Реферат на тему:

Віктор Медведчук – як один

з політичних лідерів України

Цей чоловік зумів досягти висот у політиці і бізнесі насамперед завдяки чудовому знанню законодавства. Він зумів довести, що першокласний юрист має шанси перетворитися на "зірку" першої величини не лише на Заході, але й у нашому - такому недосконалому - суспільстві. Починаючи з кар'єри невдахи-адвоката, він пройшов по різних щабелях до посади заступника голови Верховної Ради України - і на цьому не думає зупинятися, бачучи себе Президентом України на виборах 2004 року.

Віктор Володимирович Медведчук народився 7 серпня 1954 року. Його батько, Володимир Нестерович (1918 – 1981), відбував заслання у Красноярському краї за звинуваченням у зв'язках з українським націоналістичним рухом. На засланні він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Фаїною Григорівною (1925 – 1980). Саме там, у Росії, у селищі Почет Абанського району народився Віктор. Через п'ять років там же народився його молодший брат Сергій. У 1962 році родина Медведчуків повернулася в Україну і оселилася у селі Борова Фастівського району на Київщині...

Після закінчення школи Віктор Медведчук попрацював рік експедитором Київського призалізничного поштамту, а у 1972 році поступив на юридичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. У 1973 році стається прикрий випадок: тодішній студент-другокурсник Віктор Медведчук, якого активно задіювали у роботу студентської добровільної народної дружини, на одній із вечірок знешкодив п'яного хулігана і передав його у руки міліції. При цьому хуліганові було нанесено тілесні ушкодження. Затриманий виявився сином одного з партбоссів, і подвиг обернувся для Медведчука порушенням справи проти нього самого ж. Віктора виключили з університету, "затаврували ганьбою" і розпочали слідство. Довести у такій слизькій справі, що ти - не верблюд було дуже важко. Однак після суду справу відправили на дорозслідування і за постановою Генерального прокурора СРСР закрили за відсутністю складу злочину. Віктора поновили у вузі, який він успішно закінчив у 1978 році.

Цей момент є досить показовим, оскільки дозволяє зрозуміти психологію людей, які у ранній юності зіштовхнулися з несправедливістю і зрозуміли: "Моральний кодекс будівника комунізму" є гарною декларацією, але суспільство живе за абсолютно іншими законами. Приятель Медведчука, Григорій Суркіс, у віці 17 років заступився за дівчину на танцях і отримав серйозне поранення обличчя (шрам від бритви залишився на все життя). Злочинець знову-таки не поніс жодного покарання. Ось так ламалася віра в ідеали. Ось так молодь отримувала перші уроки життя, які зводилися до одного резюме: перемагає той, хто має більш гострі зуби. Або більш широкі плечі.

Кар'єра Медведчука-адвоката починалася з не вельми приємних справ. У грудні 1979 року йому довелося стати захисником відомого українського правозахисника Юрія Литвина. Юрій Литвин у своєму останньому слові заявив, що "пасивність мого адвоката Медведчука обумовлена не його професійним невіглаством, а тими вказівками, які він отримав згори як підлеглий". Сам Медведчук стверджує, що за чотири місяці 1980 року написав біля 18 пояснень в КДБ щодо своєї поведінки і того, як він посмів захищати ворогів радянської влади. У жовтні 1980 року (очевидно, для того, аби Віктор Володимирович мав змогу реабілітуватися за "негідну" поведінку на попередньому процесі) йому доручили захист іншого правозахисника - Василя Стуса. Долі обидвох підсудних були заздалегідь вирішені, і адвокат не міг зіграти у подібній справі жодної ролі. Очевидно, це стало другим життєвим уроком для Віктора Медведчука: для Системи людина є нічим; для того, аби вирватися з такого становища, потрібно стати над Системою, мати достатньо грошей, впливів та інших ресурсів, аби бути незалежним від Системи.

Цікаво, що може переживати адвокат, коли люди, яких він захищав, не лише потрапляють у в'язницю, а й гинуть там. Чи відчуває він свою причетність до їхніх смертей? Чи мучать його по ночах жахи? Чи бачить він обличчя цих людей? Чи має докори сумління? Цілком зрозуміло, що Медведчук не міг захистити ні Литвина, ні Стуса, але сама причетність до їхніх процесів мусіла залишити глибоку душевну травму в адвоката-початківця.

