Захист в цивільному праві

До тих пір, поки внутрішня потреба правозгідної поведінки, усвідомлення її соціальної цінності та водночас усвідомлення соціальної шкідливості невиконання правового обов'язку не ста­нуть надбанням кожного, залишатиметься актуальною пробле­ма гарантування прав та свобод особи, прав інших учасників цивільних відносин.

Однією із таких гарантій є правовий захист.

Суть правового захисту трактується неоднозначне. У наукових публікаціях радянського періоду висловлювалися найрізно­манітніші погляди на поняття правового захисту. Одні автори вважали, що правовий захист включає в себе видання правових норм, які встановлюють права та обов'язки, порядок їх здійснення та захисту, діяльність навіть самих суб'єктів по здійсненню своїх прав, а також діяльність спеціальних органів по попередженню правопорушень та реалізації правових санкцій.

Інші притримувалися погляду, за яким правовий захист розгля­дався як система заходів, що спрямовані на забезпечення недо­торканості права, його здійснення та ліквідацію його порушень.

Правовий захист трактувався і як державно-примусова діяльність, що спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

Правовий захист (окрім самозахисту та самооборони) немож­ливий поза діяльністю відповідних державних органів. Якщо ж відновлення порушеного права проведено самим порушником, то таке відновлення не може вважатися правовим захистом.2 Але діяльність, яка спрямована на відновлення права, — це ще не саме відновлення. Особливе значення має результат цієї діяль­ності, тобто безпосередня реалізація міри державного примусу, що визначена у рішенні цього органу. І саме це є головним у; суті правового захисту.

Правовий захист — завжди акт, що вже відбувся. В окремих; випадках для реалізації міри державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки: повернути майно, сплатити неустойку, — реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не може вважатися таким, що відбувся.

Правовий захист можна розглядати і в динаміці — як процесі захисту, що має свій початок (подання позову, заяви) та кінець.

Правовий захист органічно пов'язаний з правовою охороною, однак ці категорії не можна назвати ідентичними.

Правову охорону слід розглядати на двох рівнях. На першому — вона полягає у регулюванні певних суспільних відносин, тоб­то у наданні їм відповідної юридичної оболонки. Об'єктом пра­вової охорони виступають тут саме суспільні відносини. У цьому розумінні правова охорона ототожнюється з правовим регулю­ванням, яке здійснюється законом.

На другому рівні об'єктом правової охорони стають конкретні суб'єктивні права конкретних учасників цивільного правовідношення. Потреба у такій охороні виникає одночасно з виникнен­ням самого права. Правова охорона суб'єктивного права вклю­чає в себе систему різноманітних юридичних заходів з метою уберегти його від можливого порушення: контрольна діяльність органів державної влади, профілактична робота міліції, забезпе­чення можливості примусового виконання юридичного обов'яз­ку тощо. Отже, можливість захисту суб'єктивного права і конк­ретне його здійснення є одним із складників правової охорони.

Правовий захист є результатом реалізації особою права на захист.

Серед суб'єктивних цивільних прав особи праву на захист відводиться особливе місце та особлива роль.

Право на захист — це специфічний сторож інших цивільних прав, гарант їх здійснення. Вважати право на захист складовим «лементом кожного суб'єктивного права — значить применшу­вати його значення. Право на захист — самостійне право особи, ;а не прив'язка до конкретного права. У свою чергу, право особи є правом саме тому, що захищеність складає його «генетичний» і код. Звідси те, що не є правом, не захищається.

Право на захист складається із кількох окремих правових можливостей. До нього входить насамперед право на звернення за і судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник право відношення, будь-яка заінтересована особа. Його зміст складає і не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги), але і можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти і позову. Заперечуючи позивачеві, відповідач тим самим просить судового захисту.

Принцип диспозитивності у здійсненні особою своїх прав дозволяє їй самій вирішувати питання про доцільність звернення за захистом. Інтерес у захисті може пригнічуватися іншими, більш вагомими, з її точки зору, інтересами.

Нездійснення особою свого права на захист — поведінка правозгідна. Однак не матиме жодного правового значення будь-яка угода, за якою один із учасників правовідношення наперед відмовляється від свого права на захист. Вирішення особою, права або інтереси якої порушені, питання про те, пред'являти позов чи утриматися від цього — справа приватна. Та як тільки суд прийме позовну заяву до розгляду, розпочате судове проваджен­ім набуває елементу публічності. Можливість відкликання осо­бою позовної заяви законом не передбачається.

Відмова від здійснення особою свого права на захист після прийняття судом позову до розгляду можлива шляхом відмови від позову. Така відмова не залежить лише від волі особи: вона має бути прийнята судом.

Відмова від позову — поняття матеріально-процесуальне, ос­кільки у кінцевому рахунку викликає не лише припинення провадження по справі, а й у багатьох випадках — припинення са­мого суб'єктивного права, заради захисту якого було пред'явле­но позов, а також припинення «законності» інтересу. Так, якщо особа відмовилася від позову про відшкодування збитків чи від позову про визнання її автором книги, вона не матиме уже пра­ва ще раз звернутися до суду за захистом.

Отже, відмова від позову в окремих випадках означає припи­нення суб'єктивного права за власною волею особи, тому має вважатися одностороннім правочином. Цей висновок відкриває шлях для визнання відмови від позову недійсною, якщо вона була заявлена всупереч дійсній волі особи.

Право на захист включає в себе і можливість брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вима­гати винесення рішення, яке визначало б вид та міру державно­го примусу, оскаржувати його.

Елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання судового рішення.

