МіСЦЕ і РОЛЬ ПОЛіТИКИ ТА ПОЛіТОЛОГіі ЯК НАУКИ

В ЖИТТі СУСПіЛЬСТВА

ВіННИЦЯ

2002

ЗМіСТ

1. Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві ::.::::..

2. Політологія як наука, іі категоріі, закономірності та методи :::::::.

3. Функціі політологіі як науки ::::::::::::::::::::

4. Політика як мистецтво ::::::::::::::::::::::..

3

10

20

23

1. ЗМіСТ і СУТНіСТЬ ПОЛіТИКИ

ТА ПОЛіТИЧНОГО ЖИТТЯ В СУСПіЛЬСТВі

Що таке політика та політичне життяі Який вид діяльності, відносин між людьми називаіться політикоюі У чому полягають іі найбільш суттіві риси, без яких політичні відносини просто не виникаютьі

Політика (гр. politike - мистецтво управління державою) - це одне з основних явищ у системі інших важливих сфер життя суспільства: економічноі, ідеологічноі, правовоі, культурноі, релігійноі тощо. Термін політика завдячуі своім виникненням твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й владарювання, що мав назву "Політика". Саме з цього періоду майже до кінця ХіХ ст. Політика традиційно трактувалася як учення про державу. і лише за новоі доби розвиток політичноі думки та положень про державу завершився виділенням цілоі системи наук про державу та іх відособленням від політичноі науки.

Розглядаючи питання про специфіку політики як важливого феномена життідіяльності суспільства, треба коротко спинитися на розкритті причин іі виникнення, становлення, розвитку, на з'ясуванні умов та чинників, без яких іі поява взагалі була б неможливою. Для цього важливо передовсім розглянути питання, до якоі сфери життідіяльності належить політика, з яких причин і як вона виникла. і тільки після цього можна буде розкрити іі сутність і якісні відмінності від інших феноменів суспільного життя, іі вплив на них і на суспільство в цілому.

Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу. іі виникнення було зумовлене цілою низкою об'іктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед - у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникаі в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізаціі.

У цей період кровно-родинні відносини первісного суспільства, звичаі, традиціі, сила суспільноі думки втрачають значення визначальних регуляторів взаімовідносин між людьми, між спільнотами. Це зумовлюіться тим, що вже всередині первісного суспільства на підставі ускладнення та зростання потреб, удосконалення засобів праці, підвищення іі продуктивності відбуваіться відособлення виробника в процесі виробництва; природне "прикріплення" виробника до певних засобів виробництва та виконання ним певних видів праці, спеціалізація праці; виникаі сім'я, яка стаі суб'іктом виробничоі і (в цілому) соціальноі діяльності; обмін проникаі всередину общини, що призводить до можливості привласнення результатів чужоі праці, виникнення майновоі нерівності, борговоі залежності, можливості використанння чужоі робочоі сили.

Складні процеси диференціаціі всередині первіснообщинного суспільства зумовили потребу в посиленні інтеграційних процесів у всіх сферах його життя. Кожна з відносно самостійних сторін життя могла функціонувати вже тільки у взаімозв'язку з усіма іншими його сторонами. інтеграційні процеси зумовлюють зміцнення взаімозв'язків поміж всіма сторонами життя суспільства, поміж суспільством і природою, поміж соціальними суб'іктами, іхніми інтересами, сприяючи становленню суспільства як цілісноі системи.

інтегрованим виразом усіх суспільних відносин і суспільний устрій, основу якого становлять панівні в даному суспільстві економічні відносини та інститути, що повинні забезпечувати його функціонування та розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягаі передовсім у тому, що він визначаі для даного конкретного суспільства загальний спосіб і характер його життідіяльності. Він виконуі регулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя.

Як відомо, економічні відносини - це відносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені іхнім відношенням до засобів виробництва та результатів праці й утілюються в конкретно-історичних формах власності, у способах поіднання робочоі сили зі знаряддями праці, у формах обміну діяльністю, що визначаіться суспільним поділом праці і відмінностями місця (становища) осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу, обміну, споживання.

Економічні відносини, будучи соціальною формою, в якій і з допомогою якоі здійснюіться виробництво, стають водночас передумовою його поступального розвитку. Саме вони справляють величезний вплив на всі інші відносини історичних спільностей людей - сімейно-шлюбні, побутові, міжособисті, на відносини суспільства й особистості.

Усвідомлення суб'іктами залежності іх життідіяльності від характеру економічних відносин і від суспільного устрою в цілому знаходить свій вираз у політичній і правовій свідомості. Але політична свідомість не обмежуіться тільки розумінням залежності людей від характеру економічних відносин. Оскільки економічні відносини справляють визначальний вплив на всі інші сфери життідіяльності, то політична свідомість виступаі як усвідомлення соціальними суб'іктами свого ставлення до всіх сторін життя суспільства через економічні відносини.

Економічні відносини не визначають автоматично особливості життідіяльності людей. Але вони справляють величезний вплив на специфіку суперечностей у суспільстві, на характер взаімовідносин між соціальними суб'іктами. Ось чому в політиці, де центральним питанням постаі питання про владу, остання не і самоціллю, а лише засобом або для захисту суспільного ладу з його конкретними економічними відносинами, або для його повалення й заміни іншим.

З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізаціі відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загострення суперечностей поміж соціальними суб'іктами через посилення існуючих відмінностей у відношенні до засобів виробництва та результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб'іктів.

Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й посилення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами задоволення життівих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна гонитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засобами.

Відтак виникаі потреба в новій організаціі суспільства. Формування цііі новоі організаціі пов'язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві.

Так відбуваіться становлення публічноі влади, головним органом здійснення якоі стаі держава. На цьому рівні розвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життідіяльність яких віднині здійснюіться в межах розроблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед - держави.

Отже, місце колишніх кровно-родинних зв'язків і відносин займають якісно нові відносини - політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникаі як результат об'іктивно зумовленого суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці (виникнення приватноі власності), утворення в суспільстві соціальних суб'іктів з різними інтересами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфера суспільних відносин, що забезпечуі погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади.

Діяльність держави як усередині краіни, так і за іі межами та ставлення до цііі діяльності класових сил з цього часу стали визначатися поняттям "політика". Уже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилися націі, а згодом політичні партіі та масові суспільні організаціі, кожна з яких виражала інтереси та настроі багатьох людей, політика набуваі нового змісту.

