1.СУТНІСТЬ ТИПОЛОГІЯ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ.

Термін "партія" (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина сус­пільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та ут­римати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загально-на­ціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місце­вого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (пред­ставники патриціанської знаті) та партією популярів (представники пере­важно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - "партії" - виступали тимчасовими об'єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст. ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, при­хильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх бур­жуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобри­танії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а лібе­ральна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосу­ванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об'єдну­ють близько сотні мільйонів членів.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Монтеск'є, Руссо, Дж. Вашинг­тон, Дж. Медісон, Токвіль, Берк. Істотне місце проблемам по­літичних партій приділяли мислителі початку XX сторіччя М. Вебер, Г. Моска, Парето, Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Руссо про всезагальнс благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оціню­вали роль партій й "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т.ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справед­ливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших кон­кретних політичних питань;

• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'­єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду, розвитку де­мократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політич­ного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюю­чись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання по­літичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1) мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2) характер організації партії;

3) зміст ідеології партії;

4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерва­торів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кла­нами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'яза­ний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виник­ненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі вер­стви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Лібе­ральне товариство реєстрації виборів в Англії.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

1) Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

2) Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здат­них дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;

поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтриму­ють її.

3) Конструювання нового державного і законодавчого механізму: про­ведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;

визначення своєї ролі в державному механізмі.

4) Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінан­сових джерел її існування;

5) Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, пар­тійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визна­ченні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

Ознаки політичних партій:

• певна тривалість існування в часі;

• наявність організаційної структури;

• прагнення влади;

• пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в ко­лективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демок­ратії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є го­ловною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визна­чають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспіль­ства" та "правової держави". Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного уп­равління після 1989 р. у Східній та Центральній Єворпі.

Функції політичних партій. Важливе місце у розумінні сут­ності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

Так, американський політолог Л. Меркл називає такі головні функції політичних партій: підбір партійних і державних лідерів; "рекрутування і соціалізація" нових членів; вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище; розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем. К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій: визначення мети; акумуляція та вираження соціальних інтересів; мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах; "рекрутування" еліти та формування уряду. Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми - дев'яти. Нази­вають, наприклад, такі: організація вивчення громадської думки з питань, які віддзеркалю­ють життєві інтереси нації; мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів; "виховання громадської думки" і дедалі активніше відігравання пар­тіями "загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації'; "забезпечення безперервності політичних зв'язків між парламентом і всією країною"; формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядо­вої машини; створення найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уря­ду за умов двопартійної чи багатопартійної системи та ін.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, со­ціальною фупою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно влас­них проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та спе­цифічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначе­них інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціаль­ний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктую­чих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто ви­окремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визначається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошуєть­ся, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводить­ся, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосе­редніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу у різні часи створювалися доктрини держави всезагального добро­буту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологіч­на діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у ви­ступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, в розробці та по­ширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння ЇЇ апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекру­туванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі вису­нення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політично­го курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебу­ває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.

Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора громадян про стан справ у різних галузях життя суспільства, функція "досягнення політичної узгодженості та однодумства" серед різних верств населен­ня, функція "конвергенти" різних соціальних сил.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є;

• вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

• розробка системи колективного обгрунтування та прийняття рішень;

• вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

• створення національної інформаційної сітки та національного інфор­маційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;

• розробка методів діагностики стану громадського організму;

• формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних органі­зацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і ме­ханізмів розв'язання протиріч.

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д. На думку В. Шпшюка, існують вісім параметрів, які утворюють парадигму партії:

1. інституалізація, тобто міра "вростання" партії у політичну систе­му. Вона визначається багатьма чинниками, зокрема тривалістю існуван­ня партії, зміною її назви і порушення організаційного континуїтету.

2. Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто участь у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим раніше репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий її урядовий статус, а також підтримка на виборах.

3. Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами, групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами, міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.

4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо влас­ності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секу­ляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції, став­лення до виборчих, громадянських прав та ін.

5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обме­жене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її модернізація.

6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забез­печення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та лідерів, зв'язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.

7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності відповідних зв'язків, географічна поширеність і щільність організацій партії, частота зборів на місцях, зборів і з'їздів на рівні країни, інтен­сивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп, централізованість влади в партії.

8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в 'її діяль­ності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста відданість партійній справі.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропо­нований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структу­рах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спон­сорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, - це група відомих лю­дей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов'язковість членських внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окре­мих осіб. Демократичну та республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а комуністичну - масовою.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та амери­канський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще од­ним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони праг­нуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізнома­нітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є ви­разником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюєть­ся й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропаган­дою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкуру­ють із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони пере­бувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивіду­ального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивіду­ального представництва характерна для суспільства з обмеженою полі­тичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у про­цесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція -відбір представників, які, у разі обрання, користуються "вільним манда­том" і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденно­го життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та за­криті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християн­ства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою при­хильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

2. ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ.

