Міністерство освіти і науки України

Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди

Інститут економіки і права

Юридичний факультет

Кафедра цивільно-правових дисциплін

ДИПЛОМНА РОБОТА

з трудового права на тему:

ОСОБЛИВОСТІ ПРИЙНЯТТЯ НА РОБОТУ

ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ

ХАРКІВ – 2001

ПЛАН

ВСТУП

Актуальність теми. Прийняття Конституції України стало важливим етапом правової держави і становлення ринкових відносин. У зв'язку з цим виникає реальна необхідність критично оцінити і переосмислити діюче законодавство, в тому числі й трудове. Зміст багатьох норм і правових інститутів зараз не в повній мірі відображає вимоги правового врегулювання суспільних відносин, пов'язаних з трудовою діяльністю. Через це гостро постає проблема вдосконалення законодавства про працю і приведення його у відповідність до Конституції України. Право не повинне відставати в забезпеченні правовим регулюванням як вже існуючих, так і нових суспільних відносин. Звідси вимагає свого вдосконалення і дисциплінарна відповідальність, як один із найважливіших факторів формування соціально-активних правомірних стереотипів поведінки державних службовців.

Сьогодні необхідна побудова такого державного апарату, діяльність якого була б спрямована повністю на створення реальних умов для всебічного розвитку особистості, покращання її матеріального і морального благополуччя, захист прав, свобод і законних інтересів. Верховною Радою України вже прийнято ряд важливих нормативних актів, спрямованих на вирішення названих проблем. До них слід віднести Конституцію України, а також Закони України: "Про державну службу", "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про суддів" та інші.

Діяльність державних службовців України як суб'єктів трудового права передбачає чітке узгодження їх поведінки з юридичним розпорядженням в процесі праці, їх організованість і дисципліну, що є обов'язковою умовою високої ефективності управління процесами у сфері правоохоронної діяльності держави. Але держава повинна чітко сформулювати свої вимоги до державних службовців у системі їх прав, обов'язків і обмежень, а також встановити міру юридичної відповідальності, що забезпечує їх реалізацію. Порядок та норми прийому на роботу відіграють в їх реалізації провідну роль. Ефективність цих норм залежить від теоретично аргументованого і практично обґрунтованого вибору їх. і закріплення в законодавстві, а також правильного застосування на практиці.

Назріла реальна необхідність в перегляді традиційних поглядів на теорію державної служби, оскільки основне її призначення у співдії реального виконання обов'язків, здійснення запропонованого правочинства і дотримання встановлених обмежень.

Проблемам державної служби приділялось достатньо уваги, що сприяло накопиченню великого теоретичного матеріалу. Було опубліковано велику кількість статей, збірників, монографій про державну службу. Але питанням прийому на роботу державних службовців з погляду на специфічність їх правового положення, практично не приділялось відповідної уваги, а через це відсутні спеціальні монографічні та дисертаційні дослідження цієї проблеми.

Дослідженням державної служби в трудовому праві присвячені роботи Авер’янова В.Б., Атаманчука Г.В., Бахраха Д.Н., Дубенко С., Анохіна В.М., Ніжніка Н.Р., Петрішина А.В., Пахомова І.М. та інших вчених-юристів. Наявні теоретичні розробки є науковим фундаментом аналізу і досліджень прийому на роботу державних службовців як спеціальної категорії робітників у трудовому праві України.

Об'єктом даного дослідження стала проблема прийому на роботу державних службовців в її науковому і практичному аспектах, а предметом - діюче законодавство, практика його застосування, система наукових поглядів та розробок відносно даної проблеми.

З прийняттям Конституції України діюче законодавство приводиться у відповідність з Основним Законом та удосконалюється. Для забезпечення цього процесу необхідна серйозна наукова база, на яку буде спиратися законодавець. Вчені України призвані об'єднати практику застосування законодавства з нормотворчим процесом. Ця робота у деякій мірі сприяє вирішенню даної задачі та зближує теорію з практикою, а науку – з нормотворчістю.

Мета і завдання дослідження. Мету дослідження складають: 1) всебічний аналіз, виявлення суті і особливостей прийняття на роботу та проходження служби державними службовцями України; 2) вироблення конкретних практичних рекомендацій з удосконаленням законодавства з метою формування правомірної поведінки державних службовців, а також законності і порядку.

Дослідження проводилось також з метою усунення прогалин в законодавстві та практиці його застосування, виявлення недоліків у різних формулюваннях понятійного апарату державної служби.

Методологічну і теоретичну основу дослідження склали загальнотеоретичні та спеціальні праці вчених-правознавців, філософів, соціологів, закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативні акти.

Робота написана з обліком досягнень загальної теорії права в галузі державної служби, а також інших галузей права України. Автор керувався методом діалектики, на основі якого будь-які явища повинні досліджуватися у взаємозв'язку з обліком історії їх розвитку. Використовувались також приватно-наукові методи: порівняльний, системний, логічний та інші. Застосований особливий методологічний підхід, з позицій якого простежений зв'язок науки та практики. Аналіз наукової літератури та практики державної служби дозволив авторові обґрунтувати свої висновки та пропозиції з обліком потреб правозастосування та удосконалення нормативних актів, регулюючих ці відносини.

Наукова новизна роботи. Наукова новизна роботи знаходиться у першому комплексному дослідженні особливостей прийняття на роботу державних службовців та проходження ними служби, в обґрунтуванні необхідності нових підходів до її вивчення, з обліком стану науки, законодавства та потреб практики. У трудовому праві склалися визначені погляди на поняття державної служби, основи її виникнення, форми та міри її реалізації.

Практичне значення результатів дослідження визначається розміщеними у роботі рекомендаціями з удосконалення діючого законодавства України. Науковий аналіз дозволив визначити поняття юридичних фактів, з якими пов'язується право на працю. Внесені пропозиції, направлені на усунення прогалин у діючому дисциплінарному законодавстві, забезпечення принципів законності та соціальної справедливості у державній службі.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ.

1.1. СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ В УКРАЇНІ.

Одним з численних видів прав, проголошених і закріплених новою Конституцією, є соціальні права. Цей вид прав був пріоритетним і різноманітним і в попередній Конституції України, але за даною Конституцією соціальні права певною мірою розширені і наповнені новим змістом.

Новим Основним Законом, зокрема, передбачені такі соціальні права, як право на працю ( ст. 43). З огляду на важливість цього права і передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Право на працю за відповідною статтею Конституції (ст. 43) включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Для того, щоб з’ясувати риси сучасної державної служби необхідно, перш за все, розглянути види суспільно-корисної праці людей. Серед основних видів суспільно-корисної праці Д.Н. Бахрах виділяє:

1. Виробництво матеріальних цінностей, надання господарських послуг на відшкодувальних засадах;

2. Духовне виробництво;

3. Служба в державних, суспільних, релігійних, міжнародних організаціях;

4. Навчання, тобто засвоєння соціальної програми;

5. Домашнє господарювання;

6. Підприємництво та ін.¹

Таким чином, один із найсуттєвіших видів цілеспрямованої діяльності людей, а також суспільства, є служба. Служба полягає в управлінні, здійсненні державної діяльності, забезпеченні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей.

Особливим видом служби є державна служба.

Вперше поняття “державна служба” було нормативно визначено і закріплено в Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.²

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державна служба – це особливий вид професійної діяльності осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, відносно практичного виконання задач та функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

До прийняття відповідного Закону в спеціальній літературі державна служба розглядалась як:

• різновид праці працівників державних органів, які є державними службовцями;

• невід’ємний елемент організацій держави.

Крім того, термін “державна служба” застосовується в широкому і вузькому розумінні.

Державна служба в широкому розумінні зводиться до виконання службовцями своїх обов’язків в усіх державних організаціях, в органах державної влади, на підприємствах, в установах, в інших організаціях, у вузькому розумінні – це виконання службовцями своїх обов’язків власне в державних органах. Як бачимо, при підготовці Закону України “Про державну службу”, в основу було покладено вузьке розуміння поняття державної служби. Таке визначення поняття передбачало вияв головних структурних елементів, які складають це поняття, а також розкриття таких категорій, як “посада”, “державний орган”, “посадова особа”, “організація”, “орган”, “установа”. Саме тим фактом, що державна служба в Законі Україні “Про державну службу” розглядалась лише як служба в державних органах та їх апараті пояснюється відсутність нормативного закріплення всіх видів державної служби. Поділ державної служби на види обумовлюється принципом поділу влади і особливостями сфер державної діяльності. Зважаючи на відсутність законодавчого регулювання поділу державної служби на види, можна запропонувати таку класифікацію видів державної служби.

Передусім, у відповідності з конституційним принципом поділу влади, державну службу можна поділити на службу в органах представницької, виконавчої та судової влади. Але такий поділ не охоплює всієї багатоманітності видів державної служби.

У спеціалізований літературі є розподіл державної служби на два види: цивільну (служба в державних органах, в адміністрації області), і мілітаризовану (військова служба, служба в органах внутрішніх справ)

Отже, виконання завдань і функцій держави через професійну діяльність осіб, уповноважених в силу їх посади в певній державній структурі на реалізацію її компетентності, і буде охоплювати поняття державної служби, а зазначені особи – незалежно від визначення у нормативному порядку – по суті, уособлювати державних службовців. Але це у вузькому розумінні, а в широкому – державний службовець – це фізична особа, громадянин України, яка має відповідну освіту і професійну підготовку та пройшла у встановленому порядку конкурсний відбір або іншу процедуру, передбачену Кабінетом Міністрів України.

