ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

“Законодавче регулювання страхової діяльності”

ЗМІСТ

ВСТУП ______________________________________________________ 4

РОЗДІЛ І

СУТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ СТРАХУВАННЯ

1. Поняття та принципи страхового права _______________________ 7

2. Зміст і основні поняття страхування __________________________ 16

3. Функції страхування _______________________________________ 25

РОЗДІЛ ІІ

ДОГОВОРИ СТРАХУВАННЯ

2.1 Поняття та зміст страхових договорів _________________________ 30

2.2 Права та обов’язки суб’єктів страхового зобов’язання ____________41

РОЗДІЛ III

СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ СТРАХУВАННЯ

3.1 Страховик та страхувальник - головні суб’єкти страхування ______54

3.2 Основні галузі страхування, їх форми та види __________________69

РОЗДІЛ IV

ПЕРЕСТРАХУВАННЯ

4.1 Сутність і роль перестрахування _____________________________94

4.2 Методи перестрахування ____________________________________98

4.3 Співстрахування та механізм його дії ________________________ 104

ВИСНОВОК _________________________________________________111

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ __________________________114

ВСТУП

Економічні та соціальні перетворення в Україні, розвиток міжнародних відносин зумовили формування страхової галузі. Формування економіки, процеси роздержавлення і приватизації, зростання конкуренції приводять до переорієнтації та розвитку системи захисту юридичних та фізичних осіб від матеріальних втрат, які можуть виникнути в результаті стихійного лиха, нещасного випадку та інших ризикових обставин. У зв”язку з цим необхідно вдосконалювати систему і механізм нагромадження коштів для забезпечення належної матеріальної підтримки тих, хто постраждав і поніс певні втрати.

Страховий ринок в Україні розвинутий недостатньо. В державі на сьогодні функціонує понад 240 страхових компаній, посередницьких та інших організацій, які причетні до страхової справи. Серед них найбільш відомі НАСК “Оранта”, АСК “Енегополіс”, “АКВ ГАРАНТ”, АСК “Алькона” та ін. Незважаючи на молодий вік українського страхового ринку, спостерігається постійне зростання обсягів наданих страхових послуг. В 2001 р. страхові платежі зросли на 32% порівняно з 1999 р., що майже в 5 разів перевищує середньорічні загальносвітові темпи приросту цього показника.

Страхування в Україні на сьогоднішній день проходить період свого становлення й розвитку [14]. В процесі становлення пройдено кілька етапів, протягом яких змінювалося його правове, організаційне та економічне підґрунтя. Історично склалося так, що сфера страхування була жорстко централізованою, на чолі її став єдиний страховий орган Держстрах. Кожна союзна республіка колишнього СРСР мала в ньому своє правління державного страхування, яке в більшості випадків мало формальний характер.

У свідомості людей страхування не закріпилось в якості обов'язкового компоненту організації життя, а життєвий уклад був таким, що громадяни навіть не замислювалися над потребою страхування життя чи майна від нещасних випадків та стихійних лих. Професія страхових агентів не була привабливою і прибутковою. В розумінні більшості населення, вони виступали в якості комедійних персонажів, а не солідних партнерів на фінансовому ринку.

Ситуація на страховій арені різко змінилася у зв'язку з демонополізацією страхової діяльності, легалізацією підприємств, у результаті чого відбувся процес росту кількості альтернативних (недержавних) комерційних страхових організацій, діяльність яких охоплювала, окрім історично сформованих видів страхування, страхування комерційних, фінансових, господарських ризиків, експортних кредитів та іноземних інвестицій, котрі стали повсякденною реальністю для десятків тисяч людей.

Система страхування виконує важливу службову функцію забезпечення захисту учасників різноманітних комерційних операцій від можливих втрат, що виникають, головним чином, у результаті загибелі чи пошкодження майна з причин випадкового і стихійного порядку.

Цей інститут не лише важливий у сучасних умовах життя і діяльності громадян, підприємств, установ, організацій, банківських, комерційних структур та українського суспільства в цілому, а й відпрацьований у теорії юридичної науки та в практиці.

У зв'язку з цим, виникає необхідність детальної правової регламентації усього комплексу страхової справи, пов'язаної зі здійсненням господарської діяльності, законодавчого визначення та закріплення найбільш суттєвих понять страхування, що надасть змогу учасникам страхових правовідносин дотримуватись вимог закону й уникнути проблем при укладанні договорів страхування.

Оскільки фінанси, підприємства, людські та майнові ресурси найбільш цінні в світі, їх захистом займаються мільйони людей, тому основи страхового права повинні знати всі верстви населення України.

Страхова справа, страховий ринок є досить прибутковим різновидом підприємництва в світі. В Україні ж страхова справа тільки починає розвиватися.

Правова сутність страхування визначена у ст. 1 Закону України «Про страхування»: це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Прийнятий закон охоплює права й обов'язки сторін, які приймають участь у страхуванні. В першу чергу це страховики та страхувальники, а також інші фізичні й юридичні особи: одержувачі страхового відшкодування, страхових та інших сум, якщо вони не є страхувальниками.

Всі правові відносини, що пов'язані з проведенням страхування, можна поділити на дві групи: правовідносини, що регулюють особисте, майнове та страхування відповідальності, тобто процес формування і використання страхового фонду та правовідносин, які виникають у зв’язку з організацією страхової справи. Останні регулюють діяльність страховиків, їх взаємозв’язок з бюджетом, банками, органами державного управління.

РОЗДІЛ I СУТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ СТРАХУВАННЯ

1.1 Поняття та принципи страхового права

Протягом свого існування людство завжди намагалося зменшити небезпеку з метою захисту свого життя і майна від нещасних випадків, впливу явищ природи (стихійних лих, повені, землетрусів тощо), старалося уникнути різних негараздів, згубного впливу небажаних подій.

Виникнення страхового права і страхового законодавства в світі характеризується певними закономірностями і визначається конкретними історичними передумовами розвитку того чи іншого суспільства і самого інституту страхування.

Загальновідомо, що термін «страхове право» століттями широко використовується в світовій науковій, навчально-методичній літературі та юридичній практиці.

Одночасно поряд з використанням терміну «страхове право» широко використовується термін «страхове законодавство». У світовій юридичній літературі терміни «страхове право» і «страхове законодавство» вживаються досить часто і не викликають дискусії.

В українській юридичній літературі термін «страхове право» ще недостатньо висвітлений і досліджений. Разом з тим, питання національної безпеки (економічної, інформаційної тощо) людини, суспільства і держави знайшли відображення в Конституції України (1996 p.). Законах України «Про інформацію», «Про страхування» та ін.

Страхова справа в Україні сьогодні набуває особливого значення. В умовах становлення ринкової економіки необхідне чітке правове регулювання всього вітчизняного страхового ринку, всіх видів страхової діяльності.

Останнім часом страховий ринок України набуває дедалі більшого розвитку, розширюються сфери страхової діяльності, формуються правові основи страхової справи.

Донедавна питання функціонування страхових компаній та їх взаємовідносин із клієнтурою вивчалися в рамках чотирьох навчальних дисциплін: «Страхування», «Цивільне право», «Зобов'язальне право» і «Фінансове право».

У сучасних умовах постає нагальна потреба детального вивчення проблем правового регулювання страхової діяльності та тієї ролі, яку відіграють страхові компанії в теперішньому житті України. Разом з тим, слід зазначити, що проблеми правового регулювання діяльності страхових компаній, їх взаємовідносини з клієнтурою, суспільними та державними інститутами належить до найскладніших і найменш розроблених проблем українського правознавства.

Відносини, які регулюються страховим правом це найбільш важливі відносини в державі, які вимагають особливої уваги до їх вивчення, потребують чіткого правового і наукового забезпечення, оскільки вони торкаються доленосних аспектів людини: життя, здоров'я, майна, відповідальності (цивільної, професійної тощо).

Предметом страхового права є відносини, які виникають у процесі страхової діяльності, зокрема згідно ст. 1 Закону України «Про страхування».

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Правові норми, що регулюють відносини в галузі страхової діяльності містяться насамперед як у загальних, так і в спеціальних, присвячених регулюванню тільки страхових відносин, нормативних актах. До них належать: Конституція України (1996 p.). Закон України «Про страхування» (1996 p.), постанови Кабінету Міністрів України.

Норми страхового права встановлюють правові основи страхової діяльності, страхової справи, страхового ринку, визначають правове становище страховика і страхувальника, а також урегульовують відносини, які пов'язані з майновими інтересами: а) із життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); б) із володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); в) відшкодуванням страхувальником заподіяної ними шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Страхове право України — це галузь національного правознавства, яка вивчає закономірності виникнення, існування та припинення правових відносин у галузі страхової діяльності, а також сукупність правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності страхових організацій України, взаємовідносини між страховиком і страхувальником, що складаються у процесі передачі юридичними і фізичними особами за певну плату ризику матеріальних і фінансових втрат спеціалізованій організації, яка в разі настання обумовленої в договорі (полісі) події здійснює відповідні грошові виплати потерпілим.

Страхове право України в основі своєї діяльності (освітньої, наукової та практичної) базується на загальних і специфічних принципах, які притаманні національному праву та національному законодавству, але в ньому є свої специфічні (особливі) принципи для даної галузі українського права.

До основних принципів страхового права належить: законність, нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність [18].

Страхування ґрунтується на таких спеціальних (особливих) принципах, серед яких [34]:

принцип вільного вибору страховика і виду страхування, який повною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Страхувальникові надається можливість обрати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас, страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування, якщо ризик для нього є небажаним;

принцип страхового інтересу випливає з права власності чи володіння тим чи іншим об'єктом. Кожний індивідуальний чи асоційований власник будинку, автомашини, виробничо-технологічного комплексу зацікавлений у тому, щоб вкладені в об'єкт кошти не були втрачені через непередбачений випадок, стихійне лихо, або за інших обставин. Не менший інтерес мають фізичні, а нерідко й юридичні особи в організації захисту на випадок втрати свого або своїх працівників здоров'я чи життя;

страховий ризик - це ймовірна подія чи сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. У міжнародній практиці ризиком вважають конкретний об'єкт страхування чи вид відповідальності. Нерідко, страховий ризик тлумачиться як розподіл між страховиком і страхувальником несприятливих економічних (матеріальних) наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є положення про те, що не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не несуть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятливого перебігу подій;

принцип найвищої довіри: надійне страхування можливе лише за умов високої довіри між сторонами. «Принцип найвищої довіри» означає, що страхувальник зобов'язаний повідомити страховику всі відомі йому обставини, що можуть впливати на ризик; він повинен повідомити про них навіть у тому випадку, коли страховик про це безпосередньо не питає. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об'єкта страхування. На практиці цей принцип полягає в зобов'язанні повідомити страхувальника про всі властивості, зокрема дефекти майна, про стан здоров'я чи інші особливості об'єкта страхування. В залежності від того чи будуть відомості правдивими чи ні, залежить рішення страховика про прийняття на себе ризику по договору страхування. Здебільшого страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри заяви на страхування, в якому потрібно відповісти на питання, що стосуються предмета страхування та його власника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Це дуже делікатна справа і вона не повинна суперечити законодавству. Обов'язок повідомити необхідну інформацію діє до моменту укладення договору. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні договору страхування, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей;

страхові відшкодування та виплати, як правило, не повинні приносити страхувальникові прибутку: з метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержуються принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Страхові відшкодування з майнового та страхуванні відповідальності можуть здійснюватися в одній із чотирьох форм, а саме:

1) перестрахуванням належних коштів на рахунок страхувальника (застрахованого) або вигодонабувача;

2) оплатою витрат на ремонт пошкодженого страхового об'єкта;

3) відновленням об'єкта;

4) заміною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий, відповідний йому.

В Україні переважає найпростіша форма відшкодування перерахування

коштів на рахунок страхувальника або видача йому чека на отримання готівки.

Франшиза - це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Юридичні особи різної форми власності, щоб забезпечити самострахування дрібних, а іноді й середніх ризиків, створюють власні фонди ризику - резервні фонди. З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовують франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров'я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу.

Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, правила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика визначається розміром збитку за вирахуванням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об'єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити втрати на ведення справи.

Страховики нерідко заохочують страхувальників у збільшенні франшизи шляхом надання пільг у сплаті страхових платежів.

Не слід думати, що відшкодування страховиком страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уникнення відповідальності їх справжніх винуватців. Це неможливо, адже перешкоджало б насамперед боротьбі зі злочинністю, з правопорушниками і тягло б за собою значне

подорожчання страхових послуг.

Принцип суброгації - це передання страхувальником страхових прав на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати позов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій частині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою. У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшкодування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкодування і оформленні регресу.

Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об'єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж у складі автомобільного полісу чи полісу зі страхування туристичних подорожей і тощо. Таке дублювання стає ще виразнішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збереження одних і тих самих матеріальних цінностей і видаються, здебільшого, різними страховими компаніями. Тут має місце принцип контрибуції.

Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед самим конкретним страхувальником із пропозицією розділити витрати за відшкодування збитків.

Цей принцип важливий ще й тому, що його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати цей принцип потрібно досить обережно. Перш за все, слід переконатися, що існують не менше як два поліси на відшкодування збитків, і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками ґрунтується на пропорційному підході. Наприклад, у трьох страховиків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 6500, 8000 і 8200 грн., що в загальному становить 22 700 грн. страхової суми. Частка першого страховика дорівнює 28,6, другого 35,2 і третього 36,2%. Якщо доведеться покривати збитки в зв'язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 8 200 грн., суми призначені для відшкодування будуть розподілені в таких самих пропорціях: відповідно перший страховик сплатить 2 349, другий 2 890, a третій 2961 грн., із врахуванням особливостей кожного страхового полісу.

Метою страхування є відшкодування збитку [32]. Страхування починається з визначення вартості страхового об'єкта. Наступною стадією страхового процесу є визначення страхової суми, яка обумовлена максимальними межами зобов'язань страховика. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються повністю в компанії страхових фондів. Згідно із законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності компанії. Неважко уявити нову страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. екю, вона могла б надавати послуги лише за дрібними об'єктами. Наприклад, вартість нового автомобіля багатьох марок або трикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. А це дуже незручно. Така компанія мала б відносно більші витрати на ведення справи і менші перспективи на отримання прибутку, а отже, була б неконкурентоспроможною. Суперечність між величиною запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями компанії взяти об'єкт (автомобіль, квартиру і т. п.) на страхування, вирішується за допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування — це страхування об'єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститися умови, що визначають права й обов'язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім у розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об'єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією.

Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування - це другорядне розміщення ризику, коли страховик страхує ризик виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником в іншого страховика.

В енциклопедичному словнику «Економіка і страхування» дається таке поняття «перестрахування»:

«Перестрахування - це система відносин, коли страховик приймає страхування ризику, тобто первинно його розміщує, а частину страхової відповідальності по ньому передає (цедує) на узгоджених умовах страхового правовідношення іншому страховику (другорядне розміщує ризик) з метою формування збалансованого страхового портфелю, забезпечення фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій» [16].

Страховик, який укладає договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

Різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим, цедентом, який у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика чи професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.

Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню міцності національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування - вельми складний процес, який має багато особливостей. Вивченню й аналізу цього явища присвячено багато монографічних праць вітчизняних науковців і практиків.

1.2 Зміст і основні поняття страхування

Перехід України на рейки ринкової економіки потребує формування теоретичних, методологічних і правових основ страхової справи.

Це обумовлено тим, що із розвитком ринкових відносин зростає ймовірність ускладнення взаємозв'язків між усіма учасниками господарської діяльності, посилюється реальна можливість виникнення непередбачуваних ускладнень, негараздів, стихійних лих, існує загроза втрати здоров'я, роботи, працездатності, майна, заощаджень тощо.

Суттєво посилюється така загроза в умовах нестабільності фінансово-кредитної системи, впровадженням нової техніки та технології, складної екологічної та політичної ситуації в країні.

Все це обумовлює необхідність розробки дієвих механізмів захисту людини, суспільства і держави, всього людського буття від можливих духовних і економічних втрат та розподілу завданих збитків серед широкого загалу населення держави. Загальновідомо, що чим більше суб'єктів держави буде охоплено різними формами і видами страхування, тим потужнішим буде їх захист, тим менше воно коштує окремій особі.

Слово «страхування» увійшло в українську мову давно. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження, в основі якого слова «seecerus», «sine cura», які означають «безтурботний», що в даному значенні відбиває ідею застереження, захисту і безпеки.

Енциклопедичний словник «Економіка і страхування» (С.Л. Єфімов, М. 1996 р.) визначає страхування як: 1. Економічну категорію, сукупність форм і методів формування цільових грошових фондів і їх використання для відшкодування збитків, завданих різноманітними небажаними подіями (страховими випадками), а також для надання допомоги громадянам та (чи) їх сім'ям внаслідок настання певних подій в їхньому житті (дожиття, травми, інвалідності); 2. Форму забезпечення зобов'язань у господарському і цивільно-правовому обігу, що візується через систему фінансової компенсації на випадок неблагоприємних обставин в обмін на переважно регулярну сплату невеликих грошових сум (страхових премій), які формують страховий фонд, який включається уповноваженою на те особою (страховиком) у прибуткові активи. При цьому цілеспрямована господарська діяльність страховика здійснюється у формі фінансового посередництва, що ґрунтується на глибоких знаннях вірогідності настання страхового випадку.

Страхування представляє собою єдиний інститут цивільного права в основі якого лежить принцип боротьби з випадковими небезпеками, що загрожують людині чи її майну.

Можна назвати такі трагічні події, які сталися наприкінці ХХ століття, як чорнобильська катастрофа, землетрус Вірменії, загибель теплоходу «Адмірал Нахімов» та ін.

Існує безліч теорій, в основу яких покладено різні категорії визначення поняття страхування.

Страхування - одна із стародавніх категорій, що відображає особливу сферу економічних відносин суспільства. Головний спонукальний мотив страхування це ризикований характер виробництва і життя людини. На кожній стадії суспільно-економічного розвитку існує вірогідність ризику руйнівного впливу стихійних сил природи нераціональної діяльності самої людини на процес відтворення. Такі явища як посуха, повінь, а також помилки в результаті необережного поводження з джерелами (підвищеної небезпеки) можуть призвести до пожежі, вибуду, транспортних аварій і принести великі збитки, порушити виробничий процес.

Світова практика не виробила більш економічного, раціонального і доступного способу захисту економічних інтересів товаровиробника. Страхування поряд з іншими інструментами регулювання ринкових взаємовідносин покликане забезпечити стабільність виробництва і споживання, а з правової сторони, як об'єкт правового регулювання вимагає постійного удосконалення функціонування. Мотиви його розвитку, як і викривлень, що виникають при цьому, є отримання прибутку. Це викликає небувалий інтерес серед підприємливих громадян до страхового бізнесу [20].

У фінансово-правовій теорії, що обслуговувала адміністративно-командну економіку, було сформульовано та обґрунтовано тезу про те, що страхування є страховою частиною загальнодержавних фінансів. Це положення в минулому мало важливе значення для українського суспільства. Воно дозволяло значну частину страхових сум використовувати як доповнення бюджетних ресурсів держави, що в кінцевому рахунку не могло не привести до фактичної деградації власне страхування [50].

Аналіз поняття, сутності та змісту страхування, який провів відомий фахівець у цій галузі С. С. Осадець показав, що страхування є насамперед системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого страховики. Крім того, важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів господарювання й їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням.

Таким чином ретельне вивчення поняття страхування та зіставлення визначень різних авторів дозволило С. С. Осадець сформувати своє особисте визначення поняття «страхування».

На його думку «страхування» - це економічні відносини, за яких страхувальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі в разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати страховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превентивні заходи щодо зменшення ризику, у разі необхідності перестраховує частину останнього [22].

З точки зору суб'єктів, яким відшкодовують збиток чи потреби котрих задовольняються страхуванням - це господарська організація, яка усуває чи принаймні пом'якшує шкідливі наслідки окремих випадкових, непередбачених подій для майна окремих осіб.

Якщо за основу брати потреби, то є такі види страхування, як страхування приданого, стипендії, на дожиття, де мова йде не про збитки, то його розуміють як господарську організацію, що діє на принципі взаємодопомоги з метою задоволення потреб шляхом відвернення збитку внаслідок випадкової, статистично виміряної події.

Якщо за вихідне брати об'єкти страхування, то тут мова йде про поєднання ризиків, що потребують вирівнювання. Недоліки цього визначення полягають у тому, що тут оперують поняттями, які потребують ще свого визначення і роз'яснення.

Існує група визначень, які на перший план висувають статистичні закони. На думку одного з теоретиків науки страхування К. Г. Воблого, немає сенсу вважати наукову організацію основною ознакою страхування, тому що існують такі види страхування, як наприклад, страхування від крадіжки, страхування скла та інше, які не спираються на статистичні закони. Сучасна наука, страхова теорія відмовляється від встановлення статистичних законів, а ставить перед собою завдання встановлення статистичної справедливості.

Нікольський визначає страхування як спосіб відшкодування цінностей, що гинуть від випадкових подій, шляхом попереднього відкладання коштів у розмірах, визначених вірогідним знищенням речі для даного періоду. Гебауер називає страхуванням «всі акти і установи, які мають засоби проти небажаних наслідків господарсько-шкідливих і непередбачених майбутніх подій». Це визначення страхування охоплює всі види превентивної і репресивної діяльності людини.