...У мордовських таборах з інтервалом в один рік померли обидвоє підсудних, на процесах яких Медведчук виступав як захисник - і Литвин, і Стус...

Виправданням для Медведчука можуть служити лише слова самого Юрія Литвина: "Роль адвоката в таких справах зведено до нуля - це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, коли садять інакодумців".

Із роками приходив досвід. Досвід творив ім'я. Пропрацювавши адвокатом, у січні 1989 року Віктор Медведчук очолив юридичну консультацію Шевченківського району міста Києва. Наступного року він увійшов до правління Спілки адвокатів СРСР. У вересні 1990 року за його ініціативою в Києві відбувся Установчий з'їзд Спілки адвокатів України. Віктора Володимировича обрали президентом САУ.

Отримавши ім'я, Віктор Медведчук вирішив розпочати власний бізнес. Із цією метою він створює Міжнародну адвокатську компанію "Бі.Ай.еМ".

Віктор Медведчук на самому початку 90-их років знайомиться і тісно сходиться з Григорієм Суркісом, Валентином Згурським, Богданом Губським, Ігорем Ляхом, Ігорем Суркісом та Юрієм Карпенком. Разом, спільними зусиллями ця група людей починає працювати над створенням власного бізнесового дітища - концерну "Славутич".

Тепер у Віктора Медведчука з'явилася ще одна ділянка роботи: окрім вирішення спірних питань у суді, він жваво зацікавився нафтою, газом, іншими прибутковими справами. У компанії "Славутич", де кожен із семи директорів мав своє призначення і займався своєю ділянкою роботи, Віктор Медведчук був покликаний створити такі умови, аби бізнесова діяльність (яка заздалегідь в українських умовах запрограмована на порушення законодавства) мала більш-менш пристойний вигляд. У державі, де на кожну зароблену гривню доводиться платити гривню й десять копійок податку, розбагатіти неможливо. Але закон - не гора. Можна й обійти. Віктор Медведчук є чи не найкращим знавцем законодавства в Україні. Він же знає чи не найбільше варіантів, як великий бізнес вести у таких рамках, що й комар носа не підточить.

Кредит довіри до Віктора Медведчука з боку Президента Леоніда Кравчука був дійсно великим. У березні 1994 року Кравчук віддав у руки Медведчука таку ділянку, як адвокатура – Віктор Володимирович став головою Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України.

Для того, аби пересвідчитися, що Віктор Медведчук вів справи дійсно фахово, варто згадати один момент. У 1994 році Леонід Кучма розпочав справжню війну проти "Славутича", звинувативши концерн у тому, що він є "монополькою, в якій обертаються мільярди доларів". На фоні гучних скандалів, пов'язаних з оточенням Леоніда Кравчука (П.Кудюкін, Ю.Зв'ягільський, О.Кравчук), справа "Славутича" залишилася малопомітною. Команда Кучми намагалася усунути з ринку всіх тих, хто закріпився на ньому в часи Кравчука. Зі "Славутичем" цього не сталося - у податківців і слідчих бригад виявилися закороткими руки, аби приборкати "чудову сімку". "Я насамперед - адвокат, а вже потім - політик і бізнесмен", - заявить згодом Медведчук. У 1994 році він виступив у ролі чудового адвоката свого середовища, врятувавши "Славутич" від розгрому. Не змогли підкопатися під Медведчука і представники "незалежних" слідчих команд. "Український Гдлян" Григорій Омельченко, якого в 1995 році В'ячеслав Піховшек запросив у свою популярну телепрограму "П'ятий кут", заявив, що Віктор Медведчук, як бізнесмен, є поза всякими підозрами, рівно ж як і "сім'я", до якої він належить.

У 1995 році Віктор Медведчук вступає до Соціал-демократичної партії України, при цьому посідаючи пост члена Центральної Ради СДПУ.

Ситуація довкола Соціал-демократичної партії у цей час досягає своєрідної “точки кипіння”. Суперечки між різними гілками української соціал-демократії призвели до того, що на українській політичній карті виникають одночасно дві партії з одноковою назвою – СДПУ В.Онопенка та СДПУ Ю.Буздугана. У березні 1996 року Міністерство юстиції України анулювало свідоцтво про реєстрацію Соціал-демократичної партії України від 28 лютого 1995 року за №633 і замість нього видало реєстраційне свідоцтво №419 від 15 березня 1996 року, легітимізувавши таким чином партію Ю.Буздугана. 27 квітня 1996 року прихильники Онопенка скликали з'їзд, на якому було прийнято рішення про перейменування партії на Соціал-демократичну партію України (об'єднану). Власне Віктор Медведчук і став ініціатором таких змін у назві партії і саме він запропонував вихід із ситуації, що склалася. З'їзд обрав Віктора Медведчука заступником голови СДПУ(о).