1. Державний службовець є представником держави. Всі дії державного службовця здійснюються від імені держави і за її дорученням. Держава ж, у свою чергу, веде контроль за діяльністю державного службовця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу. Державний службовець обіймає посаду лише в державному органі.

2. Державний службовець повинен відповідати вимогам законодавства України про державну службу.

3. Державний службовець обіймає оплачувану державну посаду державної служби в установленому порядку.

4. Державний службовець виконує державні функції повноваження державних органів, вирішує державні завдання в економічній, політичній сферах.

5. Державний службовець здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

Першими науковими роботами, де комплексно аналізувались багато чисельні питання державної служби, були монографії В.М.Манохіна “Радянська державна служба” та І.М.Пахомова “Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР”.

Із середини 80-х рр. все більше науковців і практиків почали приділяти увагу аналізу теоретичних проблем аналізу державної служби. Серед них необхідно назвати В.Б.Авер’янова, Г.В.Атаманчука, Д.М.Бахраха, Ю.П.Битяка, В.О.Воробйова, Б.М.Лазарєва, Н.Р.Нижник, О.В.Петришина, Ю.О.Розенбаума, Ю.М.Старілова, В.В.Цвєткова.

Сьогодні дослідження з проблем державної служби виходять на новий рівень. Вони є предметом розгляду чисельних дослідників у галузі управління, права, економіки, політології, історії тощо.

При розгляданні державної служби необхідно звертатися і до правових джерел, зокрема є законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регламентують державно-правові відносини:

• Конституція України;

• Міжнародно-правові документи, які торкаються державної служби. Це, наприклад, такі нормативно-правові акти, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від16 грудня 1966 року, Конвенція МОП про дискримінацію 1958 року, яка забезпечує рівний підхід і можливості при прийомі на роботу, або Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, прийнятий на 34 сесії Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 року.

• Закон України “Про державну службу” від 16 грудня1993 року

• Спеціальні закони, які регламентують державно-службові відносини у сфері державної служби. Зокрема, це такі закони, як закон України “Про прокуратуру України”(1991), закон України “Про Збройні Сили України”(1992), закон України “Про освіту” (1991), закон України “Про міліцію” (1991) та ін.

• Укази Президента України, які регламентують важливі питання державної служби, забезпечуючи можливість швидкого встановлення механізму правового регулювання сфери відносин державної служби.

• Серед найбільш важливих указів Президента України у сфері державної служби слід назвати укази президента “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій” від 10 листопада 1995 року №1035/95 “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 року №398/95 та ін.

• Постанова кабінету міністрів України “Про управління державною службою” від 2 квітня 1994 року.

Державний службовець має певне правове становище або, інакше кажучи, правовий статус. Правовий статус державних службовців – це сукупність прав, свобод, обов’язків, обмежень, відповідальності, що встановлені законодавством і гарантовані державою.

Основою життєдіяльності будь-якої суспільної організації є трудова діяльність людини, що у цивілізованому суспільстві фактично повністю врегульована нормами права. Тому чи не найважливішими фактором визначення правового статусу особи є її місце у суспільній організації праці. Одним з видів трудової діяльності є проходження державної служби. Відповідно зайняті на державній службі працівники наділені певним колом правомочностей для виконання своїх трудових функцій. Як зазначив О.В.Воловик: “Правовий статус державних службовців має комплексний характер, інтегруючи в собі їх адміністративно-правовий та трудоправовий статуси. Перший визначає коло прав і обов’язків такого службовця, як особи, що здійснює діяльність по практичному виконанню завдань та функцій держави, другий – як суб’єкта трудових відносин. При цьому трудоправовий статус даної категорії працівників багато в чому регламентується, виходячи з характеру їх службової діяльності”¹.

О.В.Петришин відокремлює елементи правового статусу державних службовців. У склад цього правового явища він включає:

1. Юридичні державно-владні повноваження;

2. Юридичну відповідальність.

Крім того, О.В.Петришин зазначає, що мова повинна йти не про правовий статус посади, як це мало місце в юридичній літературі, а про юридичний статус державного службовця – громадянина, який займає управлінські посаду в державному апараті².

Згідно статті 2 Закону України “Про державну службу” посада – це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону, вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Повноваження посадової особи відокремлюються виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-дорадчих обов’язків. Пленум Верховного Суду України у постанові “Про судову практику у справах про хабарництво” роз’яснив, що організаційно-розпорядчі обов’язки – це функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничої діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності.

Такі обов’язки виконують, наприклад, керівники міністерств, відомств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, їх заступники. Адміністративно-господарські обв’язки – повноваження по управлінню чи розпорядженню державним, колективним чи приватним майном. Такі повноваження є у начальників планово-господарських постачальних відділів, відомчих ревізорів тощо.

Не безсумнівним є твердження П.С. Мати шевського про те, що до посадових осіб належать і представники влади, і особи, які займають на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків¹.

На мою думку, представники влади – це службові особи, а працівники, які виконують організаційно-розпорядчі функції, – посадові. Критерієм поділу між ними мають бути їх повноваження. Повноваження службової і посадової осіб мають управлінсько-владний характер, але вони істотно відрізняються одне від одного. Повноваження службовій особі надаються державою і реалізуються через адміністративно-правові відносини, а посадова особа наділяється повноваженнями власником або уповноваженим ним органом і втілюються через трудові правовідносини. Як зазначалось вище, дії службової особи тягнуть юридичні наслідки для всіх громадян, а дії посадової особи дають такий результат лише для підлеглих по службі або роботі працівників.

Отже, коло прав і обов’язків у посадової особи виникає з трудових правовідносин, воно не пов’язане з державно владними повноваженнями. Тому не будь-яка посадова особа може визнаватися державним службовцем, а лише та, яка перебуває у трудових правовідносинах з державним органом, отримуючи заробітну плату з бюджетних коштів.

У тому разі. якщо службова особа, окрім повноважень, встановлених законом про той чи інший вид державної служби наділяється ще й організаційно-розпорядчими або консультаційно-дорадчими функціями, то вона одночасно виступає і службовою, і посадовою. Наприклад, управляючий комерційним банком є посадовою особою, але не є державним службовцем, а начальник обласного управління внутрішніх справ є одночасно і службовою, і посадовою особою.

В залежності від характеру праці усі службовці поділяються на три категорії: керівники. спеціалісти, технічні виконавці. Такий поділ було запропоновано Єдиною номенклатурою посад службовців, затвердженою постановою Держкомпраці від 9 вересня 1967 р. Проведена класифікація відображає суто функціональні позиції працівників управлінського персоналу в адміністративному обслуговуванні виробничо-господарської діяльності.

Керівники визначають мету роботи, планують діяльність підприємства, установи, організації, приймають рішення, відповідають за добір та розміщення кадрів, здійснюють контроль за ходом виробничого процесу.

Спеціалістами є службовці, які мають вищу або середню спеціальну освіту та виконують роботу, що потребує спеціальних знань і трудових навичок, але які не належать до категорії керівників. До категорій спеціалістів належать, наприклад, вчителі, юристи, технічні виконавці – це службовці, які займаються підготовкою та оформленням документів, господарським обслуговуванням, веденням діловодства. Вони створюють умови для нормального функціонування підприємства, установи, організації, де працюють.

Таку класифікацію службовців можна поширити і на службовців державного, і на службовців адміністративного апаратів будь-якого підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності.

Поділ службовців на керівників, спеціалістів і технічних виконавців зберіг своє значення і для державних службовців, зокрема при встановленні надбавок за вислугу років.

Відповідно до статті 1 Закону “Про державну службу” однією з ознак державної служби визначається “практичне виконання завдань і функцій держави”. Виникає запитання: невже, скажімо, функція охорони здоров’я, яка реалізується медичними працівниками, чи функція освіти, що втілюється педагогами, не є функціями держави? Навпаки, Конституція України визнає і охорону здоров’я, і освіту як завдання і головні напрями діяльності держави.

Іншою ознакою державної служби за ст. 1 Закону є одержання заробітної плати за рахунок державних коштів. Але ж і педагоги, і лікарі утримуються за кошти держбюджету.

На мій погляд, доцільніше було б визнавати державними службовцями усіх працівників розумової діяльності, які наймаються державою, отримують заробітну плату за рахунок бюджетних коштів. Кожна із сфер державної діяльності має свої особливості і потребує спеціального правового регулювання. Регулювання ж питань проходження державної служби в органах виконавчої влади держави Законом України “Про державну службу” не включає поширення її поняття на службу в інших органах державної влади, а також державних установах та організаціях.

Усунення ж суперечностей у сфері функціонування державної служби та однакове розуміння її поняття, а через це – належне забезпечення правового становища зайнятих на ній працівників, можливе через розроблення та прийняття єдиного нормативного акту з переліком посад державних службовців. Таким нормативним актом повинен стати Державний реєстр посад державних службовців. Необхідно зазначити, що особа реально набуває правового статусу державного службовця на підставі такого юридичного факту, як вступ у правовий зв’язок з державною структурою – через зайняття посади нормативно віднесеної до категорії посад державних службовців.

Загальні права , обов’язки та обмеження для державних службовців закріплені в законі “Про державну службу”, котрі вони незалежно від відомчої належності, займаної посади, повинні виконувати.

Обов’язки державного службовця найбільш яскраво характеризують сутність його службової діяльності, адже держава приймає на роботу службовця саме з метою накладання на нього службових обов’язків.

До загальних обов’язків державних службовців належать забезпечення підтримки конституційного ладу, дотримання Конституції України і реалізація законів України.