Право на захист є, таким чином, складною матеріально-про­цесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі. Матеріальні та процесуальні елементи права на захист взаємообумовлені, їх не можна розви­вати. Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють спосо­би, форми, порядок захисту, просякнуті єдиним духом, єдиним прагненням забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права. Вони складають єдиний комплексний інсти­тут правового захисту.

Оскільки право на захист — це міра дозволеної поведінки, те­орія можливого зловживання правом на захист не має достат­нього обґрунтування.

Об'єктом правового захисту є насамперед суб'єктивне право.

Обов'язковою умовою виникнення суб'єктивного права є на­явність підстав, які не заборонені законом. Якщо певні юри­дичні можливості одержані внаслідок незаконних дій, вони не можуть вважатися суб'єктивними правами.

Захист суб'єктивного права означає одночасно і захист право-відношення у цілому.

В літературі поширена думка про можливість відмови у захисті права, що трактується як окрема правова санкція. Передумовою для неї була ч. 1 статті 5 Цивільного кодексу, за якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися у суперечності з їх призначенням. Формами відмови у захисті називалися: відмова у примусовому здійсненні права, відмова у конкретному способі захисту права, позбавлення суб'єктивного права. Однак така теорія викликає заперечення. Суб'єктивне право є мірою дозволеної, правозгідної поведінки. З огляду на це, відмова у захисті права — явище неприпусти­ме. Якщо, наприклад, співвласник будинку вимагає його поділу і не погоджується на грошову компенсацію, то відмова суду у задоволенні його вимоги через технічну неможливість поділу будинку не може трактуватися як відмова у захисті права, ос­кільки позивач вибрав спосіб захисту, що не узгоджується з фак­тичними обставинами справи.

Не може вважатися відмовою у захисті права і позбавлення особи суб'єктивного права. Так, виселення з житла у зв'язку з систематичним його псуванням — це результат протиправної поведінки самого носія права, а не свідчення відмови у захисті цього права. Відмовою у захисті права називалася і відмова у задоволенні вимоги позивача чи відхилення заперечень відпові­дачу. Але ж вимога — це ще не право. Суд відмовляє у задово­ленні вимоги позивача чи відхиляє заперечення відповідача саме тому, що вони не грунтуються на відповідному праві особи.

У позовному провадженні вимагати захисту може не лише по­зивач, а й відповідач, право якого, на його думку, безпідставно оспорюється позивачем. Задоволення позову не може вважатися відмовою у захисті права відповідача, оскільки факт захисту права позивача засвідчує відсутність відповідного права у відповідача. Від відмови у захисті права слід відрізняти відмову у правовому захисті. Відмова у правовому захисті — явище нормальне, нею засвідчується безпідставність претензій позивача, відсутність суб'єктивного права, яке могло б бути об'єктом захисту, перева­га інтересів іншої особи. Оскільки захищеність з боку держави є власністю права, відмови у його захисті бути не може.

Відмова у захисті права може мати місце лише тоді, коли буде встановлено відсутність самого факту порушення права або ж непричетність відповідача до акту порушення права.

За статтею 4 Цивільного процесуального кодексу 1963 р. об'єк­том судового захисту є і «охоронюваний законом інтерес».

У сфері цивільних відносин є величезна кількість інтересів як і загальних, так і персоніфікованих. Однак не кожен з них може бути реалізований за допомогою суду, а лише той, на існування якого прямо вказує закон або про наявність якого можна зробити висновок шляхом тлумачення певної правової норми, тобто вивести із духу закону.

Однак для захисту інтересу недостатньо лише того, щоб він був включений до складу тих, які охороняються законом. Оскільки при розгляді спору змагаються інтереси позивача та відповідача, судовий захист буде надано лише тому інтересові, який, і на думку суду, заслуговує на увагу. Тому інтерес, що охороняється; законом, та інтерес, що захищений судом, — поняття не то­тожні. З числа інтересів, що об'єктивно охороняються законом, судовий захист одержить той, який переважає.

Захистивши інтерес, суд відкриває шлях для виникнення суб'єктивного права.

Об'єктом правового захисту є і правопорядок. Для такого висновку є достатні підстави. Безпосередній захист правопорядку відбувається тоді, коли протиправна поведінка, не зачіпаючи прав та інтересів конкретної особи, порушує правила поведінки, що встановлені законом. Така ситуація складається, наприклад, у і разі фіктивного договору чи самовільного будівництва.

Виникнення права на захист, здійснення правового захисту пов'язане з наявністю передумов, які роблять можливим і необ­хідним судове втручання.

Необхідність захисту суб'єктивного права, інтересу або право­порядку виникає передусім у зв'язку з протиправною поведінкою. Однак захист може відбутися і у разі загрози порушення права у майбутньому, що не завжди може розглядатися протиправною поведінкою. Загроза може виникнути через дії самого носія пра­ва, наприклад, у зв'язку з втратою відповідного документа.

Захист допускається і у разі порушення інтересу непротиправною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про захист і у разі колізії між її інтересами та інтересами інших учасників правовідношення, причому навіть і тоді, коли поведінка кожного з них є правозгідною.

Суб'єктом права на захист є будь-яка особа, яка володіє правом або інтересом. Здійснення права на захист пов'язується з наявністю процесуальної дієздатності.

Якщо особа є дійсно носієм права чи інтересу, якщо дійсно вони порушені, якщо встановлена особа кривдника, позов до суду — це вимога, а не прохання про захист. Тому слово „прошу”, яким, як правило, закінчуються позовні заяви, не відповідає суті взаємин між позивачем і судом. Позивач — особа, яка а вимагає.

