КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

В УКРАЇНІ

ПЛАН

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. ВЛАСНІСТЬ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3. ФОРМИ І ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

4. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. ПОНЯТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ (КОЛЕКТИВНОЇ) ВЛАСНОСТІ

2. ВИДИ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

3. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. ВЛАСНІСТЬ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Цією темою, як правило, розпочинається вивчення окремих інститутів цивільного права. Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Чим же пояснюється таке значення інституту права власності? Перш ніж від­повісти на це запитання дещо скажемо про поняття власності. Його треба про­аналізувати щонайменше у двох аспектах:

економічному і соціальному.

Розглядаючи власність в економічно­му плані, потрібно виходити з того, що власність — це відношення суб'єкта (громадянина, юридичної особи, держа­ви) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі 'моє і не моє" заснована власність. Вла­сність має місце тільки в суспільстві, за 'силовим полем" суспільства немає осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі, зобов'язані були ставитися до неї як до чужої.

Таким чином, власність — це відно­сини між людьми з приводу речі. З од­ного боку цих відносин, — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другого - не власники, всі інші особи, які зобов'язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конк­ретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Підкреслимо, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визнача­ють його економічну структуру, ідеологічне, моральне І політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим від­носинам притаманний вольовий характер, що прояв­ляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому май­ном.

Соціальне значення власності полягає у тому, що за допомогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Соці­альний характер власності проявляється тому, що держа­ва, як власник, виплачує пенсії, всілякі допомоги непра­цездатним та іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забез­печення існуючих потреб громадян та інших суб'єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємниц­тві та сфері інтелектуальної діяльності, зробиш власність недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше можливостей що­до володіння, користування й розпорядження своїм майном, ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущенням свавілля суб'єктами відносин власності при володінні, користуванні і розпорядженні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників відносин власності.

Отже, відносини власності породжують потребу їх пра­вового регулювання, що веде до виникнення права вла­сності, яке й буде предметом подальшого розгляду.

2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридич­ної особи щодо володарювання над речами (тобто нада­на особі можливість володарювати над певною — належ­ною їй — річчю). Складовими суб'єктивного права влас­ності є правомочність — володіння, користування і роз­порядження речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони нале­жать йому доти, доки він залишається власником.

Правомочність володіння — це юридичне забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактично­му зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як по­стійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирі­шувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховує­ться правом при встановленні презумпції законності фа­ктичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, за­конним і незаконним (добросовісним і недобросовіс­ним), давнішним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визна­ти його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недо­бросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого во­лоділець не знає і не повинен знати про його незакон­ність (громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння давніс-не. Володіння визнається давнісним, коли особа, не вла­сник майна, добросовісно, відкрито і безперервно воло­діє ним як своїм власним протягом строку, що переви­щує строк, встановлений законом. У багатьох європей­ських країнах такий строк встановлюється цивільним законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж 15-ти років, а іншим майном — 5-ти років.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, він називається незакон­ним недобросовісним володільцем (привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, наси­льницького — грабіж або розбій, підробленого — шах­райство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це по­чаток права власності. Виникнення права власності у набу­вача закон пов'язує з моментом передачі — отримання ре­чі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування — це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користу­вання майном може проявлятися по-різному. Наприк­лад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, ко­ристується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здій­снення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не по­рушувати прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні дер­жавні органи можуть контролювати дії власника, пов'я­зані з користуванням його майном. Так, міліції надаєть­ся право відстороняти від керування транспортними за­собами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, анулювати ви­даний юридичній особі дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укла­дення договору, передачі речі під заставу тощо. Така пе­редача права користування здійснюється шляхом розпо­рядження майном.

Право користування, як і право володіння, може на­лежати не лише власникові, а й іншим особам на підста­ві, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністра­тивних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридич­ним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставления до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставления до міліції.

Правомочність розпоряджання - це закріплена нор­мами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припи­нення права власності назавжди або відокремлення вла­сника від його майна на певний час. Застосовуючи пра­вомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм то­що. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, го­ворячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті викори­стання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб при­пинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпоря­джання нею.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою вла­сника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей влас­ника як самостійне, незалежне від права власності особ­ливе право. Власник або безпосередньо приймає рішен­ня про розпоряджання своїм майном, або опосередкова­но — через представників.

