Міністерство освіти та науки України

Львівський національний університет
імені Івана Франка

Кафедра політології

Курсова робота

на тему:

ПОЛІТИКО-СОЦІОЛОГІЧНИЙ

АНАЛІЗ ОЛІГАРХІЇ В УКРАЇНІ

Виконав: Олександр ШУМЕЛЬДА,
гр. ФФІ-31 с

Науковий керівник: ас. Юрій ШВЕДА

Львів,
2000

ПЛАН

1	ВСТУП	3
2	РОЗДІЛ І Кланово-олігархічні групи як соціальні інститути	6
3	РОЗДІЛ ІІ Спроба типологізації вітчизняних олігархічних груп в соціальному контексті	20
4	ВИСНОВКИ	33
5	ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	36

ВСТУП

Не так давно численні спроби типологізації реальних акторів українського політичного життя призвели до появи в українській політичній науці нових термінів: олігархія, клановість, холдинг, синдикат, клієнтела тощо. Всі вони використовуються для означення неформальних, не передбачених законодавством об’єднань за участю фінансово-промислових структур, засобів масової інформації, політичних та громадських інститутів, і різняться способом утворення, метою та засобами діяльності, а також способами функціонування. За існуючою класифікацією¹ вітчизняні олігархічні структури поділяються на:

• політичні: передбачають контроль або вплив принаймі на одну депутатську групу, фракцію, політичну партію чи громадську організацію;

• економічні: контроль або вплив на певну галузь економіки або групу підприємств загальнонаціонального значення.

• медіальні: контроль чи вплив щонайменше на один загальнонаціональний теле- чи радіоканал або видання;

Слід зазначити, що існування олігархічних структур в чистому вигляді неможливе: усі вони є змішаними, з домінуванням (інколи ледь помітним) того чи іншого типу.

Таким чином, відповідно до наведеної класифікації, в українському політичному та соціальному просторі можна умовно виділити три типи корпоративних об’єднань: економічний; медіальний; політичний. Причім два перших слугують для забезпечення потреб основного, кінцевого етапу “олігархічного становлення” – контроль, чи, принаймі, вплив на процес прийняття політичних рішень через використання ЗМІ та економічного потенціалу. На сьогодні в Україні політичний тип олігарха чітко викристалізувався: приналежність тої чи іншої особи до нього визначається прямим впливом чи контролем над депутатською групою, парламентською фракцією, політичною партією чи громадською інституцією, а також безпосередньо над органами влади чи їх структурними складовими (Президент, адміністрація Президента, уряд, Голова Верховної Ради). З огляду на те, що подібні структури мають можливість і реально впливають на владу та на процес прийняття рішень, а отже і на сам політичний процес в Україні, політико-соціологічне дослідження вітчизняних тенденцій у площині кланово-олігархічного впливу на суспільно-політичний процес є доволі актуальним.

Проблема впливу фінансово-економічних кіл на суспільно-політичний процес (з метою створення сприятливого для особистого чи групового збагачення законодавчого поля) є недостатньо вивченою не лише в українській, але і в зарубіжній політичній думці. Проблема олігархії досліджувалася ще ПЛАТОНОМ (428-347) та АРІСТОТЕЛЕМ (384-322) в Стародавній Греції. З розвитком суспільних відносин, котрі включають відносини “гроші-влада”, зазначена проблема отримала висвітлення в працях таких мислителів, як Тома АКВІНСЬКИЙ (1225-1274), Ніколо МАКІАВЕЛІ (1469-1527), Томас ГОБС (1588-1679), а також Шарль Луї МОНТЕСК’Є (1689-1755), Георг ГЕГЕЛЬ (1770-1831), Артур ШОПЕНГАУЕР (1788-1860), Фрідріх НІЦШЕ (1844-1900). Проте в силу високих темпів розвитку суспільних відносин дана проблема постійно видозмінюється, а тому потребує систематичного вивчення.

В українській політичній науці, котра, в силу історичних причин, не могла приділити належну увагу цій проблемі раніше, сьогодні терміни “політичний олігарх”, “політичний холдинг”, “політичний синдикат”, “клієнтела” тощо набули широкого вжитку, і навіть вийшли за межі наукового використання, перейшовши в побут. Лише це може яскраво проілюструвати актуальність вивчення досліджуваної проблеми.

РОЗДІЛ І

Кланово-олігархічні групи як соціальні інститути

Розвиток теорії олігархії. Першим мислителем, який відмітив визначальний вплив олігархічних груп на функціонування політичної системи суспільства був ПЛАТОН. Олігархія в нього – це устрій, базований на майновому цензі, коли при владі стоять багаті, а біднота не приймає участі в управлінні. Олігархія є перехідним етапом від тимократії до демократії. Генезу олігархії ПЛАТОН розгялає наступним чином: “Накопичення золота в сховищах приватних осіб призводить до того, що вони починають шукати законні, легітимні способи його витрачання; для цього вони перетлумачують закони, мало з ними рахуючись. Після цього вони, спостерігаючи, хто на чому процвітає, і змагаючись (конкуруючи) один з одним, уподібнюють до себе і все населення. Чим більше вони цінують просування по шляху наживи, тим менше шануються чесноти... Закінчується це тим, що замість стремління висунутись та удостоїтись почестей в суспільстві розвивається схильність до “загрібання” та наживи. Багачами там захоплюються, призначають їх на державні посади, а бідняків зневажають... Встановлення майнового цензу стає законом та нормою олігархічного устрою: чим більше цей устрій олігархічний, тим вищий ценз; і навпаки: чим менше – тим цей ценз нижче. Наперед оголошується, що до влади не допускаються ті, в кого немає встановленого майнового цензу. Державний устрій такого типу тримається на застосуванні збройної сили... та залякуванні.”²