1.1. Способи і механізми захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. Цивільно-правовий захист.

Зважаючи на комплексний характер підприємницького права, захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється за допомогою норм багатьох галузей права: цивільного, адміністративного, кримінального, трудового та інших. З огляду на те, що основною метою підприємницької діяльності є отримання прибутку (тобто будь-яка діяльність суб’єкта підприємницької діяльності в кінцевому підсумку зводиться до збереження та за можливості збільшення власного матеріального достатку), саме цивільно-правові засоби захисту порушених прав та інтересів підприємців можна вважати базовим. Норми цивільного права регулюють майнові та пов’язані з ними немайнові відносини, що складаються в процесі заняття підприємницькою діяльністю – порядок укладення договорів, визначення їх сторін, моменту виникнення праводієздатності та інші питання.

Розглядаючи цивільно-правові засоби захисту прав підприємців, слід звернутися до статті 6 Цивільного кодексу України. В ній зазначається, що захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафи, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

Захист цивільних прав у випадках і в порядку, встановлених законодавством України здійснюється також в адміністративному порядку.

Під захистом цивільних прав розуміють такі дії державних та інших органів, які спрямовані на попередження порушення або відновлення порушених прав чи інтересів громадян і організацій, що охороняються законом.

Розрізняють два поняття: спосіб захисту і порядок захисту. Під способом захисту цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення або компенсація втрат, викликаних порушенням права на захист в судових органах.

Існують загальні й спеціальні способи захисту. Загальні способи захисту перелічені в статті 6 Цивільного кодексу, що коментуються (визнання права, відновлення положення, що існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право; присудження до виконання обов’язку в натурі, компенсація моральної шкоди; припинення або зміна право відношення, стягнення з особи, що порушила право, заподіяних збитків), застосовуються в тих випадках, коли законом або договором не вказано інше. Спеціальні способи захисту: неустойка (штраф, пеня) застосовуються в особливих випадках, вказаних в законі або договорі.

Порядок захисту також поділяється на загальний і спеціальний. Загальним порядком захисту є судовий порядок захисту (в суді, в господарському або третейському суді). У спеціальному порядку захист цивільних прав здійснюється товариськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями.

Законом передбачені такі цивільно-правові способи захисту цивільних прав, що використовуються в залежності від об’єкта і характеру порушення права, що захищається:

1) визнання права судом, господарським судом або іншим органом, що здійснює захист конкретних прав громадянина або організацій. У цьому випадку, як такого, порушення права ще немає, але є спростування цього права іншою особою. Наприклад, позови про визнання права авторства на твір мистецтва. Суб’єктами авторського права можуть бути фізичні та юридичні особи, які при порушенні права можуть надавати позов до суду, господарського, третейського суду в разі недодержання умов використання творів та об’єктів суміжних прав, порушення особистих і майнових прав особи, яка має право авторське право.

2) відновлення положення, що існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право. У цьому випадку порушення права вже має місце, і потерпіла сторона вживає заходів до відновлення положення, що існувало до порушення права. До такого способу захисту можна віднести позов про відновлення права користування яким-небудь майном, також позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність та ділову репутацію. Так, згідно із ст. 4 ч. 2 Закону України „Про власність” суб’єкти підприємницької діяльності мають право передавати своє майно безплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. У підприємницькій діяльності застосовують договір майнового найму і його різновиди (договори оренди, лізингу, ?????? тощо). Характерною ознакою договору майнового найму є те, що законодавство не вказує, яке майно може бути предметом найму і на які цілі воно може використовуватись. Це означає, що предметом майнового найму може бути будь-яке майно, не обмежене у цивільному обігу. Майно, що є предметом найму, надається у тимчасове користування, тобто на певний строк.

Законодавство передбачає можливість дострокового розірвання договору на вимогу наймача та наймодавця. Дострокове розірвання здійснюється за згодою сторін або в судовому порядку.

Відповідно до ст. 270 Цивільного кодексу УРСР наймач може пред’явити вимогу про довгострокове розірвання договору найму:

а) якщо наймодавець не робить капітального ремонту, а це передбачено договором;

б) якщо майно в силу обставин, за які наймач не відповідає, виявиться в стані, непридатному для користування (так звані обставини непереборної дії або форс мажорні обставини).

Наймодавець в свою чергу, може вимагати дострокового розірвання договору найму, якщо наймач:

а) користується майном не відповідно до договору або призначення майна;

б) навмисно або з необережності погіршує стан майна;

в) не вніс плати протягом 3 місяців з дня закінчення строку платежу, а за договором побутового прокату – протягом 1 місяця, якщо коротші строки не встановлені договором;

г) не зробить капітального ремонту в тих випадках, коли за законом або за договором капітальний ремонт віднесено до обов’язку наймача.

Стосовно договору безоплатного користування майном законодавство передбачає лише випадки дострокового розірвання договору на вимогу сторони, яка передала майно, коли друга сторона користується майном не відповідно до договору чи призначення майна або навмисно чи з необережності погіршує стан майна, а також коли друга сторона без згоди першої надала переваги їй ц безоплатне користування майно третій особі.

