Міністерство Освіти України

Івано-Франківський інститут права,

економіки та будівництва

Кафедра теорії держави та права

Курсова робота

з теорії держави і права

"Основні права народу, нації, людства "

Виконав: ст. гр. Ю-98-2

Ковальчук Ю.В.

Науковий керівник:

доц. Васькович Й.В.

Івано-Франківськ

1998р.

Зміст

Вступ

І. Основні права нації (народу)

ІІ. Основні міжнародно-правові акти, які визнають і захищають права народу (нації).

ІІІ. Основні права людства

І\/. Права людини і права нації як політологічна проблема.

1. Особливості розмежування політичних сил суспільства.

2. Загальна структура поділу населення країни.

3. Основні права народу (нації) в антидемократичних і тоталітарних державах.

4. Основні чинники, від яких залежить формування українського народу.

\/. Права національних меншин в Україні.

1. Основні нормативно-правові документи які захищають права національних меншин в Україні.

2. Конституційно - правовий статус національних мншин.

3. Політичне тлумачення поняття «Український народ».

4. Конституція України і міжнародні договори з питань захисту прав національних меншин.

\/І. Міжнародно-правові стандарти з прав людини та законодавство України.

Висновки

Список використаних першоджерел

Вступ

Україна, ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнанні світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об’єктивно виступають верховенство Права, першочергова соціональна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. 3 Конституції України підкреслює, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні визнаються найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої держави проголошує: «В Україні визнається і діє принцип верховентва права».

Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації та здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ.

І. Основні права нації (народу)

Основні права нації (народу) - це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільності, народу) необхідні для нормального її існування і розвитку у конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, які мають бути загальними й рівними для всіх націй (народів)¹.

Первинним основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення - насамперед політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне).

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

- економічного, соціального і культурного розвитку;

- розпоряджатись природними та матеріальними ресурсами на своїй території;

- мирного співіснування з іншими народами і націями (право на безпеку і мир);

- підтримувати природне середовище в стані, необхідному для забезпечення й відтворення здорового генофонду народу, нації (право на екологічну безпеку).

ІІ. Основні міжнародно-правові акти,

які визнають і захищають права народу (нації).

Процес міжнародного визнання права народів (націй) на самовизначення відбито у таких документах:

- Статут Організації Об’єднаних націй (п. 2, ст. 1);

- Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (ООН, 1960 р.);

- Пакт про громадянські і політичні права (ст. 1);

- Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 1);

- Декларація про принципи міжнародного права, щотрактуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно Статуту ООН (1970 р.);

- Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.);

- Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.)¹.

У кожної нації (народу) є не тільки права, але й соціальні обов’язки. Це певні обов’язки щодо інших націй, народів, які є її сучасниками, існують «паралельно» з нею. Це також обов’язки перед її новими і прийдешніми поколіннями. Це, зрештою, й обов’зки перед пам’яттю минулих поколінь.

В захист основних прав народу у Міжнароднопу Пакті про економічні, соціальні і культурні права присвячена перша стаття, в які говориться, що «всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій поіличний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Всі народи для досягнення сіоїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

Всі народи, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність за управління несамоврядними і підопічними територіями, повинні відповідно доположень Статуту Організації Об’єднаних націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право»².

Аналогічну статтю про захист основних прав народу містить також міжнародний Пакт про громадянські і політичні права.

ІІІ. Основні права людства

Основні права людства - це певні можливості людства, необхідні для його існування і розвитку як єдиного, цілісного суб’єкта світової історії - носія земної цивілізації, які об’єктивно зумовлені станом соціальногота природнього середовища³.

До них можна віднести, зокрема, права на:

- безстрокове існування людства (право набезсмертя);

- мир;

- відродження та збереження гаромонії з природою (право на екологічну безпеку);

- збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних і духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань);

- відкрите море і його корисні копалини;

антарктичний простір;

- користування космічним простором.

І\/. Права людини і права нації як політологічна проблема.

1. Особливості розмежування політичних сил суспільства.

Однією з особливостей нашого часу є розмежування політичних сил суспільства на прихильників побудови незалежної Української держави, в якій би враховувалася специфіка розвитку нації, що дала назву країні. Та прихильників «чистої демократії», тобто влади без врахування національного фактора¹.

