Дилеми російського націоналізму

Учений секретар відділу наукового комунізму московського Інституту марксизму—ленінізму Александр Жарніков стверджує у червневому номері журналу «Комуніст» за 1989 p., що сучасний стан міжетнічних відносин в СРСР є безпосереднім наслідком краху «командно-адміністративної системи». Ця система послідовно порушувала принцип самовизначення націй, запроваджуючи натомість концепцію «старшого брата», в якій роль останнього належала росіянам. Наслідком стали нещодавні прояви антиросійських настроїв. Немає нічого дивного в тому, пише Жарніков, що гріхи адміністративно-командної системи певною мірою ототожнюються саме із згаданим образом, який є уособленням російського народу. На жаль, дехто навмисно «спекулює» на проблемах власних націй («а яка нація не має проблем?») та намагається провину за негаразди звалити на «старшого брата» 1.

Жарніков — це лише один із багатоголосного хору тих, хто так чи інакше визнає, що взаємовідносини між російською нацією та радянською державою — назвемо їх «російським національним питанням» — є сьогодні центральною етнічною проблемою Радянського Союзу, яка, окрім іншого, визначає також характер і зміст інших національних проблем. Очевидно, що неросійські народи визначають власні завдання саме крізь призму їхнього бачення статусу та ролі російської нації в радянській державі.

Якщо справа виглядає саме таким чином, треба визнати, Що коріння російського питання треба шукати у значно глибших шарах, аніж ті, що стосуються кризи командно-адміністративної системи чи сталінізму. Зрештою, аналітична схема, в якій сталінізм подається як продовження попереднього, імперського варіанта побудови міжнаціональних відносин, уже давно не є новиною. Отже, шукаючи способів розв’язання сучасних національних проблем, ми маємо поринути в історію царських часів, коли, власне, й було напрацьовано взаємини між державою та російською нацією. Зрештою, нормалізація, чи «врегулювання», національних проблем СРСР потребує передусім чіткого визначення та розв’язання російської національної проблеми.

Останнім часом збільшується кількість літератури, присвяченої російській політичній думці загалом та російському націоналізмові зокрема. Нещодавно з’явилася збірка вельми цікавих есе Джона Данлопа, Дарела Хаммера, Роналда Сумі, Андрія Синявського та Александра Янова, видана як окремий випуск дослідницького бюлетеня «Радіо Свобода», під назвою «Російський націоналізм сьогодні» 2.

Ці та інші дослідники зосереджені передусім на аналізі різноманітних спрямувань російського націоналізму. Наприклад, в імперії Романових можна ідентифікувати такі течії, як слов’янофіли, «західники», прихильники теорії «офіційної народності», панславісти, «почвенники», ліберальні та інтегральні націоналісти. Джон Данлоп розрізняє в сучасному Радянському Союзі ліберальних націоналістів, центристів, правих націоналістів, включаючи з націонал-більшовиків, тощо. Зі свого боку Янов відокремлює націоналізм від шовінізму та патріотизму: «Патріотизм, шовінізм та націоналізм мають одну спільну основу: любов до певної країни. Однак цілком очевидними є і відмінності: патріот любить свою країну, але це не заважає йому таким же чином ставитися і до всього людства. Шовініст любить свою країну, але зневажливо ставиться до людства, особливо до його єврейської частини. Націоналіст любить свою країну, але вважає людство потенційним загарбником, в авангарді якого стоять євреї» 3.

На відміну від праць Янова, Данлопа та інших, в яких звертається увага на відмінності між різноманітними інтелектуальними течіями в сучасному російському націоналізмі, у даній статті ми зосередимося на проблемі, яку ці автори не розглядають, а саме: чим є для російських націоналістів, патріотів чи шовіністів та країна, любов до якої єднає їх? Чи «Росія» одного патріота (шовініста/націоналіста) є тією ж самою «Росією» в уяві іншого? Це «географічне» питання ми пов’яжемо з політичною проблемою, на прикладі якої Синявський з’ясовував причини гостроти національних проблем, з якими довелося мати справу радянському урядові. Синявський пише: «Головну причину цього можна висловити одним словом — «імперія»: по-перше, Російська імперія, яка формувалася століттями і була успадкована новим ладом; по-друге, Радянська імперія, побудована на руїні старого ладу, перетворена на світову державу. Сьогодні це єдина імперія в світі, унікальна за розміром території та кількістю народів, що становлять її населення. Наявність імперії цілком природно ускладнює національні проблеми до ступеня просто неймовірного» 4.

Синявський також зауважує, що «радянська ідеологія перебуває у стані повної руїни, і хоча б якими були спроби реанімувати її, вона вже ніколи не повернеться до повноцінного життя. Сучасне радянське суспільство... не має ідеалів» 5.

Варто пригадати, що у промові на з’їзді народних депутатів у Москві 5 червня 1989 р. подібним чином охарактеризував ситуацію в Радянському Союзі Андрій Сахаров. Країна переживає «конвульсії економічної катастрофи і трагічного погіршення міжетнічних відносин», — виголосив Сахаров, — при цьому «одним з аспектів цих могутніх й небезпечних процесів є загальна криза впевненості серед керівництва ... накопичення напруженості, загрожує вибухом з найжахливішими наслідками для нашого суспільства...». Говорячи про національну проблему, Сахаров зазначив: «Ми успадкували від сталінізму будівлю, яка має тавро імперського мислення, імперської політики «поділяй та володарюй». Жертвами імперської системи Сахаров вважає не лише неросійські народи, але й власне російську націю, якій «довелося нести основний тягар імперських амбіцій та наслідків авантюризму й догматизму в зовнішній та внутрішній політиці» 6.

Подібні думки щодо сучасного становища СРСР можна почути дедалі частіше як у самому Радянському Союзі, так і поза його межами. У статті Юрія Афанасьєва в «Літературній Росії», яка викликала жваву дискусію, йдеться про «ідеологічний вакуум» у Радянському Союзі, породжений «кризою ідентичності». Ці явища Афанасьєв пов’язує із «систематичним стиранням колективної пам’яті» за часів Сталіна та Брежнєва. Історична пам’ять є надзвичайно важливим формуючим складовим ідентичності суспільної групи. Афанасьєв вважає, що існує безпосередній зв’язок між піднесенням шовіністичних, антисемітських угруповань на зразок «Пам’яті» та руйнуванням історичної пам’яті 7.

Ален Безансон доходить такого визновку: після банкрутства маркєНзму-ленінізму єдиним альтернативним джерелом легітимності є імперія, незалежно від того, якою архаїчною вона може бути: «Оскільки магія ідеології вже не діє, залишається лише одне магічне джерело — імперська чи колоніальна легітимність російського народу у світі, який зараз є суцільно деколонізованим» 8.

Чи такий уже правий Безансон? Чи справді росіяни нездатні бути нічим іншим, ніж імперською нацією?

Імперія чи національна держава?

Перемога більшовиків у громадянській війні зупинила зрушення, які в 1917-1919 pp. були проявом природного розпаду Російської імперії на велику кількість незалежних держав, — процес, який розпочався з Лютневої революції 1917 р. Як ми бачимо сьогодні, ця перемога також стала на перешкоді еволюції Росії в «нормальну» державу та націю 9. Спроба більшовиків перетворити клас на ключовий елемент суспільного устрою (замість нації), а класову солідарність — на основу нової легітимності та ідентичності, не вдалася. Натомість у межах комуністичної фразеології було реставровано імперську модель, в якій російська нація піднеслась на рівень «старшого брата», залишаючись при цьому об’єктом маніпуляцій Сталіна та його системи. Створення комуністичних режимів в Азії та Східній Європі після Другої світової війни привело до такого розширення влади та впливу радянської держави, якого не можна було собі уявити за часів царизму. Однак і після створення «соціалістичного табору» Росія залишалася і символічною і реальною основою Радянського Союзу. Саме після 1945 р. ідея першорядності Росії стала домінуючою в ідеологічних побудовах, культурі, науці тощо — спочатку в Радянському Союзі, згодом — у Центральній та Східній Європі. З погляду внутрішньої політики анексія прибалтійських держав, Західної Білорусії та Західної України зумовила подальше ускладнення вже наявної національної проблеми — це проявилося в епоху гласності. Поширення комунізму поза межі СРСР і територіальна експансія радянської держави у свою чергу стали на перешкоді росіянам в їхніх пошуках власного національного самоусвідомлення — їм доводилося розв’язувати проблеми імперії, структура якої значно ускладнилась: вона складалася тепер як із «внутрішніх», так і з «зовнішніх» компонентів.

Отже, ця спадщина значно ускладнила відповідь на питання «Що таке Росія?» Щоправда, карта сучасної радянської та російської політики стане значно зрозумілішою, якщо відокремити два головних спрямування, які у свій спосіб кожне відповідають на це питання. Назвемо їх представників «захисниками імперії» та «будівничими нації», або «імперцями» та «націоналами».

Представники першого вважають сучасну територію Радянського Союзу легітимним і цілком природним національним «простором» росіян. Деякі з них навіть поширюють це уявлення на весь радянський блок. Зрозуміло, проміж «імперцями» існують досить великі відмінності щодо форм політичного урядування в цій країні, місця неросійських народів у ній тощо. Але всіх їх об’єднує одне — глибока переконаність у тому, що СРСР по суті є синонімом Росії, отже, збереження його політичної єдності саме як російської держави (чи держави, де панують росіяни) є найвищою політичною метою. Той факт, що серед них можна знайти як крайніх лівих, так і крайніх правих, не заперечує головного — усі вони єдині щодо цієї мети.

З іншого боку, ми бачимо тих росіян, які вважають Росію чимось вельми відмінним від СРСР — територіальною, історичною, культурною спільнотою, яка не охоплює того, що вони вважають неросійськими територіями та націями, навіть якщо ці останні є частиною СРСР. Географічний ареал Росії неоднаковий для всіх представників «націотворчого» спрямування. На відміну від «імперців» деякі «націонали» виключають зі складу Росії прибалтійські держави, але не відмовляються від Кавказу; інші виключають згадані території, але вважають частиною Росії Україну та Білорусію тощо. Об’єднує їх орієнтація передусім на національне та головна політична мета — створення Росії саме як національної держави. Вони не переймаються тим, щоб зберегти, реформувати, трансформувати чи модернізувати імперію, вони прагнуть створити на її місці російську та певну кількість неросійських національних держав. Оскільки ці «націонали» передбачають, що між Росією та деякими іншими чи навіть усіма «наступниками» зберігатимуться тісні зв’язки (деякі з «націоналів» вельми зацікавлені в цьому), вони хочуть аби саме Росія, а не імперський центр, була організатором цих зв’язків.