3) присудження до виконання в натурі. У цьому випадку зобов’язана сторона повинна виконати зобов’язання особисто або передати індивідуально певну річ. Так, винна сторона повинна вжити заходів до відновлення пошкодженого нею що належало потерпілому. За рішенням суду особа присуджується до виконання того ж за змістом обов’язку, котрий вона не виконала добровільно. Насамперед, мова йде при присудження до виконання обов’язку за договором: повернути позику, виплатити страхове відшкодування, оплатити виконану роботу, повернути майно, яке було предметом оренди. У відповідності з Цивільним кодексом, у разі невиконання обов’язку щодо передачі речі, яка має індивідуальні ознаки, у власність або у користування кредитор має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому. Однак присудження до виконання обов’язку в натурі не завжди є можливим. Обов’язок, який тісно пов’язаний з особою, може бути виконаний лише добровільно. Не можна заставити, наприклад, підрядника побудувати певний об’єкт, про що було домовлено у договорі, письменника – написати твір відповідно договору літературного замовлення чи примусити набувача до реального виконання своїх обов’язків за договором довічного утримання. До виконання може бути присуджений і обов’язок, який особа мала відповідно до закону – повернути власникові загублену ним річ чи повернути юридичній особі печатку, яку затримує її колишній директор.

4) компенсація моральної шкоди. Особа, що заподіла своїми вчинками моральну шкоду громадянинові або організації, порушивши тим самим їх законні права, зобов’язана їх відшкодувати. Відшкодування моральної шкоди відбувається у випадку, коли доведена винність даної особи. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду, незалежно від відшкодування майнової шкоди. У разі поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогою про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

5) припинення або зміна право відношення. Так, якщо за договором перевезення вантаж загинув в силу яких-небудь форс-мажорних обставин, то право відношення за договором припиняються і перевізник не несе відповідальності перед одержувачем. Право відношення може бути також змінене, якщо, наприклад, за договором перевезення вантаж загинув з вини перевізника. У цьому випадку він зобов’язаний буде відшкодувати одержувачу вартість загиблого вантажу.

Законодавством встановлена чітка система майнових санкцій за невиконання або неналежне виконання договору перевезення. Перевізники, вантажовідправники, вантажоодержувачі і пасажири несуть матеріальну відповідальність за порушення зобов’язань, що випливають з перевезень вантажів, пасажирів і багажу. При цьому обсяги такої відповідності зміні за угодою сторін не підлягають. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу УРСР особа, яка не виконала зобов’язання або неналежним чином виконала його, несе майнову відповідальність лише за наявності вини, крім випадків передбачених законом. Щодо підстав покладання відповідальності, зокрема на автомобільного перевізника, вантажовідправника та вантажоодержувача, то поряд із застосуванням принципу вини відповідне законодавство передбачає випадки, коли встановлену ним відповідальність зазначені особи несуть незалежно від їх вини.

Так. Дослідження наявності або відсутності вини необхідне при вирішенні питання про покладання на автотранспортне підприємство відповідальність за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу (ст. 133 та ст. 134 Статуту автомобільного транспорту Української РСР). Тільки за наявності вини автотранспортного підприємства на нього може бути покладена відповідальність за прострочення в доставці вантажу (ст. 138 Статуту).

Як приклад застосування майнової відповідності автотранспортного підприємства і вантажовідправника без вини можна навести стягнення з них штрафу за невиконання зобов’язання щодо обсягів належного до перевезення вантажу оскільки ст. 132 статуту автомобільного транспорту Української РСР передбачає вичерпний перелік обставин, за якими вони звільняються від відповідальності за вказане порушення.

За загальними правилами в разі втрати, нестачі і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, тягар доведення не винуватості лежить на перевізникові. Тобто, йдеться в ст. 209 та ст. 362 цивільного кодексу УРСР, відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов’язання. Проте в транспортних статутах (кодексах) можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.

Транспортними статутами або договором передбачається й майнова відповідальність відправників або одержувачів за належне виконання обов’язків, які передують чи необхідні для укладення договору перевезення вантажу або звершують перевізний процес – за простій вагонів або інших транспортних засобів, їх пошкодження тощо.

6) стягнення з особи, що порушила право, заподіяних збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафи, пені). Так, якщо в силу винних дій особі була заподіяна шкода, то сторона, що її заподіяла зобов’язана відшкодувати потерпілому всі збитки. Законом може бути передбачений обов’язок винної сторони при невиконанні своїх зобов’язань сплатити іншій стороні неустойку (штраф, пеню).

Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу УРСР неустойкою (штрафом, пенею) є визначена законом або договором грошова сума, яку боржник має сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойка є засобом цивільно-правової відповідальності. Виконуючи функції майнового стимулювання, неустойка надає стороні за договором (кредитору), можливість стягнення з боржника визначених сум (штрафу, пені) без необхідності надання доказів про завдані збитки і втрачену (упущену) вигоду (в разі виключної неустойки). Зважаючи на це, неустойка є найпростішим і найзручнішим способом визначеної (гарантованої) компенсації втрат кредитора при невиконанні або неналежному виконанні стороною за договором (боржником) взятих на себе зобов’язань.

Неустойка може бути у формі штрафу і пені. Так, пеня встановлюється і застосовується сторонами договору у випадках прострочення виконання зобов’язання, а її розмір визначається виключно в процентному відношенні до суми зобов’язання, що не виконане в установлений строк.

При цьому неустойка у вигляді пені характеризується „нарощуванням” свого розміру, оскільки вона стягується за кожний наступний проміжок часу при невиконанні зобов’язання, що триває.

Штраф, маючи стимулюючу функцію, застосовується не тільки при простроченні виконання зобов’язання, але й з інших підстав: невідповідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам договору. Розмір штрафу встановлюється у вигляді відсотку або в обумовленій кількості сторонами сумі.