Головний недолік такого устрою (за ПЛАТОНОМ) – це норма, на якій він заснований: громадяни, які, можливо, мають більше здібностей до управління, ніж інші, але “відстають” у майновому відношенні, не допускаються до влади.

Другий недолік – це те, що подібна держава буде складатися з двох міні-держав: держави бідних, та держави багатих. Хоча вони і заселятимуть одну територію, але постійно будуть “відірваними” одні від одних.

Третім недоліком платонівської олігархії є те, що така держава не зможе вести жодних військових дій: багаті владоможці не зможуть дати бідноті зброю до рук, бо боятимуться її більше, ніж ворога.

Окрім того, ПЛАТОН наводить інші, менш суттеві чинники негативності олігархічного устрою: споживацькі нахили олігархів (“…вони не є ні ремісниками, ні вершниками, ні гоплітами,ні владарями, ні підлеглими; вони подібні до трутнів у вулику, надлишок яких є хворобою для рою…” ³) – хвороба для суспільства та держави.

Далі ПЛАТОН розглядає процес становлення “людини олігархічної”: її генезу та властивості. Пріоритетність багатства в суспільстві з найчистішої, найідеалістичнішої людини зробить шанувальника “Великого царя” – грошей. Окрім багачів та багатства в такої людини ніщо інше не викликатиме захоплення, і все її честолюбство буде спрямоване виключно на “загрібання” та все те, що до цього веде. Вона не допускатиме жодних інших міркувань, окрім примноження свого багатства. Жодна зміна в людині не відбувається з такою швидкістю, як перетворення бажання почестей у бажання грошей. Внаслідок постійної бережливості та ощадливості людина набуде якостей трутня: частково – жебрацьких, частково – злочинних.

Процвітання, як стиль поведінки в державі олігархічній всіляко заохочується та шанується. Саме тому правителі, які є при владі, не перешкоджають розпущеній молоді розтринькувати своє майно: адже воно перекочує до них у кишеню. Скуповуючи за безцінь закладене та перезакладене майно, даючи під великі проценти позики, правителі намагатимуться самі збагатитися на цьому. Внаслідок чого в державі шалено збільшиться кількість людей, які були заможними, мали вагу в суспільстві, але втратили все через існуючий режим. Коли кількість таких людей досягне “критичної маси” – вони стануть на сторону бідноти (знайшовши у ній політичного союзника), і очолять

заколот, який переросте у повстання, а потім - у революцію проти правлячого режиму. Після перемоги в такій державі запроваджуєтться режим демократії, як плата бідноті за підтримку. Переростання олігархії у демократію Платон бачить саме у такий спосіб.

Крайня негативізація олігархічного устрою у праці ПЛАТОНА “Держава” є, радше, винятком: сам ПЛАТОН вважається теоретиком елітарного, ієрархізованого та структуризованого суспільства⁴ (теорія ідеальної держави). Переважна ж більшість пост-платонівських мислителів (Тома АКВІНСЬКИЙ (1225-1274), Ніколо МАКІАВЕЛІ (1469-1527), Томас ГОБС (1588-1679), а також Шарль Луї МОНТЕСК’Є (1689-1755), Георг ГЕГЕЛЬ (1770-1831), Артур ШОПЕНГАУЕР (1788-1860), Фрідріх НІЦШЕ (1844-1900), інші) вважала олігархічний, ієрархізований тип суспільства та суспільно-політичного управління цілком виправданим тими перевагами, які надавала структуризована система суспільства (та освіти): лише вона могла забезпечити якісне продукування політичної та управлінської еліти шляхом виховання, надання дуже хорошої (і дуже дорогої) соціально-управлінської освіти, створення відповідної самосвідомості. Таким чином, тут фінансовий чинник застосовувався для “фільтрування” майбутніх управлінських кадрів, створення якісно-нової “касти” людей, здатних, ба, навіть покликаних управляти переважною більшістю. Дослідники вже ХХ століття (Г. МОСКА (1858-1941), В. ПАРЕТТО (1848-1923)) переконані, що така “каста” повинна бути відкритою “знизу догори”: лише за умови конкурентності подібна система здатна зберегти стабільність.