Зрозуміло, що неможливо обчислити пропорцію між «імперцями» та «націоналами». Проте варто зауважити, що в одній з останніх статей: «Збереження імперії чи самозбереження шляхом національного суверенітету — головна національна проблема російського народу сьогодні» її автор, Владімір Балахонов, формулює російську національну дилему саме в таких термінах 10 — це свідчить про те, що питання увійшло до списку нагальних проблем російської політики.

«Охоронці імперії»

Матимемо на увазі, що це широке поняття охоплює ідеї та програми, окремих особистостей та організації, які в багатьох інших відношеннях не мають нічого спільного, можуть суперечити одне одному в деяких засадничих моментах. Однак це не заперечує самої головної ідеї. Усі розбіжності стають другорядними, коли йдеться про збереження територіальної єдності держави, — ця ідея об’єднує всіх «імперців» (доводиться винаходити інший термін, хоча варто було б ужити слово «імперіалісти», коли б воно не перетворилося на ярлик).

Класичним прикладом такого підходу можна вважати явище «націонал-більшовизму», яке виникло після 1917 p., коли під час громадянської війни російські противники більшовизму перейшли на бік більшовиків, убачаючи в них єдину силу, здатну зберегти імперію. Приватна власність, незалежне судочинство, свобода віросповідання, представницька форма правління — усім цим можна було б пожертвувати, аби зберегти за «Росією» Україну, Кавказ чи Середню Азію. Демократична, але менша за розмірами Росія була б для націонал-більшовиків неадекватною компенсацією за втрату імперії. До сучасних «охоронців імперії» можна впевнено віднести військових та міліцію, центральну радянсько-партійну бюрократію, представників апарату інших «загальносоюзних» структур, наприклад міністерства закордонних справ. Імперський націоналізм слугує ідеологічним забезпеченням панівних позицій центральної бюрократії та її галузевих і місцевих підрозділів. Для московського бюрократа весь СРСР, буде це Естонія чи Вірменія, сама Росія, Молдова, Україна чи Узбекистан, — це полігон для його «творчих планів». Найвиразнішим уособленням імперського підходу є такі установи, як Міністерство ядерної енергетики чи Держплан. Імперський світогляд знайшов «художнє» відображення в популярній пісні часів «застою» (сьогодні ставлення до неї стало більш критичним), у словах «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз».

Деякі з сучасних «охоронців імперії» можуть і надалі вірити в те, що система, створена Леніним та Сталіним, є найкращим для Радянського Союзу варіантом. На їхню думку, політична свобода не обов’язково є бажаною за будь-яких обставин, й вони рішуче заперечують її, якщо вона створює загрозу єдності і опосередковано — територіальній цілісності СРСР. Зрозуміло, дехто з них готовий іти далі і висловлювати прихильність до воєнної чи навіть фашистської диктатури, яка повінстю й відверто відкине марксистсько-ленінську ідеологію. З нашого погляду, вони також належать до «охоронців імперії», оскільки СРСР для них — це російська держава. Проте правий екстремізм — не єдина, і не найвпливовіша, хоча й досить галаслива складова частина імперського світогляду.

Інші «охоронці імперії» можуть виступати за впровадження в СРСР західних, ліберально-демократичних та конституційних цінностей та інститутів. Очевидно, що деякі з цих «лібералів» вважають США (чи своє уявлення про цю країну) взірцем, до якого має наблизитися та ідеальна Росія, про яку вони мріють. Їхня імперія була б ліберальною, мала б незалежні суди, дотримувалася б принципу рівності громадян перед законом незалежно від їхнього етнічного, національного походження, релігії тощо — усе це, зрозуміло, заслуговує на повагу. Проте найголовнішим в їхньому світогляді є те, що вони вважають неросійські народи (утім, і росіян також) об’єктами рішень, які ухвалюються в Москві, а не самостійними суб’єктами, які можуть самі потурбуватися про себе. Дехто з цих «імперських» прихильників Америки готовий навіть дозволити місцеву та регіональну автономію; основою для такої автономії, на їхню думку, може бути один з найважливіших базових принципів американської моделі: відокремлення етнічності від території.

Інші «вестернізатори» готові до радикальніших заходів. Вони відверто проголошують ідею повного відокремлення етнічності від політики та держави, перетворення національного принципу на суто приватну справу особистості, справу, яка не має впливати на державну будівлю. Як вважають деякі радянські вчені, саме така ідея реалізована в США 11.

Є підстави для припущення, що сучасна лінія центру в умовах піднесення етнічних національних рухів полягає в тому, щоб нейтралізувати загрозу з боку більших націй шляхом перетворення Москви на «захисника» інтересів менших націй, і найважливіше — національних релігійних та етнічних груп, розсіяних серед неросійських народів. Така політика має подвійну мету. З одного боку, вона послабляє радянські республіки, оскільки громадяни останніх отримують право звертатися до Москви за справедливістю. З іншого — старий апарат центру починає виконувати нову місію — він перетворюється на гаранта прав людини та етнічних груп у масштабах усього СРСР, у такому ж нейтралістському варіанті, в якому він виконував усі інші свої функції. Новопризначений директор Інституту етнографії Академії наук СРСР Валерій Тишков, наприклад, виступає проти «абсолютизації» прав радянських республік стосовно прав інших спільнот, таких як автономні республіки 12. Ясна річ, центр виступає за розширення прав меншин у республіках СРСР, оскільки це розширює межі його повноважень як «гаранта» цих прав. Робиться це в інтересах його самозахисту, а не тому, що московська бюрократія раптом майже у повному складі перетворилася на товариство палких прихильників лібералізму та індивідуалізму.

Незалежно від того, ким вони є — фашистами чи лібералами, екстремістами чи поміркованими, атеїстами чи православними, — усі «охоронці імперії» залишаються прихильниками одного варіанта «географії». Це географія імперська, в якій Росія тотожна імперії. Але чому вимріяна лібералами імперія має бути російською? Чому б не прилаштувати до неї наліпку «радянська», чи яке-небудь інше позаетнічне гасло? Дискусії, щотривають останнім часом в СРСР, дають відповідь на ці запитання.

Історична неспроможність радянської системи сьогодні визнається цілком відверто. У зверненні І З’їзду народних депутатів СРСР (червень 1989 р.) ідеться про сучасну кризу Радянського Союзу. Визнається, що радянська система поступилася капіталізмові в «історичному змаганні». Однією із цієї поразки стала концепція «радянського народу». Якщо не вдалося створити нової, радянської цивілізації, то в якому сенсі народи Радянського Союзу можна вважати радянським народом? 13

Вельми характерно, що «охоронці імперії» намагаються зберегти концепцію «радянського народу». Проте, якщо уважно проаналізувати їхні аргументи, стає очевидним, що «радянський народ», яким вони опікуються, є евфемізмом для означення російської нації. Академік Юліан Бромлей, який до 1989 р. був директором Інституту етнографії АН СРСР, визначає «радянський народ» як реальну, «метаетнічну спільноту», яку об’єднують спільні соціалістичні риси 14. У статті, написаній у січні 1988 p., Бромлей визнає законними вимоги щодо розширення сфери вжитку «національних» мов у неросійських республіках (принагідно зауважимо, що термін «національний» у радянському варіанті означає «місцевий», не загальносоюзний, регіональний). Водночас Бромлей наполягає на розширенні сфери вживання російської мови в СРСР. Вельми показово, що він згадує про видання творів художньої літератури як про свідчення зростання «національно особливого», яке протиставляється «загальному», — це останнє представлене, на його думку, публікаціями прози й поезії російською мовою. «Загальне» в даному випадку — цс тенденція до інтеграції, інтернаціоналізації 15.

Бромлей наділяє російську мову «інтернаціональними» рисами, відповідно ця якість поширюється і на російський етнос — для стороннього спостерігача це виглядає так, нібито російська мова є більш інтернаціональною, ніж грузинська чи абхазька. Цікаво, чи буде вірш, який уславлює Леніна вірменською мовою, проявом лише «національних особливостей», тоді як вірш на честь Миколи II вважатиметься проявом «загального» та «того, що об’єднує» лише тому, що він написаний російською? Хоча й абсурдними здаються такі категоріальні вправи, вони лежать в основі імперського мислення сталінських часів і залишаються в ужитку сьогодні. Нещодавно естонський учений Яаан К. Ребане висловив думку, що «інтернаціональне» (тобто радянське), або «загальне», означає лише одне — «російське» 16.

Висновок Бромлея про те, що неросійські мови є виявом «особливого», а російська є носієм «загального», виглядає як квінтесенція російського імперського мислення, дозволяє зрозуміти, чому воно саме російське, а не радянське імперське мислення. В його основі — впевненість у тому, що російський етнос є категорією вищого рівня у порівнянні з іншими етносами СРСР, — саме це є відмінною рисою «універсальності» радянського ладу. Згідно з таким підходом, єдність СРСР забезпечується підлеглим становищем неросійських народів щодо Росії, а не інтеграцією з нею.

Що розуміється як «інтернаціоналізація» в уяві інших впливових політиків, стає зрозумілішим після промови Євгенія Примакова на XIX партійній конференції в Москві (червень 1988). Примаков пропонує створення «інтернаціональних структур, які охоплюють усі сторони нашого життя» шляхом «горизонтальної ротації кадрів по всій країні. Саме в цьому полягає урок подій останнього часу в Азербайджані та Вірменії...» Примаков веде далі: «Лише таким горизонтальним пересуванням партійних та господарських керівників можна створити єдиний інтернаціональний сплав у Радянському Союзі, який буде набагато монолітнішим, ніж сума національних утворень, які прагнуть замкненості» 17.

Академік Примаков не пояснив, хто має здійснювати такий обмін кадрами. Згідно з політичними реформами в СРСР, керівники партійних чи господарських організацій мають обиратися. Це означає, що Москва не може далі призначати чи пересувати керівні кадри з однієї республіки до іншої, з регіону в регіон. Цілком зрозуміло, що план, запропонований Примаковим, вимагатиме збереження за Москвою права призначати ці кадри.

Міжреспубліканський обмін кадрами був стандартною темою в брежнєвські чи андроповські часи, Горбачов також віддавав належне цій проблемі, принаймні до січневого 1987 р. Пленуму ЦК КПРС, після якого це питання зникло з його промов. Однак у квітні 1989 р. перший секретар ЦК Комуністичної партії Азербайджану Абдул-Рахман Везіров недвозначно висловився на підтримку обміну партійними кадрами між республіками та центром, хоча зовсім в іншому контексті, ніж Примаков. Він скаржився на те, що протягом тривалого часу партійних діячів з його республіки не переводили на роботу до Москви 18.

