ПЛАН

1. Вступ.

2. Походження та сутність держави.

а). Сутність, структура та атрибути держави.

б). Концепції походження держави.

3. Функції держави та державна влада.

4. Типологія держав.

V. Висновки.

I. Вступ.

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики. Все вищесказане, дає можливість зробити висновок, що висвітлення даної теми важливе не лише з точки зору академічної політології, але і практичної політики.

ІІ. Походження та сутність держави.

а). Сутність, структура та атрибути держави.

Протягом віків держава завжди трактувалася по-різному. Зазвичай всі трактовки держави мали за основу одне з двох наступних тверджень: держава служить інтересам суспільства або ж є засобом пригнічення нижчих класів вищими.

Перша теорія, скоріш за все, бере початок з поглядів Аристотеля, котрий вважав, що держава є втіленням мудрості, справедливості, краси та загального блага. Друга теорія порівнює державу з потворою (Т.Гоббс).

З XVI ст. формується ще одна інтерпретація держави: держава визначається через такі терміни як “суверенітет” та “абсолютна влада” (Ж.Боден). Державу втілює правитель і саме він керує сукупністю людей, тобто така теорія частково підтримує теорію Гоббса.

Згодом держава розглядалася як норми, відносини, ролі, процедури, інститути ітд. Тобто не як група особистостей, а як суспільство в цілому. Так марксисти визнавали присутність держави лише в класово-розподіленому суспільстві і розглядали державу як механізм для пригнічення одного класу іншим.

Державу можна визначити як особливу форму організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Тепер спробуємо назвати основні атрибути держави:

• територія;

• населення;

• громадська влада;

• суверенітет – незалежне від будь яких сил, обставин та осіб верховенство держави, її незалежність у внутрішніх та зовнішніх справах;

• монополія на легальне використання сили;

• виключне право на видання законів;

• загальність;

• право на збирання податків та зборів з населення;

З вищесказаного можна більш точніше визначити державу:

Держава – територіальна спільність класового суспільства, яка за допомогою механізму публічної влади забезпечує основи існування індивіда й суспільства, а також суверенітет народу.

Виникнення держави як соціального інституту відобразило процеси ускладнення суспільного життя. Її поява відтворила необхідність у задоволенні потреб та інтересів, котрих не могли задовольнити попередні інститути. Перевагами держави є висока спеціалізація в розподілі праці між правлячими, володіння сучасною армією та поліцією, володіння великими матеріальними та іншими ресурсами для здійснення своїх рішень.

Основними якісними відмінностями держави від інших, недержавних, політичних організацій є:

• Єдина територіальна організація політичної влади у масштабах всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Здійснення влади на певній території потребує встановлення її просторової межі – державного кордону, котрий відмежовує одну державу від іншої. В межах даної території держава має верховенство та повноту законодавчої, виконавчої та судової влади.

• Держава є організацією політичної влади, що має спеціальні механізми для керування суспільством законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. В особливих випадках держава вдається до таких дій як примус – органи насильства (армія, органи безпеки).

• Держава регулює своє суспільне життя на основі права. Тільки держава може регулювати життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов’язковий характер.

• Суверенітет державної влади. Він втілюється у верховенстві та незалежності держави від будь-яких інших влад всередині країни. Тобто у загальнообов'язковості рішень для населення, у можливості відміни рішень недержавних інститутів влади, у володінні рядом виключних прав, у наявності спеціальних засобів впливу на населенні.

• Примусове збирання податків та інших обов'язкових платежів з населення, котрі гарантують економічну самостійність держави.

б). Концепції походження держави.

У політичних вченнях немає єдиної теорії походження держави. Спільна лише думка, що держава виникла в результаті історичного розвитку, і на те були певні підстави, оскільки держава не могла виникнути одномоментно. Найбільш поширеними є наступні концепції:

• Патріархальна теорія була вперше запропонована ще Арістотелем. На його думку держава розрослася із сім'ї, і опікує своїх підданих, як батько своїх дітей.

