ОРГАНІЗАЦІЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

5.1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ І НЕОБХІДНІСТЬ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

У ринковій економіці щодня укладається безліч угод. Безготів­кові платежі між суб'єктами підприємницької діяльності зде­більшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб'єктів підприємницької діяльності, рахун­ки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські розрахунки являють собою систему організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв'язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

• розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

• переобліку векселів;

• отримання кредитів центрального банку в порядку рефінан­
  сування;

• купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різноманітні зов­нішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпор-ту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функ­ціонування економічних процесів.

У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і видаванням позик належить до найважливіших банківських операцій. На здійснення розрахунків витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

В умовах ринкової економіки придбання товарів та послуг опла­чується грошима, що перебувають або в обігу, або у формі депози­тів на банківських рахунках, іноді використовується кредит. При цьому численні учасники економічного процесу — приватні особи, фірми, що діють на фінансових ринках та.в інших секторах економіки, — мусять враховувати проблему невизначеності терміну над­ходження та виконання їхніх платежів. Ця невизначеність зумовле­на низкою чинників:

• швидкістю, з якою боржник вживає заходів з метою здійснен­
  ня платежу;

• вибором засобу платежу та результативністю цього засобу з
  погляду своєчасності та ефективності його оброблення;

• кількістю посередників, що беруть участь у платіжній операції;

• наявністю і вартістю кредиту, який використовується для компенсації тимчасового дефіциту готівкових коштів у платника.

Будь-якому учасникові економічного процесу недоцільно трима­ти великі суми готівкою або у вигляді банківського депозиту до за­питання для виконання своїх зобов'язань за платежами на випадок можливого несвоєчасного надходження коштів. Господарюючим суб'єктам вигідніше користуватися платіжними послугами банків, які можуть надати позики у разі нестачі коштів, що виникає внаслі­док їх несвоєчасного надходження. Зі свого боку, банки завжди ма­ють бути спроможними виконати платіжні доручення своїх клієнтів.

Однак і в банках може виникнути тимчасова нестача коштів, спричинена несвоєчасним їх надходженням, і через це банки зму­шені звертатися до міжбанківського ринку або до центрального бан­ку за короткостроковими позиками для погашення своїх зобов'язань за міжбанківськими розрахунками. Найкращим способом здійснен­ня остаточних міжбанківських розрахунків вважається переказуван­ня залишків коштів, що перебувають на рахунках у центральному банку, комерційним банкам — отримувачам коштів.

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різ­няться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування націо­нальних платіжних систем. Водночас є і загальні проблеми, які ав­томатично переносяться на платіжні механізми.

Перша проблема стосується розмежування функцій між цент­ральним і комерційними банками. Цілком зрозуміло, що комерційні банки мають нести відповідальність за обслуговування рахунків клієнтів та надання спеціалізованих платіжних послуг, необхідних у міжбанківських стосунках. Однак на сьогодні немає єдиної думки щодо таких питань:

• яку роль має відігравати центральний банк в експлуатації різ­
  них компонентів фізичної інфраструктури платіжного механізму?

• наскільки активно центральний банк має надавати послуги
  щодо здійснення міжбанківських платежів? Платіжні послуги цент­
  рального банку можуть бути пов'язані з обробленням безлічі окре­
  мих платежів, що проходять через банківську систему. Ці платежі
  потім можуть зазнати взаємного заліку і погашення на міжбанківсь­
  кій основі.

Вважається, що ринкові сили визначають оптимальне поєднання участі центрального банку і комерційних банків на ринку платіжних послуг. Наприклад, у платіжній системі США Федеральна резервна система як постачальник платіжних послуг установлює ціну на дані послуги на такому рівні, щоб повністю відшкодувати виробничі ви-трати, включаючи постійні, змінні та тимчасові витрати. У деяких країнах операційні послуги центрального банку субсидуються, і роль його в платіжному механізмі вважається різновидом суспіль

ного блага

Друга проблема полягає у виборі самої моделі міжбанківських платежів із використанням валових розрахунків у реальному часі або чистих рохрахунків (тобто розрахунків з елементом взаємозаліку) і засобів контролю в цих системах для забезпечення Їхньої ціліснос- . ті та надійного фунціонування. У засобах контролю за кредитними ризиками і ризиками ліквідності, що виникають за багатосторонньо-го взаємозаліку, заінтересовані всі учасники платіжного процесу.

Однак і в розвинутих країнах з ринковою економікою, з відносно сталими концепціями платіжних систем і систем розрахунків немає згоди щодо витрат на здійснення такого контролю. Третя проблема повязана з вибором оптимального складу тех-нічних засобів, що забезпечують функціонування міжбанківських розрахунків. Потрібні великі витрати для підтримування в автома-тизованих системах операційного взаєморозуміння і дублювання на рівні, необхідному для функціонування платіжної системи навіть у разі несправності центральних систем комп'ютерів або стихійного лиха. Питання щодо технічної реалізації та розміру витрат на дуб-лювання інформації вирішується кожною країною окремо.

5.2 КЛАСИФІКАЦІЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

Сисиеми міжбанківських розрахунків і платіжні системи в роз-

винутих раїнах з ринковою економікою функціонують відповідно

до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах між-

банківських розрахунків:

1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин

між комерційними банками. їх називають лоро-ностро;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкривають-

ся в установах Центральних банків. Як правило, це повні розрахун-

ки, що виконуються індивідуально, на валовій основі. їх можна ха-

рактеризувати, як платежі брутто;

3) Розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або

платежі нетто.

розглянемо кожен із цих видів детальніше.

Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різноманітні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій. Хоча банки конкурують за сфери впливу з метою залучення клієнтів та ділових партнерів на ринку, вони можуть бути і кореспондента­ми, тобто клієнтами один одного.

Необхідність у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить це швидше, краще та дешевше. З ог­ляду на це й обирають банки-кореспонденти.

Кореспондентські відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид ко­респондентських відносин в основному використовується для між­державних розрахунків. Для встановлення кореспондентських від­носин з іноземним банком комерційному банку необхідно отримати генеральну ліцензію в центральному банку.

Організація кореспондентських відносин між банками передба­чає відкриття рахунків один у одного.

Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому ві­дображаються розрахунки однієї кредитної установи за доручен­ням та за рахунок іншої кредитної установи. Він є різновидом де­позитного рахунку до запитання і виконує ту саму роль, що й поточний рахунок підприємства, але з урахуванням специфіки ді­яльності банку. Отже, кореспондентський рахунок банку в іншому банку — це пасивний рахунок у балансі банку-кореспондента. Якщо при цьому кореспондентський рахунок відкривається в установі центробанку, то на ньому зберігаються власні кошти комерційного банку, статутний, резервний, страховий та інші фонди банку.

Рахунок одного банку в іншому має дві назви, залежно від того, чи йдеться про нього з погляду банку, що надає послугу за рахун­ком, чи з погляду банку, що користується цією послугою, хоча це — той самий рахунок. Припустимо, що банк X користується послугою банку У, який відкрив кореспондентський рахунок для банку X. Банк X є власником коштів на цьому рахунку. Для банку, що користу­ється послугою (банк X), рахунок має назву ностро, а банк назива­ється банком-ностро, або банком-респондентом. Для банку, що на­дає послугу (банк У), рахунок має назву лоро, а банк називається банком-лоро, або банком-кореспондентом.

Рахунок-лоро = «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро = «Наш рахунок у Вас».

Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирі­шальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконання, якщо йдеться про запис у кредит рахунку. Банк-респондент може давати доручення про переказування коштів зі свого рахунку. З ог-

ляду на це банк-лоро є адміністратором платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови використання рахунку-ностро, а саме:

• установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги,
  

що ним надаються;

• визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків;

• здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку-
  ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом
  одного робочого дня чи до початку наступного.

Після відкриття рахунків визначаються операції, які виконувати­муть банки-кореспонденти один для одного. Основною формою кореспондентських відносин є надання послуг клієнтам банків, на­самперед обслуговування їхніх платіжних оборотів на основі доку-' ментарних операцій. Останні означають платежі, що виконуються на основі документів, які засвідчують факт перевезення товару, його оцінку, страхування і стан.

Перевагами цього виду розрахунків є обмеженість кола учасни­ків розрахунків, оскільки два банки завжди краще і швидше домов­ляться про умови проведення розрахунків, ніж ширше коло учасни­ків, а також конфіденційність, точність, акуратність виконання розрахунків. Як правило, банки не відкриють кореспондентських рахунків за відсутності взаємної довіри і без всебічного обгрунту­вання встановлення кореспондентських відносин. До переваг можна віднести і те, що банк бачить стан свого кореспондентського рахун­ку після виконання кожної операції.

Недоліками цього виду розрахунків можна вважати велику тру­домісткість і великі витрати на їх здійснення та, що найголовніше, погіршення стану ліквідності банку.

У складній банківській системі, що об'єднує велику кількість учасників, банкам невигідно встановлювати численні двосторонні зв'язки і мати безліч рахунків-ностро. Ці рахунки поглинають вели­кі суми ліквідних коштів. Отже, банк може відкрити обмежену кіль­кість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію між останніми. Щоправда, у країнах з розвинутою економікою великі банки нерідко відкривають значну кількість ко­респондентських рахунків, деякі з них і за межами своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп'ютерна та організаційна техніка. Так, один з най­більших банків ФРН — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків.

У країнах, де банківська система не є стабільною та збалансо­ваною, зазначені незручності двосторонніх розрахунків посилюють­ся зі збільшенням мережі розрахунків даного комерційного банку. їх можна подолати установленням численних кореспондентських

відносин між банками країни, але з єдиною централізованою ус­тановою.

Розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкрива­ються в установах центральних банків. Потреба в централі­зованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через уста­новлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто ос­танній може бути централізованою установою, що відкриває корес­пондентські рахунки для комерційних банків.

Перелік операцій, здійснюваних за кореспондентськими рахун­ками, відкритими в установах центробанку, у вітчизняній практиці досить широкий. Це операції:

• з кредитно-розрахункового, касового та іншого обслуговуван­
  ня клієнтів самого комерційного банку, що передбачає переказу­
  вання та стягнення коштів, пов'язаних з реалізацією продукції та
  наданням послуг об'єктами господарювання, розрахунками з бюд­
  жетом, позабюджетними фондами, а також із прийманням та вида­
  ванням клієнтам готівки для виплати заробітної плати і премій та
  для деяких адміністративно-господарських витрат;

• на міжбанківському ринку цінних паперів, міжбанківських
  кредитів і депозитів та касові операції з емісійним банком;

• за господарськими угодами самого банку, наприклад за пла­
  тежами в бюджет та в позабюджетні фонди.

Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються комерційними банками в центральному банку, є те, що останній може надавати ко­роткострокові кредити для погашення їхніх зобов'язань за міжбан­ківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту цент­рального банку є унікальною формою платежу, бо вимога здійснити такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати і яка завдяки своїм повноваженням щодо емісії грошей ніколи не від­чуватиме нестачі ліквідних коштів.

Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро для банків і ство­рюючи централізовану систему розрахунків, здійснює витрати і му­сить відшкодовувати їх. Тому за цими рахунками:

• як правило, не сплачуються проценти,

• у деяких країнах установлюється мінімальний резерв залиш­
  ків на рахунках,

• стягуються комісійні за платіжні послуги.

Комерційні банки, що мають рахунки-ностро в центральному ба­нку, можуть бути розділені на дві групи:

1) банки, що мають право на використання кредитів центрально­го банку, коли на рахунку-ностро банку-кореспондента недостатньо коштів для всіх термінових платежів. Ця ситуація називається овер-драфтом (оуегсігагс). Банки, що мають право доступу до кредитів центрального банку, обмежуються у свободі користування такими

кредитами або за допомогою процента за кредит, або за адміністра­тивним шляхом;

2) банки, що не мають права отримувати короткострокові креди­ти центрального банку у такий спосіб дебетового сальдо на корес­пондентському рахунку. У деяких країнах певні категорії банківсь­ких установ не мають прямого доступу до кредитів центрального банку. Це, наприклад, ощадні банки, які не можуть тримати резерви.

Зауважимо, що моделі централізованих розрахунків та інші види міжбанківських розрахунків, які використовуються на Заході, зас­новані на безпаперових технологіях «електронних грошей» з ви­соким рівнем використання комп'ютерних та телекомунікаційних систем і систем захисту інформації. Для захисту інформації від не­санкціонованого доступу застосовуються методи криптографуван-ня — кодування інформації за певними алгоритмами з системою складних ключів для накладення і зняття електронного підпису. Ві­домо два основні методи криптографування: з відкритими ключами і закритим алгоритмом кодування (DES) і, навпаки, із закритими ключами і відкритим алгоритмом (RSА). Використання електронних технологій і систем захисту інформації виключає можливості виник­нення помилок і несанкціонованого доступу, обмежуючи тим самим економічні злочини.

Розрахунки через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному бан­ку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог.

Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог і зобов 'язань фізичних та юридичних осіб.

Система клірингових заліків може використовуватися як для роз­рахунків між банками всередині країни, так і для міжнародних роз­рахунків. Організація міжбанківського заліку залежить від того, чи є банки-учасники самостійними юридичними особами, чи вони вхо­дять до системи того самого банку. У першому випадку банки обмі­нюються чеками, векселями та іншими борговими зобов'язаннями клієнтів, доплачуючи лише різницю за заліком. Це — міжбанківсь­кий кліринг. У другому —йдеться про внутрішньобанківський клі­ринг. Для цього всередині системи банку, в його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і виконує залікові операції для клієнтів цього банку.

Залежно від сфери застосування міжбанківський кліринг може бути:

• локальним — між банками якогось регіону чи між банками
  певної банківської групи та (або) між філіями одного банку;

• загальнодержавним — між кредитно-фінансовими установа­
  ми всієї країни.

У західних країнах кліринг виконується через банки або спеці­ально створені розрахункові центри — клірингові палати. В остан-

ньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного роз­рахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов'язання за певний період часу — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі залікову­ються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зо­бов'язань. Залік платежу здійснюють на рахунках банку, який вико­нує розрахунки. Як правило, ним є центральний банк країни. Однак чисті розрахунки можна виконувати також на рахунках-ностро в комерційному банку.