Принагідне підкреслимо, що закон про власність ро­бить спробу надати правомочності розпоряджання само­стійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття "право повного господарського відан­ня'^, яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, під­приємство розпоряджається зазначеним майном, вчиня­ючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного гос­подарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими ак­тами України (ст. 37 Закону України "Про власність").

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємст­вам. Таке явище треба вважати неприродним, виклика­ним кон'юнктурними чи якимись іншими незрозуміли­ми міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну "повне господарське відання", який уперше був запроваджений Законом про власність в СРСР від 6 березня 1990 p., замінили його на "право господарського відання" (ст. 294, 295). При цьому йдеть­ся про незастосування до права господарського відання правил про право власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за правом госпо­дарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду, віддавати під заставу. Держава, як власник, "здійснює контроль за використанням за призначенням і збереженням належного підприємству майна, має пра­во на одержання частини прибутку від використання майном, що перебуває в господарському віданні підпри­ємства".

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише вла­сникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручан­ня, аж до застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов'язаний не шкодити навколи­шньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і дер­жави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання належ­ного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гаран­тії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене корис­тування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по во­лодінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності — це юридично забезпечена можливість власника володіти, користува­тися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправ­них втручань до свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб'єктивне право влас­ності є абсолютним правом. Власникові, як уповноваже­ній особі, протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задо­вольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власнос­ті як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України "Про власність"). До суб'єктів права власності віднесено також органи місцевого само­врядування щодо комунальної власності (ст. 41 Консти­туції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом рефе­рендуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися при­родними об'єктами для задоволення власних потреб. Він зобов'язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх від­новленню як першооснови свого життя і життя суспільс­тва (ст. 10 Закону України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавс­тво зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо іншого не передбачено законо­давчими актами України.

3. ФОРМИ І ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Форми права власності. В законі "Про власність" зазна­чено, що власність в Україні виступає у формах приват­ної, колективної і державної власності. Отже, в Україні мають місце такі форми права власності: право приват­ної, право колективної і право державної власності. В основі поділу права власності на форми лежить принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності нале­жить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється на влас­ність, яка належить Україні в цілому (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність).

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним парті­ям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Мож­ливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до пра­ва колективної власності, крім перелічених, зараховує також право власності, що належить трудовим колекти­вам державних підприємств, колективам орендарів, колек­тивним підприємствам, кооперативам, акціонерним това­риствам, господарським товариствам та об'єднанням.

Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі не можуть виступати суб'єктами права власності, або належать до суб'єктів права приватної чи державної власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі приватної та державної (загаль­нодержавної і муніципальної) власності, а також є зачат­ки права власності у формі колективної власності.

Види права власності. Поділ права власності на фор­ми не заперечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право приватної власності може бути правом влас­ності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оператив­ного управління державних установ та казенних підпри­ємств і правом повного господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одному суб'єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спі­льна сумісна власність поділяється на власність по­дружжя, власність членів селянського (фермерського)

господарства і власність членів сім"я, власність, що ви­никає внаслідок придбання майна спільною працею чле­нів сім'ї.

Одним із видів права власності є право інтелектуаль­ної власності.

Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути різноманітною, залежно від практичних по­треб такого поділу. Воднораз звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на зако­нодавчому рівні, а поділ права власності на види прова­диться як із врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.

4. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Для виникнення суб'єктивного права власності потрібна наявність відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів. Саме такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.

В науці цивільного права підстави (способи) виник­нення права власності прийнято поділяти на первинні та похідні. При розмежуванні первинних і похідних підстав виникнення права власності в одних випадках перевагу віддають критерію волі, в інших — правонаступництва.

Прихильники критерію волі до первинних зарахову­ють такі підстави, за яких право власності виникає неза­лежно від волі попередніх власників, а до похідних — такі, за яких воно виникає внаслідок волевиявлення по­переднього власника.