• Теократична теорія пов'язує походження держави з утіленням божественної волі.

• Теорія насильства стверджує, що головною передумовою виникнення держави став факт насильницького підкорення підлеглих володарюючими.

• Теорія суспільного договору. Автором цієї теорії став Ж. Русо. На його думку державі надаються лише ті повноваження, котрі їй надали "громадяни, що домовилися". Держава має знайти таку форму співжиття людей, яка спільними зусиллями захищає особистість та її власність, створює асоціацію, в якій кожний (будучи з усіма і водночас підкоряючись тільки собі) вільний так само, як і в недержавному об'єднанні.

• Соціально-економічна теорія передбачає, що держава стала результатом прагнення людини до покращення соціально-економічних умов.

• Психологічна концепція передбачає, що виникнення держави пов'язане з особливостями людської особистості, а саме, що людська психологія передбачає утворення угрупування суспільного типу, що згодом призводить до утворення продержавного устрою.

ІІІ. Функції держави та державна влада.

Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: завдання, що виконуються для підтримки існування суспільства та специфічні завдання, що мають на меті вирішення тимчасових проблем суспільства.

Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави.

У політології загальновизнаним є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій належать:

• Економічна функція - організація та регулювання економічних процесів у країні за допомогою податкової та кредитної політики та за допомогою спеціалізованих державних монетарних установ.

• Правова функція - Гарантування безпеки окремих громадян і суспільства в цілому, розвиток законодавства, утвердження законності та правопорядку.

• Соціальна функція - задоволення потреб людей у житлі, соціальні гарантії, страхування життя, підтримка на належному рівні охорони здоров'я.

• Культурно-виховна функція - контроль за освітою й вихованням, сферою культури; регулювання відносин етнічних груп і національна консолідація.

• Політична функція - забезпечення політичної стабільності, визначення політичного курсу, що відповідає потребам більшості населення чи підтримка повноважень володарюючого класу.

• Екологічна функція - гарантування екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів.

До зовнішніх функцій належать:

• Функція взаємовигідного співробітництва - з'ясування та реалізація міждержавних і міжнародних інтересів через дипломатичні відносини і дипломатичні служби та участь у роботі міжнародних організацій, союзів, об'єднань.

• Функція оборони країни - захист країни від зовнішної силової агрессії. Будь які територіальні претензії іншої країни також розглядаються як агресія.

• Вирішення глобальних проблем людства.

Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура може бути різною, в залежності від типу держави і політичного режиму, але завжди ця структура вкладається у поняття державна влада.

Державна влада — здатність системи державних органів підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлегли­ми її юрисдикції громадянами, організаціями та установа­ми, здатність видавати обов'язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.

Завдання кожної держави — створити таку систему публічноі влади, яка здатна забезпечити: одержання, аналіз і сис­тематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систему підтримання громадського порядку. У структурі державної влади вирішальним є питання про організацію влади, а саме: про суб'єктів влади та їх концентрацію в одній особі (монарх, диктатор) або ж в одній інстанції влади; про поділ влади та її розмежування. У розвинених країнах сучасного світу міцно утвердився демократичний принцип влади, який передбачає систему функціонування незалежних відповідних органів, що обмежують і врівноважують один одного.

У складній системі інститутів державної влади суверенітет народу за демократичних режимів становлять органи законодавчої влади — обрані народом парламенти, національні збори, установчі збори, конгреси, верховні ради тощо. Глава держави та уряду в межах конституційних норм також може володіти певними законодавчими правами. За диктаторських, тоталітарних режимів і військової диктатури законодавчі органи або зберігають свої формальні права, або ж вони взагалі ліквідуються, і тоді законодавство, як і в абсолютній монархії, узурпує глава держави або уряду.