Парадокс цієї ситуації зумовлений припущенням, що українська держава в першому варіанті ніби може стати тоталітарною і права людей неукраїнської національності будуть ущемлюватися. Звідси гасло: «Права людини вищі, ніж права нації»,яке оцінюється незавжди однозначно. Гасло не враховує становище етносу: чи віе еазивається природно (шведський, італійський, російський та ін.), чи тільки звільняється від колоніального стану і стаєна шлях національного відродження (ураїнський, білоруський, молдавський тощо).

У другому варіанті - держава будується в інтересах всіх національностей, які проживають на території України, але за умови. Що головним напрямком розвитку демократії є зміцнення СНД як завдання, що є важливішим, ніж побідова власної національної державності. «Дистанцыонирование от СНГ и России, пише І.Клямкін, - это движениэ в сторону этнического государства, которое Украина истрически переросла»². Отже, питання про поєднання прав особи і прав нації для розбудови Української держав є актуальним і потрубує політологічного осмислення.

2. Загальна структура поділу населення країни.

Відомо, що у правовій державі ця суперечливість вирішується в дусі вимог «Загальної декларації прав людини», згідно з якими особа незалежно від національності має рівні права і свободи без жодних обмежень і утисків. До такого стану демократії країни, переважно Заходу, прийшли через важкі випробування, численні міжнаціональні конфлікти, війни і утворення національних держав. Національна держава сприяла всебічному розвитку нації, її утвердженню у світовій співдружності як суверенної і незалежної спільноти, а національні здобутки стали вагомою часткою загальнолюдських надбань. Держави, які виникли в минулому за принципом національності, сьогодні лише не обмежені однією нацією. Так, австрійці в своїй державі складають 92,1% всього населення, англійці відповідно - 88%, італійці - 94,1%, шведи 93%, французи - 82,3%¹. Решта населення - це представники інших національностей. Цю частку населення умовно можна розподілити на три основні групи.

Перша - це корінні етноси, які мешкають на своїй етнічній території (корсіканці у Франції та ін.).

Друга - представники інших націй, етнічна батьківщина яких знаходиться за межами країни помешкання. Для постійного проживання в цих країнах вони обов’язково одержують право на громадянство. Причому, громадянство надається не кожному, а виключно тим, хто його виборе згідно існуючих законів (знання мови народу, що дав ім’я державі, сумлінне дотривання традицій, конституції та ін.), а народне господарство країни одержує достатню кількість робочої сили, кваліфікованих кадрів.

Третя група. Робітники-емігранти без громадянства. Нації західної демократі дотримуються граничного рівня багатонаціональності. Науково доведено, якщо питома вага корінного етносу в населенні певного національно-державного утворення складає менше 75%, то настає дистабілізація національного буття. Тому така верства населення як робітники без громадянства набула широкого розповсюдження в індустріально розвинутих країнах. На сьогодні ми повсюдно спостерігаємо невизначеність становища чисельних общин цієї групи на чужині, міжнаціональні конфлікти, зокрема в Англії, Німеччині та ін.

Проблеми національних меншин знаходяться в центрі уваги світової громадскості, враховуються в національній політиці праввих держав. В документах міжнародної спільноти передбачаються заходи, спрямовані на захист інонаціонального населення, створення умов для збереження і розвитку його етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Робітники-емігранти та їхні сім’ї вільно коритсуються рідною мовою, надбанням своєї культури. Мають доступ до духовних цінностей народу, на території якого проживають. Заохочуються та забезпечуються там, де є потреба у вивченні дітьми рідної мови, одержують інформацію рідною мовою як про країну, де мешкають, так і про свою етнічну батьківщину. Нації та національні меншини, складаючи все наелення країни, входять в політичну спільноту - народ, який суб’єктом політичної влади. Розбудовуючи правову державу, такі країни вирішують питання прав людини і націй в комплексі: забезпечують права корінного етносу, а представники інших національнотсей, які сприймають громадянство, стають рівноправними членами громадянського суспільства. Держава задовольняє і виражає інтерес всіх національнотсей, зберігаючи пріорітет корінної нації. Права людини і права нації здійснюються внерозривному зв’язку. Порушення прав людини з боку держави або інших установ викликає уже не національний, а соціальний протест.

3. Основні права народу (нації) в антидемократичних і тоталітарних державах.

