовнішньоторговельний баланс не був зведений з дефіцитом.
Будучи багатими на природні ресурси, В'єтнам та Лаос експортували насамперед саме їх. В'єтнам - сиру нафту (нафту почали видобувати у В'єтнамі в 1986 p., а в 1991 - її добували вже 4 млн т, що перевершувало внутрішні потреби). За прогнозами, у 2000 р. добовий видобуток нафти буде складати до 100 тис. т, що виведе В'єтнам у число середніх за загальносвітовими критеріями виробників нафти. Інколи В'єтнам називають другим "Кувейтом": натуральний каучук, кам'яне вугілля, чай, натуральний шовк, олово - його багатство. Природні багатства Лаосу - це чорні та кольорові метали, вугілля, нафта, коштовне каміння, а найголовніше - ліс.
У соціалістичних країнах Азії вживають заходів для стимулювання інвестицій. 1987 р. у В'єтнамі, зокрема, був прийнятий закон про іноземні інвестиції - за оцінками спеціалістів, найбільш сприятливий для вкладників капіталу, бо дає змогу навіть створювати підприємства, які повністю належать вкладникам.
До 1991 р. В'єтнам підписав угоди із 30-ма країнами про створення спільних підприємств зі статутним фондом у 2,3 млрд дол. Якщо така тенденція зберігатиметься, то обсяг іноземних інвестицій у В'єтнамі може досягати до 2000 р. 12 млрд дол., що за рахунками МВФ буде достатньо для того, щоб наблизитися до рівня економічного розвитку країн АСЕАН. Іноземні інвестиції вкладаються здебільшого в галузі, які потребують високого технічного обладнання і випускають продукцію, що експортується. А це - добування та розвідка нафти, газу, будівництво нафтопереробних заводів, підприємств з виробництва азотних добрив, фармацевтичних фабрик, видобування залізної руди, бокситів, виробництва натурального каучуку, чаю, кави.
1988 р. був прийнятий досить ліберальний інвестиційний закон у Лаосі. Іноземні інвестиції за цим законом повинні йти у лісове господарство, деякі галузі легкої промисловості, сферу обслуговування. Правда, існують перешкоди для притоку іноземних капіталовкладень в Лаос, бо відчувається нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, слабкість інфраструктури та транспорту, недостатність правових гарантій, "плаваючі" ставки податків, засилля бюрократії. Але все-таки до березня 1991 р. у Лаосі схвалено 116 інвестиційних проектів на загальну суму в 157,5 млн дол., хоч і не всі вони реально функціонують.
Одним із найбільш пріоритетних напрямів економічної політики стає створення вільних економічних зон. Перша вже з'явилася на півдні В'єтнаму, в районі Хошиміна, планується створення їх у Ханої, Хайфоні, Донангу.
Найголовнішими інвесторами економіки В'єтнаму в 1992 р. були Тайвань, Сингапур, Франція, Німеччина, економіки Лаосу - Таїланд.
Саме ці досягнення дали змогу спеціалістам говорити про "в'єтнамське економічне чудо", оптимістично оцінювати перспективи розвитку Лаосу, прогнозувати, що здійснення індустріалізації, яка повторює шлях, пройдений країнами АСЕАН, допоможе їм увійти в систему міжнародного поділу праці.