Головні стадії процесу законодавства:

• законодавча ініціатива, суб'єктами якої можуть бути різні організації громадянського суспільства, депутати, голова уряду, уряд і судові інстанції;

• підготовка законопроекту в різних законодавчих орга­нах, урядових і судових інститутах;

• обговорення законопроекту в органах законодавця та його підрозділах, а також загальнонародне обговорення;

• схвалення законодавчого акта та його публікація.

Після прийняття закону в парламенті його найчастіше сан­кціонує глава держави, який може мати право відкладного чи абсолютного вето. Особливо це характерно для президентсь­ких республік. У парламентських державах парламент як вища влада здійснює контроль над урядом, що затверджується пар­ламентом і відповідальний перед ним. У президентських рес­публіках, поряд із парламентом, ці та подібні функції здійс­нює і президент. Для обраних громадянами законодавчих ор­ганів характерна наявність організаційної структури у формі палат, комісій, комітетів та інших органів управління. Головне завдання законодавців — досягнення компромісу інтересів класів і соціальних груп, забезпечення правових основ збере­ження й розвитку особистості та громадянського суспільства, гарантій їхньої життєдіяльності в усіх сферах.

Виконавча влада — це система органів управління держа­вою.

Термін запропонував англійський філософ Дж. Локк, а політичну концепцію розробив Монтеск'є. З початком виокремлення виконавчої влади її суб'єктом був монарх і підлеглий йому апарат чиновників. У сучасних парламентських державах виконавча влада належить голові уряду (президентові, канцлеру, тощо) та урядові на чолі з прем'єр-міністром.

Судова влада — система органів суду й конституційного нагляду.

До судової системи належать місцеві й вищі органи судо­вої влади, які діють від імені держави, захищаючи інтереси громадян і суспільства, передбачені Конституцією права і сво­боди, недоторканність особистості та її власності. Конститу­ційний контроль здійснюють, приміром, суди всіх інстанцій (США, Мексика, Японія); Верховний суд (Індія, Колумбія); спеціальні конституційні суди (Австрія, Італія, ФРН, Росія, Україна); Конституційна рада (Франція).

Особливу систему в функціонуванні держави утворює міс­цеве самоврядування, яке є дуже різним у різних державах, але має однакове завдання: реалізувати співробітництво інди­віда, громадянського суспільства й держави. Сукупний світо­вий досвід демократичного розуміння місцевого самоврядування було втілено в середині 80-х рр. XX ст. у двох міжнародно-правових актах — «Європейській хартії про місцеве самовря­дування» і «Всесвітній декларації місцевого самоврядування».

Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (гро­мадах) через самоорганізацію місцевих жителів за згодою й допомогою держави.

Система органів демократичної влади створювалась у три­валій боротьбі громадян і держави, в перебігові революцій і контрреволюцій. Як наслідок тривалої політичної боротьби, з часом виникли концепції про соціальну відповідальність держави, прогресивне соціальне законодавство й податкову полі­тику, більш справедливий розподіл національного багатства і соціальний захист громадян. Цей процес триває і досі, хоча хвиля неоконсерватизму і розкриває вади ідеології держави загального достатку (зростання бюрократичного апарату, прояви соціального паразитизму, зменшення ініціативи, ризику, індивідуальної відповідальності).

Навіть у найдемократичніших країнах не вдається повніс­тю усунути джерела конфліктів і уникнути протиріч між сус­пільством, індивідом і державою. Ці протиріччя є джерелом соціальної напруги. Рівночасно вони стимулюють розвиток полі­тичної системи, пошуки оптимальних варіантів у найважливі­шому ланцюзі політичної системи — державі. Тому слід звер­нути увагу на такий складник державної структури, як орга­нізація роботи державної адміністрації. Раціональну модель державного механізму розробив німецький соціолог М.Вебер. Головні її положення: парламентське законодавство, сувора правова регламентація, ієрархія функцій і компетенції дер­жавних інститутів; необхідність професіональних чиновників, для яких характерні висока компетентність, моральний і ма­теріальний престиж посади; ієрархія відповідальності та обов'язків чиновників, яка охороняє їх від некомпетентного і необгрунтованого втручання як зверху, так і знизу; непов'язаність державних службовців з інтересами класів, партій і груп; виконання ними функції амортизаторів соціальних конфлік­тів; зорієнтованість чиновників не на винесення політичних рішень, а лише на Їх виконання.

