Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах займають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. У доктрині, законодав­стві, практиці до цих осіб застосовують поняття "іноземці". Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за зна­ченням поняття: "іноземний громадянин", "особа без грома­дянства" (апатрид), "особа з кількома громадянствами" (бі­патрид) та ін. Поняття, що виражаються вказаними термі­нами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного за­конодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення гро­мадянства особи закріплені в Європейській конвенції про гро­мадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 p. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 p. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є гро­мадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому у них поняття "іноземець" включає поняття: "іноземний гро­мадянин" та "особа без громадянства".

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто зале­жить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою (інозем­ні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадян­ствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (по­стійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети пере­бування у державі (виконання службових обов'язків, під­приємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імуніте­тів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спе­ціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нор­мативним актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства — законодавство держави їхнього постійного міс­ця проживання. Статус цих осіб визначається також міжна­родними угодами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 p., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 p., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права, що їх закріплено: у Статуті ООН; Загаль­ній декларації прав людини 1946 p.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соці­альні та культурні права 1966 p.; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 p., деяких інших. Так, принципу безумовної за­борони дискримінації за ознаками раси, національності, грома­дянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнарод­них приватно-правових, прагнуть дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотримання у трудових та шлюб­но-сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна дер­жава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього пра­вового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції дер­жави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених Конвенцій, особистий статус апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсут­ності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадя­нами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7,8 Загаль­ної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Поло­ження статей 3, 6—9, 11—13, 15 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й полі­тичні права зазначає, що кожна людина, хоч би де вона пере­бувала, має право на визнання п правосуб'єктності. Цей прин­цип може закріплюватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, в законах про правовий статус іноземців). Ви­знання правосуб'єктності іноземця з боку держави перебуван­ня означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Так, обов'язок сплачувати податки, виконувати май­нові зобов'язання тощо передбачено національним законодав­ством. Наявність в іноземців певних зобов'язань стосовно дер­жави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави пере­бування закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав лю­дини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії) та в інших національних і міжна­родних актах¹. Проте кожна держава у своєму законодавстві

Яскравим прикладом щодо свободи пересування, в т. ч. виїзду, є реаліза­ція Шенгенської угоди. Відповідно до неї в центрі Європи встановлено безві­зовий режим пересування. Сім із п'ятнадцяти країн—членів Європейського Союзу (далі — ЄС) увійшли до Шенгенської угоди. Підписали конвенцію також Італія, Греція, Австрія, проте вони й досі не виконали всіх вимог, а тому й не користуються перевагами Шенгенського простору. Спостерігачами стали й Данія, Фінляндія, Швеція, а також Норвегія та Ісландія, котрі не є членами ЄС. Україна в цій інтеграції участі не бере. В Україні було заплановано за­вершити перехід на новий режим, який не відрізнявся б від правил в'їзду до країн ШенченськоІ угоди до 1 грудня 1999 p.

відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних докумен­тів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із влас­ної території.