Завдяки Медведчукові та вміло проведеним міжпартійним переговорам, СДПУ(о) почала об'єднувати довкола себе ряд невеликих партій, асимільовуючи їх у своєму середовищі. Так було укладено відповідні угоди з Українською партією соціальної справедливості та солідарності Е.Лашутіна, Партією економічного відродження В.Шевьєва, які фактично припинили своє активне політичне існування, а також підписано ряд документів із рядом профспілкових об'єднань. Поступово на грунті однієї частини української соціал-демократії почав вибудовуватися потужний політичний організм, якому на перших порах мало хто приділяв належної уваги.

Тоді ж Медведчук добився прихильності і з боку Президента - саме у 1996 році Леонід Кучма призначив його своїм позаштатним радником, цим самим уклавши перемир'я з концерном "Славутич". Більше того, Л.Кучма погодився з тим, що у критиці Віктором Медведчуком деяких президентських декретів є раціональне зерно. Скажімо, у 1994 році Президент прийняв Указ про попереднє затримання осіб, згідно з яким підозрюваного можна було утримувати під арештом три доби до висунення офіційного звинувачення. Прихильники "жорсткої руки" вбачали у цьому указі тверду волю Президента і бажання боротися з організованою злочинністю. У червні 1995 року Віктор Медведчук разом із Сергієм Головатим висунув вимогу припинити дію указу (і відповідного закону, прийнятого Верховною Радою) та "чіткого дотримання загальновизнаних прав і свобод людини в законодавчому процесі". Як результат, у липні 1996 року Президент всловився наступним чином: "У багатьох випадках попереднє затримання використовувалося без достатніх підстав до осіб, не причетних до діяльності організованих злочинних груп. Мали місце також порушення закону і окозамилювання".

Як вважає відомий журналіст і політолог В'ячеслав Піховшек, Віктор Медведчук приніс в українську політику поняття політичної культури і толерантності. Саме він першим почав робити виважені, бездоганно точні з юридичної точки зору політичні заяви, у яких було однаково дипломатичного хисту і реальної ваги. Президентові був потрібен свій "захисник". Медведчук став своєрідним адвокатом Президента і його оточення. У нещодавній програмі "Епіцентр" (10 жовтня 1999 року) він блискуче відбив напади журналістів і залишив їх у повній розгубленості. Журналісти говорили про негативні моменти в нашому суспільному житті і пов'язували їх з діяльністю Президента - Віктор Медведчук спокійно повідомляв, що Президент - це чи не єдина світла постать у нашій державі. "Зубри" журналістики залишалися розгубленими внаслідок словесної еквілібристики юриста Медведчука. Вони не звикли до спілкування з політиками саме такого рівня, і тому загнати Медведчука в кут їм не вдалося.

Саме цінністю Медведчука можна було пояснити той факт, що концерн "Славутич" став чи не єдиною бізнесовою структурою гігантських масштабів, яка змогла після підтримки на виборах Кравчука залишитися у фаворі у Кучми. Кожен член “чудової сімки” (до якої належав і Медведчук) своїми шляхами і каналами витягав з опали спільне дітище. Роль Медведчука у відродженні “Славутича” – теж немала.

Але, очевидно, вагомими були й два інших фактори: по-перше, Леонід Кравчук, який свого часу досить прихильно ставився до “Славутича”, не став конфротувати зі своїм колишнім суперником Леонідом Кучмою (навпаки – поступово намітилася чудова співпраця двох Президентів), а по-друге, Леонід Кравчук не порвав із середовищем “Славутича” і надалі продовжував тісно співпрацювати з ним – переважно у політичній площині.

У 1996 році Віктор Медведчук отримує офіційну “індульгенцію” – Почесну відзнаку Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня. Згодом йому буде вручено й орден “За заслуги” ІІ ступеня… У жовтні 1996 року Віктор Медведчук стає позаштатним радником Президента України з питань податкової політики. Саме у цей час, 1 жовтня 1996 року, близький приятель Медведчука, Микола Азаров, очолив Державну податкову адміністрацію України, а молодший брат, Сергій Медведчук – державну податкову адміністрацію у м.Львові.