При більш детальній характеристиці необхідно зазначити наступні обов’язки державних службовців:

• складання службової присяги;

• сумлінне і творче виконання службових обов’язків;

• захист інтересів суспільства і держави;

• повага до особистостей і гідності громадян, охорона їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Службові права державних службовців можуть бути поділені за різними критеріями, відповідно це будуть: загалі права, політичні і соціально-майнові права, немайнові права.

На наш погляд, більш вдалою є групування прав державних службовців, запропоноване Ю.М. Стріловим. Він виділяє три групи:

1. Права, які забезпечують усвідомлення службовцем свого правового статусу та його правовий захист;

2. Права, які сприяють безпосередньому виконанню службовцем своїх обов’язків;

3. Права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця, реалізації його конституційних прав і свобод.

До першої групи належать наступні права державних службовців:

• ознайомлення з документами, стосуються посади державного службовця; умови просування по службі; критерії оцінки якості роботи і т. ін.;

• ознайомлення з усіма матеріалами своєї особистої справи;

• проведення за вимогою службовця службового розслідування;

• право на звернення державного службовця в суд, або інший державний орган для вирішення суперечностей, що виникли відносно проведення кваліфікаційних іспитів, результатів атестації, проведення службового розслідування, проходження державної служби, звільнення та інших питань.

До другої групи прав державних службовців належать:

• отримання в установленому порядку інформації і матеріалів, необхідних до виконання посадових обов’язків;

• відповідання в установленому порядку для виконання посадових обов’язків підприємств, установ і організацій незалежно від прав власності;

• прийняття рішень і участь у їх підготовці відповідно до посадових обов’язків;

• перепідготовка (перекваліфікація) і підвищення кваліфікації за рахунок коштів відповідно бюджету;

• внесення пропозицій по вдосконаленню державної служби в будь-які інстанції.

Третю групу прав державного службовця складають:

• участь за власною ініціативою в конкурсі на заміщення вакантної посади;

• просування по службі, збільшення грошового утримання з урахуванням результатів і стажу роботи, рівня кваліфікації;

• пенсійне забезпечення з урахуванням стажу державної служби;

• об’єднання в професійні союзи для захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів;

• право на грошове утримання, яке складається з посадового окладу, надбавок до нього, за ранг, особливі умови державної служби, вислугу років, а також премії за результатами роботи;

• право на щорічну оплачувану відпустку терміном не менше 30 календарних днів, додаткову відпустку при наявності відповідного стажу державної служби;

• медичне обслуговування державного службовця і членів його родини в державних медичних закладах;

• обов’язкове медичне страхування на випадок захворювання або втрати працездатності в період проходження державної служби.

Зі сказаного можна зробити висновки, що предметом теми є державна служба та державні службовці, її теоретико-прикладні засади, практика функціонування і проблеми, які виникають на цьому шляху.

Ставлячи питання про мету та функції державної служби, слід виходити з того, що в Україні формується єдина за своїми організаційними, нормативно-правовими, кадровими та інформаційними засадами державна служба. Інакше кажучи, державна служба розглядається як система соціальних зв’язків і відносин, а не як сума службовців і установ.

Формуючи мету, визначимо декілька основних напрямків державної служби. Як державний соціальний інститут вона повинна сформувати суспільно політичні і державно-правові передумови зв’язку державної служби з життям народу, тобто вона має розкрити свою соціальну природу, і другий напрямок у визначенні мети державної служби – вона має створити об’єктивну систему по вияву і добору людей для роботи в державному апараті.

Стосовно визначення функцій державної служби, тут, слід виходити з того, що державна служба є необхідним елементом – всіх управлінських процесів. ЇЇ функції не можна ототожнювати з функціями державного управління, і в той же час сприймати їх як окрему формальну структуру. Функції відображають її роль і призначення в суспільстві. Вона має забезпечити ефективне функціонування усіх трьох гілок влади, з її допомогою можуть бути реалізовані інтереси, права і свободи громадян. З урахуванням висловлених міркувань про мету, функцій і призначення державної служби визначаються основні завдання державної служби.

• Одним з основним завдань є охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

• Досягнення стійкості засад і цілісності держави. Державний апарат повинен, поряд з виконанням Конституції і Законів України, виконувати постанови органів державного управління.

Забезпечення ефективності діяльності державних органів на основі постійного вдосконалення функціонування апарату.

РОЗДІЛ 2. ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ.

2.1 ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ.

Історія державної служби в Україні являє процес поширення початку повинності на рахунок початку вільної угоди. В Русі домосковькій, як і в феодальній Європі, зустрічається одночасне застосування обох начал. Давньоруські князі виконували і управління через тивунів, тивуни ж, звичайно, були рабами, холопами: взяти на себе тивунство, не обмеживши своєї волі, вважалося все одно, що вступити в рабство. І у перших московських князів раби були на посаді тивунів, ключників, казначеїв, дьяків, взагалі наказних людей. Військова служба виконувалась вільними слугами, які винагороджувались годуваннями.

В інституті вільних слуг початок вільної угоди досяг свого вищого вияву. З посиленням влади московських государів право від’їзду¹ вільних слуг поступово падає і служба стає для них обов’язковою. А так як вільні слуги були більшою частиною вотчинники, то встановлюється таким чином, обов’язок нести службу з вотчини².

Ще раніше стала розвиватися помісна система — московські князі роздавали землі у користування під умовою служби. Наприкінці XVI століття остаточно встановлюється поняття про служилу землю: усі землевласники зобов’язані государю службою. У кінцевому своєму результаті політика московських князів привела до того, що склалося особливий служилий стан, який при Петрі І було названо шляхетством, а потім отримало найменування дворянства. За відбуванням служби слідкувала особлива всесильна установа — розряд або наказний розряд, який при Петрі І було перетворено у герольдію¹.

При Петрі І характер державної служби, як повинності, досягає свого апогею. при ньому ж вперше виділяється служба у різних державних установах, як особливий самостійний вид державної служби, який отримав назву статської або цивільної, яку у московській Русі несли дьяки та подьячні. Разом з цим змінюється і колишній спосіб винагороди, який полягав у роздаванні маєтків. У попередню епоху грошова платня призначалася служилим людям тільки у виді винятків, у разі нужди або як нагороду. У 1722 році, а потім у 1723 році цивільним чинам була призначена визначна грошова платня, відповідно рангам військової служби.

Потребу у значній військовій службі примушувала Петра Великого турбуватися про постачання службовців армії та флоту переважно перед канцеляріями. Так, герольдмейстеру наказано було наглядати, щоб на службі більш однієї третьої від кожної фамілії не було. Звичайно посади за цивільною службою заміщалися особами, негідними до військової служби. Через усе царювання Петра тягнеться ряд суворих мір, щоб примусити шляхетство служити.

З цією метою установлювалися "правильні огляд"² дворянським "недорослям" (недоросль - термін, що відповідає сучасному неповнолітній і використовувався в Московській державі до синів дворян та дітей бояр, які не досягли віку 15 років, з якого починалась бойова зрілість синів служилих людей по батькові)³, на які вони повинні були з’являтися за досягненням ними відомого віку. Огляди проводилися з метою, крім розгляду та прийняття на службу, ще перевірки знань, які "недорослі" придбали дома або у школі. Ті, які ухилялися від з’явлення на службу — так звані нетчики — позбавлялися вотчини та маєтків, накази погрожували їм жорсткими покараннями. Не дивлячись на суворі накази царя, "недорослі" та дворяни з’являлися на службу з не дуже великими бажаннями, що видно з часто повторюваних розпоряджень Петра, які погрожували нетчикам все більше та більше жорсткими покараннями та також об’являли їх поза законом.

При Ганні Іоанівні було встановлено поточний порядок для оглядів дворянських недорослів та правила, за якими вони розподілялися по полкам та канцеляріям. Призначення на посаду вироблялось сенатом. при обиранні на престол Ганні Іоанівни дворянство прямо виразило своє незадоволення кріпосною довічною службою державі та виразило бажання, щоб служба була обмежена 20 роками.

У 1736 році служба дворянства із довічної була переведена у строкову, та обмежена 25 роками, а маніфестом від 18 лютого 1762 року обов’язкова служба дворянства була зовсім відмінена. Відмінена була у 1785 році підтверджена жалуваною грамотою дворянству.¹ Перестав бути повинністю дворянства державна служба стала його привілеєм: законодавство і до кінця ХІХ століття пропонувало дивитися на дворянство, як на стан, за перевагою призвана до державної служби. З часом привілеї надані у цьому віднесені родовим дворянам та дітям особистих дворян, були поширені і на інші розряди: синів осіб, які знаходились на державній службі, синів комерційних радників та купців 1 гільдії, синів священнослужителів та інших. Заборонено було приймати на державну службу осіб податного стану, дітей купців 2 гільдії, особистих громадян та синів обер-офіцерів дітей, які не служили, які користуються по службі своїх дідів званням почесних громадян.

Із цього правила з часом встановлення багато чисельні винятки, частиною для окремих родів служби (фінансів, контролю, телеграфу та інших), частиною для окремих місцевостей. З другої сторони цілий ряд посад до того часу міг бути заміщеним за вільним наймом. З правами за походженням в значній ступені конкурували права за освітою. Вища освіта, а також закінчення курсу середніх учбових закладів з відзнакою надавало право вступу до державної служби і тим особам, які не мали його за своїм походженням. Особи, які мають дипломи при вступі на службу, затверджувались у тому класному чині, на який давало право їх вчена ступінь, звання або атестат закладу (вища освіта надавала право на затвердження у чинах ХІІ, ХІ, Х і навіть VIII класу. При вступі на службу дотримувалися наступні вимоги:

1) бути прийнятим можна було не раніше 14 років;

2) початок дійсної служби вважався лише з 16-річного віку.

