КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Права націй

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................……..5

1 Загальні положення про права нації..........................................................….…….7

1.1 Поняття та підходи щодо кваліфікації прав нації .....................................……7

1.2 Співвідношення індивідуальних та колективних прав людини.................…..13

2 Характеристика окремих прав нації .............................................................……18

2.1 Зміст права народів на самовизначення .......................................................…..18

2.2 Права корінних народів ..................................................................................…..22

2.3 Про права жінок ...............................................................................................…..25

3 Юридичне забезпечення прав нації ...................................................................….28

Висновок ..................................................................................................................….34

Перелік посилань ...................................................................................................….36

Додаток А ....................................................................................................…………38

ВСТУП

Однією з цілей Організації Об'єднаних Націй, згідно зі ст. 1 Статуту ООН, є заохочення й розвиток „поваги до прав людини та основних свобод для всіх без різниці рас, статі, мови і релігії”. Як показує практика, це вважається непрямим закріпленням в Статуті ООН принципу поваги прав людини. Але ж з окремих людей складаються групи, нації, народи. Вони теж мають свої права. І зараз виникає все більше запитань щодо реалізації прав національних та етнічних меншин, народів тощо. Більшість існуючих документів, що повинні регулювати вказані питання, носять декларативний, лозунговий характер і не мають за собою дієвого механізму реалізації і захисту цих прав.

Одним із завдань роботи є проведення дослідження теоретико-правових норм і принципів, а також практичних аспектів реалізації прав національних меншин і, у першу чергу, такої основної норми як право націй на самовизначення.

Розглядаючи проблему прав національних меншостей з погляду природного права, справедливо думати, що права меншин є похідними від базових принципів індивідуальних людських прав і, у цьому розумінні, мають право на захист і збереження, як з погляду невід'ємних прав і природних свобод, так і в плані забезпечення вільного і безконфліктного розвитку цілих суспільств і територій. Однак, якщо в сфері природного права визнаються права національних меншин, то міжнародне позитивне право ігнорує їх і містить волаючі розбіжності з природним правом. Основна причина такої ситуації, складається в значній вузькості розуміння і застосування міжнародного права, що по суті є правовим відображенням міждержавних, а не міжнародних відносин, тобто коли суб'єктом міжнародного права є не народи, а держави. Саме тому принципи державного суверенітету і цілісності державно-територіальних границь є пріоритетними в діяльності майже всіх найважливіших міжнародних інститутів. Тому надання народам статусу міжнародної правосуб'єктності кардинальним образом вплине на всю систему захисту і забезпечення їхніх невід'ємних прав.

Спроба ігнорувати права меншостей у рамках держав і в міжнародному плані веде від рішення проблеми, створює вогнища криз і конфліктів, що добре видно на прикладі колишніх СРСР і Югославії. "Меншості намагаються захистити свої колективні права в рамках визначених держав і ці спроби найчастіше приведуть до конфліктних ситуацій і створюють безпосередню загрозу і небезпеку також і іншим державам". Ця теза формулює одну з основних причин міжнаціонального конфлікту - порушення колективних прав, що представляється дуже актуальним у світлі проблем врегулювання національних збройних конфліктів.

У цілому тема представляє, безсумнівно, великий інтерес як для вчених та юристів-практиків, що спеціалізуються на теорії держави та права й міжнародному праві, так і для практичного використання цілого ряду її положень для рішення конкретних політичних проблем і, у першу чергу, проблеми врегулювання конфліктних ситуацій.

1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВА НАЦІЇ

1.1 Поняття та підходи щодо кваліфікації прав нації

Права нації. При розгляді цієї теми закономірно виникає питання: «А що ж таке нація?»

У сучасному світі існують дві традиції тлумачення поняття “нація”. Традиція східна і традиція західна.

По західній традиції, заснованій на формаційному підході до процесу суспільно-історичного розвитку, нація являє собою явище, властиве винятково Новому і Новітньому часу. Поява націй, як історичного феномена, пов’язана з утворенням національної держави, а також з формуванням капіталістичних відносин. Утворення нації є прямий результат переходу від традиційного аграрного суспільства до суспільства індустріального і постіндустріального. До початку процесу індустріалізації націй як таких не існувало.

Відповідно до західної традиції розуміння нації, вона являє собою наступну ланку в ланцюжку розвитку людських колективів: рід - плем'я - етнос - нація. Поняття нації саме по собі є поняття надкласове. Нація, як особливий людський колектив, являє собою історично сформовану поліетнічну спільність - сукупність підданих (громадян) держави.

Поняття нації в західній традиції в принципі не віддільне від поняття національна держава. З цього погляду, ознаками нації є наявність єдиної культури, національної самосвідомості чи державного прагнення до знаходження такої. Національність людини визначається не його етнічною, а винятково державно-правовою приналежністю.

Національна самосвідомість, інакше кажучи, здатність усвідомлювати себе членом національного колективу, є визначальною ознакою нації. Виникає вона в Новий час, коли валяться звичні форми спільності людей (клани, цехи, громади) корпоративного характеру, людина залишається один на один зі швидкоплинним світом і вибирає нову надкласову спільність - націю. Виникають нації внаслідок проведення політики, орієнтованої на збіг етнокультурних і державних кордонів..

Переходячи безпосередньо до теми роботи, необхідно визначиться також з поняттями: права й основні свободи людини як складової одиниці нації. Наукоподібне визначення: права людини - це такі права і свободи, що істотні для характеристики правового положення особистості в суспільстві. Є багато прав, наприклад, право переходу вулиці на зелене світло. Але, однак, до прав людини це право ніяк не віднесеш, воно не настільки істотне. А от право на працю, право на утворення, свобода слова, свобода преси і таке інше, - це, безумовно, такі права і свободи, що визначають правовий статус особистості, істотні для характеристики цього статусу.

Якщо говорити не наукоподібною мовою, то можна сказати, що права людини - це такі права і свободи, без яких відповідно до сформованих зараз поглядів неможливо нормальне існування людини в суспільстві [1, 24].

Часто, коли ми займаємося правами людини в суспільстві, з'являється питання про права меншин. Це дуже складна проблема. Ми починаємо говорити про права певних груп людей: про права нації, про права соціального класу, і так далі. Ця тема не стикується з мовою прав людини, тому що права людини - це права одиниці. І закони, що приймаються тільки в рамках визначених країн, так само, як і закони міжнародного рівня, що займаються проблемами меншин, розглядають, як правило, проблеми осіб, що належать до національних меншин. Якщо дивитися на міжнародні закони, що стосуються прав людини, то можна знайти тільки одну статтю, що говорить про колективні права. Це, перша стаття Міжнародного Пакту про соціальні, культурні і політичні права. Вона говорить, що нації мають право на самовизначення. Звернувшись до словника, можемо знайти наступне визначення. Колективні права (Collective rights) - права, що належать колективам у силу своєї природи і характеру. Такими правами є права меншин, що складаються з певної кількості членів, пов'язаних загальними національними, етнічними, релігійними чи мовними узами, а також права народів. Останні містять у собі право на самовизначення, право на розвиток, право на мир і безпеку і право на здорове навколишнє середовище, права корінних народів и інші [2, 145].

Але основна проблема полягає в тому, що означає слово "нація", яке використовується в цих документах. Воно настільки складне, що взагалі не розвивається надалі в документах по цій проблемі. І там, де є закони, які говорять про права меншин, говориться не про права співтовариств, а лише про права окремих осіб, приналежних до цим меншин.