Важливою функцією клірингової палати є її участь у підготовці розрахункових документів для своїх учасників після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платіжні опера­ції з визначенням нетто-позиції кожного учасника з допомогою вза­ємної компенсації загальної грошової суми платіжних доручень, че­ків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських рахунках учасників.

Практично всі клірингові палати в західних країнах є добро­вільними асоціаціями фінансових установ. Здебільшого вони утво­рюються на некомерційній кооперативній основі, частково — під керівництвом адміністрації. Членство обмежується певним геогра­фічним регіоном, наприклад містом, графством, адміністративною областю. Однак існують організації і в національному масштабі. Як правило, організаційна структура клірингової палати складається з представників великих фінансових установ, які сплачують основну частку витрат клірингової палати і є учасниками з правом голосу, та дрібних фінансових установ, що не мають права голосу і є асоційо­ваними учасниками. Великі асоціації мають постійний штат праців­ників для проведення операцій клірингової палати, але більшість клірингових палат виконують свої функції, користуючись послуга­ми співробітників банків-учасників.

Клірингова палата виконує численні функції для полегшення процесу клірингу між банками-учасниками. Регламент клірингової палати визначає термін, до якого мають бути подані платіжні доку­менти, з тим щоб вони були включені до взаєморозрахунків того самого дня. Регламент визначає штрафи та інші покарання за недо­тримання терміну подання документів. Центральному банку надані всі привілеї щодо пред'явлення документів.

Перевагою цього виду міжбанківських платежів є їхня концент­рація. Це дає змогу значно зменшити баланс платежів й обороти за платіжними коштами, полегшити управління безготівковим оборо­том. За допомогою клірингу спрощуються, здешевлюються і при­скорюються розрахунки, зберігається готівка, а завдяки цьому під­вищується рівень прибутковості та ліквідності банків, що беруть участь у розрахунках.

Система заліків взаємних вимог і зобов'язань дістала назву чис­тих розрахунків або платежів-нетто.

Принцип клірингових розрахунків широко використовується в західних країнах. Багатий досвід використання чистих розрахунків, накопичений, зокрема, у Великобританії. Тут функціонують 13 роз­рахункових палат, що перебувають під контролем Банку Англії. Особливе місце серед них посідає Лондонська розрахункова палата, яка в середньому обробляє 7 млн чеків на суму понад 27 млн фун­тів стерлінгів та 2,35 млн інших платежів на суму 790 млн фунтів стерлінгів.

Членами палати є Банк Англії і так звані клірингові банки. Во­ни мають особливий статус, оскільки згідно із законодавством усі розрахунки в країні здійснюються лише через ці банки. Для вико­нання розрахунків кожний банк має у своєму розпорядженні певний резерв коштів. Розміри резерву визначаються банками в різних країнах самостійно, в Англії це становить 3 % активів комерційних банків.

Крім того, у Великобританії функціонують три електронні сис­теми чистих розрахунків. Серед них — Check&Credit Clearing С°, що здійснює переважно операції з цінними паперами, та дві інші си­стеми. Всі банки — учасники електронних систем, власне, є клірин­говими банками.

У США кожний федеральний резервний банк є водночас і розра­хунковою палатою свого округу. Всього тут налічується 32 палати ФРС, а також розрахункова палата Нью-Йорка. Крім ФРС, подібні послуги надають і приватні мережі, наприклад Deluxe Date Systems, VISA Chase Manhattan Bank. У США функціонує система електрон­них взаємозаліків міжбанківських платежів СНІРS — Сlеаing House Interbank Payments Systems.

5.3. ЕВОЛЮЦІЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ

Щоб краще зрозуміти нинішній стан платіжної системи України як екс-радянської республіки, важливо розглянути її історичне ко­ріння. З 1930 р. до недавніх реформ єдина банківська система обс­луговувала весь Радянський Союз.

Держава володіла всіма коштами підприємств, платіжні операції здійснювалися через внутрішньобанківські перекази. При цьому ос­новною вимогою до системи розрахунків та її відмінною рисою був контроль, а не оперативність, зручність або надійність.

Внутрішньобанківські розрахунки між установами Держбанку СРСР здійснювалися за системою міжфілійних оборотів (МФО), яка була запроваджена в 1933 р. У цю саму систему були включені й

установи Зовнішторгбанку («Внешторгбанка») СРСР. Щорічно за міжфілійними оборотами в СРСР здійснювалося до 200 млн операцій.

Розрахунки через систему міжфілійних оборотів здійснювалися переказуванням сум за рахунками у різних установах однієї системи банку. В міжфілійних оборотах брали участь усі філії банку, однак у кожній конкретній операції — дві філії, що кореспондували між со­бою. Одна з них видавала доручення, тобто починала операцію і здійснювала початковий провід. її умовно називають «філією А». Друга виконувала доручення та відповідала першій, виконуючи від­повідний оборот. її умовно називають «філією Б». Кожна установа могла виступати як в одній, так і в іншій ролі.

Засобом міжфілійних розрахунків були авізо за МФО, які скла­далися та спрямовувалися в розрахунково-касові центри (РКЦ) при центральному банку або в процесингові центри головного банку. Авізо зазвичай пересилалися засобами спецпошти (паперові пошто­ві авізо) або телеграфом (телеграфні авізо). Платежі здійснювалися незалежно від наявності коштів на кореспондентських субрахунках, однак загалом у межах кредитового сальдо на кореспондентському рахунку банку.

Цей механізм розрахунків передбачав централізований порядок їх регулювання та контролю за своєчасним, коректним завершен­ням (тобто своєчасним отриманням філією Б та відображенням пла­тіжної операції в обліку). Операції з обліку та контролю МФО за ручного оброблення документів мали значну питому вагу в загаль­ному обсязі обліково-операційної роботи, і тільки застосування комп'ютерів та відповідного програмного забезпечення скоротило час та зменшило трудомісткість операцій.

Перевагою системи розрахунків через МФО було те, що вона бу­ла добре організована і дисциплінувала бухгалтерський апарат бан­ків, оскільки вимагала особливо чіткої організації та суворого конт­ролю всіх етапів проходження платіжних документів.

Основним недоліком цієї моделі була відсутність ресурсного об­меження діяльності установ банку, бо платіж здійснювався в будь-якому разі, а не лише в межах кредитового сальдо. При цьому не­можливо було чітко розмежувати ресурси банків. Крім того, нерідко траплялися помилки під час складання документів. Якщо працівник РКЦ не помічав помилок, то дефектний документ брався до оброб­лення. Це призводило до повторних запитів філії «А» до РКЦ і ви­магало повторних відповідей, що збільшувало час оброблення. Ти­повою помилкою було також неповне оформлення авізо. Унаслідок зазначених вад моделі розрахунків через МФО в них «зависали» ве­личезні суми.

Як показав багаторічний досвід діяльності Держбанку, розрахун­ки в межах одного банку успішно здійснювалися за умов централі­зовано керованої економіки. Централізоване керування як Держбан-

ком, так і його клієнтами-підприємствами забезпечувало відносну стабільність такої схеми розрахунків, незважаючи на згадані її вади. У деяких країнах аналогічна система розрахунків успішно застосо­вується між філіями та відділеннями одного банку.

. Політичні зміни, що відбулися на території Радянського Союзу, спричинили істотні зміни і в системі банківських розрахунків. Ці зміни були зумовлені передусім дезінтеграцією радянської платіж­ної системи. Монобанківська система зникла наприкінці 80-х років і поступилася місцем дворівневій банківській системі.

Загалом в еволюції міжбанківських розрахунків в Україні можна вирізнити три етапи, що відповідають етапам реорганізації банків­ської системи в цілому.

Першим етапом (1988—1991 рр. — ще за часів входження України в СРСР) можна вважати розвиток елементів ринкової еконо­міки в господарському механізмі. У державних банках почала з'явля­тися нова клієнтура — приватні підприємці. Але механізми розрахун­ків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну бан­ківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розра­хунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

Надалі передбачалося забезпечити фінансову самостійність бан­ків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки між банками в процесі МФО створював неявні та неоформлені кре­дити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеосо­бленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

Як наслідок, Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих банків, а також застосовувати на фінансовому ринку економічні методи регу­лювання банківської системи, зокрема змінювати норми обов'яз­кових резервів та процентних ставок за активними та пасивними операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредит­ної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був осно­вою однорівневої банківської системи, був заінтересований у пере­ході до дворівневої банківської системи.

Ключовим моментом другого етапу (1991—1994 рр.) реформу­вання банківської системи була реструктуризація мережі банків:

• створення Національного банку України (НБУ),

• формування Національним банком України власної мережі
  регіональних управлінь,

• перетворення установ державних спеціалізованих банків у
  самостійні комерційні банки. Державні банки (Промінвестбанк,

«Україна», Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків,

— утворення нових комерційних банків. Створюються банки «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу (подаль­ший розвиток спільних підприємств, малих підприємств, акціонер­них товариств) і коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів.

Діяльність комерційних банків будувалася на власних та залуче­них ресурсах. їм була надана самостійність у визначенні об'єктів кредитування, строків депозитів та кредитів, процентних ставок за пасивними та активними операціями. Починаючи з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися на ос­нові встановлення кореспондентських відносин з відкриттям корес­пондентських рахунків один у одного або через рахунки, відкриті в Національному банку України.

У 1992—1993 рр. в Україні використовувалася модель міжбан­ківських розрахунків за кореспондентськими рахунками, відкрити­ми в регіональних управліннях Національного банку України. Для здійснення міжбанківських розрахунків використовувалися спеціа­лізовані підрозділи НБУ — розрахунково-касові центри (РКЦ) при регіональних управліннях. Саме там відкривалися кореспондентські рахунки для комерційних банків, розташованих у відповідному ре­гіоні України.

Після безпосереднього переказування коштів на адресу банку-кореспондента така модель розрахунків передбачала відображення цих коштів на рахунках, які відкриті в РКЦ. Це призводило до того, що значні суми коштів, які перебували в міжбанківському обігу, не­своєчасно відбивалися на кореспондентських рахунках, що знижу­вало дієвість контролю НБУ за станом міжбанківських розрахунків.

Механізм розрахунків не передбачав елементів заліку, тобто вони відбувалися в повній сумі платежів між господарюючими суб'єктами.

Контроль за станом міжбанківських розрахунків здійснювався залежно від стану комерційного банку в цілому як юридичної особи, за «консолідованими» кореспондентськими рахунками.

У 1992 р. в Україні оброблялося в середньому 1 млн 600 тис. платіжних документів за день.

Недоліки паперової технології було усунуто на третьому етапі становлення банківської і платіжної систем України.

У 1992 р. було розроблено «Концепцію створення системи елек­тронного грошового обігу». Ця концепція передбачає впровадження в народне господарство України нової технології обслуговування банків, організацій та фізичних осіб, заснованої на виконанні різно­манітних платіжних операцій за безпаперовою комп'ютерною тех­нологією. Така система має назву «система електронного переказу

фінансових послуг або електронного грошового обігу» (СЕГО). Вона є розвитком традиційних видів платіжних послуг на основі нової методології.

Комерціалізація державних банків, поява мережі нових комер­ційних банків, збільшення кількості суб'єктів підприємницької ді­яльності сприяли зростанню суспільної заінтересованості у ство­ренні загальнодержавної автоматизованої системи, яка прискорила б міжбанківські розрахунки та підвищила їхню надійність і безпеку.

З огляду на недостатній рівень інформатизації України, відсут­ність у комерційних банків власних систем міжбанківських розра­хунків та відсутність з їхнього боку ініціативи щодо створення єди­ної мережі електронних взаєморозрахунків, марно було сподіватися на створення подібної системи «знизу», через поступове добровіль­не об'єднання банків у єдину мережу електронних взаєморозра­хунків. Національний банк України був змушений нав'язувати комерційним банкам свою політику та свою технологію в галузі створення електронної системи міжбанківських розрахунків. Вод­ночас необхідно було враховувати різні фінансові можливості бан­ків та рівень кваліфікації їхнього персоналу, а також обмеженість коштів самого Національного банку.

Отже, реальністю були обумовлені такі основні риси розробленої системи електронних міжбанківських розрахунків:

1. невисока вартість розроблення та експлуатації (включаючи
   витрати на технічне обладнання);

2. надійність та уніфікованість програмних та апаратних засобів
   системи;

3. стислі строки впровадження;

4. простота експлуатації програмно-технічних засобів, особливо
   засобів, призначених для комерційних банків;

5) невеликі витрати часу та коштів на навчання персоналу.
Базовими рішеннями під час створення системи були:

• цілковита відмова від паперових носіїв інформації;

• використання персональних комп'ютерів;

• ієрархічно-мережева побудова системи.

У процесі створення системи використовувалися принципово но­ві програмні, методичні та організаційні рішення.

Запроваджена система не має аналогів у країнах колишнього Ра­дянського Союзу і наближається до рівня відповідних систем роз­винутих країн Європи і світу.

Програмне забезпечення та засоби захисту інформації систе­ми електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України (або «системи електронних платежів» — «СЕП») були розроблені фахівцями Національного банку. На 1 січня 1994 р. прак­тично всі філії комерційних банків були підключені до системи електронних міжбанківських платежів. Це дало змогу відмовитися

від використання поштових і телеграфних авізо та значно підвищи­ти швидкість, якість і надійність проведення платежів, безпеку і конфіденційність банківської інформації.

Упровадження системи електронних платежів України дало змо­гу досягти таких принципових результатів:

• прискорення виконання розрахунків та обігу коштів;

• зменшення документообігу;

• зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розра­
  хункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія,
  пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробле­
  ними документами;

• вивільнення грошової маси;

• посилення контролю за станом грошової маси у державі,
  поява нових можливостей впливу з боку Національного банку на
  цей стан;

• підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення пла­
  тежів;

• значне зниження збитків держави та підприємців, які вини­
  кали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості
  виконання розрахунків та використання підроблених платіжних
  документів.

Можна без перебільшень зробити висновок, що впровадження СЕП підняло банківську індустрію України на якісно новий рівень.

Існуюча система електронних міжбанківських розрахунків ціл­ком задовольняє сьогоднішні потреби економіки України. Це, зок­рема, довів і досвід проведення грошової реформи в серпні-вересні 1996 р., коли у зв'язку із впровадженням нової національної валюти обсяг міжбанківських розрахунків збільшився в 2—З рази і висува­лися підвищені вимоги до швидкості та регламенту виконання пла­тежів. СЕП успішно виконала поставлені перед нею в цей час зав­дання. Так, ЗО серпня 1996 р. СЕП було оброблено платежів на суму понад 500 трлн крб. Це стало переконливим підтвердженням пра­вильності стратегічного вибору НБУ щодо створення електронної платіжної системи країни.

