1 Світ на початку ХХст.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА. На кінець XIX —початок XX ст. населення нашої планети становило близько 1 млрд. 300 млн. чоловік. Найбільш населеною була Азія — понад мільярд жителів, У Європі проживало 300 млн. чоловік, а у Північній Америці (США та Канада) -81 мільйон.

Території, зручні, для землеробства, становили трохи більше чверті суші. На них проживало до 9/10 населення світу, яке займалося в пере важній більшості сільським господарством, у 1900 р. міські жителі сила. .дали лише 10% населення. І тільки в 360 містах воно перевищувало 110 тисяч.

На початку XX ст. політична карта світу зазнала значних змін. Невелика група економічно найрозвинутіших: країн завершила колоніальний поділ світу. В 1900 р. Їх володіння становили близько 54,9% всієї площі землі, на якій проживало понад 35% населення. Найбільшою метрополією була Великобританія. Жителі її колоній складали близько 70% усього населення колоній, французьких '— 9,5%, німецьких — 2,3%,

Крім того переважна більшість формально самостійних країн Азії та Латинської Америки була в тій чи Іншій мірі залежною від держав Європи та США. Єдиною країною Азії, яка на кінець XIX ст звільнилася від такої залежності і сама стала на шлях колоніальних пограбувань, була Японія.

ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА. Найприкметнішою рисою економічного життя 'провідних європейських країн (Німеччина, Великобританія, Франція, Росія, США та Японія) на початку століття стало завершення формування Індустріального суспільства. Насамперед це означало створення індустріальної, структури господарства:

— значно прискорились процеси урбанізації, пролетаризації та соціального розшарування суспільства;

— доля промислового виробництва перевищила долю виробництва сільськогосподарської продукції. . Світове промислове виробництво з 1871 до 1913р. зросло майже й 5 разів, а обсяг торгівлі—майже в чотири рази.

Ширше використовується наймана праця — тепер вона охоплює не лише виробництво, а й будівництво транспорт, сферу послуг, сільське господарство тощо В 1914 р. чисельність світового пролетаріату становила ЗО млн. чоловік. Зросла продуктивність праці (в 1900—1913.р.р. вона ви росла в промисловості в середньому на 40%).

Швидкими темпами відбувалася концентрація капіталу й виробництва, створювалися монополії різного типу;

— КАРТЕЛІ — об'єднання кількох підприємств однієї галузі (його учасники укладають угоду щодо розподілу ринків збуту та цін, вони зберігають свою власність на засоби виробництва і продукцію, мають комерційну самостійність);

— СИНДИКАТИ — об'єднання підприємств, що виробляють, однорідну продукцію за учасниками синдикату зберігається власність на засоби виробництва і виробнича самостійність, але вони .втрачають комерційну самостійність; вироблена продукція реалізується як власність синдикату через спеціальну контору);

— ТРЕСТИ — підприємства, що входять до цієї організації, позбавлені виробничої і комерційної самостійності, (їх власники передають тресту засоби виробництва і взамін одержують акції відповідно до внесеної суми паю);..

— КОНЦЕРНИ — об'єднання ряду підприємств різних галузей господарства (торгівельних фірм, банків, транспортних компаній, що перебувають під єдиним фінансовим контролем).

У Німеччині переважали картелі і синдикати, у США — трести і концерни.

У цей час банки переростають із скромної ролі посередників у монополістів. Вони розпоряджаються майже всім .грошовим капіталом, а також великою частиною засобів виробництва і джерел сировини в своїй країні і ряді інших держав. Контроль за господарським життям країни потрапляє до рук всесильної фінансової олігархії. Переважна мама цінностей зосереджується в руках незначної кількості магнатів капіталу. Фінансова олігархія підпорядковує собі весь державний апарат, спрямовує внутрішню, зовнішню політику урядів.

Для капіталізму XIX ст., з пануванням вільної конкуренції, типовим був вивіз товарів. А для періоду, коли країни вступили в індустріальне суспільство, з пануванням монополій, типовим став вивіз капіталу. Особливо до відстаючих країн, де гостро бракувало власних коштів, а земля, робоча

2

сила та сировина були дуже дешевими. Лише протягом перших 13 років XX ст. капіталовкладення провідних держав зросли вдвічі.

Вивіз капіталу відбувався нерівномірно. Чільне місце в цьому належало Великобританії. На 1900 р. її зарубіжні Інвестиції складали 20 млрд. доларів, Франції — 10 млрд,, Німеччини — 3, млрд., а США — тільки 0,5 млрд. доларів. Вивіз товарів та капіталу зв'язав більшість, регіони з європейськими центрами промисловості й банками. Була сформована система світового господарства.

Ще одна характерна - ознака нового індустріального суспільства - поява міжнародних монополій і транснаціональних корпорацій, котрі ділять між собою як світові ринки збуту, так і виробництво товарів. Цей переділ відбувався у гострій боротьбі й не завжди відповідав тому територіальному переділові світу між провідними державами, який уже завершився. У 1907 р., було укладено угоду про поділ світового ринку, і співробітництво між монополіями — "Загальною електричною компанією" (США) та "Загальним товариством електрики"(Німеччина). 'Фінансові групи— Дж. Рокфеллера і Ротшільдів — поділити між собою «гасовий ринок світу».