Юристи розуміють страхування як договір. Шершеневич під торговим страхуванням розумів договір, в силу якого одна сторона (страховик) за певну винагороду зобов'язується відшкодувати шкоду, яка може бути завдана майну іншої особи (страхувальника) внаслідок заздалегідь передбаченого нещасного випадку.

Сучасні юристи визначають соціально-економічну суть страхування тим, що за рахунок внесків, здійснюваних юридичними особами та громадянами створюються страхові фонди, що використовуються для компенсації особам, які постраждали в наслідок стихійних лих, нещасних випадків або інших передбачених у законі подій [31].

На основі проаналізованих вище визначень страхування вважаємо, що страхування - це вид господарської діяльності, що ґрунтується на принципах солідарності та відплатності, що має мету покриття майбутніх нестатків чи потреб, викликаних настанням випадкової і разом з тим статистичне фінансової події [28].

Насправді страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відносинами, а тому йому об'єктивно належить особлива роль в інфраструктурі ринку.

Характерними ознаками страхування є наявність асоціації осіб, що діє на принципах взаємності та відплатності.

У соціальному плані страхування дозволяє захистити особисті інтереси фізичних та юридичних осіб і забезпечити соціальну та політичну стабільність у суспільстві.

Міжнародний аспект страхування полягає в усуненні національних відмінностей у законодавстві різних країн і уніфікації юридичних норм по забезпеченню захисту інтересів господарюючих суб'єктів, їх фінансових гарантій незалежно від кордонів.

Наведений вище аналіз різних визначень поняття страхування показує, що страхова наука знає незліченно велику кількість визначень поняття страхування. На думку теоретиків таке складне і динамічне явище важко окреслити кількома словами. Науковці продовжують спроби побудувати єдине поняття, яке б охопило всі види страхування і це є доказом глибокого переконання того, що сьогодні це досить актуальна і важлива проблема для нашого суспільства.

У всьому світі страховий бізнес опирається на відповідне національне законодавство. В Україні юридичною основою організації й регулювання страхової діяльності є Закон України від 7 березня 1996 р. "Про страхування", який регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян, причому дія Закону не поширюється на державне соціальне страхування. Згідно з офіційним тлумаченням терміна страхування, наведеного в ст. 1 Закону України, страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором, або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами і юридичними особами страхових платежів (внесків, премій) [6].

Це визначення дає змогу зробити наступні висновки щодо головних елементів страхування.

По-перше страхування - це певна система відносин, в яких бере участь як мінімум дві сторони, два суб'єкти. Звичайно, можлива участь і більшого кола осіб (страхових агентів, страхових брокерів, третіх осіб), якщо це обумовлено відповідно страховим договором.

Одна сторона - страховик, представлений у якості організації, утвореної у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Страховик виробляє умови страхування і пропонує їх своїм клієнтам - фізичним і юридичним особам. Якщо останніх задовольняють ці умови, вони укладають договір страхування встановленої форми й одноразово чи регулярно на протязі певного строку сплачують страховику страхові премії (платежі, внески) згідно з договором.

Друга сторона страхових відносин - юридичні та фізичні особи -страхувальники. Інколи їх називають клієнтами. Страхувальники страхують свій власний інтерес чи інтерес третьої сторони, сплачують страхові премії і мають право, згідно з чинним законодавством чи укладеним договором страхування, отримати страхове відшкодування (компенсацію) в разі настання страхової події (випадок). Третя сторона (особа) або вигодонабувач - особа, назначена страхувальником по договору страхування чи визначена обов'язковим страхуванням для отримання певної суми згідно із договором (зобов'язанням) страхування. Третьою особою визначається також і застрахована особа, з працездатністю якої страхувальник пов'язує свій майновий інтерес, що забезпечується страхуванням. Без суб'єктів - страхові відносини об'єктивно існувати не можуть, так само, як не можуть вони здійснюватися і за відсутності об'єктів, з приводу яких виникають відносини між суб'єктами. Об'єктом страхування є майновий інтерес, з яким пов'язана й мета страхування. Адже, страхування це спосіб захисту майнових інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, банків, бірж, інших господарюючих суб'єктів, у вигляді повного чи часткового відшкодування збитків чи втрат внаслідок стихійних лих, промислових чи інших випадків у різних сферах людської діяльності. Причому захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких фіксується в законодавстві чи страховому полісі. При настанні страхового випадку, внаслідок якого страхувальник несе збитки, страховик відповідно до умов страхової угоди компенсує, відшкодовує втрати.

По-друге, страхові правовідносини, що виникають між страховиком і страхувальником регулюються або чинним законодавством, або спеціальним договором, який служить юридичним оформленням страхових правовідносин.

Договір страхування являє собою угоду двох або кількох осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або розірвання між ними правових зв'язків (прав і обов'язків). Він служить юридичним фактом, згідно з яким норми права пов'язують виникнення, зміну й припинення договірних зобов'язань і правових відносин, а також служить засобом формування умов, на яких будується правовий зв'язок його учасників.

По-третє, саме страхування направлене на створення умов для відшкодування надзвичайних втрат, що виникають у результаті настання руйнівних страхових випадків. Для цього страховики формують страхові фонди - це певна сума грошових коштів, яка формується шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (внесків, премій). В умовах монополії страхової справи лише Держстрах одноособово відав створенням і використанням коштів страхового (грошового) фонду, який був одним із центральних грошових резервів держави. В умовах альтернативного страхування, формуванням і використанням страхового резервного фонду займається безпосередньо сама страхова компанія. З моменту, коли починається процес відокремлення страхового фонду, бере початок справжня страхова справа.

Ринковий механізм господарювання, що починає створюватись в Україні, ефективно діє лише на основі розгалуженої інфраструктури, до якої входять товарні й фондові біржі, комерційні банки, аудиторські й косалтинкові біржі тощо. Важливим елементом сучасного ринку є банківська система й страхування. Якщо комерційні банки забезпечують суб'єктів господарювання кредитними засобами й здійснюють розрахунки за поставлену продукцію та надані послуги, то страхові організації в обмін на гарантії страхового захисту юридичних і фізичних осіб акумулюють засоби у формі таких страхових платежів. Враховуючи, що при цьому відбувається рух грошових сум, страхування включається у фінансову систему держави. Саме правовідносини, що виникають з приводу організації страхової справи, діяльності страховиків, їх взаємодії з банківськими установами, державним бюджетом, органами державного регулювання складають предмет правового регулювання фінансового, державного та адміністративного права.

У спеціальній літературі страхування раніше часто відносили до категорії фінансів і приписували характерні для фінансів функції та роль. Виступаючи у грошовій формі, закріплюючи відносини юридичними документами, страхування має подібні до категорій «фінансів» і «кредиту»» ознаки і в той же час виконує характерні тільки для нього функції та роль.

Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, створюються страхові фонди, які використовуються для компенсації збитків у наслідок тих чи інших непередбачених подій особам, що сплатили страхові внески, а також для надання допомоги громадянам у разі настання певних подій у житті. Зміст страхування, як і зміст фінансів пов'язані із формуванням і використанням фондів грошових коштів. Якщо для фінансів завжди необхідні грошові відносини і характерно формування фондів грошових коштів, то страхування може бути й у натуральній формі. Особливість страхування полягає у системі замкнутих перерозподільчих відносин між його учасниками (взаємне страхування класичний тому приклад). Важливою увагою здійснення ефективних страхових операцій є забезпечення перерозподілу збитків за допомогою спеціального грошового страхового фонду, сформованого за рахунок страхових премій. Доходи державного бюджету формуються шляхом сплати платежів фізичними і юридичними особами і використання цих коштів виходить далеко за рамки платників внесків. Тут відбувається перерозподіл збитку за часовою і територіальною (просторовою) ознаками. Під час страхування також виникають перерозподільчі відносини з формування і використання цього фонду, що наближує страхування до фінансів, але водночас Відкреслює й особливості. Рух грошових коштів у страхуванні підпорядкований ступеню вірогідності заподіяння збитку в результаті настання непередбачених подій.

Ще одна особливість наближує страхування до категорії кредиту. Це відплатність коштів страхового фонду. Відомо, що саме кредит забезпечує поверненість отримання грошової сcуди. Однак, щодо відплатності страхового платежу, як характерної ознаки страхування, слід мати на увазі, що вона перш за все відноситься до страхування життя. Це дійсно повернення платежів, що має обов'язковий характер. Під час майнового страхування, страхування від нещасних випадків, інших видах страхування, виплати страхового відшкодування чи страхового Забезпечення можливі лише в разі настання страхових випадків у розмірах, обумовлених відповідними документами. Економічний зміст таких виплат відрізняється від повернення страхових платежів.

Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя, здоров'я та майна. До продажу страхових полісів нерідко залучаються їх банки. Акумульовані кошти до настання страхових випадків, використовуються страховиками, передусім, як джерело кредитних ресурсів. Страхові поліси служать гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, які при кредитуванні приймають банки як заставу, мають бути застраховані. У цьому і проглядається тісний зв'язок між страхуванням і кредитом [37].

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають важливу ланку між фінансовими і кредитними відносинами [32]. Останнім часом вдаються до розширеного тлумачення фінансів, відокремлюючи п'ять великих сфер їх функціонування: фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних паперів, страхування.

Ця концепція надає фінансам широкого змісту, в контексті якої страхування стає на один рівень із кредитом, державними і галузевими фінансами. Страхові компанії, як й інші підприємства, мають своє фінансове господарство, призначене для забезпечення статутної діяльності. У цій частині страхування і входить до фінансів галузей і підприємств. У сучасних умовах розвитку економіки, страхування набуває комерційного характеру, починає працювати на ринок, стає товаром і послугою, що обслуговує всі верстви населення і сфери економіки. Страхування як індустрія (охоплює різноманітні господарські явища та види діяльності.

На думку вчених це універсальний засіб, здатний вивести суспільство з безвиходу сучасних труднощів.

1.3 Функції страхування

Зміст, сутність і призначення страхування найяскравіше та найповніше проявляється через його функції. В якості функцій страхування можна виділити такі напрямки його діяльності [42]:

У літературі зазначається, що найважливішими серед них є відновлювальна, попереджувальна, ощадна та контрольна функції.

Основною функцією страхування є відшкодування збитків від страхових випадків, відновлення продуктивних сил чи добробуту страхувальника (страхувальників). В юридичній літературі ця функція традиційно іменується відновлювальною (в спеціальній літературі зі страхування ця функція страхування найчастіше іменується ризиковою функцією). Саме в межах дії цієї функції відбудеться перерозподіл грошової форми вартості серед учасників

страхування у зв'язку з наслідками випадкових страхових подій [34].

Попереджувальна функція страхування спрямована на фінансування заходів по зменшенню страхового ризику за рахунок частини коштів страхового фонду. У страхуванні життя категорія страхування в найбільшій мірі зближається з категорією кредиту при нагромадженні у відповідності з договорами страхування на доживання обумовлених страхових сум. Збереження грошових сум за допомогою страхування на доживання пов'язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного добробуту. Тим самим страхування має й ощадну функцію.

Контрольна функція страхування полягає в строго цільовому формуванні коштів страхового фонду. Дана функція випливає з усіх вищевказаних специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкурентних страхових відносинах, в умовах страхування. У відповідності з контрольною функцією на підставі нормативних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхувальних операцій [40].

На наш погляд слід виділити п'ять функцій страхування:

Функція формування спеціального страхового фонду грошових коштів, (сприяння розвитку економіки) як плати за ризики, які беруть під свою відповідальність страхові компанії. Страхування стає можливим лише за наявності у страховика певного капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків у разі їх виникнення. Ця функція реалізується в системі резервних фондів, що забезпечують стабільність страхування, гарантію виплат і компенсацій. Якщо в комерційному банку акумулювання засобів населення з метою накопичення коштів несе лише заощаджувальний характер, то у страхуванні ця функція має заощаджувально-ризиковий зміст. Формування страхових резервів - це спосіб концентрації та використання коштів, необхідних для розподілу між усіма страхувальниками не лише збитків, зумовлених страховими випадками поточного періоду, а й для покриття таким шляхом можливих масштабніших збитків у наступні періоди. В моральному відношенні кожний з учасників страхового процесу впевнений в отриманні матеріального забезпечення на випадок нещастя чи закінчення строку дії договору. Через функцію формування страхових грошових фондів вирішується проблема інвестування тимчасово вільних коштів у банки та інші комерційні структури, вкладення коштів у нерухомість, придбання цінних паперів. З часом механізм використання тимчасово вільних коштів буде поширюватися й удосконалюватися, а значення функції формування спеціальних страхових фондів рости [46].

На відшкодування збитків та особисте забезпечення громадян (компенсаційна) функція страхування дає право лише тим фізичним та юридичним особам, котрі є учасниками формування страхового фонду. Виплата компенсації здійснюється в рамках укладених договорів страхування. Як правило, страхувальникам, які зазнали серйозних збитків від страхового випадку, виплачується відшкодування в сумах, значно більших за внесені страхові платежі. Порядок відшкодування втрат визначається страховою компанією, виходячи з умов договору страхування і регулюється державою, чинним законодавством. Через цю функцію реалізується об'єктивний характер необхідності страхового захисту [44].

Попередження страхового випадку й мінімізація збитку (превентивна) функція передбачає широкий комплекс заходів, спрямованих на недопущення чи зменшення негативних наслідків, викликаних нещасними випадками, стихійними лихами, іншими несприятливими обставинами. До цього ж можна віднести й правовий вплив на страхувальника, передбачений умовами договору страхування й орієнтований на дбайливе його ставлення до застрахованого майна. Заходи страховика, направлені на недопущення чи зменшення збитку, попередження страхового випадку й мінімізації втрат мають назву превенції. До правової превенції належать застереження, передбачені чинним законодавством чи страховим договором і такі, що стосуються позбавлення страхувальника (повністю чи частково) страхових відшкодувань. Вони розраховані на випадки протиправних дій або бездіяльності з боку страхувальника щодо застрахованих об'єктів. Наприклад, страховики не покривають матеріальних збитків, завданих потерпілим особам, що перебували в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, не передбачають страхових відшкодувань у разі самогубства, навмисного пошкодження власного майна чи здоров'я. З другого боку, страховик створює особливий грошовий фонд, кошти якого спрямовуються на фінансування превентивних (попереджувальних) заходів. В інтересах страховика використати певні грошові кошти на попередження збитку (наприклад, профінансувати протипожежні заходи, розмістити спеціальні прилади контролю за тепловим випромінюванням і т. п.), які допоможуть зберегти майно, що застраховане у не пошкодженому стані. Витрати страховика на застережні заходи вважаються доцільними, бо дозволяють досягнути значної економії грошових коштів, призначених для виплати страхового відшкодування. Джерелом формування фондів превентивних заходів є відрахування від страхових платежів [27].

Ризикова функція страхування полягає в передачі за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством чи договором страхування. Чим вища ймовірність ризику, тим більша і плата за його утримання. У разі настання страхового випадку, страхувальник висуває страховикові вимогу виплати страхової суми.

Населенню часто вигідніше заощаджувати кошти у страховій системі, ніж у банках. І в цьому проявляється заощаджувальна функція страхування, яка дозволяє за рахунок договору страхування відкласти заздалегідь обумовлену страхову суму, шляхом сплати періодичних страхових премій. Припустимо, що громадянин А вніс 3000 гривень на строковий депозитний рахунок комерційного банку, а громадянин Б придбав поліс змішаного страхування життя на 15000 гривень терміном на 10 років, сплативши за перші два роки 3000 гривень премій. У разі нещасного випадку, банк може видати громадянинові А кошти лише в межах залишку вкладу з урахуванням відсотків. Якщо така біда спіткає громадянина Б, страхова компанія виплатить постраждалому грошову компенсацію, виходячи з страхової суми і коефіцієнта тимчасової чи повної втрати працездатності. Фінансове забезпечення громадянина Б буде в кілька разів краще, ніж у громадянина А. При гострій потребі в коштах, страхувальник може припинити достроково дію договору і повернути суму заощаджень [38].

Більшість держав застосовують режим найбільшого сприяння щодо виявлення заощаджувальної функції страхування. З цією метою створюються пільгові умови оподаткування страхових виплат, спадщини, доходів компаній вживаються різноманітні ефективні заходи.

Зазначені функції є специфічними для страхування. У сфері страхової діяльності можуть виявлятися й інші функції цього явища, а саме: репресивна -заходи, спрямовані на усунення наслідків небажаних подій чи визначення ціни при формуванні страхових тарифів тощо.

Роль страхування у забезпеченні безперервності та збалансованості суспільного виробництва проявляється в кінцевих результатах його проведення: в оптимізації сфери застосування страхування; в показниках розвитку страхової справи; в повноті та своєчасності відшкодування шкоди від настання страхових випадків; в залученні тимчасово вільних коштів страхового фонду до інвестиційної діяльності страхових організацій, в поповненні за рахунок частини прибутку від страхових та інших господарських операцій доходів державного бюджету країни.

РОЗДІЛ II ДОГОВОРИ СТРАХУВАННЯ

2.1 Поняття та зміст страхових договорів

Особливість правовідносин, що виникають між суб'єктами на страховому ринку виявляється в тому, що кожний акт купівлі - продажу страхового продукту, надання страхової послуги оформлюються згодою, придбанням страхового полісу, в якому зазначаються умови надання страхового захисту.

Ст. 15 Закону України дає визначення поняття договору страхування. Згідно положень чинного законодавства договір страхування це письмова, угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та виконувати інші умови договору.

Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.

Договір страхування повинен містити:

• назву документа;

• назву та адресу страховика;

• прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника і його адресу;

• зазначення об'єкта страхування;

• розмір страхової суми;

• перелік страхових випадків;

• визначення розміру тарифу, розмір страхових внесків терміни їх сплати;

• строк дії договору;

• порядок зміни і припинення дії договору;

• права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

• інші умови за згодою сторін;

• підписи сторін.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування майна громадян.

Згідно чинного законодавства договір страхування є основним юридичним (нормативно-правовим) документом, що регулює відносини між сторонами і являє собою угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення; зміну або розірвання між ними правових зв'язків (прав і обов'язків).

Такий договір виконує дві основні функції. По-перше, цей договір двосторонній, це юридичний факт, з яким норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення зобов'язань. Відповідні зобов'язання, оскільки вони виникають на підставі договору, називаються договірними. Це означає, що договір як угода сторін є юридичним актом, на підставі якого виникають договірні зобов'язання й правові відносини. По-друге, оскільки сторони договору не лише встановлюють між собою правовий зв'язок, а й тією чи іншою мірою визначають його зміст, то договір є ще й засобом регулювання відносин, нормування умов, на яких будується правовий зв'язок його учасників.

У Законі «Про страхування» договір страхування визначається як письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової» суми страхувальникові чи іншій особі, визначеній страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та виконувати умови договору [5].

Для укладення договору страхування страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Факт укладення договору засвідчується видачею страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Змістом договору як юридичного факту визнається сукупність його умов. Визначення змісту договору має велике практичне значення, оскільки від цього залежать особливості виникнення прав і обов'язків, можливість належного виконання зобов'язань. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами в належній формі досягнуто угоди за всіма його істотними умовами. Істотними є умови, які законодавством визнані суттєвими або необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто угоди. Під істотними умовами договору розуміють умови (пункти), передбачені як обов'язкові, норми права, що регулюють конкретні договірні відносини. До таких умов договору страхування і страхового внеску (премії), належить умова, що стосується страхового випадку. Події визнані як страхові випадки, що тягнуть за собою виплату страхових сум, мають бути чітко зафіксовані в договорі і погоджені сторонами. Договір може містити й інші умови, що визначаються згодою сторін. У договорі вказується розмір загальної страхової суми (сум), розмір страхового внеску, виплати страхового забезпечення.

У ст. 16 Закону України «Про страхування» сформульовані правила страхування.

Згідно цієї норми закону правила страхування розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Правила страхування повинні містити:

• перелік об'єктів страхування;

• порядок визначення страхових сум;

• страхові ризики;

• виключення зі страхових випадків і обмеження страхування;

• термін та місце дії договору страхування;

• порядок укладення договору страхування;

• права та обов'язки сторін;

• дії страхувальника у разі настання страхового випадку;

• перелік документів, що підтверджують настання страхового випадку та розмір збитків;

• порядок і умови виплат страхових сум;

• термін прийняття рішення про виплату або відмову у виплаті страхових сум та страхового відшкодування;

• умови припинення договору страхування;

• порядок вирішення спорів;

• страхові тарифи;

• особливі умови.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю має право відмовити у видачі ліцензії, якщо подані правила страхування суперечать чинному законодавству та не відповідають вимогам цієї статті.

У разі коли до правил страхування вносяться зміни, страховик повинен подати ці зміни до Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю для погодження.

Нині на практиці застосовуються розроблені страховими компаніями умови (правила) з різних видів особистого і майнового страхування, що відбивають діловий імідж і фінансово-підприємницькі можливості страховиків. Цими умовами і правилами часто визначається весь комплекс питань та інших умов, які складають зміст страхового договору. А тому, угода сторін зводиться, по суті, до прийняття або відмови від укладання договору страхування на запропонованих страхових умовах і конкретизації окремих пунктів (розмір страхової суми, строк та інше) в індивідуальних договорах страхування.

