Україна і Європейський Союз

Інтеграційні процеси у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах є одним із характерних елементів сучасної Європи. Процеси європейської інтеграції, що практично беруть свій початок із часів закінчення другої світової війни, більше не виступають лишень аспектом політичного і економічного життя Західної Європи. Із розпадом системи чіткого поділу на “західний” та “східний” блоки та інших добре відомих політичних подій на початку 90-х років, ідея “повернення в Європу” охопила майже всі посткомуністичні і пострадянські держави. Подальший розвиток інтеграційних процесів та розбудови нової Європи взяв на себе Євросоюз, що є яскравим взірцем успішних процесів інтеграції та кооперації. Як приклад можна навести порівняльні показники країн – учасниць ЄС, США і Японії (див. таблицю Порівняльні показники 15 країн – учасниць ЄС, США і Японії. Джерело: Дані Європейської комісії¹).

Назва	Площа 1.000 км2	Населення млн. чол.	Густота населення на 1 км2	ВВП в ринкових цінах 1.000 млн.$	ВВП на душу населення
ЄС – 15	3.234	370.9	115	6139.6	16.520
США	9.373	260.8	28	6232.5	23.890
Японія	378	127.7	330	2409.6	19.278

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20 (!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках.

“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах. Україна розвиватиме з географічно близькими державами пономасштабні дружні відносини. таке співробітництво розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою.²

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор ставить за мету проаналізувати фактори “європейського вибору” України, зупинитися на найважливіших сторінках взаємовідносин ”Україна - ЄС: 1991 - 1999” та спрогнозувати можливі варіанти подальшої співпраці.

Із проголошенням незалежності України в 1991 році всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці між країнами Європи. Президент ПАРЄ Мігель Мартінес зазначив, що Європа готова до тісної співпраці з Україною. “Україна,– за його словами, – найближчим часом буде прийнята до сім’ї європейських партнерів. Це буде корисним як для України, так і для Європи в цілому. Участь України в Європейських проектах тільки збагатить досвід і почуття всієї європейської спільноти.”³

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією.”⁴

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.)

По-третє, ймовірна нова “загроза зі Сходу” і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х – початку 90-х рр., виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обіймів Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

Водночас, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. По-четверте, це “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників і стимулами подальшої інтеграції України.

Наша держава, реформуючи свою економіку та законодавство і беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.

Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн – членів ЄС, була прийнята “Декларація ЄС по Україні”, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).⁵

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС, на зразок тих, що існують в асоційованих країнах ЄС.

Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною (УПС)⁶. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС, з одного боку, та Україною, з іншого. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року)⁷. Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС⁸. Із вступом у дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому. В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року “План дій ЄС стосовно України” був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану, Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.⁹

У березні 1997р. в Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру - сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Одним із прикладів є впровадження в дію Постанови Кабміну України.¹⁰ Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.

5 вересня 1997 року в Києві відбувся Перший Саміт Україна – ЄС, на якому дві сторони підтвердили свої наміри щодо подальшої співпраці та наголосили на якнайшвидшій ратифікації УПС між Україною та Євросоюзом.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель і відкрила Україні перспективу асоційованого членства в ЄС.

Заява Прем’єр-міністра України 9 червня 1998 року в Люксембурзі про бажання нашої держави стати асоційованим членом ЄС ще раз підтвердила серйозність намірів України асоціюватися з Євросоюзом. Вона стала логічним продовженням наполегливої роботи всіх гілок влади України. Про важливість “європейського вектору” зовнішньої політики України, зокрема, свідчать і ряд ухвалених нормативних актів (насамперед, Указ Президента України від 11 червня 1998 року “Про запровадження стратегії інтеграції України до Європейського союзу”, а також від 24 лютого 1998 року “Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво України та ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС), а також створення спеціального органу з економічної та соціальної інтеграції до ЄС – Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції.

Кульмінацією сьогоднішніх відносин між Україною та Євросоюзом і перспектив їх подальшого розвитку став Другий Саміт Україна – Європейський Союз, що відбувся 16 жовтня 1998 року в столиці Австрії м. Відні. За результатами Саміту, у спільному комюніке для преси, сьогод-нішній стан двосторонніх відносин між Україною та ЄС було охарактеризовано як “унікальне і стратегічне партнерство.”¹¹

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, “в тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння.”¹² Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.

Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоційованого партнера ЄС. У разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у політичній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.