Олігархія в соціальній системі суспільства. На думку багатьох сучасних вітчизняних дослідників (О. Долженков, М. Томенко, Є. Лапін, інші) сучасна політична система України характеризується низкою суперечливих тенденцій. Всі вони полягають у протистоянні векторів подальшого розвитку держави. Так, з одного боку, українська Конституція закріпила основні цінності розвитку суспільства на зразок західних демократій: права людини на основні свободи, поділ влади (система стримувань та противаг), політичний, економічний та ідеологічний плюралізм та інші ознаки демократичної, правової, соціальної держави у повній відповідності до загальноприйнятих норм. З іншого боку, дослідники відзначають невідповідність дій суб’єктів політичної системи до Конституції, законів та підзаконних норматитвно-правових актів України. Наприклад, Микола Томенко (директор Інституту політики) вважає, що “…сьогодні виразно вималювались суперечності між конституційною та реально існуючою системою політичних відносин. Особливу небезпеку становить нівелювання законодавчо визначеної системи поділу влади та розмежування повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування⁵”.

Суперечливість між конситуційною та реально існуючою системами політичних відносин, на думку Олега Долженкова, призвела до появи двох тенденцій у вітчизняній політичній науці стосовно досліджень політичного процесу в Україні. “…Перша тенденція уособлюється офіційною та напівофіційною наукою. Її основна ознака – дослідження віртуально-існуючих речей, таких, як поділ українських партій на “правих”, “лівих”, “центристів”, місцеве самоврядування, система стримувань та противаг тощо. Тобто, речей хоча й не дуже актуальних, інколи навіть не потрібних або ж і шкідливих для адекватного розуміння сутності політичного процесу в державі, зате безпечних з точки зору дослідника… До “сумнівних” з точки зору цензуруючих самих себе науковців можна віднести такі очевидні теми, як наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві за президентства Л. Кучми; взаємозв’язок криміналітету, кримінальних грошей з адміністративною елітою держави; роль кланових угрупувань в політичному житті України. Як наслідок, всі ці болючі і очевидні проблеми сміливо можна вважати малодосліджуваними.⁶”

Передумовою до розуміння кланово-олігархічних груп як інститутів політичної системи України є усвідомлення того, що в вітчизняних умовах визначені в західній політичній науці інститути політичної системи (політичні партії, громадські рухи та організації тощо) практично позбавлені впливу на процес прийняття політичних рішень. Особливість і парадоксальність характеру сучасної української влади полягає в її непублічності і неможливості конкретної інституційної ідентифікації⁷. Декларативний характер конституційно-закріпленої системи політичних відносин відзначають і закордонні автори: "… Існує дивний елемент символічних, прикрашуючих шат, котрі бентежать і вводять в оману західних спостерігачів: конституції, парламенти, вибори, референдуми, місцеве самоврядування і т.ін. Ті, хто з ними стикаються, знають, наскільки все це є нісенітницею і наскільки інструментальну роль воно виконує…⁸"

В зв’язку з наявністю в політичному процесі України серйозної відмінності від політичного процесу в демократичних країнах можна вести мову про актуальність для держави "незахідного" типу політичного процесу⁹. Серед його найважливіших рис в руслі досліджуваної проблематики ряд дослідників виділяє наступні ознаки:

• домінування в політичниму процесі кланів;

• невелика значимість явних, організованих інтересів;

• претензії політичних партій на відображення світогляду і представлення способу життя при тому, що інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов’язана з прийняттям політичних рішень¹⁰.

На думку Олега Долженкова, навряд чи можна вести мову про неможливість чіткого визначення інститутів політичної системи України. Проблема полягає в тому, що в порівнянні з західними у вітчизняній політичній системі по-іншому вибудувана ієрархія її інститутів: тут існують інститути, які не властиві демократичному суспільству.

В Україні найважливішим після держави елементом політичної системи є адміністративно-економічні клани, або кланово-олігархічні угрупування¹¹. Партії та громадські організації (які в західних суспільствах займають місце вітчизняних кланів) відіграють в Україні підпорядковану роль щодо кланів. Очевидно, що це і є однією з найважливіших специфічних ознак української політичної системи.

З точки зору функціонування соціуму (соціологічна візія) суть українських кланово-олігархічних формувань полягає в наступному.

Найважливіше - те, що вони (кланово-олігархічні угрупування) є чи не єдиними незалежними організованими групами в суспільстві. Саме клани - а не партії чи громадські організації - висловлюють та захищають інтереси певних соціальних груп. Причому, з огляду на неструктурованість суспільства, українські політично активні соцальні групи є відносно вузькими прошарками заможніх громадян. "У маргіналізованому суспільстві навіть найбагатші його верстви складаються з маргіналів, що набули високого соціального статусу майже зненацька, раптово і зовсім не завдяки своїм позитивним якостям. Можна сказати, що система висловлення, агрегації, відстоювання політичних інтересів в Україні охоплює меншість суспільства. Більшість наших громадян свідомо дистанціюється від політики і держави, - ймовірно, з того часу, як держава дистанціювалась від громадян¹²".

Природньо, шо за таких обставин, навіть після введення змішаної виборчої системи, українські партії не можуть відігравати скільки-небудь серйозної ролі. Надання їм ролі, до якої вони не були готові призвело до прискореної "ліквідації" багатопартійності через "приватизацію" партійних структур. Ставши об’єктами корисливої уваги напівкримінальної еліти, партії, не будучі в змозі чинити опір, були інкорпоровані в структуру різних адміністративно-економічних кланів. Партії остаточно почали відігравати чисто інструментальну роль в обслуговуванні великих економічних інтересів, процес чого почав спостерігатись з середини 1990-их рр¹³.