Порядок укладання і термін початку дії договору страхування визначається в ст. 17 Закону «Про страхування». Згідно цієї статті для укладання договору страхування страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про

свій намір укласти договір страхування.

Під час укладання договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою).

Факт укладання договору страхування може посвідчуватись страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), Що є формою договору страхування.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Як вже відзначалося, визначальною ознакою договору є угода сторін. Проте для деяких цивільно-правових договорів самої лише угоди сторін недостатньо. Потрібно виконати ще певні дії, наприклад, передати речі, гроші, сплатити внески, після чого договір вважається укладеним. Такі договори іменуються реальними, на відміну від конценсуальних. До таких належить і договір страхування, який набуває сили з моменту сплати страхувальником першого страхового внеску, якщо договором або законом не передбачено інше. Договори страхування укладаються за правилами страхування. Факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. На ринку страхових послуг поширюється «продаж страхових полісів», в яких усі умови страхового договору передбачені в односторонньому порядку страховиком. Придбавши такий поліс, страхувальник «погоджується» із запропонованими умовами.

Страховий поліс (від французького «police» - розписка) - це документ (іменний чи на пред'явника), що видається страхувальнику і безпосередньо засвідчує факт страхування за договором (добровільне) або підтверджує умови обов'язкового страхування згідно з чинним законодавством (без укладання договору) та містить зобов'язання страховика виплатити страхувальнику у разі настання страхового випадку визначену умовами договору страхування певну суму коштів (страхову компенсацію чи відшкодування).

Виникнення полісу і його назву відносять до епохи розквіту політичної й торговельної могутності верхніх італійських міст.

Правове значення страхового полісу полягає в тому, що він поєднує в собі значення документа, який згідно з умовами законодавства надає договору письмової форми, передає згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладання, фактичного існування страхового договору, до того ж із заданими правилами страхування.

Умови полісу визначають відносини між сторонами, тому вони обов'язково містять права й обов'язки тих й інших. У Законі «Про страхування» докладно висвітлені реквізити, які мають бути в страховому полісі (свідоцтві):

• назва документа;

• назва, юридична адреса і банківські реквізити страховика;

• прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника, його адреса;

• об'єкт страхування;

• розмір страхової суми;

• перелік страхових випадків (страхових ризиків);

• розмір страхового внеску, строки і порядок його внесення;

• строк дії договору;

• порядок зміни, призупинення і припинення договору;

• інші умови за згодою сторін, в тому числі доповнення до правил страхування або винятки з них;

• підписи сторін.

Необхідною приналежністю цього документа є полісні умови (умови полісу).

Умови полісу визначають порядок укладення договору, початок відповідальності страхової компанії чи товариства, права й обов'язки сторін в період дії страхового договору (порядок сплати внесків, наслідки невнесення платежу в строк, права страховика, пов'язані зі зміною умов чи припинення дії страхового договору, порядок видачі і ліквідації страхового відшкодування), а також порядок вирішення спорів, що виникають між страхувальником і страховиком у процесі здійснення страхової діяльності. Спочатку полісні умови були надзвичайно різноманітними. Сьогодні, страхові організації мають спільну для полісів форму. Звичайно, окремий поліс окремої страхової компанії чи товариства має свої особливості, але в більшості випадків, вони стосуються неістотних пунктів (умов) страхового договору і скоріш носять характер винятків.

Вимоги законодавця до необхідних реквізитів страхового полісу, які мають виконувати страхові організації, фірми, компанії, безперечно сприятимуть не тільки одноманітності в оформленні зобов'язань, а й стануть важливим орієнтиром установлення умов договору страхування для сторін і правозахисних органів при конфліктних ситуаціях та вирішенні страхових спорів [34].

Страховий поліс у наш час являє собою печатний документ в якому викладені всі основні умови страхового договору.

Оформлення договору проводиться саме на бланка страхових полісів страховим представником у присутності страхувальника чи його довіреної особи, з обов'язковим оглядом, експертизою об'єкта страхування, якщо інше не передбачено певними умовами страхування.

Страховий поліс вручається (видається) страхувальнику зразу після внесення страхової суми, премії. У випадку розстрочки платежу, після сплати першого внеску, страхувальнику видається страховий поліс, а при сплаті останнього квитанція чи довідка. У випадку втрати страхового полісу в період дії договору страхування, страховик видає страхувальнику дублікат, після видачі якого, втрачений поліс вважається недійсним і будь-які виплати по ньому не провадяться. Страховий поліс не передається іншій особі, якщо це не обумовлено відповідно правилами страхування.

Процедура підготовки та укладання договору.

На практиці, за звичай, по кожному пункту договору переговори не ведуться. Страховик погоджується видати страховий поліс, а страхувальник - прийняти його. Однак по деяким пунктам страхового договору має бути чітка домовленість, а саме: не двозмістовно оговорюються сторони договору, предмет страхування, страхова премія, страховий строк, страхова сума.

Нарешті, має бути в наявності оферта та акцепт.

У процесі укладання договору можна визначити дві стадії:

1) пропозиція однієї сторони іншій вступити в договірні відносини (оферта);

2) одержання та прийняття пропозиції іншою стороною акцепт, що вказує на згоду останньої укласти договір на умовах, закладених у пропозиції.

Питання про правову характеристику оферти не може розглядатися без урахування теоретичних положень, розроблених наукою, та постанов цивільного законодавства.

Пропозиція щодо укладання договору може визначатися як оферта, якщо вона відповідає ряду необхідних ознак, зокрема з оферти має випливати волевиявлення на укладання договору, а не просто наводитися інформація про можливість укладання договору або пропозиція обсудити його умови. Оферта має бути адресована конкретній особі.

Законодавче визначення оферти і перелік ознак, яким вона має відповідати, передбачено в цивільному законодавстві. Згідно з ним пропозиція щодо укладання договору однією або кількома конкретними особами є офертою, якщо вона достатньо визначена і відображає намip особи, яка внесла пропозицію, вважати себе пов'язаною договором у разі її прийняття (акцепту). Пропозиція вважається достатньо визначеною, якщо в ній відзначені достатні умови договору або порядок його визначення. До того ж, пропозиція (оферта) має бути дійсною на момент, коли інша сторона має намір її прийняти.

Законодавство розрізняє порядок укладання договорів залежно від пропозиції, зробленої однією зі сторін із визначенням строків для відповіді або без їх визначення. Коли пропозиція укласти договір зроблена із вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, котра його запропонувала, одержала від іншої відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо пропозиція укласти договір зроблена без зазначення строку для відповіді, момент укладання договору встановлюється залежно від того, в усній чи письмовій формі подано пропозицію. У першому випадку договір вважається укладеним, якщо інша сторона терміново повідомила особу, яка внесла пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. В іншому випадку, угода вважається досягнутою і договір укладеним, якщо повідомлення про прийняття пропозиції одержано до строку, встановленого законодавством, а якщо такий строк не встановлений, - у межах необхідного для цього часу.

Оферта зазначає певні визначені юридичні наслідки, а саме сторону, що внесла пропозицію, пов'язану з ним. У разі укладення договору з третьою особою або відмови укласти договір оферент зобов'язаний компенсувати збитки стороні, якій раніше була зроблена пропозиція, за умови, що остання акцептувала його і на виконання договору мала витрати.

До форми договору страхування застосовуються загальні правила, установлені для форми угоди. Якщо згідно із законодавством або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій формі, то він може бути укладений складанням одного документа, підписаного сторонами, обміну листами, телетайпограмами та інше, а також підписаний стороною, яка їх надсилає.

Законодавством передбачено, що для укладання договору страхувальник подає страховикові письмову за яву встановленої форми або іншим способом повідомляє про свій намір укласти договір страхування. Для письмового визнання договору страхування необхідна не тільки письмова заява страхувальника, інші документи, документи встановлені відповідними правилами страхування, а й письмова згода страхової організації на укладання такого договору, підтвердженням якої є страхове свідоцтво (страховий поліс), видане страховиком.

Досвід Сполучених Штатів Америки свідчить про те, що в американському варіанті процесу укладання договору оферта доводиться до відома майбутніх страхувальників шляхом заповнення «Формуляра пропозиції» (proposal - form). Формуляр містить питання, спрямовані на з'ясування таких даних: ім'я (назва), адреса, рід діяльності страхувальника, страховий ризик (залежно від сфери діяльності); предмет страхування (вимога описати об'єкт, вказати його місцезнаходження, параметри, розміри, об'єм, вагу, вік і т. п.); визначення фактів, що впливають на страховий ризик (недоліки, вади, неміцний матеріал, способи використання); «попередня страхова історія». Цей пункт включає такі питання: чи була у страхувальника втрата від тої небезпеки, що він страхується, чи пропонував він раніше іншим страховикам укласти такий договір, була ця пропозиція прийнята чи відмовлено в ній, чи був договір анульований або відмовлено в його пролонгації, чи не застрахований цей ризик в нинішній час.

Підписаний «формуляр пропозиція» служить в якості нормальної оферти, в якій вказані головні умови, на яких страхувальник бажає укласти договір. Як правило, оферта не відразу приймається страховиком. Йому необхідно час, щоб вивчити і обміркувати запропоновану страхувальником пропозицію. Крім того пропозиція повідомляється агенту, який не вправі видати акцепт. Обов'язок останнього повідомити страховика про оферту. А тому існує певний період часу між повідомленням оферти і виявленням акцепту. За існуючою практикою багатьох компаній США, страховий захист майбутньому страхувальнику забезпечується і на той період, коли договір ще не укладений. З цією метою видається особливий документ, під назвою «повідомлення про страхове забезпечення» (cover note). Він має просту письмову форму. Юридичне значення факту вручення «повідомлення про страхове забезпечення» полягає в тому, що в разі виникнення страхового випадку в період дії «повідомлення», страховик зобов'язується виплатити страхувальнику відшкодування.

Частіше «повідомлення» видається на певний строк. Якщо в документі строк не вказаний, то «повідомлення» вважається таким що діє протягом наступних періодів:

1) до моменту виявлення акцепту і видачі полісу;

2) до моменту повідомлення страховиком відмови від оферти;

3) до моменту повернення страховиком усіх сум, сплачених страхувальником.

«Повідомлення про страхове забезпечення» є само по собі ніби договором страхування, хоча і не містить відповідних його умов. На практиці вважається, що «повідомлення» діє на тих же умовах, на яких частіше укладає договори дана компанія.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за всіма його істотними умовами. Тому акцептом може бути тільки прийняття тих умов, що містяться в оферті.

Якщо видається поліс, що містить інші, не передбачені офертою умови, такий акт не визнають договором. І це означає, що згідно такого полісу, страховик не вправі вимагати премії, а страхувальник не в змозі розраховувати на страхову компенсацію.

У США акцепт може бути виражений такими способами:

1. Виданням відповідного страхового полісу.

2. Прийняттям від страхувальника премії (премій).

3. «Конструктивною поведінкою» (конклюдентними діями) страховика.

Юридичний результат виявлення акцепта полягає в тому, що припиняє свою дію «обов'язок повідомлення», так званий «принцип найвищої довіри», коли страхувальник вже не несе обов'язку повідомлення будь-яких суттєвих фактів, що стосуються страхування і в тому, що сторони вважаються пов'язані договором (угодою), відмова від якого можлива лише при двосторонній угоді [12].

Відповідно до законодавства України, договір страхування вступає в силу:

а) при сплаті страхової премії готівкою — з моменту підписання договору представником страхової компанії й страхувальником;

б) при безготівковому розрахунку з моменту, що вказаний у полісі, (але не раніше 24 годин від дня cписування коштів із розрахункового рахунку страхувальник для зарахування їх на рахунок страхової компанії).

Дія договору страхування закінчується о 24 години того дня, що вказаний у полісі, як день припинення договору, якщо інше не передбачено відповідними

правилами страхування.

2.2 Права й обов'язки суб'єктів страхового зобов'язання.

Згідно з Законом України «Про страхування» страховик зобов'язаний:

1. Ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування.

2. Протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові.

3. У разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або страхове відшкодування в передбачений договором термін. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхове відшкодування) сплатою страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.

4. Відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку, щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору.

5. За умовою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, при збільшенні вартості майна переукласти з ним договір страхування.

6. Тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України (ст. 19 Закону України «Про страхування»).

7. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика.

Обов'язки страхувальника полягають у наступному:

1. Своєчасно вносити страхові платежі.

2. Під час укладання договору страхування надати страховикові

інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страховoгo ризику.

3. Повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо цього об'єкта страхування.

4. Вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих в наслідок настання страхового випадку.

5. Повідомити страховика про настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування.

Договором страхування можуть обумовлюватися й інші обов'язки страхувальника.

Основним правом страхувальника є право на одержання обумовлених договором грошових сум.

Так, за договором страхування майна або пов'язаного з ним майнового інтересу (договір майнового страхування) страховик зобов'язується у разі настання зазначеної в договорі події (страхового випадку) відшкодувати страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір, завдані збитки повністю або частково (виплатити страхові відшкодування) у межах обумовленої договором суми). На випадок, коли майно застраховане на неповну вартість, відшкодуванню підлягає відповідна частина збитку, якщо інше не передбачене законодавчими актами або договором страхування. Якщо страхова сума, заявлена в угоді, перевищує справжню вартість застрахованого майна, договір є не дійсним у тій частині страхової суми, яка перевищує вартість майна.

За договором особистого страхування, страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку заплатити страхувальникові, або іншій особі, на користь якої укладено договір, обумовлену за договором страхову суму, незалежно від суми, яка за соціальним страхуванням чи соціальним забезпеченням належить йому для покриття шкоди.

При страхуванні майна, страхова сума не може перевищувати його справжньої вартості на момент укладання договору (страхової вартості). Сторони не можуть змінювати страхову вартість майна, визначеному в договорі страхування, за винятком випадків, коли страховик доведе, що він введений в оману страхувальником.

Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, завданого застрахованому майну страхувальника або третьої особи в разі страхового випадку, якщо договором страхування не передбачена виплата страхового відшкодування в повній ціні.

Коли страхувальник уклав договори страхування майна з кількома страхувальниками на суму, яка загалом перевищує страхову вартість майна (подвійне страхування), то страхове відшкодування, яке одержано від усіх страховиків зі страхування цього майна, не може перевищувати його страхової вартості. Причому кожний зі страховиків виплачує страхові відшкодування в розмірі, пропорційно відношенню страхової суми за укладеним договором щодо загальної суми за всіма укладеними цим страхувальником договорами страхування зазначеного майна. Умовами договору може передбачатися заміна страхової виплати компенсацією збитків у натуральному розмірі в межах суми страхового відшкодування.

У договорі особистого страхування страхова сума встановлюється страхувальником згідно з домовленістю зі страховиком. Страхове забезпечення виплачується страхувальникові або третій особі незалежно від суми, яка належить йому за іншими договорами страхування, а також із соціального страхування чи соціального забезпечення, як відшкодування збитків.

Необхідно звернути увагу на окремі положення ст. 8 Закону України «Про страхування», які мають важливе правове значення.

По-перше, основним принципом майнового страхування є страхування майна на всю його дійсну вартість на момент укладання договору (страхова вартість), і розмір страхового відшкодування не може перевищувати розміру застрахованого майна, тобто принцип відшкодування, компенсації шкоди. В особистому страхуванні страхова сума встановлюється за згодою сторін, страхове забезпечення (грошова сума, яка належить виплаті) не залежить від реальної шкоди і співвідноситься з нею, тобто виплачується незалежно від суми, яка підлягає виплаті на інших підставах.

По-друге, у Законі міститься норма, згідно з якою, в разі коли страхова сума нижча за страхову вартість майна, розмір страхового відшкодування скорочується в тій пропорції, яким є відношення страхової суми до страхової вартості майна (якщо умовами договору страхування не передбачено інше), тобто закріплюється принцип пропорційної системи покриття заподіяних збитків.

Метою і завданням майнового страхування є відшкодування заподіяних негативними чинниками збитків зарахованим об'єктам. Страхування компенсує збитки (або частину їх) у грошовій формі, а не відшкодовує товарно-матеріальні цінності, і таким чином не може повністю усунути порушений хід відтворювального процесу. Проте розмір страхового відшкодування не завжди збігається з розміром завданих збитків. Співвідношення між цими величинами залежить від ряду факторів, у тому числі таких, як страхова сума, страхова вартість і система (вид)страхового забезпечення.

Істотне значення для об'єму відшкодування в майновому страхуванні має страхова сума, тобто максимальна страхова сума, в межах якої страхова організація несе зобов'язання у виплаті страхового збитку в разі настання страхового випадку. Страхова сума може збігатися зі страховою вартістю об'єкта. Тоді майно вважається застрахованим за повною його вартістю. А якщо вона нижча за страхову вартість, важливим чинником при визначенні розміру страхового відшкодування є система (вид) страхового забезпечення. Основний обов'язок страховика здійснити страхові виплати у разі настання страхового випадку кореспондує з основним обов'язком страхувальника своєчасно вносити страхові внески.

Конкретний розмір страхового тарифу визначається договором страхування за угодою сторін [6].

Згідно із законом страхувальник, укладаючи договір, зобов'язаний

повідомити страховикові про всі йому відомі обставини, які мають значення для оцінки страхового ризику, а також про всі укладені й такі, що укладаються, договори страхування, пов'язані з об'єктом страхування.

Крім того обов'язок страхувальника вжити заходів щодо запобігання та зменшення збитків застрахованого майна у разі настання страхового випадку та повідомити про це в строки, які встановлено договором страхування. Практичне значення цього обов'язку полягає в тому, щоб своєчасно встановити факт та обставини страхового випадку. Наявність страхового випадку та його причини мають істотне значення не лише для страховика, його економічних інтересів та матеріального благополуччя, а й для дієвого захисту майнових прав самих страхувальників.

Договором страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки. Майнове страхування спрямоване на відшкодування збитку, завданого застрахованому об'єкту у разі настання страхового випадку. Тому умовами проведення страхування, а також договором на страхувальників можуть покладатися обов'язки, пов'язані з додержанням протипожежних, технічних вимог, правил дорожнього руху тощо.

Санкції за порушення таких обов'язків мають передбачатися та встановлюватися в рамках цивільного законодавства за погодженням сторін.

Законом України «Про страхування» врегульовано і питання про заміну страхувальника в договорі: так на випадок смерті страхувальника, який уклав договір страхування майна, його права та обов'язки переходять до особи, що прийняла майно у спадок. В інших випадках заміни страхувальника, його права та обов'язки переходять до нового власника за згодою страховика, якщо договором чи законом не встановлено інше. Принцип заміни страхувальника передбачений і в договорах особистого страхування. Зокрема, у разі смерті страхувальника, який уклав договір на користь третьої особи, права та обов'язки, що визначаються цим договором, переходять до третьої особи за її згодою. У разі неможливості виконання даною особою зобов'язань за договором страхування її права та обов'язки можуть перейти до осіб, які згідно із законодавством виконують обов'язки з охорони прав і законних інтересів застрахованих осіб. Згідно із законними нормами законодавства, якщо в період договору страхування, страхувальника судом визнано недієздатним або обмеженим у дієздатності, його права і обов'язки виконує опікун.

Виняток становить договір страхування відповідальності. Такий договір повинен припинити свою дію з моменту, коли страхувальника визнано недієздатним або обмеженим у дієздатності.

У разі реорганізації страхувальника, якщо він є юридичною особою, у період дії договору страхування, його права та обов'язки за згодою страховика переходять до правонаступника.

Важливим елементом страхових правовідносин є страховий випадок, тобто подія, передбачена договором страхування або законом, з настанням якої виникають зобов'язання страховика виконати страхову виплату страхувальникові або застрахованій особі, на користь якої укладено договір страхування. Проте щодо конкретних видів і договорів страхування, страховий випадок являє собою сукупність визначених умов та зобов'язань, наявність яких і породжує суб'єктивні права та обов'язки сторін страхового зобов'язання. В літературі дається таке визначення страхового випадку. Страховий випадок це складне поняття, зміст якого охоплює ряд необхідних елементів, у тому числі встановлені страховиком чи передбачені законодавством факти (обставини), які мають певні ознаки. До елементів або умов, які мають входити до змісту страхового випадку, належить шкідливість випадку, на який здійснюється майнове страхування. Конкретний перелік таких подій передбачається правилами страхування.

У разі настання страхового випадку, страхувальник зобов'язаний:

а) прийняти необхідні заходи щодо усунення причин, здатних викликати додаткові збитки;

б) протягом певного терміну (наприклад, в ВАТ УСК «ГарантАВТО» цей термін складає 3 дні) повідомити страховика про настання страхового випадку;

в) подати письмову заяву встановленої форми для виплати страхового

відшкодування (повідомляється також ім'я та прізвище (назва) страхувальника, його адреса, номер полісу та контактний телефон);

г) надати страховику всю необхідну інформацію щодо завданого збитку і

документи для встановлення відповідальності й розміру втрат.

Якщо дані документи чи інформація відсутні, страхувальник повинен максимально допомогти страховикові в їх отриманні.

Страховик після отримання заяви про настання страхового випадку, робить все необхідне для того, щоб виконати свої зобов'язання перед страхувальником. Для цього, страховик направляє на місце страхової події свого представника, якщо це передбачено відповідними правилами страхування, і в присутності страхувальника складає акт страхової події. У разі необхідності, страховик має право направити запит до державних компетентних органів (органів внутрішніх справ, протипожежної безпеки та інше) про надання відповідних документів та інформації, що підтверджують факт та причину настання і страхового випадку.

