Реферат з правознавства

Значення Конституції для суспільства, її правова охорона

Конституція є суспільним правом і головна її мета — охорона свободи, оскільки свобода людини є засадою життєвого устрою. Конституція регулює відносини держави і суспільства у такий спосіб, щоб держава в особі її органів і по­ садових осіб, залишаючись гарантом прав і сво­бод, не могла політичне» контролювати суспільство.

Разом з тим самій Конституції як нормативному регулятору необхідні гарантії правової охорони. У зв'язку з цим суспільство як «контролер» публічної влади в особі різних об'єднань громадян, у тому числі інших суб'єктів, що інтегруються з метою правової охорони Конституції, виступає надійним охоронцем, здатним запобігати можливим спробам з боку держави посягнути на її основи.

Теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільству і держави є об'єктом постійного наукового інтересу, про що свідчить різноманітність наукових публікацій, зокрема А.Зайця, М.Козюбри, В.Копейчикова, М.Орзіха, П.Рабіновича, М.Цвіка, Д.Кривенко, В.Авер'янова, В.Шаповала, Ю.Тодики, В.Погорілка та ін. Незважаючи на значущість і багатогранність проблеми, в аспекті значення суспільства у правовій охороні Конституції її досліджено ще недостатньо.

Людина як особистість — самостійна і незалежна, здатна вільно виражати свою думку — є основою громадянського суспільства. Свободу думки розглядають як можливість участі людини в політичному житті суспільства, оскільки в певні періоди вона тісно пов'язана саме з політичною сферою. Без чіткого гарантування права на свободу вираження думки не може існувати вільна держава, не може існувати демократія.

У громадянському суспільстві інтеграція особи і держави відбувається через проміжні соціальні інститути, незалежні від держави, які можуть на державу впливати тобто, особа бере активну участь у суспільному житті через різні соціальні інститути, вільні від державного контролю (політичні партії, об'єднання, професійні спілки тощо).

Людина не може існувати в суспільстві відокремлено, оскільки її потреби залежать від інших членів суспільства. Тому для задоволення своїх особистих потреб людина звертається по допомо­гу до інших. Разом вони вчаться працювати, набувають навички і створюють необхідні структури для того, щоб представляти владі свої думки і вимоги, іншими словами, — «соціальний капітал», який може бути використаний для здійс­нення впливу на державу.

Взагалі, думка — це суб'єктивне знання, то­чка зору на те чи інше питання окремої людини, групи суспільства. В думці виражається відповідність оцінюваного факту суб'єктивним поняттям і уявленням людини, групи, які висловлю­ють думку. Отже, суб'єктом думки може бути людина (причому незалежно від професії, статі, віку) і соціальна група та суспільство в цілому. Громадська думка — це ставлення людей до явищ соціальної дійсності, яке виражається в їх колективних судженнях, що містять оцінку даних явищ і вимоги практичної реалізації цих оцінок.

Громадська думка є свого роду індикатором взаємодії держави і суспільства. З одного боку, громадяни мають можливість безпосередньо впливати на ухвалення рішень, з іншого, — держава отримує сталий зворотний зв'язок і негайну реакцію на свої дії або бездіяльність. Громадська думка є «авторитетом», що формує конкретне спільне рішення, яке випливає з волі більшості і здатне впливати на вид та норми власного буття. Народна воля має домінувати в політиці. Різні протистояння, коливання державної влади підривають її значення, авторитет, оскільки народ скоряється швидше, коли має впевненість, що рішення буде незмінним і неухильно реалізовуватиметься. Державна влада, яка не має авто­ритету в народу, завжди хитка.

Сьогодні рівень участі громадян у суспільному житті, не кажучи вже про вплив громадських організацій на прийняття державою рішень з важливих проблем, залишається, на жаль, низьким через утриманський настрій. Громадяни сприймають себе скоріше «жертвами», а ніж потенційними учасниками політичного процесу. Однією з причин такого фаталістичного настрою суспільства є поширення корупції в органах державної влади, яка проявляється не тільки через використання свого службового становища для власної користі, а й через численні порушення норм неупередженості і справедливості, які притаманні державній службі. Корупція роз'їдає конституційний устрій держави, однак вона, на жаль, продовжує залишатися певною нормою повсякденного життя. При цьому очевидно, що суспільство в цілому не виступає активно проти таких проявів, не бореться з цим.