М. Вебер підкреслював, що з узяттям політичної влади од­разу ж постає питання про управлінський апарат, який тільки й може реалізувати волю політичних діячів. Практичне здій­снення політики перебуває в руках чиновників. Перемога в боротьбі за владу не дає нічого, якщо немає ефективного механізму контролю за державними службовцями.

За всієї теоретичної досконалості навіть система М. Вебе­ра не здатна врахувати всіх складнощів і перипетій, що вини­кають у процесі функціонування держави і структурування державної влади Отож, вирішувати ці проблеми належить із врахуванням умов, що виникають чи історично склались у кож­ному конкретному суспільстві.

IV. Типологія держав.

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом та рівнем розвитку суспільства. При незмінних формальних признаках (територія, публічна влада, суверенітет) держава зазнає серйозниз змін під час суспільного розвитку.

Особливості історичних періодів у розвитку державно-організаційного суспільства у різних народів у різні часи все ж таки дають змогу виявити важливі спільні риси, що характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, незважаючи на відсутність історичного досвіду державотворення, робили ще Арістотель та Полібій. Арістотель вважав, що основними критеріями класифікаціїї держав були кількість правлячих та здійснювана державою мета. На думку Полібія, зміна типів держави - процес природній. Держава розвивається по нескінченому кругу, котрий містить фази зародження, становлення, упадку та зникнення держави. За основу зміни цих циклів Полібій брав зміни у співвідношенні державної влади та людини.

Велика кількість наукових підходів в оцінкі цього надзвичайно складного та неоднозначного суспільного явища стало об'єктивною основою концептуального плюралізму типології держав.

а). Спочатку розглянемо таке поняття як форма держави. Воно тісно пов'язане з типологією держав.

Форма держави - це спосіб організації та здійснення державної влади на території даної країни.

Вона містить три взаємопов'язаних компоненти:

• Форма державного правліня.

• Форма державного устрою.

• Політичний режим.

Розглянемо окремо кожний елемент окремо:

Форма державного правління - це організація верховної суверенної влади в державі.

Форма державного правління дозволяє з'ясувати:

• Як створюються вищі органи влади та яка їх будова.

• Який принцип лежить в основі взаємовідносин між вищими та іншими державними органами.

• Як будуються взаємовідносини між верховною державною владою та населенням країни.

• В якій степіні організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права та свободи громадянина.

Інсує дві основні форми державного правління:

• Монархія. Монархії, як формі правління, притаманні чіткі юридичні признаки. Монарх персоніфікує державу, виступає як глава держави у внутрішній та зовнішній політиці. Монарху доводиться вирішувати найважливіші, принципові питання. Він має всю повноту влади. Влада монарха верховна та суверенна. Він - вища влада у державі. Його влада оголошувалась священою та наділялась релігійним ореолом. Вона поширювалася на всі сфери життя, включаючи судочинство. Таким чином, влада монарха не знає обмежень та може поширюватися на різні сфери державної діяльності. Монарх - вільний від відповідальності, він не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки та зловживання у державному управлінні відповідають його радники. Але історично всі ці признаки зустрічаються у одній державі дуже рідко. Історія держвності по суті була історією монархій. Саме тому першою основою класифікації монархій було їх розподілення по тим історичним епохам, в яких вони існували чи існують. У історичному розрізі монархії поділяють на східно-деспотичні, античні (рабовласницькі), феодальні (що історично проходять три періоди ранньо-феодальні, класово-представницькі (де влада монарха обмежена класово-територіальним представництвом) та абсолютні); буржуазні.