Наступного року Віктор Медведчук пробує свої сили на виборах до Верховної Ради України. Він вирішує балотуватися на Закарпатті – області, де було налагоджено непогану базу для діяльності “Славутича”. На той час (1996 – 1997 рр.) область була надзвичайно складною в електоральному плані. Закарпаття було поділено між кількома економічними кланами. Найпотужнішим вважався ужгородський клан Сергія Ратушняка (“Рати”), який перетворився на некоронованого “короля” світу безалкогольних напоїв і, як подейкували, навіть контролював 90% потоків алкогольних напоїв з Закарпаття (переважно коньяків). У 1996 році Ратушняк пробував тягатися навіть із відомою фірмою “Coca-Cola” за вплив на ринок безалкогольних напоїв. Люди, близькі до Ратушняка, відстоювали інтереси фірми “Рата” навіть у Російській Федерації. Ратушнякові намагався протистояти президент концерну “Срібна земля”, народний депутат України ХІІ скликання Віктор Бедь, впливи якого так само були потужними. Медведчук із “Славутичем” виступив у ролі “третьої сили” і зіграв на численних суперечностях закарпатських політиків та на значних фінансових вливаннях у регіон. До цього слід додати розкрутку іміджу “чесного юриста”. І ще один важливий фактор: попередній депутат від Іршавського виборчого округу, Сергій Устич, мусів скласти свої депутатські повноваження в зв'язку з тим, що його було призначено головою Закарпатської обласної державної адміністрації. Будучи першою особою області, Устич усіляко допомагав Вікторові Медведчукові, який свого часу допомагав Устичеві успішно лобіювати певні проблеми регіону. Як результат, на довиборах до Верховної Ради України у квітні 1997 року по Іршавському виборчому округу №171 Закарпатської області за Медведчука проголосували 94,16% виборців, що було абсолютним рекордом серед депутатів.

Чи потрібне було Медведчукові депутатство у Верховній Раді, якій залишалося діяти менше одного року? Очевидно, потрібна була засвітка у депутатському клубі, потрібна була легітимізація Медведчука як політика. Ця засвітка відбулася.

На виборах 1998 року Віктор Медведчук створює привабливу першу п'ятірку списку СДПУ(о) і розкручує імідж “команди молодості нашої”, максимально експлуатуючи марку київського “Динамо”. У першій п'ятірці виборчого блоку фігурують імена Леоніда Кравчука, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, Василя Онопенка та Григорія Суркіса. Тоді ж Віктор Медведчук висуває свою кандидатуру по мажоритарному округу – знову на Закарпатті, знову в Іршавському виборчому окрузі №73.

У Медведчука було на початках семеро конкурентів – член КПУ, підприємець В.Буришин, член УРП, львівський підприємець І.Гриниха, хустський юрист, член ПРП Н.Боклаганич, соціаліст-підприємець І.Іванчо, підприємець, член АПУ М.Ремета, слухач Дипломатичної академії, рухівець В.Марушинець та священик Д.Сидор. Четверо зняли свої кандидатури. У списку залишилися, окрім Медведчука, В.Буришин, І.Гриниха та Н.Боклаганич. У результаті виборів Віктор Медведчук набрав 90,1% голосів, його суперники – трохи більше 2% кожен. І знову результат В.Медведчука виявився рекордним.

СДПУ(о) також подолала 4-відсотковий бар'єр і фактично “проповзла” у парламент, показавши результат 4,0123%. Найвищий результат було показано на Закарпатті – 31,171% голосів. Фактично ця цифра і дозволила покрити низьку активність мешканців інших регіонів. У травні місяці 1998 року у Верховній Раді було сформовано парламентську фракцію СДПУ(о), яка налічувала 25 депутатів.

На перших порах здавалося, що у парламенті утвориться стійка коаліція чотирьох центристських партій – Народно-демократичної (93 деп.), Народного руху України (47 деп.), Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) (25 деп.) та Партії Зелених (24 деп.). Було підписано відповідну угоду про співпрацю між цими чотирма фракціями, основний акцент у якій робився на недопущенні до керівництва парламентом лівого спікера.

У травні 1998 року, після підписання цієї угоди, намічається поляризація парламенту і тривала боротьба за пост голови Верховної Ради. Цей півторамісячний виборчий марафон увійшов в історію під назвою “спікеріада”.