Відмінність віросповідання або національності не перешкоджало вступу на службу. Винятком з цього правила було недопущення до цивільної служби євреїв, які не отримали вищої освіти. Але до кінця ХІХ століття в адміністративній практиці встановилося майже повне недопущення євреїв до служби, а також обмеження числа службовців католиків визначеним відсотковим відносинам до загального числа службовців. Російське законодавство, у протилежність німецькому, не вимагало щоб особи, які вступали до тієї іншої галузі служби, обов’язково мали відомий рівень освіти. Для вступу на службу канцелярським служителем особі, яка не мала за освітою права на класний чин, достатньо було вміти писати, читати та знати основи граматики і арифметики. Для підвищування в перший класний чин вимагався іспит в обсязі курсу уїзного училища, а потім для підвищення в усі наступні чини і для призначення на усі адміністративні посади не вимагалось вже ніякого освітнього цензу. Було лише встановлено, щоб вступаючи до державної служби отримували освіту тільки в Росії, за крайньою мірою у віці від десяти до вісімдесяти років: особа, яка виховувалася за кордоном у цьому віці, позбавлялася права вступу до державної служби, без особливого Височайшого дозволу. За Петровським законодавством практична підготовка службовців була забезпечена тим, що відповідала посадам, проходження служби обов’язково починалося з першого чину та майбутнє виробництво йшло у суворій послідовності. З початку ХІХ століття уряд починає турбуватися про належну підготовку чиновників. Указ 1809 року наказував здавати особливий іспит для отримання чину колезького асесора. Ця міра викликала загальне незадоволення не тільки зі сторони чиновників, але навіть зі сторони таких людей як Каразін. У той самий час з’явились багато чисельні вилучення з цього закону, а у 1834 році його відмінили зовсім. Під кінець ХІХ століття, коли не було більше суворої відповідності між чином та посадою, чиновництво не могло більше мати колишнього значення підготовки досвідчених службовців. Між тим, в законі не було встановлено нічого іншого для забезпечення правильної практичної підготовки до заняття державних посад: законодавство обмежувало навіть попереднє практичне випробування осіб, які вступають до служби, встановлюючи, що воно може тривати не більше 4 місяців. Лише деякі відомства вимагали попередньої спеціальної освіти для службовців: наприклад, для заняття судових посад вимагалася юридична освіта (яка могла бути замінена досвідом, придбаним на службі за судовою частиною). Потреби інших відомств, потребуючих службовців зі спеціальними знаннями (народної освіти, гірське, межове, шляхів сполучення, медичне та інші) задовольнялися багаточисельними спеціальними школами.

За загальним правилом іноземців не приймали до служби. Виняток було встановлено для вченої частини, а також для осіб, що витримали випробування на медичні та аптекарські звання, для механіків, майстрів, малярів та взагалі розуміючих у гірсько-заводському, соляному та монетному ділі, та й право на державну службу могло бути віддано іноземцям у вигляді винагороди.

Особи жіночої статі допускалися на службу у суспільних та урядових установах: до заняття по рахівній та письмовій частині у закладах відомств установ Імператриці Марії, до заняття у жіночих лікувальних закладах, до заняття у виховальній галузі, на посади телеграфістів, по рахівній та письмовій частині в установах державного контролю та управління залізниць (без прав державної служби) та інші. Втрата права вступу до державної служби була наслідком позбавлення усіх або деяких прав стану, а тимчасове позбавлення цього права — наслідком виходу або виключення з духовного звання. Для вступу на службу вимагалося подання прохання на Височайше ім’я. Прийняти на службу та визначення на посаду здійснювалося наказами відповідних влад, які друкувалися в “Урядовому Віснику” та “Сенатських Відомостях” або у місцевих “Губернських Відомостях”.

Безпосередньо Верховною владою заміщалися посади перших трьох класів. Посади четвертого та деяких п’ятого класу — нею ж за поданням міністрів. Визначення чинників на посади п’ятого та шостого класів давалося міністрам та головнокеруючим. Інші посади заміщалися директорами департаментів (в центральних установах) та губернськими владами (в губернських встановленнях). При первісному визначенні на службу службовці повинні були приносити присягу вірнопідданих. Призначення на відому посаду обумовлювалось відповідністю посади та чину, хоч суворий збіг чинів та посад, встановлений табелем про ранги 1722 року, на кінці ХІХ століття вже не існувало.

Хоч військова та цивільна служба в Росії були поділені, але у виді винятку, військові чини допускалися до заняття цивільних посад. Ніхто не міг займати посаду одночасно у різних відомствах або займати дві або більше посад в одному та тому ж відомстві. Але ці правила дотримувалися лише у судовому відомстві та у відношенні деяких посад інших відомств, взагалі сполучення двох та більше посад в одному та тому ж відомстві можна бути дозволено Величнішим наказом, а дозвіл служити у різних відомствах одночасно надавався за взаємною угодою відповідних начальств. Заборонялися визначати членами присутніх місць чиновників, які стоять у спорідненості або з’єднаних своячністю з головою або іншими членами тих місць. Заборонялося визначити до губернських чиновників для особистих доручень з родичів та однофамільців. Службовий повинен був мати місце проживання там, де він служив. Відлучки службовців були можливі тільки за дозволом начальства.

На службовці лежав обов’язок зберігати свято та незламно любу ввірену йому таємницю, яка дотикається служби та користі ЇЇ Імператорської Величності. Службовець повинен був подавати повагу до начальства та виконувати його законні накази. Він зобов’язаний був також у приватному побуті вести такий спосіб життя, який би не підривав гідності влади. Начальники зобов’язані були наглядати за поведінкою своїх підпорядкованих. Службовцям заборонялись деякі заняття, несумісними з державною службою.

Утримання службовців визначалось за чином, за посадою (згідно штатам), за Височайшим розглядом або за особливим розпорядженням начальства. Утримання перебувала з платні "їдальних та квартирних грошей". при збільшенні утримання, яке отримував службовець, вироблялись визначені відрахування. Службовець мав при призначенні на службу право на допомогу, а при виході у відставку — право на пенсію або одноразову допомогу.

Для надання суду посадових осіб за злочини посади було встановлене особливий порядок, та й саме надання суду залежало не від судових органів, а від начальства службовця.

Службовці цивільного відомства мали право носити встановлений формений одяг. Службові відносини припинялися за загальним правилом, звільнення зі служби, згідно прохання службовця. Прохання про звільнення могли подаватися у любий час (крім осіб, зобов’язаних строковою службою за стипендію, яку вони отримували в навчальному закладі). Прохання повинні були бути мотивовані, так як закон дозволяв просити про звільнення за сімейними ("домашніми") та іншими обставинами. Прохання подавалися у тому ж порядку, що й прохання про визначення на службу.

Звільнення від посади залежало від тієї ж влади, яка призначала на посаду. Але ніхто не міг бути звільненим до складання посади у встановленому порядку. Звільнення від посади (без прохання), зречення від неї та виключення зі служби є наслідком засудження за злочин посади. На підставі статті 838 пункту 3 Уставу про службу цивільну Росії, чиновник, за думкою начальства нездатний до виконання покладеної на нього посади або будь в чому неблагонадійний, або скоївший правопорушення, відоме начальству, але яке не могло бути доказано фактами, міг бути, за розсудом начальства, від якого залежало визначення на посаду, звільнений зі служби без прохання з його сторони й без роз’яснень причин (так зване звільнення за третім пунктом. Хоч начальствам ставилось в обов’язок вдаватися до подібного звільнення чиновників з достатньою оглядністю, але це була лише добра рада: по суті така влада ставила підпорядкованого у безумовну залежність від начальства. Це суперечило тому положенню російського законодавства, в силу якого підпорядкований виконував лише законні розпорядження начальства.

У Прусії та Баварії начальство могло , на свій розсуд, усунути чиновника від посади, яку він займає, але могло позбавити його присвоєних посаді коштів без вини, визнаної судовим або дисциплінарним порядком. Таким чином, повна матеріальна забезпеченість службовця з’єднувалася, у цих державах, з належною волею уряду у розпорядженні службовим персоналом. Про кожного служивого чиновника вівся послужний (формулярний) список.

Збір докладних відомостей про службу усіх чинів, що займали класні посади, складання загального розкладу класних посад в Імперії, складання списків чинів перших чотирьох класів (три рази на рік) та видання адреси-календаря або загального розпису службовців державі (на кожен рік) відносилося до обов’язків інспекторського відділу Її Імператорської Величності канцелярії. При звільненні у відставку чиновник отримував атестат.

Правами державної служби, хоч з деякими обмеженнями — наприклад без права на пенсію, — користувалися визначені посади за виборами дворянських, земських та міських установах, а також у деяких благодійних установах (Імператорському людинолюбному товаристві, установах Червоного Хреста та інші), керуючи приватними залізницями

2.2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ.

У процесі проходження служби в державних органах можна виділити низку загальних ключових моментів, які в сукупності відображають зміст процесу перебування на посаді.

Інститут проходження державної служби складається із орга­нізації підбору кадрів в управлінський апарат, здійснення пе­реміщень працівників по службі, встановлення і реалізації засобів звільнення з державної служби.

Кожний державний службовець проходить свій служ­бовий шлях. тобто має свою індивідуальну кар'єру.

Законодавством України визначається порядок прий­няття на державну службу, проходження випробувального терміну, порядок проведення атестації службовців, заміщення державних посад, присудження категорій і рангів.

