Держава в своїй діяльності зв’язана і обмежена правом,

стоїть під правом, а не поза і над ним

Гесен

Необхідність розробки і практичної реалізації концепції правової держави ставить перед нашою теорією і практикою цілий ряд нових запитань. Щоб краще орієнтуватись у всій цій проблематиці, варто розібратись в історії вчень про правову державу, прояснити суть, принципи специфічні властивості, характерні даній формі організації і функціонування публічної політичної влади, зрозуміти логіку, цілі і перспективи нашого власного шляху до ідеї правової держави.

Правова держава як визначена теоретична концепція і відповідна практика має довгу і повчальну історію.

Сам термін "правова держава" (Rechtsstaat) міцно встановився в німецькій юридичній літературі в першій третині ХІХ ст. (в працях К.Т.Валькера, Р.фон Моля та ін.), а в подальшому отримав широке розповсюдження серед прибічників теорії правової держави інших країн.

Проте різні теоретичні концепції, які виражали ідею, суть і поняття правової держави, сформувалися значно раніше. Вже в стародавньому світі розпочалися пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємовідносин, взаємозалежностей і погодженої взаємодії права і влади. В процесі поглиблення уявлень про право і державу досить рано сформувалась ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, при котрій право завдяки визнанню і підтримці публічної влади стає владною силою (тобто відповідній праву державною владою). Символічним відображенням подібних уявлень став образ Богині Правосуддя (з пов'язкою на очах, з мечем, і теразами правосуддя), уособлюючій єднання сили і права: правопорядок, який охороняється богинею в рівній мірі обов'язковий для всіх. З уявленнях стародавніх цей образ правосуддя (який залишається , до речі, і сьогодні найбільш підходящим символом для правової державності) відображає суть і ідею не тільки справедливого суду як спеціального органу, але й ідею справедливої державності взагалі (справедливої організації влади в людському суспільстві).

Цілий ряд положень, значимих для послідуючих уявлень про правову державу був розроблений ще античними авторами. В їх числі положення про владу закону як поєднання сили і права (Солон, Арістотель та ін.); про рівність людей по їх природньому праву (деякі софісти, стоїки, римські юристи); про право як мірило справедливості і регулюючу норму політичного суспільства (Арістотель); про державу (республіку), як "справу народу", як правове спілкування і загальний "правопорядок" (Ціцерон); про сфери приватного і публічного права , про вільну особистість як юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи) та ін.

Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин в суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набуває проблема політичної влади і її формально рівної для всіх правових організацій у вигляді впорядкованої системи різних державних влад відповідає новому співвідношенню соціально класових і політичних сил і разом з тим виключає монополізацію влади в руках однієї особи, органу чи союзу.

В трактуванні Дж.Локка концепція правової держави втілюється в державі, де править закон, що відповідає природньому праву та признає невідчудженні природні права і свободи особи, і здійснено поділ влади. Таку державу з верховенством права він протиставляє деспотизму.

Опираючись на ідеї народного суверенітету і суспільного договору, що утворюють правову основу і джерело державності, Локк виступив з обгрунтуванням "доктрини законності опору будь-яким проявам незаконної влади". Його концепції характерні риси класичної ліберальної доктрини прав і свобод особистості в правовій державі. "Свобода людей, які знаходяться під владою уряду, - відзначав він, - полягає в тому, щоб мати постійно правило для життя, загальне для кожного в цьому суспільстві і встановлене законодавчою владою, створеному в ньому; це - свобода діяти за моїм власним бажанням, коли це не забороняє закон, і не бути залежним від постійної, невизначеної невідомої самовладної волі іншої людини. Обгрунтований тут Локком правовий принцип особистої свободи лише словесно дещо відрізняється від сучасної актуальної для нас формули: "дозволено все, що не заборонено законом".