Запропоновані варіанти можливих взаємовідносин України з ЄС можути мати своє продовження. Кожен з них більшою мірою залежить від самої України, ніж від країн ЄС. Хотілось би сподіватись, що слова Президента Л. Кучми, з виступу на засіданні Асамблеї ЗЄС в 1996р. про те, що “... питання інтеграції України в європейські структури не є питанням вибору, а це тільки питання часу”,¹³ стануть реальністю вже в найближчому майбутньому.

Проблеми подальшої інтеграції України до ЄС можна класифікувати як політичні, соціально-економічні і духовні. Якщо перших дві цілком зрозумілі, то останні потребують пояснення. Інтеграція з Європою поки що для більшості українців - щось абстрактне. Теми “світлого майбутнього” і орієнтація на ”старшого брата” все ще керують багатьма політиками України. Таким чином, менталітет громадян України ще не досягнув того рівня, який здатний забезпечити поступ українського суспільства до сім’ї європейських народів. Ці проблеми є не менш важливі, ніж політичні та соціально-економічні.

Отже, розглянувши найважливіші аспекти діалогу Україна – ЄС в 1991–1999рр., слід зазначити, що не дивлячись на значні проблеми і недоліки двосторонніх відносин, можна зробити висновок, що досягнуто вже немало. Водночас, в першу чергу Україні слід ще багато попрацювати для вирішення своїх внутрішніх проблем, продовження курсу реформ і подальшої інтеграції в Європу. Подальші темпи процесу інтеграції України до європейських структур в руках народу України, його бажанні та праці.

Література:

1.Будкін В. У рамках особливого партнерства // Політика і час. - 1998. - № 9. - С. - 23-28.

2.Вектори української дипломатії // Політика і час. - 1995. - № 10. - С. 3-9.

3.Горбулін В. Сценарії наближення україни та Польщі до Європейського Союзу мають багато складових // Урядовий кур’єр. - 24 травня 1997р. - С. 2.

4.Євангелос С. До ЄС не так далеко, якщо прискорити ходу // Віче. - 1996.- № 12. - С.102-111.

5.Забарко Б. Україна та людський вимір європейського процесу (на шляху до включення в Європейські структури) // Політологічні читання. - 1993 - № 4. - С. 3-29.

6.Ігрошкін Г. Об’єднана Європа: що там нас чекає // Політика і час. -1995. - № 7 – С .3-10.

7.Кіш Є. Європа у пошуках нової ідентичності // Нова політика. - 1998. - № 3. - С. 3-6.

8.Кравчук Л.М. Нова Україна в новій Європі // Політика і час. - 1993. - № 2.- С. 4-9.

9.Круглашов А.М. Україна та Європейський Союз: ностальгія за майбутністю // Політичні студії. - Чернівці, 1997. - С.40-49.

10.Кузьо Т. Європа чи Євразія? Стратегія для України // Розбудова держави. -1996. - № 6.- С. 14-16.

11.Кучма Л.Д. Нова архітектура в Европі неможлива без України // Політика і час. - 1996. - № 7. - С. 3-7.

12.Кучма Л.Д. Україна на шляху до Європи // Політика і час. - 1995. - № 7. - С. 3-6.

13.Кучма Л.Д. Україна і майбутнє Європи // Політика і час. - 1996. - № 7. - С. 3-7.

14.Кирстен Й., Вейхельт В. Некоторые замечания по поводу процесса європейской интеграции // Государство и право. - 1993 - № 4. - С. 131-134.

15.Мороз О. Шлях до Європи // Політика і час. - 1995. - № 11.- С. 10-13.

16.Мошес А. Политика Запада в отношении Украини // Мировая экономика и международние отношения.- 1996. - № 12. - С. 90-98.

17.Павличко Д. Європа відчула, що вона більша, ніж здавалось // Віче. - 1992. - № 8.- С. 139-145.

18.Рудяков Л. До і після Маастрихту // Політика і час. - 1996. - № 7 - С.41-45.

19.Скаленко О., Дрозденко В. Проблеми входження України до Європейського Союзу // Розбудова держави. - 1996. - № 2. - С. 1-33.

20.Фадеева Т. Единая Европа: наследие и судьба // Вопроси философии. - 1992. - № 4. - С. 108-117.

21.Якемчук Р. Україна і Європейський Союз // Сучасність. - 1997. - № 10.- С. 95-99.

22.Peter van Ham. Ukraine, Russia and European Security: Implications for Western Policy. - Paris, 1993. - 61 p.