Разом з тим проблема корупції є руйнівною для держави, і суспільство усвідомлює порушення справедливості і недостатню участь у прийнятті рішень державною владою, що призводить до руйнування «соціального капіталу» та підриває довіру в суспільстві до державної влади. Там, де громада має голос у держави их справах і може хоч якось впливати на них, влада знаходить підтримку в суспільстві. Влада ж, що не спирається на громадян, утриматися не може. «Не та влада є сильною, перед якою всі мовчать, не наважуючись підняти голос, а та, яка має щире сприяння громади»[3]. Держава і громадяни є взаємо­залежними: громадяни потребують підтримки і соціального захисту, а держава, як мінімум, — схвалення своїх дій суспільством. У цих умовах необхідна консолідація інтересів і координація дій громадян і організацій, що є можливим у разі досягнення внутрішньої згоди.

В умовах демократії і додержання прав лю­дини свобода вираження думки є важливою не тільки як сама по собі. Вона відіграє й найважливішу роль у справі захисту інших прав, гарантованих Конституцією, а також охорони самого Основного Закону. Наприклад, із права вираження своєї думки (відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань) логічно випливають право на свободу світогляду і віросповідання, право на об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право громадян збиратися мирно без зброї і проводити збори .

Згідно з частиною першою ст. 10 Європейської конвенції з прав людини кожен має право вільно виражати власну думку. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки і свободу одержувати і поширювати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічних властей і незалежно від державних кордонів. Це положення захищає свободу вираження власної думки, хоча й містить у собі ризик спричинення шкоди інтересам інших людей.

Формування Громадської думки з урахуванням діяльності державних органів як способу існування, становлення і виявлення масової свідомості, полягає, з одного боку, у вираженні став­лення людей до суспільне значущих подій і фактів, а з іншого—є важливим чинником соціальної комунікації. Як правило, думки більшості або численної групи людей не наражаються на ризик втручання з боку держави, проте це завжди таїть у собі таку небезпеку. Характеризуючи громадську думку, слід ураховувати, що вона запливає з ідеї народного суверенітету. Етапом розвитку громадської думки є перетворення її у складовий елемент політичної системи, який ураховується при ухваленні політичних рішень і : гарантією правової охорони Конституції.

Важливою частиною свободи вираження думок є свобода преcи. Впливаючи на громадську думку, свобода преси створює стан гласності і громадські течії, які роблять будь-які посягання yа свободу неможливими. Разом із тим, хоч би якою широкою була свобода Слова в демократичному суспільстві, вона не є безмежною, а передбачає низку обмежень, перш за все на конституційному рівні, на користь суспільства, держави; чисту прав людини, покладає обов'язки і відповідальність. Свободою слова, як і іншими правами, не можна зловживати. На цьому грунтуються дії публічних влад, коли вони за своєю ініціативою або за Зверненнями заінтересованих засіб і організацій здійснюють те, що за термінологією Європейської конвенції з прав людини ззивається «втручанням», тобто вживають заходів з метою запобігти або осудити використання свободи слова, яке, на їх думку, підпадає під вказані обмеження[6]. Таким чином, таке «втручання» влад повинно бути основане на основному законі держави і мати правомірну мету — захист прав людини, а також попередження можливого безладдя в складній політичній ситуації.

Європейський Суд зазначив, що хоча преса і не повинна виходити за межі, установлені для захисту репутації інших осіб», проте вона має виконувати покладену на неї місію щодо поширення інформації та ідей з політичних питань, а також з інших проблем, що становлять суспільний інтерес. Якщо на пресу покладено завдання поширювати таку інформацію та ідеї, то громадськість, зі свого боку, має право одержувати їх.

Однією з гарантій, правової охорони Конституції слід розглядати громадський контроль (що здійснюється різними правозахисними організаціями), який грунтується на суспільній думці. На відміну від державного контролю, де повноваження органів у цій сфері чітко визначені законодавством, сфера дії громадського контролю лає більш широкий спектр повноважень.

В Україні повноваження суб'єктів громадського контролю регулюються Законом України “Про об’єднання громадян», статутом цих об'єднань, кодексами й іншими законами, які стосуються діяльності за напрямами органів виконавчої влади. Отже, в основу громадського контролю покладено принцип законності. Так, Консти­туційний Суд України в своєму Рішенні від 29 жовтня 1998 року № 14-рп у справі про профспілку, що діє на підприємстві, зазначив, що Конституція закріпила не тільки право кожного на і- працю, а й гарантії реалізації цього права як особисто, так і через об'єднання громадян, зокрема професійні спілки. Відповідно до ст. 244, 247, 248 Кодексу законів про працю України, на професійні спілки покладається здійснення контролю І; за додержанням законодавства про працю, захист ;і; трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників. Отже, як зазначив Конституційний Суд України, однією з правових гарантій від незаконного звільнення є встановлені законом обмеження щодо розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, що допускається згідно зі ст. 43

^: Кодексу законів про працю України тільки за наявності попередньої згоди профспілкового органу [7].