У результаті фракції СДПУ(о) та ПЗУ зламали домовленості і пішли на компроміс із лівою більшістю. Результатом компромісу стало обрання О.Ткаченка головою Верховної Ради. Віктор Медведчук посів пост заступника голови Верховної Ради. Подібний політичний крок фракції СДПУ(о) викликав негативну реакцію з боку інших центристських партій, насамперед НДП та Руху, які розповсюдили відповідну заяву і звинуватили соціал-демократів у порушенні домовленостей. Але, час пішов. Було пізно щось міняти чи опротестовувати. Віктор Медведчук виграв для себе не просто посаду – він виграв можливість діяти більш впевнено і відкрито. Обрання Віктора Медведчука на пост віце-спікера давало “зелену вулицю” для активізації діяльності інших членів “чудової сімки”.

Наприкінці 1998 року “Галицькі контракти” писали про нові придбання Українського кредитного банку – фінансової структури, у числі членів ради якої значилися Б.Губський, Г.Суркіс та В.Медведчук. Отже, Кабінет Міністрів передав Укркредитбанку пакети акцій ВАТ-монополіста “Запорізького заводу феросплавів”, а також “Херсонобленерго”, “Тернопільобленерго” і “Кіровоградобленерго”. “Хай читач не подумає, що управління акціями від імені держави – це як адміністративне засудження до громадських робіт. Радше – безкоштовна путівка на фешенебельний курорт, бо, як відомо, експерти прирівнюють управління акціями до тимчасової безплатної приватизації”, - пишуть “Галицькі контракти”. “Зеркало недели” наприкінці 1999 року твердило, що метою Віктора Медведчука та його оточення став весь енергоринок України. Насамперед Київське, Запорізьке і Дніпропетровське обленерго, а також – Запорізька атомна електростанція, яка виробляє приблизно чверть усієї електроенергії України.

Віктор Медведчук не приховував того, що він – заможна людина. У своїй податковій декларації за 1997 рік він вказав суму прибутку – 1 млн. 880 тис. 308 грн. 95 коп. “Приємно бути мільйонером, - говорив В.Медведчук у одному з інтерв'ю. – Приємно, що є якась постійна база. Посади, просування по службі мають як позитивні, так і негативні наслідки. Сьогодні, приміром, сиджу в цьому кабінеті, а завтра мене попросять його звільнити”. У програмі “Епіцентр” у 1999 році Віктор Медведчук відверто признався, що не бачить нічого поганого у тому, коли його називають олігархом: мовляв, біда не у тому, що в нас є заможні люди, а у тому, що їх у нас мало. У інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” у квітні 1999 року Медведчук признався: ”Я ніколи не приховував своєї участі у бізнесі, але завжди жорстко дотримувався правила: бізнес, якому я за характером своєї колишньої діяльності надавав підтримку, має бути бездоганним. До речі, за минулий рік мої прибутки склали 1,4 млн. грн.”. На запитання, як співвіднести його соціал-демократичні принципи з реальними надприбутками, Медведчук спокійно відповідав: ”Я не хочу бути бідним!”. Згідно з декларацією В.Медведчука, його прибутки за 1999 рік становили вже 5 млн. 893 тис.195 грн. 06 коп. Основна вага цієї суми припала на дивіденди, проценти, роялті. Ним було задекларовано наявність цінних паперів на суму 3684810 грн., банківські депозити на суму 3806856 грн., квартиру площею 208 м.кв та ще 578,75 м.кв – для членів сім'ї і т.д. Принаймні, Медведчук може претендувати на імідж “чесного олігарха”: все, що має, він не приховує. Очевидно, саме таким стане український бізнес у ХХІ столітті.

Принагідно варто зауважити, що Віктор Медведчук – одружений. Його дружина, Гаврилюк Наталія Георгіївна, працює адвокатом у Колегії адвокатів Печерського району м.Києва. Із майбутньою дружиною Віктор Володимирович познайомився ще у студентські роки. У 1982 році у подружжя народилася донька Ірина.

Поступово у середовищі об'єднаних соціал-демократів почали з'являтися певні антагоністичні групи. Підставою для творення однієї з них були спільні політико-бізнесові інтереси. Друга група об'єднувала насамперед прихильників соціал-демократичної ідеї – політиків, які були “чужинцями” у середовищі представників великого бізнесу. Виразником першої групи був Віктор Медведчук, другої – Василь Онопенко. Група Онопенка відіграла свою роль – стала своєрідним ідеологічним локомотивом, який надавав відповідного забарвлення партії на виборах. Після виборів Онопенко, як шіллерівський мурин, – зробив справу і мав відійти.

