ДНІПРОПЕТРОВСЬКА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

БІЗНЕСУ І ПРАВА

ФІЛІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

К У Р С О В А Р О Б О Т А

з дисципліни

“Конституційне право України”

на тему:

“Конституційні права і свободи людини і громадянина”

Виконав:

Викладач:

м. Дніпропетровськ

2001

ПЛАН

Вступ..................................................................................3

Поняття і класифікація конституційних прав і свобод........................................4

2. Особисті права і свободи................................................4

3. Політичні права і свободи.............................................11

Економічні права і свободи людини і громадянина......................................................16

Соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина..................................18

6. Основні обов’язки громадян.........................................22

Висновки..........................................................................25

Література.........................................................................27

Вступ.

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя.

Одним з важливіших принципів свободної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.

Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливость, свободу та добробут.

У цьому аспекті, предметом дослідження цієї роботи є права і свободи людини, закріплені в спеціальному розділі Конституція України 1996 року, який іменує­ться "Права, свободи та обов'язки людини і громадяни­на". Цей розділ розміщений після розділу "Загальні заса­ди" і перед розділами про органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини.

Перш за все, таке ви­ділення в Конституції певного кола прав громадян в спе­ціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції. Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. По-друге, права й свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції.

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у не­обхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному законодавстві. Розвиток тут треба розуміти як закріплення в поточному законодавстві того, що відображено в Конс­титуції лише у вигляді цілей, програмних положень, ос­новних тенденцій поступу прав, свобод і обов'язків [3, стр.60].

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповнова­женням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи й обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого за­конодавства не можуть обмежувати конституційні права і обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, як­що це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зо­бов'язані вживати законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для забезпечення повної і всебіч­ної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в ме­жах своїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, вико­нання ними своїх основних обов'язків.

Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо, до того ж, права й свободи людини і громадянина захищаються судом.

2. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.

Як було зауважено, Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттево вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [5, стр.7]

2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами”. [5, стр.7]

3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби”. [5, стр. 8]

4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку”. 5, стр 9]

Розглянемо вищенаведені права та свободи більш детальніше.

3. Особисті права і свободи.

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість пося­гання державних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. [3, стр. 426]

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм мора­лі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушу­ють закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокре­ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, ху­ліганство тощо; Кодекс законів про працю України міс­тить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивіль­ний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

“Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свобо­ди, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави”. [3, стр. 436]

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавіл­ля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; пра­во чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зо­бов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро­мадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встанов­лює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гаран­тії реалізовуються у таких правах і свободах, як недотор­канність житла, таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

1) рівність перед законом (Ст. 24);

2) право на життя (Ст. 27);

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

5) гідне існування (Ст. 48);

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

7) свобода (Ст. 29);

8) недоторканість житла (Ст. 30);

9) безпека (Ст. 32);

10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33);

11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);

12) захист (Ст. 29, Ст. 59);

13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44);

14) право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55);

15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32);

16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);

17) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);

18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11);

19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32);

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

Право людини на життя і повагу до її гідності.

Це право проголошується всіма міжнародно-правови­ми актами про права людини і майже всіма конституція­ми країн світу як невід'ємне право людини, що охо­роняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позба­влений життя”. (ст. 27 Конституції України)

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зво­дяться до заборони вбивства — це закріплюється Кри­мінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особли­во з терористичними акціями.

Гарантіями права на життя є системи охорони здо­ров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охо­рони від нещасних випадків на виробництві, профілак­тики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки та ін.

Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права [7] в країнах, що не скасували смерт­ної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за зло­чини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не ви­конуються щодо вагітних жінок.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших. Вона до­сягається формуванням особи, яка усвідомлює свою сво­боду, рівність та захищеність.

Гідність конкретизується у правах людини, які захи­щає держава. Гідність, якщо вона належним чином за­хищена, — це фундамент демократії та правової держав­ності.