Якщо ж говорити про права нації або про права певних груп, ми ідемо від мови прав людини і починаємо говорити мовою політики це вже зовсім інша проблема.

Тому перейду відразу до класифікації прав людини. Тут є різні підходи. По-перше, розрізняють: індивідуальні права людини і колективні права людини. Наприклад, права профспілок чи право народів на самовизначення - це колективні права. Останнє право іноді відносять до прав народів, але право народів має теж, так сказати, правочоловічний ракурс. Обидва Пакти про права людини, Пакт про цивільні і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права починаються зі статей, присвячених праву народів на самовизначення.

Звичайно притримуються класифікації, встановленої Пактами про права людини. Розрізняють економічні права, соціальні права, культурні права, громадянські права и політичні права.

Виникає ще одне питання: чи вичерпаний перелік прав людини, який сформульований в існуючих на сьогоднішній день міжнародних документах, зокрема в Пактах про права людини? Ні, перелік цей не є вичерпаним. Свідоцтвом цього є інша класифікація прав людини. Ця класифікація одержала найменування концепції трьох поколінь прав людини в силу історичного характеру формування теорії, ідеології й практики прав людини. Відразу слід визначити, що це зовсім не формальний критерій, він частково співпадає й з суб’єктним критерієм, та з класифікацією по сфері суспільних відношень.

Дана теорія в радянський час і в період перебудови у нас не дуже була популярна, її підхопили в основному країни, що розвиваються. Її сформулював на початку 70-х років французький юрист Карел Вазак, який довго працював в ЮНЕСКО. Прихильники цієї концепції говорили, що перше покоління прав людини - це цивільні та політичні права. До першого покоління прав людини відносять звичайно традиційні ліберальні права и свободи, з яких, і починаються права людини в їх сучасному розумінні. До цього покоління належать такі права і свободи, як право на життя; свобода від катувань і жорстокого чи принижуючого гідність поводження чи покарання; право на свободу; право власності; свобода совісті і думки; свобода слова й інформації; рівність перед законом і судом; заборона від дискримінації по ознакам національності, раси, мови, релігії; право приймати участь в управлінні державою; свобода асоціацій; право протестувати (або свобода мітингів та демократичне право на справедливий суд і ще ряд інших прав і свобод [3, 102].

Вище приведений основний, але не вичерпний перелік і не у формулюваннях кінця XVIII – начала XIX віків, а в їх сучасному звучанні, але весь цей достатньо довгий ряд – тільки розширене тлумачення, поглиблене и уточнене того, щоб було сформульовано предтечами буржуазних революцій и стало юридичною реальністю в деклараціях, народжених американською и французькою революціями.

Неважко замітить, що всі ці права є дійсно загальними и універсальними, вони належать кожному незалежно від його походження, кольору шкіри, сфері занять и т.д. У сукупності вони складають те, що робить абстрактну людину – вільним членом вільного суспільства.

Свобода – це внутрішній зміст фундаментальних прав, які й є “будівельним матеріалом”, “цеглинкою”, перетворюючи ідею свободи у світосприйняття вільної людини й суспільства, в якому я живу, – в вільне суспільство.

Фундаментальні права першого покоління в міжнародному і західноєвропейському праві називаються громадянськими і політичними правами і свободами. Основи цих прав були сформульовані в Загальній Декларації і розвиті у вже згадуваному Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року.

Вони виникли під впливом Великої французької революції, головним чином, Декларації прав людину і громадянина, і документів американської війни за незалежність, яку в американській літературі часто називають американською революцією.

Права людини і громадянина - це внесок Заходу. Потім настала черга економічних, соціальних и культурних прав. Це, як говорили, внесок соціалістичних країн. Дійсно, саме Радянська держава висувала цю категорію прав, причому на перше місце ставилися економічні права такі, як право на працю, а також соціальні права (право на матеріальне забезпечення старості, права, пов'язані з добробутом людини, рівнем і якістю його життя: право на працю, включаючи право на вибір сфери праці, право на відпочинок, на оплачувану відпустку, на утворення, медичне і соціальне забезпечення, соціальне страхування, на захист материнства і дитинства й інші). Вони знайшли своє відображення в Загальній Декларації прав людини і більш докладно були розроблені і викладені в Міжнародному пакті про економічних, соціальних і культурних правах 1966 рік. Узагалі важко дуже зробити розходження. З історії слова не викинеш. Мабуть, тільки одне економічне право з'явилося в часи французької революції, це право на власність [4, 322].

Про третє покоління прав людини представники країн, що розвиваються, говорили як про їхній внесок. Звичайно називають такі види прав: право на мир, право на роззброювання, право на здорове навколишнє середовище і право на розвиток. Іноді додають до цього право на комунікацію, маючи на увазі встановлення справедливого, нового інформаційного порядку. Зараз якось про це забули, але для країн, що розвиваються, проблема залишається досить актуальна. До інших прав третього покоління відносять, наприклад, що випливають: принцип вільного розпорядження народом своїми природними ресурсами, право на національну і міжнародну безпеку, право бути вільним від насильства і страху, право на самобутність, право на гідне існування, право на участь у рішенні регіональних і глобальних проблем, право на загальну повагу і т.д., а також такі чудні права, як “право відкидати усі види позик, що підривають національний суверенітет, чи розвиток посилюючих залежність від іноземного чи капіталу посилюючих соціальну нерівність”, “право контролювати діяльність транснаціональних компаній, – й інших іноземних и національних капиталовклачиків, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подібні. Потім деякі неурядові організації намагалися сюди додати масу других видів прав, наприклад, право змінювати підлога і т.д. Це, безсумнівно, колективні права. Їх часто називають правами чи солідарності правами народів і поєднують із правом народів на самовизначення. Між іншим, у деяких міжнародних документах вони знайшли відображення. Є такий договір, Африканська Хартія прав людини і народів. Там вони зафіксовані. У широкому змісті слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].

У значній мірі дана категорія прав людини виявилася нежиттєздатною. Усі ці права, крім, зрозуміло, права на самовизначення, носять скоріш лозунговий характер. Дуже важко встановити їхній чіткий, реальний зміст. Одна справа, наприклад, встановити, що ніхто не може бути затриманий на певний строк без санкції суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.

Біля десяти років тому, у рамках Комісії по правам людини була створена «група п’ятнадцяти» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здійснюється право на розвиток. Кілька років вона проробила, гроші витратила, - й робота припиналася, група "вмерла". Разом з нею і деякі документи, у першу чергу, резолюції Генеральної Асамблеї, що розшифровують деякі з цих прав. Наприклад, Декларація про право народів на мир, Декларація про право на розвиток. Показово тут наступне: перелік прав людини не вичерпаний.

Власне кажучи, назвати їх правами людини не можна; людина, звичайно, приймає участь в реалізації цих прав, але не в своєму одиничній якості, не як людина-одиця, а як учасник и член будь якого суспільства. Мова, зрозуміло, йде про нації, народи, їхніх асоціаціях і т.п., іноді говорять і про людство в цілому.

Існує значна кількість міжнародних документів, присвячених правам третього покоління: Азиатсько-Тихоокеанськая декларація людських прав індивідів и народів 1988 року, Декларація загальних обов'язків народів и урядів - країн АСЕ-АН 1983 року, Туніська декларація про права людини и народів 1988 року, Декларація ООН про право на розвиток 1986 року та інші.

Взагалі, юридична природа колективних прав викликає серйозні спори. Права третього покоління до природних прав ніхто не відносить. Отже, вони вторинні, похідні від традиційних прав людини. Така постановка питання невірна; індивідуальні і колективні права створюють єдність и не повинні суперечити один одному.

