Права і свободи в теорії конституціоналізму. Принципи конституційного статусу особи

Теоретичне обгрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов'язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією з складо­вих цієї теорії. Теорія природного права активно використовувалася но­вими соціальними силами у період революцій XVII—XVIII ст.ст. у їхній боротьбі за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держа­ва повинна додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і сво­боди закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використову­ють також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом у цілому є норми, які існують об'єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці норми виводять або прямо пов'язують із сутністю природних прав людини. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалося, природні права належать особі без­посередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації. Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини». До цих прав звичайно відносять різні права і свободи осо­би, пов'язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і вста­новлюються державою. Головне їх призначення — забезпечити участь осо­би в державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридич­них можливостей. Цим особа як суб'єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави.

У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність між особою і державою як суб'єктами конституційного права або навіть про зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держа­ви насамперед пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існу­вання чіткої межі між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить підтвердження в державно-політичному житті. Слід зважити й на те, що дер­жава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права (пов­новаження). У рамках правовідносин, пов'язаних із здійсненням таких пов­новажень, держава об'єктивно виступає як вихідний суб'єкт. Про це свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або адміністратив­ний захист від неправомірних дій державних органів, на відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов існування ефектив­них механізмів реалізації, мають велике значення і є важливим елементом правового статусу особи.

Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і прак­тиці нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними права­ми. Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов'язані з участю особи в процесі фор­мування та здійснення державної влади, і називають такі права власне політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні) права, як визначення особистих прав використовують поняття «грома­дянські права» тощо.

Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практи­ки їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут політич­ного режиму.

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадя­нина відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі» або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні словосполу­чення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам: «громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права осіб певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо пов'язується зі станом гро­мадянства. Співвідношення між відповідним чином сформульованими пра­вами людини і правами громадянина в основних законах різних держав не­однакові, що відображає різні підходи в конституційній теорії та практиці.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов'язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави ви­пливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Іммануїла Кан­та. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції І. Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така по­ведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, ко­ли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава — це об'єднання великої кількості людей, підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і свободі.

Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія правової держави знайшла своє відображення в конституційному тексті. В загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

«Законодавство зв'язане конституційним устроєм, виконавча влада і пра­восуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного закону сказано, що «основні права зобов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголо­шується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:

«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про право­ву державу йдеться також в основних законах майже усіх держав Цент­ральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишньо­го СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл, зміст і за­стосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», — записано в ст. 18 Кон­ституції Росії. Подібні за змістом положення можна знайти в основних за­конах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші консти­туційні положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії, «встановлені права, свободи і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі смислу Конституції або узгоджу­ються з ним, а також відповідають принципам людської гідності, соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять основні за­кони Киргизстану, Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держа­ви. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на фор­мальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге — державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підхо­ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна­чення при визначенні критеріїв правової державності.

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея пануван­ня (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Сучасне ро­зуміння цієї ідеї багато в чому зумовлене змістом концепції, сформульова­ної в кінці XIX ст. відомим британським державознавцем А. Дайсі. Він сприймав панування права як його верховенство, протиставлене адміністра­тивній сваволі. Водночас у пануванні права А. Дайсі вбачав рівність перед законом, або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам.

Нині концепція А. Дайсі не втратила своєї привабливості для ба­гатьох авторів. Але їхні оцінки панування права ширші за змістом. У роз­робці своїх концепцій сучасні автори застосовують різні підходи, хоч май­же завжди ідея панування права пов'язується з визнанням існування ши­рокого кола прав і свобод, їх процесуальних гарантій та демократичних принципів судочинства. Послідовники А. Дайсі вважають, що органи ви­конавчої влади повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхідність захис­ту особи від зловживання цих органів своїми повноваженнями.

Важливу роль у з'ясуванні природи прав і свобод особи та її кон­ституційного статусу в цілому відіграють принципи цього статусу. До таких принципів звичайно відносять свободу і рівність. І це не випадко­во: відповідні філософські категорії тісно взаємопов'язані.

