Контрольна робота

з правознавства

1. Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин.

2. Індивідуальні та колективні трудові спори, порядок їх вирішення.

3. Підприємець фізична особа.

1. Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фі­зичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та осо­бистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єк­том зазначених відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право- та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здат­ність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належнос­ті, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не може бути по­збавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і ство­рювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здат­ність розпоряджатися власними правами і нести від­повідальність за свої дії.

Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; часткова дієздатність; мінімальна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майно­вих та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.

Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відпові­дальність.

Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та ци­вільною дієздатністю, які виникають водночас із мо­менту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи ви­значається характером і змістом діяльності юридич­ної особи, що передбачена статутом організації. Ци­вільна дієздатність здійснюється відповідними ор­ганами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєд­нанні між собою).

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; оренд­ні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'­єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.

Об'єктом цивільних правовідносин є кон­кретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

Серед таких благ необхідно назвати матеріальні предмети та духовні цінності. До них, зокрема, на­лежать: речі; дії (в тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.

Речі - це всі предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Речі поділяються на такі види:

• засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв'язку то­що) і предмети споживання (продукти харчу­вання, одяг, взуття, предмети побуту і т. д.);

• речі, що знаходяться в цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені в цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речови­ни, дорогоцінні метали й каміння в сирому ви­гляді і т. ін.);

• індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, мука, цегла і под.);

• замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визначені речі);

• споживні (речі, що після споживання переста­ють існувати, - продукти харчування і т. ін.) та неспоживні (речі, що служать упродовж трива­лого часу, - автомобіль, будинок тощо);

• подільні (речі, які в разі поділу втрачають цільо­ве призначення, - телевізор, автомобіль і т. д.) та неподільні (хліб, цемент, рідина тощо);

• головні й належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього тощо);

• плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власни­ком певної речі - гроші та ін.);

• рухомі (транспортні засоби і под.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства і т. ін.);

• гроші й цінні папери (акції, облігації, зобов'я­зання державної скарбниці, ощадні сертифіка­ти, векселі).

До об'єктів цивільних правовідносин відносять і дії. осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні по­слуги (скажімо, ремонт будинку, автомобіля).

Крім того, до них слід віднести результати інте­лектуальної творчості, що охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо).

Одним із об'єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

2. Індивідуальні та колективні трудові спори, порядок їх вирішення.

Залежно від виду правовідносин українські фахівці з трудового права поділяють трудові спори на дві групи - індивідуальні та колективні, що має значення для встановлення відповідного порядку їх розгляду у певних юрисдикційних органах з огляду на предмет спору. Так, порядок вирішення індивідуальних трудових спорів передбачає можливість їх розгляду таким специфічним для сфери трудових правовідносин органом, як комісія по трудових спорах, що існує поряд із загальним судовим позовним провадженням справи та у порядку розгляду скарги.

Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» окремо встановлено особливу процедуру розгляду розбіжностей, що виникли між сторонами соціально-трудових (колективних) відносин. Цим законодавчим актом передбачається примирно-третеиська процедура і система організаційних структур з належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін. Функціонування таких утворень, як примирна комісія, трудовий арбітраж, участь незалежного посередника, Національної служби посередництва і примирення, а також можливість застосування страйку, як крайнього засобу вирішення спору створює специфіку процесуального забезпечення і захисту окремої сфери суспільних взаємозв'язків, якими є саме правовідносини у сфері застосування праці.

В сучасний період центральне місце у правозахисних відносинах звичайно відведено системі органів правосуддя. Конституційне положення щодо можливих засобів захисту прав і свобод людини і громадянина в першу чергу визначає суд (ст. 55 ч. 1 Конституції України), що, по суті, є загальною і всеохоплюючою інституцією, покликаною забезпечувати суспільний порядок у країні відповідно установленням правової системи. Всі ж наведені вище органи розгляду трудових спорів можна логічно розуміти під «будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи», визначеними ч. 5 ст. 55 основного Закону України.

В Україні також традиційно склалося і нормативно закріплено судовий порядок вирішення індивідуальних трудових спорів у порядку цивільного судочинства. Ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають із адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження. Поряд з цим, враховуючи специфіку останніх, законодавець у цій же статті зазначив існування окремих винятків, встановлених цим кодексом та іншими законами України у загальних правилах.

