Реферат на тему:

Основні національні школи

та напрямки сучасної західної політології.

Розглядаючи головні напрямки розвитку сучасної політичної думки треба мати уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. Зараз у США існує 5 тисяч коледжів політичних наук і більше 200 тисяч фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Такі відомі політологи як А.Бентлі (1870 - 1957 рр.), Ч.Мерріам (1874 - 1953 рр.), Г.Лассуелл (1902 - 1979 рр.) та Г.Моргентау (1904 - 1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони зв’язали з політологією такі методи досліджень як біхевіоризм та психоаналіз.

У наш час американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямках :

•  вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;

•  порівняльна політика, що пов’язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

•  міжнародні відносини та світова політика ( дослідження проблем війни та миру, роботи міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій );

•  політична філософія та політична наука ( розробка широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій ).

•  розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).

Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р.Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад в Англії, на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія займається насамперед поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : економічний та соціологічний. Економічний напрямок розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрямок вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо.

Серед відомих англійських політологів треба назвати Р.Джоунса, Д.Нетла, Е.Беркера, Г.Іонеску, Г.Ласкі, К.Поппера, Д.Робертса, Е.Поттера та ін.

Поява політичної науки у Франції пов’язана з іменами Л.Дюги, М.Оріу, А.Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон (1905 - 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М.Вебера (1864 - 1920 рр.) та Р.Міхельса (1876 - 1936 рр.).

М.Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважав, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому необхідна така технологія відбору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р.Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку , демократія без організації неможлива, а з іншого - з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більше офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія - неминучий підсумок демократії.

З 70-х р. ХХ ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрямки : нормативістську політологію, яка грунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично - критичну науку про соціально - політичну владу.

Провідними політологами Німеччини є Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

Досить сильні політологічні школи склалися в Італії і Канаді.

В межах соціологічного напрямку в політології італійці В.Парето (1848 - 1920 рр.) та Г.Моска (1858 - 1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважали історичною рисою усіх людських суспільств їх розподіл на еліту та нееліту, а коловорот еліт їх стабілізацію та деградацію - рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з цією концепцією індивіди, що наділені від природи схильністю до маніпулювання масами за допомогою хитрощів та обдурення ("лисиці") або здібністю до застосування насильства ("леви"), створюють два різних типи правління, які приходять на зміну один одному.

Крім названих, активно працюють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. З 1970 року функціонує Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Політологи Норвегії, Швеції, Фінляндії об’єднались у Скандинавську асоціацію політичних наук.

Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв’язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А.Боднар, Є.Вятр, Ю.Гайда, М.Карват, Т.Клементович.

Серед головних проблем, яким приділяється увага у сучасній західній політології можна виділити : проблему визначення предмету політології; - панування демократії та громадської думки; - дослідження плюралістичного характеру політичного процесу; - пріоритет прав людини і громадянина як основи свободи.

Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику, як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави. Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об’єднує в собі політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин та політичну економію. Крім того західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів - політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.

Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя у всіх його проявах. Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система - це суверенітет громадської думки. До першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визначена громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов’язаних із становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало, як зробити так, щоб люди думали так саме, а не інакше? Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цією проблемою займались У.Ліппман та Е.-Л. Бернейс. А у 1935 році

Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним з головних елементів політичної системи суспільства.

В рамках вивчення громадської думки є ще один напрямок - вивчення засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г.Алмонда та П.Фогейроля, дослідження О.Строуффера та П.Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К.Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці - легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для усіх соціальних і політичних груп, діючих в межах конституції. Проблемою політичного плюралізму у різні часи займались А.Бентлі, К.Керр, Ф.Харібсон, Р.Нісберг, В.Паккард , Дж.Данлор та ін.

У сучасному ліберально-демократичному суспільстві плюралізм є основою для досягнення таких демократичних цінностей як свобода, рівність та справедливість. Він має безпосередній зв’язок з цінностями парламентської демократії, виборчим правом та діяльністю профспілок. В сучасному суспільстві плюралізм означає найширші можливості участі всіх громадян в управлінні суспільством. Саме тому плюралістичне суспільство ототожнюється з демократичним та гуманістичним.

Остання з перерахованих проблем сучасної політології - проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства призвела до появи двох основних питань : наскільки соціальний контроль та планування можна поєднати з демократією та яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами та державною і національною лояльністю? Відповідь на перше питання намагались дати американський теоретик Е.Росс у книзі «Соціальний контроль» та Дж.Кларк у книзі «Соціальний контроль бізнесу». На основі їх досліджень виникла школа демократичного планування та державного регулювання.

Що ж стосується співвідношення громадських свобод та лояльності, - то у сучасному західному суспільстві мають місце настрої щодо підкорення громадських свобод патріотичній лояльності. Але традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи знаходяться у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., "Логос", 1997.

2. Зеркин Д.П. Основи политологии. - Р-на/Д, "Феникс" 1996.

3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, - М., Изд-во МУ, 1997.

4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997.

5. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академия", 1998.

6. Мельник В.А. Политология. - Мин., Вышейшая школа, 1996.

7. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.

8. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3.

9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.