Неустойка може визначатися законом або договором. Одним з приладів визначення неустойки в законі є відповідні положення Закону України „Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року. Відповідно до ч. 5 ст. 29 цього Закону в разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі покупцями сплачується пеня у розмірі 0,1% вартості внесених інвестицій за кожний день прострочення; в разі не розірвання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням умов договору щодо внесення інвестицій на день подачі позову про розірвання договору покупець сплачує штраф у розмірі 10% загального обсягу інвестицій.

Встановлення неустойки законом не виключає можливості визначення її у договорі. Згідно ст. 180 Цивільного кодексу УРСР угода про неустойку (штраф, пеню) має бути укладена в письмовій формі. Наявність письмового договору (або відповідної умови) про неустойку є обов’язковим у тих випадках, коли вимога про стягнення неустойки заснована не тільки на договорі. Наприклад, у грошовому зобов’язанні сторони можуть не встановлювати розмір неустойки, оскільки за ст. 214 Цивільного кодексу УРСР боржник, який прострочив виконання грошових зобов’язань, на вимогу кредитора сплачує, зокрема, 3% річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів. Якщо сторони все ж встановили в договорі відповідальність за прострочення виконання грошового зобов’язання, її розмір обмежуватиметься подвійною обліковою ставкою Національного банку України.

Якщо один і той же вид неустойки передбачений і законом, і договором, стягується неустойка більшого розміру. Неустойка, що передбачена тільки законом, підлягає стягненню з боржника в усіх випадках наявності зобов’язання, незалежно від підстав його виникнення, за умови дотримання всіх інших умов обґрунтування стягнення.

Неустойка визначається і сплачується в грошовому вигляді. Встановлення в договорі (угоді) забезпечення виконання зобов’язань шляхом нарахування неустойки виключно в натурі, без визначення грошової суми, суперечить чинному законодавству.

Крім вищеназваних основних способів захисту цивільних прав можуть застосовуватись й інші заходи впливу на порушника права, що охороняється законом. До таких заходів впливу можна віднести: розірвання договору або зміна його умов; припинення відвантаження продукції покупцеві у випадку, якщо він несвоєчасно оплатив раніше поставлену продукцію; відмова від прийняття продукції, яка не відповідає вимогам стандартів; переведення платника на акредитивну форму розрахунків. Нарівні в з вище переліченими способами важливе значення мають такі способи цивільно-правового захисту, які знаходять своє застосовування в сфері підприємницької діяльності. До таких способів можна віднести: визнання недійсними (частково або повністю) актів державних та інших органів, які не відповідають законодавству та порушують права, що охороняються законом, та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності; повернення з бюджету санкцій або на будь-яких інших підставах контролюючими органами в безперечному порядку.

Механізм захисту прав та законних інтересів субєктів підприємницької діяльності становлять об’єктивно наявні можливості для реалізації вищенаведених способів захисту. До них можна віднести: врегулювання спору у позасудовому порядку, розгляд і вирішення заяв, скарг та інших документів органами виконавчої влади у порядку підлеглості, надання захисту правоохоронними органами в межах її компетенції, нотаріальний захист, судовий захист (в тому числі – Конституційним судом України. загальними судами, господарськими і третейськими судами).

Будь-яка зацікавлена особа вправі звернутися до суду за захистом права, що порушено чи оспорюється, або інтересу ,що охороняється законом. Відмова від права на звернення до суду недійсна. Відповідно до Конституції України кожній людині гарантовано право звертання до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод.

Спори між організаціями, як правило, розглядаються господарськими судами. Суд є незалежним органом у вирішенні суперечок. Які виникають між юридичними особами та іншими органами, в тому числі і суперечок про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси підприємств та організацій, що охороняється законом.

Законом встановлений обов’язків досудовий порядок урегулювання суперечки шляхом пред’явлення претензій по більшості справ, що розглядаються в господарському суді. Підприємства і організації, чиї права та законні інтереси порушені, з метою безпосереднього урегулювання суперечки з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. Якщо сторона, що пред’явила позов, порушила дане положення, то він повертається без розгляду. Порядок пред’явлення і розгляду претензій підприємствами, установами і організаціями регулюється Господарським процесуальним кодексом України.

Суперечка про порушення права може бути розглянута також третейським судом. Третейськими судами можуть бути розглянуті будь-які спори, за винятком суперечок між громадянами, які витікають із трудових та сімейних відносин.

1.2. Кримінально-правовий захист

Кримінально-правовий захист у сфері підприємницької діяльності полягає у встановленні відповідальності за порушення прав та загальних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. Розглядаючи цей вид захисту можна виокремити захист від незаконного втручання державних органів та посадових осіб у підприємницьку діяльність.

Відповідно до ст. 364 Кримінального кодексу України, зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх сторін, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом прав, свободам чи інтересам окремих громадянам або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб карається виправними роботами або арештом із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Осіб, які перевищили владу або службові повноваження, тобто умисно вчинили дії, які виходять за межі наданих їм прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам юридичних осіб, а також, якщо це супроводжується насильством, застосуванням зброї, або болісними, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, що спричиняли тяжкі наслідки, несуть відповідальність відповідно до ст. 365 ККУ.

Так5ож сюди можна віднести ст. 206, в якій сказано, що протидія законній господарській діяльності, тобто протиправна вимога припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати угоду (виконання / невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднатися з погрозою насильства над потерпілими або близькими йому особами, пошкодження чи знищення його майна за відсутності ознак вимагання, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я, або з пошкодженням чи знищенням майна – від трьох до п’яти років.

Протидія законній господарській діяльності , вчинена організованою групою, або службовою особою з використанням службового становища, або така, що заподіяла велику шкоду – від п’яти до десяти років.