Службова кар'єра починається із вступу на державну службу. Порядок вступу на посаду буде залежати від особли­востей статусу державного органу; категорії державної посади;

шляхів заміщення цих посад.

У відповідності із статтею 38 Конституції України "гро­мадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самовряду­вання". Проте статтею 12 Закону України "Про державну службу" передбачаються обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Зокрема, в пій говориться, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

- визнані у встановленому порядку недієздатними;

- мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

- у разі прийняття на службу будуть безпосередньо під­порядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

- в інших випадках, встановлених законами України.

Заміщення посади означає, що громадянин став носієм комплексу службових прав і обов'язків.

Посади заміщуються шляхом призначення, конкурсу або за контрактом.

Призначення на державну посаду - це юридичний акт компетентного державного органу або посадової особи, який визначає момент офіційного дозволу на здійснення служ­бовцем певних функцій, обов'язків і прав, які закріплені за посадою. Призначення проводиться органами державної пла­ци і посадовими особами п межах їх компетенція з додер­жанням встановленого порядку заміщення посад тієї чи іншої категорії.

Що стосується конкурсу при прийнятті на посади в державні органи, то це є принципово новий інститут дер­жавної служби.

У статті 15 Закону України "Про державну службу", зокрема, зазначається, що "прийняття на державну службу на посади третьої - сьомої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України".

Інститут конкурсного прийому на державну службу ба­зується на таких основних принципах:

- принцип рівноправності, який виключає дискриміна­цію за походженням, статтю, віросповіданням або політичними поглядами;

- принцип відповідності здібностей та професійного рів­ня вимогам конкретного виду діяльності в системі дер­жавної служби;

- принцип гласності - забезпечення гласності при про­веденні конкурсів.

Зазначене загальне положення Закону розширене і ле­галізоване в Положенні про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, зат­вердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовт­ня 1995 р. № 782.

Конкурсний прийом па роботу - це той фактор, який має гарантувати об'єктивність оцінки ділових якостей робіт­ника, і як наслідок - ефективність його роботи.

Заміщення державної посади за конкурсом передбачає:

v оголошення даних про вакансії на державній службі через засоби масової інформації, з повідомленням основних вимог до кандидатів;

- можливість участі у конкурсі декількох претендентів;

- рекомендацію кандидата на посаду конкурсною комісією;

- видання наказу повноважною посадовою особою про призначення на посаду.

Особа, яку прийнято на державну службу, набуває ста­тусу державного службовця і суб'єкта державно-службових відносин. Особливість цих відносин полягає втому, то вони складаються між державою в особі її органів і державним службовцем.

Державно-службові відносини виникають в результаті однобічного рішенця державного органу (посадової особи), яке, по-перше, юридичне закріплює вступ громадянина на державну службу, по-друге, є основою для виконання ним службових обов'язків на даній посаді; по-третє, визначає момент виникнення його обов'язків перед державою, а також службових і особистих прав¹.

Найважливішим правоутворюючим документом при вступі особи на державну посаду є наказ по державному органу про призначення на державну посаду державної служби.

І ще один шлях при заміщенні посади - це контракт. Контракт на заміщення державної посади застосовується в органах внутрішніх справ або при заміщенні посади керівника державною підприємства.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про державну службу" особа, яка претендує на те, щоб обійняти посаду державного службовця третьої - сьомої категорій, передбаче­них статтею 25 цього Закону, подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на посаду державного служ­бовця першої і другої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім'ї нерухоме та цінне рухоме майно, склади у банках і цінні папери.

Зазначені відомості подаються державними службовця­ми щорічно. Неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів, передбачених стат­тею 13 цього Закону є підставою для припинення державної служби (ст. ЗО Закону України "Про державку службу").

Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу, текст якої підписується державним службовцем і зберігається за місцем робот. При прийнятті присяги робиться запис у трудовій книжці (ст. 17 Закону України "Про державну службу").

З метою набуття практичною досвіду, перевірки про­фесійного рівня і ділених якостей особи, яка претендує на посаду державною службовця, може проводитися стажування у відповідному державному органі терміном до двох місяців із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи (ст. 19 Закону України "Про державну службу").

Більш детально це питання регламентується Поло­женням про порядок стажування у державних органах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р. № 804.

Новелою є закріплені в Законі України "Про державну службу" обмеження для державних службовців. Ці обмеження слід відрізняти від обмежень, які існують при вступі на державну службу. Обмеження для державних службовців обумовлені особливостями державної служби, яка тісно пов'язана із здійсненням державної влади. Саме тому повинна існувати система перетин, яка б запобігала зловживанню владою.

У статті 16 Закону зафіксовано, що державний службо­вець не має права: займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, або через посередників, крім випадків, перед­бачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, вик­ладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької ді­яльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг; самостійно або через пред­ставника входити до складу керівних органів підприємства, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; приймати подарунки чи послуги від фізичних або юридичних осіб у зв'язку зі своєю службовою діяльністю.

Державні службовці представляють саму держану. Звідси і специфічні вимоги до них - не приймати участі у страйках чи вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функ­ціонуванню державного органу.

Особливістю проходження державної служби и органах державного управління є відсторонення державних службовців від виконання повноважень за посадою. Підставою для нього виступає невиконання службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної або моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, уста­нові, організації чи об'єднанню громадян. Рішення про від­сторонення приймається керівником державного органу, в якому працює цей службовець.

Службове розслідування проводиться в строк до двох місяців у відповідності з порядком визначеним постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку проведення службового розслідування" під 4 березня 1995 р. № 160, а тривалість відсторонення не повинна перевищувати часу службового розслідування. На період відсторонення пов­новажень за посадою службовцю зберігається заробітна плата.

Якщо правомірність рішення про відсторонення дер­жавною службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується (ст. 22 Закону України "Про дер­жавну службу").

Важливим питанням є також і переміщення державного службовця по службі. Переміщення державного службовця може здійснюватися на вищу посаду з метою просування пра­цівника по службі, на рівнозначну посаду з метою більш до­цільного використання ділових якостей службовця; на нижчу посаду у випадках скорочення штатів, за станом здоров'я, за власним бажанням, за результатами проведення атестації.

Головною формою переміщення є просування по службі. Відповідно до статті 27 Закону України "Про державну службу" просування по службі державного службовця здій­снюється шляхом обіймання більш високої посади на кон­курсній основі, крім випадків, коли інше встановлено зако­нами України та Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння державному службовцю більш високого рангу. Таким чином, просування по службі відбувається в межах державних посад, категорій і рангів. Все це у сукупності скла­дає службову кар'єру.

Поняття "службова кар'єра" є новим для офіційної дер­жавної термінології і може розглядатися як позитивний фак­тор, дія якого направлена на встановлення професіоналізму державних службовців.

Законом України "Про державну службу" (ст. 25 і ст. 26) встановлено класифікацію посад і ранги державних службовців. Всього встановлено сім категорії! і п'ятнадцять рангів державним службовцям. Кожній категорії посад відповідають певні ранги, які присвоюються залежно під їх рівня Прези­дентом України, Кабінетом Міністрів України, керівником державного органу.

За загальним правилом службовцю при прийнятті на | роботу присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.

Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної І категорії посад держання й службовець повинен успішно від­працювати на посаді, що обіймає, два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад.

За сумлінну працю державному службовцю при виході на пенсію може бути присвоєно черговий ранг поза межами відповідної категорії посад.

Присвоєний ранг зберігається за службовцем і в тому випадку, коли він перейшов на посаду нижчої категорії або залишив державну службу, на яку потім повернувся. Позбав­лення державного службовця присвоєного йому ранту допу­скається лише за вироком суду.

Встановлення класифікації посад дня державних служ­бовців сприятиме реалізації прана і можливостей на просу­вання по службі, причому з'являється можливість одержувати додаткову винагороду, залишаючись на тій же посаді. Такий підхід забезпечує більший ступінь об'єктивності в оцінці здіб­ностей кожного службовця.

У Законі зазначається, що переважним правом на про­сування по службі користуються державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціатив­ність, постійно підвищують свій професійний рівень та зара­ховані до кадрового резерву.

РОЗДІЛ 3. АТЕСТАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ.

Підбір і розставлення кадрів, організація їх матеріального і морального стимулювання повинні базуватися на всебічній та об’єктивній оцінці їх діяльності, а також їх професійних знаннях, ділових і особистих якостях. Існує три види таких оцінок: поточна, епізодична та періодична.

Поточна оцінка працівника складається в усіх, хто спілкується з ним у процесі спільної трудової діяльності. Повніше за все вона повинна бути подана у безпосереднього керівника, тим більш, що формування такої оцінки є прямим його обов’язком. В основі оцінки – відношення особи до роботи, успішність виконання посадових обов’язків, творчий ріст, суспільна активність і взаємовідношення з іншими членами колективу. Поточна оцінка, подана керівником, досить глибока, але вона в будь-яких випадках не гарантована від елементів суб’єктивності.

Та оцінка, яка проводиться тільки у разі необхідності і позбавлена регулярності, називається епізодичною. Необхідність в ній може виникнути, наприклад, при вирішенні питань про заміщення звільненої посади, про матеріальне або моральне заохочення працівника та ін. Епізодична оцінка формується на підставі даних плинної або періодичної оцінки чи обох разом.

Періодична оцінка здійснюється у плановому порядку через окремі періоди часу, шляхом атестації, за допомогою якої вирішується питання про ступінь відповідності службовця займаним посадам.

Атестація проводиться на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року №1922 “Положення про проведення атестацій державних службовців” (Далі – Положення).