Нові уявлення про поділ влади отримали систематичну розробку в концепції Ш.Л.Монтеск'є. Розрізняючи в кожній державі три види влади - законодавчу, виконавчу і судову, - він відмічає, що для попередження зловживання владою необхідно такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну. Поділ і взаємне стримування влади є , згідно Монтеск'є головною умовою для забезпечення політичної свободи в її відношенні до державного устрою. При цьому він підкреслює, що політична свобода полягає не в тому, що б робити те, що заманеться. "В державі, тобто в суспільстві, де є закони, свобода полягає лише в тому щоб мати можливість робити те, що повинен хотіти, і не бути примушеним робити те, чого не потрібно хотіти ... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами заборонено, то у нього не було б свободи, так як те саме ж могли б робити інші громадяни".

Ідеї Локка і Монтеск'є помітно вплинули не тільки на наступні теоретичні уявлення про правову державу, але й на конституційне законодавство і державно-правову практику того часу. Цей вплив чітко проявився, наприклад, в Конституції США 1787 р., в французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., в цілому ряді інших правових документів. Наприклад, стаття 16 названої Декларації наголошує: "Суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не проведено поділ влади, немає конституції". Великий інтерес в плані нашої теми являє собою і стаття 5 цієї Декларації: "Закон може лише забороняти дії, шкідливі для суспільства. Все те, що не заборонено законом, є дозволеним, ніхто не може бути примушеним до дії, яка не закріплена законом". Це перше офіційне закріплення даного правового принципу.

З обгрунтуванням теорії правової держави виступив І.Кант. "Держава, - відмічає він, - це об'єднання багатьох людей підпорядкованих правовим законам.” Суть держави, за Кантом, полягає у вищій степені узгодження з правовими принципами, і намагатися досягнути такої узгодженості нас зобов’язує розум через категоричний імператив.

Характеризуючи різного роду владу, Кант підкреслював, що правосуддя повинно здійснюватись судом присяжних, вибраним народом. Визначним в його теорії, що походить з ідеї народного суверенітету, є розділення законодавчої і виконавчої влади. “Республіканізм , - писав він, - це державний принцип відділення виконавчої влади ( уряд ) від законодавчої; деспотизм - принцип самовладного виконання державних законів, виданних ним самим; з цього виходить, що суспільна воля виступає в якості приватної волі правителя”. Стосовно законодавця Кант формулює наступний обмежувальний принцип його діяльності: те, що народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу.

Якщо у Канта правові закони і правова держава - це необхідність, то в Гегеля вони - дійсність, тобто практична реалізація розуму в певних формах буття людей.

В ХХ ст. багато ліберальних авторів виступали проти Гегелівської філософії держави і права, кваліфікуючи її в якості однієї з теоретичних основ ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму і взагалі всіх різновидів сучасного деспотизму і тоталітаризму. Однак дійсний зміст Гегелівської концепції правової держави свідчить про помилковість і безпідставність подібних звинувачень.

Держава, відповідно Гегелю, це також право, а саме - конкретне право, тобто, по діалектичному трактуванню, найбільш розвинене і змістовно багате право, вся система права, що включає в себе визнання всіх інших , більш абстрактних прав - прав особистості , сім’ї і суспільства. З цією обставиною, що в діалектичній ієрархії прав держава як найбільш конкретне право є на вершині правової піраміди , пов’язане гегелівське звеличування держави над індивідумами і суспільством, возвеличування і ледве не боготворіння його в якості “ ходи бога по світу”. Все це підтверджує, що Гегель - етатист (державник). Але Гегель - правовий етатист, він стверджує , возвеличує і боготворить саме правову державу, він ставить в залежність права індивідів і суспільства ( не заперечуючи їх ) державі не як апарату насильства, а як більш високому праву - всій системі права. А “система права це царство реалізованої свободи”. Іншими словами, Гегель філософськи возвеличує державу як найбільш розвинуту дійсність свободи.