СЕП постійно розвивається з метою підвищення надійності її функціонування, розширення спектру послуг банкам — учасникам СЕП, розвитку бухгалтерської моделі.

Одночасно зі створенням СЕП комерційні банки активно розроб­ляли і впроваджували системи автоматизації внутрішньобанківської діяльності (так звані програмні комплекси «Операційний день бан­ку» (ОДБ)). Це — програмне забезпечення, що обслуговує поточну внутрішньобанківську діяльність (бухгалтерський облік, обслугову­вання рахунків клієнтів тощо). Одним із завдань таких систем є, зок­рема, автоматизація обігу платіжних документів усередині банку та обмін електронними платіжними документами з СЕП.

Оскільки СЕП дала змогу практично уникнути затримання пла­тежів на міжбанківському рівні, для комерційних банків та їхніх клієнтів стало доцільним використання систем «клієнт—банк» для розрахунків у електронній формі між клієнтом банку та банком.

Деякі банки, що мають розгалужену систему філій, для здійс­нення розрахунків у електронній формі між своїми філіями створю­вали власні платіжні системи, так звані внутрішньобанківські платіжні системи (ВПС). Це — програмно-технічний комплекс з власними засобами захисту інформації, який експлуатується комер­ційним банком або об'єднанням банків і здійснює розрахунки між установами цього банку (об'єднання) та, можливо, іншими банків­ськими установами поза межами СЕП.

Створення ОДБ та ВПС відбувалося паралельно зі створенням та розвитком СЕП. Національний банк України практично не обмежу­вав діяльності комерційних банків щодо створення таких систем, контролюючи лише узгодження їх функціонування з СЕП.

Ще одним способом виконання міжбанківських розрахунків в Україні є встановлення між комерційними банками прямих кореспон­дентських відносин, яке здійснюється з метою прискорення розрахун­ків. Враховуючи, що на території України діє система електронних міжбанківських розрахунків НБУ, учасниками якої є всі комерційні банки та яка практично задовольняє потреби банків у цій сфері, прямі кореспондентські відносини між банками України встановлюються як виняток. Цей виняток може бути пов'язаний зі специфікою проведен­ня банківських операцій, що мають постійний характер. Наприклад:

• під час здійснення операцій з продажу та купівлі валютних
  коштів на Міжбанківській валютній біржі;

• під час розрахунків між банками за операціями, що мають по­
  стійний характер та великі обсяги.

Щоразу дозвіл на встановлення прямих кореспондентських від­носин надає Національний банк України, за наявності обгрунтуван­ня банками доцільності цього.

Платіжна система України складається на поточний момент з та­ких компонентів:

• система електронних міжбанківських розрахунків Національ­
  ного банку України;

• системи автоматизації роботи банків (програмні комплекси
  «Операційний день банку»);

• внутрішньобанківські платіжні системи;

• системи «клієнт—банк».

На стадії розроблення перебувають такі компоненти СЕГО:

— система масових платежів з використанням карток.
Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися:

— засобами системи електронних платежів Національного банку
України (СЕП НБУ);

• засобами власної внутрішньобанківської платіжної системи
  (ВПС);

• через встановлення прямих кореспондентських відносин між
  комерційними банками.

5.4. СИСТЕМА ЕЛЕКТРОННИХ ПЛАТЕЖІВ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Система електронних платежів Національного банку Украї­ни — це загальнодержавна платіжна система, яка забезпечує здій­снення розрахунків у електронній формі між банківськими устано­вами (та їхніми філіями) як за дорученнями клієнтів банків, так і за зобов 'язаннями банків один перед одним на території України.

Основними завданнями системи є:

• задоволення потреб економіки, що реформується і розвива­
  ється;

• удосконалення кредитно-монетарної політики, яку проводить
  НБУ, через отримання оперативної та точної інформації про пере­
  міщення грошових коштів і стан кореспондентських рахунків;

• виконання міжбанківського етапу всіх видів безготівкових
  розрахунків;

• мінімізація часу на виконання міжбанківських розрахунків та
  на обіг грошових коштів;

• високий рівень безпеки міжбанківських розрахунків;

• надання широкого спектру послуг для користувачів;

• високий рівень внутрішнього бухгалтерського обліку та
  контролю;

• мінімізація вартості банківського посередництва через опти­
  мізацію платіжних засобів і раціоналізацію систем.

Система електронних платежів НБУ виконує такі функції:

• здійснення розрахунків між банками України в національній
  валюті України та в низці іноземних валют;

• ефективне використання тимчасово вільних ресурсів банків;

• забезпечення контрольних функцій Національного банку за
  станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

• надання інформаційних послуг учасникам розрахунків;

• обмін екстреною інформацією стосовно проведення розра­
  хунків;

• забезпечення надійності розрахунків;

• багатоступеневий контроль достовірності даних на всіх стаді­
  ях розрахунків;

• багаторівневий захист інформації від несанкціонованого дос­
  тупу, використання, викривлення та фальсифікації на всіх стадіях
  оброблення;

— створення механізму впливу НБУ на порушників чинного за­
конодавства та норм банківської діяльності методом обмеження їх
обслуговування в СЕП.

Розрахунки за допомогою СЕП регламентуються відповідними документами Національного банку України. Це:

• «Положення про міжбанківські розрахунки в Україні», за­
  тверджене постановою Правління Національного банку України від
  21 березня 1996 р.

• «Інструкція № 7 про безготівкові розрахунки в господарсько­
  му обороті України», затверджена постановою Правління Націо­
  нального банку України від 2 серпня 1996 р.

Порядок виконання міжбанківських розрахунків через внутріш-ньобанківські платіжні системи регулюється нормативними доку­ментами банків.

СЕП побудована як деревоподібно-мережна структура. На її нижньому рівні містяться банки — учасники електронних розрахун­ків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). Це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки, що є учасниками СЕП відповідного регіону.

На найвищому рівні СЕП розташована Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організовує функціонування СЕП у цілому та ке­рує діяльністю регіональних розрахункових палат.

Банки — учасники СЕП Києва та області обслуговуються в Цен­тральній розрахунковій палаті, тобто вони не мають окремої розра­хункової палати.

Складові СЕП. Система електронних платежів складається з:

• прикладного програмного забезпечення;

• телекомунікаційного середовища;

• засобів захисту інформації.

У свою чергу, до прикладного програмного забезпечення входять:

• програмно-технічні комплекси автоматизованих робочих
  місць (АРМ) СЕП, призначені для виконання власне розрахунків;

• системи резервування роботи СЕП, призначені для забезпе­
  чення поновлення її роботи у разі збоїв, відмов обладнання або ін­
  ших надзвичайних ситуацій;

• інформаційно-пошукова система, призначена для одержання
  довідкової інформації про проходження платежів.

Програмно-технічні комплекси СЕП відповідають трьом рівням структури СЕП.

Рівень Центральної розрахункової палати. На цьому рівні за­стосовується програмно-технічний комплекс АРМ-1. Він призна­чений для керування роботою РРП у масштабах України. АРМ-1 виконує:

— перевірку правильності та узгодженості функціонування РРП;

• синхронізацію роботи СЕП, тобто визначає час виконання
  учасниками основних операцій;

• контроль та балансування міжрегіональних оборотів;

• захист системи від несанкціонованого втручання;

• надання звітної інформації в цілому по системі;

• виявлення аварійних ситуацій та спроб несанкціонованого
  доступу.

Рівень регіональних розрахункових палат. На даному рівні викори­стовується програмно-технічний комплекс АРМ-2. Це — комплекс програмних та технічних засобів, призначений для обслуговування банків регіону та організації взаємодії з іншими розрахунковими па­латами. АРМ-2 здійснює:

• обмін електронними розрахунковими документами та техно­
  логічною інформацією між РРП і банками цього регіону — учасни­
  ками СЕП;

• ведення технічних кореспондентських (субкореспондентсь-
  ких) рахунків банків регіону;

• обмін електронними розрахунковими документами з АРМ-2
  інших РРП;

• синхронізацію роботи учасників СЕП у межах регіону;

• бухгалтерський та технологічний контроль за проходженням
  платежів;

• захист електронних розрахункових документів від несанкціо­
  нованого втручання;

• застосування санкцій до порушників технології;

• передавання результатів розрахунків на кінець робочого
  дня до ОДБ регіонального управління Національного банку для
  відображення проходження коштів через СЕП на реальних корра­
  хунках;

• обмін з АРМ-1 ЦРП інформацією контрольного, технологіч­
  ного та звітного характеру;

• надання звітних документів за підсумками проходження пла­
  тежів на рівні АРМ-1, АРМ-2, АРМ-3;

• довідкові функції.

Рівень банків —учасників СЕП. На цьому рівні використовується програмно-технічний комплекс АРМ-3. Це — комплекс програмних і технічних засобів, призначений для передавання, приймання та пе­ревірки файлів СЕП між банком — учасником розрахунків і регіо­нальною розрахунковою палатою. АРМ-3 виконує:

• перевірку коректності пакетів електронних розрахункових
  документів, підготовлених банком;

• обмін пакетами платіжних документів та службовою (техно­
  логічною) інформацією з РРП;

• передавання електронних розрахункових документів від/до
  ОДБ банку;

• захист документів від несанкціонованого втручання;

• довідкові функції.

Електронні платіжні документи, що приймаються в СЕП, готу­ються в ОДБ банківської установи. ОДБ має забезпечувати коректне формування і захист електронних розрахункових документів та служ­бових повідомлень СЕП відповідно до вимог Національного банку.

Компоненти системи (програмне забезпечення АРМ СЕП, прог­рамні та апаратні засоби захисту, програмні засоби електронної пошти НБУ) надаються учасникам СЕП відповідними РРП. РРП і ЦРП отримують їх від структурних підрозділів Національного бан­ку, у функції яких входить розроблення і впровадження нових вер­сій компонентів системи.

З метою підвищення надійності та ефективності роботи СЕП Національний банк може змінювати технологічну структуру систе­ми та шляхи програмно-технічної реалізації її компонентів і вимага­ти від учасників відповідної адаптації їх програмно-технічних засо­бів ОДБ та технології роботи банків у СЕП. Терміни інформування учасників розрахунків про необхідність внесення змін до програм­но-технічного забезпечення визначаються Національним банком. Заміна програмно-технічних засобів і технології електронних розра­хунків відбувається за розпорядженням ЦРП у разі потреби після дослідної експлуатації системи у нових технологічних умовах.

Учасниками СЕП (прямими учасниками або користувачами) є:

• операційне управління Національного банку України;

• регіональні управління Національного банку;

• управління Національного банку по м. Києву і Київській
  області;

• Центр міждержавних розрахунків Національного банку;

• комерційні банки України та їхні установи, які мають корес­
  пондентські (субкореспондентські) рахунки в регіональних управ­
  ліннях Національного банку і задовольняють технічні та технологі­
  чні вимоги роботи у СЕП.

Непрямими учасниками системи є банківські установи України та банки-нерезиденти України, які виконують міжбанківські розра­хунки у системі за посередництвом одного з прямих учасників.

Відповідальність прямих учасників є фінансовою й технічною і поширюється на установи, для яких вони є посередниками.

Користувачами СЕП можуть бути також банки-нерезиденти України, які укладають відповідні угоди з Національним банком.

Безпосереднє обслуговування клієнтів банків цією системою не здійснюється.

Права та обов'язки учасників СЕП регулюються двосторонніми угодами банків-учасників з регіональними управліннями НБУ — на ведення кореспондентських рахунків та на здійснення розрахунків у мережі розрахункових палат. Передбачена типова форма угоди.

Основні обов 'язки регіонального управління НБУ (розрахункової палати) стосовно банку — учасника СЕП такі:

• забезпечувати своєчасне та якісне здійснення міжбанківських
  розрахунків на регіональному та міжрегіональному рівнях;

• виконувати через мережу розрахункових палат розрахунки,
  учасником яких є комерційний банк, за умови дотримання банком
  регламенту функціонування СЕП;

• відображати підсумки розрахунків банку на відповідному ко­
  респондентському рахунку;

• зберігати банківську таємницю та дотримуватися вимог бан­
  ківської безпеки згідно з «Положенням про систему захисту елек­
  тронних банківських документів у системі електронних платежів
  Національного банку України» (Додаток 6 до «Положення про між­
  банківські розрахунки на Україні»);

• щоденно надавати банку інформацію про результати його
  міжбанківських розрахунків, виконаних у СЕП за попередній день;

• надавати інформаційні послуги банку щодо поточного стану
  його кореспондентського рахунку;

• забезпечувати банк програмними засобами зв'язку з РРП,
  включаючи засоби електронної пошти;

• своєчасно надавати банку інформацію про актуальний стан
  нормативно-довідкової бази обчислювальної мережі Національного
  банку України (перелік учасників тощо);

• забезпечувати необхідні консультації для підготовки персо­
  налу банку до роботи в мережі СЕП після підписання угоди та по­
  дальші консультації протягом дії угоди в разі виникнення невідкла­
  дних обставин.

Регіональне управління НБУ має право відмовити банку в обслу­говуванні або тимчасово припинити надання послуг у разі порушень банком регламенту роботи в мережі Розрахункової палати України, а також у випадках, передбачених чинним законодавством України.

Основні обов 'язки банку—учасника СЕП:

• надавати Розрахунковій палаті платіжну та технологічну ін­
  

формацію у вигляді електронних документів, підготовлених згідно з
вимогами до інформаційного інтерфейсу з СЕП;

• дотримуватися технологічної дисципліни роботи в обчислю­
  вальній мережі НБУ;

• використовувати під час роботи в обчислювальній мережі
  НБУ лише офіційно придбані та зареєстровані програмні засоби;

• своєчасно оплачувати послуги, що надаються розрахунковою
  палатою;

• виконувати вимоги банківської безпеки, включаючи наяв­
  ність технічних та програмних засобів інформаційної безпеки, а
  також дотримання умов зберігання, обліку та використання цих
  засобів;

— узгоджувати свої плани ліквідації аварійних, екстремальних
та непередбачених ситуацій з регіональним управлінням НБУ.