Процес розширення сфер інтересів кланово-олігархічних груп, на думку Олега Долженкова, потенційно може призвести до поступового витіснення з суспільно-політичного поля політичних партій та самої держави. Не цілком погоджуючись з дослідником щодо виняткової ролі фінансово-промислових угрупувань ("кланів"), прощо ми писали раніше, все ж таки змушені констатувати існуючу тенденцію до розширення не лише потенційних сфер впливу олігархічних структур, але і й їх фактичних "володінь", котрі суттєво зменшують повноваження як елементів демократичної політичної системи (політичні партії, громадські організації та рухи тощо), так і повноваження самої держави. Графічно це можна зобразити наступним чином (див. Схему 1):

Так чи інакше, проте значна частина інститутів, що в демократичних соціумах відіграють роль посередників між громадянським суспільством та владою в Україні належить адміністративно-економічним клановим угрупуванням, прямо чи опосередковано через несамостійність політичних партій та громадських інституцій.

Однак, соціальну сутність українських адміністративно-економічних кланів в жодному випадку не можна зводити до того, що вони опанували значну частину традиційно зайнятого політичними партіями простору. Набагато важливішим є те, що в нинішніх умовах клани опанували значну частину органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В минулій роботі ми ілюстрували процес становлення олігархічної групи, який проходив три етапи: економічний, медіальний та політичний, і основною, стратегічною метою якого було справлення впливу на процес прийняття політичних рішень (див Схему 2).

З огляду на соціологічний характер сьогоднішнього дослідження наводимо власну схему становлення олігархічного угрупування в соціальному контексті (Див. Схему 3):

Як видно зі Схеми 3, для росту олігархічного угрупування йому необхідно володіти початковими ресурсами у вигляді:

• підприємства чи їх групи, котрі б справляли суттєвий вплив на економіку держави;

• одного або кількох теле чи радіоканалів загальнонаціонального значення;

• державної посади чи депутатського мандату.

За наявності вищеперелічених ресурсів олігархічна група може взяти під контроль, “приватизувати” шляхом повного або часткового фінансування діяльності та (або) державної підтримки (державні дотації, субсидування, замовлення тощо) політичну партію чи громадську організацію, іншими словами – здобути інструменти подальшої діяльності. Політична партія (фракція) відкриває шлях до урядових посад. А також дозволяє опосередковано контролювати (шляхом парламентського затвердження суддів, Генерального прокурора тощо) судову владу та контрольно-ревізійні органи. Отже, контроль, чи, принаймі, вплив на гілки влади у процесі “олігархічного становлення” виступає тактичною, операційною метою діяльності фінансово-промислової, а тепер вже адміністративно-кланової, групи. Стратегічною, довготерміновою, метою діяльності виступає вплив чи контроль над всіма сторонами суспільного (громадського) життя: бізнесом, політикою та третім сектором. Лише за умови контрольованості цих сфер олігархічна група зможе реально впливати на процес прийняття політичних рішень в країні. Причім невірно буде вважати, що основною метою олігархічної групи є економічне збагачення: воно виступає лише засобом для досягнення влади, високого соціального статусу тощо.

РОЗДІЛ ІІ

Спроба типологізації вітчизняних олігархічних груп
в соціальному контексті

Методологічні засади. В сучасній вітчизняній літературі, в силу недовгого існування української політичної науки, як такої, існує небагато напрацювань в галузі “теорії олігархії”. Як правило, дослідження винесеної в заголовок проблеми проводиться в публіцистичному вигляді вітчизняними журналістами. Проте наявність таких дослідників, як Микола Томенко (Інситут політики, Київ), Вячеслав Піховшек (Комітет “Рівність можливостей”, Київ), Інна Підлуська (Український незалежний центр політичних досліджень, Київ) Євген Лапін (Лабораторія F-4, Київ), Кость Бондаренко (Центр політичних досліджень “Нова хвиля”, Львів) інші та дискусія між ними з приводу впливу вітчизняних олігархічних угрупувань на український політичний процес, про що ми писали раніше призвело до існування кількох підходів до визначення суті та типів олігархічних утворень. Наведемо кілька класифікацій:

За способом утворення:

• формалізовані (узаконені): утворені на основі чинного законодавства. Такий спосіб організації притаманний розвинутим суспільствам з високим рівнем громадянської (політичної) культури;

• неформальні (неявні): утворені на основі неформалізованих домовленостей, в обхід законодавства, але не всупереч йому. Діє на основі відсутності законодавчого вирішення питання: “дозволено все, що прямо не заборонено законом…”

За способом функціонування:

• легально-діючі, “системні”: у своїй діяльності не виходять за межі правового поля, функціонують в “рамках системи”;

• кримінальні (злочинні): базуються на кримінальних, заборонених законом діях.