Відомий історик академік С. Л. Тихвінський, виступаючи на науковій конференції 1987 p., стверджував, що треба розвивати нові форми міжреспубліканської співпраці в науковій сфері. Тихвінський наголосив на необхідності «рішучого подолання небезпечної тенденції, спрямованої на поділ науки на українську чи азербайджанську, центральну чи провінційну». На його думку, існує лише одна, єдина радянська наука, непохитною основою якої є марксизм-ленінізм та інтернаціоналізм 19. Варто зауважити, що говорячи про радянську науку та інтернаціоналізм, Тихвінський не заперечив наявності окремої російської історичної науки. Отже, можна припустити, що він ототожнює російську науку з радянською, або «інтернаціональною», хоча вже 1987 р. було важко, а 1989 просто неможливо не помітити, що російські історичні дослідження мали дедалі менше спільного як з марксизмом-ленінізмом, так і з інтернаціоналізмом.

Деякі дослідники на відміну від Примакова та Тихвінського почуваються вільніше щодо ототожнення «російського» з «радянським». Приклади нічим не обмеженого російського імперського мислення можна знайти у виступах на симпозіумі «Демократія — це конфлікт», матеріали якого надруковано в журналі «Век XX и мир». Доктор філософських наук О. Пригожий цілком відверто охарактеризував росіян як «народ-патрон» усіх інших народів СРСР. Він вважає цілком природним і зрозумілим те, що вище керівництво країни (тобто СРСР) має складатися саме з росіян, саме вони мають переважати у складі центральних державних установ, у керівництві загальносоюзної Академії наук, Центральному Комітеті КПРС тощо. Він вважає, що навіть у неросійських республіках керівники російського походження повинні перебувати на «особливому становищі» 20. Цілком очевидно, що для Пригожина «російське» є уособленням, втіленням загального, універсального, тобто «радянського», в СРСР. Користуючись тією ж мовою, можна сказати, що інші етнічні елементи в пригожинській схемі представляють «особливе», партикулярне, іншими словами, щось місцеве, підлегле, і не надто важливе.

Будівничі нації

Одним із наслідків кризи ідентичності в сучасному Радянському Союзі є піднесення етнічної самосвідомості в багатьох регіонах країни. Незадоволення радянською системою, загальне розчарування в гаслі «радянське — найкраще» та пошуки альтернативних варіантів осмислення нагальних проблем та способів їх вирішення — усе це лежить в основі сучасних процесів «побудови» та «розбудови» етнічних спільнот.

Росіяни також зіткнулися з проблемою пошуку перспектив і визначення власної ідентичності. Вони дедалі активніше визначаються і самостверджуються саме як Російська нація, і головне — саме як нація, яка існує окремо від держави, тобто в даному випадку — від імперії. Деякі з новонароджених російських націоналістів відокремлюють історію російської нації від історії радянської держави починаючи не лише з 1930-х, а й з 1920-х та навіть з перших післяреволюційних років. У процесі переоцінки історії дедалі очевиднішим стає прагнення добитися «розлучення» російського націоналізму з радянською державою та марксистсько-ленінською ідеологією. Якщо ця тенденція розвиватиметься й далі, набиратиме силу, може сформуватися те, що деякі росіяни називали російським «націонал-комунізмом».

Понад 20 років тому Марк Дж. Філд визначив націонал-комунізм як «намагання частини нації, яка нещодавно перетворилася на одну з провідних світових держав світу, визначити свою національну та культурну ідентичність». В основі націонал-комунізму, писав він, лежить «симбіоз доктринальних основ комунізму та національних російських інтересів, які у свою чергу ототожнюються з інтересами комуністичного руху (який, no-суті, є наднаціональним»). Цей симбіоз виник тоді, коли радянське керівництво (насамперед це був Сталін) усвідомило, що «[всесвітня] пролетарська революція ще не на часі і вирішило, що треба будувати «соціалізм в одній, окремо взятій країні». Сталін вважав Росію бастіоном комуністичного руху, відповідно «все, що сприяло зміцненню Росії як нації (індустріалізація, наприклад), було корисним для цього руху» 21.

Питання про те, наскільки Сталін прислужився світовому комуністичному рухові, ми виносимо за рамки нашої дискусії; нас більше цікавить те, що дедалі більше людей стверджують, що сталінський режим був згубним для Росії. І йдеться не лише про «поміщиків та буржуазію», куркулів чи селянство загалом, — йдеться про згубність для всієї Росії, тобто країни та її народу. Ця тема існує вже досить давно серед визнаних антикомуністів. Александр СолженіЦин, який на початку 1970-х ще жив у Радянському Союзі, був одним із найвидатніших представників такої думки щодо впливу комунізму на Росію. Якщо Солженіцин виступав проти комунізму з позицій старої, православної Росії, деякі крайні шовіністичні елементи серед дисидентів критикували Радянське минуле з протилежного боку. Вважаючи відповідальними за всі вади радянської держави євреїв, сіоністів, масонів та ін., вони водночас демонстрували свою глибоку відданість «справжньому» радянському соціалізмові (який досить часто в їхній уяві є тотожним сталінізмові) 22.

Чимало людей зараз цілком упевнені, що Росія безнадійно відстає від інших радянських республік (не кажучи вже про західні країни), і дедалі частіше у цьому вголос або опосередковано звинувачують правлячу партію, державу, ідеологію. Можна наводити чимало прикладів цих підривних настроїв, однак вистачить декількох. Відомий письменник-«почвенник» Василій Бєлов, виступаючи як кандидат у депутати з’їзду народних депутатів СРСР, казав: «Непродумана колективізація у 1930-ті завдала великих втрат не лише селянству, але й усьому російському народові. За моїми даними, зараз російських людей у країні менше половини». Бєлов скаржиться, що, незважаючи на ці факти, деякі вчені стверджують, нібито характерною рисою росіян є «особлива агресивність». Ці невідомі вчені навіть «насмілюються казати, що існують медикаментозні засоби лікування цієї агресивності».

Не менш критично Бєлов ставиться до організації державою зовнішньої торгівлі: Радянський Союз, на його думку, експортує свої кращі товари, які залишаються недоступними радянським людям, закуповуючи при цьому промислове обладнання за кордоном — це лише увічнює його традиційну роль відсталої країни, залежної від іноземних «технологій учорашнього дня». (Бєлов вважає, що іноземці не продають свої найпередовіші технології.) Якщо таку практику не припинити, країна ризикує перетворитися на «колонію» 23.

В одній із статей серії під загальною (і досить промовистою) назвою «Кто виноват или что делать?» публіцист Юрій Черніченко пише про Росію (маючи на увазі РРФСР, а не СРСР загалом) як про найбруднішу країну не лише в СРСР та Європі, країну, яка в радянські часи стала значно бруднішою, аніж на початку XIX ст., коли поет Михаїл Лєрмонтов назвав її «немытая Россия». Черніченко вважає, що на часі — завдання «відмити Росію», на його думку, сучасний важкий стан країни зумовлений владою партійної бюрократії, яка очолювала «суто тоталітарний режим, режим адміністрування» 24.

Досить поширеним є ототожнення російського націоналізму з найбільш екстремістськими, фашистськими чи расистськими ідеями та групами. Цей погляд є хибним. Фашизм, расизм та екстремізм не єдині російські альтернативи ідеології комунізму та радянської політичної системи. В Росії існує чимало різноманітних спрямувань, класифікувати які, не вдаючись до надмірних спрощень, просто неможливо. Тому зосередимось на деяких моделях майбутнього Росії, в основу яких покладено один загальний принцип — відчуження їхніх прибічників від сучасної системи.

По-перше, є росіяни, які відкидають комунізм та радянський лад, шукаючи альтернативу в культурницькому, зокрема релігійному, націоналізмі. По-друге, існує модель Росії як демократичної, ліберальної модерної національної держави західного типу. Третя модель створена тими, хто критично налаштований щодо імперської побудови СРСР і вважає, що РРФСР має перетворитися на повноправну республіку. Протиставляючись «Москві», тобто сталіністській бюрократичній та централізованій машині, ці росіяни вимагають докорінних змін у статусі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в Радянському Союзі. Вони вважають, що національні інтереси Росії буде забезпечено лише тоді, коли РРФСР матиме окрему від СРСР ідентичність, власні урядові, партійні та інші структури.

Націоналізм РРФСР

Почнемо наш аналіз з третьої моделі, яка є антиімперською, але не антисоціалістичною чи антирадянською. Вона передбачає зміни в інституційному статусі РРФСР, відмову російської нації від позиції імперської нації в СРСР. Настрої цих «ересефесерівських росіян» висловлені в інтерв’ю «Літературній Росії» секретаря Московської організації Спілки письменників РРФСР Анатолія Жукова. Згадуючи про етнічні проблеми в Середній Азії, Прибалтиці, Вірменії та Азербайджані, піднесення «русофобії» в Казахстані та інших регіонах СРСР, Жуков пов’язує ці явища з тим, що поза увагою залишалися місцеві особливості. Згадані республіки не можуть адекватно вирішувати ці проблеми, оскільки не мають необхідної для цього свободи дій. На запитання, чи стосується це Російської Федерації, Жуков відповів: «Ясна річ. Чому ми маємо бути винятком? Але цей виняток існує. В російських школах, наприклад, російська історія не вивчається, є лише історія СРСР. Республіканської Академії наук у нас немає, як немає республіканських ЦК партії та комсомолу, немає республіканських профспілкових органів, не відбуваються їхні з’їзди... За кількістю спеціалістів з вищою освітою та наукових працівників на тисячу населення росіяни на останньому місці, село у нас в руїні, народжуваність упала, національну культуру майже знищено... Хіба ж не виняток? У нас навіть і столиці власної немає, «ділимося» нею з усією країною» 25. Цілком очевидно, що заяви Жукова не завжди відповідають дійсності. Наприклад, він не знає, що в українських школах не викладають дисципліни під назвою «Історія України». Набагато цікавішим є те, що Жуков та інші росіяни, які скаржаться на відсутність викладання російської історії в російських школах, зовсім не думають про те, що так звана «Історія СРСР» є історією Росії. Те, що в шкільних підручниках поіменовано як «Історія СРСР» у принципі є історією царської держави. Коли ці критики кажуть, що їм потрібна історія російського народу, російської нації, вони фактично визнають, що історія великих князів та царів не є власне російською історією. Дехто слушно вказує на те, що не можна називати епоху до 1917 р. «історією СРСР» (зауважимо, що таке практикується не лише в радянських підручниках, але і в наукових працях). У листі до журналу «Наш современник» полковник у відставці І. Заїчкін та генералмайор авіації І. Почкаєв пишуть про абсурдність таких назв, як «Історія СРСР. Феодальна епоха». До 1917 p., стверджують вони, має бути історія Росії та інших народів 26.

