Реферат на тему:

Поняття і класифікація конституційних прав і свобод

Зміст

Вступ.

Питання прав та свобод людини і громадянина на сьогодні є най­важливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпе­чення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід за­значити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демо­кратичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демо­кратичні конституції, у тому числі, й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність ви­ходить за межі, врегульовані правом, і має витоки у системі інших соціальних норм, що панують у демократичному сус­пільстві. Треба пам'ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з другого — конкретизується у можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та пра­вом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випад­ку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституці­ями. Основу цього виду прав становить належність люди­ни до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами пев­ної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.

Основні права, свободи й обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвит­ку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духов­ним, соціальним) розвитку людства і мають бути закон­ними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьо­му основні права — це саме ті можливості, без яких лю­дина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини за­лежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке пород­жується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показни­ками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науко­вій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина або організа­ції), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із за­доволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здат­ність мати права. Суб'єктивне право — необхідний еле­мент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснюва­ти певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, воно захи­щається законом від дій будь-кого, хто своєю поведін­кою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійс­нення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

У випадку порушення суб'єктивного права воно за­хищається законом у примусовому порядку шляхом пре­д'явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулю­ються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина, органу), можуть витікати безпосе­редньо із закону (право на недоторканність особи, охо­рону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, сво­боди й обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має мож­ливість реалізувати свої суб'єктивні права.

Конституційне право людини і громадянина — це певні можливості суб'єкта конституційно-правових від­носин, тобто юридичні можливості задоволення особи­стих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість влас­ного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і га­рантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших гро­мадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політично­го порядку, або право громадянина на невтручання ор­ганів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини й громадя­нина, то, згідно з постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина повинна підкоря­тися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Консти­туція України акцентує на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціо­нування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини й грома­дянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути кон­кретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, вико­нання законів тощо).

Уся система прав і обов'язків, їх співвідношення зу­мовлені об'єктивними потребами та інтересами суспіль­ства, з одного боку, й інтересами громадянина і люди­ни—з іншого.

Класифікація може здійснюватися на різних підста­вах. В результаті одні й ті самі права та свободи одно­часно належать до двох або й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, можуть бути досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівно­прав'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), сво­бода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'я­заних з науково-технічною революцією, медична етика.

І насамкінець: права й свободи людини і громадяни­на можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є одно­рідність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією кла­сифікацією у Конституції України виділяють три основ­ні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

1. Громадянські права і свободи людини (це статті: 25 — право на громадянство; 27 — право на життя; 28 — право на повагу гідності; 29 — право на свободу і власну недоторканність; 30 — право недоторканності житла; 31 — таємниця листування, недоторканність особистого жит­тя; 33 — свобода пересування; 34 — свобода думки і слова; 35 — свобода світогляду; 40 — право звертання до органів державної влади; 48 — право на гідний життєвий рівень; 49 — право на безпечне для життя середовище; 51 — право на свободу сім'ї; 52 — право на дітей; 55 — право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 — право на відшкодування збитків; 57 — право захисту своїх прав і обов'язків; 58 — право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушен­ня; 59 — право на правову допомогу; 60 — право неви­конання незаконних розпоряджень і наказів; 61 — право індивідуального характеру відповідальності; 62 — прин­цип презумпції невинуватості; 63 — право підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 — право на свободу об'єднань; 38 — право участі у керівництві державними справами; 39 — право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права й свобо­ди людини і громадянина (статті: 41 — право на приват­ну власність; 42 — право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 — право на користування об'єктами державної та комунальної власності; 44 — право на страйк; 43 — пра­во на працю; 45 — право на відпочинок; 46 — право на соціальний захист; 47 — право на житло; 49 — право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страху­вання).

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина (статті: 65 — захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 — обов'язок берегти природу та культурний спадок; 67 — обов'язок платити збори і податки; 68 — обов'язок дотримуватись Конституції України і законів України, не зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

Класифікація конституційних прав, свобод і обов'яз­ків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за зміс­том суспільних відносин; взаємовідносин держави і гро­мадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовід­носин у політичній, соціальній, економічній та культур­ній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пакта­ми й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи.

