Реферат Поняття і ознаки правопорушень їх види і причини
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
КУРСОВА РОБОТА
Поняття і ознаки правопорушень,
їх види і причини.
Розділ I
Поняття і ознаки правопорушень.
Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто люди-
на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено зако-
ном. На жаль, є й інші випадки.
Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від ці-
лей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.
Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомір-
ної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійсню-
ється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не фор-
мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскіль-
ки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулюван- ня тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною
поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспіль- ства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його сві-
домістю і волею.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується по-
рушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індиві-
дуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті сус-
пільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок). Про-
типравність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.
Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке перед-
бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідаль-
ність.
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.
Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис- тика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.
Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідли-
вістю і протиправністю.
Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака, виз-начальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відме-
жовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється в
тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цін-
ності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт право-
порушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існуван-
ня. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення сус-
пільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяль-
ності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.
Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій
особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопо- рушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи сус- пільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права
правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, ко- ли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку
тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість вияв-
ляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні сус-
пільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умо-
вам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим харак-
тером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт нега-
тивно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подіб-
них фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певни-
ми причинами і тому повторюватись у часі.
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає
вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридич-
ного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. Сут-
ністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свобо-
ду інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороня-
ючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням не-
використання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації зале-
жить від власного розсуду суб’єкта.
Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпеч-
ністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане проти-
правним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потре-
бує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загаль- новизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті виз- начає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості право- творчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призво- див до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.
Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.
По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небез-
печне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправ-
ного.
По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.
Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на сут- тєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загаль- ний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при до- помозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні спо- соби його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охо- рону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небез- печного, шкідливого.
Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відок- ремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають нега-
тивного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України).
Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке проти-
правне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Ос-
танні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережнос-
ті) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юри-
дичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають ви-
падки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власни-
ка, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.
Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість
покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відпові-
дальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального харак-
теру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язу-
ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування дер-
жавного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.
Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діян-
ням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зу-
мовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Правопорушення – це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявля-
тися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо).
Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знахо-
диться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добро-
вільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).
Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визна-
чити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.
Розділ II
Види правопорушень.
Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації пра- вопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкід-
ливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюд-
женням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедура-
ми їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небез-
пеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопору-
шення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колек-
тивні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінар-
ні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступе-
нем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і про-
ступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і сту-
пінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером зав-
даної шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю проти-
правних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на виз-
нання того чи іншого діяння в якості протиправного.
Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним вира- зом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним зако- ном і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.
Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнан-
ня того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримі-
нальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.
Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під
загрозою покарання.
Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом сус-
пільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передба-
ченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної не-
безпеки.”
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно місти-
ти в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; ви-
нність; караність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними ді-
ями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шко-
ди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.
Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак зло-
чину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі іс-
нують певний вид і термін покарання.
Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопору-
шенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:
1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);
2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголо-
шення державної таємниці та ін.);
3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, злов-
живання владою або посадовим становищем тощо);
4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над держав- ною символікою, незаконне полювання тощо).
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до прос-
тупків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, ад- міністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.
Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від од-
ного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для сус-
пільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш са-
мостійні сторони правопорядку.
Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно яв-
ляється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа мо-
же нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адмініст-
ративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.
Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) норма-
ми права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансово-
го тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.
Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які
завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягне-
ння правопорушника до передбаченої законом відповідальності.2
Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається
протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством пе- редбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність
(адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адмініст-
ративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невико-
нання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборо-
ни (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.
Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність сус-
пільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного зако-
нодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.
Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідаль-
ність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими га-
лузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення пра-
вил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).
Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її пове-
дінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необе-
режної.
Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так са-
мо воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопору-
шення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адмі- ністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.
Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і за-
конодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адмі-
ністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єк-
ти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримі-
нального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єк-
тів.
Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподі-
юють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організа-
цій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівни-
ків – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з під-
вищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дис-
ципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)
Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення май- нових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами ци- вільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно- правова відповідаль-
ність носить в значній мірі компенсаційний характер.
Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримі-
нальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конк-
ретній фізичній чи юридичній особі.
Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності ор-
ганів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів дер-
жави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку мо-
жуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.
Новим видом правопорушення являються податкові проступки – сус-
пільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.
Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.
Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це вин-
не протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконан-
ня, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нор-
мах законодавства про працю.
Процесуальне правопорушення зв’язане з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуаль-
ними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допус-
каються громадянами.
Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізня-
ються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а іншими
матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони правопорядку, на яку вони посягають.
В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:
договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невико-
нанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.
Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шко-
ди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій –
рятування майна (ст.472 ЦК).
Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації право-
порушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відно-
син суспільства, розрізняють три види правопорушень: а) в сфері соціально-
економічних відносин (власність, праця, розподіл і інш.); б) в сфері побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в) в суспільно-політичній сфері (діяль-
ність державного апарату). Можлива класифікація правопорушень і за іншими
критеріями (наприклад, в наукових цілях). Так, можна розрізняти правопору-
шення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи особисті ін-
тереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.
Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).
Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдніс-
тю дій.
Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Поруше-
ння міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке по- роджує міжнародно-правову відповідальність.
Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного права , які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи особистим
зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.
Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до між-
народних деліктів – порушення торгових зобов’язань).
Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висно- вок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.
Розділ III
Причини правопорушень.
Говорячи про причини правопорушень доцільно вказати на деяку несхо-
жість понять причини в філософії і кримінології. В філософії причиною назива-
ють явище, яке при визначених умовах з необхідністю викликає (обумовлює) інше явище (наслідок). Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина в відповідних умовах кожен раз вик-
ликає визначений наслідок. Таким чином, зв’язок між причиною і наслідком ха-
рактеризується поняттями необхідності, неминучості. Під причиною в криміно-
логії розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що розгляда-
ється як наслідок. Причини створюють можливість визначеного наслідку, для появи якого необхідні допоміжні умови, що не породжують даний наслідок, але
створюють відповідні обставини для реалізації дії причини. В кримінології зв’язок між причиною і наслідком не розглядається як необхідний і зобов’я-
зальний.
Отже, розрізняють такі види причин правопорушень:
1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:
основні – соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьо-
му процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам
людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ним і потре- бами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, якщо правова
культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства); неосновні – явища, які лише полегшують вчинення правопору-
шень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і охорони ма-
теріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відобра-
жають іншим, окремим поняттям: обставини (або умови), що сприяють вчинен-
ню правопорушень;
2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:
об’єктивні – явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі дер-
жавних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами. Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі, визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони цивілізації та технічного прогресу;
суб’єктивні – явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкрет-
ного суб’єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від’ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти).
Розглянемо ж сукупність найбільш поширених об’єктивних і суб’єктив-
них факторів, які обумовлюють подальше зростання злочинності в Україні.
Об’єктивні умови. Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження життєвого рівня більшості населення. Звичайно далеко не всі знедолені вижива-
ють за допомогою злочинних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка части- на, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з криміналь-
ним кодексом.
Спад економічної активності обумовив появу офіційно визнаного безро-
біття. В важкому становищі опинилися працівники, які фактично втратили ро-боту, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після закінчення нав- чальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення, що багато безро- бітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.
Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та інших уста-
новах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова еко-
номіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів, здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.
Отже, складні економічні умови життя більшості громадян України об’єктивно сприяють зростанню кількості правопорушень.
Суб’єктивні умови злочинності. На жаль, протягом багатьох років у на-
шій країні недостатню увагу приділяли правовій освіті та вихованню. Люди по-
гано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити темпе-
рамент, наявність певних психічних відхилень.
На жаль, великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як ал-
коголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші. Ці умо-
ви діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню право-
порушень, а то й виступають їх головними причинами.
Серед суб’єктивних умов зростання злочинності в незалежній Україні слід назвати також байдужість значної частини населення до державних справ взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем (нере-
гулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення; цим держава вільно чи невільно провокує нестабіль-
ність правомірної поведінки).
Отже, щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості насе-
лення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та громадянами, ви-
сокий рівень правової культури.
Висновки
В даній роботі було розглянуто основні положення категорії правопору-
шення, з’ясовано причини їх виникнення.
1. Злочини і інші правопорушення негативно впливають на розвиток сус-
пільства. Злочинність і інші правопорушення об’єктивно гальмують поступо-
вий розвиток нашого суспільства, подальше вдосконалення суспільних відно-
син. Злочинність та її прояви як діяльності, спрямована на протизаконне задо-
волення потреб певної частини суспільства за рахунок інтересів більшості його членів.