Варто згадати, що національна теорія права визначає принципові відмінності предмета і методу правового регулювання нормами трудового і цивільного права за рядом наступних ознак.

По-перше, слід зазначити, що предметом правового впливу процесуальних норм у сфері реалізації здатності до праці є саме порядок здійснення і забезпечення трудових прав та інтересів громадян які мають статус працівника з відповідними його характерними рисами (соціальна спрямованість нормативних положень). Відповідно ця сукупність правовідносин виокремлюється такими особливостями, як мета їх виникнення та очікуваний результат від їх встановлення.

У цілому Інститут прав громадян у висвітленні з позиції кожної окремої галузі права є визначальним для характеристики рівня правової захищеності особистості в межах певного державного утворення. Зміст цих прав та їх забезпечення є тією вимогою суспільної необхідності, що передбачає дієвість, специфіку правового регулювання

По-друге, такі складові елементи трудових правовідносин, як сторони трудового договору, мають відповідні особливості правосуб'єктності, що визначають їх модель поведінки, висвітлюють специфіку методу галузі трудового права.

Особливості трудових правовідносин зумовлюють и специфіку процедури розгляду трудових спорів, значною мірою вирізняють трудовий процес у рамках загальноприйнятого цивільного процесу. Однак, як зазначено в ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах у судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України, що діють на час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або виконання рішення суду.

Звернувшись до конкретних положень національних цивільних та цивільних процесуальних норм, можна зазначити, що ними також визнаються і законодавчо закріплюються особливості регламентації трудових правовідносин, зокрема у процесі вирішення трудових спорів. Разом з тим окремі складові порядку розгляду трудових конфліктів ще потребують нормативного врегулювання. Так, ст. 24 ЦПК України зазначає, що судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, та інші справи, віднесені законом до їх компетенції.

Громадянин також має право звернутись до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб під час здійснення ними управлінської діяльності, якщо порушено права громадянина, в тому числі и ті, що виникають у процесі трудової діяльності. Однак провадження у такому порядку не враховує специфіки трудової природи правовідносин, що призводить до порушення принципів щодо рівності працівників, зайнятих в управлінській сфері. Вирішення цього питання може бути здійснено в першу чергу на концептуальному рівні щодо сфери поширення норм трудового права.

Можливість же судового порядку розгляду колективних трудових спорів не передбачена ЦПК України Проте Законом України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» закріплено, що особи, винні у порушенні законодавства про колективні трудові спори (конфлікти), несуть також цивільно-правову відповідальність Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачається право профспілок на оскарження неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди. У судовому порядку можливий також розгляд справ за заявою власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (ст. 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Безпосереднє вирішення в судовому порядку колективного трудового спору законодавством взагалі не регламентується. Дане питання потребує додаткового вивчення та вирішення у нормативному порядку.

В цілому варто зауважити, що поширення юрисдикції загальних судів на всі види суспільних відносин має значно ускладнити роботу судів - в т.ч. через збільшення загального обсягу справ та потребу враховувати особливості трудових спорів. За даними Мін'юсту, вже починаючи з 1997 p. частка справ, що виникли з трудових спорів, збільшилась до 19,5% загального обсягу цивільно-правових спорів, коли у попередні роки вона становила в середньому близько 3%. У період з 1998 до 2000 p. (перше півріччя включно) частка розглянутих судами трудових спорів становила майже 30% від загальної кількості цивільних справ. Звичайно, ставити питання щодо виокремлення спеціальних судів, до компетенції яких входив би розгляд трудових спорів, досить складно як у фінансовому, так і організаційному плані. Разом з тим, на думку автора, при проведенні судової реформи доцільно було б розглянути можливість здійснення спеціалізації в організації роботи судів загальної юрисдикції залежно від категорії справ. Якість правоохоронної діяльності відповідних структур значним чином залежить від кваліфікації їх працівників. А проведення спеціалізації має сформувати коло фахівців, обізнаних у «тонкощах» процедури розгляду трудових спорів.