Антидемократичні і тоталітарні політичні режими неспроможні забезпечити права нації як органічної складової прав людини. Це яскраво виявилося вколишньому Радянському Союзі. Позбавлення за роки російської та радянської імперії прав націй на володіння своєю етнічною територією та національними природними ресурсами, здобутками праці, перетворення національної власності в загальнодержавну, насправді в «нічию»; уніфікація багатоманітності національного буття, одержавлення всіх форм громадянського та національного життя. Особливо територій, де історично склалися етноси, умовність наявних кордонів між республіками сприяли руйнації внутрінаціональних зв’язків і позбавили нації джерел саморозвитку, зумовили поступове згасання національних потенцій та втрату національних рис. Позбавлена структур самозахисту і відтворення (державних, економічних, військових, релігійних, культурно-освітніх), така нація постійно балансує на грані виживання. Її представники все більше стають жертвами політичної демагогії (українці - це, мовляв, малороси як частина великоруської нації), асиміляції, деформації національної самосвідомості, моралі, зрештою, ментальности. Варто навести слова Бєлінского, що застерігав: коли народ піддається натискові чужих для нього думок і звичаїв, не має всобі сили переробити їх власною сутністю, тоді він гине політично¹. Це застереження підтвердилося сумним досвідом СРСР: якщо перепис 1926 р. засвідчив 208 корінних етносів на території радянської імперії, то в 1989 р. їх залишилося близько 123. Таким є один з підсумків «національної політики» КПРС, спрямованої на зближення і злиття нації, яка своїм підсумком обернулася трагедією для народів.

У Радянському Созі поняття малої батьківщини імперською пропогандою було піднесене Великой Родиной от Москвы до самых до окраин..., а курс КПРС на прискорене будівноцтво безкласового і безнаціонального суспільства, проголошення якоїсь міфічної «нової історичної спільності людей типу радянський народ» стали лише політикою змішування народів різних за расово-етнічною та релігійною ознаками в єдиному «інтернаціональному казані». Валюнтариська міграційна політика Кремля, штучне створення неоднакового рівня життя населення в різних регіонах зумовили посилену неконтрольовану міграцію. Величезні маси людей були відірвані від рідного дому. Це був руйнівний і безприкладний процес, наслідком якого ми маємобезлюдні села, які завжди були осередками національного буття, та перенаселені міста, які здебільшого стали фактором денаціоналізації особи. Засобом позбавлення права нації на свою етнічну територію були колективізація та нещадна експлуатація селянства, метою яких було вбити в ньому завжди бажання стати господарем н рідній землі та при першій-ліпшій нагоді втекти з родинного краю. Ось чому селянин сьогодні не квапиться брати землю для оренди чи у власність для фермерського господарства.

Прихильники насильницьких методів розв’язування національних проблем добре засвоїли пораду засновників комунізму щодо ставлення до майбутнього націй. Відносячи слов’янські народи до розряду неперспективних, контрреволюційних, Ф.Енгельс вважав, що революція «зітре з лиця землі навіть ім’я цих упертих малих націй»¹. К. Маркс писав, що кожен слов’янський народ не має майбутнього з тої простої причини, що в них усіх, крім поляків та росіян, відсутні необхідні історичні, географічні, політичні і промислові умови самостійності та життєздатності. Чи не ці «вказівки» класиків стали для тоталітарної системи підвалиною для здійснення геноциду стосовно власних народів, зокрема, українського. Наприкінці 30-х рр. Л.Троцький писав: «Ніде утиски, чистки, репресії та всі взагалі заходи бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні у боротьбі з сильними підгрунтовними прагненнями українських мас до більшої самостійності...» Якщо додати до цього такі «заходи» як депортація з України «зрадників та неблагонадійних», яких тільки на 30 - 50-ті роки було виселено 3,5 млн. чол., штучні голодомори та оргнабори робочої сили на будови «комунізму» й ін., то картина зменшення українців в населенні республіки жахлива. З 1926 р. по 1989 р. їх питома вага в населенні республіки зменшилася з 82% до 72,7%, а неукраїнців збільшилося до 27,3%, у тому числі росіян у 5,6 раз. Заселення України неукраїнцями набуло планомірного храктеру. Так, не вивітрився трупний чад у порожніх українських хатах внаслідок голодомору 1933 р., як Москва організувала масові переселення з Росії на родючі землі. На 28 грудня цього року було відправлено 329 ешалонів з 21856 селянських господарств, зокрема, з Горьковської в Одеську область - 2120 господарств, відповідно з Іванівської в Донецьку - 3527 тощо. План перевезення селян в Україну здійснено у визначені строки і перевиконано на 104%². Неукраїнці селилися великими групами на території України внаслідок примусового переселення, яке в свій час проводили колоніальні держави - Росія, Польща, Туреччина, Німеччина. Природно, що ці групи ставали носіями ментальності своїх метрополій, а відповідно і проводили їх політику щодо України. І оскільки ця політика заперечувала можливість існування незалежної Української держави, справедливо зауважує В.Дорошкевич, то вони і не були її прихильками. А це породжувало явище малонаціональності серед тієї частини українського населення, яка несвідомо чи під тиском обставин ставала на позицію тієї чи іншої національної меншини, що репрезентувала відповідну іноземну державу на території України¹.