Банк — учасник СЕП, зокрема, має право:

• передавати інформацію іншим абонентам засобами електрон­
  ної пошти НБУ, якщо це не суперечить вимогам законодавства
  України та нормативним вказівкам НБУ;

• вільно обирати будь-яку визнану НБУ систему для здійснення
  власних розрахунків, не обмежуючись рамками мережі розрахунко­
  вих палат.

Суперечки, що виникають між банком та Розрахунковою пала­тою (регіональним управлінням НБУ), розв'язуються згідно з умо­вами угоди між ними, через переговори або в арбітражному суді.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в на­ціональній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валю­тах. Вона є системою типу «брутто», тобто кожний платіжний документ безпосередньо впливає на кореспондентські рахунки учас­ників СЕП. Це — замкнута система, тобто грошові кошти цирку­люють у замкненому фінансовому просторі та перебувають під су­ворим емісійним контролем з боку Національного банку.

СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним режимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службовими повідомленнями.

Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними, тобто трансакцію, ініційовану відправником платіжного документа і взяту до виконання в системі, не може відмінити ані її відправник, ані будь-хто інший.

Ініціатива проведення трансакцій належить банку, який дебетує власний рахунок. Можливість дебетувати рахунок іншого учасника СЕП надана тільки підрозділам Національного банку України для обмежених типів трансакцій.

Відсутні пріоритети оброблення трансакцій за будь-якими озна­ками, крім черговості надходження в систему.

Обмеження на суми трансакцій не обумовлені. Технологічно су­ма кредитової трансакції обмежена поточним значенням залишку рахунку банку — ініціатора трансакції.

Трансакції відображаються в режимі реального часу на техніч­них рахунках банківських установ. Унаслідок цього:

• учасники розрахунків мають необхідну інформацію для прог­
  нозування ліквідності;

• платіжні трансакції приймаються до системи за умови відсут­
  ності овердрафту кореспондентського рахунку платника.

Обмін платіжними документами організований у пакетному ре­жимі, технологічними циклами приймання-передавання, довжина яких варіюється залежно від поточних потреб.

Здійснюється транзитний рахунок для відображення трансакцій, які були ініційовані, але не завершені протягом одного банківського

дня. Це дає змогу організовувати асинхронну роботу учасників СЕП з урахуванням специфіки можливостей кожного з них (наприклад нестійкої роботи каналів зв'язку).

Система електронних платежів є власністю Національного банку України.

Хоча СЕП не є в повному розумінні системою класу RTGS (переказування великих сум у реальному часі), але можна вважати, що вона наближається до цього класу за такими ознаками:

• СЕП здійснює всі міжбанківські розрахунки в Україні, в тому
  числі платежі великими сумами (включаючи міжбанківські кредити,
  кредити уряду тощо);

• проведення коштів через СЕП за кожним пакетом платіжних
  документів відображається на рахунках учасників у режимі реаль­
  ного часу.

СЕП є системою вузького спектра дії (лише міжбанківські роз­рахунки), але водночас і системою вузького спектра ризику. У поді­бних системах розрізняють два типи фінансового ризику: кредитний та ризик ліквідності.

Для СЕП розроблені та реалізовані такі принципи розподілу фі­нансових ризиків.

Кредитний ризик у СЕП усувається, бо фактичне передавання коштів одержувачу здійснюється лише після їх списання із рахунку відправника та зарахування на рахунок банку одержувача.

Ризик ліквідності в системі знижений за допомогою зарахування коштів, що надходять на рахунок банку, в режимі реального часу.

Заборона овердрафту на кореспондентських рахунках банків та усунення двох інших видів фінансового ризику знижують можливість поширення ризику в системі, тобто обмежують системний ризик.

СЕП забезпечує потреби банків у виконанні міжбанківських роз­рахунків з наданням їм робочого часу не менш ніж 14 годин за бан­ківський день.

Регламент функціонування СЕП (далі — регламент) визначається документом «Регламент функціонування мережі розрахункових палат України та її взаємодії з банками — учасниками системи електронних платежів» (додаток № 4 до «Положення про міжбанківські розрахун­ки на Україні»). Регламент є обов'язковим для всіх учасників СЕП.

У разі особливих ситуацій (типу «кінець банківського року»), коли система працює за нестандартним регламентом, усі зміни рег­ламенту відбуваються з ініціативи Національного банку України.

Послуги системи електронних міжбанківських платежів платні. Умови оплати визначаються угодами про обслуговування в системі між учасниками розрахунків.

Вартість трансакції для комерційного банку як учасника СЕП за­лежить від кількості платіжних документів та загального обсягу платіжної інформації, переданої через СЕП за місяць.

Слід підкреслити, що Національний банк України не прагне до отримання комерційного прибутку від експлуатації системи та ви­сокої рентабельності СЕП, маючи на меті загальний економічний ефект від упровадження СЕП у масштабах всієї України.

Для участі в СЕП комерційний банк установлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду «про відкриття кореспондентського (або субкореспондентського) рахунку». Цей рахунок призначений:

• для зберігання власних коштів комерційного банку (зі статут­
  ного, резервного та інших фондів);

• для проведення міжбанківських розрахунків цього банку з
  іншими банками — як платежів клієнтів, так і операцій самого банку.

Кореспондентським називається рахунок, що відкривається комерційному банку — юридичній особі. Субкореспондентський рахунок відкривається установі комерційного банку (філії, відділен­ню, управлінню тощо), що не є юридичною особою. Здебільшого об­слуговування кореспондентських та субкореспондентських рахунків відбувається однаково. Далі використовуватиметься термін «кор­рахунок» для позначення і кореспондентського, і субкореспондент­ського рахунку у разі, коли відмінність між ними не є принциповою.

Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному упра­влінні НБУ. Раніше вони здійснювалися в підрозділі регіонального управління, що мав назву «розрахунково-касовий центр». Зараз роз­рахунки здійснюються через СЕП (яку обслуговують окремі підроз­діли регіональних управлінь). Ведення коррахунків банків покладе­но на операційні відділи регіональних управлінь НБУ (або на операційні управління, залежно від структури відповідного регіо­нального управління НБУ). Коррахунки ведуться в електронній формі засобами програмного комплексу «ОДБ ОПЕРУ» (ОДБ операційного управління) або «ОДБ ОПЕРВ» (ОДБ операційного відділу).

На коррахунку відображаються кошти, фактично наявні у банку, для виконання міжбанківських розрахунків у СЕП. Програмні ком­плекси, що виконують обмін платіжними документами в системі електронних міжбанківських розрахунків (АРМ-2 СЕП), відокрем­лені від тих, що ведуть коррахунки (ОДБ ОПЕРУ). Вони обміню­ються інформацією один з одним лише кілька разів на добу. Тому в СЕП введено поняття технічного коррахунку (технічного субкорра-хунку). Технічний коррахунок банку — це інформація в електронній формі, яка зберігається безпосередньо в тому програмному компле­ксі СЕП, котрий виконує обмін платіжними документами з цим банком (АРМ-2). Стан технічного коррахунку поновлюється безпо­середньо в момент оброблення платіжних документів банку і фак­тично відображає стан коррахунку в режимі реального часу. Почат­кові платежі в СЕП від банку приймаються лише в межах поточного

значення залишку на технічному коррахунку цього банку. Відтак гарантується, що банк може використовувати для розрахунків у СЕП лише ті ресурси, які реально у нього є.

АРМ-2 в кінці дня надсилає зведену інформацію про результати електронних розрахунків в ОДБ ОПЕРУ для того, щоб вони були ві­дображені на коррахунках банків, які ведуться в ОДБ ОПЕРУ. На­далі називатимемо коррахунок, що здійснюється в ОДБ ОПЕРУ, ре­альніш на відміну від технічного.

Сьогодні основним (але не єдино можливим) джерелом зміни значення коррахунку банку є міжбанківські розрахунки через СЕП. Тому можна вважати, що технічний коррахунок адекватно відобра­жає стан реального коррахунку банку.

Під час прийняття в СЕП початкового платежу від банку корра­хунок дебетується (зменшується) на суму цього платежу. Під час отримання банком відповідного платежу від СЕП коррахунок кре­дитується (збільшується) на суму цього платежу.

Комерційний банк повинен відображати у своєму ОДБ значення свого коррахунку за своєю інформацією про відправлені/прийняті з СЕП платіжні документи (тобто обчислювати внутрішнє значен­ня коррахунку, дзеркально відображати його стан) і порівнювати його з технологічною інформацією про стан коррахунку, яка нада­ється СЕП.

Між моментами прийняття в СЕП платіжного документа від бан­ку «А» та отримання цього документа банком «Б» минає певний час. Зокрема, цей документ може бути отриманий банком «Б» і наступ­ного банківського дня. Для відображення сум платіжних докумен­тів, що надійшли через СЕП на адресу банку «Б», але не отримані ним, в ОДБ ОПЕРУ паралельно з кожним коррахунком відкриваєть­ся відповідний йому «Транзитний кореспондентський рахунок для сум, що не були підтверджені протягом робочого дня».

Цей рахунок банку «Б» кредитується наприкінці банківського дня на суму тих платіжних документів, які надійшли протягом цього дня на адресу банку «Б», але не отримані ним, і дебетується в той день, коли банк «Б» отримує платіжні документи, що надійшли на його адресу в попередні банківські дні, але не були тоді отримані (тобто були «зараховані» на транзитний рахунок у попередні бан­ківські дні).

Зауважимо, що кошти банку «Б», які перебувають на транзитному рахунку, ще не можуть бути використані банком (для зарахування на рахунок клієнта, виконання початкових платежів на цю суму тощо).

Якщо коррахунки банків «А» та «Б» ведуться в одному й тому самому регіональному управлінні НБУ, то платежі між цими банка­ми називаються внутрішньорегіональними. Тоді виконуються такі бухгалтерські проводки під час переказування коштів з банку «А» в банк «Б» (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Схема бухгалтерських проводок внутрішньорегіональних платежів

На схемі наведено рух коштів за кредитовим платіжним докуме­нтом. Рахунок, з якого «виходить» документ, дебетується; рахунок, на який передається документ, кредитується.

Для інформаційних документів (як дебетових, так і кредитових) зберігається схема руху документів, але зміна значень рахунків за цією схемою не відбувається.

Для реальних дебетових документів зберігається схема руху документів, але порядок дебетування / кредитування рахунків проти­лежний порядку для кредитових документів. А саме: рахунок, з яко­го «виходить» документ, кредитується, а рахунок, на який переда­ється документ, дебетується.

Якщо коррахунки банків «А» та «Б» ведуться в різних регіональ­них управліннях НБУ, то платежі між цими банками називаються міжрегіональними. В ОДБ ОПЕРУ кожного регіонального управ­ління (назвемо його регіон 1) ведеться по три рахунки для кожного з інших регіонів (назвемо їх регіон 2... регіон N) — для обліку почат­кових, початкових непідтверджених та зворотних міжрегіональних оборотів.

Крім національної валюти України, СЕП виконує розрахунки між банками — учасниками СЕП і в найбільш уживаних іноземних валю­тах (наприклад у доларах США, англійських фунтах стерлінгів тощо).

Необхідною умовою виконання розрахунків у СЕП в іноземній
валюті є наявність у банку коррахунку в згаданій валюті, відкритого
в НБУ. Коррахунки в іноземній валюті відкриваються лише комер­
ційним банкам, що є юридичними особами, за наявності відповідної
ліцензії.

Коррахунок у конкретній валюті відкривається лише в одному з регіональних управлінь НБУ. Для кожної з іноземних валют, з яки­ми працює банк, відкривається окремий коррахунок (і відповідний йому рахунок). Заборонено мати два коррахунки в одній і тій самій валюті.

Мультивалютний режим функціонування СЕП полягає у:

• відокремлених передаванні та зберіганні інформації щодо
  кожної валюти за однакового функціонального призначення інфор­
  мації та технології її оброблення;

• роздільного ведення коррахунків банківських установ у різ­
  них валютах, із виконанням розрахунків у кожній валюті окремо та
  відсутністю внутрішньосистемної конвертації.

Сьогодні коррахунки комерційних банків у іноземній валюті ве­дуться тільки в одному підрозділі Національного банку України — Центрі міждержавних розрахунків (ЦМР), що функціонує як регіо­нальне управління НБУ. Тому відсутні міжрегіональні розрахунки в іноземних валютах і відповідно рахунки бухгалтерського обліку, призначені для їх відображення.

Комерційний банк, розташований в одному з регіонів України, має коррахунок у національній валюті в регіональному управлінні НБУ, що відповідає місцю розташування банку, і може мати кілька коррахунків у різних іноземних валютах у ЦМР НБУ.

Кожний банк — учасник СЕП має свій номер (код) за системою МФО. Система позначень банківських установ за допомогою таких номерів склалася історично на терені СРСР та пост — радянських країн. У реквізитах платіжних документів «МФО банку-відправ-ника» та «МФО банку-отримувача» визначається, між якими банків­ськими установами має передаватися цей документ. МФО банку (або кількох банків) містяться практично у всіх розрахункових до­кументах. Тому номер за системою МФО — це ключове позначення банківської установи, що є унікальним у межах України і не зміню­ється протягом існування цієї установи.

Розрахункові палати на відміну від банківських установ не ма­ють власного МФО. Тому для СЕП не можна використовувати МФО як ідентифікатор для всіх абонентів.

Кожний вузол електронної пошти НБУ має свою адресу — іден­тифікатор, що складається з чотирьох символів — букв латинського алфавіту та цифр. Кожний банк — учасник СЕП, Центральна та кожна з регіональних розрахункових палат користуються одним із вузлів електронної пошти НБУ. Саме на цей вузол доставляються всі файли СЕП для даного адресата. Кілька АРМ СЕП можуть бути розташовані на одному й тому самому вузлі електронної пошти (наприклад, АРМ-1 та АРМ-2, що обслуговують Київський регіон). Ідентифікатор вузла електронної пошти називається фізичною (або поштовою) адресою учасника СЕП.

Зважаючи на те, що за однією фізичною адресою можуть значи­тися кілька абонентів СЕП, а також внаслідок можливих фізичних переміщень та змін у підпорядкованості банківських установ, фізич­на адреса не може бути однозначною ідентифікацією учасника СЕП. Тому для однозначної ідентифікації всіх абонентів системи елект­ронних платежів введено електронний ідентифікатор банку (або розрахункової палати) в СЕП. Цей ідентифікатор складається з чо­тирьох символів — букв латинського алфавіту та цифр. Він є уні­кальним для кожного з абонентів СЕП. Правила побудови елект­ронного ідентифікатора дають змогу за його змістом зробити деякі висновки щодо типу та місцезнаходження адресата.

