Сутність права



Право являє собою надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно відображає економічні, політичні і соціальні відносини, що за своєю сутністю є ще складнішими. Вчені намагалися зрозуміти сутність та природу права на протязі всієї історії розвитку юридичної науки. Досить гостро обговорювалося згадане питання на трьох дискусіях, що мали місце у колишньому Радянському Союзі. Перша з таких дискусій відбулася у двадцяті роки, коли право розглядалося з широких позицій (пізніше в радянській юридичній літературі погляди цього періоду йменувалися “правовим нігілізмом”, тобто уявлення про право зводилися до порядку суспільних відносин); друга дискусія мала місце у 1938 році, де домінував вузько-нормативний підхід до розуміння права (це був класичний марксистський підхід, і саме на цій нараді наукових працівників права А. Вишинський запропонував визначення права, що стало “офіційним”). Проте наприкінці п’ятидесятих років це визначення було піддане критиці; одночасно почали розвиватися і нові наукові концепції у сфері праворозуміння, прозвучали нові пропозиції щодо оновлення поняття права і зміни його визначення. Таким чином, на третій дискусії щодо визначення сутності права намітився широкий підхід до розуміння останнього. В останні десятиліття склалося декілька основних концепцій щодо визначення і розуміння права, серед яких можна вирізнити нормативний, моральний (етичний), соціологічний (функціональний), генетичний підходи до визначення сутності права. Усі ці підходи об’єднані багатоаспектним уявленням про право.

Підставою для так званого генетичного підходу до визначення сутності права стала марксистська формула про те, що воля, яка формує право, визначається матеріальними умовами життя конкретного класу. У даному випадку акцент робиться саме на останню частину цієї формули. В історичному розвитку виділились такі типи права, як рабовласницьке, феодальне, буржуазне, соціалістичне, що були зумовлені відповідним типом держави і способом виробництва. Генезис правових норм необхідно шукати в об’єктивних умовах життя класового суспільства, в історичних, економічних, соціальних та інших особливостях конкретного суспільного ладу, з огляду на що прибічники генетичного підходу приділяли увагу саме аналізу зазначених особливостей, розкриттю закономірностей походження права та його формування.

В згаданому підході виділилося два напрямки. Перший з них полягав у тому, що правові явища наявні вже в об’єктивних передумовах виникнення права. На думку Є. Лукашевої, соціальна зумовленість права виражається не лише у тому, що його зміст детермінується досягнутим рівнем суспільного розвитку, але й у тому, що “певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові” ¹. Л. Явич веде мову про динамічний зв’язок права та реалій, що його зумовлюють: “Економічні та інші суспільні відносини, що існують у кожен даний момент, безперервно “вливають” у право животворящий “соціальний сік” через зміст суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, завдяки чому юридичні норми, що підносяться над економікою, виявляються органічно і постійно зв’язаними з існуючими відносинами”. ²

Прибічники другого напрямку вважають, що право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але є адекватним йому за змістом. Відкидаючи теорію природного права, представники цього напрямку вважають, що правом має бути лише така нормативна система, відповідає певним вимогам, як-от: відображає об’єктивні потреби суспільства та міру свободи індивіда, закріплену (або можливу) у такому суспільстві, виражає функції справедливого розподілу соціальних благ, уособлює загальні принципи соціальної справедливості (тобто, як бачимо, це має бути досить демократична нормативна система, що може бути притаманна правовій державі та громадянському суспільству). Право, на думку В. Нерсесянца, це форма буття свободи і рівності в реальних відносинах, їх міра, формальна свобода, що визначається історично і об’єктивно зумовлюється способом виробництва, рівнем соціального, політичного, духовного, культурного розвитку конкретного суспільства. У поєданнні із законом (під яким у даному випадку розуміється офіційна форма загальнообов’язково-нормативного визнанная або невизнання мір такої свободи та рівності) право постає як джерело, уособлення та критерій справедливості.