Ці конституційні права, свободи й обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внут­рішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найваж­ливіші й найістотніші сфери життя і діяльності людини: соціальну, економічну, політичну, а також розвитку її індивідуальних фізичних та духовних якостей.

2. Особисті права і свободи.

Особисті права і свободи людини без­посередньо пов'язані із самою сутніс­тю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з того, кожну кон­кретну людину, хоча вона може мати багато істотних недо­ліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повніс­тю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток, своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із цього треба зробити висновок, що й будь-які інші пере­пони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому повинні бути лік­відовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є за­гальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріаліза­ція однієї з гуманістичних засад. Адже людина є най­більшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних за­ходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприя­ти розвитку медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари згідно з вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зни­ження рівня злочинності і докорінного покращення умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших від протиправних дій та посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універ­сальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до на­родження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що вини­кають із цього приводу, як правило, вирішуються у судо­вому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою озна­кою справді демократичного, правового характеру дер­жави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші поса­дові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обме­жують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішен­ням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі піддягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у пов­сякденному житті.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до за­гальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених за­коном. Інакше вони спричиняють кримінальну від­повідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — за­побігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одер­жати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції, ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то ці питання регулюються також ст. 31 Конституції, статтями 8 і 9 Закону України від 18 лю­того 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність".

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності за­бороняється порушувати права людини і громадянина. У разі безпідставного порушення цих прав відповідні дер­жавні органи та посадові особи повинні відновити пору­шені права і відшкодувати заподіяну матеріальну та мо­ральну шкоду згідно з Законом України від 1 грудня 1994 р. "Про відшкодування шкоди, завданої громадяни­нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винят­ковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у де­мократичних державах. Кожна людина унікальна, індиві­дуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи супере­чить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сі­мейного життя людини. Вона забороняє збирання, збері­гання, використання та поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди; проголошує право кожно­го громадянина ознайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаці­ях з відомостями про себе; гарантує судовий захист; право на спростування недостовірної інформації про себе і чле­нів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обме­жено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Без­перечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право — один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із най­істотніших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундамен­тальних прав людини, закріплене у значній кількості між­народних документів, зокрема таких, як Загальна деклара­ція прав людини (статті 18, 19), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейсь­ка конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлюван­ня певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радян­ський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демокра­тичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать націо­нальній безпеці, територіальній цілісності держави, прово­кують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакцій­ними силами — як світської, так і церковної влади. Відо­мо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що су­перечить конституційним настановам про свободу віро­сповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світо­гляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відо­мо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправля­ють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

3. Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх но­сіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних докумен­тах, починаючи з Міжнародного договору про громадянсь­кі та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не за­гальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загаль­ної групи політичних прав і свобод виокремити грома­дянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єд­нань, політичних партій, профспілкових організацій, дер­жавних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними спра­вами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. По­літику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське об'єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні принципи його зводять­ся до такого: 1) кожен громадянин має право вступу до відповідної громадської організації (деякі винятки вста­новлено для військовослужбовців та співробітників мілі­ції); 2) держава гарантує свободу діяльності громадських організацій; 3) вступ до громадської організації є особис­тою справою кожного громадянина і здійснюється на до­бровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як без посередньо, так і через представників, якими наприклад, є депутати представницьких органів державної влади. Це право - потребує розширеного тлумачення, оскільки воно передбачає також участь громадян у формуванні та діяль­ності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним із різновидів здійснен­ня цього конституційного права є також перебування на державній службі відповідного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важли­вим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.

Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються національним законо­давством, у тому числі й законодавством України. Його основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації повинні бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав та свобод людини і громадянина, охорони на­ціональної безпеки і громадського порядку.

Право на звернення може здійснюватися у різних фор­мах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адреса­тами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися від­повідно до суті справи, у строки, встановлені чинним за­конодавством, а відповіді були обгрунтованими. Недодер­жання посадовими особами вимог закону надає громадя­нину право звертатися до суду по захист. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

4. Соціально-економічні права і свободи.