Основними факторами, що визначають можливість страхових виплат є:

1. Факт страхового випадку, що стався в період дії договору страхування. Страхове відшкодування виплачується чи за сам факт настання страхового випадку (при страхуванні на дожиття чи на випадок смерті), чи за його обумовлені договором наслідки (наприклад, втрата здоров'я внаслідок нещасного випадку).

2. Встановлення причин та обставин настання страхового випадку. Акт про настання страхового випадку складає страховик чи його уповноважена особа. За необхідності страховик запитує відомості, пов'язані зі страховим випадком в правоохоронних, пожежних органах, банках, організаціях, медичних установах, підприємствах, комерційних фірмах, що володіють інформацією про обставини і причини страхового випадку. При цьому підприємства, установи, банки повинні інформувати страховика про пов'язані зі страховим випадком відомості, включаючи відносини, що складають комерційну таємницю.

3. Відповідність страхового випадку і встановленого об'єму страхової відповідальності. За договором особистого страхування страховик виплачує страхувальнику чи іншій особі обумовлену договором страхову суму. За договором майнового страхування сплачується сума, рівна вартості застрахованого майна.

4. Обумовлення договором страхування наслідків страхового випадку (наприклад, лікування протягом 4-х місяців з подальшим переходом на інвалідність).

5. Виплата страхової суми (або її частини), якщо на момент страхового випадку був сплачений і документально підтверджений платіжним дорученням страховий внесок, а також виконані всі вимоги, передбачені умовами договору.

6. Документальне підтвердження того факту, що страховий випадок стався саме зі страхувальником чи застрахованою особою в ситуації, що не суперечить умовам страхування. Вказане підтвердження здійснюється шляхом аналізу наданих документів (акту про нещасний випадок, висновку медичної установи і правоохоронних органів).

7. Визначення розміру страхового відшкодування і його отримувача. У даному випадку вирішується питання повної чи часткової виплати, відповідного спадкоємця, котрий повинен отримати страхову суму у випадку загибелі чи смерті страхувальника (застрахованого), наявності вигодонабувача, встановлення його особи та місця проживання.

Якщо в наявності є всі сім факторів і вони документально підтверджені, страховиком приймається рішення про виплату страхового відшкодування відповідно до умов, зазначених у договорі страхування [11].

Страховик має право відмовитися від виплати страхових сум (страхового відшкодування) у випадку, коли встановлені такі факти.

1. Навмисні дії страхувальника або особи, на користь котрої укладено договір про страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь котрої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України.

2. Вчинення страхувальником — громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку.

3. Подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування.

4. Отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної в заподіяному.

5. Невчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховиком перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

6. Інші випадки, передбачені законодавством України.

7. Умовами договору страхування може бути передбачено інші підстави для відмови від виплати страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України. Рішення про відмову від виплати страхових сум приймається страховиком та повідомляється страхувальникові в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Відмова страховика від виплати страхових сум може бути оскаржена страхувальником у судовому порядку [25].

До страховика, котрий виплатить страхові відшкодування за договором майнового страхування в межах фактичних затрат, переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у разі:

1. Закінчення терміну дії.

2. Виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі.

3. Несплата страхувальником страхових платежів у встановлені

договором терміни. При цьому договір вважається достроково припиненим, якщо перший або черговий страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів із дня висунення такої вимоги страхувальникові, якщо інше не передбачено умовами договору.

4. Ліквідації страхувальника юридичної особи або смерті страхувальника чи втрати ним дієздатності за винятком випадків, передбачених ст. 21-23 Закону України «Про страхування».

5. Ліквідації страховика в порядку, встановленому законодавством України.

6. Прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним.

7. В інших випадках, передбачених законодавством України [5].

Дія договору страхування може бути достроково припинена за вимогою страхувальника чи страховика на будь-якому етапі дії договору, якщо це передбачено відповідними правилами й умовами договору страхування. Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніш як за ЗО днів до дати припинення договору, якщо інше не передбачено. Правові наслідки, пов'язані з достроковим розірванням договору, визначаються залежно від того, допущені чи ні будь-якою зі сторін порушення правил страхування. Так, у разі дострокового припинення договору страхування за вимогою страхувальника страховик повертає йому внески за відкиданням певних витрат на ведення справи. Якщо вимога страхувальника зумовлена порушенням страховиком правил, то він (страховик) повертає страхувальнику всі внески. Страхувальник при бажанні може поновити припинений за його особистою ініціативою договір страхування, якщо не закінчився строк, на який договір було укладено. Для цього необхідно одночасно сплатити неустойку в розмірі 15 відсотків від річної страхової премії і дисконтну суму, що видається страховиком у разі розірвання договору страхування (дисконтний множник визначається за обліковою ставкою банку) [20].

Такий самий порядок передбачено у разі дострокового розірвання страхового договору на вимогу страховика.

У тому разі коли ініціатива дострокового розірвання договору не пов'язана з порушенням правил страхування, страховик повертає йому страхові внески в повному обсязі. Якщо вимоги страховика зумовлені порушенням страхувальником правил страхування, страхові внески повертаються страхувальникові за відкиданням витрат на ведення справи. Якщо страховик втратив довіру до страхувальника (виявив за відомо неправдиві відомості про об'єкт страхування, неправдиву інформацію про страховий випадок), він повідомляє про це страхувальника негайно в письмовій формі і не проводить повернення частини страхових премій.

Не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в безготівковій формі за умови дострокового припинення договору страхування.

У ст. 25 Закону України «Про страхування» визначено загальні для всіх видів страхування підстави для відмови страховику у виплаті страхових сум (страхового відшкодування). Такими підставами є:

1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку (крім дій, пов'язаних з виконанням цими особами громадянського обов'язку щодо захисту майна, здоров'я, життя, честі та гідності). Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України;

2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір, умисного злочину, що призвів до страхового

випадку;

3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування;

4) отримання страхувальником відповідного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у заподіянні їх. За договорами особистого страхування виплати страхових сум здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків (ч. 2 ст. 371 ЦК: ч. 2 ст. 8 Закону України «Про страхування»);

5) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Законодавчими актами або умовами договору страхування можуть бути передбачені й інші підстави для відмови у виплаті страхових сум. Рішення про відмову у виплаті цих сум приймає страховик і повідомляє страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Це рішення страхувальник може оскаржити у судовому порядку.

У період дії договору страхування може статися зміна осіб у страховому зобов'язанні. Зокрема, в разі смерті страхувальника-громадянина його права та обов'язки переходять до спадкоємців. В інших випадках права та обов'язки страхувальника можуть перейти до іншого громадянина чи юридичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування. У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третіх осіб, його права та обов'язки можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких відповідно до чинного законодавства покладено обов'язки з охорони прав і законних інтересів застрахованих. Якщо в період дії договору страхування страхувальника-громадянина суд визнав недієздатним або таким, у якого обмежена дієздатність, то права та обов'язки страхувальника переходять до його опікуна або піклувальника. В такому разі дія договору страхування цивільної відповідальності припиняється з часу втрати або обмеження дієздатності. Внаслідок реорганізації юридичної особи, яка є страхувальником, ті права та обов'язки, що випливають з договору страхування, переходять до правонаступника за згодою страховика (ст. 2123 Закону України «Про страхування»).

Зобов'язання зі страхування припиняється за таких підстав:

• за згодою сторін;

• закінчення строку, на який був укладений договір;

• виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;

• несплата страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки;

• ліквідація страхувальника - юридичної особи або .смерті страхувальника-громадянина, за винятком випадків, передбачених законодавством України;

• ліквідація страховика або страхувальника юридичної особи в порядку, встановленому законодавством України;

• прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;

• наявність інших випадків, передбачених законодавством України.

Зобов'язання зі страхування може бути достроково припинене на вимогу страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування [31].

РОЗДІЛ III СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ СТРАХУВАННЯ

3.1 Страховик та страхувальник - головні суб'єкти страхування

Як зазначалося раніше страхування - це система економічних відносин [17]. Страхування - це наука, об'єктом якої є специфічні економічні відносини, що складаються у процесі передачі юридичними і фізичними особами за певну плату ризику матеріальних і фінансових втрат спеціалізованій організації, яка в разі настання обумовленої в договорі (полісі) події здійснює відповідні грошові виплати потерпілим [42].

Таким чином, специфічні економічні відносини, які складаються у процесі страхування передбачають наявність, як мінімум, двох суб'єктів, згідно ст. 2 і 3 Закону України «Про страхування» передбачено наявність у страховій справі таких головних суб'єктів - страховики і страхувальники.

У ст. 2 Закону України «Про страхування» зазначається, що страховиками визнаються юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками резидентами України.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені та діють відповідно до Закону України «Про страхування».

Загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховика не може перевищувати 49 відсотків, крім

випадку, передбаченого ст. 43 Закону України «Про страхування».

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Допускається виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність.

Юридичні особи, які не відповідають вимогам ст. 2 Закону України «Про страхування» не можуть займатися страховою діяльністю.

Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів і здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить чинному законодавству України. Проте ці об'єднання не мають права безпосередньо займатися страховою діяльністю.

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Державна реєстрація об'єднань страховиків проводиться в порядку, передбаченому для реєстрації страховиків. Орган, що здійснює реєстрацію страховиків, у десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю.

Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності власників транспортних засобів, за шкоду заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо зазначеного виду страхування, повинні увійти до Моторного (транспортне) страхового бюро, яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.

Договори морського страхування із страхувальниками-резидентами і договори обов'язкового страхування пасажирів від нещасних випадків, що виникають під час морського перевезення, укладаються страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали у встановленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Морського страхового бюро. Морське страхове бюро координує діяльність страховиків у галузі страхування морських ризиків та представляє їх

інтереси у міжнародних об'єднаннях страховиків.

Обов'язковою умовою існування страхового ринку є наявність суспільної потреби на страхові послуги і страховиків, здатних задовольнити ці потреби.

Важливим елементом, ядром страхового ринку є страхова компанія. Саме на рівні страхової компанії відбуваються процеси формування і використання страхових фондів та страхових резервів, формуються одні і з'являються інші економічні відносини, переплітаються особисті, групові та колективні інтереси страховиків і страхувальників. Страхова компанія діє на страховому ринку як самостійна, економічна одиниця, якій притаманні техніко-організаційна єдність та економічна відособленість. Завдяки цьому, страхова компанія має можливість самостійно укладати договори зі страхувальниками та реальне право взаємодіяти з посередниками та іншими суб'єктами на страховій арені [14].

Основними принципами діяльності страхових компаній являються:

• вивчення статистичних даних щодо настання непередбачених випадків стосовно конкретних об'єктів і в розрізі окремих видів страхування;

• розрахунок відсотка ймовірності настання нещасного випадку щодо групи однорідних об'єктів;

• формування сукупного страхового тарифу в розрізі кожного виду страхування, об'єкта та місця страхування;

• укладення договорів страхування;

• постійне нагромадження страхових внесків громадян і юридичних осіб за надання страхового захисту та формування спеціальних резервних фондів грошових ресурсів;

• інвестування сформованих фондів грошових ресурсів в економіку, збільшуючи ці фонди і отримуючи певний прибуток від проведених операцій;

• відшкодування із сформованого резервного фонду збитків, яких зазнали учасники страхування.

Порядок створення нових або реорганізації існуючих страхових компаній регулюється як загальними законами, так і нормативними актами про підприємницьку діяльність, реєстрацію юридичних осіб, виконання грошово-валютних операцій, рух цінних паперів тощо, так і законодавством, що стосується особливостей страхового профілю діяльності.

Процес створення страхової компанії можна поділити на два етапи: формування юридичної особи і надання їй статусу страховика. Ці етапи тісно взаємопов'язані і відбиваються в установчих документах, розмірі статутного фонду, визначенні сфер діяльності тощо. Компанії, що мають на меті бути страховиком слід зареєструвати в адміністраціях за місцем розташування. Компанія, котра тримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінансові операції, пов'язані з формуванням статутного фонду чи підготовкою офісу, але на цьому етапі вона ще не є страховиком. Компанія набуває статусу страховика тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.

Враховуючи велике економічне значення страховика як суб'єкта ринкових відносин, що має забезпечувати стабільність та безперервність відтворювального процесу окремого суб'єкта ринку та суспільства в цілому, а також розуміючи його вагомість для досягнення високого рівня соціальної захищеності громадян, ст. 2 Закону України «Про страхування» передбачає, що учасників страховика, тобто осіб, що уособлюють одного страховика, повинно бути не менше трьох. Такий підхід піднімає рівень гарантій виконання страховиком своїх зобов'язань перед страхувальником відповідно до умов страхового договору.

Виходячи із необхідності формування та подальшого розвитку національного страхового ринку, чинне законодавство визначає, що страхова діяльність на страховому ринку України здійснюється виключно страховиками-резидентами. Однак розвиток ринкових відносин не можливий без врахування факторів, що сприяють інтернаціоналізації страхової діяльності, становленню національних, регіональних та світових ринків страхових послуг. Міжнародний досвід переконує, що надзвичайно важко розвивати національний страховий ринок без участі іноземних страхових компаній. Без їх інтеграції в український страховий ринок, страховикам-резидентам практично дуже важко вийти за межі національного, на рівень світового ринку. Враховуючи складність економічної ситуації в Україні, виходячи з реальної оцінки платоспроможності страхових резидентів, розуміючи перешкоди, які спіткають страхові компанії з недостатнім досвідом та невеликими обсягами резервних фондів, що намагаються утриматися на страховій арені і працювати в умовах конкретного ринкового середовища. Законом України «Про страхування» визначено, що загальна частка іноземних юридичних осіб і громадян у статутному фонді страховика не повинна перевищувати 49 відсотків. Це зроблено для захисту національного страховика, створення сприятливих умов для накопичення ним капіталів. Такі умови надають можливості досягти належного рівня конкурентоспроможності з більш досвідченими і економічно могутнішими страховиками. Разом з тим, за певних умов, якщо страхова компанія-резидент неспроможна виконувати свої зобов'язання, вона може за рішенням Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю залучати до участі у страховому бізнесі іноземних страховиків, за умови проведення всіх розрахунків та погашення торгових зобов'язань, які висуваються страховій компанії (резиденту) і термін сплати по яких для неї уже настав. Тільки за всіх умов, чинним законодавством дозволяється участь іноземного страховика у статутному фонді страхової компанії. Однак частка іноземного страховика не може перевищувати 50 відсотків загального статутного розміру українського страховика.

Такий порядок участі іноземного страховика у страховому бізнесі України не поширюється на страховиків, що отримали ліцензію на право страхування життя. У них частка іноземного учасника не має перевищувати 49 відсотків загального розміру статутного фонду. Практика країн Європейського Союзу показує, що вихід страхування за межі країни вигідно як для страховиків, так і для страхувальників. Для страховика це можливість територіального розосередження ризиків, збільшення обсягів продажу полісів, а отже і отримання прибутку. Перевага для страхувальників полягає в отриманні страхових послуг вищої якості і за порівняно нижчу плату та в необхідному регіоні.

Чинним законодавством визначено, що страховик, як окремий самостійний суб'єкт ринку, у своїй взаємодії з іншими страховиками також самостійними суб'єктами ринкових відносин, має можливість робити внески до їх статутних фондів.

Законодавче передбачено вимоги, згідно з якими у сплаченому статутному фонді страховика частка грошових внесків повинна бути не меншою 60 відсотків. Це по-перше. По-друге, страховику дозволяється чверть свого страхового фонду формувати за рахунок цінних паперів, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю у порядку, визначеному Міністерством фінансів України. Для забезпечення високої ліквідності та надійності страхової діяльності страховика, йому забороняється використовувати для формування статутного фонду кошти страхових резервів, кошти, одержані в кредит під заставу, а також забороняється вносити нематеріальні активи.

Важливою передумовою розвитку страхового ринку України та забезпечення належної фінансової стійкої конкурентної витривалості усіх його суб'єктів є розмір статутного фонду страхової компанії. Стаття 29 Закону України «Про страхування» передбачає встановлення мінімального розміру статутного фонду страховика в сумі, еквівалентній 100 тис. євро для вітчизняних страховиків. Для тих страхових компаній, що створюються за участю іноземних юридичних чи фізичних осіб, розмір мінімального статутного фонду має бути не менше 300 тис. євро.

Страховик, реалізуючи свій економічний інтерес, має сприяти кращому задоволенню економічних інтересів інших суб'єктів ринкових відносин. Для цього страховик зобов'язується надавати страхувальнику вичерпну інформацію щодо умов та правил страхування. Після отримання повідомлення про настання страхового випадку, він зобов'язаний протягом двох робочих днів вжити оперативних заходів щодо оформлення необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові. Особливість взаємо-відповідальності між страховиком і страхувальником виявляється у тому, що оскільки виплата страхової компенсації за своєю природою носить ймовірний характер, то до моменту виплати страхового покриття (а це відбувається лише тоді, коли реалізується застрахований ризик) страхувальник кредитує страховика, надаючи йому свої кошти для використання, розподілу між іншими страхувальниками. Якщо страховий випадок не відбудеться, то й кошти страховика залишаються у страхувальника. (Це не стосується особистого страхування, де діють інші умови сплати страхової суми). Але саме наявність ймовірності залишити у себе кошти страхувальника, спонукає страховика до активних економічних дій на страховому ринку [44].

У разі несвоєчасної виплати страхової суми (страхового відшкодування), страховик може нести майнову відповідальність шляхом сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначено умовами договору страхування. Згідно умов, передбачених договором, страховик зобов'язаний відшкодувати витрати, які поніс страхувальник, намагаючись запобігти чи зменшити збитки від настання страхового випадку, а також відшкодувати втрати, що були спрямовані страхувальником на обмеження страхового ризику.

Страховик зобов'язаний тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством України.

Функціонуючий страховий ринок являє собою складну інтегровану систему, що включає різні структурні ланки. Організаційно-правова структура страхового ринку України являє собою сукупність взаємодіючих між собою страховиків та перестраховиків, що виступають на ринку як акціонерні товариства закритого і відкритого типу, повні, командитні товариства та товариства з додатковою відповідальністю. Закон України «Про страхування»

передбачає також можливість утворення державних страховиків.

За характером роботи страховики поділяються на три групи: 1) такі, що страхують життя; 2) здійснюють інші види страхування; 3) надають виключно перестрахувальні послуги.

За приналежністю страховики можуть бути державними (публічними) і приватними.

Публічні страховики створюються і керуються, як правило, від імені Уряду. Серед приватних страховиків у світовій практиці є індивідуальні особи, акціонерні страхові товариства та товариства взаємного страхування. Співвідношення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави [34].

Державна форма страхування відображає відносини між державною страховою організацією і застрахованим. Ця форма страхування може здійснюватися як в умовах абсолютної монополії держави на проведення всіх видів страхування, так і тоді, коли немає будь-якої державної страхової монополії. Регіональні управління державного страхування та інспекції є основними ланками системи державного регулювання страхування. На інспекції покладено проведення більшості видів добровільного і обов'язкового страхування: укладення договорів, оцінка майна, визначення і виплата

страхового відшкодування та страхових сум (у межах лімітів) [27].

Державне страхування представлено державними і комерційними страховиками.

Державна страхова компанія це публічно-правова форма організації страхового фонду, заснована державою. Організація державної страхової компанії здійснюється шляхом заснування її з боку держави чи націоналізації акціонерних страхових компаній та обернення їхнього майна в державну власність.

На сьогоднішній день, правонаступницею Держстраху колишнього СРСР в Україні є Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», яка здійснює державні види обов'язкового страхування. Державні і комерційні організації розробляють умови страхування, враховують та оцінюють майно, проводять обов'язкове страхування, укладають договори добровільного майнового і особистого страхування, визначають причини виникнення матеріального збитку, обставини, пов'язані зі страховими випадками, які вже відбулися. Державне страхування спрямоване на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм захисту інтересів страхувальників. Створення державної страхової компанії є формою участі держави в діяльності страхового ринку [44].

На сучасному етапі спостерігається тенденція до розвитку недержавного сектору страхування як в усьому світі, так і на Україні.

В Україні, як і в багатьох інших державах, основу системи страхування становлять компанії у вигляді акціонерних товариств. Згідно ст. 24. Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 p. акціонерним визначається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства. Оплачена акція дає право на участь в

управлінні товариством і отримання прибутку у формі дивідендів.

У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучати до страхової індустрії юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова індустрія при обґрунтованому державному регулюванні має всі можливості для отримання прибутку на рівні, який перевищує середній за всіма галузями бізнесу. У разі несприятливих наслідків діяльності конкретного страховика, втрат відносно невеликих внесків для компанії не тягне за собою банкрутства самих акціонерів.

Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу. В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товариства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами, які не втратили свого значення й сьогодні.

По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося відсутністю розвиненого ринку цінних паперів. По-друге, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників. І по-третє, процедура створення закритого товариства істотно спрощена, що дозволяє економити час і кошти.

Перспективними для страхової індустрії є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуків коштів у багатих власників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві фірмою. Залучання коштів відбувається шляхом продажу компаніями акцій на фондовому ринку. Нині вживаються заходи щодо збільшення статутного фонду, стимулювання й прискорення організаційного оформлення продажу і купівлі акцій та інших цінних паперів. Тому є всі підстави очікувати, що акціонерні товариства відкритого типу незабаром посядуть і утримуватимуть провідне місце на страховому ринку.