Відповідно до цієї Постанови, з метою підвищення ефективності діяльності державних службовців та відповідність за доручену справу в державних органах один раз на три роки проводиться їх атестація, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, які виявляють працівники при виконанні службових обов’язків, визначених типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад і відображених у посадових інструкціях, що затверджуються керівниками державних органів відповідно до Закону України “Про державну службу” та інших нормативно-правових актах.

Атестації підлягають державні службовці всіх рівнів, в тому числі ті, які в наслідок організаційних змін обіймають посади менше ніж один рік, якщо їх посадові обов’язки не змінилися.

Особливості проведення атестацій державних службовців, посади яких віднесені до 1 та 2 категорій, визначаються органами, що призначають їх на посади.

Існують такі категорії службовців, які не підлягають атестації. Це державні службовці патронажної служби, а також ті, що перебувають на займаній посаді менше ніж один рік. Жінки, які перебувають у відпустці по вагітності, пологах і догляду за дитиною, проходять атестацію не раніше, ніж через рік після виходу на роботу.

У період між атестаціями проводиться щорічна оцінка виконання державними службовцями покладених на них завдань та обов’язків у порядку, визначеному керівником, який призначає на посади та звільняє з посад зазначених осіб з урахуванням Положення та особливостями кожного державного органу. Так оцінка проводиться безпосередньо керівниками структурних підрозділів, де працюють державні службовці під час підбиття підсумків роботи за рік.

Загальні методичні рекомендації щодо проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями покладених на них завдань і обов’язків розробляються Головдержслужбою.

Уся робота по атестації складається з трьох етапів:

• підготовка проведення атестації;

• проведення атестації;

• прийняття рішень по результатам атестації.

В підготовчий період проводяться наступні заходи:

• складається перелік працівників, які підлягають атестації;

• складається графік проведення атестації;

• встановлюється кількість та склад атестаційних комісій;

• здійснюється підготовка необхідних документів на тих, хто проходить атестацію;

проводиться роз’яснювальна робота про мету та порядок проведення атестації.

Початком підготовки і атестації є видання керівником наказу, у якому встановлюється термін проведення атестацій, посади працівників, які підлягають атестації, склад атестаційної комісії, графік проведення атестацій. Для організації та проведення атестації утворюється атестаційна комісія.

Залежно від кількості державних службовців і специфіки державного органу, в якому вони працюють, може утворюватися декілька комісій, кількісний та персональний склад комісії затверджується керівником. Комісія складається з голови, секретаря та членів комісії. Головою комісії, як правило, призначається заступник керівника державного органу. До складу комісії включаються керівники структурних підрозділів, де працюють державні службовці, представники кадрової та юридичної служб. Керівник може залучати до роботи комісії незалежних експертів.

Атестаційна комісія повинна забезпечувати об’єктивний розгляд і професійну оцінку діяльності державного службовця, який атестується, зокрема щодо виконання покладених на нього службових обов’язків, а також принциповий підхід у підготовці рекомендацій для подальшого використання його досвіду і знань у роботі державного органу.

Термін і графік проведення атестацій затверджується наказом керівника і доводяться до відома державних службовців, які атестуються не пізніше ніж за місяць до проведення атестації. Графік повинен передбачати атестацію керівників після атестації їх підлеглих. Такий порядок забезпечує найбільш повний аналіз діяльності підрозділів в цілому та сприяє всебічній та об’єктивній оцінці роботи їх керівників.

Підготовка документів на того, хто атестується, заключається у частковому заповненні атестаційних листів та складанні характеристик на кожного робітника; в бланки атестаційних листів вносять дані про того, хто атестується.

Службова характеристика, що підписується його безпосереднім керівником, затверджується керівником вищого рівня і подається до комісії не пізніше, ніж за тиждень до проведення атестації.

Службова характеристика на керівника державного органу підписується керівником державного органу вищого рівня.

Службова характеристика повинна містити аналіз виконання державним службовцем посадових обов’язків; відомості про обсяг, якість, своєчасність і самостійність виконання роботи, ділові якості (ініціативність, відповідальність), стосунки з колегами, інформацію про підготовку, підвищення кваліфікації, тощо.

Державний службовець ознайомлюється із службовою характеристикою до атестації під час співбесіди з безпосереднім керівником. У разі незгоди з відомостями, викладеними у службовій характеристиці, державний службовець може подати до комісії відповідну заяву, обґрунтування, додаткові відомості щодо своєї службової діяльності.

Під час кожної атестації до комісії подаються щорічні оцінки виконання державним службовцем покладених на нього завдань та обов’язків за період, що минув після попередньої атестації, а також атестаційний лист попередньої атестації.

Роз’яснювальна робота про мету та порядок проведення атестації здійснюється у підрозділах їх керівниками та членами атестаційної комісії. Суть роботи заключається у роз’ясненні мети атестації, її процедури, вимог, яким повинні відповідати працівники, що займають ті чи інші посади.

Засідання атестаційної комісії проводяться у дні та години, що вказані у графіках проведення атестації. Комісія розглядає документи, представлені на того, хто атестується, і вислуховує його повідомлення про зміст та результати виконаних робіт, організацію праці, недоліки у роботі та можливості їх усунення, участь у суспільній праці, підвищення кваліфікації. Після цього члени комісії ставлять питання тому, хто атестується, стосовно його діяльності або вимог, що до нього висуваються. На засіданні комісії обов’язкова присутність керівника особи, яка атестується.

При оцінюванні роботи особи, що атестується, вираховується повнота, якість та своєчасність виконання посадових обов’язків, особистий внесок у виконання планів роботи, дотримання трудової дисципліни, підвищення кваліфікації, виконання обов’язків, участь у суспільній роботі, особисті якості, що впливають на успішність виконання обов’язків на займаній посаді.

На підставі всебічного аналізу виконання основних обов’язків, складності виконуваної роботи та її результативності, комісія приймає одне з таких рішень:

• відповідає займаній посаді;

• відповідає займаній посаді, за умови виконання рекомендацій щодо підвищення кваліфікації з певного фахового напряму і набуття навичок роботи на комп’ютері;

• не відповідає займаній посаді.

Особами, яких атестують, вважаються державні службовці, визнані комісією такими, що відповідають займаній посаді або відповідають займаній посаді за певних умов.

У разі прийняття рішень про відповідність працівника займаній посаді, комісія може рекомендувати керівникові зарахувати його до кадрового резерву; дозволити пройти стажування на більш високій посаді, присвоїти черговий ранг державного службовця; встановити надбавку, передбачену законодавством, або змінити її розмір, порушити в установленому порядку клопотання про продовження терміну перебування на державній службі, тощо.

У разі прийняття рішення про відповідність займаній посаді за певних умов комісія рекомендує керівникові призначити через рік повторне атестування, якщо державний службовець погодиться виконати дані йому рекомендації.

У разі прийняття рішення про невідповідність державного службовця займаній посаді комісія рекомендує керівникові перевести його за його згодою на іншу посаду, що відповідає його професійному рівню або звільнити з займаної посади.

Кожна рекомендація повинна мати відповідне обґрунтування.

Рішення комісії може бути оскаржене державним службовцем в установленому порядку керівникові, протягом 10 днів з дня його прийняття без урахування терміну тимчасової непрацездатності.

За дорученням керівника комісія повторно проводить атестацію, приймає рішення і виносить на розгляд керівника для прийняття остаточного рішення.

Засідання комісії вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше ¾ її складу. Рішення комісії приймається стосовно кожного державного службовця, який атестується, простою більшістю голосів членів комісії. Голосування проводиться у відсутності особи, яка атестується.

У разі однакової кількості голосів членів комісії приймається рішення на користь державного службовця.

Результати атестації заносяться до протоколу засідання комісії та атестаційного листа. Протокол та атестаційний лист підписується головою та членами комісії, які брали участь у голосуванні. Результати повідомляють державному службовцю, який атестувався, та його керівнику одразу після проведення атестації.

Результати атестації та щорічного оцінювання виконання державними службовцями покладених на них завдань і обов’язків заносяться до особової справи державного службовця. Вони розглядаються під час вирішення питань просування по службі, присвоєння чергового рангу, встановлення передбачених законодавством надбавок або зміни її розміру, у разі порушення в установленому порядку клопотання про продовження терміну перебування на державній службі, а також інших питань проходження державної служби.

Про результати кожного засідання комісії її голова повідомляє керівника. Керівник видає відповідний наказ (розпорядження) та у термін не більш, ніж два місяці з дня атестації може прийняти рішення про переведення державного службовця за його згодою на іншу посаду або про звільнення з посади.

До виходу відповідного наказу службовець може звільнитися за власним бажанням.

По закінченню двохмісячного терміну переведення працівників на іншу роботу або розтягнення з ними трудового договору за результатами атестації не допускається.

Рішення керівника, прийняті за результатами атестації, можуть бути оскаржені до суду. Трудові спори по питанням звільнення та відновлення в посаді працівників, визнаних не відповідними займаній посаді, розглядаються у звичайному порядку.

Зміна керівника або складу державного органу не може бути підставою для проведення позачергової атестації державних службовців.

Тобто можна зробити висновок, що атестація державних службовців у механізмі проходження служби пов’язана з двома його основними елементами наступним чином: за результатами оцінки і перевірки якості і ефективності виконання службовцями посадових обов’язків визначається можливість просування по службі і зміни правового положення службовця¹.

Таким чином, атестація виконує наступні функції: оцінки, контролю, політичну, покращення роботи з персоналом, економічну, організаційну, комунікативну, інформування, стимулювання.