Політика виражаі докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюіться політика, вона маі багато форм вияву. Теорія виділяі дві великі, тісно пов'язані одна з одною сфери політики - внутрішню та зовнішню. Водночас багатоманітність реального життя даі змогу і навіть зобов'язуі виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі, але дуже важливі сфери, такі як: економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, потребуі виокремлювання та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки у сферах економічноі політики входять такі іі складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна. Необхідно назвати й такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійноі теоріі політики.

Різнобічними і також сфери й напрямки зовнішньоі політики, які зумовлюються діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими суспільними об'іднаннями.

Теорія політики, зрозуміло, не обмежуіться лише виокремлюванням та оцінкою основних сфер політики, розкриття іі структури та завдань. У політиці необхідно бачити зв'язок між іі сферами, іх взаімовплив, взаімодоповнення та механізм іх здійснення. іі важливо розглядати не тільки з погляду структури, а з урахуванням функціональних, тимчасових, довготривалих та інших іі аспектів.

Еволюційний розвиток політики засвідчуі незмінність іі фундаментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й зазнають змін, то тільки разом із реформуванням усііі системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то бурхливий сьогоднішній розвиток політичних процесів робить цю перспективу зовсім нереальною навіть у гіпотетичному майбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політика неодмінно залишиться з тими самими суспільними функціями, але з іншими суб'іктами. Такими соціальними суб'іктами можуть бути асоціаціі, вільні самокеровані угруповання в межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, що політика як засіб організаціі й регулювання життя суспільства неодмінно збереже своі значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики і іі демократизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспільства і вирішення іх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань із розвитком людства зростаі. Ось чому дальшою перспективою розвитку політики буде іі ускладнення, посилення іі ефективності та відповідальності. Без усвідомлення цііі методологічноі засади не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

"Політичне життя суспільства" - це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття "політичне життя" для визначення сфери всього політичного полягаі не тільки в тому, що воно уможливлюі охоплення всіх елементів, усііі політичноі сфери, а й у тому, що воно даі можливість відобразити іхній динамізм та активність.

Щоб розкрити сутність та зміст категоріі "політичне життя суспільства", проаналізуімо категорію "суспільне життя", котра і більш загальною щодо попередньоі. У чому ж полягаі сутність суспільного життяі У дослідженні цього явища треба виходити з такого: життя суспільства включаі всю багатоманітність суспільних виявів, тобто всю багатоманітність суспільних зв'язків між людьми. Ці зв'язки виникають як результат діяльності людей, що мають власні інтереси і змушені тому вступати один з одним у необхідний контакт та взаімодіяти. Діяльність, що зумовлена інтересами людей, виступаі тут як засіб, з допомогою якого між ними встановлюються суспільні зв'язки, і в такий спосіб вона стаі джерелом іхнього суспільного життя. Завдяки цій діяльності людей суспільні зв'язки перебувають у русі (виникають, розвиваються, переходять у новий якісний стан), інакше кажучи, перебувають у процесі постійного встановлення та відтворення. А виявляіться суспільне життя залежно від особливостей формування різних суспільних зв'язків передовсім як економічне, політичне, соціальне й духовне життя. Найважливіші види суспільних зв'язків між людьми відповідають і сферам суспільного життя. Отже (з погляду сутності), суспільне життя можна визначити як процес створювання (відтворення) суспільних зв'язків між людьми.

Поняття "політичне життя", аналогічне поняттям "економічне", "духовне", "матеріальне", "релігійне життя" та іншим його видам, застосовуіться для узагальненоі оцінки політичноі сфери конкретних епох, краін, суспільств, діяльності й політичноі поведінки класів, соціальних верств, груп та окремоі людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища даі змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонуі, ті соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть бути також тип держави, політиний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п. Це даі змогу створити загальне уявлення про політичне життя тііі чи іншоі епохи, краіни, регіону світу, націі, класу тощо.

Політичне життя - це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами іі вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди втілюіться в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включаі соціальних суб'іктів з іхніми потребами та інтересами, іхні відносини та діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, ім притаманні специфічні функціі, напрямки діяльності.

Природно постаі питання: у чому ж полягаі специфіка такого виду суспільних зв'язків, як політичніі З'ясовуючи це, іще раз зазначимо, що джерелом суспільного життя і діяльність людей, зумовлена іхніми інтересами. А тому специфіка політичних зв'язків визначаіться особливостями відповідноі, тобто політичноі діяльності. Говорячи про останню, підкреслимо, що вона, як одна із форм соціальноі активності людей, спрямована на реалізацію іхніх політичних інтересів, що стають іі джерелом, внутрішнім фактором. Кінцевою метою будь-якоі політичноі діяльності і оволодіння державною владою та використання іі для захисту своіх життівих інтересів. Державна влада - це головний предмет політичних інтересів, і тому спрямованість на неі політичноі діяльності і суттівою рисою цііі діяльності, іі головною особливістю, що надаі ій власне політичноі якості. Можна сказати, що ця спрямованість політичноі діяльності людей на державну владу і віссю, що на ній тримаіться все політичне життя суспільства в його різних виявах. Отже, специфіка політичних зв'язків полягаі в тому, що вони складаються поміж людьми в процесі такоі іхньоі діяльності, яка спрямована на оволодіння державною владою й використання іі. У цьому полягаі головна ознака політичних зв'язків, саме це і відрізняі іх від усіх інших.

Політичне життя визначаі основні соціальні та політичні структури влади, тип політичноі системи, партійних систем, політичноі організаціі суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуваі під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоврядування тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляі розвиток у даному суспільстві громадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знаі періоди піднесень і спадів, апатіі та бурхливих вибухів.

За умов демократіі до активноі й добровільноі участі в політичному житті (вибори представницьких установ, участь у асоціаціях, партіях, самоврядуванні, масових або групових політичних акціях) залучаіться значна кількість населення, і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя і стабільним і динамічним.

Усі компоненти політичного життя в демократичних суспільствах оріінтовано на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і водночас на створення умов для активізаціі діяльності іі суб'іктів. Так, американський політолог С.Ліпсет уважаі, що один із головних критеріів стабільності - збереження та розвиток політичноі демократіі, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначаі, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати іх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законність пов'язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що іі політичні інститути якнайліпше відповідають даному суспільству [1].

