НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ДЖЕРЕЛО ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

На нинішньому етапі свого розвитку Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. Масштаб соціальних перетворень, що відбуваються, можна порівняти з порушенням своєрідних тектонічних плит, які підтримують всю споруду суспільства: змінюються структури економічних відносин, формуються нові суб’єкти власності і політичної діяльності, трансформуються базові цінності улаштування життя і мотивації поведінки, змінюються уклад життя і мислення, сталі традиції. Політична сфера сучасної України є максимально динамічною системою, і саме цей динамізм “забезпечує” конфліктний потенціал політичної сфери українського суспільства. Однією із форм потенційної конфліктності сучасного українського суспільства є етнічний потенціал.

Під поняттям політичного конфлікту як правило розуміють боротьбу за володіння політичною владою, яка уявляє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме у цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин. Конфлікт - це реальні стосунки (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб'єктами, при яких одні учасники конфлікту можуть досягати своєї мети тільки за рахунок певного обмеження, ущемлення існуючих або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників.

Політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах: 1) між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють; 2) всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але прагнучих більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів. У першому випадку політичний конфлікт може здійснюватися як передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій за здійснення впливу на громадську думку, як конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (для наших умов слід додати також інтерпретацію минулого України). У другому випадку політичний конфлікт є формою боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів.

Ціннісно-нормативний компонент політичного конфлікту, тобто зіткнення цінностей і норм, проголошуваних учасниками політичної діяльності, є суттєвою причиною виникнення конфлікту.

Дії суб'єктів політичних відносин бувають зумовлені як матеріальними, так і духовними (ідеологічними) чинниками. Останні можуть бути раціональними чи ірраціональними. Кожен із суб'єктів політичної діяльності виносить на розсуд громадськості думці власну систему цінностей і норм суспільного устрою, тобто власну ідеологію. Ідеологічна конкуренція за вплив на суспільну думку (це перше "відкриття" посттоталітаризму) є однією з передумов політичного конфлікту.

Конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за розподіл чи контроль над матеріальними і фінансовими ресурсами, відносно легко вирішуються шляхом завчасної мобілізації сторін, зацікавлених в їхній нейтралізації. Але конфлікти, в основі яких лежать зіткнення цінностей та ідеологічних норм, дуже важко нейтралізувати за допомогою переговорного процесу. Сюди можна віднести міжконфесійну боротьбу з етнічною ворожнечею. Подібні конфлікти часто набувають політичного (інколи й геополітичного) змісту (між протестантами і католиками у Північній Ірландії, між шиїтами та сунітами, арабами та ізраїльтянами тощо).

Після закінчення "холодної війни" етнічний та релігійний екстремізм, забобони націоналістичної ідеології стали причинами виникнення "конфліктів низької інтенсивності". Міжнародні організації, національні уряди, професійні аналітики виявилися в багатьох випадках неспроможними дати адекватну відповідь викликам сучасного націоналізму. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених етнічним конфліктам, миротворчі міжнародні організації та окремі уряди не можуть похвалитися фактами швидкого й ефективного врегулювання міжнаціональних конфліктів.

Націоналізм - багатомірне явище й дати йому формально непротирічне визначення майже неможливо. Для ілюстрації цього твердження можна навести такі висловлювання:

Націоналізм – це “головним чином принцип, згідно з яким політичне і національне повинно бути конгуентне” (Е.Дж. Гобсбом).

Націоналізм – “граничний рівень лояльності до власної національності” і “національна держава як ідеальна форма політичної організації” (С. ван Евер).

“Націоналізм – політичний рух, який має дві характеристики: по-перше, його рядові учасники проявляють граничний рівень лояльності до їхньої власної етнічної або національної спільноти (ознаками якої є спільне ім’я, міф спільного походження, історична пам’ять, спільна культура, зв’язок з історичною територією або батьківщиною, певна міра загальної солідарності); при цьому ця лояльність витісняє лояльність до інших груп, тобто вона базується на спільному рідстві чи політичній ідеології; по-друге, ці етнічні чи національні спільноти прагнуть до власної незалежної держави” (А. Сміт).