Говорити сьогодні про права людини, їх пріорітет перед іншими, зокрема національними, які в українців здебільшого втрачені внаслідок колоніяльного гноблення, недоречно. Для подолання комплексу національної неповноцінності, меншовартості і відродження прав нації важливо створювати умови для формування українського народу як джерела політичної влади. Народ як спільнота можливий тоді, вказував Гегель, коли він володіє суверенітетом, гарантом якого є власна держава². Емануїл Кант вважав, що об’днана воля всіх людей, які утворюють народ, може бути єдиним джерелом влади і законів правової держави.

Сподівтися, що уже сформувався український народ, здатний творити демократичну державу і забезпечити єдність прав людини і прав нації, передчасно. Він виділився як частина союзного «інтернаціонального казана» і несе в собі риси колишнього «радянського народу», де проблема прав людини і прав нації втілювалася в життя в гіпертрофованому вигляді. Підписавши «Загальну декларацію прав людини», тоталітарна система не поспішала її реалізувати, оскільки демократизм цього документа був несумісний з політикою неправової держави.

У перебудовчий горбачовський період спроби реформаторів втілили в життя Декларацію вступили в глибокі протиріччя. Суперечливість полягала в тому, що, по-перше, нації, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, зустріли шалений опір великодержавників Кремля і значної частини російськомовного населення в республіках; по-друге, колишня КПРС, прагнучи зберегти радянську імперію, інспірувала створення в республіках інтеррухів, які повели активну боротьбу проти національно-демократичних перетворень, посилили міжнаціональну ворожнечу, дестабілізацію суспільтва в новоутворених на руїнах СРСР державах.

4. Основні чинники, від яких залежить формування українського народу.

Формування українського народу, його стабільність та динамічний розвиток залежить від багатьох чинників, серед яких варто назвати такі:

1. Створення ефективної української економіки, орієнтованої на ринкові відносини і зміцненні внутрінаціональних зв’язків. На сьогодні вона ще залишається соціалістичною часткою колишнього єдиного народногосподарського комплексу з тоталітарно-мафіозним методом управління і неспроможною через орієнтацію на всесоюзний економічний простір функціонувати і згутровувати людей в єдину спільноту. Не сприяють утвердженню чуття єдиної родини відсутність гарантії економічного суверенітету, зокрем, прозорість кордонів, брак енергоносіїв, нестабільність валюти, гіперінфляція, масове пограбування національних багатств та ін.

1. Українська нація як носій державницької ідеї, зазнавши утисків та геноциду від агресії та поневолення сусідніми державами, втратила кращі здорові сили, зокрема свою еліту. Доба радянська взагалі поставила питання про існування української нації як етносу. Найважливішими віхами цього злочину є голодомори, що принесли мільйони жертв, масові репресії та депортації «зрадників» та «націоналістів» у табори Сибіру й Півночі, нераціональне розміщення промиловості, Чорнобильська катастрофа та ін. Екологічні фактори загрожують генетичному складу за класовою ознакою, в основі якої була бекомпромісна боротьба на фізичне і моральне знищення «українських буржуазних націоналістів» обумовили прихід до керма управління економічним, політичним і духовним життям зденаціоналізованої або проімперської номенклатури, нездатної втілити в життя державницькі ідеї незалежної України. Після жахливих репресій щодо української інтелігенції представники її нової генерації утворилися за останні часи як штучний прошарок для ідеологічно репрезантивних цілей, і через це вона не могла плідновиконувати роль духовного речника нації. На час проголошення незалежності (24 серпня 1991 р.), тяга до якої є нездоланою в народі ще з часів Київської Русі, Україна не спромоглася висунути впливового сильного лідера держави.