У судовій практиці поширені позови про виключення з опису майна, на яке покладено арешт. Відповідно до КПК України при обшуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинувачуваного або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації мані, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису. Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм.

Згідно із ст.. 8 Закону України „Про підприємства в Україні” певними видами діяльності підприємства може займатися тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Отримання ліцензії поширюється не тільки на підприємства, а й на інших юридичних осіб, а також на фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності.

Здійснення ж без державної реєстрації, як суб’єкта підприємницької діяльності, що містять ознаки підприємницької та яка підлягає ліцензуванню або здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, чи здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, а також здійснення банківської діяльності або банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів, операцій небанківських фінансових установ без державної реєстрації, без спеціального дозволу (ліцензії) або з порушенням умов ліцензування, зайняття забороненими видами господарської діяльності, створення або придбання фіктивного підприємства з метою прикриття незаконної діяльності, тягне кримінальну відповідальність відповідно до ст. ст. 202, 203 Кримінального кодексу України, якщо це було пов’язано з отриманням доходу у великих розмірах.

Захист від фінансових порушень здійснюється за допомогою ст. ст. 218-222 КкУ. Як відомо банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. до суду подається заява у випадку неплатоспроможності. Суб’єкт підприємницької діяльності може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, якщо він подав за відомо неправдиву офіційну заяву про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредитора і зобов’язань перед боржником; умисно приховав свою стійку фінансову неспроможність, шляхом подання недостовірних відомостей; умисне приховав майно .або майнові обов’язки, відомостей про майно, передачу майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів. Які відображають господарську чи фінансову діяльність; надання за відомо неправдивої інформації органам державної влади; доведення про банкрутство, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб, що призвело до стійкої фінансової неплатоспроможності. Якщо це завдало великої матеріальної шкоди.

Законодавство України передбачає кримінальну відповідальність (ст. ст. 225, 227 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року) спрямовану на захист прав споживачів – покупців. Оскільки одним із фундаментальних прав споживачів, проголошення Генеральною Асамблеєю ООН, є право на безпеку товарів (робі, послуг), що купуються. Суть його полягає в тому, що споживач має право на е, щоб товари (роботи, послуги) в звичайних умовах їх використання, зберігання і транспортування були безпечними для його життя, здоров'я, навколишнього природного середовища, а також не завдавали шкоди його майну. Це право гарантується державою шляхом встановлення в стандартах обов’язкових вимог до товарів (робіт, послуг).

Але не всі товари, які реалізуються торгівельними підприємствами, мають сертифікати, що підтверджують їх безпечність для життя і здоров'я споживачів, велика кількість фальсифікації товарів, товарів із простроченими термінами придатності, без відповідних інструкцій реалізуються через торгівельну мережу.

Але не всі товари, які реалізуються торгівельними підприємствами, мають сертифікати, що підтверджують їх безпечність для життя і здоров'я споживачів, велика кількість фальсифікованих товарів, товарів із простроченими термінами придатності, без відповідних інструкцій реалізуються через торговельну мережу.

Придбання споживачем товару неналежної якості призводить до небажаних негативних наслідків. Зокрема, споживач позбавляється комфорту, можливості користуватися річчю за призначенням. Використання речі з недоліками може призвести до заподіяння шкоди його життю, здоров'ю, майну тощо. У зв'язку з цим для нього першочергового значення набуває якнайшвидшого відновлення порушеного права та усунення негативних наслідків. Звичайно, дисциплінований та добросовісний продавець (виготівник) може сам оперативно усунути негативні наслідки. До інших – необхідно вживати заходи примусового впливу. Тому важливе значення для споживачів має встановлення їх порушених прав. Для цього законодавством передбачаються відповідні санкції щодо продавців (виготівників).

Випуск на товарний ринок (відповідно до ст. 227 КкУ) або інша реалізація споживачем недоброякісної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або не комплектної продукція та товарів, якщо такі дії вчинені у великих розмірах, - караються штрафом від 100 – 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Умисне обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман покупців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг, якщо ці дії вчинені у значних розмірах, - караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або громадськими роботами на строк від 100 до 200 годин, або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльність на строк до трьох років.

1.3. Адміністративно-правовий захист.

Адміністративно-правовий захист у сфері підприємництва є ширшим, ніж кримінально-правовий, оскільки охоплює не тільки відповідальність за порушення прав т законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності, а й встановлює процедуру відомчого захисту (розгляд і вирішення заяв, скарг та інших документів органами виконавчої влади у порядку підлеглості).

Законом від 07.02.91 р. „Про підприємництво” гарантується право громадян України і іноземних громадян займатися підприємницькою діяльністю (крім тих категорій громадян, яким закон забороняє займатися цією діяльністю.

Згідно з Законом підприємством вважається безпосередня, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними і юридичними особами зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності, у порядку встановленому законодавством. Для заняття підприємницькою діяльністю фізичні і юридичні особи зобов’язані зареєструватися як суб’єкти підприємницької діяльності в відповідності з Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 25.05.98 р.

В відповідності з ст. 3 Закону України „Про підприємництво” підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно різну діяльність, що не суперечить чинному законодавству. При цьому законодавством встановлені визначені обмеження які забороняють займатися деяким видами діяльності, або потрібна ліцензія на заняття підприємницькою діяльністю.

Стаття 164 передбачає відповідальність за два самостійних правопорушення:

• заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрацій;

• заняття господарською діяльністю без спеціального дозволу (ліцензії) таким видом підприємницької діяльності, який потребує ліцензування.