Конституція встановлює, що ніхто не може бути під­даний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює положення ст. 7 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права [7] й розглядає кату­вання та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушення прав людини. Але, по суті, цілям захисту гідності служать й інші норми Конституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, захист люди­ною своєї честі та доброго імені, заборона збору інфор­мації про приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність лю­дини, закріплені у кримінальному, кримінально-проце­суальному, цивільному законодавстві.

Так, існує стаття Кримінально-процесуального кодексу України, що категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Інша стаття Кримінального кодексу України передбачає відпо­відальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного при­ниження її людської гідності, третя стаття передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок запо­діяння фізичних страждань. Відповідно до ст. 7 Цивіль­ного кодексу України “громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поши­рив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійс­ності”[9, стр. 8].

У ч. 3 ст. 28 Основного Закону встановлено, що жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Доб­ровільність одержання згоди людини на проведення зазначених дослідів означає, що людина не може під­даватися будь-яким формам насильства для одержання такої згоди.

Право на свободу і особисту недоторканність.

Конституційне право на свободу є одним з найбіль­ших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необ­хідні для всебічного задоволення потреб особи, а й за­безпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закла­дено обмеження для свободи інших людей, особливо по­садових

осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здо­ров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною до­лею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Га­рантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як су­довий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопу­стимість арештів громадян в принципі, встановлює виня­тковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку су­дових органів.

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що дер­жава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено роди­чів затриманого чи заарештованого.

Кримінально-правовими гарантіями права недотор­канності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або за­тримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями права недо­торканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Існують і цивільно-правові гарантії права недотор­канності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завда­ної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших по­сягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчи­ти факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які прожи­вають за договором найму. При цьому житлом визнаєть­ся і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність по­ширюється на особисті речі та папери, що виключає не­законні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках не­згоди інших проживаючих.

Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні зло­чину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право таємниці листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на не­доторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідо­млень виходить за межі приватного життя і значною мі­рою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

Гарантія цього права забезпечується переважно нор­мами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конс­титуцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгля­ді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Крймінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випад­ках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну ін­формацію неможливо.

Невтручання у сімейне й особисте життя.

“Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються норма­ми права. Поведінка людей у цій сфері визначається го­ловним чином особливостями їхньої психології та існую­чими в суспільстві нормами моралі”. [4,110] Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права між-особистісних відносин, які будуються на почуттях друж­би, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяль­ності (державна служба, участь у політичному житті то­що), існує як індивід, якому необхідна визначена незале­жність від суспільства, держави, інших людей.

Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сі­мейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважа­ється небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).

Правова охорона особистого і сімейного життя від­бувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона по­ширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційної інформації про особу без її зго­ди, крім випадків, визначених законом, і лише в ін­тересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в ор­ганах державної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таєм­ницею.

Конституційне право на охорону особистого і сімей­ного життя забезпечується системою спеціальних гаран­тій: політичних, організаційних, правових. Останні пере­дбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію". Цивільному ко­дексі України та інших правових актах. Зокрема, кожно­му гарантується судовий захист права спростовувати не­достовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням такої недостовірної інформації.

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України.

Право на свободу пересування, вибір місця прожи­вання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або зако­нодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх гро­мадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [6, ст. 13], Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права [7, ст. 12). Це повністю стосу­ється як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й по­силюється тією обставиною, що із свободою пересу­вання і вибору місця проживання тісно пов'язана реа­лізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безпере­шкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну грома­дян України".

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього неврегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зо­бов'язань, покладених на нього судовим рішенням; під­лягає призову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього пода­но цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава при­пиняє свою дію по закінченню визначеного часу (від­буття покарання, виконання зобов'язань, закінчення стро­ку військової служби тощо).

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

4. Політичні права і свободи громадян України.