Є тут одна юридична тонкість: правова невловимість та некоректність всієї конструкції призводить до того, що частіше всього неможливо точно визначить інтерес (або те, що їм проголошується) від права (або того, що їм проголошується). А звідси – результат.

Є один випадок, передбачений міжнародним правом, при настанні якого співвідношення індивідуальних и колективних прав приймає особливий характер. Це – надзвичайний чи воєнний стан, коли під загрозу поставлене життя нації чи народу, але це – виняток. Крім того, навіть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода від катувань, без-людяного чи принизливого гідність покарання).

1.2 Співвідношення індивідуальних та колективних прав людини

Відмінність прав першого і другого поколінь від колективних прав третього покоління заключаться у типі відстоювання цими правами інтересів. По суті справи, права, як першого, так і другого покоління можна розглядати як вираження індивідуальних інтересів — будь те приватні інтереси особи чи право особи приймати участь в житті суспільства (право на свободу асоціацій або релігії, напри-лад). Характерною рисою прав нового, третього покоління є те, що вони захищають визначені інтереси, які не так просто класифікувати з погляду їх цінності для окремих індивідів. Важливість деяких прав третього покоління можна зрозуміти тільки в рамках «їхньої сукупної цінності для всіх членів групи, тому що благами подібного типу всі члени групи можуть користатися тільки спільно».

Одним з таких підходів є існування білля про права в тій чи іншій формі. Однак, хоча необхідність такого забезпеченого правовою санкцією білля про права й загально признана, дискусія по цьому питанню у Великобританії, наприклад, триває вже кілька десятиліть. Приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини, зобов'язує Великобританію дотримуватися міжнародних стандартів прав людини, так вважає М. Ташнет, професор права Джорджтаунского університету, автор статті «Суспільство, в якому є білль про права», тим більше, що для цього існує примусовий механізм, як Європейський суд по правам людини. Однак відношення британського суспільства до необхідності існування такого білля про права неоднозначне: є прихильники, але є і супротивники. Прихильники вважають, що було б краще, так сказати, «приручити» міжнародні стандарти прав людини, тобто адаптувати їх к реаліям власного життя. Супротивники ж вважають, що нація з забезпеченим правовою санкцією біллем про права зовсім не обов'язково живе краще, ніж нація, не що не має такого білля. «По визначенню, — відзначає М. Ташнет, — юридично закріплений білль про права затрудняє діяльність законодавчих органів, коли вони намагаються відреагувати на змінену соціально-економічну и політичну ситуацію. І по визначенню реалізацією забезпечених правовою санкцією біллів про права займаються інститути, укомплектовані людьми, з юридичною освітою, чия власна правова культура оказує вплив на спосіб інтерпретації цих прав», що може привнести в законодавчий процес «небажану жорстокість та консерватизм» [6, 26].

Ця проблема досить докладно аналізується в статті Т. Джоунса, викладача права Манчестерского університету, «Фундаментальні права в Австралії і Великобританії», державно-правові системи які, як відомо, ідентичні. Безсумнівною перевагою білля про права є, на думку автора, то, що він установлює параметри фундаментальних прав і свобод, обмежуючи тим самим ступінь втручання в цю сферу держави і законодавчих органів. Не дивно тому, що в його підтримку висловлюються найбільш досвідчені і впливові представники судової влади — як у Великобританії, так і в Австралії, — покликані захищати загальне право з обов'язку служби, — тому що вони краще інших розуміють неадекватність підходу до захисту фундаментальних прав з позиції загального права. Причина цього досить проста, тому що, на думку Т. Джоунса, «є межа можливостей навіть для самого прогресивного судді в плані використання їм у своїй аргументації міжнародних правових норм. Є межа розвитку загального права і межа можливості інтерпретації законодавства».

І все-таки навряд чи є надійний и однозначний спосіб рішення цієї проблеми. Разом з тим досвід США, що мають юридично закріплений и забезпечений правовою Білль про права, досить показовий. Як відомо, цей досвід, мабуть, самий багатий у світі, і репутація американського Білля про права досить висока. Крім того, на думку М. Ташнета, схожими тут є й правові культури США и Великобританії, засновані на загальному праві. Це дає можливість припусти, що його виконання буде забезпечувати за посередництвом звичайного суду — так само, як і у США, а не через політичний інститут типа Конституційної ради Франції, що представляє собою основну альтернативну модель забезпечення дотримання конституційних прав.

Б. Маклахлин у згаданій раніше статті ілюструє захист конституційних прав на прикладі канадської Хартії прав людини. На її думку, білль про права має серйозні переваги в справі реалізації прав людини в порівнянні з іншими законодавчими формами и процедурами. У Канаді були випробувані різні способи розвитку прав людини, насамперед розробка і прийняття законодавств по правах людини і навіть існування більш десяти років так званого «псевдо конституційного билля про правах». Але особливого прогресу досягти не вдавалося, поки не була прийнята Хартія прав і свобод у 1982 р. Це значним образом змінило ситуацію, тому що удалося досягти рівноваги «між надмірним індивідуалізмом», чи правами особи, які визначаються судом, з одного боку, и «правлінням й волею більшості, виявленими через законодавчі структури», с іншої. Хартія встановлює також рівновагу між «поняттями верховенства закону і гарантованих фундаментальних прав». Канадська модель Хартії відрізняється від американської моделі Білля про права, «де індивідуальні права зводяться в абсолютну форму і протиставляються державі як чомусь далекому». Канадська Хартія, як вважає Б. Маклахлин, являє собою деякий компроміс, розглядаючи індивідуальні права як «дещо додаткове до прав та обов'язків держави». Кожному індивіду гарантується строге дотримання фундаментальних прав людини, але вони «неодмінно обмежуються одне другим і ще більше — суспільним благом». На думку автора статті, основна і найважливіша відмінність канадської Хартії від Білля про права США укладається в створенні механізму поступового досягнення компромісу між індивідуальними правами и інтересами більшості. Подібний компроміс для США навряд чи можливий, тому канадська Хартія виглядає менш радикально и більш гнучкою [7, 117].

Ряд статей у розглянутій книзі зачіпають таку важливу и далеко не нову тему, як рівноправ’я. Присвячені цій темі статті об'єднані в окремий розділ, який називається «Ще раз про рівність». Якщо в статті С.Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфорді, «Менш рівні, ніж інші» аналізується проблема жіночої рівноправності, яка аж ніяк не нова, то і проблема прав людини и сексуальної орієнтації. в сфері правових дискусій розглядається теж не вперше. К. Стичин, автор статті «Найважливіші права і спірна ідентичність: Сексуальна орієнтація і рівноправність у канадській юриспруденції», який також є університетським викладачем права, аналізує анти дискримінаційне законодавство з погляду «категоріального мислення и сутнісних концепцій ідентичності». Категоріальне мислення стосовно до цієї проблеми означає, що «індивід повинний просто підтвердити визначену соціальну ідентичність і довести, що дискримінація його як особи породжена ієрархічними відношеннями між домінуючою соціальною ідентичністю та його ідентичністю ».

