КУРСОВА РОБОТА

На тему :

“Докази та їх класифікація”

ВСТУП

1. Поняття та значення доказів

2. Властивості доказів

3. Класифікація доказів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Об'єктивна істина в цілому і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими орга­нами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й об­ґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нор­мативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесу­альному праві, найважливішою складовою якого є дока­зове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази).

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесу­альне доказування являє собою різновид людського піз­нання дійсності. Воно не є науковим у тому розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку природи й суспільства, але в плані встановлення окремих фактів, явищ дійсності воно має багато спільного з науковим пізнанням, насамперед історичним. У кри­мінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній ді­яльності застосовуються всі закони й категорії діалектичної і формаль­ної логіки. Ця специфіка зумовлена передусім об'єктом, завданням і засобами пізнання, колом його суб'єктів, процесуальними строками і процесуальною формою.

Доказування являє собою сплав практичних дій і мис­лення, фізичної і розумової діяльності суб'єктів кримі­нального процесу. Його елементами є збирання (форму­вання), перевірка та оцінка доказів та їх джерел. На прак­тиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно пере­плітаються один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих і практичних цілях.

В кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і прак­тичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

1. Поняття та значення доказів

В кримінальному процесі всі необхідні обставини встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є "будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи".

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар­гументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомо­гою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логіч­ний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використо­вуються як аргументи.¹

"Розглядаючи докази, на основі яких вирішуються кримінальні справи, неважко побачити в них два боки, два моменти. Насамперед, докази виступають як джере­ла відомостей про факти... У багатьох випадках доказ виступає як встановлений з певного джерела факт, що слугує підставою для висновку про інший такий, що підлягає встановленню факт... Звідси й випливає подвійне значення самого поняття доказу: доказ означає джерело відомостей про такий, що підлягає встановленню факт, і доказ означає той факт, з якого робиться висновок про інший факт".²

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну суб­станцію — це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення мож­ливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя.³

Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (зали­шені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучають­ся в натурі і використовуються у доказуванні.

Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й пе­реносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.

Джерелом (фактичних даних можуть виступати й об'єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псують­ся, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти подібні об'єкти неможливо, інформація, що від них надходить, може бути процесуально закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Зміст доказів — фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інфор­мацією, що виходить з них.

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід'ємний атрибут самого доказування.

Процесуальними носіями фактичних даних є об'єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової інформації в просторі та часі, а разом з тим — джерелом інфор­мації у справі для суб'єктів кримінального процесу та його учас­ників на будь-яких стадіях процесу. Це придатні для таких цілей матеріальні об'єкти — первинні джерела інформації про злочин, які становлять гносеологічну першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки чи інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; прото­коли слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуаль­них носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні, дані" (відомості, інфор­мація) або "сліди злочину".

Сліди злочину, зокрема, так само як і інформація взагалі, є лише гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому викорис­танню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до та­кого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх".

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямова­ну на одержання, закріплення та збереження фактичних даних (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити до­стовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на пред­мет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності низки умов (властивостей).

2. Властивості доказів

Отже, докази — це фактичні дані що відповідають вимогам на­лежності до справи, допустимості і достовірності⁴, а також достатності.⁵

Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

• чи входять факти, для встановлення яких вилуча­ються і досліджуються відповідні фактичні дані, в предмет дока­зування (основні, проміжні чи допоміжні факти);

• чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування.

Залежно від зв'язку фактичних даних (змісту доказових матеріалів) з обставинами, які доказуються, докази поділяються на прямі і проміжні, основні та допоміжні.

Прямі докази — докази, які дають відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин чи інше правопорушення (прямі обвинувачувальні докази), або які вказують на те, що відповідна особа не вчиняла і не могла вчинити відповідного злочину чи правопору­шення (прямі виправдовувальні докази).

Непрямі докази — докази, які розкривають окремі елементи складу злочину (правопорушення) чи окремі факти, які встанов­люють обставини предмета доказування в сукупності з іншими до­казами. Ці докази можна називати доказами фактів або проміж­ними доказами.

Основні докази — це докази, за допомогою яких обґрунтову­ються окремі факти, а допоміжні докази — це докази, які підтвер­джують достовірність основних доказів.

Належними до справи можуть бути як обвинувачувальні так і виправдовувальні докази, фактичні дані, які як підтверджують окремі, що мають значення для справи, факти, так і спростовують їх.

Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюється їх доказовою цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних в системі доказової інформації, зокрема для чого вони можуть бути використані:

• для встановлення, хто вчинив злочин чи з'ясування інших обставин складу злочину (форма вини, спосіб тощо);

• для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкри­вають обставини складу злочину чи їх відсутність;

• для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого;

• для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів забезпечення безпеки учасників процесу та прийняття інших процесуальних рішень по справі;

• для спростування фальшивих алібі чи хибних версій;

• для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;

• для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.

Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із названих обставин.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для ви­користання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні. Допустимість доказів означає, що:

• фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;

• фактичні дані одержані з відомого, перевіреного та не забороненого законом джерела;

• фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;

• фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;

• зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.

У силу принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ст. 62 Конституції України, всі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.

Фактичні дані як докази мають бути достовірними.

Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало місце в дійсності. Достовірність передбачає відомість, перевірність та добротність як самого джерела, так і способу одер­жання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.

Уявляється, що якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємозв'язку, то можна помітити, що кожен із них є як встанов­люючим, так і встановлюваним.

Будь-який основний доказ, безпосередньо підтверджуючий будь-яку з обставин події злочину, тим самим підтверджує і до­стовірність іншого основного доказу, встановлюючого той самий факт, і навпаки, оскільки і ті, й інші перебувають у прнчинно-наслідковому зв'язку з одним і тим самим фактом.

Достатність доказів – це така їх сукупність, що дає змогу встановити всі обставини, які потребують доказування в кримінальній справі.

3. Класифікація доказів

Розкриттю поняття доказів значною мірою сприяє їх наукова класифікація.

Класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі.

На підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а) за джерелом інформації:

— такі, що походять від осіб;

— такі, що походять від матеріальних об'єктів;

б) за особливостями відображення події злочину та за характе­ром взаємодії з ним:

— первинні;

— похідні;

в) стосовно обвинувачення

— обвинувальні;

— виправдувальні;

г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:

— прямі;

— непрямі.

Первинні докази — це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).

Похідні докази — це докази, які являють собою результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від пер­винних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який за­лишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком паль­ця руки, ксерокопія документа тощо).

Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення, чи обтяжу­ючі його обставини.

Виправдувальні докази — спростовують об­винувачення чи вказують на пом'якшуючі обставини.

Прямі докази — докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання слідка—очевидця вчиненого розбійного нападу, показання по­терпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують па наявність чи відсутність обставин головного факту — складу злочину.

Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

Погляди різних вчених-процесуалістів стосовно класифікації доказів різні:

1. Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:

• показання свідка;

• показання потерпілого;

• показання підозрюваного;

• показання обвинуваченого;

• висновок експерта;

• речові докази;

• протоколи слідчих та судових дій;

• протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

• інші документи.

“Названі засоби доказування слід вважати саме доказами, а не їх джерелами. Помилкове йменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, “докази встановлюються речовими доказами”, або “джерела доказів є … речові докази”, що утворює нонсенс – “джерелами доказів є докази”.⁶

2. Розуміння “фактичних даних” як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судді оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи­таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксо­ваними в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер­пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер­та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказів Така назва здається в цілому правильною, але точніе було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.⁷

ВИСНОВКИ

Таким чином, підбиваючи висновки, необхідно зазначити, що доказами в кримінальному процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Зміст доказів — фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Докази — це фактичні дані що відповідають вимогам на­лежності до справи, допустимості і достовірності, а також достатності.

Докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а) за джерелом інформації:

— такі, що походять від осіб;

— такі, що походять від матеріальних об'єктів;

б) за особливостями відображення події злочину та за характе­ром взаємодії з ним:

— первинні;

— похідні;

в) стосовно обвинувачення

— обвинувальні;

— виправдувальні;

г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:

— прямі;

— непрямі.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одностайного вирішення в юридичній літературі. Одні вважають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це і те, й друге.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. - К.: ІВА, 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: А.С.К., 2002.

3. Кримінальний кодекс України. - К.: ЮрІнком Інтер, 2001.

4. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: Либідь, 1999.

5. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / за ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2003.

6. Строгович М.С. Теория судебных доказательств. – М.:, 1991.

7. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник. – К.: А.С.К., 2003.

8. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2002.

9. Тертишник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств: учебное издание. – Харьков: Арсис, 1998.