До політичних прав і свобод громадян України, закріплених Констітуцією, відносяться:

1) право об'єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (Ст.36);

2) громадянство (Статті 4, 25,26);

3) свобода слова, думки, поглядів та переконань (Ст. 34);

4) свобода друку (розповсюдження інформації) (Ст.34);

5) свобода мітінгів, зборів, походів і демонстрацій (Ст.39);

6) право обирати та бути обраним (Ст. 38);

7) право брати участь в управлінні державою та громадськими справами (Ст. 38);

8) обговорювати та приймати закони та рішення загальнодержавного та місцевого значення (Ст. 38);

9) вносити до державних та громадських організацій пропозиції та запити (Ст. 40);

10)право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (Статті 32, 62);

11) право на оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т.п. (Ст.55)

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

Розвинута система громадських об'єднань — не­від'ємний елемент громадянського суспільства. З їх до­помогою люди можуть спільно вирішувати загальні проблеми, задовільняти та захищати свої потреби й інте­реси. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необгрунтованого втручання держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднання є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій.

Названі конституційні положення конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення, діяльності, реорганізації та ліквідації.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією. Зокрема, полі­тичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного роз­витку, які головною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцево­го самоврядування і представництво в їх складі. Члена­ми політичних партій можуть бути лише громадяни Ук­раїни. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є гро­мадськими організаціями, що об'єднують громадян, по­в'язаних спільними інтересами за родом професійної ді­яльності. Професійні спілки утворюються без поперед­нього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, доглядають за житло­во-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітні заклади, будинки відпочинку, профі­лакторії, санаторії, туристичні та спортивні установи.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність або неналежність до політичних партій чи громадських організацій. Конституція гарантує добро­вільність вступу в об'єднання і перебування в ньому, виключає будь-який примус. Членство у будь-якій партії або профспілці не може бути умовою заняття посади в державній організації чи взагалі служити підставою для обмеження прав та свобод людини.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Об­меження щодо діяльності політичних партій та громад­ських організацій і членства в них встановлюються тільки Конституцією і законами України.

Утворення і діяльність політичних партій та громад­ських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конс­титуційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, про­паганду війни, насильництва, на розпалювання міжет­нічної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається ство­рення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і вико­навчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах й організаціях.

Заборона діяльності об'єднання громадян здійсню­ється лише в судовому порядку.

Держава гарантує політичним партіям і громадським організаціям рівні умови для виконання ними своїх завдань, що служить фактичною і юридичною підставою для реалізації громадянами України свого права на об'єднання.

Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним.

Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, так і через своїх пред­ставників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України поло­ження про народовладдя, яке має узагальнений, декла­ративний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до дер­жавної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Закріплене у ст. 38 Конституції України право гро­мадян повністю відповідає міжнародним нормам, зокре­ма, передбаченому у п. "а" ст. 25 "Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”[7] "положенню" про право кожного громадянина без будь-якої дискримінації та без обґрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посеред­ництвом вільно обраних представників".

Всеукраїнський й місцеві референдуми є конкрет­ними інститутами прямого та безпосереднього народо­владдя. За їх допомогою громадяни реалізують своє пра­во на участь в управлінні державними справами.

Право громадян обирати й бути обраним стоїть у центрі всіх процесів формування органів держави, тобто має вяадноутворюючий характер. Загальні вибори орга­нів державної влади та органів місцевого самовряду­вання надають народові унікальну можливість контролю за діяльністю цих органів, включаючи повну зміну вла­ди. Вибори є вільними і здійснюються на основі загаль­ного, рівного й прямого виборчого права шляхом таєм­ного голосування. Право обирати мають громадяни Ук­раїни, які на день проведення виборів досягли 18-ти рогів, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. Право бути обраними мають особи залежно від виду виборів, зокрема, народним депутатом може бути обраний лише громадянин України, який на день вибо­рів досяг 21-го року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Депутатом міс­цевої Ради може бути обраний громадянин, який має право голосу і на день виборів досяг 18-ти років.

Право доступу до державної служби означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна мож­ливість займати за виборами, конкурсом, або призна­ченням посади в державних органах та Їх апараті і здійс­нювати відповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від поход­ження, соціального і майнового стану, расової та націо­нальної приналежності, статі, політичних поглядів, релі­гійних переконань, місця проживання, які одержали від­повідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

Закон України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.

Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. Ст. 39 Конституції України зобов'язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій завчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, що гарантує органам влади можливість втручання, коли ті чи інші заходи спрямовані до цілей, які суперечать законові. Здійснен­ня щойно перерахованих політичних свобод забезпечу­ється наданням громадянам та їх організаціям громад­ських приміщень, вулиць, майданів, можливості широко розповсюджувати відповідну інформацію, використову­вати для цього пресу, телебачення і радіо.

Обмеження щодо реалізації даного права може вста­новлюватися судом відповідно до закону і лише в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, задля охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення передбаченого поряд­ку організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про ад­міністративні правопорушення.

Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням між­народних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декла­рації прав людини встановлено, що "кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій", а у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права "визначається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в де­мократичному суспільстві в інтересах громадської безпе­ки, громадського порядку, охорони здоров'я й мораль­ності населення або захисту прав і свобод інших осіб" [7].

Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод, громадян, зміцнення зв'язків на­селення з державним апаратом, участі громадян в управ­лінні державними справами. Звернення громадян у дер­жавні органи і органи місцевого самоврядування сприяє посиленню контролю народу за їх діяльністю, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.

Праву громадян на особисте звернення, направлен­ня індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів та посадових осіб, яким вони направ­лені, уважно, в установленому порядку та у встановлені строки розглянути їх і прийняти щодо них законні й обґрунтовані рішення.

Положення цієї статті Конституції конкретизовані в Законі України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян". Закон виділяє три види звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Оскарженими можуть бути дії або бездіяльність в управлінській сфері, внаслідок яких: порушено права та законні інтереси чи свободи громадянина; створено перешкоди для здійс­нення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнено до відпові­дальності. Звернення подаються до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. У зверненні має бути викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви, скарги, вимоги, прохання. Звернення обов'язково має бути підписаним. Анонімні звернення не розглядаються. Забороняється відмова у прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови. Якщо звернення не входить до повноважень тих органів, куди воно направлене, воно у строк не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному органові чи посадовій особі. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадо­вим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Заборо­няється переслідувати громадян і членів їх сімей за по­дання звернення. Не допускається розголошення одер­жаних із звернень відомостей про особисте життя грома­дян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом. Звер­нення розглядаються і вирішуються у строк не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потре­бують додаткового вивчення, невідкладно.

Право на інформацію.

Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використо­вувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Це право на свободу ін­формації гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами: шляхом між-особистісного спілкування, через засоби масової інфор­мації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби за своїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо при їх використанні виконуються встановлені законодавством правила, які існують, наприклад, для засобів масової інформації, для проведення мітингів, демонстрацій, походів, пікетування тощо.

Здійснення права на інформацію може бути обме­жене законом в інтересах національної безпеки, терито­ріальної цілісності або громадського порядку задля запо­бігання заворушень чи злочинів, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і неуперед­женості правосуддя.

Конкретні гарантії забезпечення права на інформа­цію встановлюються в Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію".

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію. Це означає ство­рення умов для вільного одержання, використання, по­ширення та зберігання відомостей, необхідних для реа­лізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юри­дичними особами і державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні та інші права, сво­боди й інтереси юридичних осіб. Кожному громадя­нинові забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком ор­ганів державної влади, а також органів місцевого само­врядування інформувати громадян про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забез­печували б у встановленому порядку доступ до інфор­мації, вільним доступом суб'єктів інформаційних відно­син до статистичних даних, архівних, бібліотечних і му­зейних фондів (обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання, які визначаються законодавством); створенням механізму здійснення права на інформацію; контролем з боку держави за додержанням законодавства про ін­формацію; встановленням відповідальності за порушен­ня законодавства про інформацію.

3. Економічні права людини і громадянина.

Окрему важливу групу основних прав і свобод люди­ни та громадянина України складають соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідео­логією колишніх радянських конституцій, в яких прого­лошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина во­лодіти, користуватися та розпоряджатися своєю влас­ністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.

Соціально-економічні права— це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визнача­ють місце людини в економічному і соціальному житті та складають основу правового статусу громадянина як тру­дівника.