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Ма­буть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Так, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну сис­тему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему "два плюс одна партія", крайню багатопартійну систему та ста­більну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з од­нією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопар­тійну систему бачить у СІЧА, то партійна система "два плюс одна партія" існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Цж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);

2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

3) з домінуючою партією (Японія, Індія);

4) двопартійні (США, Великобританія, Канада);

5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

7) автомізовані (Малайзія).

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітар­ним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй характер­не конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на ви­борах і одноосібне формує уряд. Двопартійна система характеризуєть­ся домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії зму­шені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кам­панії.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в пе­рехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систе­му поміркованого плюралізму.

3. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ

РУХІВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ.

Невід'ємним елементом будь-якого демократичного сус­пільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення сус­пільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самовря­дування.

Свідчення про об'єднання людей з спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знай­ти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виника­ють різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких мож­на віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єд­нання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося ос­мислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі намага­лися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. ПІ. Монтеск'е розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадян­ського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою.

Американський соціолог П. Плау висунув припу­щення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єд­нань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань сенс існування останніх визначаєть­ся як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаєм­ну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збережен­ня і розвиток соціального організму. Це життя людей безпо­середньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спіль­на діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення гро­мадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впли­вовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостеріга­ються у суспільствах перехідного типу, де одночасно вини­кає безліч складних суспільно-політичних проблем.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття "гро­мадські організації і рухи" виникло на основі ширшого по­няття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучас­них суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки ді­яльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організаціі — це масові об'еднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характери­зуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різно­видами громадських організацій у сучасному світі є: проф­спілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи теж мають масовий характер і створю­ються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієн­тацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий ха­рактер і найчастіше спрямована на виконання певних так­тичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні парті! чи громадські орга­нізації. Основними різновидами громадських рухів нині є:

політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискри­мінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліт­тя (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціональ­ного і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин гро­мадян з державою.

Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі сус­пільства є неспроможність традиційних партійно-політич­них інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здій­сненні демократичних перетворень, формуванням принци­пово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виник­нення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлен­ня: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) стадія згасання.

У загальному означенні громадські організації і рухи яв­ляють собою добровільні формування, що виникають у ре­зультаті цільного волевиявлення громадян на основі спіль­них інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політи­ки пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені влад­ними повноваженнями. Відрізняються вони й від політич­них партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння держав­ною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угру­повань пов'язана з особливостями функціонування (виник­нення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами ді­яльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, глас­ність). Отже, за своєю природою і характером діяльності гро­мадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники рефор­мування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єд­нань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існу­ють різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, піз­навальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоці­альні, політизовані й неполітизовані;

3) за інтересами — економічними, професійними, суспіль­но-політичними та ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робіт­ничий, фермерський рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем паливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фер­мерські рухи у США чи рух англійських докерів - з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, коопе­раторів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чор­нобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, націо­нальні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньо­державні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, ре­формістські, революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації— стихійні й органі­зовані, слабко- й високоорганізовані.

Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських органі­зацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в дер­жаві, розвитку суспільства в цілому.

З першої групи функцій слід виділити захисну й допомогову. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократич­ний процес перебуває у стадії формування й де існує нега­тивна стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості ви­рішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширені­ших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є проф­спілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населен­ня, до правової держави і громадянського суспільства.

З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяль­ності громадських організацій та рухів може скластися вра­ження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гар­монії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.

Діяльність останніх в одній з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чин­ником створення системи соціального управління із зустріч­ним рухом "згори — донизу", "знизу — вгору". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас тур­буватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, не­стабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.

Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (віднесених до пер­шої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в ціло­му й іноді навіть "призводить до створення тупикових полі­тичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішньо­го середовища". Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то мож­на виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інте­грація; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; ство­рення додаткових каналів політичної участі, котрі компен­сують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробу­вання нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.

Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють не­абиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстою­ваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захи­щають матеріальні інтереси; про4)спілки найманих праців­ників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогос­подарські організації; групи за моральними інтересами; цер­кви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі орга­нізації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.

Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення влас­них інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає полі­тичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консульта­тивних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (осо­бисті зв'язки, шантаж і т ін.); насильство і тероризм (по­літичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильнішнх груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тен­денцій.

Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підрива­ють довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих і особис­тих потреб, по-друге, готують грунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.

Отже, громадські об'єднання є важливою складовою полі­тичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Консти­туцією громадяни мають право на свободу об'єднання у гро­мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво­бод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встанов­лених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37).

Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспіль­но-політичного розвитку нашої держави є своєрідною спо­лучною ланкою між політичним і громадянським суспільст­вом, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.