Ті, хто за основу розмежування бере критерій право-наступництва, первинними вважають підстави, за яких правонаступницгво відсутнє, а похідними — способи, засновані на правонаступницгві.

За різних підходів можливі різні тлумачення певних правових явищ. Так, прихильники критерію волі націо­налізацію вважають первинним способом виникнення права власності, пояснюючи це тим, що право власності держави на націоналізоване майно виникає незалежно від волі колишнього власника. Ті, хто перевагу віддає правонаступництву, мають націоналізацію за похідний спосіб набуття права власності, оскільки тут є правона-ступництво (принаймні наступництво у правах).

Якому критерієві віддати перевагу? Розглядаючи окремо кожен з цих способів набуття права власності, можна зробити висновок, що такий поділ не має прак­тичного значення. Законодавство України з поділом на первинні та похідні способи виникнення права власності не пов'язує якихось правових наслідків. Крім того, сама позиція, на якій стоять автори такого поділу, викликає багато непорозумінь.

Розглядаючи окремо способи набуття права власнос­ті, що належать до первинних, ми пересвідчуємося в практичній недоцільності такого поділу. Адже важко знайти річ, яка нікому не належить. Якщо держава до­зволяє збирати гриби чи ягоди в лісі, ловити рибу в річ­ках, полювати на диких звірів, то це не означає, що ці об'єкти нікому не належать. У законодавчому дозволі саме і проявляється воля власника. Це підтверджується п. 4 ст. 10 Закону України "Про власність", у якому записано, що кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задово­лення власних потреб. Подібне можна сказати й про знахідку. Той, хто знайшов річ, стає її власником не тому, що вона нікому не належить, а тому, що власник не мо­же її відшукати або не шукав її зовсім. Іншими словами, відмовився від неї, що рівнозначно волевиявленню.

До первинних способів зараховують також набуття права власності на створену нову річ, перероблену чужу та створену нову річ з чужих матеріалів (специфікація). У цьому разі, хоча і йдеться про створення нового об'єк­та, але стверджувати, що він виник з нічого, не можна. Адже річ створюється з певної сировини. Цю сировину потрібно придбати, що пов'язано з волевиявленням як тієї особи, якій вона належала, так і тієї, яка її придбала.

Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення попередніх власників, не є суто специфіч­ним для виникнення права власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Адже за заповітом до спадкоємця переходять не лише права власності, а й ін­ші майнові права. Крім того, у багатьох випадках однієї лише волі зацікавлених осіб для передачі права власності недостатньо. Потрібно виконати умови, передбачені в законі або іншому законодавчому акті. Так, для передачі речі, обмеженої в обігу, потрібна не лише воля її влас­ника, а й дозвіл компетентного органу держави.

Як бачимо, питання про класифікацію способів на­буття права власності на практиці не має такого вели­кого значення, яке йому відводять в науці цивільного права. Значення має конкретне визначення специфіки кожного способу набуття права власності.

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. ПОНЯТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ (КОЛЕКТИВНОЇ) ВЛАСНОСТІ

Право власності може належати як одній особі (роздільне право власності), так і кільком особам одночасно (спільне право власності).

Право спільної власності не розпо­всюджується на власність юридичної особи і членів трудового колективу юридичної особи. Адже відомо, що майно юридич­ної особи відокремлене від майна держа­ви чи іншого засновника юридичної осо­би, а також від майна працівників, які уклали трудовий договір з цією юридич­ною особою. Це один із загальних прин­ципів діяльності юридичної- особи, який виражається в такій ознаці юридичної особи, як її майнова відокремленість. Це положення законодавче закріплене в ст. 6 Закону України "Про власність", у ч. 2 п. З якої сказано, що юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею май­ном відповідно до свого Статуту (поло­ження).

Не можна вести мову про спільну власність і в тому випадку, коли одному власнику належить певна окрема частина якоїсь речі, наприклад рама до картини, а іншому — решта речі, у нашому при­кладі — сама картина. Кожний із цих власників може надати свою річ іншому для користування на підставі договору найму або безоплатного користування майном. Після закінчення терміну договору річ повинна бути повернута її власнику. Під час дії договору найму наймач не може набувати права власності на ту річ, яка йому не належить.

