Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначено судом на термін до п'яти років у якості основного чи додаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли по характері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністю суд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатися певною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового до позбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і, крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якості додаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початку відбування основного покарання (ст.31 КК).

Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може піти не тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використанням професійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутності достатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки (необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту).

Забороняючи займати певні посади чи займатися певною діяльністю можуть бути застосовані у виді основний мір покарання у випадках, прямо передбачених санкцією відповідної статті КК, наприклад санкціями ст.132, 134, чи в порядку призначення більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у відповідності зі ст.44. Застосування цього покарання в якості додаткового спеціально не регламентовано законом: зазвичай воно застосовується по розсуду суду, наприклад, при встановленні систематичного обкрадання покупців (ст.155 КК), при проведенні незаконного аборту лікарем (ч.1 ст.109) і ін. В усіх випадках термін позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю не може перевищувати п'яти років.

Штраф, як міра покарання (характеристика).

Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).

Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.

Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини – у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного – число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.

Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.

По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).

Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.

Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.

Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).

Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.

У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.

Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.

Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.

Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.

Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.

Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).

Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).

Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.

Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання – повернення чи майна відшкодування його вартості.

При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартості цього майна, по оцінці фінансових органів.

При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженого стягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, у першу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частину майна, якщо це майно може бути конфісковано.

Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майна встановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.