Принципи конституційного статусу особи є складовою політико-правової теорії. Вони являють собою певні теоретичні узагальнення, сформульо­вані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку. Проблеми свобо­ди і рівності були присутні в теорії конституціоналізму протягом усього періоду її становлення і розвитку. З іншого боку, принципи конституційно­го статусу особи можна розглядати як важливий елемент його самого. У та­кому випадку вони мають нормативно-правовий характер. З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі (звичай­но у загальній) фіксують вимогу свободи і рівності особи. Так, Декларація прав людини і громадянина 1789 p. починалася словами: «Люди народжу­ються і залишаються вільними та рівними в правах».

Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обме­жень діяльності особи. Але це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної осо­би. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в конституційних текстах. Зокрема, у ст. 2 Ос­новного закону ФРН зафіксовано: «Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не йде супроти конституційного порядку чи моралі». Аналогічні або близькі за змістом по­ложення містять конституції багатьох держав.

Іноді свобода розглядається не як загальний принцип, а як одне з конкретних прав особи — право на свободу. Зокрема, такі формулювання можна знайти в конституціях Іспанії та Японії. Це має історичну тра­дицію: декларації прав і свобод, проголошені у XVIII ст., фактично відно­сили до особистих прав і свобод право на життя, свободу, рівність і забез­печення людської гідності.

Звичайно принцип свободи деталізується у проголошених в консти­туціях особистих правах і свободах. Останні тісно пов'язані з поняттям процесуальних гарантій прав і свобод. Деякі автори виділяють процесу­альні гарантії в окрему групу особистих прав — прав обвинуваченого в су­довому процесі. Проте зміст процесуальних гарантій ширший. Він охоп­лює не тільки процедури судочинства, а й попередні процесуальні стадії.

В основних законах багатьох держав встановлюються загальні ви­моги законності проведення затримань, арештів, обшуків та інших про­цесуальних дій. Конституції закріплюють окремі демократичні засади су­дочинства. Іноді тут можна знайти положення про принципи застосуван­ня кримінальних покарань. У найширшому обсязі це відображено в новітніх конституціях Греції, Іспанії, Португалії і Швеції, а також у кон­ституціях 90-х років XX ст. Відповідні конституційні положення несуть на собі відбиток змісту міжнародних документів про права людини.

Ті ж самі питання регламентуються і окремими старими консти­туціями. Наприклад, процесуальні гарантії прав і свобод особи та демокра­тичні засади судочинства у США зафіксовані в Біллі про права 1791 p. (перші десять поправок до конституції). У ст. 4 цього акта (четверта по­правка) йдеться про «право народу на охорону особи, житла, паперів і май­на від необгрунтованих обшуків та арештів», а також встановлюються де­які загальні вимоги до змісту відповідних ордерів та умови їх видачі. Принцип, проголошений у ст. 5 Білля про права, називається привілеєм проти самозвинувачення. Згідно з цією статтею, «ніхто не буде примуше­ний свідчити проти самого себе». Нарешті, в ст. 6 сформульоване право на захист у судовому процесі і визначені певні засади судочинства.

Відповідні конституційні положення конкретизуються в законо­давстві та в інших правових джерелах. В англомовних країнах велику роль у визначенні змісту процесуальних гарантій відіграють судові пре­цеденти. Як би там не було, конституційне закріплення процесуальних гарантій надає їм вищого авторитету і політичної значущості.

Значення судового захисту прав і свобод особи передусім зумовле­не характером і змістом прийнятих принципів судочинства, зокрема гласністю судового розгляду, доступністю суду, презумпцією невинності тощо. Конституційне і в цілому юридичне оформлення демократичних принципів судочинства є одним із досягнень суспільно-політичного роз­витку. Однак це не означає, що тут усі проблеми вже вирішені. Наприк­лад, існує проблема суду присяжних, який прийнято розцінювати як на­очне підтвердження демократизму судоустрою і судочинства.