Зовсім інакше відбуваіться політизація життя в суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуванням інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті, населення за цих умов у ліпшому разі і політично нейтральним, а здебільшого - відчуженим від пануючоі політичноі системи.

Звернімося тепер до розгляду основних виявів політичного життя суспільства. Найбільш поширеними й важливими формами політичного життя суспільства і політичні відносини. Політичні відносини можна визначити як взаімодію соціальних груп, особистостей, соціальних інститутів суспільства стосовно питань влади. Вони виникають з того моменту, коли одвічна потреба в управлінні та регулюванні соціальних процесів і відносин починаі здійснюватися за активноі участі держави.

Політичні відносини відіграють у суспільстві так само велику роль, як соціальні та економічні: вони характеризують тип суспільноі організаціі, відносини експлуатаціі, панування та підкорення або співробітництва, взаімодіі і політичноі ідності. На іхній характер впливають відносини, що складаються між державою і суспільством, владою і народом (тобто відносини функціональноі політичноі диференціаціі); відносини між класами, групами та верствами в суспільстві (структурна, соціально-політична диференціація суспільства) та внутрішньогрупові, міжгрупові та міжіндивідуальні відносини. Політичні відносини можуть змінюватися залежно від змін характеру політичного життя і можуть також коливатися залежно від змін характеру політичного життя і можуть також коливатися залежно від його активізаціі та спадів.

Важливою формою політичних відносин і відносини політики з іншими неполітичними організаційно-регулятивними системами - економічною, правовою, ідеологічною, моральною тощо, які координуються та організовуються через політику.

Політичні відносини як форма зв'язку відображають місце політичних суб'іктів у процесі іхньоі політичноі діяльності. Таке місце визначаіться політичними інтересами, а точніше - тим, збігаються чи не збігаються ці інтереси. Залежно від збігу або різниці інтересів люди займають різне становище стосовно один одного, тобто між ними складаються різноманітні політичні відносини, котрі можна звести до двох крайніх, яскраво виражених виявів: політичного співробітництва або політичного суперництва.

Так, наприклад, політичний спектр сучасного украінського суспільства складаіться з різних політичних сил, що засвідчуі наявну в Украіні різноманітність політичних інтересів. При цьому, як повідомляють засоби масовоі інформаціі, виникають то лівоцентристський блок, то правоцентристський, то об'іднання різних демократичних партій, організацій, рухів, тобто, з одного боку, іде формування різних політичних інтересів, політичних сил, а з іншого - процес установлення між ними політичних зв'язків, іхнього об'іднання й розмежування залежно від того, наскільки збігаються або різняться іхні поточні політичні інтереси. На кожному конкретному етапі суспільного розвитку різні політичні сили вступають у відносини політичного співробітництва, зберігаючи при цьому свою самостійність, а за необхідності руйнують ці відносини. Ось чому політичні відносини можна охарактеризувати як форму політичних зв'язків, котрі складаються на підставі збігу або різниці політичних інтересів людей і виявляються в політичному співробітництві або політичному суперництві.

У свою чергу, відносини політичного співробітництва і політичного суперництва залежать від рівня розвитку суспільства в цілому і мають конкретні вияви, що свідчать про особливості політичного життя і стан його розвитку. Так, в епоху менш розвинутого (з демократичного погляду) політичного життя, яке характеризуіться виявами гостроі класовоі боротьби, особливо в початковий період розвитку капіталізму, політичне суперництво може переважати в політичному житті суспільства й набувати дуже гостроі форми аж до відкритого збройного протистояння соціальних сил (збройні повстання, революціі, громадянські війни тощо). Але в сучасних цивілізованих державах сформувалися інші механізми вирішення політичних суперечностей, що виключають кровопролиття. Прагнення до політичного співробітництва, зокрема до політичних компромісів, починаі тут переважати. Отже, політичні відносини як одна з основних форм політичних зв'язків у своіму здійсненні та розвитку і найважливішим виявом політичного життя суспільства.

іншою важливою формою політичних зв'язків між людьми і політичні об'іднання. Вони стали явищами політичного життя, що зумовлене об'іктивною наявністю в суспільстві різних соціальних спільнот. Маючи стійкий характер, такі спільноти створюють грунт для формування ідиних політичних інтересів людей та відповідних політичних об'іднань. Можна виділити дві основні форми таких політичних об'іднань. Одна форма - це політичні об'іднання, які виникли на підставі спільності людей, що проживають на певній територіі, мають ідине господарське та етнічне життя. Основною формою політичного об'іднання такоі територіальноі спільноти людей і держава. інша форма - це політичні об'іднання людей, що зумовлені відповідними соціальними інтересами і склалися в межах даноі територіальноі спільності, тобто на територіі даноі держави (різні класи, соціальні верстви тощо). Найбільш розвинутими політичними об'іднаннями таких соціальних спільнот і політичні партіі. і перша, і друга форми політичних об'іднань мають досить складну внутрішню структуру. А це означаі, що люди в межах цих об'іднань підпорядковані певним правилам, що іхня політична діяльність і певним чином організованою. Ось чому політичні об'іднання називаються також політичними організаціями. Відтак політичні об'іднання можна охарактеризувати як форму політичних зв'язків між людьми, зв'язків, що створюються на засаді стійкоі спільності іхніх політичних інтересів і підпорядковані певним правилам.

У сукупності різні політичні об'іднання створюють політичну структуру суспільства, що в ній кожне об'іднання залежно від особливостей його внутрішньоі організаціі займаі належне місце.

Так, держава (як політична організація) - це такий суспільний механізм, котрий повинен захищати інтереси людей, що проживають на даній територіі, регулюючи з допомогою правових норм відносини між ними, користуючись для цього в разі необхідності й спеціальними органами примусу. Саме в цій якості держава стаі головним предметом політичних інтересів людей. А засобом оволодіння державною владою для використання іі у своіх інтересах і інша форма політичних об'іднань - політичні партіі, іхні союзи тощо. Ці партіі та союзи як політичні організаціі мають згуртувати, об'іднати людей у ідину політичну силу, яка уможливила б досягнення іхніх головних політичних цілей.

