Реферат на тему:

ПРАВОПОРУШЕННЯ І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

У біду падають, як у прірву, раптом, але в злочин сходять по щаблях.

А. А. Бестужев-Марлинський

1. Поняття, причини та види правопорушень

Преса, радіо й телебачення щодня повідомляють гро­мадськість про факти тих чи інших зловживань, про різного роду події чи вчинки людей, які істотно зачіпають права інших осіб і обурюють усе суспільство. Та журналісти, як правило, оцінюють такі події чи вчинки виходячи з морально-етичних позицій, з мірку­вань суспільної користі чи, навпаки, шкоди для суспільства і дуже рідко намагаються дати таким подіям правову оцінку. Загалом це правильно —питання про те, наскільки та чи інша поведінка людини узгоджується з приписами права, мають вирішувати юристи, а не журналісти. Всякий учинок, який порушує встановлені і схвалені суспільством правила, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству; отож людина, яка знехтувала інтересами суспільства, не має морального права нарікати на те, що й держава у відповідь на таку поведінку вживатиме до неї примусові заходи, які іноді можуть бути досить жорсткими.

Для права поведінка людини, хоч би як її оцінювали з моральної чи практичної точки зору, може або узгоджувати­ся з положеннями чинного законодавства або ж порушувати їх. У першому випадку перед нами правомірна поведінка, у другому — правопорушення. Отже, правопорушеннями нази­вають такі вчинки людей, якими порушуються приписи діючо­го права, передусім положення Конституції і законів Украї­ни. Великий німецький філософ Гегель називав правопору­шення неправом і вважав його проявом «абсолютного зла».

Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення вчинюються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є встановлен­ня та усунення причин правопорушень.

Історія свідчить, що правопорушення трапляються в усіх країнах і суспільствах незалежно від їхнього державного устрою та суспільного ладу, і цілковито їх викорінити ще нікому не вдавалося. Щоправда, для кожної епохи харак­терні свої особливі уявлення про правопорушення. У XVI ст. торгівля наркотичними засобами, які на той час уже почали з'являтися в Європі, не вважалася протизаконною, а от щонайменші сумніви стосовно догматів панівної като­лицької релігії розглядались як страшний злочин і каралися в основному спаленням «безбожників, чаклунів та єрети­ків». Сьогодні ситуація докорінно змінилася: релігійні пере­конання є приватною справою особи, в яку право майже не втручається, а от торгівля наркотиками всюди вважається одним із найтяжчих злочинів і карається тривалим позбав­ленням волі, а у деяких країнах —навіть смертною карою.

Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним. Глобальною причиною всіх правопо­рушень є соціальні суперечності (їх можна назвати «хвороба­ми суспільства»), які завжди існують у суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а звідси виникає схильність до їх порушення.

Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і ле­гальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та освітньої роботи); обставини сімейного характе­ру або ж інші особливості середовища, в якому живе потен­ційний правопорушник, причини особистого характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркоти­ків) тощо.

Іноді причиною правопорушень виступає і недоскона­лість чинного законодавства — наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину — за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухилятиметься від їх сплати.

Вчені-кримінологи протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той, хто вчинює злочини, є зло­чинцем від народження) намагаються знайти відповідь на питання, чи існує зв'язок між генетичними особливостями людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих доказів, які б підтверджували чи спростовува­ли такий зв'язок, поки що немає.

Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має утопічний вигляд: адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає в тому, щоб звести причини, які викликають право­порушення, до якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над злочинністю.

Традиційно вирізняють такі види правопорушень:

1) дисциплінарні правопорушення, які на практиці є порушеннями трудових чи службових обов'язків (у законодавстві ці правопорушення Іноді називають дисциплінарни­ми проступками);

2) майнові (цивільні) правопорушення, які можуть бути або невиконанням чи неналежним виконанням зобов'язань, або ж заподіянням шкоди;

3) адміністративні правопорушення, які називають також адміністративними проступками;

4) кримінальні правопорушення, які є найтяжчими за своїм характером і в законодавстві називаються злочинами.