Інформація, що використовується в системі СЕП, передається між АРМ СЕП у вигляді файлів. Файл — це сукупність записів виз­наченої структури і змісту, що зберігається на носії електронної інформації (магнітний диск, жорсткий диск ПЕОМ тощо) та мо­же передаватися каналами зв 'язку.

Передавання файлів каналами зв'язку розглядатиметься пізні­ше. Виконання платежів у СЕП здійснюється з допомогою прог­рамно-технічних засобів під назвою «електронна пошта НБУ» (NBUMAIL). До цієї пошти мають доступ усі банківські установи України та деякі урядові й комерційні організації. АРМ СЕП об­мінюються один з одним файлами за допомогою електронної пошти НБУ.

СЕП заснована на пакетному способі передавання інформації. Тобто порція інформації, яка має бути передана від одного АРМ до іншого, оформляється АРМ — відправником у вигляді файла та надси­лається електронною поштою АРМ — одержувачу. З моменту відправ­лення файла з АРМ — відправника та до моменту отримання його на АРМ — одержувачі минає певний час. Крім того, унаслідок ненадійно­го функціонування ліній зв'язку, розбіжностей у розкладі функціо­нування окремих учасників СЕП та інших зовнішніх чинників деяка відправлена інформація може:

• не дійти до одержувача взагалі;

• бути пошкодженою;

• потрапити до одержувача двічі.

Тому, крім передавання власне платіжних документів, АРМ СЕП обмінюються один з одним та з ОДБ банку різноманітною техноло­гічною інформацією. Основна мета таких технологічних файлів (або «службових повідомлень») — забезпечити надійний контроль за станом розрахунків на всіх стадіях проходження платіжних доку­ментів через СЕП.

Клієнти комерційних банків не є безпосередніми учасниками си­стеми електронних платежів. Вони виконують свої платежі лише через комерційні банки, які їх обслуговують і які є абонентами СЕП найнижчого рівня.

Комерційний банк готує початкові платіжні документи одним із таких способів:

• операціоніст банку отримує паперові документи від клієнтів і
  створює на їхній основі електронні документи за допомогою прог­
  рами «Операційний день банку» (ОДБ);

• банк отримує електронні платіжні документи від філій засо­
  бами внутрішньобанківської платіжної системи;

• банк отримує електронні документи засобами системи «клі­
  єнт—банк» від клієнта — відправника.

Усі ці способи передбачають проходження платіжних докумен­тів через ОДБ банку — учасника СЕП. ОДБ банківських установ є єдиним джерелом надходження електронних розрахункових доку­ментів у СЕП.

Початкові платіжні документи для передавання в СЕП оформля­ються в ОДБ у вигляді файла типу А — пакета початкових платіж­них документів. Кожний інформаційний рядок файла А містить один платіжний документ. У файлі може бути від 1 до 1000 платіжних до­кументів. В одному файлі А згруповані документи тільки в одній ва­люті, причому перша буква найменування файла визначає цю валюту.

ОДБ передає сформовані пакети початкових документів в АРМ-3 СЕП, установлений у банку. АРМ-3 перевіряє їх на відповідність вимогам, прийнятим у системі електронних платежів, і в разі задо­волення всіх умов відправляє пакет платіжних документів елект­ронною поштою в РРП, що обслуговує цей банк.

Не дозволяється надходження пакетів платіжних документів та інших файлів СЕП від банків — учасників у СЕП будь-якими іншими шляхами, крім передавання через АРМ-3 банка — учасника.

У банку одержувача електронні розрахункові документи для кожного клієнта оформляються у вигляді паперового документа під назвою «Реєстр електронних розрахункових документів», який заві­ряється підписом та печаткою банку. Реєстр замінює паперові доку­менти, що підтверджують зарахування коштів на рахунок клієнта, і видається як додаток до витягу. Для клієнтів, що обслуговуються системою «клієнт—банк», відповідні платіжні документи переда­ються їм в електронній формі через цю систему.

Комерційний банк зобов'язаний здійснювати оброблення всіх відповідних електронних розрахункових документів у день їх одер­жання від СЕП у порядку черговості їх надходження і незалежно від змісту. Документи, що не можуть бути коректно оброблені банком (наприклад, не існує рахунку клієнта, котрому призначений доку­мент), мають бути занесені на спеціальний рахунок «сум до з'ясу­вання». Ці кошти повертаються їхньому відправникові також через СЕП окремим документом.

Ведення кореспондентських рахунків банків — учасників СЕП здійснюється так. На початку робочого дня кожна РРП отримує від

відповідного регіонального управління Національного банку інфор­мацію про стан кореспондентських рахунків банківських установ регіону. АРМ-2 приводить стан технічних коррахунків банків у від­повідність зі станом їхніх реальних коррахунків. Ця інформація не­гайно надається банкам регіону — учасникам розрахунків.

Протягом робочого дня розрахунки банку, які здійснюються через СЕП, відображаються на технічному коррахунку цього банку так:

• у момент отримання пакета початкових документів (А), якщо
  АРМ-2 приймає його успішно і формує квитанцію Т з нульовим ко­
  дом помилки, технічний коррахунок зменшується на суму кредито­
  вих документів цього пакета — «банк відправив гроші» (зауважимо:
  якщо банк відправив початковий дебетовий документ, то технічний
  коррахунок, навпаки, збільшується на суму цього документа; інфо­
  рмаційні ж документи, що містяться в пакеті, не впливають на стан
  технічного коррахунку);

• під час формування на АРМ-2 і відправлення в банк пакета від­
  повідних документів (В) технічний коррахунок не змінюється. Відпо­
  відні платежі відображаються на коррахунку лише тоді, коли АРМ-2
  отримує квитанцію 8 про те, що банк успішно прийняв пакет В. У
  момент приймання на АРМ-2 квитанції 8 про успішне отримання па­
  кета В банком, коррахунок збільшується на суму кредитових докуме­
  нтів цього пакета — «банк одержав гроші» (зауважимо: якщо банк
  отримав дебетовий документ, то технічний коррахунок, навпаки,
  зменшується на суму цього документа; інформаційні ж документи, що
  містяться в пакеті, не впливають на стан технічного коррахунку);

• якщо АРМ-2 відхиляє пакет початкових документів (А) або
  не може нормально прийняти квитанцію 8, або ж квитанція 8 міс­
  тить ненульовий код помилки (банк не прийняв пакет В), то техніч­
  ний коррахунок не змінюється.

Якщо немає інших, крім системи електронних розрахунків, дже­рел надходження або знімання коштів з коррахунку банку, то техні­чний коррахунок збігається з реальним значенням коррахунку. Тоб­то СЕП практично підтримує актуальне значення коррахунку банку-учасника в режимі реального часу.

Початкові платежі від банків (файли А) приймаються лише в межах поточної суми на технічному коррахунку. Тобто файл А не буде прийнятий від банку, якщо в результаті цього технічний кор­рахунок набуде від'ємного значення. Це гарантує, що банк під час виконання міжбанківських розрахунків розпоряджається лише фак­тично наявними у нього коштами.

Ситуації, коли банк не має змоги виконувати початкові платежі через відсутність коштів на рахунку, називаються «червоним» та «жовтим» сальдо.

«Червоне» сальдо — ситуація, коли банк має від'ємний залишок коштів на коррахунку. Програмні засоби СЕП (за умови коректного

дотримання технології роботи в ОДБ регіональним управлінням та РРП) запобігають виникненню такої ситуації. Виникнення «черво­ного сальдо» розцінюється як надзвичайна ситуація. Але якщо з пе­вних причин (термінові штрафи, стягнені з банку з порушенням ре­комендованої технології стягнення штрафів у СЕП) така ситуація все-таки виникла, то банк не має змоги виконувати початкові пла­тежі доти, доки через приймання відповідних платежів він не забез­печить наявності коштів на своєму технічному коррахунку.

«Жовте» сальдо виникає, коли банк спробував надіслати в СЕП файл початкових платежів А на суму, що перевищує наявний зали­шок коштів на технічному рахунку. Такий пакет А не приймається в СЕП, АРМ-2 повертає квитанцію з кодом помилки «жовте сальдо». Але при цьому банку надається можливість переглянути свої плани щодо порядку відправлення початкових платежів у СЕП. До кінця цього сеансу АРМ-2, навіть не розглядаючи зміст пакетів А від цьо­го банку, відхиляє їх з кодом помилки «Ви на жовтому сальдо». Це дає змогу банку у разі отримання першої ж квитанції про те, що ви­никла ситуація «жовте сальдо», припинити відправлення платежів у СЕП, переглянути платежі у відхилених пакетах і в черзі до відправ­лення та, проаналізувавши величину залишку на коррахунку, вибра­ти найтерміновіші з них у межах поточного значення залишку кош­тів. Ці платежі слід відправити пізніше, після оброблення їх АРМ-2 в одному з наступних сеансів.

Наприкінці дня АРМ-2 передає результати розрахунків за поточ­ний робочий день в ОДБ регіонального управління НБУ для відоб­раження їх на реальних кореспондентських рахунках банків.

За стандартною технологією роботи в СЕП банківська установа може виконувати початкові платежі протягом всього часу, визначе­ного регламентом роботи СЕП, і єдиним обмеженням на виконання початкових платежів є величина залишку коштів на її технічному коррахунку.

До банківських установ, що перебувають у скрутному фінансо­вому становищі, застосовується переведення їх у режим «фінансово­го оздоровлення». Це виконується за рішенням Правління Націо­нального банку та державних органів. Одним із елементів режиму фінансового оздоровлення є обмеження виконання банком міжбан­ківських розрахунків. СЕП надає такі можливості обмеження вико­нання початкових розрахунків:

• блокування початкових кредитових платежів. Блокування мо­
  же бути як повним (забороняється виконувати всі платежі, незалеж­
  но від їх змісту), так і вибірковим (дозволяються лише платежі,
  спрямовані в установи Національного банку, тобто платежі в бюд­
  жет, штрафи тощо);

• встановлення ліміту значення технічного коррахунку. За
  звичайних умов банк може виконувати початкові платежі у такий

спосіб, щоб на коррахунку в підсумку залишилася сума, більша або рівна 0. У разі встановлення ліміту на якусь суму «X» банк може виконувати початкові платежі так, щоб на коррахунку в підсумку залишилася сума, що більша або дорівнює згаданому «X». Це обмеження використовується для випадків, коли на корра­хунку слід накопичити суму, потрібну, наприклад, для стягнення штрафу тощо;

— відправлення початкових платежів до СЕП під наглядом спе­ціальної комісії Національного банку. Такий режим роботи устано­ви призначений для перевірки уповноваженими особами Національ­ного банку кожного окремого платіжного доручення з метою виявити, чи є цей конкретний платіж першочерговим та терміновим, чи його слід відкласти (або взагалі заборонити), щоб використати наявні кошти банку на більш нагальні потреби (наприклад, сплату боргових зобов'язань). Для забезпечення роботи комісії створено спеціальне програмне забезпечення — «АРМ юридичної особи», що є допоміжною складовою СЕП.

Коли вимагається повністю заборонити міжбанківські розрахун­ки для установи, її тимчасово виключають зі складу учасників СЕП. Діяльність банківської установи в СЕП може обмежуватися і з інших причин. Так, у разі виникнення підозри на несанкціонований доступ від імені банку — учасника СЕП, початкові платежі від цьо­го банку негайно блокуються. Дозвіл на поновлення роботи дає На­ціональний банк після того, як буде проведено розслідування обста­вин та вжито заходів для уникнення підробних платежів.

Для установ, що навмисне порушують технологію роботи в СЕП, можуть застосовуватися такі санкції, як штрафування, блокування початкових платежів, аж до тимчасового виключення із СЕП.

Метою НБУ у сфері розвитку СЕП є надання максимально ши­рокого спектра послуг учасникам СЕП відповідно до їхніх потреб з одночасною мінімізацією системних ризиків. Тому однією з ваго­мих переваг СЕП є надання групі установ (головному банку та його філіям) засобів проведення міжбанківських розрахунків з урахуван­ням підпорядкованості банківських установ одна одній. Різні спо­соби взаємодії головного банку з його філіями під час виконання міжбанківських розрахунків через СЕП мають назву «моделей об­слуговування консолідованого коррахунку в СЕП».

Виходячи зі специфіки роботи конкретних комерційних банків у системі міжбанківських розрахунків та їхніх потреб, у СЕП розроб­лені і впроваджені сім основних моделей обслуговування консолі­дованого коррахунку, яким у тій чи іншій комбінації властиві як по­зитивні, так і негативні риси, а також різні способи розподілу системних ризиків, відповідальності та загальносистемних витрат між учасниками розрахунків (до яких належить і Національний банк як їхній організатор).

Це дає змогу учасникам розрахунків ураховувати як сьогоднішні потреби, так і тенденції їхнього розвитку, та обирати ту з моделей, яка сьогодні є найзручнішою для них. Нині більшість банківських установ працюють за тією чи іншою моделлю консолідованого кор­рахунку, і тенденція до практично повного переходу банків на об­слуговування консолідованого коррахунку (за тією чи іншою мо­деллю) зберігається.

Усі моделі обслуговування консолідованого коррахунку викори­стовуються лише під час виконання міжбанківських розрахунків у національній валюті України, бо робота банків у СЕП з іншими ва­лютами має принципово відмінний характер.

Організація роботи філій через внутрішньобанківську пла­тіжну систему. Найнадійнішим, з погляду головного банку, спосо­бом керування роботою філій (у сфері міжбанківських та внутрішньосистемних розрахунків) є створення внутрішньобанківської пла­тіжної системи.

За такою схемою прямим учасником (абонентом) СЕП є лише головний банк. Він має номер МФО та електронний ідентифікатор у СЕП, має АРМ-3 СЕП і засоби захисту інформації СЕП, виходить на зв'язок безпосередньо з РРП. Головний банк має консолідований коррахунок у регіональному управлінні НБУ та технічний корраху­нок у РРП.

Філії головного банку мають власні номери МФО та електронні ідентифікатори в СЕП, зазначені в довіднику банків — учасників СЕП, але не мають безпосереднього зв'язку з СЕП (своїх програм­но-технічних комплексів для виходу в СЕП). Філії відправляють за­собами ВПС всі міжбанківські документи (призначені головному банку, іншим його філіям та іншим банкам України) у головний роз­рахунковий центр банку — підрозділ головного банку, який здійс­нює експлуатацію ВПС.