У переліку дозволених в Україні видів страхових організацій немає товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі підприємницькі структури дуже поширені в сімейному бізнесі. Власники в разі будь-якої небезпеки несуть відповідальність за борги фірми лише в межах зроблених внесків до статутного фонду. Умови створення таких товариств захищаються від проникнення в їхню справу небажаних учасників. 3 іншого боку, існують численні негативні фактори, зокрема малі можливості збільшення статутного капіталу, що особливо важливо у сфері страхових послуг.

У тих випадках, коли одна страхова акціонерна компанія володіє контрольним пакетом акцій іншої юридично самостійної страхової організації, виникає організаційна структура під назвою холдинг-компанія.

Основною умовою переходу до ринкової економіки є поява конкуренції в усіх сферах діяльності. А тому поряд з акціонерними компаніями формуються товариства й організації, котрі при проведенні однакових з акціонерними страхових операцій, змагаються з ними в створенні зручних форм укладання договорів, силами внесків та виплати страхових відшкодувань. Характерною особливістю таких організацій є так зване взаємне і кооперативне страхування.

Для товариств взаємного страхування отримання прибутку не є першочерговим. Вони створюються для надання взаємодопомоги своїм членам. Страхувальник одночасно є членом товариства і саме страхувальникам належать усі активи товариства. На відміну від акціонерних страхових компаній, які намагаються тримати тарифні премії на максимально високому рівні, товариствам взаємного страхування притаманна зворотна мета зниження тарифів премій для своїх членів. Якщо сума страхових премій перевищує виплати і втрати на ведення справ та відрахування до фондів, то різниця може бути повернена членам товариства. Не випускаючи акцій і вкладаючи тільки частину коштів у нерухомість, товариство хоча й не має можливості отримання великого прибутку, досягає високого ступеню стійкості відносно економічних коливань [12]. В Україні товариства взаємного страхування з часом можуть набути помітного розвитку. Найсприятливіші умови для їх поширення слід очікувати в сільському господарстві (захист фермерських господарств), у малому промисловому і торговельному бізнесі, страхуванні життя. У США, наприклад, товариства взаємного страхування становлять всього 6 відсотків від загальної кількості страховиків, які здійснюють особисте страхування, але на них припадає понад 40 відсотків продажу полісів особистого страхування. В Японії більш як половина страхових операцій з особистого страхування припадає на товариства взаємного страхування. А у Великобританії, Нідерландах, Франції понад дві третини сільськогосподарських ризиків застраховано саме в товариства взаємного страхування. Товариства взаємного страхування сприяють покращанню платоспроможності страхувальників, що вступають до товариства і забезпечують зростання рівня страхового захисту для страховиків.

Кооперативна форма організації страхування має аналогічний із взаємним страхуванням зміст.

Транснаціональних страхових компаній в Україні немає. Законодавство не дозволяє створення іноземних страхових компаній або їхніх філій. Йдеться про захист розвитку власної страхової індустрії, прагнення поліпшити платіжний баланс країни, використавши тимчасово вільні кошти страховиків для збільшення інвестицій у власну економіку. Такі заходи виправдані у тому разі, коли розвитку внутрішнього страхового ринку надають відповідні пріоритети. Однією з головних умов є нарощування фінансового і кадрового потенціалу компаній, створення механізму стимулювання попиту на страхові послуги, посилення боротьби з фінансовими махінаціями, а також створення клімату довір'я до страховиків.

В останнє десятиліття достатньо широке розповсюдження в практиці отримав термін «банк-ссюранс» (bankasswance), що дослівно перекладається як «банківське страхування» чи «страхування, що проводиться банком». Вперше комерційні страхові операції почали здійснювати банки Франції, потім банки Великобританії тa ряду інших країн. Багато банків прагне здобути вже функціонуючі страхові компанії. Такий союз є вигідним як для банків, так і для страхових компаній, котрі мають можливість в такому випадку використовувати широку «мережу банківських філіалів і відділень на території держави та за кордоном. Однією з форм залучення комерційних банків у страхову справу є створення страхових трастів. Це довірчі операції комерційних банків, які здійснюються за погодженням із клієнтом. Страховий траст виникає тоді, коли клієнт призначає комерційний банк довіреною особою по страховому полісу особистого страхування і доручає йому виплатити прибуток другому члену подружжя на випадок своєї смерті та передати суму полісу після смерті другого з подружжя дітям. Якщо клієнт комерційного банка самостійно сплачує страхові премії з договору страхування, то довірча операція називається нефундированим страховим трастом. Якщо клієнт передає комерційному банку майно, щоб останній сплачував премії з дивідендів чи процентів, отриманих з цього майна - це фундируваний страховий траст [44].

Питання про переваги державного чи альтернативного (недержавного) страхування породжує багато дискусій. На практиці ми можемо побачити конкуренцію державного та приватного страхування в тій чи іншій країні. Страхування - це своєрідний інститут, в якому соціальний елемент виходить на перший план. В основі страхування принципи взаємності та солідарності, які відрізняють страхування від іншої сфери промислової діяльності. Те, що може бути доведене теорією, не завжди свідчить про можливість функціонування його таким же чином і на практиці. Пріоритетність державної чи приватної форми організації страхування у практичному житті залежить від цілого комплексу причин суспільного, політичного, правового й економічного характеру [21].

Переваги альтернативного комерційного страхування порівняно з державним на прикладі страхової компанії «АСКО» (Росія) [38]:

Вільний вибір клієнта в будь-якому регіоні.

Диференціація у середині даного виду страхування за конкретними ризиками наприклад, страхування не лише автомобіля, а й страхування від викрадення, аварії, крадіжки в автомобілі тощо. Страхувальник обирає для страхування той ризик, який йому найбільше цікавий.

Представник компанії має право самостійно приймати рішення у визначенні відсотку ставок (в межах «вилки відсотку ставок») відносно окремого виду ризику.

Використання системи брокерів, що допомагають страховим представникам у пошуку клієнта.

Представникам АСКО не встановлений план платежів вільний вибір клієнта оплата праці визначається у відсотках від виручки з кожного полісу.

Функціонування служби аналізу та прогнозу з видів і по регіонах страхового обслуговування.

Робота з кадрами (перепідготовка, вивчення психологічних прийомів роботи з клієнтами).

Наявність спеціалізованих центрів видів страхування (тільки в Москві їх 15).

Оперативне вирішення принципових питань на Установчих зборах, відсутність потреби проходження районних, міських та інших державних інстанцій.

Прямі зв'язки з міжнародним страховим бізнесом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 p. (№ 709) з метою формування конкурентного середовища на страховому ринку України було створено Національну акціонерну страхову компанію «Оранта» (Держстрах трансформувався в HACK «Оранта»). Вона охопила своєю діяльністю практично всі види обов'язкового страхування (в тому числі й державного), майна, а також, маючи розвинену агентську мережу, ринок особистого страхування, включаючи ринок накопичувальних видів страхування з виплатою фіксованої суми. Частка зібраних страхових премій у 1996 p. «Оранта» становила 19,4 відсотків усього потенціалу ринку. Успішний вихід і діяльність цієї компанії на страховому ринку України сприяв поліпшенню діяльності всіх суб'єктів, що здійснюють надання страхових послуг.

Із розвитком приватного підприємництва почали з'являтися нові страхові компанії (як правило, спеціалізовані), що працювали на страховому терені свого головного засновника. Наприклад:

• СК «Алькона» - практикує страхування ризиків при виробленні атомної електроенергії;

• СК «Гарант - АВТО» охопила всі види страхування автомобілів, створена Мінавтотрансом України;

• СК «Енергополіс» - зайняла ринок страхування ризиків при виробленні різноманітних видів електроенергії, створена за участю Мінчорнобиля України;

• СК «Інтерполіс» - здійснює страхування залізничних перевезень, заснована «Укрзалізницею»;

• СК «Вексель» - страхує фінансові ризики, засновник Промінвестбанк України;

• СК «Укргазпромполіс» - страхування майнових ризиків, створена за участю AT «Укргазпром».

За даними Укрстрахнагляду, в 1993 p. кількість страхових компаній перевищувала тисячу. Наприкінці 1996 p., в Україні було зареєстровано близько 670 страхових компаній, з яких практично надавали послуги із страхування 369.

Станом на 1 січня 1998 р. в Україні нараховувалось 249 страхових компаній. За географічною ознакою їх можна класифікувати:

Західний регіон - 28 страховиків, що складає 11% до загальної кількості по Україні; Східний регіон - 62 страховики - 25%; Центральний регіон - 104 страхові організації - 42%, у тому числі у м. Києві - 92 страховики - це 40% до загальної кількості страховиків по Україні.

Середній розмір статутного фонду цих організацій близько 160 тис. євро. Процес концентрації страхового капіталу призвів до скорочення кількості страхових компаній, з одного боку, і посилення їхньої ролі у фінансовій системі країни, з іншого. Так, у 1998 p. розмір зібраних страхових премій становив 776 млн. грн., що на 99% більше, ніж у 1997 р. а за перше півріччя 1999 p. зібрано 435 млн. грн. Статистика свідчить, що страхування в Україні цивілізовано розвивається, наближаючись за деякими аспектами до високого рівня розвитку страхової справи в світі.

Слід зазначити, що страховики це юридичні особи (акціонерні, повні, командитні товариства або товариства з додатковою відповідальністю), що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вони розробляють умови страхування і пропонують на ринку України страхові послуги своїм клієнтам [15].

Чинне законодавство (ст. 14 Закону України «Про страхування») визначає, що окрім страховиків діяльність на страховому ринку можуть здійснювати ще і страхові агенти та страхові брокери. У законі зазначається, що страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Страхові агенти - громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і використовують частину його страхової діяльності (укладення договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком.

Страхові брокери - громадяни або юридичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика.

Посередницька діяльність страхових агентів і страхових брокерів на користь іноземних страховиків на території України не допускається, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Важливим суб'єктом у страховій справі є страхувальники.

Згідно ст. З Закону України «Про страхування» страхувальниками визначаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Страхувальники можуть укладати зі страховиками договори про страхування третіх осіб для отримання страхових сум (страхового відшкодування), а також замінювати їх до настання страхового випадку.

3.2 Основні галузі страхування, їх форми та види.

Ринкові відносини, що відкривають широкий простір для господарської

ініціативи, коли кожен суб'єкт господарювання діє на власний страх і ризик, мають зворотний бік непередбачуваність економічної ситуації, ймовірність шкоди і втрат з вини клієнтів або партнерів. Відповідно розширюється перелік ризиків, які можуть бути об'єктом страхування.

Враховуючи різноманіття об'єктів, що підлягають страхуванню, відмінності в обсязі страхової відповідальності і категоріях страхувальників, всю сукупність відносин страхування можна поділити на п'ять наступних галузей: майнове страхування, соціальне страхування, особисте страхування, страхування відповідальності, страхування підприємницьких ризиків [22].

Згідно ст. 4 Закону України «Про страхування», об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

• з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Об'єктами майнового страхування є матеріальні цінності;

соціального страхування - рівень добробуту громадян;

особистого страхування - життя, працездатність і здоров'я громадян.

Існують такі види договорів особистого страхування: змішаного страхування життя; страхування дітей; до шлюбу (весільне); вихованців дитячих інтернатних закладів; від нещасних випадків; страхування робітників і службовців за рахунок організації та ін.

Договори змішаного страхування життя об'єднують кілька зобов'язань страхової організації, що зумовлюються різними страховими подіями, якими є:

1) закінчення строку страхування;

2) травма, одержана внаслідок нещасного випадку, а також випадкове гостре отруєння, випадкові переломи, вивихи тощо;

3) смерть страхувальника.

Страхова сума визначається угодою сторін. За умови сплати підвищених страхових платежів страхувальникові може бути виплачена подвоєна чи потроєна страхова сума у момент настання певних страхових подій (травма, опіки тощо). Укласти договір змішаного страхування життя мають право особи віком від 16 до 77 років строком на 3, 5, 10, 15 або 20 років за умови, що на момент закінчення договору страхувальникові буде не більше як 80 років. У разі смерті страхувальника страхова сума виплачується особі, на користь якої укладено договір, або спадкоємцям страхувальника.

Особливість договорів особистого страхування дітей, до шлюбу (весільне), вихованців дитячих інтернатних закладів полягає в тому, що застрахованими особами тут виступають діти віком до 15 років, а страхувальниками їхні батьки, родичі, опікуни чи інші громадяни, а також трудові колективи (щодо вихованців дитячих закладів). Страхові внески за договорами страхування дітей та до шлюбу сплачуються страхувальниками щомісячно чи одноразово, а при страхуванні вихованців інтернатних закладів тільки одноразово. Причому тарифні ставки з весільного страхування визначаються залежно від віку страхувальника, а не застрахованого, що посилює гарантованість одержання страхової суми навіть на випадок смерті страхувальника під час дії договору. Названі договори передбачають нагромадження грошових сум до моменту закінчення строку страхування, тобто досягнення застрахованим певного віку або часу одруження. Якщо внаслідок нещасного випадку або певного захворювання (поліомієлітом тощо) вихованець інтернатного закладу буде визнаний інвалідом, страховик приймає рішення про виплату йому страхової допомоги за інвалідністю.

За договорами страхування від нещасних випадків кожен громадянин може застрахувати як себе особисто, так і своїх дітей від нещасних випадків, що призводять до травм або смерті застрахованої особи. Страхова сума визначається угодою сторін. Не відносяться до страхових випадків травми чи смерть застрахованого віком від 14 років, якщо вони сталися внаслідок дій, у яких слідчими органами або судом встановлено ознаки навмисного злочину чи у разі управління автомобілем або іншим транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння.

Об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови по поставках продукції, погашенню заборгованості кредиторам або відшкодуванню матеріальної чи іншої шкоди у випадку її нанесення іншою особою. Наприклад, якщо у випадку аварії власник транспортного засобу завдав шкоди майну і здоров'ю іншої особи, то в силу чинного законодавства про відшкодування шкоди він зобов'язаний сплатити відповідні витрати особі, що зазнала шкоди. При страхуванні відповідальності відшкодування шкоди здійснює страхова організація. Такий же порядок чинний і при страхуванні відповідальності по погашенню заборгованості. Об'єктом страхування підприємницьких ризиків є ризик неодержання прибутку чи настання збитків.

Ці галузі страхування відіграють істотну роль в забезпеченні безперервності і безперебійності суспільного виробництва. Вони можуть охоплювати необхідним страховим захистом усі ланки народного господарства і життєвий рівень населення. Для неухильного підвищення ролі страхування у суспільному житті необхідне постійне розширення сфери застосування страхування як методу організації страхового захисту суспільства, збільшення числа ризиків, від яких здійснюється страхування, піднесення рівня відшкодування шкоди до компенсації повної вартості застрахованого майна і рівня відшкодування втрат в сімейних доходах. У суспільстві повинні бути створені умови для максимальної концентрації коштів страхового фонду, що є основною умовою організації замкнутих перерозподільних відносин між

учасниками страхування.

Поділ страхування на галузі ще не дозволяє з'ясувати конкретні страхові інтереси підприємств, установ, організацій, громадян, в залежності від яких здійснюється страхування. Для конкретизації цих інтересів необхідне виділення в складі галузей страхування різноманітних підгалузей і видів страхування.

У залежності від форм власності і категорій страхувальників майнове страхування поділяється на декілька підгалузей: страхування майна державних підприємств; страхування майна колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів і орендарів; страхування майна кооперативних і громадських організацій; страхування майна громадян.

Соціальне страхування включає в себе страхування соціальної допомоги, страхування пенсій, страхування пільг; особисте страхування - страхування життя та страхування від нещасних випадків.

При страхуванні відповідальності підгалузями є: страхування заборгованості і страхування на випадок відшкодування шкоди.

Підгалузями страхування підприємницьких ризиків є різні сфери комерційної діяльності: виробнича, брокерська, маклерська, банківська, біржова та інша діяльність по одержанню доходів чи прибутку.

З метою безпосередньої організації страхових відносин підгалузі поділяються на види страхування.

Ст. 4 Закону України «Про страхування» вказує, що конкретні види страхування, на які видається відповідна ліцензія, визначаються на основі встановлених страховиком правил (умов) страхування (страхових продуктів).

Страховики мають право займатися тільки тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

Конкретними видами майнового страхування є, наприклад, страхування будівель, тварин, домашнього майна, транспортних засобів, врожаю сільськогосподарських культур тощо.

Видами соціального страхування є: страхування пенсій за віком, по інвалідності, на випадок втрати годувальника; страхування конкретних видів

допомоги серед різних соціальних верств населення.

Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування на випадок смерті чи втрати працездатності; страхування дітей; страхування додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо.

Видами страхування відповідальності є: страхування непогашення кредиту чи іншої заборгованості; страхування цивільної відповідальності власників джерел підвищеної небезпеки, наприклад, транспортних засобів; страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди в процесі господарської діяльності тощо.

Видами страхування підприємницьких ризиків є: страхування звичайних економічних ризиків; страхування специфічних ризиків, притаманних лише ринковому господарству:

• страхування від усіх ризиків (на випадок шкоди, завданої всіма відомими стихійними бідами);

• страхування від вогню (включаючи порушення в підприємницькій діяльності, викликане підприємницьким ризиком);

• морське та авіаційне страхування;

• страхування від втрати прибутку (доходу) внаслідок порушення виробничого процесу, простою, пошкодження або крадіжки майна та інших втрат, пов'язаних з перериванням основної діяльності;

• страхування ризиків по новій техніці і технології;

• страхування заставних операцій;

• страхування біржових операцій та угод;

• страхування видатків по входженню експортера на новий ринок;

• страхування від втрат із-за коливання валютних курсів;

• страхування від інфляції;

• страхування від фінансових втрат, зумовлених злочинною діяльністю, шахрайством службовців при виконанні ними своїх службових обов'язків;

• страхування вантажів та вантажоперевізних засобів.

Види страхування враховують конкретні страхові інтереси організацій, підприємців і громадян, дозволяють охоплювати страховим захистом широке коло об'єктів від найрізноманітніших страхових випадків.

З часом все помітнішу роль в інфраструктурі страхового ринку України відіграє перестраховування. Перестраховування - це система економічних відносин, при яких страховик частину відповідальності по взятих на себе ризиках передає іншим страховикам з метою утворення збалансованого страхового портфеля (фактичного числа укладених угод), забезпечення фінансової стабільності і рентабельності страхових операцій [22].

Перестраховування - страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика, (перестраховика).

Страховик (цедент, перестрахувальник) зобов'язаний повідомити перестраховика про всі зміни свого договору зі страхувальником.

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про перестраховування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

Договір перестраховування укладають дві сторони: страхове товариство, яке передає ризик, і страхове товариство, що приймає ризик на свою відповідальність перестрахувальник.

Система перестраховування робить можливим приймати для страхування практично будь-який ризик. Головна функція перестраховування полягає в скороченні ризику страхувальника шляхом компенсації коливань у розмірах страхових виплат, що неодмінно виникають і можуть підірвати фінансове благополуччя страховика. Перестраховування дозволяє компаніям з невеликим страховим портфелем та власним капіталом укладати страхові угоди на великі страхові суми з широким обсягом відповідальності, зменшує потребу у створенні запасних страхових фондів. Крім цього, система перестраховування надає страховику різноманітні послуги по здійсненню страхувальної справи, сприяє кооперації та співробітництву в страховій діяльності.

Поряд з перестраховуванням у страховій практиці України використовується і такий метод розподілу та вирівнювання страхових ризиків, як співстрахування.

Згідно ст. 10 Закону України «Про страхування» об'єкт страхування може

бути застрахований за одним договором страхування та за згодою страхувальника кількома страховиками (співстрахування). При цьому в договорі повинні міститись умови, що визначають права і обов'язки кожного страховика.

За наявності відповідної угоди між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі своєї частки.

У цьому випадку як вказується в ст. 10 чинного законодавства, страховик, що одержав пропозицію укласти угоду страхування об'єктів з великою фактичною вартістю і високим ступенем ризику, ділить частину відповідальності з іншими страховиками, укладаючи з ними договір співстрахування. Поширеність цього методу розподілу і вирівнювання ризиків у даний час в нашій країні зумовлена недостатнім розвитком ринку страхування та свідчить лише про початкові етапи його формування у нас.

Як правило, наявні нині в Україні страхові компанії здійснюють усі види страхування. Водночас у процес» формування національного ринку страхових послуг все чіткіше намічається тенденція до спеціалізації діяльності страхових компаній та до поділу їх на дві основні групи:

- компанії, що займаються переважно страхуванням життя (особистим страхуванням);

- компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні ризиків (майновому страхуванні, страхуванні відповідальності, перестраховуванні) [41].

Страхові правовідносини між страховиком і страхувальником можуть бути позадоговірними, тобто обов'язковими для сторін в силу закону, і договірними, що виникають після волевиявлення суб'єктів щодо укладання договору страхування. А тому, в практиці розрізняють дві основні форми страхування: обов'язкову та добровільну [43].

За методами здійснення страхування поділяється на обов'язкове та добровільне.

Під обов'язковим страхуванням розуміється обов'язковість внесення відповідним колом страхувальників фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання грошової допомоги зачіпає інтереси не лише конкретного страхувальника, але й державні інтереси.