Окрім таких наукових визначень в літературі можна зустріти чимало надзвичайно заідеологізованих тлумачень цього поняття:

“Націоналізм – це ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підлеглості одних націй іншим, проповідь національної винятковості і переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовіри і конфліктів.” (Политология: Энциклопедический словарь/под ред. Ю. Аверьянова. – М., 1993).

“Націоналізм – ідеологія і політика в національному питанні, для яких характерні ідеї національної зверхності та національної винятковості. Націоналізм трактує націю як вищу надісторичну і надкласову форму суспільної єдності, як гармонічне ціле з інтересами всіх складових її соціальних прошарків.” (Философский энциклопедический словарь. – М., 1989).

“Під сучасну пору в історичному розвитку людства, в його невгамовному тяжінні до справедливості, найвища форма духовно-органічної спільноти – це нація, як думка Бога. Нація – це природна, вічна категорія; це суспільно-політична вартість; це жива, самобутна, духовно та органічно сплетена спільнота … це невід’ємна єдність усіх прошарків і всіх поколінь “живих, мертвих і ненароджених”, спаяних “спільною волею жити самостійним життям у власній державі…”; “бути націоналістом означає бути насамеред етичним воїном за Правду й Справедливість. Український націоналізм висуває ідеал Героя як найвищий, найшляхетніший тип Людини.” (Зварич Р. Воля до справедливості. – Мюнхен, 1992).

При тлумаченні націоналізму як сучасної політичної течії багато непорозумінь виникає з того, що "національне" інтерпретується як онтологічна характеристика людини і суспільних форм життя, тобто помилково вважається, що національні форми свідомості є "природними" культурними властивостями. Хоча вони найчастіше саме так і сприймаються, дані етнографії свідчать про протилежне - національні форми свідомості, а також і самі нації передусім створюються інтелектуалами і державними політичними зусиллями. Це стосується і категорії етносу, яка являє собою внутрішньогрупову дефініцію, яку неможливо визначити строгою науковою або конституційною формулою. На жаль, обидва ці поняття активно і бездумно присутні в політичній мові та нормативно-правових текстах. Численні, так би мовити, національні історії, енциклопедії та культурологічні дослідження часто мають мало спільного з реальною історією народу. Та й номенклатура самих народів, тим більше їхня назва - це результат "зовнішніх вказівок" стародавніх мандрівників, що контактували з народом, або сучасних вчених і політиків. Треба тільки визнати, що етнічність конструюється та реконструюється певними вербальними діями, які відображають сучасні умови, у тому числі владні стосунки між соціальними угрупованнями і не розглядати етнічність як позачасовий параметр людського існування.

Причини виникнення несподіваного для багатьох аналітиків ренесансу (а інколи навіть агресії) націоналізму пов'язані з тим, що тривалий час національні та етнічні фактори сприймалися комуністичною ідеологією як другорядні і рудиментарні форми суспільного устрою, тоді як пріоритетними були класові інтереси.

Виникнення та експансія ідеології націоналізму обумовлені трьома факторами: прагненням підлеглої національності зберегти середній по країні прожитковий мінімум; захистом власної території від перенаселення представниками інших національностей; здійсненням Центром жорсткої асиміляційної політики. Останній фактор є причиною виникнення у свідомості даної національності почуття страху за своє існування, а також нонконформістських настроїв серед політичної та інтелектуальної еліти. Зрозуміло, що за таких умов приводом для конфлікту може бути будь-що: від побутового інциденту до невірно зрозумілих населенням дій органів влади.