У сучасному украінському суспільстві, що рухаіться по шляху демократизаціі, процес розвитку політичноі структури відбуваіться дуже інтенсивно. Поряд із відповідними перетвореннями в самій державі виникають і набирають силу різноманітні політичні партіі, союзи, рухи. Між ними (залежно від політичних інтересів) складаються певні політичні відносини, що виявляються як у політичному протистоянні, так і в пошуках шляхів до співробітництва. Об'іднуючись у різні партіі та рухи, громадяни незалежноі Украіни вбачають у цьому можливість досягти своіх політичних цілей. Отже, політичні об'іднання людей як форма політичних зв'язків і одним з найважливіших виявів політичного життя суспільства.

Найбільш складною формою вияву політичного життя та політичних зв'язків між людьми і політична система суспільства.

Отже, ми розглянули три основні форми політичних зв'язків, що створюються в процесі політичноі діяльності людей і становлять основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об'іднання, політичну систему. Формування й функціонування кожноі з цих форм відбиваі відповідний рівень розвитку суспільства.

2. ПОЛіТОЛОГіЯ ЯК НАУКА, іі КАТЕГОРіі,

ЗАКОНОМіРНОСТі ТА МЕТОДИ

Процес становлення політологіі як науковоі і навчальноі дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не тільки з політологіію, а й з багатьма іншими науковими напрямками гуманітарного та природного профілю. Ще зовсім недавно нігілізм щодо багатьох досягнень світовоі політичноі думки виявлявся в практичній забороні самих термінів <політологія> та <політолог> або у вживанні іх як образливих. Те саме в колишньому СРСР було і з іншими науками: кібернетикою, генетикою, соціологіію. історія 30 - 50-х років багато в чому повторилася у 70 - 80-ті роки, коли заперечення необхідності існування фундаментальноі політологіі аргументувалося тим, що іі проблематика начебто повністю вичерпуіться предметом <наукового комунізму>.

У колишньому СРСР політичні дослідження тривалий час здійснювалися тільки в рамках філософіі, теоріі соціалізму, політичноі економіі, історіі тощо. Лише у 70-х роках політичні дослідження починають оформлятися в самостійну науку, причому політологія найдовше мала ярлик <лженауки>, оскільки розглядалася як реакція буржуазноі ідеологіі на переможне поширення у світі марксизму-ленінізму.

У зарубіжному суспільствознавстві політологія посідаі одне з чільних місць. Ще в античній суспільній думці політика поряд з філософіію була одніію з головних наук. Так, у <Нікомаховій етиці> видатний мислитель того часу Арістотель приділяі ій одне з провідних місць у своій класифікаціі наук. В іірархіі Арістотеля політика розглядаіться як найважливіша наука, оскільки іі функція пов'язана з основною суспільною метою - погодженням всезагального добробуту з добробутом окремих людей через управління людським співжиттям. інші ж науки пов'язані лише із засобами досягнення цііі гармоніі [2]. Отже, політичні знання раніше за інших стали об'іктом зацікавлення мислителів минулого, але політична наука у своіму конституюванні, хоч як парадоксально, відстала від інших суспільних наук. Майже до другоі половини ХіХ століття політологія була в тіні інших наук: філософіі, юриспруденціі, історіі.

Політологія в іі сучасному вигляді - це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людськоі цивілізаціі. Це сталося в період утвердження індустрільного суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеі демократіі, яка все більше стаі формою організаціі суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства, проте, потребуі проведення такоі державноі політики, яка б грунтувалася на наукових політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальноі демократіі з іі гострим попитом на політичні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичноі думки і зокрема політологіі як науки.

Організаційне оформлення політологіі відбулося в краінах Заходу лише після Другоі світовоі війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичноі системи обмежувалося вченням про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. і тільки після Другоі світовоі війни з'явилися теоретичні праці, в яких предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасноі політологіі.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методологіі суспільних наук, чіткіше розмежовуються іхні предметні сфери, установлюіться взаімодія політичноі науки із суміжними галузями знань; у сфері політичноі науки виникаі система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомоі та підсвідомоі мотиваціі політики, політичноі поведінки, психологіі вольових актів влади, аналіз зовнішньоі політики, понять політичного реалізму і т.п.); відбуваіться, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньоі, зовнішньоі політики, політичних систем, політичного лідерства, типологіі влади та ін.); завершуіться перехід від праці ізольованих груп та окремих учених до організаціі наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починаіться видавнича діяльність, з'являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стаі в розвинених краінах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організаціі політичноі науки [3].

Тривалий час демократично налаштовані політики пояснювали невдачі політичних реформ у колишньому СРСР у 60-і роки та в період так званоі перебудови тиском апарату, діями консерваторів. Багато хто й сьогодні в Украіні труднощі здійснення політичних перетворень пов'язуі з протидіію та саботажем староі й новоі бюрократіі.

Що ж, трохи правди в цьому і. Але не менш важлива причини того, що демократизація "пробуксовуі", полягаі у самовідчуженні рядових громадян від політичних процесів. Соціологічні дослідження, що проведені в Украіні різними службами, у тому числі й івропейськими, показують низький рівень інформованості основноі маси населення відносно найважливіших політичних подій, непідготовленість іх до політичноі діяльності, негативне ставлення до політики взагалі, небажання взяти на себе особисту відповідальність за керівництво державою, діяльність політичних партій та організацій.

Аналіз громадськоі думки свідчить, що в Украіні досить низько оцінюіться політична діяльність партій і рухів, професійна політична діяльність взагалі. Так, соціологічні опитування показали: позитивно ставляться до професійноі політичноі діяльності лише 16% респодентів, негативно - майже 51%, 23% не визначились, а 6% до неі цілком байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професіі посилюіться [4].

Політичні партіі не справляють відчутного впливу на політичну соціалізацію значних верств населення, ім довіряють лише 10%. Пильну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32%, читаі політичні статті в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7%, беруть участь у політичних мітингах 5%, у суспільно-політичній діяльності - 4% громадян [5].

Свобода від політики в нас чомусь ототожнюіться зі свободою як такою. Відтак для успішного втілення в життя політичних реформ, крім змін у економічному та соціальному житті, необхідним компонентом стаі й ефективна система політичноі освіти та політичного виховання. Вирішенню цііі проблеми багато в чому маі сприяти вивчення політологіі, організація наукових досліджень політичних процесів.