Суспільство, в особі держави, встановлює обов'язкове страхування, тобто обов'язковість внесення відповідним колом страховиків фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріальної шкоди чи надання грошової допомоги стосується інтересів не лише конкретної особи, що постраждала, але й суспільних інтересів. Інакше кажучи, обов'язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об'єкти страхового захисту. Тому соціальне страхування, страхування майна сільськогосподарських підприємств, страхування будівель і деяких тварин у громадян, страхування пасажирів та страхування окремих категорій службовців в Україні є обов'язковим [48].

В обов'язковому страхуванні страхові відносини між страховиком і страхувальником виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об'єктів, що підлягають страхуванню, перелік страхових подій та винятки з них, максимальні страхові тарифи та мінімальні страхові суми, рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно зі ст. 5 «Закону України» «Про страхування» форми типового договору, порядок проведення обов'язкового страхування та особливі умови ліцензування обов'язкової форми страхування визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, на відміну від добровільного, під час укладання договорів обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру, вільного вибору», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

Принцип обов'язковості однаково поширюється як на страхувальника, так і на страховика. Страхувальник має обов'язково застрахувати передбачений законодавством об'єкт і вносити визначені страхові платежі, а страховик зобов'язаний прийняти до страхування певні об'єкти, не маючи права відмовити в цьому.

До обов'язкового страхування відносяться наступні його види:

особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; страхування членів екіпажу й авіаційного персоналу; страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків; страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування авіаційних суден і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах.

Для обов'язкової форми страхування властиве суцільне охоплення об'єктів, які законодавством України віднесено до неї. Принципом обов'язкової форми страхування є поширюваність її на об'єкти, вказані в законі, без будь-яких дій страхувальника. В його обов'язки не входить повідомляти страховому органу про появу в господарстві нового об'єкта. Під час чергової реєстрації цей об'єкт буде враховано, а страхувальника ознайомлено з величиною страхових внесків і строками їх сплати. Обов'язкове страхування передбачає відповідальність страхувальника за вчасність внесення в повному обсязі страхових платежів. У разі порушення останнім цих вимог, страхові платежі стягаються за рішенням суду, а також нараховується пеня [27].

За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задовольняв єдиний страховик — Держстрах, проведення обов'язкового страхування не супроводжувалося укладанням договорів. На сьогоднішній день оформлення договорів страхування є обов'язковим при страхуванні у будь-якій із форм.

Право на здійснення обов'язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. Винятки становлять державні види обов'язкового страхування. Ці види, згідно з чинним законодавством, проводить Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», правонаступниця Держстраху. Державне обов'язкове страхування проводиться за рахунок коштів бюджету і поширюється, здебільшого, на державних службовців, робота яких пов'язана з підвищеною небезпекою для їхнього життя й здоров'я.

В інших країнах обов'язкова форма поширена на страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхування воєнних ризиків та деякі інші види страхування.

Обов'язкове страхування здійснюється в силу вимог закону чи іншого нормативного акту. Страхова відповідальність у цьому випадку наступає автоматично, з моменту появи об'єкта страхування. Обов'язкове страхування не обмежується будь-яким періодом та діє до тих пір, поки існує страхувальник. Сфера обов'язкового страхування розрахована на визначене коло страхувальників та має встановлені нормативними актами межі та форми страхового захисту.

Метою обов'язкового страхування є підвищення соціальної захищеності окремих категорій громадян, посилення стабільності в економіці завдяки раціональному використанню страхових фондів, розширення кола страхувальників і помітне зниження на підставі цього страхових платежів.

Загальноприйнятою є класифікація обов'язкового страхування за наступними трьома ознаками:

• за правом вибору страхувальником страховика;

• за правовою формою здійснення обов'язково страхування;

• за мірою повноти обов'язкового страхування.

Розглянемо їх більш детально:

• за правом вибору страхувальником страховика: а) обов'язкове

страхування за вибором у будь-якого страховика, страховій організації, що мають ліцензію на здійснення таких організацій; б) обов’язкове страхування у

визначеній нормативним актом страховій організації;

• за правовою формою здійснення обов'язкового страхування: а) страхування, яке виникає автоматично в силу вимог нормативного акту; б) страхування на підставі угоди, укладення якої обов'язкове для обох сторін;

• за мірою повноти обов'язкового страхування: в повній вартості об'єкта страхування або частковій його вартості.

У ст. 6 Закону України «Про страхування» наведений перелік видів обов’язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в нашій країні, встановлено, що нові види обов'язкового страхування можуть бути введенні лише шляхом внесення змін у цей Закон. До складу обов'язкового страхування українським законодавством віднесено такі види:

1) державне особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори;

2) державне особисте страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;

3) державне обов'язкове страхування медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків;

4) державне особисте страхування працівників митних органів;

5) державне особисте страхування працівників прокуратури;

6) державне страхування життя і здоров'я народних депутатів;

7) державне особисте страхування службових осіб державно-контрольної служби України;

8) державне особисте страхування службових осіб податкових інспекцій;

9) державне обов'язкове страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів;

10) особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);

11) державне страхування спортсменів вищих категорій;

12) державне страхування посадових осіб інспекцій державного

архітектурно-будівельного контролю;

13) державне страхування працівників державної лісової охорони;

14) страхування життя і здоров я спеціалістів ветеринарної медицини;

15) страхування життя і здоров'я суддів;

16) державне страхування донорів крові та (або) її компонентів:

17) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

18) страхування членів екіпажу та авіаційного персоналу;

19) страхування працівників замовника авіаційних робіт та пасажирів, які перевозяться за заявкою замовника без придбання квитків;

20)страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків;

21) страхування відповідальності повітряного перевізника і виконавця повітряних робіт;

22) страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;

23) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;

24) страхування авіаційних суден;

25) обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах;

26) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту.

Дія Закону України «Про страхування» не поширюється на державне соціальне страхування, яке теж є обов’язковим.

Юридичним фактом, з яким пов'язане виникнення зобов’язання з обов’язкового майнового страхування, є факт наявності у громадянина, організації на правах власності, повного господарського відання чи оперативного управління майна, яке відповідно до законодавств підлягає обов'язковому страхуванню. Таким фактом прийняття на баланс будівель або споруд, вивезені продукції з поля, її скиртування, оприбуткування за первинними документами тощо. Майно вважається застрахованим незалежно від волі страхувальника і від сплати ним страхових платежів. Підставами для виникнення зобов'язання з обов'язкового страхування пасажира є укладення ним договору перевезення та оголошення посадки на відповідний транспортний засіб.

За зобов'язанням з обов'язкового страхування майна страхова організація у разі настання передбаченої законом події (страхового випадку) відшкодовує страхувальникові або іншій особі, якій належить застраховане майно, заподіяну шкоду: за повної загибелі майна у повній сумі страхового забезпечення, за часткового пошкодження у розмірі відповідної частини страхового забезпечення. Страхувальник зобов'язаний вносити встановлені страхові платежі (ч. 2 ст. 370 ЦК).

Існують такі види обов'язкового майнового страхування:

а) основних виробничих фондів, що належать державним підприємствам та організаціям;

б) державного майна, зданого в оренду або інший вид користування;

в) документів Національного архівного фонду, які мають особливу історико-культурну цінність (унікальних документальних пам'яток);

г) пам'яток Музейного фонду України, які тимчасово вивозяться за межі України для експонування на виставках або для реставрації;

д) майна, прийнятого ломбардом під заставу (заклад) тощо.

Обов'язкове страхування майна, що належить до основних виробничих фондів державних підприємств та організацій, здійснюється на випадок його пошкодження або знищення внаслідок техногенних аварій чи стихійного лиха. Це майно страхується на основі договору зі страховиком, який одержав відповідну ліцензію в Укрстрахнагляді і визначений за погодженням зі страхувальником. Об'єкт вважається застрахованим у повному обсязі з моменту укладення договору, але не раніше сплати першого платежу.

Страхування державного майна, зданого в оренду, здійснюється відповідно до ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна». Зокрема, в обов'язковому порядку страхуються будівлі церков, мечетей, костьолів та інших культових споруд, що передаються в оренду релігійним організаціям. Страхування здійснюється за рахунок орендарів.

Обов'язкове особисте страхування пасажирів та водіїв від нещасних випадків проводиться на транспорті. Воно стосується пасажирів повітряного, залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного та електротранспорту під час поїздки (польоту) або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані, а також водіїв, машиністів, провідників поїздів, членів команди літаків і суден, працівників бригад медичної допомоги да час керування транспортним засобом. Страхування не поширюється на пасажирів повітряного і внутрішнього водного транспорту на прогулянкових та екскурсійних лініях, внутрішнього водного транспорту, внутрішньо-міського сполучення і переправ, автомобільного та електротранспорту на міських маршрутах. Пасажири вважаються застрахованими з моменту оголошення посадки в повітряне, морське або річкове судно, в поїзд, автобус або інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки.

Страхувальниками у цих зобов'язаннях є юридичні особи або громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності, які володіють транспортними засобами чи експлуатують їх та уклали із страховиком договори страхування, а пасажири і водії є застрахованими особами. Проте страхування пасажирів здійснюється за їхній рахунок, бо у вартість квитка входить страховий збір. Страховими випадками у цьому виді страхування є: а) загибель або смерть застрахованого; б) травма застрахованого при встановленні йому інвалідності; в) тимчасова втрата працездатності внаслідок нещасного випадку на транспорті.

Законом України «Про страхування» та підзаконними нормативними актами передбачаються випадки обов'язкового особистого страхування певних категорій осіб (насамперед, працівників державних установ), умови праці яких пов'язані з підвищеним ризиком для їх життя і здоров'я. Це стосується військовослужбовців і військовозобов'язаних, які призвані на збори; медичних і фармацевтичних працівників; службових осіб державним податкових адміністрацій; суддів; працівників прокуратури тощо. Так, наприклад, державному обов'язковому особистому страхуванню підлягають працівники митних органів, які займають посади, що підлягають атестації (застраховані). Національна страхова компанія «Оранта» (страховик) виплачує страхові суми у разі:

а) загибелі або смерті застрахованого, що сталася при виконанні або у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, його спадкоємцям у розмірі, визначеному шляхом ділення десятирічного грошового утримання застрахованого за останньою посадою на мінімальну заробітну плату на день страхової події і множення одержаного результату на мінімальну заробітну плату на день подачі заяви про виплату страхової суми;

б) втрати застрахованим працездатності в результаті поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, що сталися при виконанні або у зв’язку з виконанням службових обов'язків - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, при встановленні інвалідності 1-ї групи - п'ятирічного, 2-ї групи - чотирирічного, 3-ї групи - трирічного грошового утримання за останньою посадою. Виплата зазначених сум у зв'язку з настанням страхової події провадиться за вирахуванням раніше виплачених страхових сум за цю саму страхову подію [28].

Більш як половину перелічених видів страхування становлять державні

види, по суті своїй вони тяжіють до страхування відповідальності роботодавця, проте здійснюються як види особистого страхування [37].

Решта видів майнового та особистого страхування здійснюється на добровільній основі. Добровільне страхування є найоптимальнішою із форм вираження страхових інтересів. У цьому випадку у страхувальника є можливість вибору страховика, а їх відносини регулюються укладанням угоди страхування.

Таким чином усі види страхування що не ввійшли до переліку, наведеного в ст. 6 Закону, провадяться в добровільній формі, наприклад, страхування залізничного водного, наземного транспорту, страхування вантажів й багажів, страхування від вогневих та стихійних ризиків, гарантій (поручительств), страхування життя та здоров'я на випадок хвороби та інше.

Добровільне страхування спирається на волевиявлення сторін. Ним, як правило, охоплюються ті юридичні, та фізичні особи, котрі не підпадають під обов'язкове страхування і бажають застрахуватися [16].

Взаємовідносини між страховиком і страхувальником будуються як на застосуванні законодавчих норм, так і на добровільних засадах і оформлюються договором страхування. В законодавчому порядку встановлюються об’єкти страхування, що підлягають добровільній формі та його найбільш загальні умови. Конкретні особливості щодо змісту та специфіки укладання й виконання страхових договорів, правила страхування розробляються самостійно страховою організацією для кожного виду страхування. А далі ці правила затверджуються Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю під час видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування. Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страхування. Правила проведення одного й того самого виду страхування різними страховиками можуть бути істотно різними. Тому страхувальник може обрати найбільш прийнятний для себе варіант страхування, і відповідно, - страховика.

Страховик, у свою чергу не залишається пасивною стороною він має право вибору: прийняти ризик даного страхувальника чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються загальні умови страхування, викладені у правилах.

Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін.

На відміну від обов'язкового, добровільне страхування завжди діє в межах певного періоду, обумовленого договором [28]. Саме в договорі чітко фіксується початок прав і обов’язків сторін та дата припинення їх. Це має виняткове значення, бо страхове відшкодування (страхова сума) виплачується лише тоді, коли страховий випадок відбувся в період страхування.

Права і обов'язки сторін у добровільному страхуванні виникають лише в разі обов'язкових виплат разового або періодичного страхових внесків, одразу ж після виплати першого з них, якщо черговий внесок за довгостроковим добровільним страхуванням не виплачується, то дія договору припиняється [39].

Розмір страхової суми за договором довгострокового страхування визначається за домовленістю партнерів.

Основними видами добровільного страхування є наступні:

1. Страхування життя. Компанії, що отримали ліцензії на страхування життя, не можуть займатися іншими видами страхування.

2. Страхування від нещасних випадків «ризикове страхування».

3. Медичне страхування. Передбачає оплату медичних витрат у разі виникнення визначеної договором страхування хвороби.

4. Страхування здоров'я на випадок хвороби.

5. Страхування наземного транспорту (крім залізничного).

6. Страхування залізничного транспорту.

7. Страхування повітряного транспорту.

8. Страхування водного транспорту.

9. Страхування вантажів і багажу.

10. Страхування на випадок пожеж і стихійних явищ.

11. Страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту.

12. Страхування відповідальності власників повітряного транспорту.

13. Страхування відповідальності власників водного транспорту.

14. Страхування відповідальності перед третіми особами.

15. Страхування кредитів.

16. Страхування інвестицій.

17. Страхування фінансових ризиків.

18. Страхування судових витрат.

19. Страхування виданих і прийнятих гарантій (поручительств).

20. Страхування майна.

Існують такі види договорі в добровільного майнового страхування: майна, тварин і сільськогосподарських культур, що належить кооперативним та суб’єктом підприємницької діяльності; морського; домашнього мийна, що належить громадянам; транспортних засобів; будівель і домашніх тварин, що належить громадянам, вантажів; ризику непогашення кредитів і відповідальності позичальників за непогашення кредитів та інших фінансових ризиків тощо.

За договором страхування майна, тварин і сільськогосподарських культур, що належать кооперативним та громадським організаціям, страхова сума визначається угодою сторін, але вона не може бути меншою 50 відсотків Від вартості основних та оборотних засобів, по страхуванню будівель дачно- і житлово-будівельних кооперативів - найнижчою її межею є заборгованість за виданими кооперативу кредитами банку. Застрахованим може бути не лише власне майно страхувальника, а й прийняте ним від інших осіб на комісію, зберігання, переробку тощо. У добровільному порядку страхують тепер своє майно колективні сільськогосподарські підприємства, а також орендарі, селянські (фермерські) господарства.

Договори .морського страхування, де об'єктом морського страхування може бути будь-який майновий інтерес, пов'язаний з торговельним мореплавством, а саме: судно, вантаж, фрахт, прибуток, очікуваний від вантажу, заробітна плата та інші види винагороди капітана, інших осіб, які належать до суднового екіпажу, а також ризик, прийнятий на себе страховиком (перестрахування). Об'єкт страхування зазначається у договорі морського Страхування (ст. 242 Кодексу торговельного мореплавства). За відповідною угодою (генеральним полісом) мають бути застраховані всі або певного роду вантажі, які страхувальник одержує чи відправляє протягом певного строку. Проте на вимогу страхувальника по окремих відправках вантажів, охоплених дією генерального поліса, страховик видає поліси або страхові сертифікати. Страховик не несе відповідальності за збитки, що виникли внаслідок умислу чи грубої необережності страхувальника, одержувача та їх представників, однак він відповідає за легку необережність цих осіб (ст. 256 Кодексу торговельного мореплавства).

Договори страхування домашнього майна, що належить громадянам.

Майно, що належить громадянам по праву приватної власності, може бути застраховане: за загальним договором - усе домашнє майно, що є у даному господарстві, крім виробів із дорогоцінних металів, коштовних каменів, колекцій картин, унікальних та антикварних речей (вони страхуються за окремим договором); певні предмети домашнього майна; окремі групи речей або усі речі домашнього майна в даному господарстві, які поділяються на групи.

Страхування домашнього майна на вибір страхувальника проводиться за одним із трьох варіантів: перший варіант - від стихійного лиха, нещасного випадку, крадіжки, від будь-якого іншого випадку; другий варіант - усі випадки, вказані у першому варіанті, крім крадіжки; третій варіант тільки на випадок крадіжки.

У разі зміни страхувальником постійного місця проживання перевезене у зв'язку з цим домашнє майно вважається застрахованим за новим місцем проживання страхувальника (без переоформлення страхового свідоцтва) до кінця строку, передбаченого договором. Майно, яке тимчасово залишилось за попереднім місцем проживання страхувальника, вважається застрахованим тільки протягом місяця з дня переїзду страхувальника на нове місце проживання. Домашнє майно може бути застраховане на строк від одного до одинадцяти місяців і від одного до п'яти років включно. Страхова сума за договором страхування домашнього майна встановлюється за бажанням страхувальника. Картини, колекції, унікальні та антикварні речі беруться на страхування тільки у повній їх вартості, вказаній у відповідному документі компетентної організації. За бажанням страхувальника під час дії договору можна збільшити страхову суму, уклавши додатковий договір на строк, що залишився до кінця дії основного договору.

Договори страхування транспортних засобів.

Страхувальниками за цим видом страхування можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. На страхування приймаються: транспортні засоби, що підлягають реєстрації в органах Державтоінспекції; інші транспортні засоби з двигунами, що використовують власне джерело енергії; причепи, напівпричепи, човнові двигуни тощо; тролейбуси; трамваї. Предметом угоди зі страхувальником можуть бути й інші засоби транспорту (човни, катери, яхти тощо). Водночас із транспортним засобом за бажанням страхувальника можуть бути застраховані: водій та пасажири транспортного засобу (водії транспортних засобів, що належать підприємствам та установам страхуються тепер в обов'язковому порядку); додаткове обладнання та устаткування, що не входить до комплекту транспортного засобу згідно з інструкцією заводу-виробника; предмети багажу. Проте страхування багажу не поширюється на антикварні та унікальні предмети, вироби з дорогоцінних металів, коштовних каменів, предмети релігійного культу, колекції, рукописи, цінні папери тощо.

Договір страхування транспортного засобу можуть укладати власник, орендар чи особа, яка користується ним на основі нотаріально посвідченої довіреності власника. Сторонам за взаємною згодою надається широка свобода у визначенні страхової суми. Такий договір укладається, як правило, строком на один рік за місцем постійного проживання чи роботи страхувальника, за місцем реєстрації, купівлі, технічного огляду або стоянки транспортного засобу. Перед укладенням договору представник страховика зобов'язаний оглянути об'єкт страхування у присутності страхувальника, перевірити відповідність номерів кузова, двигуна, рами, шасі даним, зазначеним у технічному паспорті.

Страхування транспортних засобів проводиться в одному з трьох варіантів відшкодування збитків, завданих внаслідок пошкодження, знищення чи втрати транспортного засобу. Перший варіант (повне відшкодування) - в рaзi настання будь-якої події, за винятком пошкодження шин, якщо при цьому самому транспортному засобу не завдано інших пошкоджень. Другий варіант (часткове відшкодування) - якщо пошкодження або втрата є наслідком будь-якої події, крім викрадення (угону) або спроби викрадення (угону), в тому числі окремих частин, деталей і приладдя транспортного засобу. Третій варіант (часткове відшкодування) - на випадок викрадення чи спроби викрадення (угону), включаючи викрадення окремих частин, деталей і приладдя.

Особливість страхування автомобіля полягає в тому, що страхувальникові надається можливість укласти договір за умови особистої участі страхувальника у відшкодуванні збитку (франшизи). Франшиза встановлюється у вигляді фіксованої суми страховиком залежно від зміни цін на автомобілі, вартості ремонтних робіт та автозапчастин. У цьому разі страховий внесок сплачується у зменшеному розмірі. В разі укладення договору з франшизою збиток, завданий автомобілю, додатковому обладнанню і предметам багажу в розмірі, меншому за встановлену суму франшизи, не виплачується (він залишається на ризику страхувальника), а збиток, що перевищує встановлену суму франшизи, відшкодовується у повному обсязі. Договір страхування автомобіля може включати умови про відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою його товарного вигляду внаслідок настання страхових подій. Страхувальник, який обирає цю умову, додатково до страхового платежу вносить суму в розмірі 50 відсотків нарахованої суми платежу. Страхове відшкодування виплачується страхувальникові й тоді, коли транспортний засіб пошкоджено під час його експлуатації членом родини страхувальника.

Договори страхування будівель, що належать громадянам.

Добровільне страхування будівель, що належать громадянам на праві приватної власності, застосовується щодо житлових будинків. Проте за цим договором можна застрахувати також дачу, садовий будинок, гараж, огорожу тощо. Добровільне страхування будівель проводиться на випадок знищення чи пошкодження їх внаслідок будь-яких причин, крім навмисних дій страхувальника або члена його родини, військових дій, екологічних катастроф тощо. Договори укладаються строком від одного до одинадцяти місяців чи від одного до п'яти років включно. За бажанням страхувальника будівлі можуть бути застраховані на договірну страхову суму.