Очевидно, що в цих пропозиціях немає політичної крамоли. Проте такі вимоги з боку росіян нерідко мають шовіністичну, антисемітську домішку. Наприклад, у листі до XIX партійної конференції групи російських діячів культури міститься вимога введення етнічних квот тих установах РРФСР, які мають бути створені на пропозицію авторів листа 27. (Цікаво, що, подібно до Жукова, автори листа вважають, що в неросійських республіках викладаються курси історії відповідних націй. Як ми вже зауважували, цього немає ні в Україні, ні в Білорусії, ні в багатьох інших республіках.) Російські «діячі культури» вважають, що відсутність російських інституцій (до списку яких вони включили КГБ, академії наук та мистецтв) є наслідком втілення «сіоністсько-троцькістського плану», який, на їхню думку, полягає у створенні федерації «народностей» з окремими центрами, але без центру для Росії. Вони доводять, що Ленін нібито виступав проти цього плану — але без успіху. «Отже, росіяни стали безправними у власній країні!» 28

Та обставина, що національні вимоги росіян підтримуються переконаними антисемітами та реакціонерами, не може бути підставою для заперечення цих вимог. Пропозиція щодо кадрових обмежень за етнічним принципом в російській академії наук не заперечує цілком слушного твердження про необхідність створення такої установи. Це не лише сприяло б розвиткові самої Росії, але й допомогло б позбавити росіян тавра «радянськості», сумнівного титулу радянського «народа-патрона». Зауважимо, що колись подібні вимоги висувалися в російському самвидаві, і набули популярності серед представників лівого спрямування 29.

Є ще одна тема, яка обтяжує свідомість росіян фактично всіх політичних спрямувань — це подвійний статус Москви як столиці СРСР та РРФСР. У зв’язку з цим чимало росіян нарікають на те, що Ленінград втратив статус імперської столиці і перетворився на обласний центр. Нещодавно питання про статус Ленінграда обговорювалося в публікаціях «Литературной газета» та «Литературной России». На шпальтах останньої ленінградський письменник Фелікс Димов пише, що 1949-1950 pp. серед звинувачень на адресу ленінградського партійного керівництва було й те, що воно пропонувало перенести столицю РРФСР до Ленінграда (Сталін вважав це проявом сепаратизму). Хоч сам Димов не окреслює чітко свою позицію в цьому питанні, він з жалем пише про те, що колишня столиця, яка за кількістю населення, науковим та промисловим потенціалом є набагато розвинутішою, аніж столиці всіх 14 республік, зведена до такого низького рівня 30.

«Націокультурництво»

Жодна з сучасних течій російської суспільної думки (чи то офіційної, чи з «андерграунду») не привертала такої уваги західних дослідників, як національно-релігійне та «культурологічне» спрямування з усіма їхніми відгалуженнями. Православна релігія та церква, їхня роль в історії Росії, їхній духовний вплив на формування модерної російської ідентичності — такі теми в центрі уваги цих російських діячів. Оцінка окремих постатей та подій російської духовної історії, вплив минулого на сучасні духовні та політичні проблеми — це ті теми, стосовно яких точаться головні, часом досить гострі дискусії в цьому середовищі.

Донедавна основним місцем цих дискусій були сторінки «товстих» журналів, а головною аудиторією залишалась інтелігенція. Протягом останніх двох років почали виникати організації, які намагаються пропагувати своє бачення Росії як культурної спільноти серед широкого загалу. Можливо, ми стаємо свідками початкового етапу інституційного оформлення різних підходів до того, якою бути Росії. Характерною рисою цих організацій є розмаїття підходів, різне бачення російської національної ідентичності, територіального оформлення «Росії», різне ставлення до імперії.

Оскільки досить важко знайти чітку межу між цими спрямуваннями, які до того ж часто перетинаються, почнемо з тих, які головним чином приділяють увагу російській культурі в широкому значенні, але при цьому не претендують на особливу роль Росії стосовно інших народів СРСР.

Одну з таких організацій, «Народный дом Россия», було засновано у червні 1989 р. «Народный дом» недвозначно визначає територію своєї діяльності межами РРФСР та проголошує своїм програмним завданням «відродження духовного, суспільного, культурного та соціально-економічного життя в Російській Федерації». Основним засобом досягнення цієї мети організація вважає вивільнення енергії суспільства, яке «тривалий час перебувало під гнітом тотально заборонної системи» 31.

Іншою культурницькою ініціативою, яка наголошує на своїй автономності від держави, став «Российский энциклопедический культурный центр». Ідея полягає у створенні російської енциклопедії, яка б охоплювала всі аспекти саме російської історії, культури, цивілізації і не була б універсальним виданням зразка «Великої радянської енциклопедії» чи подібних багатотомних енциклопедій інших республік. Автори ідеї підкреслюють свою незалежність від держави 32.

Джон Данлоп пише про дві інші ініціативи в культурницькій сфері. Обидві заслуговують на увагу завдяки політичному (щоб не сказати, імперському) підтекстові. Назва першої — «Фонд славянской письменности и славянских культур», до його складу входять діячі, яких Данлоп називає «консервативними російськими націоналістами». На його думку, «Фонд...» є «панславістським за своєю орієнтацією» 33. Данлоп зауважує, що серед 80 організацій-членів фонду є Спілка письменників РРФСР, спілки письменників України та Білорусії, академії наук цих республік та численні російські і загальносоюзні організації. Він стверджує, шо «де-факто метою цієї нової організації є зміцнення зв’язків між росіянами, українцями та білорусами». Інтерес фонду до слов’янських (православних) націй інших країн є другорядним.

Данлоп наводить таку цитату з виступу Дмитрія Балашова «відомого російського націоналістичного письменника»: «Питанням дня ... є таке: чи буде збережено «надетнічну» державу, створену росіянами». Буде дуже прикро, стверджує Балашов, «якщо чудо російської державності згине в «хаосі». На основі таких і подібних висловлювань Данлоп робить таке узагальнення: «Консервативні російські націоналісти занепокоєні перспективою політичного розпаду радянської імперії. Вони намагаються зцементувати східнослов’янське ядро СРСР» 34.

Інша організація, на яку звернув увагу Данлоп, — «Ассоциация российских художников», також створена на початку 1989 р. Головною метою асоціації, за Данлопом, є «боротьба проти сепаратистських націоналістичних тенденцій меншин, які загрожують єдності Радянського Союзу». Данлоп підтверджує свій висновок цитатою з такої декларації:

«Колись могутній союз народів Росії, що виник на ідеї непорушної єдності, переживає важкий період, коли під прикриттям демагогічних гасел націоналістичні угруповання намагаються зруйнувати єдність народів». 35

Нещодавно комерційний директор асоціації Борис Царьов заявив, що його організація підтримує вільний розвиток усіх народів, але першочерговим об’єктом її турботи є російська культура. Асоціація рішуче відстоює єдність СРСР, який є результатом історичного розвитку, утворюючи «братство» народів, об’єднаних в єдиній державі. Царьов застерігав неросійські народи проти якихось неназваних елементів, що прагнуть зруйнувати СРСР та запанувати «над усіма націями» 36.

Навесні 1989 р. виникло ще дві російські націоналістичні організації. 16 — 17 березня у Москві утворився «Союз духовного возрождения Отечества». За інформацією «Московского литератора», на установчих зборах були присутні щонайменше 200 делегатів від «патріотичних організацій» Москви, Ленінграда, Поволжя, Уралу, Сибіру, України, Казахстану та Білорусії, представники російської православної церкви. Серед «засновників» організації названі видавництво «Советская Россия», Ленінська бібліотека, вчена рада з проблем російської літератури Академії наук СРСР, колгосп з Чувашії та «вісім регіональних патріотичних об’єднань Уралу та Сибіру» 37.

Через тиждень після оголошення про утворення організації її президент М. Антонов дав публічні пояснення щодо завдань «Союзу...» Вихід країни з сучасної кризи можливий «лише за умови морального відродження кожної нації нашої великої Батьківщини». Членами «Союзу...» можуть стати лише ті патріотичні організації, які своїми справами довели, Що вони підтримують соціалізм, незалежність країни та перебудову, очолювану партією. Маніфест «Союзу...», надрукований поряд зі статтею Антонова, був адресований «Нашим соотечественникам, братьям и сестрам россиянам, всем народам, расцветающим в Отечестве» 38.

Програмні документи «Союзу...» та стаття Антонова дають підстави вважати цю організацію відверто націоналістичним, антизахідним та антиліберальним утворенням, яке водночас використовує комуністичні та російські націоналістичні гасла. «Союз...» можна було б охарактеризувати як націонал-соціалістичну організацію, для якої «Отечество» — це багатонаціональна країна, де провідну роль відіграють росіяни. Знов-таки у березні 1989 p., і також у Москві, нібито на додаток до «Союзу...» і багатьма з його засновників було створено ще одну організацію — «Московское русское патриотическое общество «Отечество». Московське товариство побудоване за суто етнічним принципом, про що свідчить прикметник «русское» (йдеться про етнічні, особисті ознаки) замість «российское» (територіальний принцип, який включає не лише етнічних «русских», а й усіх громадян Російської Федерації). У програмі Товариства містяться вимоги створення російського телебачення (тобто телебачення РРФСР), російської Академії наук та деяких інших установ. Наголошується на «військово-патріотичному вихованні», до керівництва організації входить щонайменше один офіцер 39. Наголошення на етнічному принципі членства відрізняє Товариство від «Союзу духовного відродження Батьківщини», який зацікавлений у поширенні впливу на всю територію Радянського Союзу.

Цей короткий і очевидно побіжний огляд свідчить про піднесення націоналістичних почуттів та настроїв, і водночас є ілюстрацією того, наскільки важко зрозуміти, якою саме росіяни уявляють собі Росію та її майбутнє. Погляди та позиції, про які ми згадали, багато в чому збігаються з поглядами «охоронців імперії», хоч останні й вважають за краще називати себе радянськими, а не росіянами (часом не помічаючи тотожності цих понять). Деякі інші підходи більш чітко окреслюють саме російську орієнтацію, замкнені на рРСФР. Однак ті «націокультурники», які підкреслюють важливість православного чинника та особливість зв’язку між росіянами та братами-слов’янами, нібито забувають про те, що Російська Федерація є батьківщиною декількох мусульманських націй, наприклад волзьких татар, які за чисельністю є великою нацією не лише за російськими, а й за загальносоюзними стандартами. Те, що «націокультурники» не беруть до уваги неслов’янські нації Росії та водночас наполягають на спорідненості українців та білорусів з росіянами (дехто навіть твердить, що насправді вони є однією, єдиною нацією), зближує їх радше з «охоронцями імперії», аніж з «будівничими нації».