2. Цілі, види та підстави юридичної відповідальності

З точки зору права правопо­рушення є проявом сваволі, нехтуванням тими правила­ми, які схвалені і встановлені державою для підтримання соціального порядку та забезпечення прав громадян. З соціальної точки зору правопорушення завжди є вчинком, який завдає шкоди інтересам окремих громадян чи юридич­них осіб, а нерідко — й інтересам усього суспільства. Тому держава має не тільки здійснювати роботу щодо усунення причин та умов правопорушень, а й протидіяти правопору­шенням, переслідувати порушників, притягати їх до відпові­дальності.

Вчинення особою правопорушення є підставою для того, щоб притягти її до встановленої нормами права відпові­дальності.

Однак самого лише факту вчинення особою дії чи без­діяльності, якою порушуються приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є і вина особи у протиправному вчинку. Відповідальність без вини закон допускає лише у виняткових випадках: наприклад цивільно-правова відпові­дальність власників за шкоду, заподіяну джерелом підвище­ної небезпеки.

Вина у вчиненні правопорушення може бути умисною або необережною. Умисна вина (умисел) має місце в тому разі, коли особа прямо хоче вчинити протиправні дії і досягти тих шкідливих наслідків, які виникають від таких дій. З необережною виною (необережністю) правопорушен­ня вважається вчиненим у тих випадках, коли особа не бажала настання шкідливих наслідків, але через свою легко­важність чи недбалість повелася таким чином, що ці наслід­ки наступили і були результатом її дії чи бездіяльності.

Окрім цього, для законного притягнення особи до відпо­відальності необхідно, щоб той, хто вчинив протиправні дії, вважався згідно з правом належним суб'єктом для даного виду правопорушень. Вимоги щодо особи—суб'єкта правопорушень встановлюються тими законодавчими акта­ми, якими передбачена відповідальність за правопорушен­ня; головною з цих вимог є досягнення відповідного віку (16, 18, а в окремих випадках 15 або й 14 років). Для організацій-порушників основною вимогою є наявність статусу юридичної особи.

Звичайною реакцією держави на правопорушення є застосування до винного заходів відповідальності. Цілями юридичної відповідальності залежно від характеру вчинено­го правопорушення і розміру заподіяної ним шкоди можуть бути:

компенсація потерпілому (в тому числі і державі) його втрат, включаючи і моральну шкоду;

позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;

превенція (попередження), тобто вплив на винного та інших осіб, внаслідок якого в них відпало б бажання вчиня­ти нові правопорушення;

ресоціалізація, тобто створення винному можливостей для пристосування до нормального життя в суспільстві без порушення встановлених правил поведінки;

кара (відплата) за вчинене — таку мету відповідальність має лише у виняткових випадках, коли вчинено найтяжчі за наслідками і особливо нетерпимі суспільством правопору­шення.

Під юридичною відповідальністю звичайно розуміють визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв'язку з вчиненням нею правопорушення.

Застосування заходів відповідальності завжди несе з собою серйозні обмеження особистих чи майнових прав винної особи. Вони є справедливими: користуватися всією повнотою прав і свобод може лише той, хто при цьому не зневажає встановлених суспільством правил поведінки і не посягає на права інших осіб. Відповідальність водночас не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.

Основні види відповідальності аналогічні видам право­порушень. Отже, цими видами є:

1) дисциплінарна відповідальність, яка настає у формі різних дисциплінарних стягнень;

2) майнова (інша назва — цивільно-правова) відповідаль­ність у вигляді відшкодування завданої шкоди, відшкоду­вання збитків або ж штрафу, пені чи неустойки;

3) адміністративна відповідальність — у формі адмініс­тративних стягнень щодо громадян і фінансових та інших адміністративних санкцій щодо юридичних осіб;

4) кримінальна відповідальність, конкретним проявом якої є кримінальне покарання.