1. Особа як головна ланка народу не стала вільною. Національна несвобода глибоко вкарбувалася в сутність людини, яка, втративши націоналоьну гідність, все більше перетворювалася в слухняного гвинтика тоталітарної держави, а не господря своєї власності, етнічної території та національних багатств. О.Гончар слушно зауважує, що коли ми дивуємося, звідки оце нещастя занахабнілих хапуг, рвачів, осквернителів народних святинь, то зрозуміло, що імперська система готувала вже у своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстких циніків, у чиїх генах не залишилося навіть посуття совісті, моральних обмежень, розуміння елементарного людського обов’язку. Така бездумна і бездуховна особа здатна виконувати будь-які накази «своїх вихователів», навіть злочинні. Адже сьогодня у руках людини є надпотужні знаряддя праці, здатні не тільки забезпечити високу продуктивність праці, але й завдати величезної шкоди природі аж до екологічної катастрофи. Опинившись на своїй етнічній території, на земляж «чужого» етносу (особливо не по своїй волі), людина не завжди з розумінням ставиться до надбань народу, який вклав у рідні села, міста, землю свою працю.

1. Проблема прав людини і прав нації безпосередньо пов’язана з питання відродження та поступу національної культури. І тільки в середовищі національної культури можлива реалізація прав людини. Першою і необхідною умовою відродження духовності, а також і демократії є відновлення Української державності. Адже імперська політика в галузі культури витіснила українську мову у сферу побуту, позбавила українця мождивості прилучатися до духовного життя України, яким так захоплювалися свого часу європейці. У радянські часи використання рідної мови, духовності вважалися за ознакою інтелектуальної відсталості або прояв «буржуазного націоналізму». Планомірна русифікація та культурний геноцид набули загрозливого, а в деяких регіонах незворотного характеру для духовногорозвитку українського народу. Спадщина минулого тяжіє над свідомістю людей. Тому проголошення української мови як державної у незалежній Україні, турбота про відродження української культури, повернення історичної пам’яті та ін. Є не тільки відновленням справедливості, але й шляхом до духовної свободи народу.

1. Формування громадянського суспільтсва, підгрунтя якого становили б приватна власність і вільна людина. Це зумовить формування демократичної правової держави, а також принципово інші умови і засоби самореалізації особистості. Тепер вона знаходитиме себе не тільки на терені національної взаємодії, як це властиво перехідному стану суспільства, але й у численних структурах громадянського суспільства, політичних партіях і громадських рухах, підприємницьких і професійних союзах, творчих спілках і об’днаннях тощо.

1. Нова Конституція, кожне положення якої послідовно і повністю відповідало б найважливішим конституційним принципам, і в першу чергу таким: український народ, який складають громадяни України ясіх націоналбностей, є єдиним; утвердження і забезпечення громадянських, політичних, економічних та культурних прав і свобод людини є головним обов’язком держави; держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх національних меншин.

Отже, проблема прав людини і прав нації - одна з головних у процесі зміцнення незалежності, державотворення, реформування суспільтва. Шлях її вирішення полягає у площині формування громадянського суспільства і правової держави не в межах колишнього Союзу, а в новостворених незалежних державах. Народ, яеий формується на підвалинах корінної нації і предстваників інших національностей, що мещкають на території певного державного утворення, повинен стати суб’єктом державної влади, гарантом її суверенітету. Національні цінності і здобутки нації, яка дала ім’я державі, як це властиво цивілізованим країнам світу, зумовлюють специфіку країни, її політичну культуру. Німецька, фінська чи якась інша нація, як відомо визначають своєю культурою, традиціями специфіку розвитку своїх країн. Така ж ситуація має відбутися і в Україні. Під час розбудови Української незалежної держави її національні права і права людини мають здійснюватися одночасно і в повній єдності¹.

\/. Права національних меншин

в Україні.

1. Основні нормативно-правові документи які захищають права національних меншин в Україні.

Існує ряд нормативно-правових документів, що захищають права національних меншин, які проживають на території України і є її громадянами, до них можна віднести слідуючі:

- Це Основний Закон України - Конституція України;

- Декларація прав національностей України (1 листопада 1991 р.);

- Закон України «Про національни меншини в Україні (від 25 червня 1992 р.);

2. Конституційно - правовий статус національних мншин.

Конституція України (ст. 11) встановлює, що держава сприяє консолодіції і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна проявляє турботу про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12).