На ХІІІ з'їзді СДПУ(о) (який планувалося провести у закритому режимі) постало питання про заміну голови партії. Більшість із 247 делегатів з'їзду засудили Василя Онопенка, назвавши його політичним інтриганом, якого “фінансують певні політичні сили, аби він “гавкав” на СДПУ(о) та окремих її членів”. Представники регіональних організацій, які ще вранці нічого не знали про внутріпартійну ситуацію, бо при відкритті з'їзду, за півгодини жваво засуджували “формального лідера” В.Онопенка” і майже одноголосно проголосували за його виключення з партії. На пропозицію представника миколаївської обласної організації СДПУ(о) на голову партії було висунуто кандидатуру Віктора Медведчука – “лідера за своєю природою”. У ході голосування за Віктора Володимировича проголосували 247 делегатів, утрималися – 2. Проти не голосував ніхто. Заступником голови партії став Олександр Зінченко, який одразу ж заявив, що подібне голосування – “це справді ознака єдності думок у партії”.

Прихильники Василя Онопенка не змирилися з поразкою і зареєстрували Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 року Василь Онопенко спробував навіть висунути свою кандидатуру на найвищу державну посаду…

Після того, як Медведчук очолив СДПУ(о), він вирішив активно попрацювати у сфері соціал-демократичної ідеології. Дійсно, українській соціал-демократії бракувало кваліфікованих та оригінальних розробок в ідеологічній сфері. Ю.Буздуган, скажімо, брав за зразок класичні європейські бернштейніанські моделі ідеології. В.Онопенко взагалі мало приділяв уваги питанню ідеологічної ідентичності. Віктор Медведчук опублікував у “Зеркале недели” статті “В поисках новых рубежей”(1999, №1) та ”Что будет завтра?”(1999, №42). Саме ці дві статті стали підвалинами ідеології СДПУ(о). Але детальніший аналіз показує, що ідеологічні розробки Медведчука є певною еклектикою різних напрямів політичної думки. Рухівська газета “Час-Time” після другого етапу ХІІІ з'їзду СДПУ(о) (грудень 1998 р.) зауважила, що “заглиблюватися в обгрунтування принад і переваг ідеології соціал-демократії В.Медведчук завбачливо не став. Уже після третього абзацу доповіді делегати зрозуміли, що їхній лідер неспроможний відрізнити соціал-демократизм від лібералізму чи консерватизму. Складалося враження, що не той чи інший “ізм” переймає думки керівництва партії, а винятково такі солодкі слова, як “влада” і “гроші”. Як зберегти ту дещицю, що вже вдалося виторгувати, і як прикуповувати надалі”.

Одразу ж після ХІІІ з'їзду партії у середовищі СДПУ(о) розгорілася дискусія про те, кого з кандидатів на пост Президента підтримати на виборах 1999 року. Значна частина делегацій висували кандидатуру Євгена Марчука — на той час голови парламентської фракції СДПУ(о). Марчука, скажімо, підтримали лідери одеської та миколаївської організацій. У той же час вінничани виступили з ідеєю висунути на пост Президента Віктора Медведчука. Проте першим, здається, цю ідею висунув Леонід Кравчук. Віктор Медведчук подякував вінницькій делегації і зауважив, що нині рано висувати кандидата на пост Президента з партійного середовища. Проте саме від початку 1999 року почала гуляти засобами масової інформації теза Медведчука про те, що наступний Президент України (на виборах 2004 року) має бути обов'язково виходцем із середовища СДПУ(о). Відтоді будь-який крок Медведчука політологи та аналітики пов'язували виключно з підготовкою до виборчої кампанії 2004 року. Сергій Рахманін писав: ”Ряд джерел як в СДПУ(о), так і в адміністрації Президента стверджують: глава держави не проти того, аби лідер об'єднаних соціал-демократів став лідером країни. Він лише проти того, аби це сталося в цьому тисячолітті”.