Договір страхування укладається як на всі будівлі, що знаходяться на відведеній страхувальникові земельній ділянці, так і на деякі з них, і навіть на окремі їхні конструктивні елементи, як правило, з оглядом будівель або на підставі документів, що підтверджують наявність будівель. У разі переходу у встановленому порядку будівлі у власність інших осіб вона вважається застрахованою до кінця строку, встановленого договором, без переоформлення страхового свідоцтва. Страхувальникові, який протягом трьох і більше календарних років підряд укладав договори, надається пільговий місячний строк для поновлення договору. Такий договір незалежно від дня сплати страхових платежів вважається поновленим і набирає чинності з дня закінчення дії попереднього договору.

Договори страхування вантажів можуть укладатись юридичними та фізичними особами, які користуються послугами різних видів транспорту: морського, залізничного, внутрішнього водного, автомобільного та повітряного. За цими договорами страхувальникам відшкодовуються збитки, що виникають від випадковостей та небезпек під час перевезення вантажів. Договір страхування може бути укладений на основі однієї з умов: із відповідальністю за всі ризики чи без відповідальності за пошкодження.

За договором, укладеним на умовах відповідальності за всі ризики, відшкодовуються збитки від пошкодження, повної загибелі всього або частини вантажу, що сталися з будь-яких причин (за деякими винятками), а також всі необхідні і доцільно здійснені витрати по рятуванню та збереженню вантажу.

Укладення договору з умовою без відповідальності за пошкодження, названі збитки і витрати підлягають відшкодуванню страхувальникам, якщо вони зумовлені лише певними подіями: пожежею, бурею чи іншими стихійними лихами; зіткненням транспортних засобів тощо.

За обома видами страхування вантажів не відшкодовуються збитки, що виникли внаслідок будь-якого роду військових дій або військових заходів, впливу атомного вибуху чи радіоактивного зараження тощо. За договором страхування, укладеним з умовою без відповідальності за пошкодження, не відшкодовуються збитки від підмокання вантажу атмосферними опадами, крадіжки, недоставки вантажу та з деяких інших причин.

Новими видами страхування є: договори страхування ризику непогашення кредитів відповідальності позичальників за непогашення кредитів. Крім майна, об'єктом страхування може бути й інший майновий інтерес, зокрема ризик підприємницької діяльності. З 1 червня 1990 p. запроваджено добровільне страхування ризику непогашення кредитів. Договори добровільного страхування ризику непогашення кредитів страховики укладають з банками. Об'єктом страхування за цими договорами є відповідальність усіх чи окремих позичальників (фізичних чи юридичних осіб) перед банком за своєчасне та повне погашення кредитів і відсотків за користування кредитами протягом строку, встановленого у договорі страхування. Відповідальність страховика виникає, якщо страхувальник (банк) не одержав обумовлену кредитним договором суму протягом 20 днів після настання строку платежу, передбаченого кредитним договором, або строку, встановленого банком при невиконанні позичальником умов кредитного договору.

У договорах добровільного страхування відповідальності позивальників за непогашення кредитів страхувальниками виступають уже підприємства та організації різних форм власності. За цими договорами страховик виплачує банкові, який видав кредит, відшкодування в і обумовленому договором розмірі (від 50 до 90 відсотків суми непогашеного позичальником кредиту, включаючи й відсотки за користування ним). Після виплати банкові страхового відшкодування до страховика переходять у межах виплаченої суми всі права банку кредитора до підприємства страхувальника за кредитним договором.

Страховими подіями при страхуванні інших страхових ризиків можуть бути: зупинення або скорочення виробництва внаслідок обумовлених договором обставин; банкрутство; непередбачені витрати; невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань контрагентами страхувальника; видача гарантій (порук) тощо [29].

Міжнародне право і право більшості держав світу тлумачить обов'язкове страхування як необхідність захисту інтересів третіх осіб, коли їм завдано шкоди. Тому, як правило обов'язкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, насамперед, у страхуванні відповідальності власників джерел підвищеної небезпеки. А особисте і майнове страхування провадяться виключно в добровільній формі.

У страховій літературі дискутувалося питання про визнання пріоритетності принципу свободи, добровільності чи обов'язковості при страхуванні. На думку К. Г. Воблого, добровільне страхування логічно пов'язане з існуванням нової ринкової економіки. Тому, очевидно, що воно має стати основною, домінуючою формою. З другого боку, характерною особливістю нової фази розвитку господарства є велике втручання держави в економічне життя суспільства. Вільний розвиток економіки створив важкі умови для існування широких верств населення. І корективом у цьому випадку, як раз і виступає обов'язкова форма страхування, як одна із заходів соціальної політики держави [32]. Принцип обов’язковості досить доречний там, де є інтереси загального блага, коли державна чи суспільна користь потребують цього Обов'язкове страхування допустиме лише в тому випадку, коли за допомогою добровільного не можливо чогось досягти, або щонайменше, отримати бажаного ефекту.

По відношенню до добровільного, обов'язкове страхування повинно мати субсидіарне значення.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування.

Раціональне поєднання обов'язкового та добровільного страхування робить можливим сформувати таку систему страхування, яка забезпечує універсальний обсяг страхового захисту суспільного виробництва і громадян країни.

РОЗДІЛ IV ПЕРЕСТРАХУВАННЯ

4.1 Сутність і роль перестрахування.

Важко встановити, коли саме виникло перестрахування, який договір поклав йому початок, але можна з упевненістю стверджувати, що воно завжди розвивалося слідом за самим страхуванням, оскільки перестраховувальні операції є «вторинними», похідними від страхових.

За одними джерелами, перше перестрахування було проведене в 1370 році: перестраховувалася частина рейсу від Коделес до Брюге (Бельгія). Інші датують перші договори перестрахування кінцем XVI століття, коли страховики-купці поділяли між собою ризики в певних частках.

У наш час індустріалізації та науково-технічної революції ризики нестримно примножуються, дедалі підсилюється їх концентрація, а це, у свою чергу, збільшує як кількість, так і розміри збитків. Нові держави, котрі після розпаду колишнього СРСР здобули політичну та економічну незалежність, сприяють посиленню ролі перестрахування. Національний страховий ринок формується, спираючись на певну підтримку держави. Проте вітчизняні страхові компанії мають відносно невеликі можливості щодо прийняття ризиків. А потреба в покритті ризиків зростає швидше, ніж статутні фонди.

Кожна страхова компанія прагне створити стійкий стабілізований страховий портфель. Але жорстка конкуренція на страховому ринку не дає можливості для вільного відбору сприятливих ризиків, тому у портфелі страховика можуть опинитися ризики з дуже високою відповідальністю. У такій ситуації настання лише одного великого збитку може призвести до значних фінансових втрат компанії. Страховій компанії загрожують також великі збитки від масових дрібних ризиків, сконцентрованих на невеликій території (наприклад, коли йдеться про страхування будівель у сільській місцевості). І саме перестрахування дає змогу передбачити всі зазначені випадковості. Отже, потреба в ньому виникає за таких обставин:

• Можливий збиток, пов'язаний з великим ризиком.

• Можливий катастрофічний випадок, тобто кумуляція збитків у результаті однієї події.

• Перевищується середня частота збитків.

Класичне визначення перестрахування було дано в законодавстві Великої Британії на початку XIX століття: перестрахування є новим страхуванням уже застрахованого ризику [39].

Визначення німецьких страховиків також лаконічне і точне: перестрахуванням визнається страхування ризиків, прийнятих страховиком.

У практиці вітчизняних страховиків використовується таке визначення: перестрахування — страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований. Тобто в договорі перестрахування беруть участь: страхове товариство, що передає ризик; страхове товариство, що приймає ризик на свою відповідальність; посередник (не обов'язково). Процес, пов'язаний з передаванням ризику, називають цедуванням ризику, або цесією. Страховика (перестрахувальника), що віддає ризик, називають цедентом. Страховика (перестраховика), котрий ризик приймає, — цесіонарієм.

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

При настанні страхового випадку перестраховик несе відповідальність згідно з узятими на себе зобов'язаннями з перестрахування. Відносини страховиків із перестрахування регулюються договорами, що укладаються між ними.

Ризик, прийнятий перестраховиком від перестрахувальника, може бути знову переданий у певній частині іншому перестраховику. Цей процес називають ретроцесією. Сторону, що передає непрямий ризик, називають ретроцедентом, а сторону, що бере на себе такий ризик, — ретроцесіонарієм.

У результаті перестрахування (цесії) та ретроцесії відбувається поділ ризиків, відповідальність розподіляється між багатьма страховиками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Шляхом ретроцесії частина ризиків може бути знову передана прямому страховикові (цедентові). Щоб уникнути такої кумуляції збитків, у договорі перестрахування можна зробити відповідне застереження.

Як у страхових, так і в перестрахувальних операціях іноді потрібні посередники. Необхідність використання послуг брокера зумовлена специфікою ризиків у перестрахуванні: рідкісність ризиків, їх висока вартість, потреба в розміщенні на спеціалізованих ринках. Брокер готує всю потрібну інформацію для пропозиції і розміщує її оптимальним способом. Після розміщення пропозиції брокер готує перестраховувальний договір. А після його підписання забезпечує необхідний документообіг. Брокер отримує комісію, що варіюється, як правило, від 10 до 15 % нетто-премії.

Отже, головні функції брокера такі:

• представлення клієнта;

• консультування;

• ведення переговорів;

• розподіл ризиків.

Оскільки у природі страхування і перестрахування є багато спільного (розподіл ризику між зацікавленими сторонами договору страхування або перестрахування; схожість між страховиком, котрий передає ризик перестраховикові, і страхувальником, котрий передає ризик страховій компанії), то при проведенні перестрахувальних операцій спираються на ті самі принципи, що й при страхуванні, зокрема: принцип страхового інтересу; принцип відшкодування збитків; принцип найвищої сумлінності.

У разі купівлі в перестраховика захисту (гарантії від збитків) страховик передає йому частину ризику, а також і частину премії. Але за організацію прийому ризику на страхування страховик має право на отримання комісійної винагороди, або комісії з премії. Отже, комісія — це узгоджена частина понесених цедентом витрат з укладання договорів страхування.

Існують такі види комісій:

Оригінальна комісія — відрахування з премії на користь цедента. Виплачується в перестраховувальній цесії.

Перестраховувальна комісія — відрахування з премії на користь ретроцедента. Використовується при ретроцесії.

Брокерська комісія — відрахування з премії на користь брокера. Покриває витрати, пов'язані з розміщенням перестраховувального договору, і враховує прибуток по цьому розміщенню.

Страховик (цедент) має також право на тантьєму — відрахування з прибутку перестраховика, який він може отримати за результатами проходження договору перестрахування. Тантьєма виплачується щороку із суми чистого прибутку, який отримує перестраховувальна компанія. Це форма заохочення перестраховиком перестрахувальника щодо наданої участі в договорі перестрахування, сумлінності та обачного ведення справи.

Значне місце у перестрахуванні посідають перестраховувальні пули.

Розрізняють два типи пулів: пул страхування і пул перестрахування. Пул страхування проводить продаж полісів, за якими всі його учасники беруть на себе раніше узгоджену частку відповідальності. Пул перестрахування передбачає, що страховики випускають поліси самостійно, утримують узгоджену частку, а решту передають у пул на основі квоти або ексцеденту. Перестраховувальний пул діє як посередник, розподіляючи передані в перестрахування ризики між своїми членами. З огляду на світовий досвід доцільним вважається створювати пули у страхуванні ризиків з можливою катастрофічною відповідальністю (ядерні ризики, авіаційні, каско морських суден).

Особливого значення пули набувають у країнах, де відбувається становлення ринку страхування і перестрахування. Слід зауважити, що для збільшення місткості національного ринку перестрахування вживають різних заходів, один із них — створення страхових і перестраховувальних пулів. Перші паростки таких страхових об'єднань уже з'явилися в Україні.

Необхідність у перестрахуванні з кожним днем зростатиме через охоплення страхуванням дедалі більшої кількості великих, специфічних ризиків, а також у зв'язку з приватизаційними процесами, що відбуваються в нашій країні. Адже об'єкти приватизації, які втратили підтримку з боку бюджету, органів управління, опиняються в ризикових ситуаціях.

Отже, роль перестрахування важко переоцінити.

За допомогою перестрахування страховик може захиститись від випадкових (спричинених непередбачуваними обставинами) відхилень розрахункової збитковості від її фактичного рівня в поточному році. Тому перестрахування є необхідною умовою забезпечення фінансової стійкості й нормальної діяльності страховика незалежно від розміру його капіталу та страхових резервів.

Перестраховик, фінансове підтримуючи страхову компанію, сприяє розширенню її страхової діяльності. Це дуже важливо для страховика, який зацікавлений у розширенні можливостей своєї компанії. Страховик, починаючи роботу в нових для нього видах страхування, як правило, активно використовує перестрахування, що дає йому можливість набувати потрібного досвіду безпечним для себе шляхом.

Перестрахування не лише захищає страховиків, а й сприяє захисту самого страхувальника; працівників страхових компаній від втрати роботи; акціонерів компаній від зниження прибутку; держава має гарантію надходження податків від страхової діяльності і т. ін.

4.2 Методи перестрахування.

Передавання ризиків у перестрахування може відбуватися постійно або одноразово. Історія розвитку перестрахування свідчить, що першими були епізодичні передавання найбільш небезпечних ризиків [42].

Отже, за методом передавання ризиків у перестрахування і за оформленням правових відносин сторін перестрахувальні операції поділяються на такі:

• факультативні;

• облігаторні (договірні);

• факультативно-облігаторні і облігаторно-факультативні (змішані).

Факультативний метод перестрахування характеризується повною свободою сторін договору перестрахування. Перестрахувальник має право передавати ризики або лишати їх на власній відповідальності, а перестраховик має право прийняти ризики чи відмовитися від них. При факультативному

перестрахуванні кожний ризик передається окремо. Головна особливість цього методу перестрахування полягає в можливості індивідуальної оцінки ризику.

Факультативне перестрахування в багатьох аспектах схоже на пряме страхування, зокрема в тому, що перестраховик, приймаючи ризик, дуже докладно його вивчає, знайомиться з практикою страхових операцій цедента. Таке докладне, ретельне вивчення партнера та його пропозицій має сенс, особливо якщо це одне з перших приймань від компанії-цедента. Проте вивчення інформації в такому обсязі потребує багато часу і чималих адміністративних витрат для обох сторін (перевірка документів, вивчення подробиць щодо ризиків і т. ін.).

Переваги факультативного методу полягають ось у чому:

• у можливості вибору для компанії-цедента якомога сприятливіших умов перестрахування (розміщення ризику в кількох перестрахувальних компаніях, вибір найкращих пропозицій);

• у використанні цедентом перестрахування в тих випадках, коли відповідальність справді може зашкодити фінансовій стійкості страховика або коли він має розширити свою діяльність у сфері несприятливих для нього страхувань.

Особливістю факультативного перестрахування є можливість регулювання страховиком (цедентом) розміру власного утримання.

Власне утримання — економічно обґрунтована частина страхової суми, яку страхова компанія залишає на своїй відповідальності. Цю суму визначають:

• окремо за страховим полісом;

• за одним ризиком;

• за групою ризиків.

Власне утримання встановлюється в абсолютній сумі або у відсотках страхової суми об'єкта. Складним питанням для практичного перестрахування є визначення частки ризику, яку слід залишати на своєму утриманні. Передавати в перестрахування досить велику частку не вигідно, оскільки страховик відраховує і значну частину зібраних ним страхових премій. Водночас досить високий ліміт власного утримання впливає на фінансову стійкість страховика. Не лише страховик, а й перестраховик має зважати на розмір власного утримання. Занижений розмір власного утримання страховика не дає перестраховикові впевненості щодо якості ризику або добропорядності страховика при врегулюванні збитків у разі настання страхових подій.

Отже, визначення оптимального розміру власного утримання е важливою

ланкою в організації процесу перестрахування. Тому в багатьох країнах світу розмір власного утримання регламентується законодавством або самими учасниками перестрахування [40].

У ст. 30 Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про страхування"» передбачена вимога щодо обов'язкового укладання договору перестрахування в тому разі, коли страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів.

Існує багато теорій і практичних рекомендацій, які потрібно враховувати при визначенні ліміту власного утримання. Розглянемо їх.

• Обсяг премії. Чим більший обсяг зібраної премії при незначному відхиленні від загальної кількості ризиків, тим вищий ліміт власного утримання.

• Середня дохідність або середня збитковість за окремими видами страхування, за об'єктами. Чим вищою буде дохідність і нижчою збитковість, тим більшим може бути рівень власного утримання.

• Розмір витрат на ведення справи. Якщо витрати з ведення справи за окремими видами страхування досить великі, страховик (цедент) при встановленні нижньої межі власного утримання може перекласти більшу частину цих витрат на перестраховиків.

• Територіальний розподіл застрахованих об'єктів. Чим більший розподіл, тим меншою буде кумуляція збитків і більшим можна встановити власне утримання.

• Кваліфікація і практичний досвід спеціалістів страховика (цедента). Правильна оцінка ризику, визначення максимально можливого збитку, встановлення адекватного розміру комісії і необхідного розміру передавань впливає на розмір власного утримання.

Для кожного виду ризиків (груп ризиків) страхові компанії складають таблиці лімітів власних утримань, які часто коригуються.

Порядок укладання перестраховувального договору на факультативній основі такий. Спочатку перестрахувальник та перестраховик укладають між собою Договір про співробітництво з факультативного перестрахування. Цей договір не містить даних про ризики, а лише визначає схему роботи, права та обов'язки сторін. Підписуючи таку угоду, перестраховик не зобов'язаний приймати ризики від страховика на перестрахування. Факультативне перестрахування передбачає рішення перестраховика в кожному окремому випадку.

Коли у страховика з'являється ризик, який він бажає перестрахувати згідно з Договором про співробітництво з факультативного перестрахування, він надсилає перестраховикові коверноту.

Ковер-нота містить таку інформацію: вид страхування; територію страхування; об'єкт страхування; страхову суму; ставку премії: власне утримання; премію перестраховика, комісію і т. ін.

Після вивчення інформації щодо ризику перестраховик повідомляє страховика (цедента), яку частку він приймає в факультативне перестрахування. Підтвердження робиться по телефону, факсу або відправленням підписаної копії пропозиції із зазначенням своєї частки.

При розгляді факультативного перестрахування необхідно звернути увагу на недоліки цього методу:

1) без згоди перестраховика перестрахувальник не може змінити умови страхування;

2) великі витрати з оформлення факультативного перестрахування, особливо в разі неодноразової факультативної пропозиції;

3) тривалість оформлення факультативного перестрахування впливає на можливість укладання договору або навіть відмови від нього;

4) вивчення кожного ризику і часте проведення перестрахувань дає певну інформацію конкурентам про андеррайтерську політику компанії-цедента;

5) неможливість автоматичного поновлення факультативного покриття.

Комісія у факультативному перестрахуванні встановлюється не регулярно. Факультативні договори перестрахування укладаються на період дії

оригінального полісу.

Факультативна цесія здійснюється в усіх галузях страхування. Найчастіше до неї вдаються при покритті великих ризиків (промислові підприємства, вузли та агрегати, що мають високу вартість у майновому страхуванні), а також при страхуванні цивільної відповідальності, де страхові випадки не поодинокі і більш імовірні.

Зі зростанням обсягу страхових операцій постала потреба прискорити механізм передавання ризиків у перестрахування. А це, у свою чергу, сприяло появі іншого методу перестрахування, який надав страховикові більших можливостей щодо здійснення страхування, зниження його витрат за ризиками. Йдеться про облігаторне (договірне) перестрахування [36].

Облігаторне перестрахування передбачає обов'язкове віддавання перестрахувальником раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями. Перестраховик також обов'язково має приймати ці частини ризиків згідно з умовами договору.

У договорі облігаторного перестрахування обов'язково визначаються ліміти відповідальності, термін дії договору, перестраховувальна премія, перестраховувальна комісія, обмеження щодо покриття, схема розрахунків тощо. Перестрахування на облігаторній основі має універсальний характер, тобто використовується в усіх видах страхування, діє на всіх страхових ринках світу. Облігаторне перестрахування дало поштовх до розвитку техніки перестрахування, що посприяло розробленню системи договорів у різних галузях і видах страхування.

Облігаторне перестрахування дає змогу збільшити обсяги страхових операцій, збирає більшу частину перестраховувальної премії у професіональних перестраховиків світу. Інші переваги цього методу полягають ось у чому:

• у рівномірному розподілі ризиків (перестраховик упевнений у тому, що ризики як більш, так і менш сприятливі, будуть розподілені рівномірно);

• автоматичності приймання ризиків, що потребує значно менших витрат, пов'язаних з обробкою ризиків, скороченні часу на андеррайтинг;

• можливості розвитку довгострокових відносин між сторонами;

• гарантії підтримки перестраховика, яка надає більшої свободи цеденту щодо проведення страхових операцій, розширення бізнесу.

В облігаторному перестрахуванні перестрахувальник має систематично висилати перестраховикові бордеро-премії і бордерозбитки. У такому разі відпадає потреба надавати додаткову інформацію, що відбиває стан страхового портфеля цедента. Бордеро-премії— це перелік ризиків, які підпадають під дію облігаторного договору перестрахування.