В конкретно-історичному плані Гегель як мислитель початку ХІХ ст. вважав, що ідея свободи досягла найбільшого практичного здійснення якраз в конституційній монархії, заснованій на принципі розподілу влад ( правителя, уряду, і законодавчої влади ). Належний розподіл влади в державі є, по Гегелю, “ гарантією публічної свободи”. З цих позицій він різко критикував деспотизм - стан безаконня , в якому особлива воля як така, чи це воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону або, правильніше, заміяє собою закон ”.

В цілому вся Гегелівська концепція правової держави прямо і однозначно направлена проти зловживання, безправ’я і взагалі всіх неправових форм застосування сили збоку приватних осіб, політичних об’єднань і владних структур. В гегелівському етатизмі дійсне бачення не ідеологічної підготовки тоталітаризму, а авторитетне філософське попередження про його небезпеку.

Звідси, звичайно, зовсім не випливає заперечення недоліків гегелівського етатизму (надмірне возвеличування держави над індивідами і суспільством в цілому і т.д.), зумовлених критичним відношенням Гегеля до ідеї народного суверенітету, до демократичних концепцій організацій і функціонування цивільного суспільства і держави , до цінностей ліберальної концепцій автономії особистості і т.д. Однак з точки зору ідей правової державності суттєво відзначити як правову природу Гегелівського етатизму , так і те , що визнаний ним принцип суверенності держави і державних форм, організації і здійснення публічної політичної влади є по сутті одочасно і правовою вимогою, що є необхідною умовою концепції і практики панування права і правової держави.

В загальному вигляді правову державу можна визначити як державу , в якій панує право. Згідно більш конкретного визначення правова держава - це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади і її стосунків з індивідами як суб’єктами права.

До числа відмінних ознак правової держави як мінімум відноситься: верховенства правового закону, реальність прав і свобод індивідів, організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад. В змістовій площині цим ознакам відповідають три взаємопов’язані елементи , які в своїй сукупності висловлюють зміст і специфіку правової держави. Ці компоненти (елементи теорії і практики) правової держави умовно можна назвати так: власне правовий (або юридично-нормативний), ідивідуально-правовий (або компонент прав і свобод індивідів) і організаційно-правовий (або інституціонально-правовий).

Перший з названих компонентів є праворозуміння , в межах якого так чи інакше здійснюється розмежування між правом і законом. При цьому під правом розуміється особливий, незалежний від бажання законодавця соціальний феномен із своїми об’єктивними властивостями і регулятивним принципом , під законом - вся сукупність офіційно-владних постанов, загальнозобов’язальні акти і норми , наділенні примусовою (законною) силою.Таке розмежування здійснювалось і здійснюється як з суттєво-правових , так і з інших позицій. Головне для такого розрізнювання - визнання специфіки права , наявності у нього свого особливого принципу, його відмінності від інших регуляторів (морального , релігійного, владно-наказового, і т.д.).

Другий компонент концепції правової даржави є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між владою і підвладними суб'єктами, як суб’єктами права , визання і належне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивидів, прав і свобод людини і громадянина. Причому правосуб’єктивність індивідів, їх прав і свобод, правовий характер їх відносин з владою - це не продукт волі, не її “дар” чи поступ людям, а суттєва складова частина права яке об’єктивно формується в даному суспільстві, дотримання якого юридичний обов’язок всіх, і впершу чергу - влади і її представників. В цьому зміст традиційного для ідей правової держави протиставлення прав індивіда феодальним уявленням про їх октроірованому (дарованому) характері.

Реалізація двох перших компонентів можлива лише при наявності третього компонента, тобто тільки при певних організаційно-правових умовах, що виключають монополізацію влади в руках однієї особи , органу чи соціального прошарку і тих , що забезпечують відповідність всієї системи суспільної влади (її інституціонально-владних структур, функцій і повноважень і т.д.) вимогам права і їх подальшого виконання. Головною з цих умов є конституційно-правова регламентація суверенної державної влади у відповідності з принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Суттєве значення при цьому має інститут конституційно-правового контролю за правомірністю нормативних актів і дій всіх влад.