Головний розрахунковий центр здійснює сортування надісланих до нього від філій початкових платіжних документів (на міжфілійні та власне міжбанківські). Доставка документів у філії головного банку здійснюється засобами ВПС головного банку, і ці документи не розглядаються в СЕП. Документи, одержувачами яких є інші бан­ки (що не входять до абонентів ВПС), оформляються розрахунко­вим центром у вигляді файлів початкових платежів СЕП та відправ­ляються ним у СЕП через АРМ-3 головного банку. СЕП приймає пакети початкових платіжних документів «А» лише від головного банку. В одному файлі «А» містяться початкові платежі як від го­ловного банку, так і від будь-яких його філій.

У головному розрахунковому центрі може виконуватися аналіз початкових платежів філій за багатьма ознаками. Залежно від пото­чних потреб головного банку в правах філій щодо здійснення почат­кових платежів можуть бути обмеження, наприклад на:

• загальні суми початкових платежів від філії;

• платежі, спрямовані конкретним учасникам СЕП;

• платежі конкретного призначення (наприклад, великі кредити);

• виконання платежів від імені конкретного клієнта (аж до за­
  борони);

• перегляд призначення кожного конкретного платежу.

Тому в головному розрахунковому центрі може бути реалізова­ний практично будь-який механізм перевірки та дозволу виконання конкретних платежів від філій, зручний для головного банку.

Аналогічно, всі платежі, надіслані від інших банків на головний банк та його філії, доставляються СЕП в АРМ-3 головного банку у вигляді файлів відповідних платежів «В» (у яких є, без спеціального розподілу за адресатами, платежі, адресовані і головному банку, і філіям). Сортування документів за філіями — одержувачами та доста­вляння їх до відповідних філій здійснюються засобами ВПС голов­ного банку.

Обмін пакетами платіжних документів із СЕП відображається на технічному коррахунку головного банку в РРП та на консо­лідованому коррахунку головного банку в регіональному управлінні НБУ.

Для відображення міжбанківських розрахунків філій головний розрахунковий центр ВПС веде субкоррахунки філій. На них відоб­ражаються відправлені та прийняті філіями документи, незалежно від того, проходили вони за ВПС між філіями, чи транспортувалися через розрахунковий центр далі в СЕП.

Цей спосіб дає головному банку змогу практично повністю конт­ролювати свої філії. Проте створення власної ВПС потребує вели­ких капіталовкладень та значного часу на втілення такого проекту. Для невеликих банків це може виявитися нерентабельним.

Робота банку з філіями через ВПС може бути доцільною тільки тоді, коли ВПС забезпечить рівень оперативності розрахунків, на­дійності і безпеки не нижчий, ніж СЕП.

Другий спосіб організації взаємодії головного банку з філіями не вимагає від них побудови складних програмних комплексів взаємо­дії. І головний банк, і його філії, зазначені в довіднику банків — учасників СЕП, мають окремі номери МФО, електронні ідентифіка­тори в СЕП, кожний із них має свій АРМ-3 СЕП та персональні за­соби захисту інформації СЕП. Кожний із них обмінюється елект­ронними розрахунковими документами та іншою технологічною інформацією з СЕП незалежно від інших. Як наслідок, НБУ повніс­тю відповідає за збереження та достовірність інформації на дільниці «філія — РРП» (на відміну від схеми роботи з ВПС, де відповідаль­ність за збереження та достовірність платежу на дільниці від філії до розрахункового центру ВПС несе ВПС, і тільки на дільниці «головний банк — РРП» — СЕП).

У регіональному управлінні НБУ відкривається один консолідо­ваний коррахунок — для головного банку. Але і головний банк, і кожна філія мають окремі технічні коррахунки в РРП. На цих техні­чних коррахунках відображаються розрахунки кожної філії окремо.

Основним обмеженням є те, що і головний банк, і філії мають обслуговуватися в одному і тому самому АРМ-2 СЕП.

Взаємодія головного банку та філій складається з таких механізмів:

1. Ведення технічних коррахунків головного банку та філій.

Значення технічного коррахунку філії на початок кожного бан­ківського дня вважається рівним 0, а протягом банківського дня ві­дображає денний залишок (тобто різницю відповідних та початко­вих оборотів) цієї філії.

Стан технічного коррахунку для головного банку — це стан його реального коррахунку на початок дня з урахуванням денних залиш­ків банку та всіх його філій за цей банківський день.

Приймання платіжних документів від банків та отримання ними платежів негайно й одночасно відображаються на технічному кор­рахунку головного банку та на технічному коррахунку тієї філії, яка надіслала/отримала ці платежі. Головний банк за підсумками кож­ного сеансу АРМ-2 отримує допоміжний технологічний файл «Р» із розширенням «Т»+«номер сеансу», який містить перелік усіх підпо­рядкованих йому філій та значень їхніх технічних коррахунків. Від­так одночасно відстежуються:

• реальна сума залишку на консолідованому коррахунку;

• реальний внесок кожної з філій у змінення консолідованого
  коррахунку протягом банківського дня.

Наприкінці банківського дня для відображення на реальному консолідованому коррахунку підсумовуються результати розрахун­ків як головного банку, так і всіх його філій.

2. Інформування головного банку про роботу філій.

Головний банк отримує контрольну інформацію про роботу філій. У файлах «К» він отримує, крім інформації про свої пакети платіжних документів, також інформацію про пакети платіжних до­кументів філій. У файлі «V» він отримує як власні платіжні доку­менти, так і платіжні документи філій. Отже, він відображає залиш­ки на субрахунках філій протягом банківського дня і приблизний зміст платіжних документів філій за підсумками дня.

3. Керування філіями за допомогою механізму лімітів.
Головний банк може виконувати платежі в межах значення свого

(тобто всього консолідованого) коррахунку.

Головний банк визначає межі, в яких філії можуть виконувати платежі, за допомогою механізму розподілу лімітів.

«Ліміт» — це величина, яка визначає обмеження на максималь­ну суму початкових платежів, що їх філія може виконати в конкрет­ний момент. Обмеження діє у такий спосіб:

• філія може відправити в СЕП пакет початкових платежів
  на суму, що не перевищує значення свого технічного коррахун­
  ку, до якого додана величина ліміту. При цьому сума пакета не
  повинна перевищувати поточного значення консолідованого кор­
  рахунку;

• головний банк установлює величину ліміту для кожної своєї
  філії окремо.

Механізм розподілу лімітів складається з двох частин.

Протягом банківського дня головний банк може, виходячи зі своїх потреб та планів, неодноразово змінювати ліміти своїм філіям, надсилаючи до РРП допоміжний технологічний файла «Р» з розши­ренням «L»+«номер». Цей файл є завданням для РРП установити для філій нові значення лімітів. У момент оброблення цього файла на АРМ-2 значення лімітів для філій, що вказані в цьому файлі, змі­нюються.

На початку банківського дня ліміти для філій установлюються на АРМ-2 автоматично одним із перелічених нижче способів за вибо­ром головного банку:

• повна заборона роботи філій до надходження інформації з
  

головного банку про встановлення лімітів на поточний банківсь­
кий день;

• установлення значення ліміту, що дорівнює нулю (тобто доз­
  віл філії виконувати початкові платежі тільки на суму прийнятих
  цього дня відповідних платежів);

• перенесення на новий банківський день значення ліміту,
  встановленого для згаданої філії за станом на кінець попереднього
  банківського дня;

• робота філії без ліміту (тобто повне право користуватися всім
  залишком на коррахунку головного банку);

• автоматичне коригування ліміту таким чином, щоб платосп­
  роможність філії на початок нового банківського дня не змінювала­
  ся порівняно зі станом на кінець попереднього дня.

Спосіб установлення лімітів обирається головним банком.

Безумовна заборона приймання початкових платежів («блокуван­ня» банку в СЕП) може бути встановлена незалежно як для головно­го банку, так і для будь-якої з його філій.

Моделі обслуговування консолідованого коррахунку.

Перша модель.

• Головний банк та філії розташовані в одному адміністратив­
  ному регіоні України.

• Головний банк та філії є прямими учасниками СЕП. Голов­
  ний банк керує роботою філій у СЕП за допомогою механізму лімітів.

Ця модель є найпростішою. Вона вимагає від банків лише незна­чного доопрацювання програмно-технічних комплексів ОДБ для го-

ловних банків. її найістотнішим недоліком є те, що сфера дії обме­жена одним адміністративним регіоном України.

Друга модель.

• Головний банк та філії розташовані в одному регіоні України.

• Головний банк має внутрішньобанківську платіжну систему
  для організації обслуговування філій.

Ця модель дає змогу головному банку повністю керувати платі­жними трансакціями філій у межах регіону. Так само, як і для пер­шої моделі, сфера її дії обмежується одним адміністративним регіо­ном України. Однак друга модель потребує наявності власної ВПС, до функцій та умов експлуатації якої НБУ висуває ряд певних вимог.

Третя модель.

Третя модель є територіальним розширенням другої моделі. Сферою її дії є територія всієї України. До основних її переваг слід віднести наявність єдиного коррахунку в межах всієї України та повний (прозорий) контроль головного банку над усіма міжбанків­ськими розрахунками філій. Однак третя модель вимагає наявності повнофункціональної внутрішньобанківської платіжної системи, до функцій та умов експлуатації якої НБУ висуває досить жорсткі умови.

Четверта модель.

Ця модель є територіальним розширенням першої моделі. Сфе­рою її дії є територія всієї України. До основної переваги першої моделі — простоти та зручності експлуатації для банків — додаєть­ся можливість злиття кореспондентських рахунків усіх філій, неза­лежно від місця їх розташування, керування філіями в масштабах всієї України. До недоліків цієї моделі слід віднести недостатнє ке­рування головним банком початковими платежами філій, яке здій­снюється лише методом обмеження загальних сум платежів, але не конкретним санкціонуванням головним банком кожної трансакції. Із зростанням кількості філій ускладнюється централізоване керування їхніми кредитними ресурсами, зростає потреба в збільшенні часу, необхідного головному банку на опрацювання інформації, що нада­ється, та зворотного зв'язку з його боку у вигляді керівної інформа­ції. Тому четверту модель доцільно застосовувати для дрібних та середніх банків із кількістю філій не більше 30-40.

П'ята модель.

П'ята модель є поєднанням четвертої та другої моделей. Структу­ра підпорядкованості філій є дворівневою. При цьому на першому рівні (головний банк і філії першого рівня, так звані регіональні уп­равління комерційного банку) діють механізми роботи за четвертою моделлю, тобто керування загальною платоспроможністю філій за ме­ханізмом лімітів. На другому рівні кожне регіональне управління вис­тупає для філій свого регіону (філій другого рівня) в ролі головного

банку другої моделі, з власною ВПС, що діє в масштабах регіону, зі всіма правилами та механізмами роботи за другою моделлю. Подана модель найбільшою мірою відповідає потребам банків, які мають у банківських регіонах розгалужену мережу філій зі своїми ВПС усере­дині регіонів, але не мають технічних можливостей забезпечити пов­ноцінне функціонування своєї власної ВПС у масштабах усієї України.

Шоста модель.

Шоста модель є розвитком четвертої моделі, а саме: організацією підпорядкованості філій у вигляді дворівневого дерева. Така модель призначена для комерційних банків, які не можуть або не хочуть розробляти ВПС як у масштабах усієї України, так і в межах окре­мих регіонів, але при цьому мають достатньо розгалужену систему філій у кількох регіонах України для того, щоб надавати своїм регі­ональним управлінням право організовувати роботу філій у регіоні за принципами, аналогічними роботі за першою моделлю.

Сьома модель.

Сьома модель є розвитком четвертої моделі з двома принципо­вими відмінностями.

Існує механізм обмеження категорій початкових платежів, які дозволяється виконувати філіям (за сумами, за балансовими рахун­ками тощо). Головний банк за допомогою спеціальної формалізова­ної мови управління філіями формулює обмеження (так звані біз-нес-правила), які він вважає необхідним установити для конкретної філії. Послідовність операторів цієї мови оформляється у вигляді спеціального технологічного файла СЕП (тип файла — «М»), і та­кий файл транспортується засобами СЕП від головного банку через АРМ-2 СЕП до філії-отримувача. Програмне забезпечення ОДБ філії веде базу даних обмежень, чинних на поточний момент, на ос­нові отриманих файлів «М». Усі початкові платежі, які мають бути виконані філією, перевіряються ОДБ філії на відповідність установ­леним обмеженням.

Головний банк може здійснювати початкові платежі від імені всіх своїх філій (як у третій моделі).

Якщо філії необхідно здійснити початковий платіж, що на пото­чний момент заборонений чинними бізнес-правилами, то філія над­силає головному банку клопотання про виконання цього платежу (засобами інформаційних документів СЕП). Головний банк розгля­дає клопотання й у разі згоди сам надсилає в СЕП початковий пла­тіж від імені цієї філії.

Таким чином досягається можливість контролю головним бан­ком значних фінансових операцій філії з наданням останній віднос­ної незалежності в розпорядженні незначними сумами.

Ця модель є досить зручною, але потребує певних доробок прог­рамного забезпечення ОДБ як головного банку, так і філії.

Шлюзові банки та міждержавні розрахунки. Економіка Украї­ни не є ізольованою. З одного боку, незважаючи на розпад СРСР збереглися економічні зв'язки між підприємствами його республік. З іншого боку, за останні роки значно посилилися зв'язки під­приємств та комерційних структур України з іншими країнами сві­ту. Розвиток міжнародних економічних зв'язків потребує відповідно налагодженого механізму міжнародних розрахунків у різних валю­тах.

Національний банк та певна кількість найбільших комерційних банків республіки є абонентами S.W.I.F.T.. Проте масового прямого підключення українських банків до S.W.I.F.T. не очікується.