За змістом Конституції, можна навести наступний перелік соціально-економічних прав та свобод:

1) право приватної власності (Ст. 41);

2) право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право на труд, на вибір професії та сфери діяльності (43);

4) право на відповідні умови праці (43);

5) право на справедливу оплату праці (43);

6) право на соціальне забезпечення та захист (46);

7) право на захист прав споживачів (42);

8) право на страйки с приводу економічних та соціальних питань (44);

Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в ци­вільному обігу, а також результати інтелектуальної, твор­чої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

В цьому відображено той факт, що приватна влас­ність в сучасних умовах має не тільки економічну функ­цію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні по­треби і запити особи. Гарантування приватної влас­ності — це один із важливих факторів соціальної ста­більності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право на успад­кування гарантується законом та захищається судом. За­кон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бу­ти протиправне позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути здійснене тільки на підставах і в порядку, пе­редбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами пра­ва власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма за­конними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право озна­чає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підпри­ємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина мо­же визначитися, що вигідно для неї особисто, і зазда­легідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та мо­ралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно до ст. 42 Конституції України підпри­ємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого само­врядування обмежується законом.

Вільне підприємництво і вільність договорів гаран­туються. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються су­дом загальної юрисдикції або арбітражним судом відпо­відно до їх компетенції.

Право на користування об'єктами державної та кому­нальної власності (статті 13, 41) означає, що кожний гро­мадянин має право користування природними об'єкта­ми права власності народу згідно із законом (ст. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користу­ються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктами гро­мадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють держав­ним чи комунальним майном.

Право на працю (ст. 43) — одне з фундаментальних, пріоритетних соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і передбачаються гаранти його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду тру­дової, діяльності, реалізовує програми професійно-тех­нічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю, від­повідно до ст. 43, включає право на належні, без­печні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43 Основного Зако­ну передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умо­вами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у поточному законодавстві (в нормах трудо­вого, адміністративного, сільськогосподарського, кримі­нального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.

Право на страйк, (ст. 44) — якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності за­безпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

3. Соціальні та культурні права людини і громадянина.

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожитко­вого мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами соціальних прав як необхідного еле­мента правового статусу особи вирішальне значення ма­ло закріплення цих прав на міжнародному рівні, перед­усім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крім того. Міжнародною органі­зацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносно соціальних прав людини й гро­мадянина.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини кори­стуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, від­починку, які передбачені у відповідних статтях Основ­ного Закону. Соціальні права і свободи є одним з най­більш численних видів прав, які проголошені й закріп­лені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції України, але тепер ці права значно розширені й наповнені новим змістом.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціаль­них прав складають:

1) право на відпочинок (Ст. 45).

2) право на соціальний захист (Ст. 46)

3) право на житло (Ст. 47);

4) право на охорону здоров'я (Ст. 49);

5) право на безпеку довкілля (Ст. 50) (соціально-екольгічне право)

Право на відпочинок (ст. 45) має кожен, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, вста­новленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпуст­ки, вихідні і святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Право на соціальний захист (ст. 46). Конституція проголошує і закріплює це право громадян та визначає конкретні види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разі втрати годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин. Основні види пенсій передбачає Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу літ, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при від­сутності у них права на трудову пенсію.

Реалізація та фінансування діючої системи соціаль­ного забезпечення населення України спирається пере­важно на державне забезпечення і управління.

Право на житло (ст. 47). За чинним Основним За­коном кожен має право на житло. Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квар­тири) у будинках державного житлового фонду, у будин­ках комунального житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну від попереднього поряд­ку, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за доступну для них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медич­не страхування (ст. 49) має кожний мешканець України В Конституції зазначено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкош­товно: існуюча мережа таких закладів не може бути ско­рочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благопо­луччя.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і громадянина в системі прав та свобод, пере­дбачених Конституцією України, є соціально-культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі дер­жава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи — це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідео­логічній) сфері, це — певні можливості доступу до ду­ховних здобутків свого народу і всього людства, їх за­своєння, використання й участі у подальшому їх розвит­ку. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