Державно-правова і політична практика багатьох країн СНД свідчить, чо після розпаду СРСР національне питання стало одним з найбільш гостріших. Виходячи з цього, в нашій країні приділяється велика увага регулюванню правового статусу національних меншин. Про це свідчить прийняття 1 листопада 1991 року Декларації прав національностей України і Закон України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні». На території Республіки в даний момент проживають громадяни більше ста національностей, які разом з українцями складають 51 мільйонний народ України¹.

В відповідності з цими документами встановлюється, що Україна гарантує громадам Республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні і культурні права і свободи. Держава гарантує підтримку в розвитку національної самосвідомості і самовираження. При цьому всі громадяни України користуються захистом держави на рівних умовах. При забезпеченні прав національним меншинам, Україна виходить з того, що ці права являються невід’ємною частиною загальноприйнятих в світі прав людини.

До національних меншин Закон відносить групи громадян України, які не являються Українцями по національноті, і проявляють почуття національної самсвідомості і общинності між собою².

Згідно Закону, громадяни мають право вільно вибиратиі встановлювати свою національність, і відповідно кожний громадянин України має право на національну фамілію, ім’я, по-батькові. Громадяни України, які відносяться до національних меншин, мають право вибиратися і назначатися на рівноправних умовах на любі посади в органи законодавчої, виконавчої ісудової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в закладах і організаціях. Їм гарантується право на збереження середовища проживання в місці історичного і теперішнього розселення.

Україна гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання на рідній мові або вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, віросповідання своєї релігії, задоволення потреб в літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів. В державному бюджеті Україні передбачають спеціальні ассигнування для розвитку національних меншинств.

Все це свідчить про те, що в Україні створені належні організаційні, матеріально-фінансові і правові гарантії забезпечення прав національних меншин. Прийняте в Україні законодавство направлено на затвердження священних принціпів свободи, гуманізма, соціальної справедливості, рівноправ’я всіх етнічних груп народу України, що має велике значення для зміцнення миру і згоди в суспільстві.

3. Політичне тлумачення поняття «Український народ»

Поліетнічний склад населення України, складне соціально-політичне становище, вступ до Ради Європи, бажання розбудувати правову демократину державу на основі верховенства права та необхідність визначитись у відносинах із сусідніми державами висунули перед Україною на перший план завдання ефективного забезпечення основних прав та свобод людини, а також прав осіб, які належать до національних меншин¹.

Світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації (зокрема відмова до негатвного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах) сприяє політичній та економічній стабільності держав. Тому в новій Конституції України передбасено, що «... не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками ...»¹. Відмова від будь-якої дискримінації поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці сприяє політичній та соціальній стабільності.

Для виходу із соціально-політичної кризи потрібна стабільність та злагода в самому суспільтсві. Першим кроком до цього в багатонаціональній державі є знаходження об’єднуючої ідеї для всіх громадян країни. Однією з таких ідей стало тлумачення терміна «Український народ», як політичного, а не етнічного. Це знайшло своє відображення в преамбулі Конституції: Український народ - громадяни України всіх національностей. Саме словосполучення «Український народ» (з великої літери) вбирає зміст всьогополітичного складу населення України, створюючи прецедент тлумачення цього словосполучення як початкового етнічного терміна і одночасно політичного терміна, маючи на увазі тлумачення, дане йому в першому реченні преамбіли Конституції. Більше того, в третій частині преамбули право на самовизначення і проголошення незалежності України закріплено не тільки за «українською нацією», а й за усім «Українським народом», підтверджуючи тим самим існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та «рідним домом» для представників усіх національностей, для всіх громадян.

4. Конституція України і міжнародні договори з питань захисту прав національних меншин.

Основний Закон україни створює переумови гармонізації міжнародногоі внутрішньодержавного права, норми якого покликані виконувати властиву для них функцію забезпечення захисту колективних прав національних меншин та розв’язання ймовірних конфліктів мирним шляхом. Так Конституція передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України...»². Оскільки «укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції україни» (част. 2 ст. 9), то під час опрацювання проекту Конституції ми внесли зміни та доповнення, які дозволяють ратифікувати будь-які міжнародні конвенції щодо основних прав та свобод національних меншин, у тому числі і колективних прав. Окрім випадків позитивної дискримінації (част. 2 ст. 24). Отже ратифікації вже підписаних «Конвенції про регіональні та міноритарні мови» та «Рамкової конвенції про захист національних меншин», які Україна зобов’язалася ратифікувати під час вступу до Ради Європи, такі документи стануть частиною українського законодавства і поряд із законами України «Про мови» та «Про національні меншини» закріплять як основні колективні права та свободи національних меншин, так і нідивідуальні права осіб, меншин України тв стануть гарантом їх розширення, оскільки частиною першою ст. 22 передбачено, що «права і свободи людиниі громаднина, закріплені Конституцією, не є вичерпними», а частина 3 цієї ж статті вказує, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Ці положення гарантують «розширення прав» і запобігають скасуванню вже «виборених прав та свобод».