Росія як демократична національна держава

Третя модель щойно починає формуватися серед діячів та теоретиків російського національно-демократичного руху. Влітку 1989 р. російський демократичний рух ще не спромігся створити загальноросійську організацію на зразок тих, що вже існують у Прибалтиці та вже зароджувалися в Україні та Білорусії. Утім, на Уралі, в Ярославлі, Ленінграді і нещодавно у Москві вже створено «народні фронти», і, очевидно, це лише справа часу, коли вони з’єднаються в російський народний фронт.

Можна також припустити, що ці фронти об’єднаються для того, щоб проголосити створення «всесоюзного» фронту замість усеросійського. Якщо таке трапиться, сучасні російські Демократи повторюватимуть більшовиків та своїх демократичних попередників дореволюційної епохи, які до останнього моменту відмовлялися бути лише «великоросами». У цьому відношенні досить показовими є спогади Павла Мілюкова, написані у 1920-ті. Він згадував, як напередодні революції 1917 р. діячі неросійських національних рухів закликали російську інтелігенцію до переосмислення її національної самосвідомості, вважаючи це необхідною умовою для співпраці. Закликаючи росіян перетворитися на «великоросів», тобто усвідомлювати себе як етнічну категорію, а не як групу, що репрезентує всю імперію загалом, неросійські діячі доводили, що така зміна уможливить рівноправність у взаєминах. Визначаючи себе «росіянами» саме в імперському, а не в національному сенсі, російські демократи, на думку неросіян, претендували на верховенство, на роль керівників щодо інших народів. Згодом Мілюков визнав, що російська інтелігенція не могла діяти інакше, оскільки поступки в цій сфері вимагали «ревізії» російської історії 40. Інакше кажучи, це означало заперечення легітимності тієї спадщини російської історії, яка становила для Мілюкова та його колег справжню цінність — імперії.

Чи погодиться російська інтелігенція 1990-х зробити те, на що не спромоглися її попередники 1900-х? Стаття Балахонова, яку ми згадували раніше, гранично ясно обґрунтовує необхідність відмови російської нації від імперських амбіцій, опосередковано даючи відповідь на запитання, відповідь, якої не міг дати Мілюков 41. Якщо пропозиції Балахонова щодо вирішення «російського питання» буде реалізовано, це не тільки стане передумовою вільного розвитку неросійських націй, але, за словами Мілована Джиласа, «позбавить російську націю сучасного (і часто небажаного) імперського тягаря». Мілован Джилас у бесіді з Джорджем Урбаном так узагальнив своє бачення проблеми співвідношення радянсько-імперського з національно-російським: «Ми говоримо про те, що неприродний тиранічний режим природно вичерпав себе, подібно до того, як свого часу бри-

танська та французька імперії, коли прийшов відповідний час, занепали. Російський народ може максимально скористатися моментом. Він може отримати шанс на вільне та заможніше життя і залишатися при цьому, безумовно, великою нацією. Ви знаєте, що комуністична система нав’язувала росіянам похмуру самозадоволеність, проявами якої ставали ксенофобія, хворобливі прояви національної зверхності, а з іншого боку — сльозливі сповіді у національній неповноцінності. Я цілком переконаний у тому, що менша за розмірами, але впевнена у собі, відкрита демократична російська держава викликатиме у росіян значно менше хворобливих емоцій і перетворить їх на шасливу націю до тієї міри, до якої росіяни здатні бути щасливими. Уявіть собі, що повсюдно відчуватимуть люди вільного світу, коли вони стануть свідками того, як цей останній бастіон несвободи прямує шляхом усіх тираній» 42.

Узагальнимо найважливіші моменти в пропозиціях Балахонова, маючи на увазі, що принаймні деякі з його ідей є предметом зацікавленого обговорення в Демократичному союзі, який може стати першою провідною російською організацією, яка водночас є національно орієнтованою (чи «націоналістичною»), ліберальною, прозахідною та демократичною. Унаслідок складних та глибоких історичних причин російська національна свідомість, вважає Балахонов, міцно пов’язана з імперською ідеєю (яка нерідко ототожнюється з ідеєю авторитарної, централізованої держави). Саме ці глибоко закорінені рудименти історичної свідомості є джерелом найсучасніших проявів «імперської ідеології». Балахонов вважає, що, наприклад, в основі екстремістських настанов товариства «Пам’ять» — імперсько-етатистський світогляд.

Першочерговим завданням російської нації, пише Балахонов, має бути ревізія її національної свідомості. Росіяни мають прийняти демократичні цінності, і якщо вони «добровільно вийдуть зі складу великої імперії під назвою СРСР», це буде лише на їхню користь. Росіяни мають також зрозуміти, що «менша імперія», тобто РРФСР, яка є ядром «більшої імперії», також має розпастися.

Балахонов пропонує створити на місці РРФСР чотири демократичних та суверенних держави з тих територій, де переважають росіяни:

1. Російські історичні землі аж до Уралу з центром в Москві, територія, на якій, власне, й сформувалися великороси та їхня державність.

2. Західний Сибір.

3. Східний Сибір (Балахонов припускає, що може утворитися і єдина сибірська держава).

4. Російський Далекий Схід.

Як вважає Балахонов створення незалежних держав у Сибіру та на Далекому Сході спонукатиме росіян до участі у розвиткові «Тихоокеанської спільноти» у XXI ст., з чого вони матимуть безсумнівні переваги. У будь-якому випадку він упевнений у тому, що відмова від імперії вигідна не лише неросійським народам, а й для самим росіянам. На його думку, деякі росіяни вже зрозуміли можливості такого варіанта: «І в російському Сибіру, і на Далекому Сході вже можна почути голоси, які закликають до економічної, державно-політичної та культурної автономії, до зменшення залежності від надмірної влади центру» 43.

Утім, Балахонов визнає, що його погляди навряд чи знайдуть масову підтримку у найближчому майбутньому. Тому найневідкладнішим завданням він вважає реформування свідомості російського народу, оскільки більшість росіян і надалі перебуває в путах імперської ментальності. «Імперський інстинкт росіян надзвичайно сильний, і до сьогодні ми не уявляємо собі іншої форми існування, аніж сучасна імперія від Бреста до Владивостока». Оскільки самі росіяни століттями не знали іноземного ярма, вони не розуміють, що таке національний гніт, і відповідно не варто чекати від них симпатії щодо національно-визвольних рухів залежних націй. Однак росіяни мають прийняти ідею падіння імперії і, таким чином, визволити самих себе, — або ж вони намагатимуться зберегти імперію, і тоді вони позбавлять себе свободи. У цьому випадку може виникнути «великодержавний російський фашизм» 44.

Балахонов непоодинокий у своїх міркуваннях. Газета Народного Фронту Латвії «Атмода» нещодавно надрукувала промову віце-президента Всесоюзної соціологічної асоціації Бориса Ракитського на Балтійській асамблеї. У газеті «Литературная Россия» Ракитський сказав: «Російський демократичний рух, запевняю вас, стурбований сьогодні саме тим, що ми не можемо пробитися в глибинний шар народної свідомості, аби спробувати викорінити те імперське, що в ньому є. Це за формою великодержавницька, а за змістом рабська свідомість. Але ми працюємо, намагаємося в цьому питанні підтримати ваші зусилля» 45.

У статті «Російське суспільство про російські проблеми» Александр Казаков закликає своїх співвітчизників не ототожнювати батьківщину з державою та «владою». Російський народ, пише Казаков, повинен навчитися не плутати любов до рідної землі з любов’ю до держави, політичної, військової та економічної могутності. Росіяни передусім мають працювати над «відродженням національної Росії» 46.

На даному етапі досить важко з’ясувати, наскільки широку підтримку мають ідеї таких людей, як Балахонов, Ракитський чи Казаков. Балахонов ще на початку 1970-х почав виступати за розпад радянської імперії та створення на її місці російської демократичної національної держави — і постраждав тоді за це. Незалежно від того, наскільки велика підтримка його поглядів, він цілком правий, коли приділяє увагу політичним перспективам регіональних рухів у Російській Федерації, включаючи ті, що виникають на корінних російських територіях.

Якщо коли-небудь російська нація і визволиться з-під влади «імперського менталітету», це не буде наслідком чогось на зразок масової інтелектуальної революції з епіцентром у Москві чи Ленінграді. Можливо, реалістичнішим буде припущення, що таке зрушення почнеться шляхом, уже випробуваним у «провінції», де утворилися регіональні «народні фронти» на зразок тих, що діють на Уралі, в Сибіру та обласних центрах європейської частини Росії.

Є певні ознаки того, що російський націоналізм, російська демократична національна свідомість набувають організованих, інституційних форм. «Демократический союз» є російською, а не «загальносоюзною» організацією. За інформацією «The New York Times», 12 березня 1989 p. під час демонстрації на честь Лютневої революції 1917 р. учасники, члени ««Демократического союза», несли російські трикольорові прапори. Подібно до того як прибалти та українці святкують різні дні 1918 р. як дні незалежності, російські демократи вважають річницю Лютневої революції російським національним святом, днем визволення їхньої нації від царизму 47.

Російські націоналісти із Спілки письменників РРФСР (не кажучи вже про членів товариства «Память») навряд чи стали б святкувати річницю Лютневої революції як національне свято. Дехто з них більш негативно ставиться до тих, хто скинув царя у лютому-березні 1917 p., аніж до тих, хто захопив владу того ж року у жовтні 48. Їх неважко зрозуміти: ліберали, радикали та демократи почали розпад імперії, більшовики відновили її.

Реакція неросійських народів

Дискусії щодо минулого та майбутнього Росії не є лише внутрішньою національною справою росіян. Питання, якими переймаються росіяни, знаходять підтримку з боку їхніх співвітчизників інших народів. Однією з тем, яка цікавить багатьох, є статус РРФСР. Інша стосується взаємин росіян з двома сусідніми східнослов’янськими націями. Найважливішою проблемою залишається вибір між російською та радянською ідентичністю. Саме в рамках останньої точаться суперечки щодо російсько-єврейських відносин.

Ті росіяни з табору «будівничих нації», які вбачають у російській республіці лише вітчизну росіян («русских»), чомусь не беруть до уваги ту обставину, що РРФСР складається з 20-ти автономних республік, включаючи Татарську, Башкирську, Дагестанську та Якутську АРСР. Ті російські «націокультурники», які найбільше стурбовані проблемами слов’янської, особливо східнослов’янської, єдності та підкреслюють важливість релігійної, православної компоненти в російській національній ідентичності, «не помічають», що навіть коли російська нація є слов’янською та православною (принаймні за традицією), то є ще мільйони громадян Росії (РРФСР), яких не можна назвати ані слов’янами, ані православними.