Без сумніву інтерес представляє стаття Д. Нолана, викладач прав Королівського коледжу (Лондон), «Право на гідне до себе відношення», в якій автор аналізує практику дискримінації и несправедливого звільнення. Суть цього права укладається в тім, що підставою для ухвалення рішення роботодавця в сфері трудових відносин може служити тільки чи наявність, навпаки, відсутність визначених і необхідних для конкретної ситуації достоїнство. Використання ж інших основ для мотивування рішення про прийняття на роботу, просуванні по чи службі звільненні розцінюється автором як дискримінаційне рішення, що порушує право людини на таке відношення до себе, яке було засновано на достоїнствах, необхідних для виконання даної роботи. Право на гідне до себе відношення широке визнається в усьому світі, відзначає Д. Нолан, і зафіксовано в національних законодавствах багатьох країн, що стосуються рівноправності, незаконної дискримінації і звільнень. Безсумнівна важливість концепції достоїнства полягає в том, що вона може сприяти правовому захисту усіх груп населення, особливо тих, які відносяться до так званих проблемних категоріями и в значній мірі відчувають пристрасне до себе відношення. Обмеживши область розгляду цієї проблеми сферою зайнятості, автор вважає, що цей принцип цілком може бути використаний стосовно і до другим областей, наприклад чи утворення розподілу житла. Інтереси, на підставі яких виводиться то чи інше право, на думку автора, являються достатньо важливими в даному випадку, щоб це право — на гідне до себе відношення — можна було б віднести до числу основних прав людини, тим більше що його реалізація не залежить від економічних умов и рівня розвитку того чи іншої держави[8, 104].

2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРАВ НАЦІЇ

2.1 Зміст права народів на самовизначення

Право націй на самовизначення, один з основних визнаних світовим співтовариством принципів міжнародного права, що означає створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ним, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. Це невід'ємне право націй і народностей є одним з так званих імперативно-основних принципів міжнародного права, закріплених і в ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, по якій ця норма „приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому", відхилення від неї неприпустимо і змінити її можна тільки "наступною нормою загального міжнародного права”. Пріоритет основних принципів міжнародного права над внутрішньодержавним, національним правом загальновизнаний.

Проблема права народів на самовизначення дуже важлива, тому що це стосується не тільки кожного з нас, але і великого числа народів, що аж до сьогоднішнього дня ще не користуються правом на самовизначення.

Що можна сказати з приводу об'єктивного змісту права народів і націй на самовизначення? Насамперед, треба підкреслити, що ми чітко розрізняємо населення, що проживає на визначеній території, і, як ми звикли говорити, титульну націю. У багатьох випадках титульна нація складає меншість, як, наприклад, у Казахстані, де казахів близько 50 %, чи в Абхазії, де абхазів всього 18 %. Отже, треба розрізняти два поняття [9, 93].

Коли ми говоримо про право народів і націй на самовизначення, то повинні мати на увазі, що мова йде про народи, що проживають на даній території. всіх народів. Говорячи про зміст сучасного права народів і націй на самовизначення, я маю на увазі, насамперед, можливості розвитку даної нації і даного народу. Тобто, якщо даний народ користується всіма можливостями для власного розвитку, то питання про самовизначення фактично визначено. Якщо даний народ не користується всіма можливостями для власного розвитку, встає питання про право народів і націй на самовизначення.

Таким чином, при ближчому розгляді права народів і націй на самовизначення — це право на розвиток кожного народу і кожної нації. Тому той факт, що в документах ООН має місце змішання цих понять, надзвичайно сумний і, мабуть, викликаний недостатньою компетентністю тих, хто там засідає.

Проблема самовизначення, як уже говорилося, — це насамперед проблема розвитку, і якщо нація чи народ розвиваються благополучно, ми з вами повинні говорити про те, що вони користуються правом народів на самовизначення поза зв'язком з тим, чи є ця нація незалежної чи народ незалежним чи залежної, тобто, що знаходиться в складі іншої держави.

Проблема складається в тім, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на даній території, має можливість висловити свою волю. Інше питання, що потім російськомовне населення виступило проти дискримінаційного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутність справи укладається в тім, що більшість населення, що брало участь у голосуванні, висловилося за незалежність.

Коли ми говоримо про право націй і народів на самовизначення, то варто мати на увазі, що це право здійснюється в різних формах. У формі федеративного устрою, конфедеративного устрою чи у формі політичної незалежності. Треба сказати, що в правовій літературі — нашій і зарубіжній — з'явилося кілька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територіальної цілісності. Нічого подібного — ніякого протиріччя тут немає. Принцип територіальної цілісності як був, так і залишається одним з основних принципів міжнародного права.

Поняття «самовизначення» означає, що кожен народ мирним шляхом може змінити, у тому числі і територіальну цілісність будь-якої держави.

Ще я хотіла б пояснити пріоритет прав особистості перед правами колективу, тобто про те, що з прав індивідуальних - зрозуміло, грамотно сформульованих і цивілізовано дотримуваних - автоматично випливають будь-які колективні права. Справді, якщо кожний має доступ до інформації і можливістю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом - нічим, крім розумного закону, не обмеженим - створювати будь-які мирні асоціації, що не порушують прав інших осіб, то звідси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономії, на будь-який спосіб утворення, прямо випливають усі релігійні, профспілкові і тому подібні права, у тому числі право говорити обраною мовою і право поєднуватися по національній ознаці, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це міркування - адже його логіка зовсім проста.

Однак з цього загального правила є одне виключення, і воно торкається питання про державність. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалі не правове питання, насамперед по тій простій причині, що зовсім не визначено - і принципово не може бути визначено! - суб'єкт права. Тому що як визначити однозначно і строго, хто саме утворить ту спільність людей, що вже може, так сказати, претендувати на державність? Яким критерієм при цьому користатися? [10, 283].

Звичайно, коли розставляєш крапки над і, то виходить різко і не дуже чемно, але можна множити і множити приклади місць на землі, де такого роду питання виникають і не мають правового рішення. Наприклад, у Дагестані ледве не кожен аул говорить своєю мовою; там існує більш 30 мов, носії яких один одного не розуміють. Усі ці тридцять чи більш аулів - вже суверенні держави чи ще ні? Якщо не всі, то хто саме. "Якщо всі, то як може жити суспільство, влаштоване таким чином? Скільки посольств треба створити і як домовитися між собою? Між тим усе, що насправді потрібно людям, - це мати можливість розвивати свою культуру і бути в ньому не защемленими в порівнянні з іншими. А що стосується того, що ця проблема дотепер не вирішена в міжнародному праві, то вона і не буде вирішена правовими засобами , можна за це ручатися. І наша участь у спробах її вирішення, нічому не допоможе. Тому що немає на землі такої людини, що скаже: „Я точно знаю межу між тими народами, хто мають право на державність і тими, хто ще цього права не мають, а також тими, котрі ніколи його не придбають”. Тому потрібний просто цивілізований підхід до цих проблем - і тоді, їхня гострота має тенденцію відмирати.

Питання перше - щодо посилань на історичний контекст, необхідний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне історичному контексту означає, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалі ніколи. І другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення і не заперечую того, що це фундаментальне право. Але відповіді на питання так і немає. Який же саме народ має це право. Я згадувала про Дагестан і про одно аульні мови, тобто мови, що існують в одному аулі і більше ніде. Ці аули володіють найважливішою конституційною ознакою нації. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].

Якщо вирішити, що первинними є права людини, то в них розчиняються права націй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови і культури. Якщо ж вирішити, що первинними є права народів, то неминуче прийдемо до визначеної дискримінації.

Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який має право на існування і розвиток. Вирішуючи питання самовизначення націй і народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрібно ясно і чітко представляти, що є така реальність, як нації.