1) освіта (Статті 43, 51, 53);

2) технічна, художня та наукова творчість (Ст. 54);

3) право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (Ст. 54);

4) право на використання здобутків культури та мистецтва (Статті 11, 54);

Право на освіту (ст. 53) громадян України є своєрід­ним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освіта є однією з найважливіших умов всебічного розвитку осо­би і передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді ста­новить собою гарантовану можливість громадянинові одержати середню загальну, середню професійну та ви­їду освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Так, право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність до­шкільної, повної загальної середньої, позашкільної, про­фесійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов'язковість загальної середньої освіти: надання дер­жавних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в дер­жавних та комунальних навчальних закладах на кон­курсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, зокрема у відповідних школах або кла­сах, чи на вивчення рідної мови у державних і кому­нальних навчальних закладах або через національні культурні товариства (ст. 53).

Учні та студенти мають право на забезпечення сти­пендіями, гуртожитками у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобу­тої у закладах освіти) здійснюється закладами післяди­пломної освіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації та ін.) на договірних засадах з підприємст­вами і організаціями із врахуванням державного конт­ракту (замовлення).

Свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості (от. 54) має загальний характер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а не тільки особи творчих професій. Хоча творчі починання властиві всім видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 47 Конс­титуції України говориться, зокрема, що свобода твор­чості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матері­альних інтересів, що виникають у зв'язку з різними ви­дами інтелектуальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокре­ма, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої ді­яльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава за­безпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які опинилися за її межами (ст. 54).

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) реалізується за допомогою низки за­конодавчих актів, якими забезпечується право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчою діяльністю, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, автор­ські права і зв'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, моделі. промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гаран­туються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, визначених за­коном.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь-яку правомочність на твір, для по­свідчення авторства на обнародуваний чи необнародува-ний протягом терміну охорони авторського права твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєст­рах. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво.

7. Основні обов’язки громадян України.

У першу чергу, треба підкреслити, що як форма та спосіб організації суспільства, держава несе відповідальність перед своїми громадянами, а також зобов'язана захищати їх, охороняти життя тощо (Статті Конституції 3, 27, 29, 59).

С другого боку, громадяни України теж мають обов'язкі відносно держави та один одного. До основних таких обов’язків належать:

1) захист держави та військова служба (35,65);

2) не спричиняти шкоди природі, історико-культурним пам'яткам, та відшкодовувати завдані збитки. (Ст. 66);

3) сплачувати податки та інші фінансові відрахування (Ст. 67);

4) дотримання вимог Конституції, законів України (Ст. 68).

А також:

5) піклування батьків про дітей (Ст. 51);

6) піклування дітей про батьків (Ст. 51);

7) повага національної гідності інших осіб, укріплення дружби між націями та народами України (Ст. 35,37,10);

8) підтримка громадського порядку та загального миру (Ст. 35, 18, 37);

Обов'язок громадян України щодо захисту Вітчизни проголошується Конституцією України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а пере­дусім моральною вимогою до кожного громадянина, мо­ральним та загальним обов'язком. Неухильне вико­нання цього обов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовних цінностей, тери­торіальної цілісності і суверенітету країни. Захист Віт­чизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політич­них, економічних, військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням за­собів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'яз­ку захищати Вітчизну, але адресований конкретним, ви­значеним законом категоріям громадян. Основною фор­мою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у визначеному законом віці, які не мають права на звільнення або відстрочку від призову. Пере­дбачається можливість вступу чоловіків та жінок на вій­ськову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відпові­дальність.

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 р. "Про альтернативну (невійськову) службу", формою реалізації військового обов'язку є проходження альтерна­тивної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими вій­ськами, що запроваджується замість проходження війсь­кової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають гро­мадяни України, які належать до діючих, згідно із зако­нодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки покладається Конституцією на своїх громадян Статтею 66, виходячи з необхідності духовного відродження Ук­раїни, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів.

Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" зобов'язує громадян раціонально ви­користовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан нав­колишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактич­ними витратами, необхідними для відновлення поруше­ного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, на­даних громадянам у користування, а також при здійс­ненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок па­м'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. "Про охорону і використання па­м'яток історії та культури". Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у поперед­ньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможли­вості цього — відшкодувати заподіяні збитки.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку використання і охорони природ­них ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом

Одним із конституційних обов'язків громадян Украї­ни є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також що­річно подавати до податкових інспекцій за місцем про­живання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує оборо­ноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах всього сус­пільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Ук­раїні, види податків, зборів та інших обов'язкових пла­тежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавст­ва, визначаються Законом України "Про систему опо­даткування" (в редакції від 2 лютого 1994 р.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 "Про прибутковий податок з громадян". Платникаіі податку є громадяни України, іноземні громадяни і ос би без громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачуютьі громадянами, їх розміри та порядок обчислення і на прями використання визначаються Декретом Кабінете Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про місцеві по­датки і збори".

Контроль за дотриманням податкового законодав­ства і правильністю обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавст­вом України, здійснюється державними податковими адміністраціями.

На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходів податкові органи в разі вста­новлення порушень податкового законодавства вимага­ють їх усунення, а на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій спотворених даних та в інших випадках порушення податкового законодавства накладають адміністративні стягнення.

Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей

Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів — одна з передумов формування в Україні пра­вової держави.

Зокрема сформульований обов’язок держави у особі її представників дотримуватися Конституції та законів України у Статті 19. Це має принципове значення для підтримання балансу між державою та суспільством.

А також, закріплений у ст. 68 Конституції загальний обов'язок неухиль­но додержуватися Конституції і законів України, не по­сягати на права й свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності — особливих, передбачених і врегульо­ваних нормами права відносин між громадянами і дер­жавою, що виникають у разі і внаслідок правопорушен­ня. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку і правове виховання людей.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною, адміністративною, ци­вільною та дисциплінарною, що передбачається норма­ми відповідного законодавства. При цьому всі види юридичної відповідальності передбачають санкції за пра­вопорушення, а правопорушник зазнає державного при­мусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Висновки.

Розглянувши тему конституційних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки:

1. Конституційні права, свободи і обов'язки виражають насамперед і безпосередньо від­носини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом "Дозволяється все, що не забороняється Законом". Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадсь­ких організацій, або громадян між собою.

2. Вони виникають не на основі загальних правовід­носин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

3. Конституційні права, свободи й обов'язки не при­пиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу­ційних прав і свобод.

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм зміс­том, і за своїм обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод і обо­в'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусил­лями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарсько­го, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

6. Соці­альне призначення основних прав і свобод громадян ви­значається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гу­манізму й справедливості, і служать всебічному розвит­кові і вихованню особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і дер­жави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму.

Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широ­та, реальність, гарантованість виражають не тільки фак­тичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, за­кладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, со­ціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.

Наприкінці, у світлі вищенаведеного, дозволю собі висловити особисту думку, хоча це й виходить за межі теми даної роботи, що у цілому механізм забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина у англо-амеріканский правовий сім’ї, де “виконання конституційного контролю довірено всьому судовому апарату і конституційне правосуддя не відокремлюється від загального правосуддя, оскільки усі справи, якою б не була їх природа, вирішаються тими ж самими судами у тих саміх умовах” [10, стр.24], уявляється взагалі більш ефективним, тому що розглядання кожної судової справи починається, у першу чергу, з контролю додержання принципів і норм Конституції, безпосередньо втілюючи у життя принцип її найвищої юридичної сили.

Література:

1. Конституція України - К., 1996р.

2. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

3. Конституційне право України, друге видання, виправлене й доповнене, за ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова думка, 2000р.

4. Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник, ч.1., К., 1988р

5. Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та навчально методичні матеріали, Ніжин, 2001р.

6. Загальна декларація прав людини, 1948р.

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

8. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р.

9. Цівільний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 15 січня 1999р.), Х: ООО “Одиссей”, 1999р.

10. Боботов С.В., Конституційна юстиція (порівняльний аналіз), Москва, 1994р.