Не доводиться також сподіватися на прозоре злиття банківських систем України та пост — радянських країн, зважаючи на відсутність загальнодержавних систем електронних розрахунків у більшості з них та на різний рівень розвитку таких систем в інших країнах, що є досить низьким порівняно з Україною. Водночас існує кілька досить розвинених електронних платіжних систем, що є власністю комер­ційних банків цих країн. Банки — власники таких систем заінтере­совані в наданні своїй клієнтурі додаткового виду послуг — розра­хунків з підприємствами України в стислі терміни. Основна маса банків України, для яких СЕП є звичним та зручним способом роз­рахунків, бажала б виконувати розрахунки з банками країн СНД централізовано, за допомогою СЕП, а не укладаючи окремої угоди (та відповідно організовуючи окрему технологію розрахунків) з ко­жним із банків — кореспондентів із країн СНД. З точки зору Націо­нального банку України розрахунки банків України з банками країн СНД через СЕП також є більш прийнятними, бо дають Національ­ному банку України можливість контролювати витік грошової маси з держави.

З огляду на це однією з додаткових можливостей СЕП є органі­зація розрахунків з іноземними банками через механізм «шлюзових» банків.

Шлюзовим є банк — учасник СЕП, який:

• є власником (або учасником) системи міжбанківських розра­
  хунків, відмінної від СЕП;

• має угоду з власником цієї «іншої» платіжної системи про ви­
  конання ним платіжних трансакцій від імені інших банків;

• бере на себе зобов'язання виконувати платежі між банками —
  резидентами України та абонентами цієї «іншої» платіжної системи.

На дільниці розрахунків між банком — резидентом України та «шлюзовим» банком передавання платіжних документів виконуєть­ся засобами СЕП.

Зараз у СЕП є два типові зразки організації «шлюзових» банків.

Перший — «шлюз до S.W.I.F.T.». Шлюзовий банк є абонентом S.W.I.F.T. Зважаючи на те, що S.W.I.F.T.. — це транспортна система,

завданням «шлюзового» банку є отримання платіжного документа з СЕП (що транспортується у форматі файла А) та оформлення його в форматі, прийнятому в SWIFT. У цьому форматі більша кількість реквізитів, ніж у документі СЕП. Додаткова інформація для SWIFT. має бути заповнена банком — відправником у текстових ре­квізитах файла А у вигляді, обумовленому стандартами СЕП.

Другий — «шлюз до систем країн СНД». На відміну від SWIFT, який є всесвітньою мережею, кожна платіжна система конкретного банку СНД має визначений список абонентів. Такі або­ненти мають назву в СЕП «субкореспонденти шлюзового банку». Тому до нормативно-довідкової інформації СЕП додається список усіх субкореспондентів шлюзових банків, з якими можливий обмін платіжними документами. Крім того, шлюзовий банк мусить мати свій коррахунок в одному з регіональних управлінь НБУ. Це дає йому змогу бути учасником СЕП за загальними правилами, а НБУ — контролювати переміщення коштів за межі України. Платі­жні документи, якими обмінюється банк — учасник СЕП зі шлюзо­вим банком, мають додаткову інформацію: котрому саме серед суб­кореспондентів шлюзового банку спрямований документ.

Окремою частиною системи електронних міжбанківських розра­хунків є інформаційно-пошукова система (ІПС), призначена для на­дання різним категоріям користувачів довідкової інформації про процес виконання міжбанківських розрахунків у СЕП.

Користувачами цієї інформаційної системи є:

• підрозділи НБУ;

• банківські установи, які беруть участь у міжбанківських роз­
  рахунках у СЕП;

• державні структури, що мають право на отримання такої ін­
  формації.

Банківським установам ІПС надає інформацію про проходження конкретних платежів. При цьому банк має право доступу лише до власної платіжної інформації (банк не може отримати довідки про роботу сторонніх банків).

Іншим своїм користувачам (підрозділам НБУ та державним структурам, наприклад Верховній Раді, Державній податковій інс­пекції тощо) ІПС подає звіти та відповіді на запити, різноманітні за рівнем конкретизації та охоплюваним періодом часу.

ІПС складається з окремих програмно-технічних комплексів, які використовують для своєї роботи бази даних та архіви АРМ СЕП.

Захист інформації та вирішення питань безпеки в СЕП. Не­від'ємною складовою програмно-апаратних комплексів СЕП є за­хист електронних платіжних документів, тобто забезпечення безпе­ки банківських розрахунків.

Система захисту СЕП включає технологічні, апаратні, програмні та організаційні засоби захисту, передбачаючи чіткий розподіл від-

повідальності на кожному етапі підготовки, оброблення та здійс­нення платежів на всіх рівнях — від клієнта банку до АРМ-1.

З урахуванням завдань безпеки банківських розрахунків була створена Служба захисту інформації в СЕП на двох рівнях: в НБУ та в регіональних розрахункових палатах, через які здійснюються міжрегіональні та внутрішньорегіональні платежі.

Служба захисту інформації НБУ здійснює свою діяльність згідно з законами України «Про банки та банківську діяльність», «Про за­хист інформації в автоматизованих системах» та відповідними нор­мативними актами Національного банку України. У разі необхід­ності Служба захисту інформації НБУ надає арбітражні послуги банкам — учасникам системи електронних платежів.

З досвіду експлуатації СЕП можна зробити висновок, що Служба захисту інформації НБУ, організована на існуючих принципах її по­будови, забезпечує достатній рівень безпеки в СЕП.

Система безпеки в СЕП включає цілий комплекс технологічних та бухгалтерських засобів контролю здійснення платежів у СЕП. Ці засоби контролю вбудовані у програмне забезпечення, вони не мо­жуть бути усунені, а в разі виникнення нестандартної ситуації або підозри на несанкціонований доступ до платежів негайно інформу­ють працівників РРП та ЦРП, що дає можливість оперативно втру­титися в таку ситуацію.

Однак застосування самих лише технологічних та бухгалтерсь­ких засобів контролю в СЕП є недостатнім для забезпечення захисту від можливих зловживань. До того ж автоматичне ведення протоко­лу виконуваних дій у системі платежів, у свою чергу, має супровод­жуватися захистом цього протоколу від підробки та модифікації. Усі ці вимоги можуть бути виконані тільки за допомогою програм­них та апаратних засобів шифрування банківської інформації. Ши­фруванню підлягають усі файли, що передаються між АРМ СЕП, тобто пакети відповідних платіжних документів, квитанції на них, всі інші технологічні файли. Іншими словами, перед відправленням із банківської установи всі платіжні документи СЕП обробляються апаратними або програмними засобами захисту інформації, які забез­печують виконання низки вимог безпеки інформації в СЕП, а саме:

• закритість інформації, яка пересилається (повідомлення не
  може бути прочитане ніким, крім адресата);

• цілісність (будь-яке, випадкове або зловмисне, викривлення
  повідомлення на етапі передавання буде виявлене під час приймання);

• автентичність відправника (під час приймання однозначно
  визначається, хто відправив конкретне повідомлення).

Основу захисту інформації в СЕП становить алгоритм шифру­вання із закритими симетричними ключами (ГОСТ 28147-89). Він характеризується високою стійкістю до дешифрування, але водно­час висуває високі вимоги до процедури транспортування та збері-

гання закритих ключів, секретність яких і визначає реальну стій­кість системи шифрування загалом. Для забезпечення секретності ключів під час їхнього транспортування, зберігання та використання застосовується комплекс технологічних і організаційних заходів.

Основними засобами захисту інформації в СЕП є апаратні засо­би. У них секретність ключів забезпечується технологічно. Резерв­ним засобом захисту в СЕП є програмне шифрування, яке реалізує такий самий алгоритм шифрування.

Транспортування, зберігання та використання програм захисту мають відповідати вимогам, які висуваються до інформації з грифом «Банківська таємниця». Задоволення цих вимог забезпечується ор­ганізаційними заходами (транспортування фельд'єгерською пош­тою, суворий облік, робота в спеціальних приміщеннях тощо). Крім того, програмні засоби шифрування виготовляються на пункті гене­рації ключів НБУ адресно, для конкретного банку — учасника СЕП, і використання їх іншими банками буде негайно помічено системою захисту, а відтак дана інформація не буде прийнята до оброблення.

Під час криптування банківської інформації ведеться шифрова­ний архів банківських платежів, де зберігаються всі зашифровані та відправлені, а також одержані та дешифровані платежі. Дешифру­вання повідомлень архіву можливе лише за наявності ключа, яким володіє служба захисту електронних банківських документів Націо­нального банку. Наприкінці робочого дня цей шифрований архів обов'язково переписується на гнучкі магнітні носії. Такий архів ви­користовується для надання інформаційно-арбітражних послуг від­повідно до «Положення про інформаційно-арбітражні послуги служ­би захисту електронних банківських документів в СЕП».

Арбітражна версія апаратно-програмного комплексу криптогра­фічного захисту дає змогу службі захисту електронних банківських документів Національного банку за наявності копій шифровано­го архіву банківської установи — учасника СЕП дешифрувати всі повідомлення з цього архіву та з абсолютною достовірністю ви­значати:

• ім'я абонента, який відправив (зашифрував) електронний
  платіжний документ;

• ім'я абонента, якому адресовано електронний платіжний до­
  кумент;

• дату, годину та хвилину, коли виконувалося шифрування
  електронного платіжного документа;

— дату, годину та хвилину, коли та ким виконувалося дешифру­вання електронного платіжного документа.

Під час використання апаратних засобів захисту додатково ви­значається:

— номер апаратури захисту, на якій виконувалося шифрування
(дешифрування) електронного платіжного документа;

— номер електронної картки, якою користувалися під час шиф­рування (дешифрування) електронного платіжного документа.

Журнали реєстрації надходжень електронної пошти дають інфо­рмацію про шлях та час проходження електронного платіжного до­кумента від однієї банківської установи до іншої через усі пункти мережі телекомунікації СЕП.

Апаратні та програмні засоби шифрування, які надаються Служ­бою захисту інформації НБУ, дістали позитивну експертну оцінку Служби безпеки України та рекомендовані для застосування з дотриманням деяких організаційних та технологічних запобіжних заходів.

Додатково для захисту інформації в СЕП використовуються апа­ратні засоби шифрування в каналах телекомунікаційного зв'язку — апаратура захисту банківських даних (АЗБД). Ця апаратура забезпе­чує гарантований захист банківських електронних повідомлень від перейняття, підроблення та викривлення їх унаслідок зовнішнього впливу, підтримує абсолютну достовірність повідомлень, викорис­товуючи електронні картки як носії ключової інформації. Ці засоби захисту «прозорі» для телекомунікаційних систем, сумісні зі стан­дартними протоколами зв'язку та працюють в автоматичному режимі.

5.5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПЛАТІЖНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Система електронних міжбанківських розрахунків Національно­го банку України (СЕП) експлуатується з 1993 р. і на сьогодні в ці­лому задовольняє вимоги та потреби банківської системи України. Однак ця система розроблена на основі технічного та системного програмного забезпечення, що не відповідає сучасним світовим ста­ндартам для систем подібного класу, а відтак вона не може забезпе­чити в майбутньому достатню надійність, гнучкість, продуктивність та належний рівень захисту інформації.

З огляду на це невідкладним завданням є розроблення проекту нового покоління платіжної системи України, який має враховувати потреби банківської сфери країни, кількісні та якісні перспективи розвитку міжбанківських розрахунків, світовий досвід створення таких систем тощо.

Проект нової платіжної системи має забезпечити єдність, цент-ралізованість та комплексність у підході до розв'язання відповідних завдань, цілеспрямованість дій та концентрацію зусиль для досяг­нення поставленої мети, врахування зарубіжного досвіду та вимог, що зумовлені інтеграцією України до світової ринкової економіки. Проект розроблений у межах загальної стратегії Національного банку України у сфері інформатизації, яка:

• є централізованою, комплексною і єдиною для всього комп­
  лексу завдань інформатизації банківської справи України;

• передбачає інтеграцію всіх ключових напрямів завдань інфо­
  рматизації та автоматизації банківської діяльності;

• заснована на кращих зразках світового досвіду, на сучасному
  технічному обладнанні та засобах розроблення програмного забез­
  печення;

• передбачає постійну реструктуризацію та ускладнення інфо­
  

рмаційної моделі банківської справи України, кількісне та якісне
зростання та зміну семантичного навантаження інформаційних по­
токів у ній;

• розрахована на досить тривалий період часу.

Система електронних міжбанківських розрахунків України — цілісна система, що базується на архітектурі «клієнт — сервер», призначена для виконання міжбанківських розрахунків у найзруч­нішій для конкретного користувача формі (on-line режим, кліринг тощо) та для моніторингу кореспондентських рахунків банківських установ України.

Основними завданнями системи є:

• удосконалення монетарної політики, яку провадить НБУ, зав­
  дяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення
  грошових коштів і стан кореспондентських рахунків;

• забезпечення виконання міжбанківського етапу всіх видів
  безготівкових розрахунків, передбачених «Інструкцією про безготі­
  вкові розрахунки в господарському обороті України»;

• усунення необхідності вести кореспондентські рахунки бан­
  ківських установ у кожному регіональному управлінні НБУ;

• скорочення витрат часу на виконання міжбанківських розра­
  хунків;

• різке прискорення обертання грошових коштів;

• підвищення рівня безпеки системи міжбанківських розрахунків;

• задоволення потреб економіки, що реформується і розвивається;

• розширення спектра послуг для користувачів;

• удосконалення і посилення процедур внутрішнього бухгал­
  терського обліку та контролю;

• зменшення вартості банківського посередництва через опти­
  мізацію платіжних засобів і раціоналізацію систем;

• організація взаємодії платіжної системи з процесинговими
  центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу
  цінних паперів, з іншими платіжними системами (наприклад,
  SWIFT) тощо.

Система складається з таких компонентів:

— система моніторингу рахунків (СМР) — підсистема, яка при­
значена для централізованого ведення і моніторингу кореспондентсь­
ких рахунків комерційних банків у Національному банку України;

• система термінових переказів (СТП) — підсистема для об­
  слуговування платежів великими сумами і термінових платежів у
  режимі реального часу;

• система клірингових розрахунків (СКР) — підсистема для
  здійснення платежів малими сумами в пакетному режимі.