Загальновідомо, що група етнічних російських націоналістів, яка гуртується довкола журналу «Наш современник», має антисемітську спрямованість. Цей журнал також відомий конфліктами з грузинськими письменниками. Останнім часом, як зауважила Юлія Вішневскі, члени Спілки письменників РРФСР неросійського походження, зокрема татари та представники народів Півночі, недвозначно висловилися проти російського націоналізму. На пленумі Спілки письменників РРФСР 1988 р. вони виступили проти дискримінації їхніх націй, що відбувається на їхній власній території, надання росіянам привілеїв у культурній, економічній та професійній сферах. Вони також протестували проти подібної дискримінації в самій Спілці письменників РРФСР, вказуючи на те, що в редакційній колегії органу спілки журналу «Наш современник» немає жодного представника неросійських народів 49.

Деякі представники народів РРФСР вважають, що республіка має перетворитися на справжню федерацію, яка є такою за назвою, але не має відповідної формальної конституційної структури. Так звані автономні республіки цієї автономії не мають, а більшість республік, які вважаються етнічними російськими територіями, позбавлені навіть формально автономних органів. Депутат З’їзду народних депутатів від Евенкійського автономного округу запропонував розв’язати цю проблему шляхом створення парламенту Росії, який складатиметься з двох частин: палати республік та палати національностей 50.

Найбільша в Росії неросійська нація, татари, для поліпшення свого становища готові до радикальніших кроків. Наприкінці 1988 р. журнал ЦК Компартії Татарстану «Слово агитатора» надрукував проект програми «Татарського громадського центру» (аналога народних фронтів прибалтійських республік). У проекті висуваються вимоги забезпечення суверенних прав «народу Татарської АРСР», пропорційного представництва народу Татарстану в урядах СРСР та РРФСР та поступового перетворення Татарської АРСР на союзну республіку 51. У травні 1989 р. з’їзд Спілки письменників Татарської АРСР одноголосно висловився за те, щоб звернутися до ЦК КПРС з проханням надати республіці статус союзної. На з’їзді згадувався такий факт: лише 12 відсотків татарських дітей навчаються в татарських школах саме в республіці, і лише 7 відсотків — у цілому по РРФСР. Татари сподіваються на поліпшення ситуації із набуттям республіки вищого статусу. На з’їзді обговорювалось і питання ревізії історичних стереотипів: промовці закликали переглянути офіційний погляд на так звану «султан-галієвщину» (офіційний ярлик для татарського «націонал-ухильництва»), та скасувати резолюцію ВКП(б) 1944 p., в якій «татарська історія періоду феодалізму розглядалася як реакційна» 52.

Визнаючи обґрунтованість багатьох претензій неросійських національностей (ми згадали лише окремі з них), група російських письменників (М. Алексєєв, В. Бєлов, Ю. Бондарев та В. Распутін) надрукувала звернення під назвою «Маємо спільну долю». Вони подякували башкирським, татарським, чуваським та марійським письменникам за те, що ті не звинувачують російський народ у нанесених їм кривдах. Російські письменники закликали до відновлення національних та культурних прав (включаючи мовні) усіх народів СРСР. Особливо вони наголошували на необхідності якнайшвидшого заснування татарської газети у Москві, місті, «де живуть сотні тисяч татар». Зрештою, вони запропонували місцевим російськомовним літературним журналам та редакціям радіомовлення і телебачення більше приділяти уваги висвітленню життя «братерських народів» 53.

Зрозуміло, що всі ці декларації можуть бути лише схвально сприйняті неросійськими народами РРФСР, однак є певні сумніви щодо того, чи справді ці заяви торкаються найважливіших проблем даних народів. І ясна річ, виступи на захист прав татар чи народів Півночі мали б виголошуватися саме як контртеза ідеям тих, хто наполягає на слов’янському чи православному характері Росії, ідеям, які самі по собі можуть сприяти формуванню почуття другорядності серед неросійських громадян Росії. Ми не бачимо ознак того, що хоча б якась кількість росіян виявляла сьогодні схильність до ідей «євразійства», того спрямування російської суспільно-політичної думки 1920-х — 30-х років, представники якого виступали за фундаментальне переосмислення російської ідентичності шляхом утворення нової спільноти під назвою «Євразія». Росіяни у цій спільноті були б рівноправними з усіма народами азійської частини колишньої імперії, такими, наприклад, як волзькі татари. Єдиною відомою особистістю, яка висловлювалася в дусі євразійства, але себе євразійцем не називала, був Лев Гумільов 54.

Однією з найхарактерніших рис сучасного відродження російського націоналізму стала масова публікація праць російських істориків XIX ст.: Ніколая Карамзіна (1766-1826), Сергея Соловйова (1820-1879) та Василія Ключевського (1841 — 1911). Не дивно, що цей процес став предметом пильної уваги української інтелігенції. Якщо для національного почуття росіян праці цих істориків з відомих причин були і залишаються вельми співзвучними, то в українців, які вважають себе окремою від росіян нацією, вони викликають інші емоції. Російську історію ці дореволюційні історики інтерпретують так, що східні слов’яни виглядають як одна, єдина російська нація, яка залишалася такою впродовж усієї своєї історії, внутрішні відмінності мали суто локальний характер. Царська держава була найбільш автентичним вираженням характеру цієї нації. Інакше кажучи, російські дореволюційні історичні опуси, стаючи надбанням широкої аудиторії, підтримують тих, хто боронить імперську модель російської нації.

Карамзін вважав царську державу найдосконалішим вираженням національного характеру російського народу, сама назва його головної праці «История государства российского» свідчить про це. За словами Анатоля Дж. Мазура, праця Карамзіна — «це навіть не історія держави, це вірнопіддана ода самодержавству, згідно з якою саме воно є благословенним джерелом усіх можливих досягнень Російської імперії». Як приклад ставлення деяких сучасників до політичної підкладинки «Истории государства Российского» Мазур наводить цитату з відомої пушкінської епіграми на Карамзіна:

«В его истории изящность, простота

Рассказывают нам, без всякого пристрастья,

Необходимость самовластья

И прелести кнута». 55

Беручи все це до уваги, неважко зрозуміти, чому представники української інтелігенції, спостерігаючи пожвавлення інтересу до російської історії, переймаються питаннями на зразок сформульованого представником радянського письменницького істеблішменту Павла Загребельного: «Сьогодні багато говориться про російський патріотизм. А чи сказав коли-небудь хтось про патріотизм український? І чому б сьогодні, коли перевидається історія, написана Ключевським, Соловйовим, Карамзіним, нам не порушити питання про перевидання «Історії України-Руси» М. Грушевського, на сторінках якої висвітлюються питання українського патріотизму» 56.

На відміну від Карамзіна та його послідовників, Соловйова та Ключевського, український історик Михайло Грушевський (1866-1934) не був «етатистом», його кредо — «народництво» та «федералізм». Серед багатьох дослідницьких доробок цього вченого найвидатнішим стала багатотомна «Історія України-Руси», якій він присвятив усе своє наукове життя. Ця праця мала довести, що український народ, не маючи власної держави, все ж таки мав власну історію, яку не можна штучно вмонтовувати в «загальноросійську» або імперську. Зауважимо, що Грушевський також вважав, що історію російського народу не можна зводити лише до історії Московської держави чи імперії, і серед частини російських істориків цей погляд знайшов підтримку.

За радянських часів Грушевский ще за життя був об’єктом критики з боку влади. Після його смерті радянська пропаганда створила з нього символ українського «буржуазного націоналізму» і навіть «фашизму». Після 1937 р. в Радянському Союзі не перевидавалася жодна праця вченого, його ім’я поступово зникало зі сторінок журналів та книжок. Обережна спроба 1960-х повернути ім’я Грушевського до наукового обігу та суспільної свідомості залишилася лише спробою, питання про перевидання його праць навіть не ставилось. У 1970-ті українським ученим просто заборонили навіть згадувати ім’я Грушевського в своїх працях 57. Ці факти дозволяють нам зрозуміти важливість того, що Загребельний саме в такому контексті «порушив питання» про Грушевського у 1988 р. Як показали подальші події, його запитання отримало позитивну відповідь в Україні. Його головну працю, десятитомну «Історію України-Руси» ще не перевидано, але розпочалася публікація інших праць у літературних журналах 58.

Літературні журнали стали своєрідною ареною вирішення багатьох проблемних питань в українсько-російських дискусіях, наприклад питання про спадщину Київської Русі. Ця дискусія почалася з публікації члена-кореспондента Академії наук СРСР О. Трубачова в газеті «Правда». Автор стверджував, що Київська Русь була російською, а не «східнослов’янською» державою відповідно. Її культуру разом з мовою треба називати російською 59.

Додамо, що російсько-українські дебати щодо Києва не обмежуються проблемою визначення його ідентичності в епоху середньовіччя. Провідний московський журнал «Новьій мир» у квітні 1989 р. надрукував статтю російського історика й філософа Георгія Федотова (1886 — 1951) під назвою «Три столицы». Ось що пише Федотов про «третю столицю», це безпосередньо стосується згаданих дискусій: «Досить дивним здається говорити про Київ у наш час. Ми самі нещодавно легко зрікалися Київської слави та ганьби, виводячи свій родовід з Оки та Волги. Ми самі віддали Україну Грушевському та підготували самостійників. Чи був коли-небудь Київ у центрі нашої думки, нашої любові?» 60

Що ж до дискусії, яку розпочав Трубачов, то вона подовжилася на сторінках журналу «Дружба народов» 61. Молодий літературний критик Микола Рябчук згадує серед тих, хто в минулому відмовляв українцям у праві називатися нацією Віссаріона Бєлінського 62. Інший літературний критик, Сергій Гречанюк, порівнює ідеї Трубачова з поглядами одного з найвідоміших «україножерів» дореволюційної епохи Н.С.Щеголєва, автора антиукраїнського трактату «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» 63, яку свого часу називали «підручником для жандармів».

Головні проблеми українців в СРСР пов’язані не стільки з марксизмом чи навіть марксизмом-ленінізмом, скільки з традиційним російським ставленням до України — українська національна інтелігенція дедалі більше усвідомлює це. Нібито на підтвердження, київська комсомольська газета «Молодь України» надрукувала статтю Володимира Вернадського «Українське питання і російська громадськість». У статті, написаній 1915 p., але тоді не опублікованій, Вернадський подає огляд історії українсько-російських взаємин з часів Переяслава до початку Першої світової війни. Лейтмотив його роздумів — те, що російська держава та російська громадськість послідовно і неухильно намагалися мінімізувати і поступово звести нанівець українську національну свідомість як таку. 1988 р. цей текст викликав справжню сенсацію, він був передрукований провідним літературним часописом «Вітчизна» та кількома місцевими газетами 64.