Буржуазні (конституційні) монархії ще і зараз формально не втратили свого значення. Буржуазна монархія є такою формою правління, коли влада монарха значно обмежена представницьким органом. Вони поділяються на парламентну та дуалістичну монархію:

• Парламентна монархія. Ця форма правління залишається дійсною у ряді країн (Англія, Данія, Іспанія тощо). Їй характерні наступні риси:

• Уряд формується з представників певної партії, що отримала більшість голосів на виборах.

• Лідер партії, що має більшість місць у парламенті, стає головою держави.

• У законодавчій, виконавчій та судовій сферах влада монарха практично відсутня, вона є символічною.

• Законодавчі акти приймаються парламентом та формально затверджуються монархом.

• Уряд, згідно закону, несе відповідальність перед парламентом.

• Дуалістична монархія. Така форма правління існувала у кайзеровській Німеччині. Державна влада має подвійний характер. Юридично та фактично влада поділена між урядом, що сформований монархом, та обраним парламентом.

• Республіка - це така форма державного правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборчими органами, що обираються населенням на певний термін. Всі вищі органи державної влади мають складну структуру, їм надають певні, притаманні тільки їм повноваження, і вони несуть відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання згідно закону. Незважаючи на розподіл влади, всі республіканські органи мають на меті здійснювати узгоджено, системно, організовано єдину державну владу та не можуть функціонувати окремо. Наприклад: виконавча влада зазвичай готовить та передає парламенту законопроекти, а судова влада функціонує як система, що попереджує порушення законів. Значна різниця між республікою та монархією і в сфері утворення органів влади. Республіка - це така форма влади, за якої всі вищі органи державної влади обираються народом, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіки бувають:

• Парламентська республіка (Італія, ФРН) - це такий різновид сучасної форми державного правління, за якої верховна влада в організації державного життя належить парламенту. Голова держави обирається парламентом. Голова держави має широкі повноваження. Він обнародує закони, видає декрети, має право розпуску парламенту, призначає голову уряду, є головнокомандуючим збройних сил. Голова уряду (прем'єр-міністр) призначається президентом. Він формує очолюваний ним уряд, котре здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Головною функцією парламенту є законодавча діяльність та контроль за виконавчою владою. Парламент має важливі фінансові повноваження.

• Президентська республіка (США, Россія, Бразилія) - поєднує у руках президента повноваження голови держави та голови уряду. Голова держави безпосередньо, або з подальшим затвердженням у верхній палаті парламенту, формує уряд, котрим згодом сам керує. Для президентської республіки характерний жорсткий розподіл законодавчої та виконавчої влади. Президент не несе відповідальності перед парламентом, оскільки він обирається на загальних виборах. В основному у президентських республіках присутній двохпалатний парламент. Уряд несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Останнім часом ця форма республіканського правління довела свою дієздатність у ряді країн, що розвиваються. Адже сильна виконавча влада - запорука успіху для таких країн.

• Парламентсько-президентська республіка (Франція, Австрія, Ірландія, Україна). Парламент та президент у тій чи іншій пропорції ділять свій контроль та свою відповідальність по відношенню до уряду. Ця форма правління поєднує у собі сильну президентську владу з ефективним контролем за урядом з боку парламенту.

• Форма правління тоталітарної держави. (КНДР, Куба) Особливості устрою верховної влади тоталітарної держави не охоплюються ні поняттям монархії, ні поняттям республіки. Ці признаки дают змогу виділити третій вид форми правління - форми правління тоталітарної держави. Зазвичай така форма правління є сильно видозміненою формою республіки і має наступні риси:

• Наявність правлячої партії, що складає ядро політичної системи і грає провідну роль у управлінні всіма державними та суспільними справами країни.

• Вождь провідної партіїї водночас є головою держави, зазвичай він перебуває на своєму посту до кінця свого життя. Іноді у деяких країнах намічалися тенденції спадкової передачі влади.