Особливостями цієї системи як програмно-технічного продукту є:

• великі обсяги інформації, що обробляється і зберігається, її
  централізоване розміщення;

• організація інтерфейсу між СМР, СТП та СКР у режимі ре­
  ального часу;

• організація інтерфейсу між банками — учасниками та підсисте­
  мами як у режимі реального часу (для СТП), так і в пакетному ре­
  жимі (для СКР);

• високорозвинена мережева телекомунікаційна структура;

• підвищені вимоги до надійності та інформаційної безпеки
  програмно-технічного забезпечення і засобів зберігання інформації;

• забезпечення захисту інформації, що обробляється і зберіга­
  ється, а також захищених інтерфейсів між підсистемами та банками — учасниками як у режимі реального часу (для СТП), так і в пакетно­
  му режимі (для СКР) за допомогою вбудованих апаратних та прог­
  рамних засобів захисту інформації;

• експлуатація протягом значного періоду часу (не менше, ніж
  10 років);

• підвищені вимоги до гнучкості, можливості надбудови та мо­
  дифікації системи з урахуванням потреб банківської системи Украї­
  ни в цілому і Національного банку України зокрема, які постійно
  змінюються і зростають, удосконалення механізмів та способів між­
  банківських розрахунків.

Основними факторами, що визначають потрібні кількісні та які­сні показники системи, є:

• поточна завантаженість СЕП;

• перспективи економічного розвитку України;

• можливість інфляції;

• тенденція переходу від готівкових форм розрахунків до без­
  готівкових;

• оцінка досвіду інших країн, що розвиваються, щодо динаміки
  розвитку міжбанківських розрахунків.

Основними орієнтовними кількісними показниками системи є:

кількість кореспондентських рахунків в СМР 3 000

кількість абонентів у СТП 1 000

кількість абонентів у СКР 3 000

кількість трансакцій у день у СТП 100 000

кількість трансакцій у день у СКР 1 000 000

Система виконує оброблення всіх видів платіжних документів, міжбанківський обмін якими автоматизований.

Існують обмеження на види платіжних документів, які прий­маються до системи від різних категорій користувачів. Ці обмежен­ня мають на меті забезпечення ліквідності та мінімізацію системно­го ризику.

В основу бухгалтерської моделі покладено принципи:

• централізованого ведення кореспондентських рахунків банків
  та їхніх установ;

• здійснення початкових платіжних трансакцій в межах поточ­
  ного залишку коштів на кореспондентському рахунку;

• надання різноманітних моделей обслуговування консолідова­
  ного кореспондентського рахунку банку та групі його установ.

Надається широкий спектр засобів керування Національним бан­ком України кореспондентськими рахунками банків та їхніх уста­нов, включаючи:

• засоби визначення лімітів овердрафту коррахунку, які варію­
  ються стосовно засобу виконання платіжної трансакції (у режимі
  реального часу в СТП або в пакетному через СКР), до банківської
  установи або групи установ, за якою закріплено кореспондентський
  рахунок, тощо;

• засоби інформування Національного банку України про стан
  кореспондентських рахунків (у СМР) і про динаміку їхніх змін (за
  інформацією як із СТП, так і з СКР);

• засоби надання юридичній особі — учаснику розрахунків
  можливостей керувати лімітами виконання розрахунків підпорядко­
  ваних їй банківських установ тощо.

Основні принципи організації системи (провідна роль Націо­нального банку України, склад учасників розрахунків, їхні права та обов'язки, організація експлуатації) є продовженням принципів ор­ганізації СЕП.

Функціями системи моніторингу рахунків є:

• централізоване ведення кореспондентських рахунків юридич­
  них осіб;

• відображення на кореспондентських рахунках трансакцій, які
  виконуються через СТП та СКР;

• централізоване ведення нормативно-довідкової інформації
  платіжної системи в цілому;

• надання юридичній особі можливостей керування своїми
  філіями;

• здійснення доступу інших підсистем та завдань до інформа­
  ції, яка зберігається в СМР;

• довідкові функції.

Ефективність роботи платіжної системи загалом визначається політикою НБУ щодо підтримання резервів і керування ризиком.

Система надає НБУ великий діапазон засобів централізованого ке­рування проведенням розрахунків, основні інструменти якого зосе­реджені в СМР. СМР приймає від уповноважених осіб і надає ін­шим підсистемам розрахунків керівну інформацію для організації проведення розрахунків. Всі механізми локального керування роз­рахунками містять в собі як одну з інформаційних компонентів ін­формацію, отримувану з СМР.

У ролі об'єктів моніторингу розглядаються як кореспондентські (розрахункові) рахунки, так і резервні рахунки комерційних банків. НБУ має засоби для підвищення ефективності використання обмеже­них сальдо при розрахунках, зокрема, існують механізми надання ча­стини резервного фонду для виконання платежів, переміщення коштів між рахунками (субрахунками) для підтримання ліквідності тощо.

Система термінових переказів призначена для виконання пла­тіжних трансакцій банком — відправником у режимі реального часу.

Головні завдання — виконання основної функції розрахунків за умови мінімального системного ризику, швидкість і надійність роз­рахунків.

Система переказів коштів у режимі реального часу виступає кінцевою розрахунковою ланкою для переказування значних сум на великих фінансових ринках, які функціонують у різноманітних валютах.

Система гарантує приймання початкової платіжної трансакції, якщо платіжне доручення відповідає вимогам законності та покри­вається наявним сальдо або кредитом.

Приймання/відхилення платежу у системі здійснюється залежно від такої інформації, що отримується в режимі реального часу з під­системи СМР:

• відсутність заборони на виконання початкових платіжних
  трансакцій конкретним банком — відправником;

• наявність достатньої суми коштів на кореспондентському
  рахунку;

• виконання обмежень, установлених юридичною особою —
  власником коррахунку на початкові платіжні трансакції конкретно­
  го відправника.

Функції програмно-технічного комплексу центрального вузла:

• безпосередній зв'язок у режимі реального часу з СМР для
  

отримання інформації про поточний стан кореспондентських ра­
хунків та для відображення виконуваних трансакцій на відповідних
рахунках;

• ведення баз даних трансакцій;

• довідкова служба.

Функції програмно-технічного комплексу банку учасника:

— емуляція віддаленого терміналу програмного комплексу цен­
трального вузла системи для підготовлення оператором початкових

платіжних трансакцій. Надання інформації, що відповідає проведе­ній трансакції, в ОДБ банку;

• приймання з ОДБ банку початкових платіжних трансакцій
  з емуляцією підтвердження для ОДБ про прийняття трансакції до
  системи;

• надання відповідних платіжних трансакцій, передавання їх до
  ОДБ банку з емуляцією для СТП повідомлення про отримання пев­
  ної трансакції банком;

• надання інформації банку про поточний стан його рахунку,
  виконані проведення тощо;

• довідкові функції.

Система клірингових розрахунків призначена для виконання великої кількості окремих платежів за певний період часу з ма­лою величиною питомих витрат. Більшість трансакцій не мають термінового характеру. Суми трансакцій відносно невеликі. Ця під­система орієнтована переважно на задоволення платіжних потреб приватних осіб та фірм під час здійснення простих економічних операцій.

СКР проводить періодичний взаємозалік платіжних документів учасників із визначенням чистого сальдо. Система взаємозаліку за­безпечує виконання значного обсягу платежів за відносно низького рівня ліквідності.

Для запобігання затримання платежів, а також з метою усунення необхідності резервувати великі кошти на рахунках у Національно­му банку України, банкам надаються засоби урівноваження між ефективністю розрахунків та ризиком. НБУ сприяє зниженню ризи­ку для клірингової палати, забезпечуючи достатні залишки на ра­хунках учасників, і водночас підвищує ефективність розрахунків, надаючи учасникам тимчасові кредити. Для цього в СКР існує ме­ханізм визначення в квазі-реальному часі додаткових лімітів оверд-рафту технічних рахунків залежно від рівня неплатоспроможності учасників розрахунків та інших обставин, як засобами власне СКР, так і засобами СМР.

Функції програмно-технічного комплексу Центральної розрахун­кової палати:

• обмін контрольною інформацією між СМР та ЦРП;

• звірка та квитовка міжобласних оборотів та контрольної ін­
  формації, що знаходиться в ЦРП та СМР;

• організація інформаційно-пошукової системи;

• довідкові функції.

Програмно-технічний комплекс регіональної розрахункової па­лати призначений для посеансного оброблення платіжних доку­ментів у пакетному режимі. Регіональна палата виконує розрахунки між своїми учасниками і здійснює зв'язок з іншими розрахунковими палатами.

Функції програмно-технічного комплексу регіональної розрахун­кової палати:

• організація посеансних клірингових розрахунків;

• посеансний зв'язок із СМР для відображення в СМР проведе­
  них розрахунків;

• посеансний зв'язок із СМР для отримання інформації про об­
  меження, встановлені для учасників розрахунків, та поточний стан
  кореспондентських рахунків;

• довідкова служба.

Початкові платіжні документи надаються учасниками розрахун­ків до регіональної розрахункової палати згідно з місцезнаходжен­ням учасника.

У регіональній розрахунковій палаті передбачається проводити 5 — 20 сеансів протягом банківського операційного дня. Кількість сеансів та періодичність розрахунків залежать від поточних потреб і можуть варіюватися.

Оброблення платежів виконується в порядку надходження, ін­ших пріоритетів немає. Обмеження на приймання початкових пла­тіжних документів від учасників визначаються на підставі інформа­ції, переданої з СМР, і поточного залишку на технічному рахунку, який ведеться в РРП і відображає поточні операції учасника в СКР в режимі реального часу та стан кореспондентського рахунку (суб­рахунку) в СМР на момент останнього сеансу зв'язку з СМР.

За підсумками сеансу виконується багатосторонній взаємний за­лік. Чисте сальдо, визначене за підсумками сеансу для кожного уча­сника розрахунків, відображається в режимі реального часу в СМР.

Відповідні платіжні документи надаються учасникам розрахун­ків за підсумками сеансу в пакетному режимі. Пакети міжобласних платежів у такий самий спосіб транспортуються у відповідні регіо­нальні розрахункові палати.

Створення СКР планується на основі поступового еволюційного перетворення існуючої СЕП.

Системи автоматизації внутрішньобанківської діяльності. Обмін платіжними документами між банківською установою та роз­рахунковою палатою СЕП спроектований та реалізований у такий спосіб, щоб забезпечити повний та прозорий контроль за проход­женням документів, уникнути викривлення та підроблення пла­тіжних документів, тобто забезпечити високий рівень надійності розрахунків. Це висуває певні вимоги до технології оброблення електронних платежів всередині банківської системи та її взаємодії з СЕП. Природно, що технологія проведення електронних платежів всередині банку має узгоджуватися з принципами функціонування СЕП та технологією оброблення платежів у ній.

За станом на 1995 р. в Україні існувало понад 200 різних систем «Операційний день банку». Мало місце використання так званих пі-

ратських (тобто викрадених) копій. Деякі розробники не приділяли належної уваги питанням інформаційної безпеки, надійності сис­теми, дотримання технології роботи в СЕП. Після розроблення та впровадження СЕП як загальнодержавної системи міжбанківських розрахунків стало нагальною потребою підняття загального рівня систем автоматизації внутрішньобанківської діяльності, особливо щодо проведення банком електронних платежів.

Національний банк України висунув ряд вимог до програм авто­матизації роботи банку — учасника СЕП. Дотримання цих вимог має забезпечити:

• систематизацію механізмів обміну платіжними документами
  між банками — учасниками СЕП та СЕП;

• цілісність та інформаційну безпеку стикування ОДБ з СЕП;

• надійність сукупного функціонування СЕП та ОДБ;

• усунення небезпеки втручання в систему електронних плате­
  жів персоналом банку;

— розширення спектра інформаційних послуг СЕП.
Вимоги до ОДБ розрізняються за такими групами:

1. вимоги щодо технологічної реалізації інтерфейсу ОДБ з
   АРМ-3 СЕП;

2. вимоги щодо інформаційної безпеки підготовки міжбанківсь­
   ких платежів у середовищі ОДБ;

3. вимоги щодо внутрішньої інформаційної безпеки банку;

4. вимоги щодо інформаційної безпеки системи «клієнт — банк».

З 1 жовтня 1995 р. комісія департаменту інформатизації НБУ ви­конує експертні оцінки програмного забезпечення банків — учасни­ків СЕП з метою встановлення відповідності вимогам Національно­го банку. У комісію входять розробники СЕП, фахівці з питань захисту інформації, представники служби експлуатації. Під час про­ведення експертної оцінки розглядається технологія оброблення платежів всередині банку, організація взаємодії ОДБ із СЕП, аналі­зується рівень захисту платіжних документів від несанкціонованого втручання персоналом банку тощо.

За результатами розгляду банківських систем розробникам на­даються поради щодо їх удосконалення. Системи, що дістали пози­тивну експертну оцінку, мають свідоцтво про відповідність вимогам НБУ. У разі, коли надана на експертну оцінку система не задоволь­няє вимогам НБУ, розробникам надаються конкретні рекомендації щодо її виправлення, і після доопрацювання така система має прой­ти повторну експертну оцінку.

Виконання експертних оцінок значно підвищило загальний рі­вень систем автоматизації банківської діяльності в Україні, стабіль­ність та надійність функціонування банківської системи в цілому. Позитивні наслідки цього відчувають як банки—учасники СЕП, так і Національний банк України.

Основним напрямом подальшого розвитку систем автоматизації діяльності банку є перехід від автоматизації власне бухгалтерського обліку до створення повнофункціональних систем, які охоплюють усі сфери діяльності банку, базуються на сучасних програмно-технічних засобах (професійні системи управління базами даних, засновані на архітектурі «клієнт—сервер») і мають підвищений сту­пінь надійності та безпеки зберігання і захисту інформації.

Система «клієнт—банк» в Україні розглядається як складова програм автоматизації банківської діяльності і, зокрема, як джерело надходження платіжних документів до загальнодержавних систем розрахунків (зокрема, СЕП). Тому до систем «клієнт—банк» вису­вається ряд вимог, визначених Національним банком України, щодо дотримання ними стандартів електронних платіжних документів, сумісних із СЕП, надання мінімального набору послуг, забезпечення певного рівня захисту інформації тощо.

В Україні вже існують системи «клієнт—банк», які є невід'єм­ною складовою програмного комплексу автоматизації бухгалтерії клієнта. Це дає змогу не тільки повністю автоматизувати бухгалтер­ський облік на підприємстві, а й побудувати єдину технологічну лі­нію виконання всіх фінансових операцій підприємства.

Архітектура кожної конкретної системи «клієнт—банк» та спе­цифіка технології її роботи перебувають у досить широкому діапа­зоні. В Україні, розроблення та впровадження систем «клієнт— банк» тільки починається. Тому в найближчі роки очікується різке зростання як кількості клієнтів, що користуватимуться цим сучас­ним видом послуг, так і рівня програмно-технічних розробок таких систем.