Своєрідним узагальненням усіх цих тем стала стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність?» 65 (1972-73 pp. Дзюба був заарештований за виступи на захист української культури. В його самвидавському трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) йшлося про те, що українська культура має право на повномасштабний розвиток, до неї треба ставитися як до модерної, розвиненої національної культури, а не зводити її до рівня етнографічної, провінційної версії вищої, «загальноросійської» культури — саме останній підхід він вважав доказом спадкового зв’язку між політикою царизму та радянської влади щодо України.) Справжньою несподіванкою став передрук статті Дзюби головним теоретичним органом ЦК КПРС журналом «Комуніст» 66. Публікація статті Дзюби в такому журналі була свідченням того, що певні впливові кола Москви схильні до перегляду традиційного російського ставлення до української нації.

Думка про те, що сталінізм, «хрущовщина», «брежнєвщина-сусловщина» (ці терміни вживалися в українській пресі) фактично були продовженням царської політики щодо України, висловлювалась дедалі частіше і відвертіше. Зокрема, Борис Харчук доводив, що можна простежити безперервний історичний зв’язок між заборонами на друковане українське слово часів Петра І (1720), Олександра II (1863, 1876) та антиукраїнськими заходами сталінсько-брежнєвських часів 67.

Борис Олійник, поет, який завжди був у дружніх стосунках з владою, обраний делегатом Всесоюзного з’їзду народних депутатів за списком Комуністичної партії, підкреслював у промові, присвяченій Шевченкові, що і за царя, і за Сталіна-Брежнєва заборонялися ті самі твори Шевченка — лише в епоху гласності вони стали доступними українській аудиторії 68.

Не друкувалися донедавна передусім ті Шевченкові поеми (чи певні фрагменти з них), в яких ішлося про взаємини між Росією та Україною часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи й Петра І, Катерини II. Шевченко звинувачував Хмельницького за дії, які в радянській історіографії отримали назву «возз’єднання України з Росією» (1654), він також досить жорстко висловлювався на адресу Петра І та Катерини II. Петро І «розіп’яв Україну», а Катерина II «знищила» свою жертву. Ще до того, як відбулася «реабілітація» заборонених творів Шевченка, деякі українські літератори (звісно, не офіційні історики) піддали ревізії цілком негативну до цього часу характеристику постаті Івана Мазепи. Спрямований на визволення України від російської опіки, союз гетьмана зі шведським королем Карлом XII, як відомо, закінчився поразкою шведсько-козацьких сил під Полтавою (липень 1709 p.), еміграцією самого Мазепи та брутальним придушенням української автономії. Починаючи з середини 1930-х років радянський офіціоз усіляко проклинав мазепину «зраду» — фактично повторюючи апологетів царської Росії. (У царській Росії будь-які діячі українського національного руху, навіть помірковані автономісти, отримували наліпку «мазепинців» — термін, винайдений для дискредитації «сепаратистів» та «зрадників».) Утім, 1988 р. два періодичні видання подали нове бачення постаті Мазепи. «Культура і життя» надрукувала поему Володимира Сосюри, написану ще у 1920-ті. (Уривок з неї вперше був надрукований 1929 р.) Сосюра повернувся до цього твору у 1960-ті, будучи цілком свідомий того, що його підхід суперечить не лише партійній лінії, а й версії Александра Пушкіна, представленій у знаменитій поемі «Полтава». Сосюра писав:

«О Пушкін, я тебе люблю,

Та істину люблю ще дужче»

Він порівнював Мазепу з Джорджем Вашингтоном як провідника, який бореться за свободу своєї країни. З’явилося декілька супровідних статей, в яких хоча й висловлювалося дещо обережніше ставлення, все ж таки йшлося про те, що коли Мазепа і зрадив Петра І, це не обов’язково було змовою проти України 69.

За цією боязкою спробою пояснити дії Мазепи не забарилася більш рішуча реакція: історик Василь Марочкін взагалі відкидав термін «зрадник» щодо Мазепи. Мазепа був відданий Україні, а не Росії чи Петрові, відповідно він мав дотримуватися політики, яка, на його погляд, найкраще відповідала інтересам українського народу. Зрадником був Петро І, оскільки саме він порушив угоди між Москвою та українцями, укладені 1654 р. 70

Цілком зрозуміло, що за всіма цими «історичними» дебатами та святкуваннями насправді стояло одне практичне питання: статус України у складі СРСР. Харківський письменник Радій Полонський наводив у статті 1988 р. такі уривки зі своїх нотаток з 1974-1977 pp.: «Те, що раніше вважали шовінізмом та україножерством, тепер іменується інтернаціоналізмом. Люди, яких Ленін однозначно називав «великодержавними держимордами», тепер іменують себе інтернаціоналістами-ленінцями» 71. Такі люди, вів далі Полонський, залишаються активними і в період гласності та перебудови. Полонський охарактеризував пропозицію Євгенія Примакова щодо розвитку «інтернаціональних структур» шляхом «горизонтальної ротації кадрів» план як «штучного змішування націй». Для Полонського цілком очевидно, що національний нігілізм має підтримку у найвищих колах.

На думку Полонського, існує два джерела подібних настанов. Перше — це ідея «єдиної та неподільної Росії», успадкована з часів царизму. Друге джерело натхнення «брежнєвсько-сусловської політики» перебуває «назовні» — у Сполучених Штатах Америки. На брежнєвських діячів вплинудо те, що американська модель базується на ненаціональному («позанаціональному») принципі, те, що американська нація являє собою конгломерат народів, об’єднаний спільною, англійською мовою. Проте, пише Полонський, наші «псевдоідеологи» забули, що «великий американський народ» має за собою «потужні історико-географічні та соціально-економічні фактори довготривалої дії, а не кабінетні фантазії владолюбців». По-друге, і це найважливіше, брежнєвці «проігнорували» бажання радянських народів залишатися самими собою, як і бажання самої Росії залишатися Росією, а не розчинятися в конгломераті. «Сьогодні ми всі бачимо, — зауважував Полонський,— у них не вийшло» 72.

Безумовно, українці залишаються найвиразнішими прихильниками відновлення Росії як повномасштабної республіки у вигляді РРФСР, оскільки їхньою турботою є власне виживання як нації. Поет політик Борис Олійник, якого ми вже цитували, настільки перейнявся ідеєю захисту прав Росії, що скаржиться на те, що Росія не має окремого, належного їй місця в Організації Об’єднаних Націй. Він вважає також, що Росія повинна мати власні Центральний Комітет, Академію наук та все інше 73.

Тема Росії та її рівноправності щодо інших республік особливо гучно лунала у виступах деяких делегатів З’їзду народних депутатів СРСР від прибалтійських республік. Зокрема, Яніс Петерс із Латвії зазначив, що центральні установи, такі, наприклад, як Держплан, також «порушують суверенітет» Росії; його також цікавило, чому самі росіяни не виступають на захист власної республіки. «Чому Росія боїться незалежності від загальносоюзного диктату?» — запитував він 74.

Серед найцікавіших варто згадати виступ естонської депутатки Клари Халлік, який містив аналіз усього комплексу національних проблем радянського ладу. Вона доводила, що інтереси Росії, російської нації також постраждали за умов «неприродного», «державно-бюрократичного соціалізму», який дотримується «звичок імперського мислення» 75. Проблеми з російською національною свідомістю породжені тим, що Росія не має необхідних державних структур, функції яких перебрано загальносоюзними органами. Москва керує Росією не як країною, а як конгломератом регіонів, російська ідентичність зникає у затінках загальносоюзної ідентичності. Отже, боротьба інших республік проти бюрократичного централізму помилково сприймається як боротьба проти Росії. Якщо у цій республіці було б створено повномасштабну інституційну структуру, існування більшості існуючих загальносоюзних установ втратило б будь-який сенс.

Халлік також застерігала проти прагнення плутати інтеграцію з централізацією та підпорядкуванням. До процесу інтеграції можуть приєднуватися лише вільні нації — отже, практика централізації, до якої вдавалися в СРСР, суперечила саме природним тенденціям до інтеграції: «Росія, тим більше Москва не може вважатися центром навіть слов’янських мов, не кажучи про тюркські, балтійські чи фінноугорські». Так само релігія та церква також відіграють дедалі більшу роль у сучасному світі, але Москва, будучи столицею держави, є центром лише Російської православної церкви. У мусульман, католиків і деяких інших віруючих християнського обряду церковні центри розташовані поза межами СРСР. Латвійці та естонці в культурному відношенні орієнтовані на скандинавські країни та країни Балтії. Всі радянські народи мають бути вільними у виборі власних шляхів вкладу до світової культури. Халлік піддала сумніву деякі гасла, що стосувалися міжнаціональних взаємин в СРСР, наприклад: «сильний центр — сильні республіки».

«Щодо сильного центру — запитувала Халлік, — у нас що, шістнадцята республіка з’явилась»? 76

Висновки

Безсумнівно, проблеми російської національної ідентичності та їхній політичний контекст перебувають у центрі уваги російської інтелігенції. Цілком очевидно також і те, що неросіяни прагнуть вирішення російського питання шляхом інституційного відокремлення Росії від СРСР, вважаючи це передумовою поборення «імперського мислення» та імперської політики в Радянському Союзі.

Якої думки щодо цього «прості» росіяни (русский народ)? Одну зі своїх останніх статей, «Російський національний рух», Сергій Григорянц починає так: «Російський національний рух, який міг би стати опорою майбутньої демократичної держави, в нашій країні ще не існує» 77. Хоча росіяни мають демократичні організації, вони є відносно слабкими, їм часто бракує чітко визначеного національного світогляду. Григорянц вважає, що «Память» представляє етатистську, або імперську, версію російської національної свідомості, успадковану від царського минулого і визнає, що альтернативи цьому, яка була б водночас і демократичною і національною, не виникло. Він вважає, що російському політичному спектрові бракує сили, яка боронила б ідею демократичної Росії і при цьому не забувала б доводити, що росіяни — це також один із народів СРСР, на національні інтереси якого також слід зважати. Історикові, який погодиться з висновками Григорянца, не залишиться нічого іншого, як дійти висновку, що сучасні російські демократи діють так само, як їхні попередники, свого часу згадувані Мілюковим 78.

Можна пригадати й інші історичні аналогії. Надзвичайно цікавими були б паралелі між проблемою «Pock» та «Радянський Союз» та історією німецького питання в імперії Габсбургів XIX ст. (аж до її падіння 1918 p.). Ці паралелі можна знайти в книзі Алана Яніка та Стівена Тулміна «Відень Вітґенштайна» (Wittgenstein’s Vienna), вперше видану 1973 p. Подібно до сучасного Радянського Союзу, в державі Габсбургів кінця XIX — поч. XX ст. усі проблеми формулювалися як «національні». Навіть більше, німці в цій державі, подібно до росіян сьогодні, не мали того, що було в інших націй: політичної моделі певного ґатунку — саме тому, що вони ідентифікували себе з «центром» 79.