За метою діяльності:

Схема 4

Політичний холдинг (Схема 4¹⁴): об’єднання політичних олігархів для реалізації певних “спільних проектів”, як правило, короткотермінового характеру;

Схема 5

Політичний синдикат (Схема 5¹⁵): об’єднання політичних олігархів та холдингів для для досягнення мети і завдань стратегічного характеру.

Суттєвою відмінністю холдингу та синдикату є те, що концентрація зусиль ресурсів та інститутів у першому випадку спрямована, здебільшого, на вирішення бізнесових завдань, в той час, як об’єднання в синдикаті – для досягнення політичних, інколи – геополітичних завдань.¹⁶

Особливе місце в цьому переліку класифікацій посідає клієнтелізм (від лат. Cliens - слухняний). В зв’язку з недостатнім висвітленням у вітчизняній літературі цього явища розберемо його детальніше. Клієнтела – це форма соціальної, персональної чи колективної, залежності, котра витікає з нерівномірного розподілу владних ресурсів¹⁷. Отже, клієнтелизм – це спосіб захисту партикулярних інтересів на політичному рівні, через партії. Коли громадянська культура відсутня, а високий ступінь соціальної нерівності поєднюється з високим рівнем незахищеності прав та свобод громадян, тоді домінуючим типом стосунків з приводу захисту індивідуальних та групових інтересів стає клієнтелізм. Особа покладається не на свої права та можливості, а на “патрона”, який стоїть вище на соціальній та владній драбині і погоджується захищати “клієнтів” – людей, безумовно, відданих і завжди готових йому відплатити. Патронажно-клієнтельські стосунки базуються на обміні благами між суб’єктами з неоднаковим суспільним статусом і силою впливу: сильний пропонує слабшому протекцію і доступ до дефіцитних ресурсів: землі, робочого місця, просування по службі тощо; клієнт, натомість, надає свої послуги патрону: робота, виборчі голоси тощо. Такі стосунки стійко тримаються в організаціях типу мафії і вперше були описані на матеріалі середземноморських країн, де мафія – явище вкорінене. Дослідник клієнтельських стосунків К. РОСЕТТІ підкреслює, що такі стосунки властиві багатьом суспільним системан на планеті: стійкість патронно-клієнтельських зв’язків зумовлена тим, що вони вигідні обом нерівним суспільним партнерам: для патронів ці зв’язки є знаряддям здобуття впливу, а для клієнтури – формою захисту простої людини. Саме це забезпечує збереження елементів клієнтелизму навіть у найбільш розвинутих політичних системах.¹⁸

В таблиці 1¹⁹ наведені найосновніші ознаки клієнтелизму:

Таблиця 1

Двосторонні стосунки	Цілі і діяльність патрона	Поведінка клієнтів
Нерівність суб’єктів	Партикуляризм інтересів	Партикуляризм інтересів
Підтримка і задоволення потреб та інтересів обох сторін	Боротьба за контрль над політичними та економічними ресурсами	Покірне сприйняття залежності
Надання двостороннім стосункам форми патронажу, фаворитизму	Використання незаконних форма контролю за рухом ресурсів	Інструментальна мовчазна культура загалу
Патронно-клієнтелістський зв’язок на основі особистих зобов’язань та общинної солідарності	Недотримання громадянських прав та активна\пасивна протидія спробам їх застосувати

Таким чином, клієнтела, поруч з холдингами та синдикатами виступає ще одним типом функціонування кланово-олігархічної групи як активного суб’єкта соціально-політичної системи.

Ще один тип політичних утворень з метою захисту вузьких (бізнесових) чи групових фінансово-економічних інтересів носить назву політичного клану. Слово "клан" у контексті аналізу політичних сил України стало поширеним у журналістських та політологічних колах відносно недавно. Деякі дослідники вживання цього терміну вважають не зовсім коректним. Проте поняття "клану" чи не найкраще характеризує домінуючі групи впливу на процес прийняття політичних рішень у країні. Клан відрізняється від партії тим, що він не має на меті політичних цілей. Від "групи тиску" клан відрізняється позірною незаангажованістю у політичному процесі. Клан активно лобіює (через своїх представників у владних структурах) такі урядові та парламентські рішення, які дозволяють на цілком законних підставах збагачуватися тим комерційним структурам, які належать до клану. Їх збагачення дозволяє фінансово "підживлювати" тих політиків та державних службовців, які "проштовхують" необхідні для клану рішення.

Типовим прикладом є урядове рішення про відмову від державної монополії на постачання нафти і газу в Україну і передачу цих функцій комерційним структурах (які очолюють провідні актори цієї сценки). Наближені до уряду структури спрмоглися не лише отримати надприбутки з цього бізнесу, але і суттєво посилити свої "клани". Іншим прикладом є призначення кількох українських банків "відповідальними" за купівлю-продаж облігацій внутрішньої державної позики. Кошти від населення надходили саме до цих банків. І подібна діяльність є абсолютно законною (силами тих людей, які зацікавленні в функціонуванні цієї системи)²⁰.

Таким чином утворення на зразок політичного клану, політичної олігархії, клієнтелістського угрупування виступають різними типами функціонування кланово-олігархічної групи як активного суб’єкта соціально-політичної системи.