На початку 1999 року в середовищі СДПУ(о) стається черговий конфлікт. В силу різних обставин (насамперед через незгоду з лінією Віктора Медведчука та відмову партії підтримувати на виборах кандидатуру Марчука) із середовищем пориває голова парламентської фракції СДПУ(о) Євген Марчук. Не будучи формально членом СДПУ(о), він все-таки забирає з собою частину членства партії. У січні 1999 року Марчук оголошує про формування нової партії – Соціал-демократичного союзу, фактично четвертої соціал-демократичної сили в Україні. Фракцію СДПУ(о) в парламенті очолив з подачі В.Медведчука Олександр Зінченко.

Уже на початку 1999 року Віктор Медведчук розумів, що потрібно робити ставку на Леоніда Кучму. Підтримка Президента в умовах олігархічного режиму (що склався протягом 1997 – 1998 років) могла забезпечити і недоторканність бізнесових інтересів, і прогнозоване політичне майбутнє, і доволі стійкі позиції “при дворі”. Але про свою підтримку Леоніда Кучми Віктор Медведчук наважився заговорити лише у квітні 1999 року.

Перебуваючи на Закарпатті, 8 квітня 1999 року Віктор Медведчук заявив: ”Я як лідер хочу офіційно заявити, що зроблю все можливе для того, аби переконати спочатку політраду, а потім і з'їзд висунути кандидатом від партії Л.Кучму. Я упевнений, що це вдасться”. Через два дні в інтерв'ю газеті “День” на запитання “Чи впевнені ви, що вашу ініціативу щодо висунення Л.Кучми на другий термін підтримає партія СДПУ(о)?”, Медведчук відповів: ”Я — лідер партії, і якщо на сьогоднішні керівник партії заявив про свою позицію, то це означає, що лідер узяв на себе відповідальність за таке рішення. І якщо цього не станеться, то, природно, у партії не може бути такого лідера й він повинен добровільно подати у відставку. Тому мені нічого іншого не залишається, як зробити все, щоб СДПУ(о) підтримала Леоніда Даниловича на президентських виборах.”

В інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” Віктор Медведчук заявив: ”Ім'я людини, яку підтримуватимуть об'єднані соціал-демократи, кінцево назве з'їзд. Але я буду з тими, хто голосуватиме за кандидатуру Леоніда Кучми. Так, Президент припустився чималих помилок і заслуговує на критику. Але покажіть мені ідеального політика, мага і чарівника, здатного легко і швидко вирішити всі наші нинішні труднощі і проблеми. Я такого не знаю. Поспостерігавши всі ці роки за Президентом, можу тепер сказати: він – труженик, що не шкодує себе в пошуках виходу держави з кризи. Він добросовісно несе свій важкий тягар, розуміючи відповідальність за становище в країні. Я повністю погоджуюся з Леонідом Кравчуком, коли він говорить, що нинішній Кучма – державник, який мислить значно ширшими категоріями і який виріс, як політик. Йому часто дорікають за відсутність дуже різких рішень. Але мені здається, що це великий плюс, який дозволить уникнути крайнощів, конфронтації та нагнітання напруги”.

Як і потрібно було сподіватися, 15 травня 1999 року з'їзд СДПУ(о) висунув Леоніда Кучму кандидатом у Президенти України. Щоправда, Медведчукові не пощастило: його партія не стала першою у процесі висунення Кучми. Дорогу СДПУ(о) перейшов новий кандидат у олігархи – Віктор Пінчук, який швидше за всіх організував збори виборців у Дніпропетровську. Щоправда, СДПУ(о) встигла першою з політичних партій підтримати Леоніда Кучму – і це також було враховано.

Протягом виборчої кампанії Віктор Медведчук без різних “збочень” підтримував Кучму. Щоправда, і без зайвої запопадливості. Він, скажімо, не творив різноманітних фондів та інших передвиборчних структур, не витрачав надаремно шалені кошти. Він просто задекларував підтримку – і цього виявилося достатньо.

Юлія Мостова та Сергій Рахманін у “Зеркале недели” писали, що внесок Медведчука і Суркіса у перемогу Кучми становив лише одну двадцяту від загальних витрат на кампанію (за тими ж даними, загальний виборчий фонд становив 200 млн. доларів США). “Не ставши самостійним штабом, соціал-демократи працювали на перемогу то з Пустовойтенком, то з Волковим. Вікторові Медведчукові було доручено зайнятися молоддю в її офіційних проявах – він курував Український національний комітет молодіжних організацій. Але не витримав конкуренції з Пінчуком, Баграєвим та Деркачем”, - писало поінформоване “ЗН”.