Серед причин ренесансу націоналізму як політичної ідеології також слід відзначити формування у свідомості національних політичних і управлінських еліт прагнення до позбавлення від контролю з боку центру. Це теж є вагомим фактором, який має неабиякий конфліктний потенціал. Етноси як такі не виступають самостійними суб'єктами історичних або політичних подій. Такими суб'єктами виступають певні елітні групи, що претендують на участь у владі і формулюють зміст національних інтересів. Очевидна широкому загалу теза про право нації на самовизначення або власну, тобто національну державу є двоякою, адже самовизначаються, передусім, владні еліти нових політичних структур .

Як визначити ступінь загрози націоналізму? Спостереження свідчать, що інтереси національних груп (якщо вони не мають відвертої лобістської підтримки) і загроза міжнаціональних конфліктів часто знаходяться поза увагою центральної влади. Для політичного й управлінського істеблішменту більш важливим є розподіл Центром владних повноважень і матеріальних ресурсів, що створює сприятливий грунт для зростання міжнаціональних конфліктів і використання проблем національних груп (наприклад, мовних) у політичних цілях.

Під час політичних конфліктів, які виникли на національному грунті, відбувається боротьба за принципи, цінності і норми, якими "не можна поступитися". Компроміс при цьому досягається зі значними труднощами, адже у самосвідомості учасників конфлікту він пов'язаний зі зрадою "духу крові, справі предків" та "зникненням культурних традицій". Носії ірраціональних ціннісно-нормативних установок майже не здатні сприймати аргументацію протилежної сторони, навіть тоді, коли існує можливість компромісу. Утруднення в нейтралізації такого роду конфліктів викликані тим, що активізація таких складових політичної діяльності як релігійний фанатизм, етнічна нетерпимість і радикальний націоналізм не завжди безпосередньо детермінується погіршенням матеріального рівня життя. Деструктивні цінності і конфліктний тип поведінки іноді можуть формуватися в свідомості тих представників політичної діяльності, які належать (у матеріальному відношенні) до благополучних соціальних груп.

Політичні конфлікти на грунті націоналізму – це найгостріша проблема для більшості держав – колишніх республік СРСР, і Україна серед них – не виняток. Загроза націоналізму її не минула і було б необачним залишити поза увагою його конфліктогенний потенціал.

Для визначення ступеню загрози націоналізму як джерела конфліктів цікаво ознайомитися з гіпотезами Стефана ван Евера, які зводяться до наступних застережень.

Безпосередні причини конфліктів

1. Чим більше існує національностей, що не володіють атрибутами державності, тим більшим є ризик війни;

2. Чим більше національностей переслідують мету возз'єднання зі своїми національними діаспорами і чим більше останні дотримуються анексіоністських стратегій для цього, тим більшим є ризик війни;

3. Чим більш гедоністичними є цілі, що переслідують національності одна щодо іншої, тим більшим є ризик війни;

4. Чим більш жорстоко пригноблюються національні меншини, що проживають в окремій країні, тим більшим є ризик війни.

Підгрунтя безпосередніх причин і умови їхньої реалізації визначаються наступними факторами.

Структурні фактори

1. Національності, які не володіють атрибутами державності, представляють більший ризик, якщо їм притаманне стійке і правдоподібне прагнення до свободи, а центр силоміць перешкоджає цьому;

2. Чим густіше змішані національності, тим вищий ризик війни:

- ризики, пов'язані зі змішуванням, найвірогідніші при компактному проживанні ("дім до дому"), чим регіональні ("область до області");

- ризики, що виникають в разі змішування, більш ймовірні, якщо визволення співвітчизників діаспорою є важким, але можливим, і навпаки -якщо визволення неможливе або ж надзвичайно легкодоступне;

3. Чим більш захищені й легітимні політичні кордони та міцніші співвідношення між політичними й общинними кордонами, тим менший ризик війни:

- чим більш небезпечні і менш захищені кордони новостворених національних держав, тим більшим є ризик війни;

- чим більше міжнародна легітимність кордонів новостворених національних держав, тим меншим є ризик війни;

- чим. більше кордони новостворених національних держав відповідають етнічним кордонам, тим меншим є ризик війни.