Невелике технічне уточнення. Післявоєнні міжнародно-правові документи писалися для країн третього світу, де часто важко зрозуміти, що таке нація. Тому в цих документах терміна "права нації" немає. Там мова йде про право народів на самовизначення, а поняття "права нації" ми тут ввели самі і самі повинні визначити, який зміст у нього вкладаємо.

Якщо дорівняти права нації до прав групи, партії чи навіть колективу, то це теж, що і розмовляти зі співрозмовником на різних мовах. Нація - це зовсім інше. Нація - це історично сформована маса людей, що мають загальну мову, територію. Нація - це російська нація, українська, грузинська і т.д. Право нації на самовизначення - це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.

2.2 Права корінних народів

У результаті розпаду СРСР основна вага рішення проблем міжнаціональних відносин перемістилася в рамки колишніх союзних республік СРСР — нині незалежних держав.

Хоча ці держави як правонаступники колишнього СРСР і, отже, учасники багатьох міжнародних угод по правах людини повинні керуватися засадами і нормами цих міжнародних угод у процесі створення своїх національних законів, ці процеси проходять важко й у багатьох відносинах у явному протиріччі з принципами і нормами сучасного загальновизнаного міжнародного права. Це протиріччя чітко виявляється в законах про громадянство деяких колишніх союзних республік СРСР, на основі яких люди були поділені на різні категорії з різними правами й обов'язками. Одним з “правомірних” основ такого поділу громадян використовується доктрина так називаного “переважного права титульних націй” над іншою частиною “не титульного” населення країни [12, 44].

Поряд з цим у багатьох колишніх союзних республіках намітилася інша, не менш суперечлива тенденція. Багато народів автономних і неавтономних утворень у цих колишніх союзних республіках, посилаючись на своє “корінне” походження на відповідних територіях, претендують на переважне право стосовно іншої частини населення даної території, у тому числі у відношенні представників так званою “титульної нації” цих колишніх союзних республік.

У цих умовах, якщо “корінні” народи автономних утворень розглядають “титульні” нації як колонізаторів і причину всіх їхніх нещасть" то, у свою чергу, “титульні” нації оцінюють політику “корінних” народів як політику сепаратизму і погрозу територіальної цілісності союзних республік колишнього СРСР.

Із самого початку необхідно підкреслити, що поняття “титульна” нація не визначена ні в правовому, ні в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовується у відношенні тих націй, назви яких визначили назви колишніх союзних республік СРСР.

Таким чином, зміст поняття “титульна” нація тотожне поняттю “корінного” народу в межах усієї території республік колишнього СРСР.

До міжнародних угод, що визначають правовий статус корінних народів, насамперед відносяться Конвенція МОТ “Про захист і інтеграцію корінного й іншого населення, що веде племінний і напівплемінний спосіб життя в незалежних країнах”, Конвенція 1959 р. № 107. на основі якої в 1989 р. була прийнята Конвенція “Про корінні і племінні народи в незалежних країнах”. Крім названих Конвенцій МОТ, у рамках ООН Підкомісією по попередженню дискримінації і захисту меншостей був розроблений проект Декларації прав корінних народів [13, 86].

На підставі приведених документів можна виділити наступні основні елементи визначення “корінний народ”:

— корінні народи є нащадками людей, що населяли яку-небудь область до прибуття туди іншого населення;

— не домінуюче їхнє положення в суспільстві;

— їх культурні й інші відмінності від іншої частини населення;

— їхня свідомість належності до корінного народу;

Зі змісту перерахованих міжнародних документів, а також рекомендацій міжнародних неурядових організацій корінних народів (зокрема, Всесвітньої ради корінного населення) вимальовуються наступні права корінних народів, що складають основу їхнього правового статусу:

— право на повне і дійсне користування основними правами і свободами людини;

— право на свободу і рівність з іншими людьми в суспільстві без якої-небудь дискримінації;

— право на захист і заохочення їх культурних та інших особливостей;

— колективне право на існування як окремого народу, а також їхній захист від геноциду;

— право на розвиток і заохочення їхньої рідної мови, та на усі форми освіти;

— право на визначені форми, структури і повноваження своїх інститутів;

— колективне право на автономне керування їхніми місцевими справами;

— незаконність виселення корінних народів із займаних ними земель;

— право визначати власні пріоритети в розвитку їхнього життя, інститутів і землі, на якій вони живуть традиційно;

— право брати участь у формуванні і здійсненні планів і програм для їх національного і регіонального розвитку;

— поліпшення умов життя, праці і рівня охорони здоров'я й утворення корінних народів повинне бути пріоритетним у платі економічного розвитку регіону;

— національне законодавство повинне враховувати традиції і звичаї корінних народів;

— право на збереження їхньої землі, навколишнього середовища, традиційних економічних структур, способу життя;

— право на збереження, керування, використання природних ресурсів;

— право вимагати, щоб державні органи в обов'язковому порядку консультувалися з ними в справах внутрішнього і міжнародного співробітництва по здійсненню проектів, особливо по освоєнню природних ресурсів, щоб ці проекти не нанесли економічний і екологічний збиток навколишньому середовищу корінних народів і таке інше [14, 74].

У цілому існуючі міжнародні договірні норми враховують специфіку корінних народів тих країн, на території яких прибульці з'явилися 1—2 століття тому назад, і даний факт не викликає сумніву.

Тому механічне застосування міжнародно-правових норм на території колишнього СРСР у даний час не тільки не науково, але і небезпечно, тому що наш регіон відрізняється своєю специфікою.

2.3 Про права жінок

У міжнародних документах визнається, що розвиток правових норм, що гарантують жінкам надання основних прав і свобод людини - необхідний, але недостатній крок для подолання їхньої дискримінації. У соціології права існує багато доказів того, що ефективність права в зміні шаблонів поведінки не знаходиться в повній залежності ні від того ступеня, у якій воно відповідає пануючим у суспільстві установкам, ні від строгості санкцій, застосовуваних для проведення норм права в життя. Справа в тім, що суспільство являє собою не однорідні збори індивідів, а складну мережу різноманітних інтересів, переконань і шаблонів поведінки. Те, що одному із секторів суспільства представляється необхідною умовою ефективного і морального функціонування спільності, є в очах інших секторів незаконною й обтяжною вимогою (це відноситься до прав людини-жінки). Саме в цій сфері так називане право звичаю часто суперечить законодавчому праву.

Права людини жінок („Wомеn's human rights”) відносяться до так названих колективних прав чи третьому поколінню прав людини.

До першого покоління прав людини відносяться традиційні ліберальні цінності - право на свободу думки, совісті і релігії, право на життя, свободу і безпеку особистості і так далі. Це права, що реалізують так названу негативну волю і зобов’язуючі державу утримуватися від втручання в сфери, регульовані цими правами.

Другим поколінням (чи позитивними правами) називають ті соціальні, економічні і культурні права (право на працю і вільний вибір роботи, на соціальне забезпечення, на освіту і т.д.), для реалізації яких необхідне втручання держави (нормативне їхнє визначення, створення соціальних програм і гарантій і так далі).

Третє покоління - це так названі колективні права, що можуть здійснюватися не окремою людиною, а колективом, спільнотою, нацією - право на мир, на самовизначення, на здорове навколишнє середовище, на свободу від дискримінації по половому, національному чи віковому принципі. При прийнятті “Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок” обговорювалося питання про те, чому для захисту прав жінок недостатньо Міжнародного Білля про права людини [15, 21].