Величезний вплив на розвиток суспільства в кінці. XIX — початку XX ст. мали науково-технічні досягненення, особливо розвиток фундаментальних наук.

В кінці XIX ст. на початку XX ст. завершився процес формування індустріального капіталістичного суспільства в Західній і Центральній Європі та в Північній Америці, Це була зона прискореного «передового», його розвитку — «перший ешелон».

івдеино-Східна та Східна Європа, включаючи Росію, а в Азії—Японія лише стали на шлях реформ. Вони представляли зону «наздоганяю чого розвитку». Схід, крім Японії, ще не дозрів до вирішення буржуазно-демократичних завдань.

У більшості, країн Західної Європи, та -Північної Америки в цей час Існували політичні свободи, діяли парламенти, визнався принцип розподілу влад. --,;.. : з більшою чи меншою повнотою їх державний устрій відповідав доктрині народного суверенітету: верховна влада (суверенітет.) належить народу, який. здійснює її вибираючи, своїх представників у. центральні та місцеві органи влади.

В республіках і в конституційних монархіях (наприклад у Великобританії) існував парламентський режим. Парламенти мали законодавчу владу, видавали закони, визначали бюджет. Виконавчу владу здійснював уряд (кабінет або рада .міністрів). Уряд очолював президент або прем'єр-міністр.

Крім законодавчої та виконавчої влади, в країнах з парламентським режимом діяла незалежна судова влада - система центральних 1 місцевих судів, а також Верховний суд. Згідно з доктриною розподілу влад всі три гілки влади - законодавча, виконавча судова— повинні були залишатися незалежними. І взаємно врівноважувати одна одну, щоб не допустити концентрації влади; яка може привести до деспотії.

Таким чином, характерними ознаками індустріального суспільстві є:

1 ) створення індустріальної системи господарства;

2) прискорення процесів урбанізації, пролетаризації, соціального роз-шарування суспільства:

3) концентрація виробництва і капіталу, створення монополій;

4) злиття банківського капіталу з промисловим, виникнення фінансової олігархії;

5) вивіз капіталу;

6) утворення міжнародних монополістичних союзів;

7) широке використання досягнень науково-технічної революції;

8) зростання ролі держави в регулюванні економічних, соціальних . політичних процесів, поява методів державно-монополістичного регулювання;

9) парламентський устрій, .втілення принципу розподілу влад; 10).Зміна психології людини, й світоглядних цінностей в дусі підприємництва,

Особливості соціально-економічного розвитку та політична еволюція розвинутих країн:

США, Великобританія, Німеччина, Франція, Японія. США

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА. На початку XX ст. Сполучені Штати Америки жили за конституцією 1787 р., прийнятою установчим конвентом у складі 55 "депутатів. Ця конституція не ліквідувала-адміністративної ..та частково політичної автономії штатів, але протиставила їй сильну центральну владу. Основним принципом був принцип розподілу влади.

л

Законодавча влада була делегована конгресу, який складався з двох палат: палати представників, що обирались населенням штатів та сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата представників і сенат мали рівні права у тому, що стосувалося законодавчої ініціативи 1 прийняття законів.

Головою виконавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням у всіх штатах. Проходив той кандидат, за якого було віддано більшість голосів. Президент обирався на 4-х річний строк, але міг бути переобраний на наступний дірок. 35 конституцією він являвся головою держави і уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. Але конституція не давала президентові законодавчої ініціативи (права направляти палатам готовий законопроект); його вето на закон, прийнятий палатами, могло бути. «відкинуте» кваліфікованою більшістю конгресу.

В той же час конгрес не міг вплинути на політику президента, за винятком, коли її здійснення було неможливе без сприяння конгресу (асигнування, укладання міжнародних угод, законодавство, призначення на важливі посади). Для усунення президента від влади конституція вимагала обгрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві та Інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося й до міністрів уряду.

Третьою владою США — був суд. За законом про його структуру (1789 р.) паралельно з судами штатів функціонувала федеральна судова система, що складалася з ЗО районних та 3 дружних судів. Вони мали повноваження апеляційної влади по відношенню до перших. Конгрес надав Верховному суду право пуллірікації (скасування) будь-якого закону, як федерального, так 1 штату якщо буде доведено, що він порушує конституцію. Більше того. Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК. Завдяки широкому використанню капіталу з Європи, масовій еміграції робітників, застосуванню наукових відкриттів І запровадженню багатьох винаходів США вийшла на перше місце в світі за випуском продукції 1 обсягом виробництва.

Багатства країни концентрувалися в руках трестів. Засновник першого тресту — Дж. Рокфеллер встановив контроль над нафтоперегінними підприємствами, торгівлею, пізніше — над видобутком нафти. Його трест «Стандарт йол» став одним з найбільших у світі.

Ще одна найбільша монополія США — трест Дж. Моргана «Юнайтсд стейтс стіл корпорейшн («Стальний-трест») — об'єднав рудники, шахти металургійні заводи, залізниці.

На 1904 р. 445 трестів контролювали майже 3/4 усього промислового виробництва СІПА — класична країна трестів.