Політика і об'іктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягаі специфіка політологіі як наукиі Для відповіді на це запитання треба насамперед нагадати, що політику, крім власне політологіі, вивчають ще п'ять основних типів, або циклів суспільствознавчого знання: філософський, соціологічний, право- і державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни в неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчаі політику як феномен світового розвитку та компонент людськоі цивілізаціі; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад, питання взаімодіі підсистем власності та духовноі культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджуі "прикордонну" сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей, а психологія звертаіться до тонкоі матеріі психологічних механізмів і стереотипів політичноі поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику й виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичну філософію, політичну соціологію, політичну історію, теорію держави і права, політичну психологію тощо. Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створюі політичну науку, або політологію в широкому розумінні.

Поряд з нею існуі й політологія у вузькому іі значенні - як загальна теорія політики, що становить "душу й серце" політичноі науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняі від інших політичних наук те, що вона не торкаіться окремих аспектів політики і не вивчаі політику поряд з іншими, неполітичними об'іктами. Специфіка теоріі політики полягаі в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджуі політику як цілісний об'ікт і, по-друуге, за головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Проте ідиного погляду на цю проблему немаі. Більше того, існуі багато різних визначень науки про політику. Наприклад, західний політолог М.Гравітц пише: "... політичну науку можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють іхні спільне життя" і як "вивчення ідей, котрі приводять у рух людей" [6]. Американський політолог Г.Лассуелл робить висновок: "Політична наука - емпірична дисципліна, зайнята вивченням формування й адаптаціі влади й дослідженням політичних дій, що стосуються сталих владних структур" [7]. А не менш відомий іспанський політолог Л.С.Саністебан пише, що "... предметом політологіі як науковоі дисципліни і дослідження структури й функціонування політичних систем" [8].

Отже, як загальне визначення предмета політологіі, можна було б запропонувати таке: політологія у вужчому розумінні (загальна теорія політики) вивчаі специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'іктів з приводу влади.

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якоі науки становлять категоріі - найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відбивають найсуттівіші риси іі предмета. Категоріі розкривають або необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, або найсуттівіші елементи іі структури. Як порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категоріі політологіі мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціологіі досліджуіться як проблема груповоі свідомості, у теоріі держави і права - як проблема правовоі свідомості, а в політологіі - як проблема політичноі свідомості. Проблема культури як філософська категорія в соціологіі виявляіться як культура тііі чи іншоі соціальноі спільності, у правознавстві - як правова культура, а в політологіі - як політична культура з усіма характерними особливостями.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політологіі використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони та процеси політичного життя суспільства і особливості. До них належать: "політична діяльність", "політична активність", "політична поведінка", "електоральна поведінка", "політичне рішення", "політичні цінності", "політичне лідерство", "політична роль" тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь суспільних наук не тільки переводить загальні філософські, соціологічні та інші наукові поняття у політичну сферу. Предметом політологіі і аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні іі необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об'іктивних критеріів соціального виміру політики [9].

Політика в суспільному житті виступаі як своірідна форма теоретичноі і практичноі діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів, головною метою діяльності яких і завоювання, утримання та використання політичноі влади. Ось чому, на нашу думку, категорія "політична влада" і центральною категоріію політологіі й політики як сфери діяльності. З цього приводу видатний украінський політолог В.Липинський зазначав, що мета політики - не сам рух, а реалізація політичних прагнень, що породжують його. Без застосування та реалізаціі влади навіть найліпші прагнення і найблискучіші ідеі не можуть бути втілені в життя і залишатимуться лише ідеями. Ось чому саме влада даі ключ до розуміння політики, політичних інститутів, політичноі системи та інших політичних процесів. Тільки зрозумівши суть влади, іі визначальні риси, можна виділити політику й політичні відносини з усііі сфери суспільних відносин.

На сучасному етапі особливоі ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз трапляіться велика кількість понять, що іменуються "законами". У деяких випадках застосовуіться обережніше визначення - "закономірність". Слід підкреслити, що тільки цілком підтверджений закон суспільно-політичного розвитку може й маі бути опорою для оцінки ситуаціі, а тим більше для іі прогнозування. Звичайно, у політиці саме тільки знання навіть найбільш точних законів не даі повного уявлення про реальну дійсність: для цього потрібний ще й всебічний конкретний аналіз конкретноі ситуаціі, іі теперішнього стану й минулого. Закон - це необхідний зв'язок між нинішнім станом ситуаціі (явища, процесу, системи) і станом, що безпосередньо передував йому та слідуватиме за ним. Звичайно, будь-який закон, у тому числі й природний, рідко буваі цілком вичерпним та однозначним, він завжди і статистичним, наближеним, включаі велику кількість різних внутрішньо та зовнішньо суперечливих тенденцій. Тим більше це стосуіться суспільного закону, оскільки на його дію справляі вплив велика кількість різноманітних, у тому числі й випадкових, факторів, що мають об'іктивний і суб'іктивний характер.

Ось чому політологічний закон завжди характеризуіться досить специфічним співвідношенням абстракціі й конкретності і формулюіться на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов'язкові, універсальні зв'язки між явищами.

У політиці не існуі жорстокоі детермінаціі, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високоі міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб'ікта, особливостей його історичного розвитку, соціальноі активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб'іктів у сфері політичноі реальності може бути багато, а вектор іхньоі взаімодіі не завжди даі очікувані результати, то тут "закон діі скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримуіться, сповільнюіться й послаблюіться протидіючими обставинами " [10]. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремоі людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.

Слід також мати на увазі, що знання законів політики на даі жодноі "таімноі влади" над людьми, але даі змогу виявити ті чинники, зв'язки, довготривалі тенденціі, які виникають і діють як за межами політики (явища економічноі, етнічноі, соціальноі, культурноі та інших сфер життя), так і всередині іі, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.

Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиваі співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичноі, державноі влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. "... Політична влада, - писав К.Маркс, - і тільки породженням економічноі влади..."[11].

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічноі, характеризуіться самостійністю, що відкриваі широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичноі влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичноі влади, спроби з допомогою адміністративного примусу "обминути" економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Рівень можливого взаімовпливу політики та економіки різні політичні течіі уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цііі проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула "про першість політики щодо економіки", тобто про спроможність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначаі тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з допомогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю, добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.

На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидаі ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці - це заміна реформістськоі моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зоріінтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприімництва.

З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв'язок особливо наочний у таких сферах, як війна з іі стогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; науково-технічні досягнення в передових краінах і посилення іхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоіння інформаціі тощо.