Зазвичай бордеро-премія містить такі дані: номер оригінального полісу; назву застрахованого об'єкта; період страхування; страхову суму; власне утримання перестрахувальника; частку перестраховика; перестраховувальну премію.

Стосовно збитків, що сталися, перестрахувальник надсилає перестраховикові бордеро-збитки. Цей документ містить таку інформацію: номер оригінального полісу; дату настання збитку; деталі пошкодження об'єкта; повний збиток; сплачений збиток; зарезервований збиток і т. ін.

Зауважимо, проте, що облігаторне перестрахування не позбавлене й недоліків. Основна недосконалість цього методу така: коли ризик, що підлягає перестрахуванню, не підпадає під умови облігаторного договору або страхова сума за ризиком перевищує ліміт відповідальності за договором, тоді може виникнути потреба в додатковому договорі факультативного перестрахування.

Договір облігаторного перестрахування частіше укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом повідомлення сторін щодо прийнятого рішення. Перестраховики багатьох країн надають перевагу облігаторному методу. У вітчизняному перестрахуванні поширенішим є факультативне перестрахування, оскільки облігаторна форма технічно складніша.

У практиці перестрахування інколи використовується поєднання методів перестрахування, так зване факультативнооблігаторне перестрахування і облігаторно-факультативне перестрахування [33].

4.3 Співстрахування та механізм його дії.

Один і той самий об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування і, за згодою страхувальника, кількома страховиками.

Співстрахування — страхування, при якому два та більше страховиків беруть участь визначеними частками у страхуванні одного й того самого ризику, видаючи спільні чи окремі поліси, кожний на страхову суму у своїй частці.

При цьому договір має містити умови, що визначають права і обов'язки кожного страховика.

За наявності угоди між співстрахувальниками та страхувальником один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі своєї частки.

На практиці страховик, котрий бере участь у страхуванні в меншій частці, підпорядковується умовам, узгодженим страховиком, що має більшу частку. Однак це не зобов'язує його, як прийнято у пропорційному перестрахуванні, підпорядковуватися всім рішенням лідируючого страховика та сплачувати свою частку у збитках на тій підставі, що інші страховики сплатили свої частки.

Якщо страхувальник застрахував об'єкт не на повну суму, він розглядається як один із страховиків і несе відповідальність за недострахованою часткою. Інколи страховики, які беруть участь у співстрахуванні, вимагають, щоб страхувальник сам виступав співстраховиком, тобто утримував на власній відповідальності частину ризику.

Інколи співстрахування розглядається як окремий випадок перестрахування, коли одночасно кілька страховиків за взаємним узгодженням приймають чи передають на страхування великі ризики.

І це не випадково. Хоча з юридичного погляду співстрахування та страхування різні, за своєю економічною сутністю вони дуже схожі. В обох випадках здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат, наявна співучасть у преміях та страхових ризиках. В обох випадках відповідно координуються страхові фонди різних страховиків (перестраховиків), які одночасно беруть участь в одному й тому самому страхуванні.

Співстрахувальні ознаки можна спостерігати на прикладі перестрахувальних пулів (об'єднань, фондів).

Пул базується на концепції взаємності. Сутність його полягає в тому, що премія та суми збитків за відповідними ризиками передаються в пул, який розподіляє проходження операцій між членами пулу згідно з розміром премії, що її передано до пулу [25].

Розрізняють два типи пулів: пули страхування та пули перестрахування.

Зауважимо, що багато з пулів не виправдали надій, оскільки середній результат діяльності страхових компаній, які не були членами пулів, був вищий, ніж у членів пулу.

Проте створення пулів було доречним при страхуванні ризиків з потенційною катастрофічною відповідальністю (наприклад, страхування атомних електростанцій, авіаційних ризиків). Об'єднання страховиків до пулів відбувається також за каско суден, у разі страхування нафторизиків, коштовностей тощо.

Раніше в деяких країнах пули створювались для скорочення обсягу операцій з перестрахування, що виходять за межі країни.

Об'єднання страховиків до пулів виправдане також при проведенні небажаних з технічного погляду страхових операцій або невеликих та вузькоспеціалізованих операцій окремих страховиків, для яких важливо утримати спеціалістів у цій галузі, також виправдує діяльність пулів. Мало місце створення регіональних перестраховувальних пулів, мета яких полягала в міжнародному перерозподілі ризиків.

Учасники пулу зобов'язані приймати всі зазначені в угоді ризики тільки в межах пулу. Вони також повинні приймати частку у всіх ризиках, що передані до пулу, чи колективно підписаних всіма його членами.

Нерідко через пул здійснюється перестрахування ризиків. У такому разі договори страхування спочатку укладаються окремими його учасниками, а надалі передаються повністю в пул. Частка кожного члена пулу в перестрахуванні визначається на підставі пропорційного розподілу. Частка, яку отримує кожний з учасників пулу, має вигляд фіксованого відсотка.

Пул, створений на базі співстрахування, має принципові особливості. Він відрізняється від перестраховувального пулу тим, що в полісі, який видається страхувальнику, зазначається перелік членів пулу, які беруть участь у страхуванні певного ризику, і їхня частка в страховій сумі. У тому разі, коли в пулах зі співстрахування беруть участь і професіональні перестраховики, які не укладають прямих договорів страхування, їхня частка повинна бути погоджена і підписана прямими страховиками, що беруть участь у конкретному пулі.

Кожний із учасників пулу бере участь у ризиках, що покриваються пулом, на підставі схеми пропорційного розподілу. Частка кожного члена пулу визначається у відсотках від загальної місткості пулу під час його створення. Із зарубіжної практики відомі також випадки визначення частки в абсолютних долях (наприклад, 15 із 100 часток), а інколи і в фіксованих сумах. Для країн з високим рівнем інфляції такий метод визначення пайової участі не зручний.

Кожний з учасників пулу бере участь як у тих ризиках, які він сам прийняв і передав до пулу, так і в решті ризиків, які внесені до пулу іншими учасниками. Це дає можливість кожному учаснику пулу збільшити кількість ризиків, що приймаються на страхування, поліпшити структуру страхового портфеля, зменшити небезпеку кумуляції ризиків.

Пул може нормально функціонувати тільки тоді, коли він дотримується прийнятих правил та обмежень і всі члени пулу використовують ті самі умови та ставки премій, аби уникнути будь, яких несанкціонованих переваг одного учасника над іншими.

Міжнародним досвідом об'єднання страховиків відпрацьовані головні принципи їх організації. Ці принципи відображені в угоді про пул та визначають такі умови:

• форму об'єднання (обов'язкову чи добровільну, зі створенням юридичної особи чи без отримання відповідного статусу);

• форму прийняття чи розподілу відповідальності за страховим ризиком: співстрахування чи перестрахування;

• вид відповідальності учасників пулу перед страхувальниками: часткова, солідарна або субсидіарна;

• порядок об'єднання страховиків у страховий пул: вільний, обмежений, з урахуванням відповідних спеціальних критеріїв;

• форму відносин між учасниками пулу та страхувальниками, що стосується укладання договору страхування: будь-яким учасником пулу, тільки учасником – андеррайтером чи лідером пулу;

• установлення ліміту відповідальності пулу;

• проведення спільної політики з перестрахування відповідальності, що перевищує місткість пулу;

• здійснення спільної політики інвестування страхових резервів;

• проведення страхування на підставі загальних правил та тарифів.

Деякі із зазначених умов включаються в угоду про страховий пул як безперечні принципи його організації. До таких безперечних принципів належать, наприклад, умови про проведення страхування за єдиними правилами та тарифами, умови здійснення єдиної політики з перестрахування відповідальності, що перевищує місткість пулу, ліміт його відповідальності.

Питання про прийняття інших умов як основоположних принципів організації страхового пулу може бути вирішене різними шляхами.

На принципи організації страхового пулу впливають, насамперед, такі чинники:

• цілі та завдання, які встановлені при його створенні;

• специфіка ризиків, для страхування яких створюється пул;

• правова та страхова нормативна база, що регламентує діяльність страхових пулів у країні їх утворення;

• особливості національної економіки та національного страхового ринку,

що коригують міжнародний досвід страхових пулів.

Шляхом створення пулу вирішуються такі завдання:

• Заявляються умови для страхування ризиків, раніш невідомих і таких, точно оцінити які дуже важко; таких, що трапляються рідко і не дають змоги в разі максимального охоплення сформувати збалансований страховий портфель; катастрофічних ризиків.

• За рахунок об'єднання фінансових засобів окремих страховиків відповідно збільшується місткість пулу, а також підвищуються можливості страховиків з прийняття на страхування значних ризиків.

• Підвищується надійність страхового захисту за рахунок збільшення гарантій виконання страховиками своїх обов'язків з відшкодування збитків.

При цьому надійність страхового захисту, що гарантується пулом, залежить від того, на основі якого договору будуються відносини між страховиками — учасниками пулу та страхувальниками: співстрахування або перестрахування. І якщо пул є співстрахувальним, то на основі якої відповідальності: часткової, солідарної або субсидіарної — діють учасники страхового пулу. Форми договорів та відповідальності, на підставі яких будуються взаємовідносини учасників пулу, визначаються угодою про пул [13].

Один із головних принципів організації страхового пулу — це визначення ліміту його відповідальності.

Ліміт відповідальності пулу, чи максимальний обсяг зобов'язань за договором страхування, що укладений від імені пулу, установлюється в угоді про пул як сукупність максимальних обсягів відповідальності кожного учасника пулу. У свою чергу, максимальний обсяг відповідальності кожного страховика за окремим ризиком за договором страхування не може перевищувати 10% сплаченого статутного фонду і сформованих вільних резервів та страхових резервів страховика.

Місткість страхового пулу безпосередньо впливає на актуальність вирішення питання про перестраховування відповідальності, що перевищує зазначену місткість.

Перестрахувальні пули бувають таких видів:

• Пул ринку, або ринковий пул.

Ринковий пул є організаційною формою, яка об'єднує більшість компаній ринку для прийняття великих чи дуже небезпечних, навіть катастрофічних ризиків. Особливості пулу можуть бути корисними для покриття нових видів страхування (наприклад, атомних ризиків).

• Урядовий перестрахувальний пул.

У деяких країнах з метою запобігання передання ризиків іноземним закордонним перестраховикам урядами створюються центральні перестрахувальні компанії або пули, у які всі страхові компанії, що здійснюють страхування в державі, повинні передавати до перестрахування всі ризики або їх частину.

• Андеррайтерські пули.

Невеликі компанії, що мають бажання вийти на новий ринок чи почати проводити новий вид страхування, але не мають достатнього досвіду чи необхідної місткості. У такому разі вони можуть об'єднуватись, утворюючи пули з компаніями, що мають більший досвід, об'єднуючи андеррайтерські можливості для прийняття на страхування конкурентоспроможних часток.

Україна також іде шляхом створення страхових і перестраховувальних пулів. Нині вже існують ядерний пул, перестраховувальний «АВТОКАСКО ПУЛ», до яких увійшли найвідоміші українські страховики, що спеціалізуються у відповідних галузях.

ВИСНОВОК

Страхування як об’єктивно необхідний атрибут ринкової економіки забезпечує надійні гарантії відновлення порушених майнових прав та інтересів. В той же час страхування не лише звільняє державу від витрат на відшкодування збитків при настанні страхових подій, а й суттєво впливає на зміцнення фінансів держави є ефективною формою нагромадження коштів громадян і значним стабільним джерелом довгострокових інвестицій. Незважаючи на труднощі становлення національного страхового ринку, обсягни страхових операцій помітно зростають. Це зумовлено тим, що в умовах господарювання, відшкодування збитків в основному здійснюється державою за рахунок коштів бюджету. Реалізація в Україні програми приватизації об’єктів державної власності зумовила необхідність страхового захисту нових власників майна від ризиків, що призводить до його втрат або пошкодження.

За роки незалежності в Україні, в основному, створено законодавчу та нормативну базу страхування. Це дало можливість розбудувати страховий ринок на засадах конкуренції, що сприяє підвищенню якості надання страхових послуг.

За станом на 01.01.2000 р. в Україні зареєстровано понад 260 страхових компаній, з яких майже третина працює масштабно і ефективно. Проте зараз рівень розвитку страхового ринку в Україні складає ще не більше 10% потенційних ризиків, тоді як в більшості розвинутих країн він складає не менше 9095%. Дуже низьким залишаються фінансові можливості вітчизняних страхових компаній щодо покриття великих ризиків. Понад 2/3 страхових компаній України мають статутний капітал нижче необхідного мінімального розміру (еквівалентного 100 000 ЕКЮ) визначеного Законом України "Про страхування", і лише 71 страхова компанія, а 27% від їх загальної кількості, мають статутний капітал, що перевищують 1 мільйон гривень. До того ж в багатьох страхових компаній статутний капітал це права та майно, інші низько ліквідні засоби, що негативно впливає на рівень їх платоспроможності і на розвиток національного страхування в цілому.

Серйозну загрозу існування ринку страхування в Україні, який і так надто слабкий складає дедалі більше втручання курівників окремих державних адміністрацій в регулювання страхової діяльності з метою перерозподілу ринку страхування. Не сприяє розвитку страхової справи в Україні і відсутність законодавчо визначених механізмів стимулювання власників майна, як юридичних так і фізичних осіб до ширшого використання можливостей страхового захисту своїх майнових інтересів. Через недооцінку державними структурами значимості страхового захисту в розвитку економіка держави, основний тягар витрат по упередженню та ліквідації наслідків природних явищ, катастроф та техногенних аварій продовжує лягати на бюджет.

Враховуючи, що страхові послуги по суті є трансграничними, тобто можуть надаватися без присутності іноземного страховика на національній території, необхідно передбачити законодавчі важелі обмеження присутності нерезидентів на страховій арені України, тобто виважити і продумано контролювати на координувати процес укладання відповідних договорів. Водночас законодавча визначити усі страхові послуги, що можуть надаватися для забезпечення нових страхових цілей, конкретні умови діяльності страховиків та види ризикового страхування, перестрахування, брокерської діяльності. Слід також законодавчими і правовими діями, цивілізовано обмежити сферу діяльності страхових компаній інших країн на національному ринку в тих секторах, де держава вважає вкрай небажаним просування страхових продуктів іноземних компаній в інтересах захисту вітчизняних страхових підприємців національні страховики, у переважній їх більшості, ще не в змозі надати страхові послуги з великих ризиків, не можуть вони й організувати повноцінного страхування життя і майна мешканців України.

З переходом України на ринкові страхові засади розвитку господарського життя формуються об’єктивні умові удосконалення й розвитку нових видів страхування. Страхового захисту потребують акціонерні товариства, приватні підприємства, організації всіх форм власності. Значення страхування постійно зростає, воно стає невід’ємною частиною єдиного грошового господарства держави.

В той же час, входження України в міжнародну спільноту, зокрема, виконання Угоди про партнерства співпрацю між Україною і Європейським союзом та підготовка до вступу України до Всесвітньої організації торгівлі, здійснення широкої програми приватизації об’єктів державною власності, змін економічного механізму управління в державному секторі економіки, спрямовані на розширення самофінансування виробничих потреб, вимагають радикальних змін у формуванні та зміцненні ринкових відносин в системі страхового захисту. Такий захист стає особливо вагомим тепер, коли держава визначила шляхи розвитку економіки на найближчі 5 років, які закріплені в програмі діяльності нового Кабінету Міністрів. Для забезпечення мети, яка передбачається в новій програмі розвитку страхового ринку України необхідно

• вдосконалити законодавчу і нормативну базу страхування, приведення її у відповідність із міжнародними нормами;

• підвищити ефективне державне регулювання страхової діяльності;

• забезпечити надійність і фінансову стійкість системи страхування;

• формувати світогляд господарського середовища щодо необхідності страхового захисту та підвищення страхової культури населення;

• законодавча врегулювати питання захисту заощаджень громадян при довгостроковому страхуванні життя, здоров’я, пенсій;

• впровадити міжнародну систему обліку та звітність про страхову діяльність;

• широко впровадити обов”язкове страхування цивільної відповідальності власників автомобільного транспорту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. К., 1996.

2. Цивільний Кодекс України.— К., «Юрінформ», 2004.

3. Закон України. «Про господарські товариства», від 19.01.91// «Галицькі контракти». № 42/96, с. 40-50.

4. Закон України. «Про страхування» від 7.03.96 // №85 // «Страхування в Україні. Збірник нормативних та інформаційних матеріалів», видавництво «Юрінформ». 1997 p.,155 с.

5. Закон України. «Про внесення змін до закону України "Про страхування" від 07.03.96 р.»//«Урядовий кур’єр», 2001 p., 7 листопада.

6. Закон України «Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998-2000 роки» Голос України № 65 (1815) від 7 квітня 1998 року.

7. Закон України «Про Національну програму інформатизації» Голос України № 65 (1815) від 7 квітня 1998 року.

8. Указ Президента України «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері» від 22 квітня 1998 року № 346.

9. «Законодавство України про страхування». К.: «Юрінформ».- 1997.- 125 с.

10. Александров А. А. Страхування особисте, майнове, обов'язкове, цивільна відповідальність. Приблизні правила і умови страхування,— М., 1998.— 185 с.

11. Александрова Т. Г., Мещерякова О. В. Комерційне страхування (Довідник).- М., 1996.-253 с.

12. Аленичев В. В. Правовое регулирование страховой деятельности в России.— М., 1994. 464 с.

13. Базилевич В. Д. Страховий ринок України. К.: «Знання».- 1998.- 374 с.

14. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. - К.: «Знання». -1997.- 216 с.

15. Базилевич В. Д. Антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на страховому ринку України // «Фінанси України». -1998. -№ 8. -C. 5-15.

16. Базилевич В. Д. «Розвиток страхового ринку - стратегічний фактор капіталовкладення // «Економіка України».-1998.-№ З.-C. 13-23.

17. Біленчук Д. П., Залетів О. М., Кліменко М. І., Судові експертизи в цивільному, арбітражному і кримінальному процесі. - К., 1998.- 52 с.

18. Внукова Н.Н., Практика страхового бізнесу. - К.: «Лібра».-1994.- 80 с.

19. Внукова Н.Н., Практикум із страхування. - К.: Вип. 1. Ліра.-1998.

20. Воблий К. Г. Основи економії страхування. - М.: Видавничий центр «Англія».- 1993.- 226 с.

21. Воробйов М. В. Фінансове право. Підручник., Харків: фірма «Консум».- 1998.- 495 с.

22. Гвозденко А. А. Основи страхування. - М., 1998.- 299 с.

23. Гвозденко А. А. Основи страхування. - К., 1996.

24. Єфименко К. 0. Розвиток законодавчої і нормативної бази страхування та облік його операцій // Фінанси України. - 1998.- № 4.- С. 62-70.

25. Єфимов С. Л. Енциклопедичний словник. Економіка й страхування.— М.: 1996.- 527 с.

26. Заруба О. Д. Страхова справа. - К., 1998.- 319 с.

27. Зобов'язальне право: теорія і практика. - К.: Юрінком. - 1998, гл. 24.-С. 610-639.

28. Идельсон В. Р. Страховое право. - М.: 1994. - 96 с.

29. Крюков В. Т. Страховое право. - М.: 1992.- 156 с.

30. Колесников О. Е. Інтернет для ділової людини. - М.: МЦФ. Видав фірма «Яуза». - 1996. - 281 с.

31. Словник страхових термінів. - К., 1997.

32. Левін Д. P., Бароді До. Секрети Internet: Пер. з англ. ДО.: Діалектика. - 1996. - 544 с.

33. Осадець С. С. Страхування. - К., 1998.- 400 с.

34. Пацурія Н. Б. Суб'єкти страхової діяльності: нормативне регулювання, місце і функції на страховому ринку України // Вісник Вищого Арбітражного Суду України. -1999. - № 1.- С. 148-156.

35. Плешков A. П., Орлова I. В. Норми зарубіжного страхування. - М.: «Англія». - 1997.— 198 с.

36. Серебровский В. И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. - М., 1997.- 567 с.

37. Страховий портфель. Книга підприємця, страховика, страхового менеджера.— М.: 1994.- 628 с.

38. Таркуцяк А. О. Страхування. - К., 1999.

39. Терминологический словарь-справочник. Страхование. Транспортные перевозки. - М., 1997.

40. Фогельсон Ю. Введение в страховое право. - М., 1999.- 264 с.

41. Фогельсон Ю. Введение в страховое право. - М.: БЕК.- 1999.- 264 с.

42. Цивільне право, частина друга. - К.: Вептурі. - 1996, гл. 14, (с. 243-265).

43. Шахов В. В. Страхування. - М.: «Страховий поліс». - М.: «ЮНІТІ», 1997, 314 с.

44. Шелехов К. В., Бигдоли В. Д. Страхование. - К.: МАУП. - 1998.- 424 с.

45. Шелехов К. В. Основы социального страхования. - К.: МАУП. - 1998.-14 с.

46. Шелехов К. В. Страхование. - К., 1999.- 40 с.

47. Штрауб Э. Актуальная математика имущественного страхования. - М., 1994. - 148 с.

48. Юрченко Л.А. Финансовый менеджмент страховщика: Учебное пособие. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. - 1999 с.

49. Яковенко И.В. Перспектива ясная, нужна базовая поддержка. // Финансовые услуги. 1997. - №1. - с.4-6.

50. Янишен В. Система личного страхования в Украине. // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1997. - №10. - с. 24-30.