ОСНОВНІ ПОДІЇ ВНУТРІПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. Після вбивства у1901 р. У.Мак-Кінлі президентом США став колишній віце-президент Теодор Рузвельт. Його президентство (1901—1906) проходило в умовах розгорнутого в країні масового руху проти трестів. У перших рядах цього руху виступали робітники 1 фермери. У стані неспокою і бродіння перебувала дрібна і середня некорпорована буржуазія, тисячі представників якої розорилися через конкуренцію з монополістами.

Президент США висунув 1 запровадив програму «Справедливого курсу», яку було розроблено групою політиків на чолі з сенатором з Вісконсіна Р. Лафоллетом. Уряд Рузвельта почав судові процеси проти ряду монополій («Стандарт йол»), м'ясного тресту тощо), звинувативши їх у порушенні антитрестівських законів. Викриття в пресі антисанітарних умов на бойнях і заводах м'ясного тресту у Чикаго призвели до прийняття закону про контроль уряду за якістю і санітарними умовами виробництва та продажу харчових продуктів і аптечних товарів.

Було також видано закон про охорону природних ресурсів а метою припинення їх розкрадання. Проте поширювався він не на всю країну, а лише на 235 млн. акрів суспільних земель.

Згодом Рузвельт: сповістив про внесення ним до конгресу біллів про прогресивний прибутковий податок 8-годинний робочий день та інші. Але вони так і не стали законами, оскільки .їх не прийняли комісії конгресу або Верховний суд

У 1903 Р. було створено міністерство торгівлі і праці. Однак його заходи про «Охорону інтересів населення від сваволі корпорацій» .звелись до опублікування кількох документів про розслідування діяльності ряду трестів. НІ публічні судові викриття, ні заходи щодо обмеження зловживань корпорацій не зачепили інтересів монополій-

4

Успіх політики реформи Рузвельта на фоні прямолінійних дій, спрямованих на підтримку великого капіталу та президента У- Тафта (1909 -1912 р.р.), призвів до кризи в середині правлячої республіканської партії. У 1912р. від неї. відокремились радикальні групи буржуазних, реформа-торів На чолі з Р. Лафоллетом, до яких незабаром приєднався і Рузвельт. Вони створили Національну прогресивну партію.

Розкол республіканської партії сприяв перемозі на виборах 1912. демократа В. Вільсона. Ним була розроблена програма «Нової демократії». За ініціативою Вільсона було прийнято ряд законів;

—закріплювалось право на організацію робітничих спілок, страйків і пікетування;

—відмінялося судове переслідування за участь у страйках, крім випадків коли було завдано непоправної шкоди підприємству; — заборонялось використання праці дітей у промисловості; . — відмінявся параграф антитрестівського закону Дж. Шермана 1890 р., за яким страйки профспілок вважались . змовою самі профспілки

монополіями, що мали на меті обмеження активності; встановлювалась система компенсацій за нещасні, випадки на виробництві (закон 1918 р.),

Конгрес прийняв закон У. Адамспсона, який встановив 8-годинний робочий день плату за його перевищення у півтора розміру для робітників, зайнятих на магістральних залізницях; фермерам надавалась можливість, брати у держави кредит: закон про товарні склади передбачав видачу-позик фермерам під майбутній урожай основних сільськогосподарських продуктів.

Але ні антитрестівський закон Дж. Клейтона (1914 р.), ні прогресивний прибутковий податок не скоротили прибутків монополій. Найбільш істотною частиною програми «нової демократії» Вільсона. стало створення федеральної Резервної системи банків, яка цілком відповідала інтересам великого капіталу і сприяла підкоренню господарського життя країни могутній фінансовій олігархії.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА; Основу англійської монархії становить конституційний акт 1689 р., відомий від назвою «Білль про права». В ньому вказувалося, що тільки парламент має право приймати або скасовувати закони, встановлювати нові податки та розподіляти державний бюджет. З часом «Білль про права» доповнювався та удосконалювався,

Англійський парламент складався з двох палат: вищої — палати лов. дів та нижчої — палати общин. До палати лордів входили представники найбільш знаних родин країни. Титул лорда .могли присвоїти лише король чи королева і він передавався у спадщину. Нижня палата обиралася на основі загального голосування. Правом голосу користувалися всі особи чоловічої статі; які мали ступінь осілості 12 місяців, помешкання чи знімали житлову площу не менше ніж за 10 фунтів. Ці. правила поширювалися не тільки на міста, але й сільську, місцевість.

На відміну від Франції, де було багато партій,, у Великобританії домінували дві: консерватори (торі) і ліберали, (віги). Після перемоги .однієї з них, від партії, що перемогла, обирали голову уряду — прем'єр-міністра а партія, яка програла вибори, переходила в. опозицію. Ця система існує й зараз. Парламент став ареною гострих суперечок, тому, прийняття того чи іншого рішення залежало від парламентської більшості.