Окремим порядком вирішується ЦПК України питання підсудності стосовно поновлення трудових прав (ч. 3 ст. 126 - за місцем знаходження відповідача). Варто зауважити також, що захист прав, у тому числі і трудових, полягає не тільки в їх поновленні. Крім того, недостатньо висвітлено, яким чином зачіпають трудові спори положення статей 127, 128 ЦПК про підсудність справ за місцем виконання договору, про право вибору підсудності та ряд інших.

Вимоги до кількісного складу суду також повинні визначатися з урахування специфіки спору. Ст. 124 ЦПК України зазначає, що «суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду, справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення у разі скасування рішення, постановленого одноособово суддею, розглядаються у колегіальному складі суду». Тобто вимоги щодо колегіального складу суду встановлюються у випадках, зумовлених необхідністю захисту інтересів осіб, що перебувають у нерівному.

Статті 112, 121, 122 ЦПК України містить посилання щодо можливості уповноважених профспілок бути представниками у справах робітників, службовців, членів колгоспу, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками, визначаються загальні для всіх представників форми і завдання участі, загальні процесуальні права та обов'язки. Статтею 248 ЦПК України зазначена можливість подання скарги до суду на прохання громадянина його представником - зокрема уповноваженим представником трудового колективу.

Мають особливості і вимоги щодо строків звернення до суду за захистом трудових прав та розгляду трудових спорів. Ст. 233 КЗпП передбачає термін звернення до суду за вирішенням певних видів трудових спорів, потребують врахування вимоги щодо строків дисциплінарного стягнення (не пізніше 1 місяця з дня виявлення проступку та не пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку – ст. 148 КЗпП) і розгляду спору про виплату працівникові належних йому сум (без обмеження будь-яким строком – ст. 238 КЗпП)

Крім того, у статтях 230-232 КЗпП, якими окремо регламентується діяльність комісій по трудових спорах, визначені строки подання заяв, розгляду, а також оскарження їх рішень до суду.

ЦПК України також зазначені спеціальні строки щодо розгляду трудових спорів. Ст. 148 передбачає 7 денний строк розгляду трудових спрів. Однак негативну роль відіграє обумовлення цього положення вимогою «після закінчення підготовки справи до судового розгляду» і призначення до слухання. Строки ж підготовки справи до судового розгляду, визначені ст. 146 ЦПК стосовно всіх категорій справ мають термін не більше 7 днів, а у виключних випадках по складних справах цей строк може бути продовжений до 20 днів з дня прийняття заяви. Протягом цього часу працівник має чекати вирішення справи (з урахуванням відкладання розгляду справи за часто формальними обставинами). Зайве нагадувати, що трудові спори як правило, не мають складного характеру і наявність підстав для прийняття рішення не потребує довгострокового доведення.

Трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору. Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали. Комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії по трудових спорах підприємства повинна бути не менше половини її складу. Комісія по трудових спорах обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії. Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом. Комісія по трудових спорах підприємства, установи, організації має печатку встановленого зразка. Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 цього Кодексу. Трудовий спір підлягає розглядові в комісії по трудових спорах, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом. Строки звернення до комісії по трудових спорах та порядок прийняття заяв працівника. Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити. Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації. Комісія по трудових спорах зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Комісія по трудових спорах має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи. Засідання комісії по трудових спорах вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід. На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем. Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах. Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк працівникові комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається посвідчення, що має силу виконавчого листа. У посвідченні вказуються найменування органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати прийняття і видачі та номер рішення, прізвище, ім'я, по батькові та адреса стягувача, найменування та адреса боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред'явлення посвідчення до виконання. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації та печаткою комісії по трудових спорах. Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений статтею 228 строк із заявою про вирішення трудового спору до районного (міського) суду. На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.

3. Підприємець фізична особа.

Акти цивільного стану за своєю сутністю є юридичною сукуп­ністю (комплексом обставин), що спричиняє виникнення, припи­нення, зміну тощо цивільних прав і обов'язків.