Не виникає також права спільної власності і в тому випадку, коли кілька осіб користуються річчю, право власності на яку належить третій особі. Наприклад, землеволодільці користуються землею, яка належить державі.

Наведені приклади свідчать, що право спільної влас­ності може виникнути лише тоді, коли кілька осіб набу­вають права власності на одну і ту ж річ або сукупність речей. Причому кожний із співвласників має свою част­ку в праві на все спільне майно і ця частка стосується всього комплексу прав і обов'язків щодо цього майна. Кожний співвласник повинен співставляти свою пове­дінку відносно спільного майна з волею інших співвлас­ників, оскільки його частка у власності не створює абсо­лютного права ні на яку реальну частину майна. Це пра­во на майно взагалі.

Фактичні частки майна у спільних власників можуть бути як однаковими, так і різними. Наприклад, двом особам може належати по 1/2 частини майна, або од­ній особі може належати 1/2 частини майна, а двом ін­шим співвласникам — по 1/4 частини. Пропорції можуть бути й іншими.

По своїй суті право спільної власності є таким же, як і право роздільної власності. Але всяке розпорядження майном, що перебуває в спільній власності, може бути здійснено лише при загальній згоді всіх власників, при­чому кожний користується однаковим голосом, незале­жно від розміру належної йому частини: незгода одного припиняє розпорядження інших. В цьому плані право спільної власності є одним із видів обмежень права вла­сності; право кожного обмежується правом інших. Від­бувається взаємне обмеження.

Отже, можна дати таке визначення права спільної влас­ності: це право двох або більше осіб на один об'єкт.

До прийняття Закону України "Про власність" циві­льне законодавство обмежувало можливість набуття пра­ва спільної власності. Так, ст. 112 ЦК України передба­чала, що майно може належати на праві спільної влас­ності двом або кільком колгоспам чи іншим кооператив­ним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кіль­ком громадянам.

Як бачимо, спільної власності не допускалося між громадянами та юридичними особами. Більше того, ст. 117 ЦК зобов'язувала учасників спільної власності, один із яких був громадянином, а інші — юридичні особи, протягом одного року припинити право такої власності. Були передбачені й способи припинення такого права власності.

Закон України "Про власність" зняв обмеження що­до виникнення права спільної власності. Згідно ст. З цього закону майно може належати на праві спільної власності громадянам, юридичним особам і державі. До­пускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності під­приємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Крім загального визначення права спільної власності можна дати визначення цього права в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право спільної власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з набуттям кількома особами права власності на конкретно визначене майно, а також закріплюють, охороняють і регулюють права цих осіб по володінню, користуванню і розпорядженню цим майном.

У суб'єктивному розумінні право спільної власності є правом кількох осіб сумісно володіти, користуватися і розпоряджатися конкретно визначеним майном.

2. ВИДИ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Закон України "Про власність" та інші джерела цивіль­ного права розрізняють два види спільної власності: ча­сткову і сумісну. Законодавством не встановлено вичерп­ного переліку підстав виникнення спільної часткової власності. Такими підставами можна вважати всі відомі законні підстави виникнення права власності. В той же час виникнення права спільної сумісної власності може мати місце тільки у тому разі, якщо це прямо передба­чено законом.

ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ.

ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ

В спільній частковій власності кожному її учаснику на­лежить право на визначену частку ( 1/2, 2/3, 3/5 і т.д.). Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою власністю. Кожному співвласнику належить частка в праві на спільне майно. Цим підкрес­люється:

по-перше, що право кожного співвласника не обме­жується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

по-друге, що об'єктом цього права власності є річ;

по-третє, що права інших співвласників також роз­повсюджуються на все майно в цілому, що ця власність є багатосуб'єктною;

по-четверте, що кожному співвласнику належить ви­значена частка в праві власності. Саме в цьому виявляє­ться специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб'єкти майнових право­відносин — громадяни, юридичні особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виник­нення спільної часткової власності громадян різноманіт­ні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі ре­чі, отримання спадкового майна кількома спадкоємця­ми. Спільна власність між громадянами може виникнути як результат їх спільної праці, наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної часткової власності гро­мадян може відбуватися й на інших підставах.