\/І. Міжнародно-правові стандарти з прав людини та законодавство України.

10 грудня 1991 року було прийнято закон «Про дію міжнародних договорів на території України», в якому, закрема, підкреслено: «виходячи з пріорітету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних пинципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включатись у системи правових відносин між державами на основі взаємної поваги до державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства»¹.

Висновки

У даній курсовій роботі, тема якої «Основні права народу, нації, людства», ми дали визначення основним правам нації (народу), а також основним правам людства, охарактеризували основні міжнародно-правові акти, які визнають і захищають права народу (нації) і більш детально зупинилися на розгляді питання стосовно політологічної проблеми прав народу (нації).

З викладеного в даній курсовій роботі матеріалу можна зробити слідуючі висновки:

- первинним основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення - насамперед політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне);

- представників інших національностей, які прожвають на території тієї чи іншої країни можна умовно поділити на чотири групи: перша - це корінні етноси, які мешкають на своїй етнічній території; друга - представники інших націй, етнічна батьківщина яких знаходиться за межами країни помешкання; третя група - робітники-емігранти без громадянства;

- проблема прав людини і прав нації безпосередньо пов’язана з питанням відродження та поступу національної культури. І тільки в середовищі національної культури можлива реалізація прав людини.

Отже, проблема прав людини і прав нації - одна з головних у процесі зміцнення незалежності, державотворення, реформування суспільтва. Шлях її вирішення полягає у площині формування громадянського суспільства і правової держави не в межах колишнього Союзу, а в новостворених незалежних державах. Народ, яеий формується на підвалинах корінної нації і предстваників інших національностей, що мещкають на території певного державного утворення, повинен стати суб’єктом державної влади, гарантом її суверенітету. Національні цінності і здобутки нації, яка дала ім’я державі, як це властиво цивілізованим країнам світу, зумовлюють специфіку країни, її політичну культуру. Німецька, фінська чи якась інша нація, як відомо визначають своєю культурою, традиціями специфіку розвитку своїх країн. Така ж ситуація має відбутися і в Україні. Під час розбудови Української незалежної держави її національні права і права людини мають здійснюватися одночасно і в повній єдності.

Список використаних першоджерел

1. Конституція України.

1. Права людини. Основні міжнародно-правові документи: 35 док. / Упоряд. Ю.К. Качуренко.

1. Міжнародний Пакт про економічні соціальні і культурні права.

1. Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права.

1. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 року .

1. Права людини і права нації як політологічна проблема. // Куць О. ; Розбудова держави, 1994 р., №6.

1. Права національних меншин у новій конституції України та перспективи їх розвитку. І.Попеску // Нова політика, 1996 р., № 5.

1. Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми державності // Розбудова держави. 1992 р., № 7.

1. Звідки взялися на Україні чародєєви // Народна газета. 1993 р., - № 38.

1. Закон України «Про національни меншини в Україні від 25 червня 1992 р.

1. Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р.

1. Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. - К.: Вентурі, 1996 р.

1. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник:/ За ред. В.В. Копейчикова, - К.: Юрінком Інтер, 1998 р.

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997 р.

1. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спец. "Правознавство".-Бородянка, 1993 р.

1. Молдован В.В. Основи держави і права: опорні конспекти: Навчальний посібник, - К.: Юмана, 1997р.

1. Основы государства и права: Учеб. Пособие / Под. общ. ред. проф. П.И.Орлова. 3-е изд-во., доп. и доп. - Харьков Ун-т внутр. дел, 1997 г.

1. Новое время // 1992, № 38. - Ст. 15

1. Утопічний соціалізм в Росії. - Москва.

1. Ф.Енгельс. Полное собрание сочинений. Т. 6

1. Гегель Г.В. Філософія права. - М. 1990 р.