Змінюючи одні одних при владі консерватори й ліберали провели буржуазно-демократичні і реформи: узаконили діяльність профспілок, визнали право робітників на страйк, надали можливість здобути початкову освіту, трохи обмежили .Сваволю великих землевласників відносно орендарів. Було дещо розширено виборче право. ЕНОНОМІЧННИЙ РОЗВИТОК. На початок XX ст. Великобританія втратила свою промислову монополію, поступившись Німеччині і США. її частка у світовому промисловому виробництві зменшилася в 1870 -1913 р. 32 до 14 відсотків,

Основою англійського капіталізму стала не промислова монополія, колоніальна і фінансова.

Вивіз її капіталу був тісно зв'язаний з гігантськими колоніями. На початку XX ст. Великобританії Належало близько 40% усього торговельного флоту, а зарубіжні капіталовкладення перевищили зарубіжні капіталовкладення Франції і Німеччини разом узятих. Величезні доходи . від експлуатації колоній 1 наявність потужного "торговельного флоту дозволяли Великобританії не тільки покривати дефіцит у торговельному балансі, а й одержувати «вільні лишки», що вивозились за кордон. Незважаючи на втрату промислової першості, Лондон зберіг становище світового фінансового центру.

ОСНОВНІ ПОДЙ ВНУТРІПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. У вересні 1900 р. до влади .в Англії прийшли консерватори. І зразу прийшлося вирішувати проблему торговельної політики. Впливові кола

5

буржуазії, які страждали "рід іноземної конкуренції, вимагали митного захисту. Рупором цих кіл став Дж. Чемберлен». Він почав гучну кампанію за відмову від вільної торгівлі і впровадження імперського мита. Проте впливові групи 'буржуазії, які вели великі зовнішньоторговельні операції і через те побоювались, що протекціоністська політика врешті-решт завдасть великої шкоди їхнім ін­тересам (зокрема, представники банків, суднобудування і вугільної промисловості), рішуче відхилили програму Дж.Чемберлена. Серед керівництва консервативної партії не було єдиної думки і Чемберлен вийшов із складу кабінету, продовжуючи свою агітацію.

За таких умов у 1906 р. до влади прийшли ліберали. Велику роль в уряді лібералів відіграв г. Ллойд Джордж. який займав з 1906 до 1908 р. посаду міністра торгівлі та в його віданні була промисловість. Як дуже хитрий дипломат він не раз запобігав страйкам та конфронтації між "буржуазією і робітниками. У 1907 р. Ллойд Джордж зірвав страйк залізничників, а в 1908 р. — суднобудівників. Під впливом цього політика в 1908р. парламент прийняв закон про 8-годинний робочий день для гірників та закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві. У 1908 р. Ллойд Джордж оголосив про введення податків на високі прибутки та мита на велику спадщину. За це консерватори оголосили його «революціонером», а дії ліберального уряду — «замахом на приватну власність». У 1905 р. на політичній арені Великобританії з'являється нова партія — лейбористська. По суті це була федерація різних організацій: тред-юніонів (профспілок). Незалежної робітничої партії, Соціал-демократичні. федерації та Виникнення третьої партії викликало занепокоєння У стані торі і вігів. Але було вже пізно. Через два десятиріччя основна «Маса виборців, яка голосувала за лібералів, перейшла на бік лейбористів

Гострою проблемою для Великобританії на початку століття була Ірландія

Так, у перших роках XX ст. в Ірландії виникла партія «ПІінн Фейн» («Ми самі»), яка вимагала політичної незалежності. За цими вимогами по слідували дії: у 1911 р. розпочався страйк залізничників, а у. 1912р. — дублінських трамвайників. Ліберали зрозуміли неминучість поступок ір­ландцям. Виходячи з цього, уряд у квітні 1912р. вніс у парламент новий білль щодо Ірландської проблеми, але консерватори зустріли білль вороже. Вони зажадали розчленування Ірландії — відокремлення її північної частини — Ольстера — найбільш розвинутої і промислової частини країни. Тільки Інша світова війна відтіснила Ірландську проблему на другий план.

НІМЕЧЧИНА

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА, На початок XX ст. вагомих змін в політичному устрої Німецької імперії не відбулося. Згідно з конституцією 1871 Р. до неї входили 22- монархії (серед них Прусія, Баварія, Саксонія) та кілька «вільних міст» (як Гамбург. Конституція надавала їм деяку незалежність, але фактично це був союз в якому не було навіть формальної рівності членів. На чолі імперії стояв король найбільшої держави-монархії Прусії (60% населення і понад половина території). Йому присвоювався титул імператора. Він був головнокомандуючим збройних сил, призначав урядовців, включаючи голову уряду-союзного канцлера, делегатів Прусії до верхньої палати парламенту й міг, якщо б забажав, здійснювати безпосереднє керівництво міністрами.

Верхньою палатою Німецького парламенту була Союзна рада — бундесрат. Члени його призначалися керівниками держав. З 58 Депутатів 37 представляли Прусію, інші монархії мали в ньому від одного до шести місць. Конституція надавала бундесрату законодавчу та значну частину виконавчої влади, він мав право видавати укази, що мали силу закону,

Нижня палата парламенту називалася рейхстагом, який з 1887 р. обирався на 5 років Його законодавча ініціатива була незначною, як і. влада'. В разі якщо він відхиляв законопроект, уряд міг обійти цю перешкоду,

Згодом рейхстаг почав обиратися загальним таємним голосуванням на три роки, але виборчим правом користувалися лише чоловіки, І-'озпусі: рейхстагу міг бути проведений простою постановою Союзної ради, і це 45 раз відбувалося.