Після виникнення спільної часткової власності гро­мадян виникає багато питань з приводу володіння, ко­ристування і розпорядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між гро­мадянами, які є учасниками спільної часткової власнос­ті, безпосередньо присвячені статті 113—116, 118, 119. Названі статті можуть регулювати і відносини між юри­дичними особами як учасниками спільної часткової вла­сності, але за умови, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Воло­діння, користування і розпорядження майном, при спі­льній частковій власності на нього проводиться за зго­дою всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується судом. Співвласники мають рівне пра­во голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спіль­ної часткової власності стосовно не об'єкта спільної вла­сності, а частки в праві, що належить даному власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої пра­ва стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе обов'язки перед третіми особами по зобо­в'язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у ви­тратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов'язків.

Учаснику спільної часткової власності надається пра­во на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення дого­ворів купівлі-продажу, дарування, міни. Після смерті співвласника його частка може переходити до спадко­ємців як за законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сто­ронні особи.

Як уже зазначалося, право спільної власності по­в'язане з обмеженням права власника, але у законі вста­новлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власно­сті стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої купівлі частки в спільній власності (ст. 114 ЦК України). При продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі решта учас­ників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку про­дажу з прилюдних торгів.

Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою част­ку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов'язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнен­ня, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Право привілеєвої купівлі не застосовується при від­чуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його част­ку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейш­ла безоплатно тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Ст. 114 (ч. 2) встановлює також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі, а також на­слідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зо­бов'язаний письмово повідомити решту учасників спіль­ної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода спів­власників із запропонованими продавцем умовами по­винна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі.

Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може на­звати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми, що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про пе­ревід на них прав і обов'язків покупця. Такий позов мо­же бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов'язків покупця є вне­сення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний оплатити покупець. Не­виконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов'язків покупця.

Одним із прав співвласника є його право на виділ належної йому частки із спільного майна (ст. 115 ЦК України). Ніяких мотивів співвласнику не потрібно на­водити при використанні цього права. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку. Пленум Верховного Суду України при розгляді цього питання дійшов висновку, що з виді­лом учаснику спільної власності на будинок (а отже, слід думати, і на інше майно) його частки в натурі спільна власність на цю частку припиняється, що тягне за собою втрату права решти учасників спільної власності на при­вілеєву купівлю цієї частки.

Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встановлення порядку користування відособленими при­міщеннями будинку.

При виділі співвласнику передаються у власність окремі приміщення і він може ними користуватися як своїми. Він не має права користуватись іншими части­нами будинку, а інші колишні співвласники — виділе­ною йому частиною будинку.

При встановленні порядку користування відособле­ними приміщеннями, частина приміщень (кухня, кори­дор тощо) може залишатись у загальному користуванні учасників спільної часткової власності.

Підкреслимо, що хоча Пленум Верховного Суду Ук­раїни і дав роз'яснення про припинення спільної влас­ності щодо виділеної частки будинку в натурі, але цим не вирішив питання по суті. Адже і після такого виді­лення частина конструкцій може залишитися у спільно­му користуванні (дах, фундамент). Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в спільному користу­ванні, слід вважати, що право спільної власності на річ в цілому не припинилося.

Такий висновок може мати практичне значення при вирішенні спорів, пов'язаних з правомочностями влас­ників квартир у будинках ЖБК, а також в державних бу­динках.

Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній власності громадян можуть бути квартири в будинках ЖБК, державних та інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у вла­сність громадян, то виникає спільна власність власників квартир на загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька квартир, то виникає право спільної власності громадян і ЖБК або іншого власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні.

Право спільної власності громадян може виникнути при створенні трудового господарства. У власності тру­дового господарства можуть бути: будь-яке мале підпри­ємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, в інших галузях, транспорт­ні засоби, машини, інше майно, необхідне для ведення трудового господарства. Все це може належати на праві спільної приватної власності громадянам, які спільно ведуть трудове господарство.