Ремінісценції дещо іншого характеру виникають, якщо аналізувати досвід Османської імперії, наслідком розпаду якої стало виникнення турецької національної держави довкола старого територіального та політичного ядра імперії. Зауважимо також, що значна частина її окраїн поступово «відпала» ще до того, як Османська імперія зазнала остаточного краху. Чи стане «османізація» перспективою для СРСР як «внутрішньої» імперії — зараз не йдеться, але Тімоті Ґартон Еш вважає, що це відбувається зараз із «зовнішньою», східноєвропейською частиною радянської імперії 80.

Радянський Союз та Югославія — спадкоємці Габсбургів, Романових та Османської імперії, — на думку Дж. Армстронга, зіткнулися з фундаментальною проблемою співіснування в їхніх кордонах націй з християнською та ісламською традиціями, з відповідними глибинними розбіжностями у способі життя та системах цінностей. Армстронг вважає, що конфлікт між християнами та мусульманами стане однією з найголовніших проблем не лише в Югославії, де це є вже очевидним протягом певного часу, але також і в СРСР 81.

Наведені спостереження можуть бути корисними, якщо досліджувати національні проблеми в Радянському Союзі, але вони не дають відповіді на питання, які саме ідеї мають підтримку серед етнічних росіян сьогодні. Мабуть, варто пам’ятати про те, що в Богемії, Словенії та інших регіонах імперії Габсбургів, місцеві національні рухи утворювали загрозу німцям не лише як таким, як одній з багатьох етнічних груп, а саме як представникам імперської влади. Якщо поширювати цю аналогію на інші країни, коментарі Григорянца щодо поведінки росіян у Прибалтиці заслуговують на увагу. Виникнення «інтерфронтів» чи «інтернаціональних фронтів», які складаються передусім з росіян, — пише Григорянц, — треба вважати проявом не стільки російського націоналнього почуття, скільки «безумовно радянського» сентименту 82. Інакше кажучи, більшість росіян у Латвії та Естонії відчувають себе представниками держави, радянсько-імперського принципу, що живуть у потенційно бунтівній провінції. Вони не вважають себе (російською) національною меншиною, яка живе в іншій країні, а не в Росії.

Отже, здається, що демократична, «нормальна» російська національна свідомість має кращі шанси саме на російських землях, можливо, вона виникне на регіонально-автономістській основі. Можна було б, наприклад, саме в такому світлі поглянути на робітничий рух у Сибіру влітку 1989 р. Як бачимо, страйкуючі шахтарі протестують не лише проти несприяливих матеріальних умов, але не менш рішуче — проти всього укладу життя, на який їх приречено. Вони виступають проти бюрократії, «колоніалізму», «панування Москви» та подібних речей. Це дозволяє нам висловити припущення, що в основі це виглядає як відносини між залежною провінцією та імперским центром.

Яку роль відіграє інтелігенція в цьому конфлікті? У квітні 1989 р. було оголошено створення «Сибірської незалежної інформаційної агенції» (офіційні радянські джерела не надрукували це повідомлення). На установчих зборах агенції зібралися представники незалежних журналів Новосибірська (три видання), Омська, «незалежні журналісти» з Іркутська, Красноярська, Новокузнецька, Кемерова та Якутська. Декларація, ухвалена зборами, містить вислови, які можна вважати свідченням існування окремої сибірської ідентичності, яка може стати політичною. У декларації йдеться про те, що Сибір, «який перебуває в колоніальній залежності від московської влади», не має власних мас-медіа і є об’єктом «інформаційного диктату» з боку загальносоюзних видань. Сибір має регіональні видання, але йому бракує загальносибірських. Саме для того, щоб подолати такий стан справ, створено сибірську інформаційну агенцію. Організатори наголосили на тому, що вони готові співпрацювати з міжнародними та національними агенціями новин, які зацікавлені у висвітленні життя Сибіру. Вони також висловили сподівання, що агенцію підтримають «сибірський народ» та влада 83.

Виступи на квітневому (1989) Пленумі ЦК КПРС є ще одним свідченням того, що соціальні та економічні проблеми по суті сприймаються в Сибіру як проблеми залежності регіону від центру — останній виступає як уособлення бюрократичної, адміністративно-командної системи. Порядок денний пленуму було присвячено оцінці результатів березневих виборів на З’їзді народних депутатів. У трьох найбільших містах Радянського Союзу — Москві, Ленінграді та Києві велика кількість партійних чиновників та місцевих керівників зазнала поразки. Але, як зазначив один із них, перший секретар Кемерівського обкому партії А. Г. Мельников, найбільша кількість провалів припадає на Сибір та Далекий Схід — «від Уралу до океану». Вся ця територія з 30-мільйонним населенням, сказав він, перебуває у стані глибокої соціальної напруженості, «люди живуть дедалі гірше», проблеми досягають критичного рівня. Мельников навів дані про видобуток нафти й вугілля в Сибіру та його внесок в розвиток економіки, і поскаржився на те, що незважаючи на очевидну його важливість, Сибір не трактують як єдину територію, її окремими регіонами керують центральні органи з Москви, використовуючи командно-адміністративні методи, «оскільки інших способів ми й досі не знаємо». Єдиним виходом із цієї критичної ситуації є надання Сибіру власних прав, економічної та адміністративної автономії, ставлення до нього як до економічного партнера, — і саме у такий спосіб забезпечення його внеску в національну економіку 84. Обґрунтованість цих міркувань доведена сибірськими страйками.

Ключові питання російського демократичного націоналізму мають величезне значення і в усіх інших відтинках російської національної свідомості. Одне з них, якому приділено найбільшої уваги, — ставлення до держави. Інше, нагальність та деструктивний потенціал якого стають дедалі очевиднішими, — це соціально-економічні проблеми в найзагальнішому їхньому значенні. Йдеться про найсерйозніші та найболючіші питання, значення яких у повсякденному житті мільйонів людей найбільш значущі: здоров’я, екологія, продукти харчування (чи скоріше їхня нестача), освіта, заробітна платня, житло, безпека праці — список можна подовжувати. Усвідомлення, що в усіх цих сферах Радянський Союз значно відстає від розвинених країн та й навіть певних частин третього світу, є в країні загальним явищем. Серед росіян розуміння цього набирає форм ображеного національного почуття: «Ми, росіяни, страждали найбільше, ми допомагали всім в СРСР, Східній Європі, Азії, Кубі, Африці — і зараз ми бідні і відсталі».

Обурення відповідно спрямовується на декілька «об’єктів». Один із них — держава та партійна бюрократія — в узагальненому вигляді — «Москва»; інший — деякі народи, зокрема Балтії та Кавказу. Дехто пояснює негаразди Росії, звинувачуючи в усьому «євреїв, міжнародну сіоністську змову» або «масонів». Ці екстремісти не звинувачують державу і значною мірою не покладають відповідальність на комуністичну ідеологію як таку. Вони звинувачують у гріхах радянського режиму окремих євреїв, які в той чи інший час обіймали відповідальні посади, і далі, як висновок, — єврейський народ у цілому.

В цій ситуації ліберальна та демократична російська інтелігенція має зробити все, аби не віддати особливі національні чи націоналістичні російські питання та проблеми в монополію екстремістам на зразок «Пам’яті». Моделі Росії правого зразка з виразними рисами антисемітизму та інших різновидів упереджень демократи та ліберали мають протиставити власну прогресивну модель, побудовану на принципах демократизму й толерантності. Вони не мають права ігнорувати національну специфіку Росії, коли розглядають загальні соціальні, економічні чи політичні проблеми в дещо абстрактних термінах. У цьому відношенні російській інтелігенції варто було б урахувати історичний досвід 1920-х, узяти до уваги ті обставини, які дозволили фашистам в Італії та нацистам у Німеччині отримати значну масову підтримку, апелюючи до національних почуттів і традицій 85.

Цілком зрозуміло: ситуація є критичною за умов інтелектуальної та політичної плутанини й непевності. Звідси випливає друге питання, яке мають поставити націоналісти не лише Росії, а й усього Радянського Союзу: яка ідеологія та програма сьогодні має найбільший «ринковий попит» у мас? Багато хто вважає, що росіяни просуваються шляхом, який змусив Балахонова згадати вислів Пушкіна про «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Аби запобігти такому розвиткові подій, російська інтелігенція мала б знайти спільну мову з робітниками на зразок тих, які страйкували в Сибіру. Чи вдасться російській інтелігенції те, на що у 1970-ті спромоглася польська інтелігенція? Сьогодні весь світ знає, що польські страйки 1980 р. породили «Солідарність», а не «бессмысленный и беспощадный бунт» 86.

Звернімося до думок французького соціолога Алена Турена, який запропонував глибокий аналіз феномена «Солідарності». Стенлі Аронович пише, що Турен вбачає історичне значення «Солідарності» (виникнення якої було ознакою кінця комуністичного режиму) у створенні альтернативної програми історичного розвитку — це був виклик комуністичному режимові, який вважав такі питання власною прерогативою 87. Для того, щоб піти шляхом «Солідарності», принаймні у цьому відношенні, російській національній (націоналістичній) інтелігенції доведеться відкласти дещо абстрактні дебати про православну традицію та забути про сіоністських змовників. Натомість інтелектуалам Росії (та й інших республік) доведеться замислитись над тим, як створити нову програму, альтернативну модель майбутнього. Від того, як вони впораються з цим завданням, залежатиме вигляд будь-якої нової національної ідентичності чи ідентичностей, які невдовзі можуть з’явитися в СРСР. Досить цікаві думки Турена про природу ідентичності: «Для соціолога ідентичність, це ... не стільки усвідомлення способу буття, скільки заявка на здатність до дії та змін. Вона визначається в рамках такого поняття, як вибір, а не таких, як суть, зміст чи традиція ... якщо ідентичність суперечить організації суспільного життя, вона опиняється на маргінесі чи стає об’єктом маніпуляцій тих, хто спрямовує її. З іншого боку, потреба в ідентичності може бути справою демократії, усвідомленням зусиль, які докладають дійові особи даної суспільної системи, для того щоб стабілізувати умови, за яких формується їхнє колективне та особисте життя, оскільки згадана система невпинно змінюється, вимагаючи від них величезних зусиль» 88.

Як я намагався довести, будь-які спроби у цій сфері вимагатимуть від росіян усвідомлення того, що та політична будівля, яку вони радо приймають як імперію, є водночас тією ж державою, яку вони відкидають як репресивно-бюрократичну машину