Створення додаткових засобів захисту прав людини жінок визнано міжнародним співтовариством необхідним тому, що факт належності жінок до "людства" виявився недостатнім для забезпечення їм захисту своїх прав. Для реалізації прав людини жінок недостатнім виявляється створення законодавчих норм і механізмів їхнього дотримання. Реалізація цих прав багато в чому залежить від зміни культурних норм і стереотипів.

Порушення прав людини жінок визначається в ст.1 “Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок”, що є одним з найважливіших документів у сфері прав людини жінок, таким чином: “Дискримінація у відношенні жінок означає будь-яке розходження, виключення чи обмеження по ознаці статі, що спрямовано на ослаблення чи зводить нанівець визнання, використання чи здійснення жінками (незалежно від їхнього родинного стану), прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-який іншій області” (СРСР підписав і ратифікував цей документ ще в 1980 році).

Найважливіша особливість цього визначення полягає в тому, що поняття дискримінації застосовується не тільки до юридичної рівноправності чоловіків і жінок, але і до їхнього фактичного положення. Цей же принцип підкреслюється й у статті 2 Конвенції де говориться, що держави - учасники Конвенції зобов'язуються “приймати усі відповідні міри, включаючи законодавчі, для зміни чи скасування діючих законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію у відношенні жінок” [16, 261].

У статтях 5 і 10 Конвенції говориться про те, що держави-учасники повинні переборювати й усувати стереотипні концепції ролі чоловіків і жінок, соціальні і культурні моделі поведінки, засновані на ідеї неповноцінності чи переваги одного зі стать. У Доповіді Генерального Секретаря ООН підкреслюється, що „важливі заходи для зміни такого положення повинні включати контроль і регламентування з боку урядів, для того, щоб розширити участь жінок у роботі засобів масової інформації і зміцнити роль останніх у справі інтеграції”. Іншими словами, крім розробки законів і правових норм по забезпеченню рівноправності жінок і чоловіків і механізмів їхньої реалізації, необхідно змінювати стереотипи і стереотипні моделі гендерних ролей [17, 245].

3 ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІЙ

Дана глава присвячена здійсненню прав національних і етнічних меншин, проблеми їхнього захисту і коротко здійснити моніторинг тих міжнародних документів, що ілюструють колективне право і право на самовизначення. Будь-яка група людей — це сукупність вхідних у неї індивідуумів. І будь-яке суспільство, з мого погляду, настільки невільно, наскільки безправний самий безправний член цього суспільства. Не може суспільство називатися вільним, якщо є хоч одна людина, права якого порушуються.

Тому індивідуальні права дуже важливі. Але в силу того, що любе право по суті своїй це не що інше, як право вибору, колективні права не входять у суперечність і не порушують індивідуальних прав. Прикладів тому в міжнародній правовій практиці досить. От деякі:

1. Хартія ООН починається словами: «Ми, народи Об'єднаних Націй...» (не «ми, люди», а «ми, народи»).

2. Резолюція 1991/31 від 29 серпня 1991 року: Підкомісія ООН по запобіганню дискримінації і захисту меншостей доручив Генеральному Секретарю ООН підготувати доповідь, озаглавлену «Інтелектуальна власність корінних народів» (знову права визначеної групи людей), до речі йде як прямий наслідок статті 17 Загальної декларації прав людини: «Кожний має право на власність як індивідуально, так і разом з іншими».

3. У міжнародному праві, як і у внутрішньому законодавстві багатьох країн, давно уже визнані й обговорені права жінок. Однак ніхто ніколи не сприймав повагу прав жінок, що складають визначену частину суспільства, як обмеження індивідуальних прав людини.

4. Конвенція МОТ , стаття 5 якої говорить про проблеми корінних народів як про проблеми й індивідуумів, і груп.

5. Декларація ООН «Право на розвиток», 1986 рік. Стаття 2, пункт 2: «Усі люди відповідальні за розвиток як індивідуально, так і колективно, враховуючи необхідність повної поваги їхніх прав людини...»

6. Багато країн— наприклад Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Канада, США — визнають за корінними народами колективні права у своєму внутрішнім законодавстві. Уряд Фіджі офіційно заявив на Комісії ООН по правах людини 28 жовтня 1996 року: «Колективні права корінних народів на землю відбиті в законах Фіджі... У той же час індивідуальні права всіх громадян виражені в національному Біллі про права людини, визнаному Конституцією...» [18, 245].

8. Що стосується міфу, начебто колективні права нібито послабляють права людини, те жоден правовий документ не є ізольованим чи одиночним явищем. Любий документ, що стосується колективних чи індивідуальних прав, повинний розглядатися як частина вже існуючої міжнародної системи правових стандартів по правах людини.

Правомочність принципу колективного права дає життя принципу «самовизначення народів».

Не можна розуміти «самовизначення народів» як принцип, що виражається єдино в праві чи виходу відділення чи народу території від якої-небудь держави.

Декларація прав корінних народів містить пункт 31 «Право на самовизначення в складі держави».

Резолюція 49-ї Сесії Комітету ООН по знищенню расової дискримінації від 8 березня 1996 року, пункт 7: «Право народів на самовизначення є одним з основних принципів міжнародного права».

Цей принцип закладений у пункті 1 Хартії ООН, у пункті 1 Міжнародного Пакту по економічних, соціальних і культурних правах і в пункті 1 Міжнародного Пакту по цивільних і політичних правах, а також у інших міжнародних документах по правах людини [19, 152].

Чи суперечить це «колективне» право індивідуальним правам людини?

Право народів на самовизначення і права людини не тільки не суперечать один одному, але і взаємозалежні.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 49/148, озаглавлена «Всесвітня реалізація права народів на самовизначення», говорить: «Генеральна Асамблея ООН. підкреслює важливість всесвітньої реалізації прав народів на самовизначення для ефективної гарантії і здійснення прав людини» [20, 175].

Тепер давайте перейдемо до питання про міжнародні стандарти в області прав людини. Повинна сказати, що цей термін уперше з'явився в пресі, причому з'явився він на Заході. Узагалі ж, маються на увазі міжнародно-правові зобов’язання держав в області прав людини. Адже права людини як такі не існують на міждержавному рівні. Держава надає своїм громадянам і особам, що знаходяться на його території визначені права і свободи, і держави несуть основну відповідальність за те, щоб вони були забезпечені належним чином. От тому довгий час існувала думка, що термін міжнародний захист прав людини не дуже вдала, що на міждержавному рівні здійснюється сприяння повазі до прав людини, заохочення поваги до прав людини. Зараз від такого підходу практично відмовилися. Тому, що, усе-таки, міжнародний захист прав людини існує. Є визначені міжнародні механізми, що з більшим чи меншим ступенем ефективності захищають права людини на міждержавному рівні. От приклад, усім добре відомий: Європейський Суд по правах людини, що найчастіше в нас у газетах називають Страсбурзьким судом. Він дійсно розташований у Страсбурзі. Раніш була і Європейська Комісія з прав людини. Але зараз, у зв'язку з тим, що набрав сили 11 протокол до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 року структура європейського правозахисного механізму змінився. Залишився тільки Суд, і Ви маєте право при дотриманні визначеною, установленою Конвенцією умов, скаржитися в цей Суд. Існують дані, що вже не менш 2000 скарг із боку громадян колишнього Союзу очікують розгляду в Страсбурзькому суді. Цього можна було очікувати. Однією з умов прийнятності скарги в цей Суд є вичерпання місцевих, внутрішніх коштів правового захисту. У нас у правоохоронних органах була поширено одна дивна думка. Допустимо, після Вашого звертання в суд перша інстанція Вам відмовила, потім касаційна інстанція відмовила, а потім Вам нібито потрібно було пройти, на думку чиновників, наглядові інстанції. І от поки це все не пройдено, вважати, що внутрішні кошти правового захисту вичерпані, не можна. Однак, є прецедентна практика Європейського Суду. Суд зовсім недавно вирішив, що відхилення скарги на касаційному рівні розглядається як вичерпання внутрішніх коштів правового захисту. І якщо Вами пройдено дві інстанції (суд першої інстанції і касаційна інстанція), те Ви можете звернутися в Європейський Суд по правах людини [21, 34].