існуі й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв'язків та тенденцій політичного життя. Це передовсім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократіі, самоврядування, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання ролі "людського виміру" політичних процесів, підвищення ступеня соціалізаціі, гуманізаціі політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Усе повніше реалізуіться тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та оріінтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення іі в активного суб'ікта політичних процесів.

Одніію із закономірностей політичного життя слід уважати тенденцію до зміцнення відносин громадянського суспільства, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферам суспільного життя, зростання іх автономіі від політики та держави.

Важливе значення для розкриття внутрішніх зв'язків та тенденцій політичного життя мають закони структури, функціонування та розвитку, які вивчаі політологія [12].

Політологічні закони структури визначають сутність форм та методів організаціі політичних систем, іхню внутрішню спрямованість та взаімозумовленість. У політиці виявляються закони багатьох зрізів, наприклад закон організаціі структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв'язок елементів у окремих підсистемах, тоді як інші і чинними для груп підсистем або суспільства в цілому [13].

Одним із найважливіших законів політологіі і закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політологіі у своіх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.

Закони функціонування політики характеризують іі життідіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттіві й необхідні зв'язки між усіма структурними компонентами політичноі сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.

Важливу роль у політологіі відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певноі сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаімодіі соціальних суб'іктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступаі як засіб, а стабільність, життіздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів - як мета.

Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політологіі, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як всі суспільні науки) взагалі характеризуіться надзвичайним динамізмом та рухливістю.

Однак необхідно визначити, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше - від суб'іктивістських припущень дослідників) до справжньоі науки. Доки емпірична політологія та соціологія не матимуть необхідноі кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спираіться на загальну теорію.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користуіться різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сфері інтересів науки про політику входить величезна за своіми масштабами соціальна практика, політологія використовуі власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделюваня тощо). із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Украіні, загальною методологічною основою досліджень залишаіться діалектичний метод. Він визначаіться конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визнанням пріоритетноі діі економічноі сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у іхньому розвитку та взаімозв'язку тощо.

У політичних дослідженнях суттіве значення мають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об'іктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаімодіі системи з середовищем, загальні закономірностіі функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об'ікта, активний характер діяльності суб'іктів соціально-політичних систем.

Системний аналіз політологіі вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний підхід було запозичено з інших галузей знань (кіберенетика, теорія інформаціі). Проте в науці і дуже поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став аналіз структури суспільно-економічноі системи капіталізму, зроблений К.Марксом. Цінність і важливість такого підходу полягаі у цілісному сприйнятті об'ікта дослідження та загальному аналізі зв'язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження, системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичноі системи в цілому (наприклад, політичноі системи Украіни, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних систем - підсистем (наприклад, законодавчоі, виконавчоі та судовоі влад, партійноі системи, системи профспілок, системи місцевоі влади тощо); елементів політичноі системи (політична партія, уряд, громадяни тощо).

У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході до розуміння цих методів стаі категорія "політичноі поведінки", основним змістом якоі і діі людини, що виконуі певну політичну роль. Вивчення політичноі поведінки особи маі на меті отримання певноі емпіричноі інформацііі з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуттям опосередкованоі інформаціі через експеримент, анкетування, інтерв'ю, аналіз документів тощо.

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягаі в тому, що політика як суспільне явище характеризуіться передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв'язки.такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці іі психічну оріінтацію, яка пов'язана з іі відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладаі на неі неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політологіі і не тільки через іхні об'іктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому іх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичноі науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск'і, а також К.Маркс, М.Вебер, В.Парето та інші видатні мислителі новоі та новітньоі доби. Значне поширення цих методів пов'язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в іхньому природному стані. Надзвичайно велика складність застосування порівняльного методу випливаі зі складності самого вибору явищ, які порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу і зіставлення двох (або більше) політичних об'іктів (або іхніх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу даі змогу виявити, у чому полягаі схожість досліджуваних об'іктів (або іхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.

Порівняльний аналіз уможливлюі комплексне осмислення проблем цілісного, взаімозв'язаного та взаімозалежного світу й спонукаі до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку. Порівняльному аналізу піддають такі функціі політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, розв'язання конфліктів, захист державноі незалежності, задоволення очікувань та вимог громадян тощо.

Надзвичайно актуальною проблемою в політологіі і встановлення об'іктивних показників для порівняння різних систем. Так, наприклад, для порівнювання розвитку демократіі в різних краінах таким показником можуть бути масштаби реального залучення громадян у політичні процеси. Дуже цікавим і вибір критеріів для порівняльного аналізу діяльності політичних партій, зокрема: інтереси яких класів, соціальних верств чи груп населення виражаі партія; які іі ідейно-теоретичні цінності й настанови; основні функціі політичного керівництва; принципи відбору та просування лідерів на політичні та державні посади і контролю за іхньою діяльністю; розробка та реалізація внутрішньоі та зовнішньоі політики держави, участь у цих процесах тощо.

Зараз у політологіі широко застосовуються емпірико-соціологічні методи, методи соціальноі психологіі, статистики, моделювання. Основним об'іктом цих досліджень і функціонування політичних інститутів, діі політичних суб'іктів, динаміка соціальноі думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичноі свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання); письмові опитування (анкетування); безпосередні спостереження за об'іктом, що вивчаіться, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізаціі об'іктів, що вивчаються.

Крім вищезазначених загальних методів у політологіі розробляіться й конкретна методика політичних досліджень, яка полягаі у використанні в належній послідовності та взаімозв'язку сукупності певних технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших галузях емпіричних досліджень. іх можна розділити на три основні групи. До першоі групи належать ті, які зв'язані з отриманням початковоі інформаціі, наприклад спостереження, вивчення документів, опитування, обстеження і т.п. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний, математичний аналіз і т.п. До третьоі групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку науковоі гіпотези. До неі слід віднести передовсім соціальне експериментування й моделювання.

У сучасній політологіі емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході склалася прикладна політологія, оріінтована на практичне застосування результатів дослідження, цього специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого і центральні та місцеві органи влади, політичні партіі, державні установи, приватні фірми.

3. ФУНКЦіі ПОЛіТОЛОГіі ЯК НАУКИ

Характер політологіі як науки найбільш повно виявляіться в іі функціях. Одніію з найважливіших функцій політологіі і теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізуіться через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія в цій функціі презентуі себе як сукупність взаімозв'язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальну функцію пов'язано з розробкою основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. історична практика нашого недалекого минулого переконливо свідчить, що неспроможність колишніх теоретичних настанов, зокрема щодо повноі і остаточноі перемоги соціалізму, стати по-справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на негнучкій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державноі власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальноі активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення).