Звідси можна вивести наступну, найбільш ефективну гарантію правової охорони Конститу­ції — судове оскарження, яке є необхідною умовою існування конституційної держави і в якому полягає одна з суттєвих юридичних гарантій пра­вової охорони конституції, запобігання її порушенню.

У зв'язку з цим важливим елементом є також робота зі зверненнями і пропозиціями окремих громадян, їх груп, трудових колективів. Перш за все — розв'язання проблем поряд із судовим захистом, можливість врегулювання процедури розгляду звернень громадян у першу чергу вищими органами виконавчої влади і посадовими особами без судового втручання. Самі ці звернен­ня — теж є результатом громадської думки.

Як гарантію правової охорони Конституції розглядають також законний опір владі, або «гніту влади». Таке право на опір передбачає, наприклад, чинна Конституція ФРН (абзац четвертий ст. 20). Спрямоване воно проти кожного, хто спробує ліквідувати встановлений порядок, і скористатися ним, якщо інший шлях неможливий, можуть усі громадяни.

Опір владі має на меті запобігти антиправовій ліквідації Конституції не тільки з боку державної влади (державний переворот зверху), а й з боку революційних сил, які захочуть установити свою владу (державний переворот знизу).

В ситуаціях, коли виникає безпосередня загроза існуванню Конституції через здійснення державного перевороту, народ, безумовно, має право протистояти таким діям антиконституційних сил. Це право належить народові з огляду на його суверенітет і природні права і може бути лише морально виправдано, оскільки не буде одностайно сприйнято всіма його верствами. Докорінний переворот у житті суспільства — революція, з якою народжується, як правило, нове право, не зупиняється перед існуючим правом, а тому вона не може бути юридичною гарантією і є скоріше гарантією соціальною. Вдаватися до революції можна лише в крайньому разі, оскільки вона тягне за собою тяжкі наслідки, які надовго залишаються в суспільстві.

Неспростовною істиною є те, що право має діяти лише там, де інші механізми і регулятори є неефективними або не можуть відігравати позитивну роль. Право не повинно витісняти інші соціальні регулятори, але, з іншого боку, право не можна розглядати лише як засіб впорядкову­вання суспільних відносин. За таких умов виникає загроза того, що право може бути замінено чимось іншим. Саме тоді на людей чекає лихо — тотальне зневажання права в його високому гуманістичному розумінні. Тільки там, де усві­домлення права стає незаперечною силою, право може вважатися забезпеченим проти всіх посягань і загроз його порушення.

Аналізуючи основи використання методів правового регулювання в умовах громадянсько­о суспільства, необхідно враховувати його помітну еволюцію від права сильного до права грома­дянського суспільства. Таке право не є механізмом здійснення державної влади і саме її регулює, визначає пріоритети, встановлює зв'язки із суспільством.

Таким чином, основною гарантією правової охорони Конституції виступає народ, який вбачає у праві своє існування. І безперечно, він стане на захист свого права, оскільки його порушення сприймає як смертельну образу для себе. Однак це буде протистояння в переносному розумінні слова, тобто опір за допомогою моральних засобів: через використання прав політичної свободи, зокрема, прав на об'єднання у політичні партії, професійні спілки тощо, свободу громадської думки, яка має велику силу, перед якою схиляються представники державної влади.

Основним інструментом подолання суспільних суперечностей через досягнення соціального компромісу, підвищення ролі права виступає Конституція. Одним з її завдань є збалансування всієї системи інтересів, еволюційний безкризовий розвиток держави без революційних потрясінь. Конституція, яка виникла як акт установчої влади народу, випливає з цієї влади, є сві­дченням політичного єднання (згоди). Така політична згода не може бути порушена навіть в результаті революційного усунення Конституції. Політична згода як єдине ціле може існувати і надалі незалежно від Конституції, оскільки в разі нового стану, змін у суспільно-політичному житті, внаслідок тієї ж революції, установчу владу не може бути усунено.