Тобто, за результатами атестації може бути прийняте рішення про просування службовця по службі, присвоєння йому чергового рангу.

Підставами просування по службі є також навчання і підвищення кваліфікації державних службовців. Державні службовці підвищують свою кваліфікацію постійно, у тому числі через навчання у відповідних навчальних закладах, як правило, не рідше одного разу на п’ять років (ст.29 Закону України “Про державну службу”).

Державні службовці, які виявили високий професійний рівень, зараховуються до кадрового резерву для обіймання по­сад державних службовців, а також для просування по службі.

Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюється Положенням про формування кадро­вого резерву для державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 19 грудня 1994 р. № 853.

У сфері державної служби особливе місце посідає такий важливий принцип соціального управління, як стимулювання, тобто вплив на потреби та інтереси, а через них на волю та поведінку державних службовців.

Стимули можна поділити на три групи:

а) пільги;

б) міри заохочення;

в) міри правової відповідальності.

Пільги державних службовців різні за своїм характером. Основні їх види перелічені в статтях 33, 35 і 36 Закону України "Про державну службу". Зокрема – це надання додаткових оплачуваних відпусток тривалістю до 15 календарних днів для державних службовців, які мають стаж роботи понад 10 років; пільгові умови надання кредиту на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво; безплатне медичне обслуговування в державних закладах охорони здоров'я для державних службовців і членів їх сімей; передбачені надбавки до посадових окладів за вислугу років, за ранг і т. ін.

Міри заохочення поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні встановлені нормами законодавства про пра­цю, а також статтею 34 Закону України "Про державну служ­бу", в якій, зокрема, зазначається, що за сумлінну безпе­рервну працю в державних органах, зразкове виконання тру­дових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабі­нетом Міністрів України.

За особливі трудові заслуги державні службовці представ­ляються до державних нагород та присвоєння почесних звань.

До спеціальних слід віднести, наприклад, такі, як до­строкове присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад за виконання службовцем особливо відповідальних завдань (ст. 26 Закону України "Про державну службу"), або переведення на державну посаду більш високою рівня.

Міри заохочення направлені на підвищення ефектив­ності державної діяльності.

І нарешті, існує юридична відповідальність державних службовців, яка є значною і своєрідною формою стимулю­вання службової діяльності.

Юридична відповідальність державного службовця нас­тає у зв’язку з його обов’язками не допускати порушень прав і свобод людини та громадянина (ст. 10 Закону України "Про державну службу") та шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування (ст. 5 того ж Закону). Відповідальність цієї кате­горії осіб органічно пов'язана з правовими засадами службової діяльності, необхідністю суворого дотримання ними державної та службової дисципліни, законності.

Юридична відповідальність державних службовців-це правові наслідки примусового характеру, які настають за порушення норм права у зв'язку з виконанням або неналеж­ним виконанням службових обов’язків.

Державні службовці можуть нести дисциплінарну, мате­ріальну, адміністративну або кримінальну відповідальність. Та чи інша відповідальність залежить від характеру проти­правних дій та ступеню їх громадської безпеки.

Разом з тим, Закон України "Про державну службу" в статті 38 передбачає, що особи, винні у порушенні законо­давства про державну службу несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодав­ством. Тобто робиться загальне посилання до відповідних галузей права, нормами яких (матеріальними та процесуаль­ними) мають бути передбачені певні правові наслідки за по­рушення вимог законодавства про державну службу.

У той же час, статтею 14 зазначеного Закону передбачені особливості дисциплінарної відповідальності державних служ­бовців.

Крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, до державних службовців можуть вживатися такі заходи дисциплінарного впливу, як:

• попередження про неповну службову відповідність;

• затримка до одної о року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на пищу посаду.

Підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності є вчинення державним службовцем провини по службі, тобто порушення (невиконання) службових обов'язків, правил внутрішнього трудового розпорядку, наказів адміні­страції, вимог законодавчих актів, якщо за ні дії не передба­чена кримінальна відповідальність.

Так, наприклад, за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку мак наступати догана чи звільнення.

Дисциплінарні стягнення застосовуються службовою особою (органом), від якої залежить призначення (звільнення) службовця на посаду, або службовою особою (органом), вище­стоящим щодо вказаних осіб (органів).

Ці стягнення застосовуються не пізніше одною місяця з дня провини і мають термін давності шість місяців з дня вчинення проступку.

Дисциплінарна відповідальність військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, прокурорів, суддів, працівників митної служби наступає згідно із спеціальними статутами.

Особливості підстав адміністративної відповідальності державних службовців у тому, що вони несуть її за порушення встановлених загальнообов'язкових правил своїми власними діями, у тому числі неправомірними вказівками, виконуючи які, підпорядковані їм працівники, порушують встановлені правила. Нарешті, державні службовці можуть нести адміні­стративну відповідальність і за невжиття заходів щодо забез­печення виконання правил іншими особами, якщо забезпе­чення дотримання входить до кола службових повноважень цих державних службовців.

Кримінальна відповідальність державних службовців настає за вчинення службових злочинів, передбачених стат­тями 165-172 Кримінального кодексу України.

Суб'єктом цих злочинів може бути тільки посадова особа, яка вчинила одну з наступних дій:

– порушила власні повноваження, тобто не виконувала чи неналежне виконувала повноваження;

– перевищила повноваження, тобто вчинила акт, на який вона не мала законної влади; вийшла за межі законної влади чи недотримувалась встановлених форм реалізації повноважень;

– вчинила акт, що входить до її повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою, хабарництво, службовий підлог).

Державні службовці, які не є посадовими особами (за кримінальним законодавством) притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення інших, не службових злочинів.

Матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну дер­жавним службовцем у галузі розпорядчо-виконавчої діяль­ності, полягає в обов'язковому відшкодуванні збитків дер­жавними органами від імені і за дорученням котрих службо­вець вчиняє службові дії. Цей обов'язок державного органу випливає з того, що підбір, професійна підготовка кадрів, наділення державного службовця часткою компетенції органу (владне повноваження), функція контролю за її діями має здійснюватися цим органом. Цим пояснюється обов'язок відповідальності за дії свого представника.

Відповідальність за шкоду, завдану державним служ­бовцем (посадовою особою), державний орган несе лише у разі, коли такі дії є діями службового характеру.

У разі, коли шкода заподіяна службовою особою навіть і в робочий час, але не у зв'язку з виконанням службових обов'язків, то вона відшкодовується не органом, а безпосеред­ньо винною особою.

За шкоду, спричинену діями державних службовців, що не є посадовими особами, збитки стягуються потерпілими у загальному порядку.

Отже, службовими діями державних службовців, які слід кваліфікувати як неправомірні, є:

– невиконання службових обов'язків;

– виконання службових обов'язків неналежним чином;

– перевищення службових повноважень;

– зловживання такими повноваженнями.

Державно-службові відносини можуть бути припинені за двома обставинами:

а) у зв'язку із звільненням;

б) у зв'язку з відставкою.

Ці підстави характерні для більшості державних служ­бовців і встановлені законодавством про працю і Законом України "Про державну службу", проте для певної категорії державних службовців ці питання регулюються окремими за­конами, положеннями, стандартами та іншими актами.

Такий вид припинення державної служби, як звільнення можливий за ініціативи власне самого державного службовця. В цьому разі відносини регулюватимуться нормами трудового права. Проте звільнення державною службовця може бути здійснене за ініціативою керівника державного органу на підставі статті ЗО Закону України "Про державну Службу". В ній, зокрема, говориться, що підставами припинення держав­ної служби є:

1) порушення умов реалізації права на державну службу (ст. 4 Закону);

2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтею 16 Закону;

3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (ст. 23 Закону);

4) відставки державних службовців, які обіймають посади першої або другої категорії (ст. 31 Закону);

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкод­жають перебуванню державного службовця на держав­ній службі (ст. 12 Закону);

6) відмови державного службовця від прийняття або по­рушення Присяги, передбаченої статтею 17 Закону;

7) неподання або подання державним службовцем неправ­дивих відомостей щодо його доходів, передбачених статтею 13 Закону.

Державна служба припиняється також з моменту вступу в силу звинувачувального вироку, який стосується державного службовця.

Відставка, як інший вид припинення державної служби, не означає, що має місце певне правопорушення.

Відповідно до статті 31 Закону України "Про державну службу" відставкою є припинення державної служби служ­бовцем, який обіймає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою.

Підставами для відставки є:

– принципова незгода з рішеннями державного органу чи посадової особи, а також стичні перешкоди для перебування на державній службі;

– примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднан­ням громадян, громадянину;

– стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Державно-правові відносини припиняються виданням правомочним органом чи посадовою особою адміністративного акту про увільнення державного службовця від посади його відставку.

ВИСНОВКИ

Державна служба в Україні – це довгий еволюційний процес. Державна служба пройшла багато етапів розвитку від обов’язкової повинності до почесної праці. В наш час бути державним службовцем – почесне звання.

З прийняттям Конституції України гостро стає проблема вдосконалення, доповнення законодавства про працю та приведення його відповідно до Конституції України.