Як бачимо, представники обидвох напрямків намагаються подати змістовну характеристику правової системи конкретної класово-історичної формації, а отже визнають у якості права лише “хороше”, “правильне” право. Пошуки такої характеристики є цілком доречними, оскільки вони спрямовані на вдосконалення правової системи, на підвищення її ефективності, проте вони можуть бути успішними лише у тому випадку, коли є прив’язаними до класово-історичної зумовленості правових систем і держав відповідних формацій. Зміст права різних епох і держав не співпадає, він змінюється і відображає природу конкретної суспільно-історичної формації, соціальні інтереси, уявлення та ідеї, що домінують у ній, включає характерні для неї економічні, політичні, культурні та інші особливості.

Як змістовна, так і ціннісна інтерпретація права має даватися з урахуванням природи певного суспільства. Відомо, що основними соціальними цінностями правової держави є справедливість та свобода. Право такого суспільства відображає, закріплює та гарантує основні соціальні, економічні, політичні та духовні можливості громаданина, сприяє їх подальшому розщиренню. Воно включає також суспільну необхідність, що склалася в результаті історичних передумов життя. Право не є копією об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, які виражаються, у перетвореному вигляді, в правових нормах та інститутах. Проте будь-яка правова система може неточно, невірно відображати об’єктивні суспільні інтереси. За Марксом, “право ніколи не може бути вищим за економічний лад та зумовлений ним культурний розвиток суспільства”. ³ В деяких випадках воно може бути нижче останнього, містити як старі, так і нові, як правильні, так і неправильні норми; право може стимулювати розвиток економічних відносин, гальмувати їх або бути нейтральним по відношенню до них.

Згідно з генетичною концепцією права, джерелом права є різноманітні види матеріальних суспільних відносин, що вимагають правового регулювання при даному способі виробництва. Право у такому джерелі постає лише як можливість (і, можливо, навіть необхідність), воно перебуває у зародковому стані, оскільки воно ще не було об’єктивоване як державна воля. Досліджуючи генезу права, необхідно точно визначитися з приводу того, які саме суспільні відносини та зв’язки потребують нагального, та й перспективного, правового оформлення.

Право, оформлене у нормі, “скидає” форму матеріального джерела, хоча й цілковито її не заперечує, адже саме в правовій нормі об’єктивуються в ідеально-нормативній формі зміст тих суспільних відносин, що являють собою джерело права. Зовні, правова норма ніби відмовляється від свого джерела, але насправді зміст конкретних суспільних відносин переходить у цю норму, тим самим зумовлюючи та визначаючи смисл її положень та вимог. У даному випадку вирішальний вплив на зміст та смисл конкретної норми права може мати також вся сукупність існуючих суспільних відносин, а отже її теж необхідно завжди враховувати. На нормативному рівні право виходить із зародкового стану постає вже у вигляді державної волі, у вигляді закону, що встановлюється владними структурами і є загальнообов’язковим для виконання. Таким чином, норма права, згідно з генетичним підходом, не є простим відтворенням, фотокопією відповідних суспільних відносин, але їх баченням, усвідомленим волею класу, соціальної групи, що наділена державновладними повноваженнями, завдяки чому і виражає своє ставлення до цих суспільних відносин у формі правового заохочення, дозволу чи заборони. Тут йдеться про те, що правові норми, будучи усвідомлені державою, виражають волю і інтереси різноманітних груп і класів соціально неоднорідного суспільства, а також компроміс цих класів. Право, втілене в нормі, містить передумови для свого заперечення, для переходу до втілення права у конкретних діях; ці норми передують правовій діяльності, спрямованій на їх реалізацію.

Отже, як видно із викладених вище основних рис генетичного підходу до визначення сутності права, така концепція є цілком природньою, оскільки саме поняття права не є статичною категорією. Ця категорія перебуває у постійному розвитку і відображає історичні традиції та суспільну ситуацію кожної конкретної епохи.
Література

1. Кудрявцев В.Н., Васильев А.М. Право: развитие общего понятия. -- Советское государство и право, 1985, № 7.

2. Котюк В.О. Теорія права (Курс лекцій). К., “Вентурі”, 1996.