Цікаво простежити сучасну еволюцію суду присяжних у Великобри­танії — батьківщині цього інституту. Участь присяжних у судовому засіданні традиційно розглядається британською наукою як гарантія забез­печення справедливості правосуддя, проте розвиток законодавства з питань судоустрою і судочинства свідчить про наявність стійкої тенденції до зву­ження компетенції суду присяжних і обмеження реального демократизму в діяльності відповідних судових установ. Так, у 60-і роки XX ст. було скасо­вано принцип одноголосності присяжних у винесенні вердикту. У повоєнні часи кілька разів зменшувалося число безумовних, тобто без зазначення мо­тивів, відведень присяжних захистом. Тим самим сталося звуження обсягу процесуальних гарантій. До того ж в останні десятиліття законодавче роз­ширено кількість складів злочинів, які розглядаються без участі присяж­них. Фактично мінімальна частина кримінальних і цивільних справ розгля­дається у суді присяжних. Усе це, однак, не заперечує той факт, що суд при­сяжних зберігає значний прогресивний потенціал.

Характеризуючи конституційний статус особи, слід також про­аналізувати інший його принцип — принцип рівності, юридичний зміст якого виявляється у визнанні рівності всіх перед законом, в наданні усім громадянам однакових прав і обов'язків. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

Принцип рівності відображений практично в усіх конституціях. «Усі люди рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути завдано шкоди або віддано перевагу за ознаками його статі, йо­го походження, його раси, його мови, його вітчизни і місця народження, його віросповідання, його релігійних або політичних переконань», — за­писано в ст. З Основного закону ФРН.

Згідно з поширеною ліберальною концепцією прав і свобод, завдан­ня держави в основному обмежувалося створенням юридичних умов для їх реалізації. Інакше кажучи, проголошення рівноправності громадян у суспільстві означало, що реалізація прав е передусім приватною справою кожної особи. Однак з часом, в умовах так званої держави загального бла­годенства, остання взяла на себе відповідальність за забезпечення не тільки юридичних, а й певних матеріальних гарантій цих прав (наприк­лад, безкоштовна юридична допомога неімущим та малоімущим).

Необхідність забезпечення державою прав і свобод іноді проголо­шується в основних законах. Наприклад, у ст. З Конституції Італії запи­сано: «Завдання Республіки — усувати перешкоди економічного і соціального порядку, які, фактично обмежуючи свободу і рівність грома­дян, заважають повному розвитку людської особистості та дійсній ефек­тивній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації країни». Однак практичні можливості реалізації прав і свобод нерідко прямо пов'язані з матеріальним становищем суб'єктів.

З принципом рівності пов'язаний і факт проголошення в новітніх конституціях державного захисту прав та інтересів національних меншин. Так, у ст. 6 Конституції Італії сказано, що «Республіка відповідними засо­бами охороняє мовні меншини». У ст. З Конституції Іспанії записано, що «багатство різних мовних відтінків у країні є культурною цінністю, яка ко­ристується особливою повагою і захистом». Захист прав національних мен­шин, інтересів різних етнічних груп передбачено також конституційними актами Канади, Швеції та деяких інших держав.

Про права національних меншин йдеться і у конституціях держав Центральної та Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені ко­лишнього СРСР. В одних випадках відповідні права подано в узагальненому викладі. Наприклад, у ст. 50 Конституції Білорусі проголошено, що «кож­ний має право зберігати свою національну належність». В інших випадках встановлюється принцип так званої національно-культурної автономії відповідних меншин. Так, у ст. 50 Конституції Естонії встановлено, що «національні меншини мають право створювати для національних культур­них потреб самоврядні установи». Аналогічне за змістом положення містить ст. 45 Конституції Литви: «Національні громади громадян самостійно займа­ються справами своєї національної культури, освіти, благодійництва, взаємо­допомоги. Держава надає підтримку національним громадам».

Іноді в конституціях здійснено більш детальну регламентацію прав національних меншин. До Конституції Словаччини включений спеціаль­ний розділ (четвертий) під назвою «Права національних меншин та етнічних груп». Тут зафіксовано право відповідних громад на розвиток національної культури, право одержувати інформацію рідною мовою, право об'єднуватися в асоціації на національній основі, право на здобут­тя освіти рідною мовою, право користуватися своєю мовою в офіційних стосунках, право брати участь у вирішенні справ, що їх безпосередньо стосуються, та деякі інші. Водночас застережено, що використання усіх цих прав не повинно становити загрози суверенітету і територіальній цілісності держави чи призводити до дискримінації інших її громадян.