У той же час у Медведчука виявилося чимало проблем на фронті внутрішнього політичного протистояння. Новим об'єктом конфронтації виявився голова Національного банку України Віктор Ющенко. У кулуарах Верховної Ради України поговорювали про те, що віце-спікер скоро “з'їсть” Ющенка, і новим головою Нацбанку стане член “чудової сімки” Богдан Губський. На сесію Верховної Ради було винесено питання про зловживання В.Ющенка службовим становищем. Щоправда, Ющенко встиг заручитися підтримкою частини депутатів, зокрема впливового політика Олександра Волкова. Віктор Медведчук та його прихильники потерпіли поразку. Сам Медведчук майже крізь зуби промовив, що справою Ющенка має займатися не Верховна Рада, а правоохоронні органи. Проте було зрозуміло, що ніхто не буде повертатися до цієї заплутаної справи…

В Ющенкові Медведчук, напевне, бачив суперника на виборах 2004 року. Саме тому Медведчук не міг допустити росту популярності свого ймовірного супротивника. Двобій у 1999 році було програно. Необхідно було готуватися зустрітися віч-на-віч через п'ять років…

Після президентських виборів Віктор Медведчук розраховував на значні дивіденди – бізнесові, політичні, мас-медійні. Однак ситуація склалася таким чином, що йому довелося зіштовхнутися з суворими реаліями життя. Леонід Кучма, поставлений перед фактом можливості дефолту і міжнародних санкцій щодо України, призначив прем'єр-міністром не самого Медведчука (як про це поговорювали у кулуарах Верховної Ради) і не висуванця “Славутича” М.Азарова, а Віктора Ющенка. Фракція СДПУ(о) мусіла проголосувати за свого колишнього опонента – іншого виходу не було. Залишалося сподіватися, що Ющенко є тимчасовою фігурою у кріслі прем'єр-міністра…

Тим більше, що знову загострилися стосунки між двома лідерами партій-кандидатів на титул “партії влади”, Віктором Медведчуком та Валерієм Пустовойтенком. СДПУ(о) та НДП і раніше не надто вживалися між собою – їх змогли помирити лише президентські вибори. Натомість після виборів ті, хто жваво слідкував за ходом подій в українському політикумі, стали свідками чергової сварки у сімействі провладних партій: на одній із прес-конференцій ображений Валерій Пустовойтенко звинуватив соціал-демократів у тому, що вони свідомо голосували проти його кандидатури при затвердженні прем'єр-міністра. Медведчук відреагував блискавично і різко: ”Я вже говорив і підтверджую ще раз – у нас не завжди були добрі стосунки між НДП та СДПУ(о). Але я ні разу ці стосунки, їх напругу не виносив на сторінки ЗМІ, в тому числі ніде, ніколи, ніхто з керівництва не давав інтерв'ю. Якщо Пустовойтенко вважає за необхідне цю дискусію винести в ЗМІ, то я думаю, що він одразу ж програє. І я це доведу йому в найближчі дні, якщо він продовжуватиме робити подібні докори на адресу керівництва партії і членів фракції СДПУ(о). Я думаю, що той результат, який він отримав, - це результат, на який він мав право розраховувати, і ні голосом більше. І що саме так сталося – це його діяльність… І коли когось звинувачувати або підозрювати, то, в першу чергу, себе, а не інших”.

На початку січня 2000 року у парламенті стався розкол. Віце-спікер Віктор Медведчук очолив ту частину парламенту, яка вийшла з стін Верховної Ради і зібралася в Українському Домі. Формальним лідером опозиції був Леонід Кравчук. Фактичним – Віктор Медведчук. Хоча на Медведчукові лежав “первородний гріх” українського парламентаризму ХІУ скликання – як-не-як, а віце-спікер. У вину Медведчукові можна було поставити і непогані стосунки з комуністом Адамом Мартинюком, і якшання з Олександром Ткаченком. Все-таки Медведчук залишився з Кучмою. На деякий час він зробив тактичний відступ назад: він, скажімо, провів попередні переговори про блок із волковською партією “Демократичний Союз” та відмовився від боротьби за пост спікера на користь Івана Плюща. Медведчук вирішив за доцільне відступити перед тією силою, яка уособлюється Олександром Волковим. Відступити до кращих часів.

45 років для чоловіка – це ще не вік. Тому кращі часи, очевидно, попереду.