Безпосереднім об’єктом права порушення є встановлений порядок здійснення підприємницької діяльності. Об’єктивна сторона здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації відноситься до діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг і зайняття торгівлею без державної реєстрації такої діяльності. З суб’єктивної сторони правопорушення характеризується виною в формі прямого умислу і з спеціальною ціллю – отримання прибутку від підприємницької діяльності. Суб’єктом порушення можуть бути фізичні особи, які досягли шістнадцятирічного віку. Об’єктивна сторона здійснення господарської діяльності, без спеціального дозволу (ліцензії), отримання якого передбачено законом, складається з здійснення як фізичними, так і юридичними особами видів діяльності, для здійснення яких необхідно отримати дозвіл, який видається органам виконавчої влади, визначеного Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноваженим органом для ліцензування деяких видів господарської діяльності.

В відповідності до ст. 1 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” під господарською діяльністю розуміється люба діяльність, в тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, яка пов’язана з виготовленням продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Вичерпний перелік видів діяльності, які можуть здійснюватися після отримання спеціального дозволу (ліцензії) встановлено в ст. 9 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. З суб’єктивної сторони правопорушення характеризуються тільки з умисною, спеціальною ціллю – отримання прибутку від здійснення без ліцензії видів діяльності, які потребують ліцензування. Суб’єктом правопорушення можуть бути фізичні особи, які досягли 18 річного віку і зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, а також посадові особи юридичних осіб, які здійснюють реєстрацію і без відповідного дозволу (ліцензії).

Частина 3 ст. 42 Конституції України визначає, що держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і недобросовісної конкуренції. Види і границі монополії визначаються законом. В відповідності з ст. 1 Закону України „Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” поняття конкуренція – визначається як змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них подіяти на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів. які потрібні споживачу.

В Законі України „Про захист від недобросовісної конкуренції” поняття недобросовісна конкуренція визначена як певна діяльність в конкуренції, яка противоречить правилам, торговим і чесним звичаям в підприємницькій діяльності. Недобросовісною конкуренцією являються дії визначені розділами 2-4 Закону. Закон не містить точного перечня видів протиправної поведінки, яка признається як недобросовісна конкуренція. Таким чином, всяка поведінка, метод конкурентної боротьби, які якимось чином противоречать звичаям чесної підприємницької діяльності, які пов’язані з порушенням прийнятих на ринку норм і правил в відносинах між конкуруючими суб’єктами, можуть бути признані недобросовісною конкуренцією.

Правові принципи захисту від недобросовісної конкуренції визначаються Законом „Про захист від недобросовісної конкуренції”. Стаття 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення виділяє три види правопорушень: а) неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших визначень і рекламних матеріалів; б) дискредитація; в) розголошення комерційної таємниці.

Неправомірним являється використання без дозволу уповноваженої на це особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших знаків, а також рекламних матеріалів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю другого господарюючого суб’єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.

Використання в фірм енному найменуванні власного імені фізичної особи не признається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відрізняючий елемент, який виключає змішування з діяльністю другого господарюючого суб’єкта (підприємця). Неправомірне використання товару другого виробника являє собою ввід в господарюючий оборот під своєю маркою товару другого виробника шляхом зміни марки виробника без дозволу уповноваженої на це особи. Копіювання зовнішнього виду виробу являє собою відтворення зовнішнього виду виробу іншого господарюючого суб’єкта (підприємця); ввід його в господарський оборот без однозначної вказівки виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб’єкта (підприємця).

Дискредитація господарюючого суб’єкта (підприємця) являє собою розповсюдження в певній формі неправдивих, неточних і неповних відомостей, які пов’язані з особою або діяльністю господарюючого суб’єкта (підприємця), які спричинили або могли спричинити збитки ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця).

Розголошення комерційної таємниці являє собою ознайомлення другої особи без дозволу уповноваженої особи з інформацією, яка являє собою комерційну таємницю. Неправомірне використання комерційної таємниці являє собою втручання в виробництво або облік при плануванні або здійсненні підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої особи неправомірно отриманої інформації. Під комерційною таємницею підприємства слід розуміти інформацію, яка пов’язана з виробництвом, технічною інформацією, управлінням, фінансами і іншою діяльністю підприємця, яка не являє собою державну таємницю. Розголошення якої може нанести збитки його інтересам. Зміст і об’єм інформації, яка складає собою комерційну таємницю, порядок її захисту визначається керівництвом підприємця.

Конфіденційна інформація – це інформація, яка знаходиться в володінні, користуванні і розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і розповсюджується за їх бажанням в відповідності з передбаченими умовами. Указані способи самостійно визначають приналежність інформації до конфіденційної і встановлюють для неї систему захисту.

Об’єктом даного правопорушення являються суспільні відносини, які пов’язані з регулюванням господарською (підприємницькою) діяльністю в цілях пересічення недобросовісної конкуренції. Суб’єктом – являється господарюючий суб’єкт (підприємець) – юридичні особи і їх об'єднання, а також юридичні особи, їх об'єднання і об'єднання громадян, які не являються господарюючими суб’єктами (підприємцями); громадяни. Які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і громадяни, які не являться підприємцями.

Справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями в порядку, визначеному Законом України „Про захист від недобросовісної конкуренції”, Законом України „Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”, Законом України „Про Антимонопольний комітет України” і іншими актами законодавства України.

Відповідно до ст. 166¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення і в відповідності до ст. 1 Закону України „Про обмеження монополізмі і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” монопольним становищем признається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару. Монопольним визнається становище субєкта господарювання, для якого на ринку визначеного товару перевищує 35 відсотків.