Учасниками спільної власності трудового господарст­ва можуть бути й члени сім'ї, які спільно ведуть це гос­подарство.

Право громадян на утворення трудових господарств передбачено ст. 6 Закону України "Про підприємницт­во". Безумовно, право спільної власності в трудовому господарстві виникає не у кожного працюючого в цьому господарстві (там можуть працювати робітники на умо­вах трудового договору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути тільки його заснов­ники (про це може свідчити установчий договір і статут трудового господарства як юридичної особи).

Право спільної часткової власності з участю юридич­них осіб. ЦК України передбачає в основному дві право­ві форми об'єднання юридичних осіб, які ведуть до ви­никнення спільної власності (ст ст. 430—434).

1. Спільна власність юридичних осіб виникає на під­ставі договору про сумісну діяльність і має на меті вне­сення коштів або трудову участь в сумісній діяльності. Нові юридичні особи при цьому не створюються.

2. Юридичні особи створюють на свої кошти нові юридичні особи, в тому числі шляхом об'єднання. Ними можуть бути підприємства, а також асоціації, спілки та інші об'єднання.

Законом України "Про власність" допускається та­кож об'єднання майна, яке перебуває у власності грома­дян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій ос­нові змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств за участю українських та інозем­них юридичних осіб та громадян. При цьому майно мо­же належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності одночасно кільком особам, незалежно від фор­ми власності (ст. З Закону України "Про власність").

ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ

На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом.

До прийняття Закону України "Про власність" право сумісної власності могло виникнути у подружжя після реє­страції шлюбу. Цим правом могли користуватися члени колгоспного двору, а з 20 травня 1985 p. — члени спільного господарства громадян (громадяни, які займалися індиві­дуальною трудовою діяльністю у спільному господарстві).

В чому ж суть права спільної сумісної власності? В су­місній власності, як і в частковій, право кожного із спів­власників не обмежене якоюсь конкретною частиною спі­льного майна і розповсюджується на все майно в цілому. В той же час у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. В законі спі­льна сумісна власність характеризується як власність без визначення часток (ч. 2 ст. 112 ЦК України). До того часу, поки існує спільна сумісна власність, потрібно виходити з того, що право одного співвласника на все майно є таким же, як і права інших співвласників цього майна. Крім то­го, в більшості випадків учасники спільної власності пов'язані між собою ще й особистими правами: реєстраці­єю шлюбу, родинними зв'язками тощо.

Ст. З Закону України "Про власність" передбачає можливість виникнення спільної сумісності власності з участю громадян, юридичних осіб і держави. На нашу думку, ця норма закладена на майбутнє. Що ж до дію­чих суспільних відносин у сфері спільної сумісної влас­ності, то Закон України "Про власність" передбачає виникнення спільної сумісної власності подружжя (ст. 16). До спільної сумісної власності відноситься також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (ст. 17), а також майно, що належить особам, які ведуть селянське (фермерське) господарство (ст. 18).

Право спільної сумісної власності осіб, які ведуть се­лянське (фермерське) господарство. Виходячи із змісту ст. 18 Закону України "Про власність", суб'єктами се­лянського (фермерського) господарства є особи, які ве­дуть таке господарство. Детальніше регламентує це пи­тання Закон України "Про селянське (фермерське) гос­подарство", прийнятий 20 грудня 1991 p.

В ст. 2 цього закону дається визначення селянського (фермерського) господарства. У ч. І названої статті за­значено, що це господарство є формою підприємництва .громадян України, які виявили бажання переважно осо­бистою працею членів цього господарства виробляти то­варну сільськогосподарську продукцію, займатися її пе­реробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягай 16-річ-ного віку, інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерсько­го) господарства не є особи, в тому числі й родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією особою. Таким чином, у разі, якщо членами такого гос­подарства є кілька осіб, всі вони є спільними сумісними власниками майна сільського господарства. У їх власно­сті можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предме­ти особистого користування, предмети домашнього гос­подарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена про­дукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні па­пери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) гос­подарства за взаємною домовленістю.