Особливим видом майнової відповідальності є матеріаль­на відповідальність у трудовому праві, яка має риси одно­часно і майнової і (меншою мірою) адміністративної відпо­відальності. Крім цього, в юридичній літературі нерідко трапляються твердження про наявність інших видів юри­дичної відповідальності, та вони є поки що лише наукови­ми гіпотезами.

• Одним з найтяжчих злочинів є політичне вбивство «на замовлення». В історії людства їх жертвами стало чимало відомих діячів, смерть яких призводила нерідко до наслідків, що виходили далеко за межі однієї країни.

У 44 р. до н.е. політичні противники вбили Юлія Цезаря прямо у приміщенні римського сенату.

Вбивство австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво у 1914р. призвело до початку першої світової війни.

Жертвами вбивць стали американські президенти А. Лін­кольн у 1865 р. і Дж. Кенеді у 1963 p., єгипетський прези­дент А. Садат у 1981 p., прем'єр-міністри Індії Індіра Ганді у 1984 р. і Раджив Ганді у 1991 р. та десятки інших відомих політичних діячів.

3. Конституційні основи юридичної відповідальності особи

Конституція України містить декілька положень про від­повідальність особи, які ма­ють принциповий характер. Щоправда, слід пам'ятати, що ці норми стосуються лише індивідуума (людини і громадя­нина). Питання відповідальності юридичних осіб Конститу­ція України прямо не зачіпає.

Однією з найголовніших конституційних норм про відповідальність є ст. 61 Основного Закону, яка закріплює особистий характер відповідальності та заборону двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Особистий характер відповідальності означає, що особа відповідає лише за свою власну поведінку, на неї не може бути покладена відповідальність за дії інших осіб і, анало­гічно, інші особи не повинні відповідати за її вчинки. Однак батьки можуть нести відповідальність у разі вчинен­ня їхніми неповнолітніми дітьми протиправних дій не за самі ці дії, а за нехтування своїми обов'язками щодо вихо­вання дітей та контролю за їхньою поведінкою.

Заборона притягати двічі до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення означає, зокрема, що ніхто не може бути двічі покараний за один і той самий злочин (латинське «non bis in idem»). Проте допускається притягнення за одне правопорушення до кількох різних ви­дів відповідальності: наприклад водій, який через свою не­уважність порушив правила дорожнього руху і пошкодив інший автомобіль, у разі відсутності в нього страхування таких випадків буде змушений відшкодовувати власнику по­шкодженого транспорту вартість ремонту (цивільно-правова відповідальність) і за це саме порушення може бути позбав­лений прав водія на певний строк (адміністративна відпові­дальність).

У ст. 62 Конституції України викладено фундаменталь­ний принцип кримінальної відповідальності, який діє в усіх цивілізованих країнах і має назву «презумпція невинуватос­ті». Цей принцип полягає ось у чому: особа, попри всі підозри, які виникають щодо неї, вважається невинуватою у вчиненні злочину, поки відповідні державні органи не дове­дуть її вину перед судом, а суд, визнавши вину доведеною, не винесе цій особі обвинувального вироку. Обов'язок до­водити вину лежить на державних органах, особа має право, але не зобов'язана доводити свою невинуватість. Недоведення вини особи у вчиненні злочину прирівнюється до доведення її невинуватості, і людина у цьому разі вважаєть­ся цілком реабілітованою, очищеною від висунутого проти неї обвинувачення. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а всі сумніви, що виникають у слідчого, прокурора чи суду і які у процесі розслідування чи судового розгляду не вдається усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських моральних цін­ностей перед інтересами боротьби зі злочинністю, Консти­туція України (ст. 63) встановлює, що особа може відмови­тися давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів чи членів сім 7. Це означає, що за таку відмову люди­на не буде нести відповідальність.

Ст. 58 Конституції України встановлює ще одне важливе правило —відповідальність за правопорушення має базувати­ся виключно на законі. Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як правопорушення.