Конституція України закріплює сис­тему економічних, соціальних і куль­турних прав. Немає потреби наголо­шувати значення цих прав, їх прак­тичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забез­печеної у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та роз­витку, маємо всі підстави твердити, що здійснення в дер­жаві економічних, соціальних та культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу справді демократичною.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює право кожного во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право на осві­ту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряд­жатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплен­ня в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Саме приватна власність (а не "нічия", соціалістична) виховує у людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її найефективніше використання. Виходячи із цього. Конституція України закріплює в ст. 13 положення про те, що "власність зобов'язує" і що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Практика розвинутих західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком особистої, може використовува­тися і як засіб експлуатації, і як засіб соціальної підтримки тих членів суспільства, які об'єктивно потребують цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Її статус харак­теризується непорушністю, грунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяль­ність, що здійснюється Її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобо­в'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти пра­ва підприємців, не втручаючись в оперативно-господарсь­ку діяльність організацій, що займаються підприємниц­твом. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема, про такі нормативні акти, як Закони України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 p. (з багатьма доповненнями), "Про підприємства в Україні" від 27 бе­резня 1991 р., "Про інвестиційну діяльність" від 18 ве­ресня 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 верес­ня 1991 p.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.

Нормальному розвитку підприємницької діяльності за­важають монополізм, тобто зосередження завдяки застосу­ванню протиправних методів виробництва якогось вигід­ного виду товарів в одних руках, і недобросовісна конку­ренція, які заборонені чинним законодавством.

Важливе значення має розвиток малого підпри­ємництва, що, як правило, безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів. Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав спожи­вачів.

Зазначені питання регулюються рядом законодавчих актів, серед яких насамперед треба назвати Закон України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.).

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та харак­теру праці (трудової спеціалізації). Людина може зай­матися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації, займатися індиві­дуальною трудовою діяльністю, підприємництвом, будь-якою діяльністю, що не заборонена законом.

Заборона примусової праці не поширюється на війсь­кову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, організовуючи роботу трудового колективу або окремих працівників, зобов'язаний створити їм безпечні та здорові умови праці. Ця вимога, в першу чергу, поширюється на жінок і непов­нолітніх. Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одер­жання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо органі­зації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним до­говором про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватись вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випад­ках — до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основ­них прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному дого­ворі про економічні, соціальні та культурні права. У принципі право на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за тру­довим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалос­ті робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації по­винні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Однак право на соціальний захист поширюється й на кожного громадянина.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але через поважні причини природними є винятки з цього права. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соці­ального захисту. При цьому критерієм надання матеріаль­ної допомоги, здійснення різноманітного за формами со­ціального захисту у багатьох випадках є офіційно встанов­лена межа малозабезпеченості, яка з 1 січня 1997 p. згідно з постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1996 р. "Про розмір вартісної величини межі малозабезпеченості" вста­новлена в Україні у розмірі 70,9 гривні.

Поряд із загальними заходами соціального захисту іс­нують надзвичайні. Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соці­альний захист громадян, які постраждали внаслідок Чор­нобильської катастрофи" (в редакції Закону від 19 грудня 1991 p.)

Вдосконалення соціального захисту тих верств насе­лення, які цього потребують, — одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.

Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві са­моврядні органи надають житло безкоштовно або за до­ступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здорове довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорого­цінного, що є в людини — її здоров'я та самого життя.

Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єктив­ним правом, оскільки воно передбачає здійснення відпо­відних різнобічних заходів. Можна, наприклад, послатись на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку медич­них кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосереднє відношення до охорони здоров'я громадян має і стан навколишнього середовища. Адже нині, коли безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращення довкілля, що безпосередньо пов'язане з охороною здоров'я.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здій­снюється безкоштовно. Водночас для покращення медич­ного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здо­ров'я передбачає й заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту людини належить право, пов'язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути примуше­ний брати шлюб, хоч у деяких життєвих ситуаціях, зумов­лених, наприклад, народженням дитини поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов'язок щодо створення сім'ї, а також нормальних, у тому числі психо­логічних, умов життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід орієнтуватися не тільки на правові наста­нови, а й на норми моралі.