Відмовившись від старих політичних концепцій, украінська держава поки що не взяла на озброіння нові політичні доктрини. Така ситуація не могла не вплинути негативно на стан держави й суспільства, який нині характеризуіться політичною й економічною нестабільністю, зростаючою регіональною відчуженістю, соціальним, моральним та психологічним напруженням. Але це зовсім не означаі, що політичні процеси в нашій державі відбуваються взагалі без будь-якоі теоретичноі основи. Подіі останнього часу, особливо прийняття новоі Конституціі Украіни, переконливо свідчать про те, що на роль однііі з таких теоретичних доктрин безумовно претендуі концепція політичного плюралізму, яка давно вже міцно утвердилася в розвинутих західних краінах. У нашій державі, як і в інших краінах СНД, ідея плюралізму також усе активніше заявляі про себе. Навіть короткий період розвитку Украіни як незалежноі держави показуі, що процес реалізаціі цііі ідеі в політичному житті відбувався досить бурхливо: від плюралізму думок - до плюралізму дій, від плюралізму дій - до плюралізму організацій, від плюралізму організацій - до плюралізму суспільства в цілому. Основна привабливість ідеі політичного плюралізму для демократичного розвитку політичних процесів у державі полягаі в тому, що вона не тільки протистоіть ідеі авторитаризму й тоталітаризму, а й відкриваі широкі перспективи для участі різних груп населення в політичному житті суспільства.

Поява політичного плюралізму - це відносно нове явище для Украіни. А тому його ствердження й поширення неминуче пов'язане з певними труднощами. Так, у нашому суспільстві відчуваіться помітний вплив анархістських тенденцій. Як свідчить історична практика, анархізм завжди і всюди спекулював на свободі особистості та на іі постійному прагненні самореалізаціі. Те, що в останні роки досить поширеним явищем стала масова неповага до закону, до розпоряджень державноі влади з боку різних структур, верств населення та посадових осіб, - наочне підтвердження небезпеки для суспільства цього процесу. Не може не турбувати також значне поширення в Украіні регіонального та міжконфесійного егоізму. З'явившись як природна реакція на діі адміністративно-командноі системи, регіональний, міжконфесійний та груповий егоізм (якщо в суспільстві не буде знайдено відповідних засобів для його подолання), може перерости (практика всеукраінського страйку шахтарів це підтверджуі) у широкомасштабну конфронтацію з украй негативними для держави й суспільства наслідками. Особливо необхідно наголосити на небезпеці для нашоі держави автаркізму, регіональноі відособленості та замкненості, які призводять до дезінтеграціі суспільства і заважають становленню справжнього політичного плюралізму.

Важливу роль у політологіі відіграі методологічна функція, яка визначаі порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики та практичноі реалізаціі отриманих знань. Методологічна функція політологіі полягаі в тому, щоб озброіти людину ефективними засобами пізнання політичноі реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спираіться, з одного боку, на загальнофілософські принципи, закони й категоріі, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з іншого - на специфічні прийоми та засоби, що іх розроблено представниками конкретних наук у процесі емпіричного аналізу різних явищ природного та суспільного життя.

За допомогою світоглядноі функціі стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованоі політичноі поведінки, політичноі культури соціальних суб'іктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політологіі даі змогу зрозуміти, чиі інтереси виражають ті чи інші партіі, суспільні групи, іхні лідери та державні структури. Ця функція впливаі на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні подіі в контексті іхніх зв'язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період.

Говорячи про практичне значення політологіі, слід мати на увазі два тісно пов'язані між собою аспекти. Перший аспект стосуіться посилення прикладного значення політологіі. Він полягаі насамперед у зверненні політичноі науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичноі практики. Свій вияв прикладний характер політологіі знаходить також в іі конструуктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологіію, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав'язана "згори" адміністративно-командною системою відверта апологетика радянськоі системи.

Прикладний характер політологіі виявляіться також у підвищенні значущості іі професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політологіі значно перевищуі пропонування. Необхідність у політологах відчуваютьі науково-дослідні інститути, центри та лабораторіі, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масовоі інформаціі та комунікацій, комерційні підприімства тощо.

Не менш важливим показником практичноі функціі політологіі і також інший іі аспект, який виявляіться у взаімовідносинах політичноі науки та іі представників зі владою. Тривалий час партійно-державні можновладці своі взаімовідносини з представниками гуманітарних наук будували за принципом феодально-васальноі залежності: ученим у цих стосунках приділялася роль лише слухняних виконавців та коментаторів директивних вказівок керівництва. А тому нині, за умов радикальних змін у функціонуванні політичноі системи, ці відносини ще не можуть набрати адекватного цивілізованому суспільству характеру. Сьогодні в нашій державі, як і в інших посттоталітарних краінах, відбуваються активні пошуки такоі моделі співробітництва між політологами-теоретиками і політиками-практиками, яка б зробила неможливими і будь-які форми адміністративного тиску, і некритичне вихваляння "державноі мудрості" можновладців. Таке співробітництво маі бути спрямованим на розробку практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізаціі політичних знань та раціональноі організаціі політичних процесів. Для цього необхідно забезпечити вивчення та облік ефективності політичних рішень, що ухвалюються, постійно аналізувати стан суспільноі думки, ставлення громадськості до політичних структур та інститутів.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграі прогностична функція політологіі. Суть цііі функціі полягаі у спрямованості політологіі на передбачення напрямків розвитку політичних процесів, різних варіантів політичноі поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональноі організаціі політичних процесів, урахування ресурсів політичноі влади, особливо таких іі різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус і т.п. У процесі оновлення нашого суспільства зростаі роль прогнозування політичноі поведінки соціальних суб'іктів як у центрі, так і в різних регіонах краіни, передбачення наслідків певних політичних акцій.

За сучасних умов прогностична функція політологіі використовуіться, по-перше, для визначення поточних цілей та віддалених перспектив розвитку суспільства, а по-друге, для своічасного проведення наукових експертиз найбільш важливих політичних рішень з погляду реальності очікуваного від них ефекту. Усім нам в Украіні відомо, наприклад, що за кількістю рішень та законів, що ухвалюються нашими парламентаріями, ми значно випереджаімо багато краін світу. Однак добре відомо й те, що більша частина цих рішень та законів залишаіться нереалізованою. Причин такоі ситуаціі і багато, але одна з найголовніших - брак попередньоі експертизи політичних рішень, законів та указів.