Типологізація українських олігархічних угрупувань за функціональною поведінкою. При досліджені такої проблеми, як вітчизняна “олігархія”, окрім загально-теоретичної частини, ми спробували провести власний аналіз та класифікацію функціонуючих сьогодні в Україні олігархічних утворень. Зо основу була взята чисто формалізована методика. Основними критеріями добору виступили:

• Наявність економічної бази (одне або група підприємств загальнонаціонального значення);

• Наявність друкованого органу, теле чи радіо каналу (загальнонаціонального);

• Контроль чи вплив на громадську організацію, політичну партію або парламентську фракцію чи депутатську групу.

Важливим критерієм при доборі була наявність державної посади чи депутатського мандату (за винятком Ігора Бакая, котрий нещодавно був звільнений з посади Голови НАК “Нафтогаз України”). При розгляді нижчеподаної Таблиці 2 потрібно пам’ятати, що під конкретним прізвищем мається на увазі не певна особа, а група людей з наявними в їхньому розпорядженні ресурсами, спрямованими на досягнення владних повноважень з метою їх подальшої трансформації у економічну діяльність. Результати власного аналізу подані в Таблиці 2²¹:
Таблиця 2

	ВОЛКОВ О.	СУРКІС Г.	ПІНЧУК В.	БАКАЙ І.	ТИМОШЕНКО Ю.	ДЕРКАЧ А.
Парламентські фракції,депутатські групи	ДГ “Відродження регіонів”	Фракція СДПУ (о)	Фракція Трудової партії України	ДГ “Відродження регіонів”	Фракція “Батьківщина”	Трудова партія України
Політичні партії	АПУ, ДемПУ (частина), ПРВУ	СДПУ (о)	Трудова партія України	“Відродження регіонів”	Партія “Батьківщина”	Фракція Трудової партії України
Громадські інституції	Всеукраїнський благодійний фонд “Соціальний захист”	Професійна футбольна ліга	Фонд “Соціальна допомога”
Телекомпанії	УТ-1, “1+1”, “Гравіс”	“Інтер”	11-ий канал (Дніпропетровськ)	ICTV	Регіональні ЗМІ Дніпропетровська	“ЕРА” (УТ-1) УНІАР
						“ЕРА” (УР-1)
Радіокомпанії	“Європа +”	“Наше радіо”,

Радіо Z
	Періодичні видання	“ПІК”	“Бізнес”, “Киевские ведомости”	“Факти”	“Сегодня”
Підприємства	“ВАМ”, “ВТА”, “Субіта”, “Белур”, “Rifle”, ТПП “Україна-Ізраїль”	Мережа Обленерго, Концерн “Славутич”, АТ ФК “Динамо-Київ”	“Інтерпайп”	Корпорація “Республіка”, Інтергаз	Єдині Енергетичні Системи України

Якщо спробувати виокремити основну характеристику функціональної поведінки будь якого вітчизняного олігархічного утворення, то можна дійти висновку, що, незважаючи на постійні “тертя” та перманентний стан “холодної війни”, вітчизняні олігархи займають практично ідентичну політичну позицію. Справа в тому, що підконтрольні фінансово-промисловим угрупуванням політичні партії, а основне – парламентські фракції ведуть абсолютно пропрезидентську політику: саме вони (ДГ “Відродження регіонів”, АПУ, ДемПУ (частина), ПРВУ, фракція СДПУ (о), фракція Трудової партії України тощо) складають кістяк парламентської (читай, пропрезидентської) більшості. Спроба позиційного контентаналізу²² депутатських засідань Верховної Ради Україна квітня-травня 2000 року призвела до наступних результатів:

Наскільки однаковими є депутатські позиції …²³

Карту розраховано по даних 65 поіменних голосуваннях, які відбулися 29.02.2000.

Точка на карті - депутат.

Відстань між точками відображає, наскільки однаково голосували депутати.

Наскільки однаковими є депутатські позиції …²⁴

Карту розраховано по 60 поіменних голосуваннях, які відбулися 22.02.2000.

Наскільки однаковими є депутатські позиції …²⁵

Карту розраховано по 116 голосуваннях, які відбулися з 15.02.2000 по 18.02.2000 (в тому числі 53 голосування були по Закону "Про Державний бюджет України на 2000 рік" в 3-му читанні).

Наскільки однаковими є депутатські позиції …²⁶

Карту розраховано по 84 голосуваннях, які відбулися 10.02.2000 під час розгляду Закону "Про Державний бюджет України на 2000 рік"

Як можна простежити з поданих схем-графіків, мінімальна політико-просторова наближеність вищеперелічених парламентських фракцій, партій та депутатських груп є на диво одностайною, принаймі з набільш політично важливих питань, ініціатива яких йде від владно-адміністративних структур: Адміністрації Президента, Кабміну тощо. Яскравою ілюстрацією щойносказаного може слугувати процес створення парламентської більшості, затвердження з першої спроби запропонованого Президентом прем’єр-міністра, і, всупереч інстинкту самозбереження, проведення референдуму, який загрожував нинішнім політичним позиціям багатьох з “олігархів”.