Імперський уряд був представлений в одній особі — канцлера. Кабінету міністрів не існувало. Міністри, які мали окреме коло обов'язків. Сули підлеглими канцлера.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК. Економічний розпиток Цієї країни відзначався впровадженням у промисловість найпередовішої техніки. Це дало можливість швидше завершити промисловий .переворот. Німеччина стала могутньою Індустріальною державою. Більшість її населення було

6

зайнято в промисловому виробництві, а не в сільському господарстві. Чисельність пролетаріату зросла з 1882 до 1907 р. з 5,9 до 10.9 млн. Майже половина підприємств мали більше тисячі робітників.

Німеччина обігнала інші країни Європи за темпами розвитку, за ступенем концентрації капіталу і на початок XX ст. зайняла 2-ге місце в світі за обсягом продукції. Частка Німеччини, в світовому промисловому виробництві збільшилася з 13% у 1870 р. до 16% у 1913-му.

ОСНОВНІ ПОДІЇ ВНУТРІПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. Історичні умови виникнення і розвитку монополістичної стадії капіталізму в Німеччині надали йому ряду специфічних рис. Правлячим в Німецькій імперії став юнкерсько-буржуазний блок (юнкер-дворянин-землевласник, поміщик). Він відобразив форми виникнення буржуазного суспільства в Німеччині внаслідок поразки буржуазно-демократичної революції і трьох династичних воєн. На початку XX ст. великі дворяни-юнкери не тільки зуміли зберегти, а й значною мірою збільшили свій вплив і свою роль у державі. В руках дворянства опинився уряд та Інші органи правління, армія і дипломатія. Дворянство перетворило Пруссію в найбільш реакційну державу Німецької Імперії. Це не означало, що між юнкерами 1 буржуазією не було суперечностей. Навпаки, протягом багатьох років між ними виникали жорстокі сутички, але загальний соціально-економічний розвиток і особливо зростання опору робітничого класу були причиною тою, що напередодні першої світової війни склалася сильна тенденція до переплетення Інтересів обох класів. Прогресуюча капіталізація сільського господарства, участь дворян у про­мислових підприємствах, придбання великих маєтностей підприємцями, родинні зв'язки — усе це зближало представників найбільших і найбага-гіших дворянських і капіталістичних роди н.

Однією з найважливіших рис Німецької імперії була надзвичайно висока питома вага мілітаризму у всьому суспільному житті країни (мілітаризм — політичне панування вояччини, підкорення всього господарства країни цілям загарбницької війни). Так, у 90-х р. XIX ст. виникли Пангерманський союз, Флотський союз, а на початку 900-х р.р антисоціал-демократичний союз і ряд інших організацій, які налічували десятки тисяч членів, від найбільш впливових політиків і громадських діячів, що займали високе становище в державі, до відсталих, безграмотних верств населення.

Доктрина «пангерманізму» стверджувала, що німці мають прав.) панувати над іншими народами. Пангерманісти закликали проводити політику сили по відношенню до інших держав, створювати міцний флот та армію, готуватися до війни за переділ світу. "Ми вимагаємо для себе місце під сонцем" — заявив канцлер Бюлов висловлюючи Інтереси німецьких промисловців та банкірів. ФРАНЦІЯ

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА. Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська ІП республіка. Головою держави був президент і він обирався абсолютною більшістю Національних зборів на сім років і міг бути переобраний на будь-який новий строк. "Конституція надавала йому права перевершувати за значенням законодавство парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижчої (палата депутатів). До вищої входили 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші довічно-самими СЕнаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального чоловічого виборчого права. Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту хоча урядові акти і перевершували за значенням законодавство парламенту.

Місцевого самоврядування практично не існувало. За законами 1876-1882 р.р. посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах І належала префектам, які призначалися урядом.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК. Характерною рисою Франції було те, що вона стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісту вважали для себе більш вигідним вкладати більші капітали не в промисловість , землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток. При застої промисловості, торгівлі, морського транспорту, при зниженні життєвого рівня народу, країна багатіла. Незважаючи на поразку у війні а Пруссією 1870—1871 р.р, Франція залишалася державою, величезною колоніальною імперією. Що мала значні економічні можливості. На відміну від Великобританії та Німеччини вона була аграрно-індустріальною країною: 43% її жителів були зайняті у сільському господарстві.

Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 р.-вона збільшилась на 3,6 млн., тоді як населення Німеччини за цей же період 'виросло на 26 мільйонів.

7

Темпи промислового розвитку Франції на початку XX ст.- були невисокі (2,5%) річних, не набагато вищі ніж у Великобританії ( .1%). По- темпах зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, по обсягу промислового виробництва і від Великобританії.

Значну роль в економіці Франції грали банки. 5 їхніх головних представників на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73% загальної суми вкладів, 200 основних акціонерів «Французького банку» (двісті сімей) контролювали майже всю економіку держави.