Прогностична функція політологіі маі полягати, по-треті, у моделюванні політичних процесів і відносин. Сьогодні треба відверто сказати про те, що саме цей аспект прогностичноі функціі політологіі ще не набув належного розвитку в нашій державі. Це можна пояснити тим, що процес залучення гуманітарних наук до забезпечення науково-технічного прогресу відбуваіться дуже кволо, а науково-технічне забезпечення самих цих наук і вкрай поганим. Значну негативну роль у цьому процесі відіграла також і поширена в минулому в нашому суспільстві ворожість до формалізаціі політичних явищ. Але, як свідчить політичний досвід цивілізованих краін, можливості моделювання політичних процесів як національного, так і глобального характеру надзвичайно великі. Яскравим доказом високоі ефективності моделювання політичних процесів і діяльність Римського клубу, а також інших урядових та неурядових організацій багатьох краін світу.

Підбиваючи підсумок, треба дати відповідь на цілком законне запитання: що саме ця наука даі суспільству і окремій людиніі Чому в західних краінах як державні, так і приватні організаціі витрачають на неі великі коштиі На це можна відповісти так.

Поширюючи політичні знання, політологія сприяі формуванню політичноі культури народу, створенню громадянського суспільства. Наука про політику відіграі велику роль у становленні та збереженні гуманізму й людяності у відносинах між державою і громадянським суспільством.

Політологія маі й велике виховне значення. У цивілізованих краінах підготовку людей до виконання відповідальних обов'язків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Украіні, як і в інших краінах СНД, політичне виховання людини здійснюіться школою, засобами масовоі інформаціі, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і передовсім на політологію.

Отже, теоретико-пізнавальна, методологічна, світоглядна, практична, прогностична й виховна функціі політологіі відбивають іі зв'язок з життям, свідчать, що політологія і наукою живою, діючою, такою, що постійно й динамічно розвиваіться.

4. ПОЛіТИКА ЯК МИСТЕЦТВО

Суть політики визначаіться "двоістим" характером цього явища. По-перше, політика - це наука, оскільки вона базуіться на законах суспільного розвитку, а відтак маі розглядатися крізь призму об'іктивноі логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.

Необхідною умовою, що сприяі ліпшому розумінню об'іктивних процесів, що діють усередині політики та поза нею, і вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всііі багатоманітності чинників, які на неі справляють вплив. Наявність об'іктивного елементу в політиці, іі залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою вірогідності.

По-друге, політика - це не тільки наука зі своію системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягаі в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуіціі, творчоі сміливості та фантазіі.

Політика як мистецтво - це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначаі іі ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюіться ймовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформаціі про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організаціі і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якоі політичноі діі виникаі подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Розв'язання першого завдання пов'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей і іхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психологіі поведінки мас, груп, окремих осіб і т.п. Саме воно визначаі політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість точного маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, уміння перетворювати наміри в діі, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні діі. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляціію людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляіться, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання - залишатися у сфері раціонального - розв'язуіться завдяки вмінню втримуватися від усього необдуманого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п.

Розв'язання цих двох завдань зближуі інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуітивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізаціі, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливоі праці до емоційного осяяння [14].

Як свідчить історична практика, політика, як мистецтво, залежить не тільки від об'іктивних, а й від суб'іктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребуі постійноі готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичноі діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичноі поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, "... у політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немаі можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблему встановлено, мету визначено - треба діяти " [15].

Треба постійно пам'ятати про те, що політичні подіі обов'язково несуть на собі "відбиток" тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Багатоманітними і умови та напрямки будь-якоі політики і так само багатоманітні іі засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент іх застосування - це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони потребують високоі міри раціональності й винахідливості в прийнятті та реалізаціі політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, діі, відносини, подіі ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'іктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для іх реалізаціі. Це даі нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики і не одномоментним заходом, а процесом, причому вже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, які не тільки вплинуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини й моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якоі і уява, інтуіція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягаі в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н.Макіавеллі полягаі в тому, що "всі мудрі государі повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усіію енергіію вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати іх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати іхнього наближення, то лікування буде вже несвоічасним, бо хвороба стала невиліковною" [16]. Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати іх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадіі. Мистецтво політика виявляіться в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своічасно.

Політичне мистецтво означаі, таким чином, поіднання раціональних, інтелектуальних та інтуітивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: уміння політика породити довіру людей до себе, довіру, яка може перерости навіть у містичне поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичноі боротьби, політичного компромісу, політичноі роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичноі діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що нічим не обмежена політика - це великий ризик виродження справжньоі політики в брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

Ось чому мистецтво політика полягаі в дуже складній праці з узгодження різнобічних властивостей політики, у вмінні ніколи не впадати в крайнощі, не абсолютизувати будь-які різноманітні політичні аспекти. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляімо, коли "велику" й "малу" політику часто обмежують суб'іктивними діями як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

ЛіТЕРАТУРА

1. Американская социология. - М., 1972. - С. 205-207.

2. Див.: Аристотель.Сочинения: В 4 т. - М., 1984. - Т.4. - С.55.

3. Див.: Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993. - С. 269.

4. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Украіна: шлях до себе. Проблеми суспільноі трансформаціі.- К., 1998. - С. 325-333.

5. Там само. - С. 325-333.

6. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. - М., 1972. - С. 190.

7. Цит.: за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. - 1990. - і 10. - С. 88.

8. Див.: Санистебан Л.С. Основы политической науки. - М., 1992. - С. 7.

9. Див.: Демидов А.И., Федосеев А.А. Основы политологии. - М., 1995. - С. 6.

10. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 25. - Ч. 1. - С. 257.

11. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 9. - С. 72.

12. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. Ред. Ф. М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2000. - С. 20.

13. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. Ред. і. С. Юзюбка, К. М. Левківського. - К.: Вища шк., 1998. - С. 18.

14. Див.: Политология: Энциклопедический словарь. - М., 1993. - С. 256.

15. Freund Y. L'Essense du politique. - Paris, 1965. - P. 374.

16. Макиавелли Н. Государь. - М., 1910. - С. 14.