Це лише підтверджує зроблений нами в попередньому досліджені та ряді опублікованих статей з даної проблематики²⁷ висновок про підконтрольність вітчизняних фінансово-промислових угрупувань владним структурам, які, очевидно, мають в наявності певні важелі тиску на перших, наприклад, адміністративно-економічні, політично-розпорядчі тощо.

Отже, з позицій функціональної поведінки вітчизняні олігархічні утворення можемо класифікувати на:

• абсолютно провладні;

• частково провладні;

• мінімально провладні, лише в стратегічному вимірі.

Ця точка зору є найважливішою при аналізі олігархії в соціальному вимірі: функціонування фінансово-промислових груп відбувається в рамках діючої системи, не загрожуючи її стабільності чи функціональним властивостям, і в той же час повністю підконтрольне владно-політичним структурам. Останні завжди можуть оперативнто коригувати чи координувати дії “олігархів”, запобігаючи їх виходу з рамок запропонованого функціонального простору.

В даному випадку вимальовується реальна загроза можливого зрощення влади та олігархії на грунті суто економічної діяльності - опосередковане управління комерційними структурами з боку високих владоможців (частково про таке зрощення можна говорити вже сьогодні, проте це не є предметом даного дослідження). В такому випадку вже владно-олігархічна група цілком здатна вийти за межі відведених їй системних рамок і, монополізувавши повноваження владно-політичного впливу на сферу великого бізнесу, спричинити суттєвий дисбаланс у функціональній соціальній системі України. Ілюстрацію поданої тези частково можна відслідкувати вже сьогодні на прикладі фінансово-промислової групи віце-прем’єра з питань паливно-енергетичного комплексу Юлії Тимошенко, яка нами свідомо не була віднесена до олігархічних утворень, оскільки за багатьма параметрами (в тому числі короткий термін функціонування – 4 місяці) випадає з запропонованої нами схеми ідентифікації олігарха. Йдеться про спробу використати прем’єрську посаду та офіційний статус державного представника у власних бізнесових цілях (візит в ролі віце-прем’єра з питань ПЕК до Москви та переговори з Ремом Вяхіревим, керівником російського “Газпрому” з приводу його подальшої співпраці з українським трейдером - ЄЕСУ – структурою, заснованою та очолюваною Юлею Тимошенко).

Цікавою тут видається позиція влади: вона свідомо, мало не на офіційному рівні визнає за різними фінансово-промисловими групами (“олігархами”) ту чи іншу сферу впливу, чітко розмежувавши та розподіливши їх між собою так, щоб їхні сфери інтересу не перетинались. На думку одного з дослідників вітчизняної олігархії Костя Бондаренка (Центр політичних досліджень “Нова Хвиля”, Львів), така ситуація є цілеспрямованою політикою владних структур: враховуючи суттєвий вплив влади на українську олігархію (шляхом призначення на посаду, адміністративно-управлінськими чи владно-розпорядчими методами впливу), на кожного з вітчизяних олігархів є антиолігарх – особа чи група осіб, котрі, за певних обставин, можуть абсолютно безболісно зайняти нішу іншого олігарха, котрий певним чином піде всупереч існуючій владі. Прикладів тому в нас було доволі: Павло Лазаренко, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, частково - Григорій Суркіс, які суттєво втратили позиції (в деяких випадках – аж до кримінального переслідування), пішовши власним, незалежним від влади шляхом²⁸. Тому, незважаючи на поодинокі спроби монополізувати за собою сфери впливу конкурентів, вітчизняні олігархічні групи продовжують функціонувати в чітко закріплених за ними владою межах, і різняться лише “відтінками” провладної орієнтації.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідженя можемо зробити ряд наступних висновків:

1. Проблема олігархії має давню історію дослідження: ПЛАТОН, АРІСТОТЕЛЬ, Тома АКВІНСЬКИЙ, Ніколо МАКІАВЕЛІ, Томас ГОБС, Шарль Луї МОНТЕСК’Є, інші мислителі, як стародавні, так і сучасні, теоретично осмислювали вплив олігархії на політичний процес, взаємодію влади та грошей тощо.

2. За низьку компетентність правителів та інші недоліки олігархія практично у всіх дослідженнях піддавалась критиці.

3. В українській політичній науці (в силу її короткого існування) проблема олігархії, клановості та клієнтелізму почала опрацьовуватися не так давно: такі терміни, як “політичний холдинг”, “політичний синдикат”, “політичний олігарх” тощо в науковий оббіг у 1996 році ввів директор Інституту політики Микола ТОМЕНКО.

4. Олігархія – це влада вузького кола осіб в державі, отримана не за видатні можливості, а на основі їх походження, багатстсва чи приналежності до правлячої чи фінансової еліти.

5. Клановість – специфічна форма організації фінансово-економічних та політичних взаємозв’язків певною групою осіб з метою посилення їх впливу на політичний процес, що є необхідною умовою для створення сприятливого законодавчого поля для подальшого збагачення.

6. На сьогодні в Україні можна виділити три типи утворень кланово-олігархічного характеру:

• економічні;

• медіальні;

• політичні;

7. Типи олігархічних утворень в Україні можна класифікувати також наступним чином:

1. За способом утворення:

• формалізовані;

• неформальні.