• Партійні та державні вибори мають формальний характер.

• Партійна та державна бюрократія вирішує всі конкретні справи суспільного та державного життя.

• Голова держави та партія не несе юридичної відповідальності за наслідки свого правління.

Тоталітарна форма правління передбачає функціонування відповідного політичного режиму.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави.

Форма державного устрою дозволяє з'ясувати:

• З яких частин складається внутрішня структура держави.

• Яке правове положення цих частин та яке взаємовідношення їх органів.

• Як будуються відносини між центральними та місцевими державними органами.

• У якій формі вирізняються інтереси кожної нації, що живе на території даної держави.

За формою державного устрою усі держави поділяються на три основні групи:

• Унітарна держава (Україна, Фінляндія, Франція, Польща)- це єдине, цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, котрі підкоряються центральним органам влади та не мають признаків державного суверенітету. Унітарна держава характеризується наступними рисами:

• Унітарна держава має єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, котрі здійснюють верховне керівництво відповідними місцевими органами.

• На території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство. В ній функціонує єдина грошова система, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна налогова та кредитна політика.

• Складові частини унітарної держави (області, департаменти, провінції округи, тощо) не мають державного суверенітету. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формацій та інших атрибутів державності. В той же час місцеві органи самоуправління в унітарній державі іноді мають значну незалежність. В залежності від степені залежності місцевих органів від центральних унітарні держави поділяють на централізовані та децентралізовані.

• Унітарні держави, на території яких малочисленні національності, допускають широку національну та законодавчу автономії для таких національностей. Так в Монголії автономним державним утворенням є Баян-Улегейский аймак, на території якого, в основному, живуть казахи. Такий же статус має Кримська автономія на території України.

• В унітарній державі усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють державні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.

• Унітарна держава має єдині збройні сили, керування котрими здійснюється центральними органами державної влади.

• Федерація (Росія, США, Бразилія) - добровільне об'єднання декількох, раніше незалежних державних формацій в одну союзну державу. У федераціях існує два рівні державного апарату: федеральний та республіканський. На вищому рівні федерації характер державності уособлюється в утворенні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси суб'єктів федерації. При її формуванні використовується принцип рівного представництва, не залежно від кількості населення. Друга палата формується для вираження інтересів всього населення держави, всіх її регіонів. В федерації також може існувати державний апарат і на місцевому рівні. Одним з формальних признаків федерації є наявність подвійного громадянства - кожен громадянин вважається громадянином федерації та громадянином відповідної державної формації. І це закріплюється конституціями країн. З цього випливає, що незалежно від того, на території якого суб'єкту федерації знаходиться громадянин, він має однаковий об'єм прав та свобод. У федеративній державі функціонує правова система, що побудована на принципі централізації та єдності. Але суб'єкти федерації мають право створювати і власну правову систему.

• Виділяють також особливий тип федерації - національну федерацію.
  Вони характеризується більш складним державним устроєм. Національна федерація має ряд характерних рис:

1. Суб'єктами такої федерації є національні держави та національно-державні утворення, котрі відрізняються один від одного національним складом населення, його особливою культурою, побутом, традиціями тощо.

2. Національна федерація будується на принципі добровільного об'єднання складаючих її суб'єктів.

3. Національна федерація забезпечує державний суверенітет великих та малих націй, їх вільний та самостійний розвиток.

4. Вищі державні органи національної федерації формуються з представників суб'єктів федерації.

Суб'єкти національної федерації можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою світового співтовариства, укладати політичні, економічні та інші угоди. Специфіка територіально-національної федерації у тому, що така держава має не лише інтегрувати, а і диференціювати інтереси усіх суб'єктів, як національних, так і територіальних.

• Конфедерація - тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення спільних інтересів.

1. Конфедерація не має своюх загальних законодавчих, виконавчих та судових органів.