Актуальність висвітлення обґрунтованих обставин встановлення правового статусу державного службовця для певних категорій працівників зумовлена невпорядкованою нормотворчою практикою у цьому напрямі, що розпочалась з прийняттям Закону України “Про державну службу”. З того часу Кабінетом Міністрів України видані численні постанови та розпорядження про вибіркове віднесення посад працівників окремих установ до посад державних службовців: посад працівників місцевих рад та їх виконавчих комітетів (постанова № 0239 від 18.04.1994), посад працівників державної служби зайнятості (розпорядження № 0521 від 13.07.1994), посад працівників центрів по нарахуванню і виплаті пенсій та допомоги (розпорядження № 0521 від 13.07.1994), посад працівників апарату судів та арбітражних судів (розпорядження № 0131 від 03.03.1995), посад керівних працівників і спеціалістів апарату органів управління військових формувань, військових комісаріатів та військових прокуратур (розпорядження № 0301 від 29.05.1995), посад судових експертів державних спеціалізованих установ (розпорядження № 0558 від 31.08.1995), посад службовців Національного інституту Українсько-Російських відносин (розпорядження № 0028 від 19.01.1998) та інші.

Відсутність єдиного переліку посад державних службовців і можливість встановлення та скасування без об’єктивно визначених на нормативному рівні підстав створює умови правової неврегульованості, а також нестабільності цієї категорії працівників.

Однак визначений у статті 25 Закону України “Про державну службу” перелік посад державних службовців не містить в повному обсязі найменування посад у складі всіх державних органів України.

Крім того окремими законами служба в інших державних установах визначається як державна. Так у Законі України від 16.06.1999 “Про загальний військовий обов’язок і державну службу” визначено що військова служба є державною службою особливого характеру. Закон України від 20.12.1991 “Про міліцію” визначає міліцію в Україні як державний озброєний орган виконавчої влади (стаття 1 цього Закону). У Законі України від 25.03.1992 “Про Службу безпеки України” записано, що Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення (стаття 1 цього закону ).

При розгляді суб’єктів, які можуть притягатись до відповідальності за вчинення корупційних діянь, Верховний Суд України називає осіб “уповноважених на виконання функцій держави”. Згідно із Законом України “Про боротьбу з корупцією” ними виступають:

• державні службовці (працівники з офіційно встановленим статусом);

• депутати усіх рівнів;

• сільські, селищні, міські голови та голови районних та обласних рад;

• військовослужбовці (крім тих, що проходять строкову службу);

• особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративне правопорушення на підставі положень дисциплінарних статутів;

• судді;

• прокурори;

• слідчі;

• особи рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ;

• співробітники Служби безпеки;

• посадові особи податкової адміністрації та податкової міліції, митної служби;

• працівники апарату суду, прокуратури та інших зазначених органів, уповноважених на виконання функцій держави¹. Тим самим і об’єктивно розширюється коло осіб з ознаками поняття державного службовця.

Однак у нормативному порядку посадами державних службовців визнають ті з них, що вказані окремими актами Кабінету Міністрів України та статтею 25 Закону України “Про державну службу”(положення якої не повною мірою співвідносяться із загальною частиною Закону, що містить визначення поняття державної служби). Тому, оскільки стосовно службовців воєнізованих органів держави не прийнято рішень Кабінету Міністрів України та прямо не зазначено у статті 9 і статті 25 “Закону про державну службу” про віднесення посад, які вони займають до посад державних службовців, то такими вони офіційно не визнаються.

Розмовляючи про невідповідність положень і законодавчих актів між собою, а також положень підзаконних нормативних актів нормам закону, про те, що формальна ознака статусу державного службовця – визначення у нормативному акті, перестає бути єдиною підставою встановлення цього статусу для відповідних категорій працівників.

Для усунення суперечностей у сфері функціонування державної служби та однакового розуміння її поняття, а через це – належне забезпечення правового становища, зайнятих на державній службі працівників, я пропоную:

1. Прийняти єдиний нормативний акт з переліком посад державних службовців. Пропоную його назвати “Державний реєстр посад державних службовців”.

2. Статтю 15 Закону України від 16 грудня 1993 року “Про державну службу” доповнити словами:

“Особа, яка вступає на державну службу повинна повідомити державний орган до якого вона вступає, про свою матеріальну заборгованість, якщо така є. Якщо особа, що вступає на державну службу має заборгованість не менше 40 мінімальних розмірів заробітної платні, то ця особа не має права бути державним службовцем”.

Тобто це обов’язкова підстава для відмови у прийнятті на державну службу.

СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ
ТА ЛІТЕРАТУРИ

І

Документальні та оповідальні джерела

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. – Київ: Україна. – 1996. – 54 с.

2. Міжнародний пакт “Про громадські і політичні права” від 16 грудня 1966 р.

3. Конвенція МОП “Про дискримінацію” 1958 р.

4. Закон України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”. – Київ: ЗЗУ. – 2000. – №4. – Серія 3. – ст. 45

5. Закон України від 25 березня 1992 р. № 229 – ХІІ “Про Службу безпеки України”. – Київ: ЗЗУ. – 2000. – №6. – ст. 68

6. Закон України від 25 березня 1992 р. № 229 – ХІІ “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. – Київ: ЗЗУ. – 2000. – №6. – Серія 3. – ст. 69

7. Закон України від 8 грудня 1991 р. № 1934 – ХІІ “Про Збройні сили України”. – Київ: ЗЗУ. – 2000. – №4. – Серія 3. – ст. 48

8. Закон України від 23 травня 1991 року № 1060 – ХІІ “Про освіту”. – Київ: ЗЗУ. – Серія 3. – №3. – 2000 . – ст. 23

9. Закон України від 10 липня 1991 р. “Про міліцію”. – Київ: ЗЗУ. – Серія 3. – №3. – 2000. – ст. 61

10. Закон України від 16 грудня 1993 р. “Про державну службу”. – Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – ст. 490

11. Кодекс Законів про працю України. – Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1971. – №50. – ст. 375. – К.: Юрінком інтер. –1999.

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 р. “Про управління державною службою” . – К.: ЗЗУ. – 2000. – №7

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України №1 від 1995 р. “Про практику в справах про хабарництво” . – Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.: 1997 р.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України №13 від 25 травня 1998 р. “Про практику розгляду Судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення пов’язані з корупцією”. / / Право України. – 1998. – №8

15. Устав о службе по определению от правительства. Свод законов Российской Империи. – Том 3. – 1896. – Книга 1. – 1012 с.

16. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р. № 804 “Про порядок стажування в державних органах” / / Офіційний Вісник України. – Київ. – 1995. – №1 – 2. – 476 с.

17. Постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 782 “Про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців”. / / Офіційний Вісник України. – Київ. – 1995. – №10. – 398 с.

18. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922 “Про затвердження Положення про проведення атестації державних
    службовців”. / / Офіційний Вісник України. – Київ. – 2001. – №1 – 2. – 476 с.

19. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 р. № 273 “Про затвердження Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при найманні на
    роботу”. / / Право України. – Київ. – №6

20. Наказ Головного управління державної служби України від 12 грудня 2000 р. № 73 “Про внесення доповнення до методичних рекомендацій щодо застосування Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади та зразків оформлення документів особових справ”. / / Офіційний Вісник України. – Київ. – 2001. – №1 – 2. – 476 с.

ІІ

Література

21. Аверьянов В.Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. – Киев: Наукова думка. –
    1990. – 124 с.

22. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – Київ: Ін Юре. –
    1997. – 190 с.

23. Атаманчук Г.В. Особенности процессов управления в развитом социализме. – М.: Мысль. – 1985. – 174 с.

24. Балабан В.А. Основы организации труда служащих. Учебное пособие. – Владивосток. – 1986. – 192 с.

25. Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: Бек. – 1996. – 250 с.

26. Бахрах Д.Н. Основные особенности социального управления // Управление и право. – Вып. 1. – М.: Изд-во МГУ. – 1974. – 127 с.

27. Битяк Ю.П. Государственная служба в СССР и развитие ее демократических основ. – Киев: УМКВО. – 1990. – 144 с.

28. Воробьев В.А. Советская государственная служба /Административно-правовые аспекты/ Ростов: Изд-во Ростовского ун-та. – 1986. – 154 с.

29. Дубенко С. Проблеми реформування державної служби в Україні // Вісник державної служби в Україні. – 1995. – № 4 – 5. – 117 с.

30. Лазорев Б.М. Аппарат управления общенародного государства. – М.: Юрид. лит. – 1978. – 217 с.

31. Манохин В.М. Советская государственная служба. – М.: Юрид. лит. – 1966. – 196 с.

32. Манохин В.М. Конституционные основы законодательства о государственной службы // Правоведение. – 1983. – № 4. – С.15

33. Матирко В.И. Отраслевая система повышения квалификации руководителей и специалистов. – М.: Знание. – 1981. – 117 с.

34. Короткін В.Г. Трудове право: прийняття на роботу і звільнення // Навчально-методична розробка. – К.: МАУП. – 1999. – 136 с.

35. Нижник Н.Р. Україна – державне управління, шляхи реформування. –
    Київ. – 1997. – 206 с.

36. Петришин А.В. Государственная служба / Историко-теоретические предпосылки / Сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ. – Харьков: Факт. – 1998. – 168 с.

37. Пахомов І.М. Адміністративно-правові питання державної служби в
    СРСР. – К.: Вид-во Київ. ун-ту. – 1971. – 128 с.

38. Старилов Ю.М. Служебное право. – М.: Бек. – 1996. – 230 с.

ІІІ

Енциклопедичні видання та довідники

39. Советский энциклопедический словарь. Под ред. А.М. Прохорова. – М.: Советская энциклопедия. – 1980. – 1600 с.

40. Юридический энциклопедический словарь. Под ред А.Я. Сухарева. – М.: Советская энциклопедия. – 1984. – 416 с.

41. Энциклопедический словарь. Под ред. Брокгауза и Ефрона. – С.-Пб. –
    т.т. 49-63. –1872.