Повертаючи до міжнародних стандартів в області прав людини, необхідно сказати, що іноді висловлюють думку, що і рекомендації теж є деякою мірою міжнародними стандартами в області прав людини. Я думаю, що це чи невірно неточно. Справа в тім, що рекомендації нікого не зобов'язують юридично, а стандарт припускає необхідність його дотримання. Краще говорити про стандарти, а не про універсально визнані права людини - іноді таке вираження зустрічається в міжнародних документах. Справа в тім, що міжнародний стандарт в області прав людини не завжди може бути присвячений конкретному зобов'язанню, представити яке-небудь чи право волю, наприклад зобов'язанню забезпечити волю слова. Він може бути присвячений і зобов'язанню не допускати якихось порушень прав людини. Допустимо, не прибігати до катувань або до жорстокого чи принижуючому достоїнство людини поводженню [22, 7].

Де міжнародні стандарти в області прав людини знаходять висвітлення, у яких міжнародних актах, документах? Можна розділити ці стандарти на універсальні, загальновизнані і регіональні. Деякі з цих стандартів зараз визнаються практично всіма, незалежно від участі тієї чи іншої держави в якому або міжнародному договорі. Інші ж визнаються на рівні визначеного регіону. Регіональні стандарти можуть збігатися з універсальними, але, як показує практика, регіональні стандарти звичайно йдуть далі універсальних. Природно, у рамках того чи іншого регіону є якісь свої особливості, що дозволяють це зробити, інакше не було би змісту встановлювати якісь регіональні стандарти, а встановлювати стандарти нижче універсального рівня теж не можна, це буде вже порушенням загальновизнаних стандартів. Наприклад, Європейське право прав людини - сукупність регіональних стандартів.

Якщо говорити про проблеми захисту прав національних і етнічних меншин утретє вони заюшили хвилею на політичну арену Європи, після Другої світової війни. Першу хвилю викликало утворення національних держав до і після першої світової війни, другу — мирні договори, залучення до колективної відповідальності, переробка границь після другої світової війни.

Захист меншостей: міжнародне чи право внутрішнє право? Між тими, хто займається проблемою захисту прав, дуже великі розбіжності в оцінці того, яких юридичних коштів вимагає здійснення і захист прав національних і етнічних меншин. Мають місце дві крайні точки зору. По одній з них, потрібно установити міжнародні стандарти і жадати від кожної (європейської) країни їхнього виконання. Відповідно до іншої, врегулювання прав національних меншостей є справою винятково тієї держави, на території якого вони проживають, і повинно здійснюватися на основі внутрішнього права.

Прихильники першої точки зору аргументують тим, що права меншостей відносяться до числа основних прав людини і, як такі, повинні захищатися міжнародними стандартами (як це робить римську угоду ЕС про основні права і волі людини від 1950 року). Інша ж сторона посилається на те, що положення національних меншин у різних країнах (якщо ці меншості взагалі піддаються визначенню) настільки неоднаково, що не коштує, та й неможливо виробити на міжнародному рівні якусь єдину систему правил [23, 27].

Обидві ці точки зору містять у собі частку реальності. Права меншостей — принаймні на сьогоднішній день — дійсно стали частиною прав людини. У той же час у тій чи іншій державі здійснення і захист прав національних меншостей можливі тільки в рамках внутрішньої правової системи даної держави, у тісній згоді з нею.

Чи рано пізно неминуче буде потрібно прийняття такого міжнародного документа, що, з одного боку, загалом сформулював би основні права національних меншин, а з іншого боку, уповноважив би міжнародний форум (наприклад, Європейський суд по правах людини) визначати, чи відповідає внутрішня правотворчість (законодавство) і правозастосування окремих, що підписали документ держав необхідним вимогам [24, 89].

Однак доти, поки міжнародні документи по захисту меншостей носять рекомендаційний характер, для меншостей найважливішим і визначальної є внутрішнє законодавство окремих країн, а ще більш — практика правозастосування. Ще в період між двома світовими війнами досвід показав, що навіть самі виразні юридичні кошти не багато коштують, якщо на практиці дана країна по суті справи регулярно відходить від них.

Кожна окрема держава повинна саме (разом із проживаючими на його території меншинами) шукати і знайти ті кошти і форми, що належним образом гарантують права, сформульовані в європейських нормах, і гармоніюють із традиціями і внутрішнім правом, враховують культурно-історичні особливості даної держави і регіону.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки проведеного дослідження хочеться зазначити те, що врегулювання питань реалізації прав національних меншостей і, у першу чергу, такої основної норми як право націй на самовизначення дедалі займає все важливіше місце серед найважливіших проблем сучасності. З огляду на численні збройні конфлікти, що виникли на ниві бажання національних меншин у складі багатонаціональних держав відокремитись і створити самостійні незалежні держави таким чином реалізувавши своє право на самовизначення.

З огляду на це, можна зазначити, що важливе значення в плані врегулювання конфліктів мають теоретичні положення, що стосуються принципу права націй на самовизначення. Є думка, що самовизначення - це колективне право, що є необхідною передумовою здійснення індивідуальних прав людини. Без права на самовизначення не має змісту говорити і про цивільний, і політичних правах. Однак, сучасне міжнародне право не містить чітких правових гарантій захисту права на самовизначення, і Міжнародний суд у рішенні конкретних справ завжди намагається виходити з конкретних умов, політичних інтересів і розміщення сил. При цьому конкретне правове трактування права на самовизначення найчастіше виглядає по-різному.

У зв'язку з цим не можна не погодитися з тим, що колективні права в сучасному міжнародному праві мають очевидний двозначний статус. Така ситуація дійсно виглядає більш ніж дивною, якщо врахувати, що колективні й індивідуальні права нероздільні у своїй сутності. Тому що індивідууми частково визначаються як члени тієї чи іншої спільності-групи, то міжнародне право повинне так чи інакше враховувати і вважатися з груповими правами, оскільки з погляду права не має значення чи індивідуально колективно люди виступають у захист своїх основних свобод.

Одним з виходів із ситуації, що склалася є розробка та прийняття єдиного міжнародного кодифікованого нормативно-правового акту, де б були визначені основні засади колективних прав, механізм їх реалізації на міжнародному та внутрідержавному рівні, способи захисту порушених прав національних та етнічних меншин, знов таки на міжнародному та внутрідержавному рівні. Але прийняття вказаного акту на міжнародному рівні не досить для його належної „роботи”. Аналогічні акти слід прийняти кожній державі на підставі цього міжнародного акту, які би регулювали конкретні відносини між національними меншинами на території конкретної держави.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Ренан Э. Что такое нация. - Санкт-Петербург: Витязь, 1898. - 347 с.

2. Словарь прав человека и народов. – М.: 1993. - 260 с.

3. Общая теория прав человека. Под ред. Лукашевой Е.А. - М.: 1996. - 469 с.

4. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. - 552 с.

5. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. – 552 с.

6. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. - М.: Про-спект, 1989. – 146 с.

7. Сенезе С. Права человека и право народов: два различных видения? // Ми-ровая экономика и международные отношения. -1990.- № 2.- 119 с.

8. Козинг А. Нация в истории и современности: Исследование в связи с исто-рико-материалистической теорией нации. - М.: Прогресс, 1979.- 249 с.

9. Соколовский С.В. Самоопределение и проблемы меньшинств: международ-но-правовые аспекты // Расы и народы. - М.: 1997.- 97 с.

10. Нагенгаст К. Права человека и защита меньшинств: этничность, гражданст-во, национализм и государство (Этничность и власть в полиэтничных госу-дарствах: Материалы международной конференции 1993 года.). - М.: Наука, 1994. - 299 с.

11. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов.- Женева, 1990. – 125 с.

12. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов.- Женева, 1990. – 81 с.

13. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов- Женева, 1990. – 81 с.

14. Ханнум Х. Пределы государственного суверенитета и мажоритарного прав-ления: меньшинства, коренные народы и их право на автономию // Расы и народы. - М.: 1997. – 143 с.

15. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994.-320 с.

16. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и ма-териалы. - М.: 1993. – 270 с.

17. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и ма-териалы. - М.: 1996.- 440 с.

18. Право народов на самоопределение: идея и воплощение. - М.: Звенья, 1997. - 314 с.

19. Абашидзе А.Х. Национальные меньшинства и право на самоопределение (международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. -1995. - № 2. – 158 с.

20. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Проспект, 1991. – 289 с.

21. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Проспект, 1991. – 289 с.

22. Всеобщая декларации прав человека // Действующее международное право. - М.: 1996.- 219 с.

23. Там же. С. 54.

24. Там же. С. 23.

Додаток А

Класифікація термінів та понять, що відносяться до прав людини

А. Історичні категорії:

1. Цивільні і політичні права

2. Економічні, соціальні і культурні права

3. Гуманітарне право і права людини в умовах збройних конфліктів

4. Права, що формуються чи нові права людини

Б. Категорії людей, на яких поширюються особливі права:

1. Громадяни

2. Жінки

3. Діти

4. Іноземці

5. Біженці

6. Особи без громадянства

7. Особи найманої праці, включаючи емігрантів і членів їхніх родин

8. Душевнохворі й інваліди

9. Особи, піддані затримці, арешту або ув'язненню

10. Жертви порушень прав людини

В. Колективні права:

1. Свобода зборів

2. Свобода асоціацій

3. Свободи професійних союзів

4. Права народів:

(а) право на існування

(б) право на свободу визначення свого політичного статусу, свободу економічного, соціального і культурного розвитку

(в) право вільного використання природних багатств і ресурсів

(г) право на мир і безпеку

(д) право на розвиток

(е) право на сприятливе навколишнє середовище, необхідну для розвитку

5. Права туземного населення

6. Права етнічних, мовних, релігійних і національних меншостей

Г. Індивідуальні права (всіх і кожного):

1. на життя

2. на гідність

3. на рівність перед законом і рівним захистом за законом

4. на рівність прав чоловіків і жінок

5. на рівність перед законом

6. на збереження і відновлення ідентичності особистості людини, включаючи національну приналежність, ім'я і сімейні зв'язки (дитина)

7. на свободу

8. на особисту безпеку

9. на повагу до фізичних, розумових і моральних недоліків

10. на ефективний, простий і швидкий захист у суді, трибуналі чи будь-якому іншому органі влади у випадку порушень прав людини

11. на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім законним судом у розумний термін

12. на презумпцію невинності

13. на своєчасне і докладне інформування про суть і причини висунутих обвинувачень

14. на достатній час і умови для підготовки до захисту — самому чи за допомогою адвоката по своєму виборі, на безкоштовний переклад, якщо виробництво в суді ведеться мовою, якого не знає обвинувачуваний

15. на повідомлення про причини арешту безпосередньо при арешті, на негайну доставку в суд, право стати перед судом у розумний термін чи бути звільненим, на судовий розгляд, у ході якого суд повинний прийняти рішення про законність затримки або про звільнення з-під варти

16. на ознайомлення з показаннями свідків проти нього/її і на одержання показань свідків у його/її користь, а також ознайомлення з ними

17. на перегляд вироку вищестоящою судовою інстанцією

18. на відшкодування збитку у випадку допущення судової помилки

19. на відшкодування збитку у випадку незаконної чи затримки арешту

20. на волю пересування і вибір місця проживання в межах території держави

21. на виїзд із країни, включаючи свою власну, і повернення у свою країну

22. шукати притулку в інших країнах і одержувати його

23. право дитини на захист із боку родини, суспільства і держави

24. на спеціальний захист матері до і після народження дитини

25. на захист родини суспільством і державою

26. на вільний вступ у шлюб по обопільній згоді

27. на власність

28. на адекватний рівень життя

29. на медичну допомогу

30. на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, настан-ня чи старості втрати коштів до існування, а також на соціальне забезпечення

31. на утворення; утворення повинне бути спрямоване на виховання поваги до прав людини

32. на роботу

33. на страйки

34. на справедливі і сприятливі умови праці

35. на справедливу оплату праці

36. на відпочинок і дозвілля

37. на утворення асоціацій і профспілок і членство в них

38. на участь у керуванні країною, на голосування і право бути обраним шляхом рівного і таємного голосування, право доступу до державної служби

39. на вільну участь у культурному житті суспільства

40. на захист матеріальних і моральних інтересів, що є результатом наукових, літературних чи художніх праць, автором яких він є

41. на розвиток

42. на здорове навколишнє середовище

Д. Право на захист від:

1. геноциду

2. будь-якої пропаганди війни, національної, расової чи релігійної ворожнечі

3. самочинного позбавлення життя (у тому числі колективних страт)

4. позбавлення життя за законом (страта)

5. катувань і іншого жорстокого, нелюдського і принижуючого достоїнство чи звертання покарання

6. насильницького зникнення

7. самочинного і незаконного втручання в особисте життя, сімейні справи, вторгнення в чи будинок порушення таємниці листування

8. незаконних обвинувачень, що торкаються честь і репутацію

9. висновку у в'язницю за чи борги на підставі нездатності виконати зобов'язання за контрактом

10. визнання винним за акт бездіяльності, що не було злочином у момент здійснення

11. незаконної чи самочинної затримки, чи арешту тюремного ув'язнення

12. обов'язку свідчити проти себе і визнавати свою провину

13. судна і покарання за злочин, за яке людина вже була засуджена

14. незаконної чи самочинної висилки, чи посилання видачі

15. рабства, фортечної залежності і подібної їм діям

16. насильницької чи обов'язкової праці

17. апартеїду

18. будь-яких форм дискримінації і сегрегації

19. зазіхань на основні права і волі, дію яких держава не може чи відстрочити скасувати ні при яких обставинах, відповідно до ратифікованого їм міжнародними чи договорами Конституцією

20. позбавлення правових гарантій, що захищають основні права і волі, таких, як habeas corpus (обов'язковість приводу затриманого в суд), amparo (документ на володіння землею, дійсний до присудження титулу володіння) і інші кошти судового захисту

21. голоду і недоїдання

Е. Свободи:

1. свободи думки, воля вираження, воля пошуку, одержання і передачі інформації й ідей

2. свободи мирних зборів і асоціацій

3. свобода думки, совісті, переконань і віросповідання