Конституція України містить і декілька положень, які стосуються особливостей окремих видів відповідальності. Зокрема, конфіскація майна громадянина може застосовува­тися лише судом і тільки на основі положень закону (ст. 41). Особи, засуджені судом до будь-якого покарання, зали­шаються громадянами й користуються всіма правами людини за винятком тих обмежень, які визначені законом і встанов­лені вироком суду (ст. 63).

Декілька норм Основного Закону встановлюють окремі вимоги до процедури притягнення особи до відповідальнос­ті. Зокрема, тримання громадянина під вартою після його затримання за підозрою у вчиненні злочину може тривати не більш як 72 години, після чого подальше ув'язнення можливе лише за рішенням суду. Тривале утримання люди­ни в ув'язненні за обвинуваченням у вчиненні злочину (арешт) може здійснюватися лише на основі закону та за мотивованим рішенням суду (ст. 29). Так само за рішенням суду має здійснюватися проникнення в житло для прове­дення там обшуку, огляду, інших дій, які проводяться під час попереднього розслідування (ст. 30). Слід, однак, пам'я­тати, що протягом кількох років після прийняття Конститу­ції України зберігатиметься порядок, за яким санкцію на арешт дає прокурор.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ст. 63), що означає: у разі відсутності в особи коштів на оплату захисника праця адвоката має бути опла­чена державою.

У разі скасування вироку як неправосудного і виправ­дання засудженої людини їй має бути відшкодована мате­ріальна і моральна шкода, яка виникла внаслідок незаконного засудження (ст. 62).

4. Необхідна оборона та інші обставини, що включають юридичну відповідальність

Правопорушення завжди за­лежить від волі особи. Це означає, що в конкретній ситуації у людини є вибір: або поводитися протиправ­не, або обрати поведінку, яка є лояльною щодо права. Тому винна особа буде відповідати за свої свідомо вчинені дії незалежно від того, які причини призвели до даного право­порушення.

Та якщо людина була позбавлена можливості вибору і діяла під тиском непереборної сили або ж під впливом насильства чи небезпечних для неї погроз з боку інших людей, то її дії, як правило, не визнаються правопорушен­ням — порушниками закону в таких випадках є ті, хто вдався до насильства чи погроз. Зокрема, не несе відпові­дальності касир, який під дулом пістолета віддав грабіжни­кам гроші, що знаходилися в касі; відповідальність повинні нести самі нападники.

Наведений приклад є одним із тих випадків, коли особа не несе і в принципі не повинна нести відповідальності за свої дії. Законодавство передбачає ще декілька обставин, за наявності яких дії, котрими завдано шкоди, не вважаються правопорушенням и.

Не є правопорушенням заподіяння шкоди без вини, яке у праві називають казусом. Подібна ситуація виникає тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити тих шкідливих наслідків, які сталися від її дій. Саме в зв'язку з відсутністю вини не несе відповідальності водій, який задавив пішохода, якщо встановлено, що пішохід сам несподі­вано вискочив на проїжджу частину вулиці прямо під коле­са автомобіля: адже подібної поведінки водій не може передбачити. Не буде відповідати й мисливець, який стріляв у кабана, але промахнувся, і куля потрапила в людину, якої мисливець не бачив і про присутність якої поблизу не міг знати чи догадуватися.

Для певних ситуацій закон прямо визнає заподіяння шкоди правомірною дією, за яку особа не несе відповідаль­ності. Такою ситуацією є передусім необхідна оборона.

Правила щодо необхідної оборони встановлено Кримі­нальним кодексом України та Кодексом України про адмініс­тративні правопорушення. Згідно з цими правилами грома­дянин має право вжити заходів для оборони себе, інших осіб, суспільних і державних інтересів від протиправного посягання і при цьому заподіяти нападникові шкоду. Якщо вжиті для оборони заходи не були явно невідповідними порівняно з характером і небезпечністю нападу, особа, яка оборонялася, не може бути притягнена до будь-якої відпо­відальності. Однак слід пам'ятати, що оборона допускається лише проти нападу, який не закінчився; заподіяння шкоди порушникові, котрий явно припинив напад, не допуска­ється.