2. За способом функціонування:

• легально-діючі;

• кримінальні.

3. За метою діяльності:

• політичний холдинг;

• політичний синдикат.

Окремою схемою функціонування олігархії можна виділити клієнтелу – форму соціальної, персональної чи колективної залежності котра витікає з нерівномірного розподілу владних ресурсів.

8. На даному етапі в Україні існує суперечливість між конситуційною та реально існуючою системами політичних відносин, що лише поглиблює соціальну кризу та сприяє росту неформальних адміністративно-економічних утворень.

9. В Україні найважливішим після держави елементом політичної системи є адміністративно-економічні клани, або кланово-олігархічні угрупування. Партії та громадські організації (які в західних суспільствах займають місце вітчизняних кланів) відіграють в Україні підпорядковану роль щодо кланів. Очевидно, що це і є однією з найважливіших специфічних ознак сучасної української політичної та соціальної систем.

10. Кланово-олігархічні угрупування в Україні є чи не єдиними незалежними добре організованими групами в суспільстві, здатними ефективно захищати свої інтереси. Саме клани - а не партії чи громадські організації сьогодні найефективніше висловлюють та захищають інтереси певних соціальних груп.

11. На основі власного дослідження вітчизняні олігархічні утворення з точки зору їх функціональної поведінки можна розділити на:

• абсолютно провладні;

• частково провладні;

• мінімально провладні, лише в стратегічному вимірі.

12. Незважаючи на поодинокі спроби монополізувати за собою сфери впливу конкурентів, вітчизняні олігархічні групи продовжують функціонувати в чітко закріплених за ними владою межах, і різняться лише “відтінками” провладної орієнтації.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. БІЛЕЦЬКИЙ М., ПОГРЕБИНСЬКИЙ М. Політичні партії у взаємодії зі структурами влади \\ Становлення владних структур в Україні (1991-1996). - К., 1997. - С. 30

2. БІЛОУС Артур. – Політико-правові системи: світ та Україна. Навчальний посібник. – Київ, АМУПП, 1997;

3. БОНДАРЕНКО Кость , Атланти та каріатиди з-під “даху” Президента. – РУКОПИС;

4. Вступ в політологію: словник-довідник\\ ред. ПУГАЧОВА. – Аспект-прес, М. - 1996;

5. ГОНТА Віктор, Український полковник та українська мафія: хто кого? – Українська книга, Київ, 1998;

6. ДОЛЖЕНКОВ Олександр. Адміністративно-економічні клани як інститути політичної системи України \\ Українські варіанти.-№ 3\4. - 1999. - С.55

7. Інформаційно-аналітичний дайджест "ВРУ - тиждень" Лабораторії F-4 (керівник – Євген ЛАПІН)

8. Інформаційно-аналітичний огляд Інституту політики (керівник – Микола ТОМЕНКО). - Сучасна Україна: політичні олігархи, холдинги, синдикати. -№2. - 1999;

9. КЛЕМЕНТ’ЄВ Вадим , Олігархи: на шляху з варварів у греки \\ Бізнес і політика. - № 22 , листопад-грудень 1999;

10. КОЛОДІЙ Антоніна . - Вибори’98 і становлення громадянського суспільства в Україні\\Українські варіанти, № 2 (4), 1998 , с.20 – 30;

11. КУХТА Борис, РОМАНЮК Анатолій,ПОЛІЩУК Микола, “Хто є хто в українській та європейській політичній думці: короткий словник-довідник”. – Львів, Кальварія, 1997;

12. КУХТА Борис. – Основи політичної науки. – Політичні еліти та лідери. – Львів, Кальварія, 997, с. 260;

13. ПІХОВШЕК Вячеслав. - "Олігарховедення"\\ "Зеркало недели". - 12.06.1999;

14. ПЛАТОН. – Вибране. – т. 3.- Держава, с. 334-336, Москва, 1969;

15. Політологічний енциклопедичний словник \ БАБКІНА В., ШЕМШУЧЕНКО Ю. – Київ, Генеза, 1997

16. Політологія пост-комунізму \ ред. ПОЛОХАЛО Володимир, Київ. – Політична думка, 1995;

17. ПОЛІЩУК Микола. - Актуальні проблеми дослідження політичного процесу в Україні \\ Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку \ Збірник наукових праць. - Львів: ПАІС, 1998. - С.9-10

18. ТОМЕНКО Микола. Реальні та удавані конфлікти в українській владі \\ Політична думка. - 1997. - №1 . -С.27

19. ТОМЕНКО Микола. Сучасна криза в контексті політичного процесу в Україні \\ Політична думка.-1998.- № 3\4. - С.29

20. ШУМЕЛЬДА Олександр, Пост-електоральна структуризація непартійного політикуму \\ ”Поступ”, 03.12.1999;

21. ШУМЕЛЬДА Олександр. - Уряд реформ чи компромісу. Львівська візія.\\ ”Поступ”, 02.01.2000;

1. ШТОМПКА П. Социология социальных изменений \ Пер. С.анг. под ред. ЯДОВА В.- М.: Аспект прес, 1996.-С. 181