Загальна декларація прав людини (ч. З ст. 16) встанов­лює, що "сім'я є природним та основним осередком сус­пільства і має право на захист з боку суспільства і дер­жави". Це встановлено і Конституцією України. Водночас в ній закріплено положення про те, що й члени сім'ї зобов'язані піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні ж права і обов'язки, пов'язані з сімейними від­носинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дитини. Основні її положення зводяться до закріплення рівноправ­ності дітей незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація пересліду­ються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благо­дійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у конституційному закріпленні обов'яз­ковості повної загальної середньої освіти, існування розга­луженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціо­нують на державних і комунальних засадах. При цьому слід зазначити, що держава забезпечує доступність і безоп­латність дошкільної, повної загальної середньої та профе­сійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоп­латне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і сту­дентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти представниками національних меншин, що мешка­ють в Україні. Вони мають змогу здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у державних і кому­нальних закладах освіти або через посередництво націо­нальних культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духов­ного і соціального прогресу суспільства. Однак для того, щоб цей прогрес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали бажання, потребу і можливість здобути освіту. Лише реальна соціальна потреба, корисність діяль­ності зумовлюють доцільність здобуття освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України від 23 травня 1991 р. "Про освіту".

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необхід­ною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні, яке охоплює різноманітні галузі цієї культури — від мистецтва і літератури до творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і мате­ріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними ви­дами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї творчої діяльності. Ці резуль­тати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди вина­хідника чи автора. Що ж до інтелектуальної власності, яка довгий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Під інтелектуальною власністю треба розуміти виключні права на результати творчої діяльності. Об'єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони різноманітні. Тому їх правовий статус регулюється значною кількістю правових актів.

5. Основні обов‘язки громадян.

Одним із провідних принципів будь-якого правового статусу у його сьогод­нішньому розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Кон­ституція України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, вста­новлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кож­ного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Ці обов'язки закріплені у статтях 65—68 Консти­туції.

Конституція України проголошує захист Вітчизни обов'язком громадян України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а пе­редусім моральною вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов'язком. Неухильне ви­конання цього обов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовних цінностей, тери­торіальної цілісності і суверенітету країни. Захист Віт­чизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політич­них, економічних, військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням за­собів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'яз­ку захищати Вітчизну, але адресований конкретним, ви­значеним законом категоріям громадян. Основною фор­мою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у віці від 18 до 29 років, які не мають права на звільнення або відстрочку від призову. Перед­бачається можливість вступу чоловіків та жінок на вій­ськову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відпові­дальність (ст. 72 та 73 Кримінального кодексу України).

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 p. "Про альтернативну (невійськову) службу", формою реалізації військового обов'язку є проходження альтерна­тивної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають гро­мадяни України, які належать до діючих, згідно із зако­нодавством, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов'язковими атрибутами держави є: державний прапор, герб і гімн. Ці символи України встановлюються ст. 20 Конституції України та законами України. Шану­вання цих державних символів є обов'язком громадян України.

Виходячи з необхідності духовного відродження Ук­раїни, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів. Конституція покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).

Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" зобов'язує громадян раціонально ви­користовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан нав­колишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактич­ними витратами, необхідними для відновлення поруше­ного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, на­даних громадянам у користування, а також при здійс­ненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок па­м'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. "Про охорону і використання па­м'яток історії та культури". Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у поперед­ньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможли­вості цього — відшкодувати заподіяні збитки.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку використання і охорони природ­них ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Одним із конституційних обов'язків громадян Украї­ни є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також що­річно подавати до податкових інспекцій за місцем про­живання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує оборо­ноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах всього сус­пільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Ук­раїні, види податків, зборів та інших обов'язкових пла­тежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавст­ва, визначаються Законом України "Про систему опо­даткування" (в редакції від 2 лютого 1994 p.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету Міністрів від 26 грудня 1992 р. "Про прибутковий податок з громадян". Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачуються громадянами, їх розміри та порядок обчислення і на­прями використання визначаються Декретом Кабінету Міністрів від 20 травня 1993 р. "Про місцеві податки і збори".