Заходи оборони мають бути такими, щоб забезпечити відбиття нападу. Але закон не дозволяє «надмірної» оборо­ни. Зокрема, не буде правомірним застосування рушниці для відбиття нападу й заподіяння нападнику смерті, якщо він намагався тільки вдарити потерпілого, не користувався якими-небудь небезпечними для життя чи здоров'я предме­тами і міг бути знешкоджений без застосування зброї. Однак за перевищення меж необхідної оборони особа, яка оборонялася, буде нести відповідальність лише у випадках смерті нападника чи заподіяння тяжкої шкоди для його здоров'я.

Закон визначає ситуації, коли допускаються будь-які засоби оборони: це оборона від нападу групи осіб або озброєної особи та від протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. У цих випадках особа, що оборонялася, не підлягає відповідальності, хоч би якою була заподіяна нападникам шкода.

До необхідної оборони прирівнюється ситуація затри­мання злочинця потерпілим чи іншими особами безпосе­редньо після вчинення злочину. Дії осіб, які затримували злочинця, вважатимуться вчиненими в стані необхідної оборони, якщо вони були необхідними для затримання і відповідними серйозності вчиненого злочину та обстави­нам, які виникли під час затримання.

Не є правопорушенням також дії, вчинені особою в стані крайньої необхідності для відвернення серйозної небез­пеки за умов, що цій небезпеці не можна було запобігти іншими засобами і якщо заподіяна шкода є меншою, ніж та, якої вдалось уникнути. Ситуації крайньої необхідності досить часто виникають під час дорожнього руху; наприк­лад, якщо водій звернув з траси і пошкодив інший автомо­біль для того, щоб не задавити дитину, яка несподівано опинилася перед його автомобілем.

У деяких випадках не несе кримінальної відповідальності й особа, яка виконувала наказ, відданий її начальником (керівником) у межах його повноважень. Проте слід пам'ятати, що ст. 60 Конституції України прямо вимагає від громадянина не виконувати накази, які є явно злочинними, наприклад наказ стріляти у беззбройних людей, які мирно себе поводять. За виконання подібних наказів виконавець підлягає відповідальності так само, як і той, хто віддав наказ.

5. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення

Зв'язок між цими явищами і вчиненням правопору­шень, очевидний —величез­на кількість протиправних дій скоюється в стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння.

Алкогольна, а особливо наркотична залежність є страш­ними хворобами, які виліковуються з великими трудноща­ми, а в деяких випадках стають невиліковними. Вживання алкогольних напоїв нерідко закінчується алкоголізмом, а звичка вживати наркотики чи отримувати «кайф» за допо­могою психотропних речовин швидко і майже завжди пере­творюється в потребу, а потім у залежність від них, подола­ти яку стає неможливо. Людина перестає бути нормальною особистістю. Для задоволення «звички» потрібні кошти, причому дедалі більші. Звідси поява злочинів, мотивом яких було бажання здобути гроші для цих «потреб»: адже нарко­тики коштують дорого, та й алкогольні напої теж недешево. Внаслідок зростання кількості небезпечних злочинів, зв'язаних зі станом алкогольного, наркотичного чи токсич­ного сп'яніння або з «потребами», зумовленими алкоголіз­мом чи наркоманією, були прийняті жорсткі законодавчі рішення, спрямовані на протидію поширенню наркотиків і психотропних речовин і пропаганді вживання цього дурма­ну. Передбачено покарання до 5 років позбавлення волі за відкрите вживання наркотиків у місцях масового перебуван­ня громадян, до 10 років позбавлення волі може отримати особа, яка схиляє інших до вживання наркотичних чи психотропних речовин. Дії, які мають метою збут подібного «товару», можуть потягти за собою покарання до 10, 12, а у певних випадках — і до 15 років позбавлення волі.

Особа, яка вчинила злочин у стані алкогольного, нарко­тичного чи токсичного сп'яніння, не звільняється від відпо­відальності за скоєне. Більш того, сп'яніння може бути визнане судом обставиною, яка обтяжує цю відповідаль­ність.