ОСНОВШ ПОДП ВНУТРІПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. У Франції існувало безліч партій і груп. які суперничали між собою. Найвпливовішими були помірковані республіканці- Вони відстоювали Інтереси великої буржуазії. Цю партію завдяки прогресивним реформам підтримувала середня буржуазія, яка становила значну частину виборців.

На початку XX ст. зріс вплив партії дрібної частини середньої буржуазії - радикалів, її лідери, особливо Ж. Клемансо, набули популярності рішучими виступами проти монархістів та клерикалів, сміливими викриттями зловживань поміркованих республіканців. Клерикали ставили за мету посилення впливу церкви 1 . духівництва на політичне і культурне життя країни.

Під час парламентських Виборів у 1902 р. більшість голосів дістали ліві партії — радикали і соціалісти. Серед соціалістів на виборах перемогла група на чолі з Жоресом, яка блокувалась на виборах з радикалами. Після виборів правити в країні стали радикали. Радикальний уряд намагаючись зберегти довір'я виборців, розгорнув наступ на католицьку церкву. Було прийнято закон, за яким 'діяльність кожної релігійної конгрегації погрібне було оформляти спеціальним дозволом парламенту. Цей закон був відповіддю на відкриту, антиреспубліканську пропаганду католицької церкви.

У грудні 1905 р. кабінет правого радикала Рув'є, який прийшов на зміну кабінету Комба, провів закон про відокремлення церкви від держави. Але розходження соціалістів та радикалів стосовно закону про прибутковий податок примусило соціалістів стати в опозицію правлячим радикалам. Проте на парламентських виборах в 1906 р. партія радикалів, яку тепер підтримувала й буржуазія, ще більше зміцніла. Очолив раду міністрів Жорж Клемансо-

Жорж Клемансо був сином лікаря і сам лікар за фахом. Клемансо став визначним політичним діячем Франції завдяки розуму, бурхливому

темпераменту, ораторському мистецтву. Партія радикалів користувалася великою популярністю серед міських та сільських жителів. Однак, після призначення на пост прем'єр-міністра, Клемансо зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. «Тепер я по інший бік барикади», ~ говорив він. Уряд Клемансо обмежував свободу політичної діяльності, трудящих, свободу зборів, демонстрацій, використовував поліцію і війська для розправи з страйкарями.

Зовнішня політика радикальних урядів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби кроти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

япошя

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА. У 1889 р. Імператор «подарував» країні конституцію. Підданим було дозволено користуватися демократичними свободами «в межах, установлених законами». Верхня палата парламенту складалася із знаті й осіб, призначених імператором, а нижня обиралася,] але виборчі права дістав лише 1% населення. Ухвалені парламентом закони могли набути чинності лише після затвердження їх імператором, і

Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором, і вони відповідали тільки перед ним. Ця конституція була однією з найреакпійніших у світі.

На виборах ліберальні партії незмінне діставали більшість місць у нижній палаті парламенту. Щоб розколоти опозицію й полегшити провадення свого курсу, імператор почав включати представників цих партій 81 уряд. Хоча ліберали протестували проти посилення впливу військових, паї ділі вони на початку XX ст. дедалі ширше співробітничали з оточенням імператора.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК. Японія широко використовувала новітні досягнення Західної Європи та СІЛА. На початку XX ст. в ній завершився промисловий переворот. Більша частина багатств потрапила до рук монополій (концерни Муції, Міцубісі), що панували в промисловості й морському транспорті. З монополістами були тісно пов'язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характері — планування фінансової олігархії перепліталось з пережитками феодалізму і сприяло мілітаризації країни та зростанню ролі армії.

8

Російська імперія на початку ХХст.

У порівнянні з політичним устроєм європейських країн початку XX століття Російська імперія вирізняється специфічними особливостями. У той час, як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямку становлення парламентарних форм правління та виборності. Російська імперія продовжувала залишатись останній островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалась ніякими виборчими органами. В управлінні країною російський самодержець опирався на централізований і упорядкований бюрократичний апарат, створений ще у 18 ст: міністрів, радників, призначених ним. самим, та на конституційні органи, до складу котрих входили представники вищої знаті й бюрократії.

Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались пожиттєво. Але пропозиції, які висловлювались членами Держради при обговоренні законопроектів, необмежували свободу рішення російського монарха. Виконавчий орган самодержавства —Рада Міністрів, створений ще за Олександра 1, також мав консультативні функції.

Сенат, створений за Петра Першого, виконував функції Верховного Суду, Сенатори, призначені пожиттєво царем, мали .знайомити громадськість з новими законами, тлумачити їх. контролювати їх виконання.