Зловживання монопольним становищем – нав’язування умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище, або допоміжних умов, які не торкаються предмету договору, в тому числі нав’язування товару, виїмка з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін, частковий або повний відказ від реалізації або закупки товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін, інші дії, направлені на створення перепонів доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємств, встановлення монопольних цін на свої товари, також дискримінаційних цін, які обмежують права окремих споживачів.

Об’єкт правопорушення – суспільні відносини, які пов’язані з обмеженням і попередженням монополізму на ринку.

Суб’єктом правопорушення може бути лиш суб’єкт господарювання – юридична особа, незалежно від організаційно-правової форми і форми власності або фізична особа, яка займається діяльністю по виробництву, реалізації, покупці товарів, іншою господарською діяльністю, всі юридичні і фізичні особи, які здійснюють контроль за суб’єктами господарювання, група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька із них здійснює контроль за іншими, також органи державної влади, орган місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління і контролю за діяльністю по виробництву, реалізації, покупці товарів або іншої господарської діяльності.

Особливістю цього виду правопорушення являється здійснення суб’єктом господарювання, який займає монопольне становище на ринку, таких дій, які б були неможливі в умовах ефективної конкуренції на ринку, тобто отримання підприємцем прибутку, обумовленого не ефективністю діяльності або високим виробництвом, а неправомірним використанням ним свого домінуючого становища на ринку, або утримування або обмеження їх доступу на ринок.

В відповідності з законодавством України само по собі володіння підприємцем монопольного становища не є протиправним. Таким є лише зловживання домінуванням на ринку.

Порушення порядку представлення інформації і виконання рішень Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень являє собою не доведення, несвоєчасне доведення посадовим особам органів виконавчої влади і органам місцевого самоврядування, а також керівництву підприємства і особам, які займаються підприємницькою діяльністю інформації або представлення завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України його територіальним відділенням.

Об’єктом даних правопорушень є суспільні відносини пов’язані з регулюванням господарською (підприємницькою) діяльністю в цілях пересічення недобросовісної конкуренції, боротьби з монопольним виробництвом товарів і встановленням на них монопольних цін. Об’єктивна сторона правопорушення є або в порушенні строків доведення або не доведення відповідної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним органам або представлення за відомо недостовірної інформації.

Суб’єктом даного правопорушення являється посадова особа органів влади і управління, а також керівники підприємств і особи, які займаються підприємницькою діяльністю.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення – центральна стадія виробництва на справах про адміністративні правопорушення. Одною із особливостей адміністративного виробництва являється наявність широкого кола осіб. які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення (органи і посадові особи) виконавчої влади, місцевого самоврядування, судді судів загальної юрисдикції). Це обумовлено різноманітними адміністративними правопорушеннями, які посягають на різні сфери суспільних відносин.

Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення нерозривно пов’язані з компетенцією адміністративно-юриздикційних органів. Компетенція в даному випадку – це коло повноважень, які представляються законом конкретному органу (посадовій особі) по розгляду справ про адміністративні правопорушення. Компетенція органів адміністративної юрисдикції включає в себе два аспекти. Перший заключається в тому, що орган адміністративної юрисдикції може розглядати тільки ті справи про адміністративні правопорушення, які закріплені за ним відповідною статтею Кодексу України про адміністративні правопорушення. В противному випадку, сам розгляд справи і прийняття по ній рішення не буде признаним законом. Перед тим, як приступити до розгляду справи, орган (посадова особа) повинна вияснити, чи відноситься ця справа до компетенції розгляду даної справи.

Другий аспект знаходить своє вираження в тому, що орган, який розглядає справу, повинен керуватися нормами, які визначені Кодексом про адміністративні правопорушення. Тобто повинні враховуватись місце, строки розгляду адміністративної справи, порядок розгляду справи колегіальними органами, вимоги, які пред’являються до змісту постанови про адміністративні правопорушення, порядок і строки доведення постанови до відома заінтересованих осіб і т.д.

По характеру компетенції можна виділити спеціальні адміністративно-юрисдикційні органи – адміністративні комісії, головним призначенням яких є розгляд справ про адміністративні правопорушення. Всі інші органи (сільських, селищних, міських рад; органи внутрішніх справ; воєнні комісаріати і т.д.) здійснюють юрисдикційну діяльність поряд з іншими функціями, які покладені законодавством на них, - організація, контроль, нагляд і т.д. Розгляд справ про адміністративні правопорушення не мають головного змісту їх роботи. Для судів загальної юрисдикції ця функція головного змісту їх роботи. Для судів загальної юрисдикції ця функція являться одною із основних, так як окрім справ про адміністративні правопорушення вони вправі розглядати кримінальні, цивільні, і інші справи, які віднесені до їх компетенції.

По об’єму компетенції розрізняють органи, які розглядають більшість категорій справ про адміністративні правопорушення, і органи, які мають право розглядати справи якоїсь одної категорії. До перших відносяться адміністративні комісії сільських, селищних, міських рад, органи внутрішніх справ і суди загальної юрисдикції. До другої відносяться різні державні органи.

Правильне вирішення питання підвідомчості справ про адміністративні правопорушення на стадії розгляду справи – необхідна умова кваліфікаційного і оперативного вирішення адміністративної справи. Тому, дуже важливо, щоби особа, яка проводила адміністративне розслідування і склала протокол про адміністративне правопорушення, направила справу на розгляд в передбачені законодавством компетентні органи, якщо сама особа не вправі була вирішити справу або вважала необхідним передати справу на розгляд в інші органи адміністративної юрисдикції.