У ст. 49 ЦК акти цивільного стану визначаються як події та дії, що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змі­нюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

До них, зокрема, належать: народження фізичної особи, вста­новлення її походження, набуття громадянства, вихід з грома­дянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання пов­ної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, виз­нання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлен­ня, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст.49 ЦК, є примірним і може бути розширений у процесі тлумачення норм

ЦК. Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є виз­нання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою тощо

Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстра­ції. Це стосується народження фізичної особи та її походження, громадянства, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. На відміну від загального переліку актів цивільного стану, перелік тих актів, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним (ч. З ст.49 ЦК).

Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться тери­торіальними органами РАЦС, утвореними органами виконавчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян України, що про­живають за кордоном, реєструються консульськими установами України.

Визнаються дійсними акти цивільного стану, вчинені за релігій­ними обрядами до утворення чи поновлення органів РАЦС (нап­риклад, під час Великої Вітчизняної війни на окупованих терито­ріях). Вони прирівнюються до актів цивільного стану, вчинених у органах РАЦС, і не вимагають наступної державної реєстрації.

Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають бути надані документи, що є підставою для державної реєстрації цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народжен­ня чи смерть; спільна заява батька і матері дитини, які не перебу­вають у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішен­ня суду про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує особу заявника.

Зміни чи виправлення у записи акту цивільного стану вносять­ся органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (наприклад, у ра­зі помилки при запису), на підставі рішення суду чи на підставі рі­шень адміністративних органів, на підставі інших вчинених запи­сів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту про народжен­ня вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства або про усиновлення).

Відмова органу РАЦС внести у запис актів цивільного стану зміни чи виправлення може бути оскаржена до суду. На підставі су­дового рішення вносяться також виправлення або зміни у запис ак­ту цивільного стану за наявності спору між заінтересованими сто­ронами.

У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивіль­ного стану громадянину на його прохання може бути видане орга­ном РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану, що зберігається в органах РАЦС. Втрачений запис акту ци­вільного стану може поновлюватись лише на підставі рішення су­ду про установлення факту реєстрації відповідного акту цивільно­го стану.

Анулювання записів актів цивільного стану провадиться орга­ном РАЦС за місцем зберігання цих записів на підставі рішення суду. З моменту анулювання запис акту цивільного стану втрачає правове значення.

Фізична особа як підприємець

Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізич­ної особи є бізнесдієздатність - можливість займатися підприєм­ницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється на власний ризик фізичними І юридичними особами, зареєстровани­ми як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систе­матичне одержання прибутку.

Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встанов­лює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття під­приємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реа­лізувати, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.

Умови існування бізнесдієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом під­приємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 ро­ків (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою ді­яльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмо­ву згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказа­ної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст.35).

Крім того, в Інших випадках надання повної дієздатності (еман­сипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у пов­ному обсязі (в тому числі і бізнесдієздатність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона виз­нається повністю дієздатною І може самостійно займатися підпри­ємницькою діяльністю.

У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробни­чому кооперативі для набуття бізнесдієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздат­ності

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. На­приклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльніс­тю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявності бізнесдієздатності як такої недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як під­приємця, яка проводиться органами юстиції.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю то­що. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстра­цією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.

Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без дер­жавної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не має права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч З ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих до­говорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою ді­яльністю.

Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізич­них осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не перед­бачено законом або не випливає із суті відносин.

Звідси випливає ряд висновків.

По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця прак­тично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб - ко­мерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи засто­совуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосову­ватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосову­ються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри­ємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.

Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вар­тість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке згідно Із законом не може бути звернено стягнення.

У першу чергу, стягнення за виконавчими документами зверта­ється на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та Інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та Інших кре­дитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржни­ка коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнен­ня. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які вар­то звернути стягнення в першу чергу.

У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначе­ну відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських това­риств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звер­нене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з на­родженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допо­мога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредито­рів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).

Банкрутство - - це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Ре­зультатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголоси­ти себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її креди­торів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з під­приємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його осо­бистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. ЦІ вимоги задовольняються за рахунок майна, що на­лежить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, виз­наний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен­ня рішення суду, а при позасудовому порядку - після розрахунків із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо влас­ником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльнос­ті, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклуван­ня може призначити управителя майном, з яким укладається дого­вір про управління цим майном (ст.54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень щодо управління май­ном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.