Державні посади посідали лише вихідці з дворянського стану. Вони також посідали ключові посади органах місцевого самоврядування — посаду генерал-губернатора (відповідав за збір податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через Інститут «предводителів дворянства», що обирались па місцях самим дворянством та затверджувались царем. -

На рубежі століття перед російським самодержавством стояло лише одне актуальне завдання.— зберегти недоторканий самодержавство.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ, Розвиток капіталістичного способу виробництва у Росії мав свої особливості, порівняно з країнами Європи: На відміну від країн Європи, промисловий сектор у Росії був повністю під контролем держави, розвивався нерівномірно, виходячи з стратегічних завдань та планів російського уряду. Прагнення самодержавства вивести країну в економічному плані на рівень розвинутих країн Західної Європи, вимагало вирішення двох основних завдань, що перешкоджали природньому розвиткові капіталістичного способу виробництва:

а) зміцнення внутрішнього ринку та підвищення купівельної спроможності населення;

б) стабілізація фінансової та банківської систем. З метою вирішення цих двох завдань протягом 1892-1901 р. ініціативою міністра фінансів С. Вітте було проведено реалізацію економічних реформ за такими напрямками:

а) застосування жорсткої податкової політики (в т. ч державної монополії на винокуріння);

б) запровадження політики протекціонізму щодо вітчизняної промисловості;

в) здійснення фінансової реформи, яка б-забезпечувала стабільність та платоспроможність російського рубля, його конвертацію (перетворення на одну із стабільних валют в Європі);

г) сприяння припливу Іноземного капіталу у промисловість Росії. Реалізація економічної програми С. Вітте мала своїм результатом знач ний економічний підйом, сприяла процесові накопичення капіталу, привела до зростання міст та їх населення, збільшенню нових соціальних верств населення., які не відповідали структурі самодержавного суспільства.

Основним протиріччям розвитку економіки країни був розрив між швидкими темпами розвитку вітчизняної промисловості та архаїчними засобами і виробництва, що існували у сільському господарстві.

ОСОБЛИВОСТІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. На початку XX ст.; Росія залишалась аграрною країною. На долю аграрного сектора припадало 2/3 вартості валової продукції країни. В аграрному секторі продовжували існувати пережитки феодально-кріпосницької системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, селянське малоземелля правова безправність селянства, община з її круговою порукою, викупні платежі).

На селі посилився процес паулерізації та обезземелення. Низька купівельна спроможність селянства звужувала внутрішній, купівельний ринок країни. Невирішеність аграрного питання посилювала соціальну напругу в суспільстві, стримувала розвиток капіталістичного способу виробництва на селі.

ЕКОНОМІЧНА КРИЗА 1900—1903 рр. На відміну від країн Західної Європи економічна криза у Росії виявилась не тільки надто затяжної а й тяжкою. Якщо країни Європи вже на понтон 1903 р.

9

почали виходив ти з кризи, то в Росії вона в цей час досягла свого апогею. Почавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою криза ударила по важкій промисловості. Економічна криза значно посилила процес монополізації російської промисловості, а також прискорила процес концентрації виробництва, сприяла переростанню монополістичного капіталу у державно-монополістичний. Таким чином, у Росії, як: і в інших країнах Європи, капіталістичне виробництво вступило у нову фазу свого розвитку — монополістичну, яка мала ряд специфічних рис: — залежність монополістичного виробництва від абсолютинської військово-феодальної влади самодержавства і ранні тенденції переростання, монополістичної фази розвитку у державно-монополістичний капіталізм: — наявність значної питомої ваги Іноземного капіталу і порівняно невисокий студінь активності Росії у вивозі капіталів.

НАСЕЛЕННЯ РОСІЇ. Складало (за даними перепису 1897 р.) 125 МЛН. чол, вт. ч. українців — 25,3 млн.; 70% проживало на селі (97млн.). робітників було 17 млн., підприємців міста— 1,5 млн. поміщиків — інтелігенції .та духовенства — 800 1 600 тисяч чол. Адміністративне імперія поділялась на 99 губерній та областей, 768 повітів і 51 парафію (Фінляндія). '

ОПОЗИЦІЙНІ РУХИ. Ліберальний рух — найбільш чисельний та неоднорідний по своєму соціальному складу; поділявся на два крила — помірковане та радикальне. Представники поміркованого табору були діячами земств і виступали за розширення прав земств у місцевому самоврядуванні, обмеження сваволі чиновників-бюрократів, , створення при самодержцю консультативного дорадчого органу Радикали — представники російської інтелігенції, виступали за проведення радикальних демократичних реформ, зведення республіканського правління, проведення аграрної реформи, покращення правового стану робітників та селянства, створення системи їх соціального захисту. На рубежі століть ліберальний рух значно радикалізувався, особлива під впливом поширення марксизму в Росії. У 90-х р.р. виникають, а згодом об'єднуються у політичну партію представники соціал-демократичного напрямку (які з 1903 р. поділялись на два крила:

праворадикальне — меншовиків та ліворадикальне —більшовиків), які всю свою увагу зосередили на робітничому русі. . і

Виразниками інтересів російського селянства стали представники соці-алістів-революціонерів, які виступали за проведення широкої реформи та вбачали особливий, шлях розвитку Росії, га противагу країнам Європи.

Політика русифікації мала своїм наслідком організаційне оформлення національного руху, переростання його . культурно-просвітницького характеру в політичний.

Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. . Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ. РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙКА 1904—1905 р.р. Наприкінці XIX — початку .XX ст. значно загострялись міждержавні протиріччя на Далекому Сході, який став об'єктом активної експансії великих капіталістичних держав. Активна політика Росії у ньому регіоні, швидше російське просування до берегів Тихого океану Та кордонів Кореї почало турбувати Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемонію.

