Основні питання правового статусу громадян України за кордоном

Правовий статус громадян України за кордоном визначає­ться: 1) законодавством держави їх перебування; 2) законо­давством України; 3) нормами міжнародних угод; 4) загаль­ними та спеціальними принципами міжнародного права;

5) міжнародними звичаями. Громадянам України за кордоном державою їх перебування надається певний обсяг прав відпо­відно до їхніх законодавства та міжнародних договорів. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирівнюються до громадян іноземної держави.

Законодавство України встановлює, що обсяг прав влас­ника визначається за законом місцезнаходження речі (див., наприклад, колізійну норму ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України). Виникнення та припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 2 ст. 569³ Цивільного кодексу України).

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 p., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями. У разі пору­шення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20).

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охоро­на майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю (ст, 36). Спад­кове майно може бути прийняте консулом для передачі спад­коємцям, які перебувають в Україні (ст. 37).

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебу­вають у його консульському окрузі, про законодавство дер­жави перебування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це предс­тавництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До грома­дян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.

Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є фор­мами виразу взаємності у міжнародному приватному праві. Взаємність у широкому значенні цього поняття означає на­дання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі. Надання взаємності в договірному порядку має метою забезпечити надання прав власним громадянам, якими корис­туються іноземці — як громадяни цієї держави. Умовно роз­різняють два види взаємності: "формальну" та "матеріальну". За "формальної" взаємності іноземним особам надаються права, що випливають із місцевого закону; за "матеріальної" — та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі. Іноді стверджують, що вітчизняні громадяни в іноземній державі мають користуватись усіма правами, що їх мають власні громадяни цієї іноземної держави (мова йде, наприклад, про права громадян Російської Федерації у Фран­ції). Водночас іноземці можуть мати лише ті права, що їх мають іноземні громадяни інших держав на території певної держави (йдеться про права громадян Франції та інших дер­жав у Російській Федерації)'. Не заперечуючи по суті умов­ний поділ взаємності, все ж важко погодитися з таким кате­горичним її тлумаченням (правники Франції не поділяють такого твердження). Адже метою надання прав на основі взаємності є саме двостороннє надання відповідних прав іно­земцям двох держав, які домовляються про це.

Прикладів, які демонструють взаємність, є чимало. Одним із таких є Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну житловими приміщен­нями між громадянами обох держав, укладена 20 березня 1993 p. її положення поширюються на осіб, які переселяються з однієї договірної держави в іншу та обмінюють житлові при­міщення у зв'язку з цим. Взаємність виявляється, зокрема, у тому, що видані обмінні документи визнаються обома держа­вами (ст. 4). Особи, які одержали обмінні ордери та інші до­кументи для вселення в житлове приміщення за новим місцем проживання, мають право: вивезти все своє рухоме майно, одержані грошові кошти без сплати державного мита й інших зборів; перевести свої грошові вклади й активи, розміщені в банківських установах держави, з якої особа виїжджає (ст. 6). Сторони визнають винесені судові рішення обов'язковими для подальшого виконання на своїй території (ст. 7).

На основі взаємності можуть бути вирішені й інші питання, скажімо, як це зроблено щодо спрощеного порядку перети­нання державного кордону громадянами, які постійно про­живають у прикордонних областях: Закарпатській (Україна) та Саболч-Сатмар-Берег, Гайду-Бігар (Угорська Республіка) відповідно до Угоди між Урядом України і Урядом Угорської Республіки, укладеної 26 лютого 1993 p.

Норми про взаємність можуть передбачатися міжнародни­ми договорами, у яких йдеться про визнання еквівалентності атестатів і дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, вчених ступенів і звань; про визнання шлюбних контрактів; про ви­знання окремих документів, які застосовують у зовнішньоеко­номічній діяльності.