Політичні фактори і ті, що пов'язані з навколишнім середовищем

Чим більше в минулому однією національністю скоєно злочинів щодо іншої, тим більшим є ризик війни:

- якщо більшість и,их злочинів пам'ятаються жертвами, тим вищим є ризик війни;

- чим більшу частку відповідальності за минулі злочини можна адресувати групам, які ще діють на громадсько-політичній сцені, тим більшим є ризик війни;

- чим менше покаяння і розкаяння демонструють групи, що завинили, тим більшим є ризик війни;

- чим жорсткіше національності притісняють меншини, які на даний час мешкають у країні, тим більшим є ризик війни.

Перспективні фактори

Чим більшою є розбіжність у віруваннях національностей у свою загальну історію та її сучасні умови, тим більшим є ризик війни:

- чим менш легітимними є уряд і лідери національних рухів, тим більшою є їхня схильність бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більшим є ризик війни;

- чим більше держава вимагає від своїх громадян, тим більш вони схильні бути провідниками міфологічних національних вірувань, а відтак - більшим є ризик війни;

- якщо економічні умови погіршуються, громадська думка стає більш налаштованою до пошуків "цапа відбивайла", отже, війна стає більш вірогідною;

- якщо незалежні оцінювальні інститути недостатньо компетентні, такі міфи найчастіше превалюють у громадській думці, а відтак війна стає більш ймовірною.

Існують підстави виділяти наступні види націоналізму, що набули політичної форми: український, російський, русинський і кримськотатарський. Вони якісно відрізняються один від одного своєю формою, історичними традиціями, умовами існування в громадсько-політичному житті, претензіями і, відповідно, своїм конфліктогенним потенціалом.

Український націоналізм є ідеологічною базою цілого ряду політичних і громадських організацій. Найчастіше до центру уваги громадської думки потрапляють УНА-УНСО, Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська християнсько-демократична партія, Народний рух України, Конгрес української інтелігенції, "Просвіта".

Російський націоналізм, як ортодоксальна ідеологічна доктрина, в тій формі, в якій він існує в Росії, не властивий жодній більш-менш впливовій українській партії. Як виняток, можна привести кримські партії ("Русская партия Крыма", "Русская община Севастополя", "Республиканская партия Крыма"), які здійснюють вплив на політичну ситуацію тільки на території півострова.

Особливість ситуації в українській політиці полягає в тому, що тут існує дуже впливова опозиція так званому "інтегральному українському націоналізмові" у вигляді пострадянського інтернаціоналізму політичних сил лівого спрямування. Ними проголошуються відомі вимоги надання російській мові офіційного статусу у Східних регіонах, більшої інтеграції з РФ. Завдяки тому, що електорат політичних сил лівої орієнтації зосереджений в основному в Східних регіонах України, тобто в російськомовному середовищі, термін "російський націоналізм" доводиться брати в лапки. Фактично напруженість тут існує між російсько- і україномовними прошарками населення, а не між росіянами та українцями.

Згідно з приведеною вище методикою на запитання: "Чи можливе розгортання в Україні масштабного українсько-російського міжнаціонального конфлікту по лінії саме міжетнічного (або мовного) протистояння?", можна дати категоричну відповідь, що ні, неможливе. З одного боку, політичні сили українського націоналізму займають у просторовому вимірі локальні позиції (це, насамперед, регіони Львівської, Тернопільської, Рівненської та Івано-Франківської областей), з другого - треба враховувати існування досить значної географічної відстані між Львовом - своєрідним "П'ємонтом" української ідеї - і Східним регіоном (Донецьк, Луганськ) - цитаделлю пострадянського інтернаціоналізму, що, зрештою, не виключає виникнення окремих конфліктних інцидентів на побутовому рівні.