Правопорушення, взяті в сукупності на відповідному відрізку часу і конк-
ретному суспільстві, завжди відрізняються значною різноманітністю як за сту-
пенем суспільної шкідливості, так і за психологічними, соціальними і юридич-
ними ознаками. Але разом з тим в походженні, причинах і подальшій історич-
ній долі вони мають загальні риси, що дало можливість вивчити не тільки окре-
мі види правопорушень, але і всю їх сукупність, проаналізувати причини і умо-
ви, які сприяють їх здійсненню, розробити системи заходів боротьби з ними. Викорінення злочинності – це більш складне завдання, ніж викорінення всіх ін-
ших правопорушень;
2. Злочини, як найбільш суспільно небезпечні діяння мають порівняно меншу латентність, здійснюються незначною кількістю осіб, викликають актив-
ну протидію правоохоронних органів і негативну оцінку всіх членів суспільства
Що стосується інших видів правопорушень, то вони складають великий масив і латентність, не завжди отримують негативну оцінку і часто не передба-
чають відповідальності;
3. В роботі звернуто увагу на необхідність активізації дослідження про правопорушення і відповідальність в галузевих науках; поки найбільшу розроб-
ку ці питання отримали в кримінології;
4. Багаточисельність причин, умов правопорушень роблять їх важко ана-лізуючими. Докладний аналіз можливий в ряді робіт, спеціально присвячених окремим видам правопорушень в різних областях народного господарства і в галузях законодавства. Економіка повинна бути моральною, розвиток економі-
ки – не самоціллю, а засобом прогресу особистості і суспільства;
5. В роботі визначено причини, які призвели до погіршення кримінальної ситуації в Україні, а саме: безробіття, складні економічні умови життя, низький рівень правової культури, падіння авторитету влади та інші.
6. Кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь зросла б, як-
що б вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні санк-
ції, або, якою б правові заборони можна було порушувати безкаранно.
Однак це зовсім не означає, що боротьба з правопорушеннями в сучасних умовах нереальна. Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують правопорушення. І в цьо-
му процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні організа-
ції і навчальні заклади.
Для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства діяння.
Держава має право і повинна вести боротьбу з викоріненням правопору-
шень, причин і умов, які породжують їх, в ім’я забезпечення нормального роз-
витку, зберігання правопорядку, захисту справедливості.
На нашу думку, важливим напрямком боротьби із загальною криміналь-
ною злочинністю є залучення громадян до охорони майна та захисту від агре-
сивних посягань.
Для ліквідації деяких правопорушень необхідно:
- провести медико-біологічні заходи проти алкоголізму, наркоманії;
- організувати статистичний облік злочинності; боротися з наркобізнесом;
- громадяни повинні бути інформовані про правові вимоги, які пред’являються до них державою;
- підвищити результативність діяльності правоохоронних органів.
1.Закон и та інші нормативно - правові акти
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. – 1996. – 13 лип.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – С.8-9
3. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально - правового значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.
4. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 144с.
5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське видавництво,1997. – С.77-83
2. Література
1. Бабій Б.М., Бурчак Ф.Г. Юридичний словник. - 2-ге вид., перер. і доповнене.-К., 1983. - 871с.
2. Бармак М.В., Бармак О.Я. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів, учнів, вчителів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. - 192с.
3. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навч. закладів. – К.: Атіка, 1999. – С.277-292
4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.368-376
5. Дубинин Н.П. и др. Генетика, поведение, ответственность. – М.: Политиздат, 1989. – 350с.
6. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.
7. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.
8. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.: Наукова думка, 1997. – 695с.
9. Костенко О. Політика і злочинність (Проблеми політичної кримінології) // Товариш. – 1999. – січень (№2). – С.4
10. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вен турі, 1996. – 208с.
11. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. – С.106-138
12. Кудрявцев В.Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. – М.: Московский рабочий, 1977. – 78с.
13. Куян І. Проблеми кваліфікації екологічних правопорушень // Право України. – 1999. - №8. – С.71-73
14. Лазарева В.В.Теория права и государства: Учебник для юридических вузов.- М.: Право и Закон, 1996. - 424с.
15. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167с.
16. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юридическая литература, 1985. – 192с.
17. Марченко М.Н. Общая теория государства и права: Теория права. Т. 2. – М., 1998. – 656с.
18. Матузов Н.И. и Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – М., 2000. – 776с.
19. Молдован В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана,1997. – 176с.
20. Настюк М. Правознавство: Підручник. – Львів: Світ, 1995. – 272с.
21. Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його адміністративного делікту // Право України. – 1999. - №3. – С.50-54
22. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994. - 238с.
23. Свиридов Б. Злочин і кара. Сучасний аспект // Віче. - 1999. - №12.-С.118-123
24. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х.: Консум, 2000. – 702с.
25. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – 208с.
26. Теплова Н.А., Малинкович М.В. Право: Учебник для вузов. – М.: Закон и право, 1998. – С.204-211
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави.-К.,1994.-С.133
Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник/ А.М. Колодій, С.Л. Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.201
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – Х.:Консум, 2000. – С.455
Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.:Логос, 1998. – С.138
Кримінальний Кодекс України: Нормативні акти крим.- прав. значення. – К.: А.С.К.,97
Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.374
2 Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – С.132
1 Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.:Парламентське видавництво,1997
Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических вузов. – М.: Право и Закон, 1996. – С.240
Цивільний кодекс України. Офіційне видання. – К.:Парламентське видавництво,1997
Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит.,1985. – С.82-83