Контроль за дотриманням податкового законодав­ства і правильністю обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавст­вом України, здійснюється державними податковими адміністраціями.

На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходів податкові органи в разі вста­новлення порушень податкового законодавства вимага­ють їх усунення, а на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій спотворених даних та в інших випадках порушення податкового законодавства, накладають ад­міністративні стягнення.

Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів — одна з передумов формування в Україні пра­вової держави. Незнання законів не звільняє від юри­дичної відповідальності.

Закріплений у ст. 68 Конституції обов'язок неухиль­но додержуватися Конституції і законів України, не по­сягати на права й свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної

відповідальності — особливих, передбачених і врегульо­ваних нормами права відносин між громадянами і дер­жавою, що виникають у разі і внаслідок правопорушен­ня. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною, адміністративною, ци­вільною та дисциплінарною, що передбачається норма­ми відповідного законодавства. При цьому всі види юридичної відповідальності передбачають санкції за пра­вопорушення, а правопорушник зазнає державного при­мусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Висновок.

Питання реалізації прав і свобод громадян набувають в Україні особливого значення. У ст. З Основного Закону нашої держави підкреслено, що "люди­на, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і , безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю". Цим самим підіймаються на найвищий щабель усі дії в сфері практичного здійснення прав людини і грома­дянина. У цій же статті зазначено: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді­яльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Вказані приписи Конституції зумовлюють необхідність принципово нового підходу до захисту прав людини, сприяння такому становищу, за якого будь-які права і сво­боди реалізовувалися та захищалися б з найменшими за­тратами зусиль.

Нині існує дуже важлива проблема максимального спрощення механізму здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина. Необхідно хоча б в основних рисах визначити механізм здійснення і захисту кожного суб'єк­тивного права, зважаючи на те, що останнє за тих чи ін­ших умов буде реалізовуватися дуже повільно або гальму­ватися. Безперечно, краще за все зазначені питання було б вирішити у спеціальних кодексах прав людини. Однак їх складання — справа зовсім не проста.

Слід звернути увагу ще на одне важливе питання. Останнім часом, коли активно ведуться розмови про вдос­коналення в нашій державі системи права, виявилось, що багато хто розуміє цю проблему дуже спрощено, вважа­ючи, що треба дещо вдосконалити цю систему і все буде гаразд. Однак такий підхід треба рішуче відкидати. Справа в тому, що існуюча в Україні система права (і це повністю стосується й системи прав людини і громадянина) склада­лася і розвивалася в умовах, коли основна ставка робилася не на людину, не на особистість, хоч гасел про це було ба­гато, а на державу, на державний апарат, не говорячи вже про апарат компартійний, який взагалі, особливо на верх­ніх поверхах партійної ієрархії, був фактично недотор­канним.

Оскільки в Україні система права мала раніше і досі має зовсім іншу, порівняно з нашими сьогоднішніми ідеа­лами, методологічну основу, не треба її підправляти. Не­обхідно розробляти нову систему, керуючись насамперед принципами Конституції України. Доводиться, однак, констатувати, що не всі, кому це належить, як кажуть, за штатом, повністю це розуміють. Тому й утворюються різні підготовчі комісії, зорієнтовані в основному на деяке пок­ращення чинного законодавства.

Перед розробкою і вдосконаленням системи права, що повністю грунтувалася б на новій Конституції України, її принципах та нормах, треба розробити і прийняти органічний закон, який повинен визначити не тільки структу­ру цієї системи, а й принципи її побудови та функціону­вання. Саме в цьому акті й повинні бути встановлені ті вимоги, яким має відповідати система права з точки зору ефективного захисту і здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Використана література.

1. Конституційне право України. - К., 199

2. Конституція України. - К., 1997

3. Основи конституційного права України. - К., 1997

4. Що таке свобода і право у демократичній державі? - К., 1996