Концепція правової держави може бути лише визначеною системою принципів , інститутів, і норм, відображає демократичну ідею народного суверенітету. Саме суверенітет народу - основа і джерело державногго суверенітету. Тому народ має право визначати і змінювати форми і зміст свого державно-правового життя.

Суверенітет правової держави як форми вираження державного суверенітету - це концентрована єдність повноважень і правомочей, що розповсюджуються на все населення і всю територію країни і визначаючих закони і суспільно-політичний порядок суспільного життя. Зміцнення суверенності державної влади і утвердження влади права представляють собою два тісно взаямоповязаних процеси на шляху правової державності. одне без іншого неможливо.

Всі загальноосвітні акти (конституція, закон, підзаконні акти) повинні бути правовими і по змісту, і по порядку, і по процедурі свого прийняття і дії. На шляху до правової держави необхідно не тільки легалізувати (засобами правових законів) все правове , але й делегалізувати (позбавити легальності) і антилегалізувати (заборонити законом) все протиправне. Справа в тому , що вимоги панування законів і законності при всій їх важливості все ж таки недостатньо для концепції правової держави, для якої необхідне панування саме правових законів і правової законності. Необхідно, щоб не тільки по назві, але й по своєму змісту закони і відповідна законність висловлювали ідею панування права, не порушували правові начала і вимоги.

Правова держава і правовий закон , як і держава і право взагалі не самоціль, а соціально-історично обумовленні всезагальні форми висловлення, організації, впорядкування і захисту свободи в суспільних стосунках людей. Зміст і характер свободи , її широта і об’єм, її суб’єктивна і об’єктивна структури і т.д., словом, її кількість і якість визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства. Свобода відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичних змін і розвитку її змісту, але вона абсолютна як вища цінність і принцип і тому може служити критерієм людського прогресу , в тому числі і в сфері державно-правових форм , суспільних відносин, становища особистості.

Необхідно щоб правові положення і взаємовідносини всіх суб’єктів суспільного, політичного і державного життя були чітко визначенні правовими законами і забезпечені державно-правовими гарантіями. Особливе значення з цієї точки зору має створення дієвого юридичного механізму для об’єктивного, справедливого і своєчасного вирішення спорів і конфліктів між різними суб’єктами правового спілкування.

В організаційно функціональному плані концепція правової державності включає в себе як розмежування державних і недержавних інститутів функцій, повноважень, так і належне влаштування і функціонування самої системи державних органів згідно принципу розподілу влади на три основні гілки: законодавчу , виконавчу і судову.

Кожна з цих влад у відповідності зі своєю природою, характером функцій і призначенням повинна зайняти своє місце в загальній системі державно-організованої влади і провадити державні справи у відповідних їм формах і межах, специфічними засобами. Розподіл влад включає в себе організаційно правовий мехаізм їх взаємодії, взаємних стримань і противаг з метою утримання кожної з них в межах своїх правомочностей і разом з тим забезпечення самостійості і незалежності від інших влад. В системній єдності розділених влад суверенітет держави знаходить своє найбільш адекватне організаційне втілення. Розподіл влад - це резюме і показник розвинутості права і держави, організаційне вираження правового характеру держави, необхідна передумова для режиму панування права і правової законності. Без розподілу влад не може бути правової держави і правових законів.

В якості однієї з основних влад суд це орган захисту права, його охорони від будь-яких порушень. Істотна частина повноважень судової влади , потрібна для забезпечення розподілу влад і виконання своєї загальної правоохоронної функції полягає в здійсненні конституційно-правового контолю за нормативними актами законодавчої і виконавчої владзміст цього конролю - в захисті права від всіх можливих форм його нормативного порушення. Суд призначений захищати право як від будь-яких конкретних протиправних дій, так і від всіх протиправних норм. Створенню умов для реалізації цих функцій суду і повинна бути підпорядкована наступна реформа судової системи, яка може бути успішною лише в контексті всієї правової реформи і реформи політичної сиситеми.