Замах на злочин.

Ч.2 ст.17 КК визначає замах на злочин як умисну дію, що безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного. При замаху діяння об‘єктивно і суб‘єктивно безпосередньо спрямоване на об‘єкт, що охороняється правом, створює йому загрозу. Із об‘єктивної сторони при замаху за мінімальною граничною характеристикою особа, принаймі, розпочинає вчинення дій, передбачених диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. За максимальною граничною характеристикою ці дії можуть мати значні виміри за обсягом і тривалістю, однак у кожному конкретному випадку вони неспроможні з незалежних від винного причин перерости у закінчений злочин. Суб‘єктивна сторона замаху на злочин має неповний обсяг реалізації, оскільки через ті самі незалежні від винного причини, всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою. Замах на вчинення злочину можливий не в кожному злочині, що вчиняється з прямим умислом. Ця можливість зумовлюється особливостями конструкції об‘єктивної сторони складів певних злочинів. Замах можливий у всіх злочинах із матеріальним складом, напр., при крадіжці, вбивстві тощо. У злочинах з формальним складом замах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, що послідовно виконуються, або тоді коли між початком і закінченням злочинного діяння можливий розрив у часі (напр.: дача посадовій особі хабара). Замах на злочин можливий лише з прямим умислом, але будь якому виду, навіть афектованого. Від стадії готування замах на злочин відрізняється тим, що діяння, які його утворюють, входять до об‘єктивної сторони того складу закінченого злочину, який хотів вчинити суб‘єкт, а дії, що утворюють готування до злочину, знаходяться поза межами об‘єктивної сторони такого злочину. Якщо стадію закінченого злочину законодавець пов‘язує з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, специфічність замаху на такий злочин може полягати в тому, що при фактичному виконанні всіх дій, які входять до об‘єктивної сторони складу цього злочину, суспільно небезпечні наслідки не настали. Розрізняють закінчений і незакінчений замах на злочин, в залежності від усвідомлення особою ступеня завершеності дій, що вчиняються. Закінчений – винний, на його думку, вчинив всі необхідні діяння для доведення злочину до кінця, але з незалежних причин злочин не був закінчений. Незакінчений – особа не змогла виконати всіх необхідних дій, що входять до об‘єктивної сторони злочину, і змушена була припинити свої дії. Специфічні види замаху: замах на непридатний об‘єкт (напр., стріляли у труп, зламали порожній сейф) і замах непридатними засобами. Відповідальність при цьому тягнеться на загальних підставах. Кваліфікація замаху на вчинення злочину здійснюється за ч.2 чт.17 та відповідною статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова від вчинення злочину – це добровільне та остаточне припинення розпочатої діяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Особа безумовно і назавжди полишає готування до злочину або замах на нього. Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі, без фізичного та психічного примусу з боку іншої особи. відмова від продовження злочинної діяльності може бути пов‘язана з повним (виключає кримінальну відповідальність) або частковим (зменшує обсяг кримінальної відповідальності) відверненням шкідливих наслідків злочинних дій, що вчиняються. Добровільна відмова має певні об‘єктивні та суб‘єктивні межі, що створюються дуже специфічними факторами. Суб‘єктивні межі: добровільна відмова можлива лише при усвідомленні наявності можливості безперешкодного чи з подоланням певних перешкод доведення злочинної діяльності до кінця, добровільною є відмова і при неусвідомленні особою наявності та нездоланної перешкоди. Добровільна відмова можлива лише щодо злочину, який вчиняється з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бути будь-якими: страх відповідальності, жалість щодо потерпілого, сором тощо. Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються станом незавершеності злочину. Незавершеність властива лише тим злочинам, які можуть мати стадії готування або замаху, що залежить від конструкції складу певного злочину або особливостей способу його вчинення. У злочинах із формальним складом, який не передбачає шкідливих наслідків як обов‘язкових ознак, добровільна відмова можлива лише на стадіях готування і незакінченого замаху. У злочинах із матеріальним складом, який передбачає ці наслідки як обов‘язкові, в окремих випадках добровільна відмова можлива і на стадії закінченого замаху. Напр., в умисних вбивствах між злочинними діями та їх наслідками – смертю жертви – може минути певний проміжок часу через повільний розвиток причинного зв‘язку. Це утворює для винної особи можливість контролювати причинний зв‘язок та, нейтралізувавши його, відвернути або не допустити настання злочинного наслідку – смерті. Добровільна відмова при готуванні та незакінченому замаху передбачає утримання від продовження злочинних дій. Якщо ж замах закінчений, але між вчиненням діяння та настанням шкідливих наслідків минув певний проміжок часу, а розвиток причинного зв‘язку, що здійснюється самим винним чи з допомогою інших осіб, яка фактично відвернула загрозу та реальне заподіяння шкоди об‘єкту злочину. Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються й іншими факторами: способом вчинення злочину, місцем, часом обставинами, знаряддям і засобами вчинення злочину, фізичною силою, станом здоров‘я винного тощо. У цілому вони мають створювати об‘єктивну можливість успішного доведення злочину до кінця. У певних випадках межі добровільної відмови можна визначити остаточно лише за допомогою деяких об‘єктивно-суб‘єктивних факторів, зокрема: фізичного або психічного стану винної особи, який не перешкоджає діяти інтенсивно і цілеспрямовано при вчиненні злочину або не паралізує волю; усвідомлення наявності таких перешкод при доведенні злочину до кінця, які він може і згоден подолати; усвідомлення наявності таких невигідних для винного наслідків від вчинення злочину (напр., неминучої відповідальності), які він згоден сприйняти. При негативному значенні цих факторів відмова від вчинення злочину буде вимушеною. Утримання особи від повторення замаху на злочин, коли попередній замах був невдалим, добровільною відмовою не є, особа несе відповідальність на загальних підставах. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину оцінюється за критеріями ст.18 КК, однак, має особливості, зумовлені функціональною роллю співучасника. Така відмова стосується лише дій того співучасника, який до них вдався. Проте не виключається можливість спільного добровільного полишення співучасниками злочину, що вчиняється, або відвернення його наслідків. Організатор і підмовник можуть вжити заходів щодо полишення злочинних дій виконавцем або співвиконавцем злочину. Пособник злочину має до здійснення замаху сповістити виконавця або організатора злочину про свою відмову від участі у злочині або ж ліквідувати (нейтралізувати) створені ним умови щодо вчинення певного злочину чи вчасно сповістити орган влади про злочин, який готується. Відмова виконавця (співвиконавця) полягає в утриманні від виконання чи продовження злочинних дій або у відверненні настання шкідливих наслідків закінченого замаху на злочин. Добровільна відмова співучасника може відбуватися і як застосування необхідної оборони щодо виконавця, співвиконавця чи іншого співучасника, який відмовляється припинити розпочатий замах на злочин, примушує виконавця (співвиконавця) до продовження злочину чи перешкоджає відвернути неминучі шкідливі наслідки закінченого замаху. Від добровільної відмови слід відрізняти діяльне каяття – діяльність особи після вчинення закінченого злочину або закінченого замаху, що не дав бажаного наслідку, яка також може бути спрямована на відвернення більш тяжких наслідків.

Співучасть у злочину (поняття, об‘єктивні та суб‘єктивні ознаки).

Співучастю, відповідно до ч.1 ст.19, визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. Обов‘язковими умовами співучасті є: 1)наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного і того самого злочину; 3) наявність умислу всіх учасників на вчинення такого злочину;4) наявність причинного зв‘язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин. У ч.2 ст.19 говориться, що “співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники, і пособники”.