2. Конфедерація не має єдиних збройних сил, единої налогової системи.

3. Конфедерація зберігає грмадянство тих держав, що у неї входять.

4. Конфедеративні державні органи можуть домовитися про єдину грошову одиницю, єдині митні правила, єдину кредитну політику на час існування даного державного утворення.

Зазвичай конфедеративні держави не існують довго. Вони розпадаються після досягнення спільних цілей або перетворюються на федерації ( Германський союз 1815-1867 рр., Австро-Венгрія 1867-1918 рр.)

Політичний режим - це сукіпність засобів та способів здійснення політичної влади.

У сучасній теорії держави вирізняють два основних типи політичного режиму: тоталітарний та демократичний. Цей поділ бере початок ще з вчень Платона. На його думку існувало чотири типи політичного режиму: демократія, тиранія (тоталітаризм), тімократія (влада благородних воїнів) та олігархію. Згодом тімократія та олігархія були подолані історією (перша повністю, друга частково), а демократичний та тоталітарний режими перетворилися у нині панівні форми.

Демократичний політичний режим. Він характеризується тим, що державна влада здійснюється з дотриманням основних прав та свобод людини, об'єми влади кожного органу обмежені законом, владні органи мають мандат, котрим забезпечуються легальні можливості для вільного виявлення та врахування інтересів різних соціальних груп, затверджується верховенство права у суспільстві, незалежне судочинство. Політичний режим демократичного типу має своєю соціально-економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов власного життя і що будують взаємовідносини між собою на основі обміну та договору.

Політичними перудумовами цього режиму є:

1. Відсутність єдиної загальнообов'язкової державної ідеології, котра визначає мету суспільно-історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення.

2. Присутність позадержавних політичних партій, що вільно формуються.

3. Обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на котрих вони виступають з розробленою виборчою програмою.

4. Функціонування політичної системи, що забезпечує боротьбу, конкуренцію політичних партій, домовленості між ними, утворення коаліцій політичних сил задля отримання вирішальної ролі у державному управлінні. Вважається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства.

5. Існування не визначаючої державну політику, а відповідно і не несучої за неї відповідальність меншості, до функцій якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічне та кадрове приготування до його заміни.

6. Наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, демонстрацій, мітінгів, протестів ітд), за допомогою яких суверенні об'єкти громадянського суспільства здійснюють свої можливості у сфері політичного життя.

Головне у політичному режимі - порядок та умови формування державної влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль народу. Такий порядок вважається головною перевагою демократичного політичного режиму, оскільки він забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом.

Політичний режим тоталітарного типу такої переваги не має. Для нього характерне насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Домінування цих порядків досягається шляхом монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою та побутом. Ідеологічна та організаційна єдність забезпечується політичним володарюванням партії, очолюваної вождем. Вона підкорює собі державу. В її руках знаходяться ЗМС. Серед методів керування домінують політичне та фізичне насильство, поліцейський терор.

Політичний режим авторитарного типу - третій вид політичного режиму, зафіксований сучасною теорією держави. Він є проміжним між тоталітарним та демократичним режимом, перехідним від одного до іншого.При цьому перехід може відбуватися як в одну так і в іншу сторону

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає нечіткість його рис. Головною його особливістю є те, що державна влада не має тоталітарного характеру, і не досягає контролю над всіма сферами життя.

V. Висновки.

Розглянувши суть, функції держави, з'ясувавши її основні типи, та визначивши основні теорії походження держави ми приходимо до висновку, що держава є феноменальним явищем, котре посідає провідне місце у політичній системі суспільства.

VI. Список використаних джерел:

1). "Політологія", посібник за ред. О.В.Бабкіної, К-98.

2). "Політолоігя: курс лекцій", за ред. М.Н.Марченко, М-97.

3). Хропанюк В.Н. "Теорія держави та права", М-97.

4). Мережа Internet.