Під впливом безвідповідальних радників Микола. П протягом ряду років проводив на Далекому Сході авантюристичну політику, яка вела до прямого конфлікту з Японією. Царський уряд, не зумівши правильно оцінити зовнішньополітичне становище Росії, військову непідготовленість економіки країни до війни, штовхав Миколу II до її розв'язаний-

Раптовою атакою на російські кораблі у Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. План Японії був розрахований на наступальні дії й передбачав домогтися панування на морі, оволодіти Кореєю, висадити десант у Маньчжурії, захопити Порт-Артур, розгромити головні сили росіян у районі Ляояна. Росія ж не мала загального плану військових Дій. Військові дії росіян, як на морі, так 1 на суходолі складались невдало для російської армії. Висадка у лютому-квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні бойові дії проти росіян забезпечили їм взяття в облогу Порт-Артуру і розгортання бойових дій у Маньчжурії.

З серпня по грудень 1904 р. тривала облога Порт-Артуру. Захисники фортеці витримали, б штурмів;

лише зрадницькі дії генерала Стесселя привели до капітуляції Порт-Артуру. Протягом 1905 р. Росія потерпіла ще дві великі поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля. острова Цусіма. Сил для

10

подальшої боротьби у воюючих сторін не вистачало. За посередництвом США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину Сахаліну.

Поразка царської Росії у війні Японією серйозно вплинула на розстановку сил не тільки на Далекому Сході, ті й в Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії.

Революція 1905-1907рр.

КРИВАВА НЕДІЛЯ. Прологом першої російської революції став страйк робітників Путиловського заводу, у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня страйк охопив всі заводи та фабрики столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників», яку очолював священик Гапон, за Ідеєю свого літера вирішила звернутись з проханням до царя. Під петицією під писалось 150 тис чол. Вранці 9 січня 1905 р. народний похід «похід до царя на чолі з Галоном закінчився розстрілом беззбройних робітників. Понад тисячу вбитих .і п'ять тисяч поранених — таким був результат наївної віри у «доброго царя-заступника». Галону вдалося утекти, але згодом за вироком робітників його було схоплено і повішено у березні 1906 р. у передмісті Петербурга.

Події «кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протесту по всій країні. В Росії розпочалась революція. 25-літні спроби царського уряду врятувати країну від революції, розв'язавши протиріччя її розвитку шляхом реформ, зазнали невдачі,

ЗАВДАННЯ РЕВОЛЮЦІЇ полягали:

— у вирішенні аграрного питання (ліквідації поміщицького землеволодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки: забезпечення правових норм щодо селянства);

—у встановленні, конституційно-демократичного устрою в Росії (ліквідації самодержавства, демократизації суспільного життя, проголошення та юридичне закріплення прав та свобод громадян);

— у розв'язанні назрілих проблем соціального характеру (встановлення 8-годинного робочого дня, встановлення мінімального розміру заробітної плати, виплати пенсій, системи соціального захисту);

— у забезпеченні вирішення національного питання (реалізації прав народів та національностей на самовизначення).

РУШІЙНІ СИЛИ РЕВОЛЮЦІЇ складались з усіх верств та станів російського суспільства —це Інтелігенція власне російська та національних меншин, підприємці (великі, середні, дрібні селянство, .робітники, учнівство та студентство, армія.

У РОЗВИТКУ РЕВОЛЮЦІЇ виділяють такі ПЕРІОДИ: з січня 1905 р. по осінь 1905 р. — період наростання революції; жовтень—грудень 1905 р —кульмінація революції; з січня 1906 по липень 1907 р. —спад революції, поразка.

ОСНОВНИМИ ПОДІЯМИ розвитку російської революції весною влітку 1905 р. буяй:

— Хвиля масових страйків протягом січня—лютого 1903 року, в ній взяли участь 440 тисяч робітників: :

— влітку 1905 р. революція вступила у нову фазу свого розвитку (страйки почали носити не тільки економічний характер, а й все більше ставали політичними виступами, які переростали часто у збройні сутички з регулярними частинами та жандармерією);

— виникають органи влади революції — Ради (перші виникли в Івано-Вознесенську) уповноважених депутатів, які майбутньому Росії відіграли велику роль. .!

Утворення. Рад вітали меншовики, які відразу ж взяли участь у їх діяльності, більшовики ж спочатку поставились до Рад з насторогою. Лінію після статті їх лідера В. Ульянова (Леніна) —«Дві тактики соціал-демократії у демократичній революції» відвели Радам роль організаторів збройного повстання; Відбулося повстання панцерника «Потьомкін» (червень 1905 р.), яке продемонструвало готовність армії взяти, участь у революції.

Революційна хвиля захопила і російську селянство (1/5 частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).

Розвиток революції, її масштабність примусили самодержавство піти на поступки: у серпні 1905 р. Микола П підписав Маніфест, у якому пообіцяв скликати Державну Думу — дорадчий законодавчий орган при самодержці. Вибори до неї мали проходити по складній системі, що передбачала урахування як майнового, так і станового цензу. Ця спроба царського уряду прихилити на свою сторону частину