У конфлікті "український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм" етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями у поглядах на стратегію розвитку суспільства, інтерпретацію минулого, концепцію відносин з Росією, НАТО, Західними країнами. Тобто конфлікт розгортається в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства, хоча він супроводжується звинуваченнями преси в "антидержавницькій" діяльності і відвертих образах. Неабияку роль при цьому відіграють установки лівого консерватизму в масовій свідомості.

Русинське питання виникло на грунті національної ідентифікації східнослов'янських поселенців Карпатського регіону. Проблему при цьому становить виявлення саме кількості русинів. Зарубіжні дослідники відзначають існування значного числа членів русинської громади. Наприклад, П. Магочий відзначає існування 1,2 мільйона русинів, куди входять 977000 у Закарпатській області України, 130000 у Пряшівщині (Словаччина), 80000 у Лемківщині (Польща) та 30000 у Воєводині в Хорватії). Водночас інші дослідники взагалі відмовляють русинам в існуванні власної міцної громади. Так, М. Панчук відзначає, що наприкінці 1993 року заявили про себе як русини 55 чоловік, а наприкінці 1994 р. - 96).

Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатська Русь, створена у 1938 р., вважалася маріонеточною за змістом і уявляла собою наслідок геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні - Товариство карпатських русинів - була заснована в 1990 р. її діяльності спочатку були притаманні культурологічні цілі, але розпад СРСР спричинив виникнення додаткових русинських організацій у Чехословаччині, Польщі та Угорщині. Зараз ці організації відмовляються від культурологічної діяльності на користь власне політичних вимог, а саме: визнання русинів як окремої національності; визнання русинської літературної мови; гарантування русинам усіх прав національної меншини у країнах, де вони проживають; у Закарпатті - визнання русинів домінуючою місцевою національністю. Відомо також, що у 1990 р. Товариство карпатських русинів закликало до повернення Підкарпатській Русі статусу автономії, яким вона користувалася протягом міжвоєнних років.

У цілому в українській суспільній думці існує негативне ставлення до намагань політичного русинства. На думку багатьох дослідників зараз політичне русинство існує лише у формі політичних ігор.

Найбільш конфліктогенною є кримськотатарська ситуація. Вона породжує цілий "букет" невирішених проблем, а саме: проблему історичного плану (незрозуміле, хто нестиме відповідальність за депортацію кримських татар і як ставити питання про матеріальну та моральну компенсацію за понесені збитки); проблему розподілу ресурсів (відсутність матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення та улаштування); проблему доступу кримських татар до власності і землі на півострові, тенденцію до анклавізації при розселенні кримськотатарської спільноти); комплекс проблем політичного характеру (певна закритість кримськотатарських громадсько-політичних організацій, негативне ставлення місцевого населення і влади до претензій з боку кримськотатарської спільноти). Врешті-решт, на вирішення вищезазначених проблем негативно впливає загальна криміналізація Кримського півострова.

Зараз ситуація певною мірою контролюється. Цьому сприяють: прагнення лідерів кримських татар дистанціюватися від радикальних проросійських політичних сил на півострові і зайняти проукраїнську позицію; відсутність проявів ісламського фундаменталізму у кримськотатарському середовищі; відсутність зовнішньополітичних суб'єктів, зацікавлених у можливій ескалації напруги; певне дистанціювання кримських татар від місцевого криміналітету.

Незважаючи на все це, сама проблема продовжує існувати. На жаль, підтверджується практика, що вже стала драматичною за радянських часів: закріплюється стійке уявлення, що питання, пов'язані з національними інтересами кримських татар, знаходяться на узбіччі інтересів центру, який більше цікавиться питаннями розподілу ЧФ і нейтралізації впливу Росії на Крим. Все це свідчить про те, що загроза виникнення міжнаціонального конфлікту в Криму буде залишатися найближчим часом досить значною.