Докладно йдеться про права національних меншин і в Конституції Словенії. Крім прав на національно-культурну автономію, тут викладені так звані спеціальні права італійської та угорської етнічних груп. У ст. 64 цієї Конституції до таких прав віднесені право вільно користуватися національ­ною символікою, право на державне сприяння спілкуванню з країнами своєї етнічної тотожності. Припускається делегування певних владних функцій установам, що можуть бути створені національними меншинами. Останні ма­ють бути прямо представлені у парламенті і на рівні місцевого самоврядуван­ня. Передбачається також прийняття спеціальних законів про статус італійської та угорської етнічних груп. Ці закони можуть бути введені тільки за згодою представників цих груп. Характерно, що, згідно зі ст. 83 Консти­туції Хорватії, закони про статус національних меншин вводяться за умови їх підтримки кваліфікованою більшістю складу нижньої палати парламенту. Тим самим цим законам надають, по суті, конституційного характеру.

До особливостей конституційної регламентації слід віднести і те, що в окремих основних законах, прийнятих у 90-і роки, визнані спеціальні пра­ва осіб корінної національності. Так, у ст. 5 Конституції Словенії визнані такі права за особами словенського походження, що мешкають на території цієї держави, але не мають словенського громадянства. Там саме йдеться про державне сприяння відносинам з словенськими етнічними групами в інших країнах. У Конституції Румунії у ст. 7, яка має назву «Румуни за ру­бежем», зафіксовано, що держава сприяє зміцненню зв'язків з румунами, які мешкають поза межами цієї країни, і діє з метою збереження та розвит­ку етнічної, культурної та релігійної ідентичності відповідних осіб, зберіга­ючи при цьому повагу до законодавства іноземних держав. Подібні поло­ження можна знайти і в Конституції Македонії (ст. 49).

Завершуючи аналіз змісту конституційного статусу особи, слід звер­нути увагу на проблему взаємозв'язку прав та обов'язків особи. В теорії і практиці зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв'язку нерідко заперечується. Хоч існування обов'язків не відкидається, але во­ни не сприймаються в органічному взаємозв'язку з правами. Деякі державознавці вважають, що такий взаємозв'язок призвів би до обмеження прав особи. Теза про відсутність взаємозв'язку прав і обов'язків звичайно аргу­ментується тим, що невиконання особою того чи іншого обов'язку не по­збавляє її прав. Такий підхід дещо спрощує природу прав і обов'язків осо­би. Водночас немовби знімається питання про обов'язки держави щодо за­безпечення проголошених у конституціях прав і свобод особи.

Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові підходи до цьо­го питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії («Принцип єдності прав і обов'язків») записано, що «всі громадяни користуються правами і мають обов'язки, закріплені за ними Конституцією». Аналогічні за характером по­ложення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Проблема взаємозв'язку прав і обов'язків має ще один аспект. У теорії зарубіжного конституціоналізму акцент у взаємовідносинах особи і держави, врегульованих на основі відповідних положень, ставиться на обов'язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формаль­на межа здійснення державної влади. Обов'язки держави також визнають­ся межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держа­ва обмежує себе і бере відповідні обов'язки.

Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. «Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави», — записано в ст. 2 Конституції Греції. «Людська гідність недо­торканна. Поважати і захищати її — обов'язок державної влади», — прого­лошено в ст. 1 Основного закону ФРН. «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадя­нина — обов'язок держави», — зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.

Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загально­му плані, і вони пов'язуються із здійсненням державних функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки де­кларовані в розділі 3 Конституції Іспанії під назвою «Про основні прин­ципи соціальної та економічної політики».

Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, «що Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини... і вимагає виконання непо­рушних обов'язків політичної, економічної і соціальної солідарності». Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції. Подібні надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед державою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об'єктив­но створюють грунт для довільного тлумачення їх у конкретних ситу­аціях взаємовідносин держави і особи.

До сказаного слід додати, що деякими теоретиками встановлення конституційних обов'язків особи перед державою розцінюється як намір позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто знову ж таки як самообмеження держави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і деталізовані в законодавстві обов'язки особи захищати батьківщину, сплачувати податки тощо. Такі обов'язки не зумовлені самообмеженням державної влади і мають, по суті, об'єктивний характер.